Назви "Україна" та "Українний" в офіційному тезаурусі держав Східної Європи та Малої Азії: діахронно-семантичний аналіз (1490-ті рр. — середина XVII ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Слово «Україна» Учений-мовознавець В. Німчук стверджує, що в староукраїнській мові «на початку XVI ст. було знайдено виразний спосіб передавати йотований звук «І» через значок ««И» з «крапкою» і «дужкою» над нею (Див.: Німчук В. «Договори і постанови прав і вольностей військових...» 1710 р. з погляду історії української мови // «Пакти і Конституції» Української козацької держави (до 300-ліття укладення). -- Львів, 2011. -- С. 34). У підготовленій В. Панашенко таблиці «Скоропис документів Генеральної вій-ськової канцелярії другої половини XVII ст.» відзначено, що рядкова літера «Ї» пи-шеться у таких основних варіантах з багатьма різновидностями: 1) «И» з крапочкою «.» згори посередині, а над «.» ще пишеться рисочка «_» (рисочка є короткою і довгою, лівий край нахилений донизу, правий -- вгору; ближче до крапочки і далі); 2) «И» з крапочкою «.», над якою знаходиться дужка (меншою і більшою); 3) «И» з крапочкою, над якою знаходиться «трикутничок» «рожками» донизу; 4) «И» з крапочкою, зміщеною вправо (над правою вертикальною рискою) з рисочкою вгорі (Панашенко В. Палеографія українського скоропису другої половини XVII ст. -- К., 1974. -- С. 39). Звертаємо увагу, що у всіх цитуваннях статті ці знаки будуть передаватися як «Ї». Через букву «Ї» також подається переклад з польського -- «икгаіпа», «икгаіппу» та російської -- «Украина», «Украинные», «Украйна». Переклад цитованих джерел здійснено на сучасну українську мову з урахуванням вимог правил видання пам'яток: Німчук В. Правила видання пам'яток, писаних староукраїнською та церковнослов'янською мовами. -- Ч.1. -- К., 1995. -- С. 24-30., що є іменником у морфологічному відношенні, так само як і похідний від нього прикметник -- «Українний / Український», на всіх етапах існування зазнавало певних змін та набувало різних лексичних смислів протягом багатовікової історії свого існування. А тому це надзвичайно важливе для нашого суспільства «тут і тепер» дане Слово можна також означувати в історико-лінгвістичному розумінні як поняття, номен або ж термін. У цій статті звернімося до проблеми історичної локалізації поняття «Україна» та інших похідних від нього смислових конструкцій, що надасть можливість бути історично темпоральним, а не модернізувати, тобто осучаснювати ці поняття.

Як зафіксовані в актах мовлення авторів історичних джерел назви розумілися людьми того часу для ідентифікації реалій їхнього світу? Наскільки поняття «Україна» та інші лексеми з історичним прикметником Про правила визначень частин мови в історичних текстах: Бевзенко С. Історична морфологія української мови. Написи із словозміни та словотвору. -- Ужгород, 1960. Див. також: Історія української мови. Морфологія. -- К., 1978. «Українний / Український» увібрали в себе логіку процесу творення ранньомодерної нації, який розтягнувся на довгі століття потому? Чи зазнавало воно «вчора і тоді» внутрішніх та зовнішніх семантичних трансформаційних впливів, а якщо й зазнавало, то яких -- коли, яким чином і чому?

1. Історіографічно-термінологічна ретроспектива

Над проблемою термінологічного розуміння назви «Україна» у середньовічну та ранньомодерну добу світової історії задумувалося не одне покоління істориків та мовознавців . Зокрема, ще у 1912 р. В. Липинський відзначав: «Є річчю характерною, що клич відродження вийшов з тієї самої наддніпрянської полянської землі, що в перший період, в часи Київської держави називалася Русь, -- а в другий період, починаючи з XVI ст., звалася Україною (курсив тут і далі -- автора статті)»⁴. М. Грушевський стверджував, що назва «Україна» була «уживана в староруських часах в загальнім значенні пограниччя, а в XVI в. спеціалізована в приложенню до середнього Подніпров 'я, що з кінцем XV в. стає таким небезпечним, в виїмкові обставини поставленим, на вічні татарські напади виставленим пограниччям, -- набирає особливого значення з XVI в., коли та східня Україна стає центром і представницею нового українського життя і в різкій антитезі суспільно-політичному і національному укладові Польської держави скупляє в собі бажання, мрії і надії сучасної України»⁵. У 1921 р. С. Шелухін стверджував, що «московське слово “украйна” виводять звичайно від “у край” (чого). Земля, яка лежить “у края” якоїсь території -- се бо є “україна” тої території. Але ж по- українськи така земля зветься “окраїною”, а ніяк не “україною”. По- українськи не можна сказати “у края” чогось, а треба сказати “скраю”, “окрай”, “окраї” чогось. Вже через се одно не можна виводити українського слова “україна” од “у края” (порівн. окраєць, окрайка, окрайок). По-українськи “окраїна” і “україна” -- це цілком ріжні поняття і походять од ріжних слів зовсім не одного, а ріжного змісту. Вони походять од слів “окраяти” і “украяти”. Слово “украяти” -- значить одрізати од цілого Див., наприклад: Барвінський Б. Історичний розвій імені українсько-руського народу. -- Львів, 1909; Цегельський Л. Самостійна Україна. Звідки взялася й що значать «Русь» і «Україна». -- Відень, 1915; Барвінський Б. Звідки пішло ім'я «Україна»? -- Відень, 1916; Грушевський М. Велика, Мала і Біла Русь // Україна. -- К., 1917; Стороженко А. Малая Россия или Украина // Труды подготовительной по националь-ным делам комиссии. Малорусский отдел. -- Одесса, 1919. -- Вып. 1; Шелухін С. Назва України. З картами. -- Відень, 1921; Охримович В. Про виголос і наголос слова «Україна» // Записки НТШ. -- Т. CXXXIII. -- Львів, 1922; Шелухін С. Україна -- назва нашої землі з найдавніших часів. -- Прага, 1926; Dorosenko D. Die Namen «Rus», «Russland» und «Ukraine» in ihrer historischen und gegenwдrtigen Bedeutung; Abhandlungen des Ukrainischen Wissenschaftlichen Institutes. -- Берлін, 1931; Січинський В. Назва України. Територія України. -- Прага, 1944; Borschak E. Rus, Mala Rossia, Ukraina // Revue des Etudes Slaves. -- T. XXIV. -- Париж, 1948; Андрусяк М. Назва Україна. -- Чикаго, 1951; Рудницький Я. Слово і назва «Україна». -- Вінніпег, 1951 та ін. Грушевський М. Вступні зауваги // Грушевський М. Історія України-Руси. В 11 т., 12 кн. -- К., 1994. -- Т. 1. -- С. 12. шмат, який уявляє сам собою після свого окремий, самостійний предмет з своїми краями, межами, кінцями, з своїми окраїнами. Слово “Україна” -- се спеціальне поняття про шматок землі, який одрізано (вкраяно, украяно) з цілого і який після сього стає окремим цілим і має самостійне значення, сам уявляє собою світ (“Великий світ Україна та нігде прожити...”), окрему землю, територію, з своїми межами, окраїнами, границями. Се поняття відноситься тільки до землі» Шелухин С. Назва України... -- С. 6-8. Дорошенко Д. Питання про схему історії Східної Європи в зв'язку з історією України. Назви «Русь» і «Україна» // Дорошенко Д. Нарис історії України. -- Варшава, 1932. -- С. 36..

Історик Д. Дорошенко зауважував: «назва Русь стала нашим національним іменем і держалась у нас дуже довго. Але вже з половини XVII ст. входить в ужиток поруч з нею друга, також стара назва, котра мала колись чисто географічне значіння й означала поняття земель пограничних: ця назва -- “Україна”. Вперше знаємо її з літопису під 1187 роком. Спочатку утвердившись в мові й поняттях народу, що ми бачимо з пісень та дум, вона скоро робиться ужитком освічених верств, переходить в дипломатичні акти, в літературу й науку. Її вживають і поляки, і великоруси, і Західна Європа. Так сталося головно в наслідок повстання в половині XVII в. козацької української держави, що поставила була своєю програмою об'єднання всіх українських земель під булавою козацького гетьмана. Але цій програмі не судилося здійснитись. Україна недовго пробула в єдності. Розділена між Польщею й Москвою, вона знову сходить на провінційне становище, і сама назва “Україна” стає знову назвою географічною для означення окраїнної землі: для Польщі Україна -- се її південно-східнє пограниччя, себто Київщина; для Московії -- південно-східній край нашої землі, т. зв. Слобідська Україна (Харьківщина й Вороніжчина).»¹.

Я. Рудницький та В. Січинський стверджували, що «в кінці XV ст. і на початку XVI ст. широко вживали слово Україна на означення пограниччя, а мешканців тих “україн” (як, наприклад, подільської, волинської чи брацлавської) називали “україніянами” або “українниками”». Крім того, вони зазначали, що назва «Україна» є «слов'янського походження й означала первісно “пограниччя”, “окраїну”, “пограничну країну” (індоєвропейський корінь найімовірніший *(s)krei -- “відокремлювати, різати”). Назва України й українців належить генетично (тобто щодо свого виникнення) до того самого типу географічно-етнічних назв, що, напр., назва балтійського племени ґаліндів (= “пограничників”, пор. литовське galas -- кінець, край, межа) чи германських маркоманнів ( = “люди з пограниччя”, пор. нім. Mark -- кордон, прикордоння). В такому значенні ця назва засвідчена посередньо в чужій іранській формі з УІ-УІІ ст. по Хр. назвою анти (“пограничне плем'я, краяни”), що з історичних, географічних, ономастично-філологічних і інших міркувань тотожна з назвою українців -- останнім, крайнім плем'ям тогочасної слов'янщини на південному Сході від сторони іранців. Від відповідного слова загального значення назва ця відрізняєтся наголосом на наростку (Україна). Накореневий наголос, нерідкий ще в першій половині XIX ст. (напр., у Шевченка зустрічаються обидва наголоси), тепер у власній назві вийшов з ужитку». З XVI ст. назва Україна вживається тільки в значенні країни або держави, заселеної українцями, відзначали Я. Рудницький та В. Сі- чинський, стверджуючи, що в іншому значенні воно розумілося як «країна», «далекий край» Рудницький Я., Січинський В. Назва «Україна» // Енциклопедія українознавства. -- Мюнхен; Нью-Йорк, 1949. -- Т. 1. -- С. 14.. У 1953 р. В. Янів зробив висновок, що тлумачення слова «Україна» можна систематизувати у такі понятійні групи: «1) далека, межова країна; 2) земля, яка лежить далеко від Києва; 3) країна, яка лежить на кордонах слов'янщини або Європи; 4) земля «украяна» плугом і мечем; 5) край, волость; 6) родова країна, уділ» Янів В. Вступний курс українознавства. -- Мюнхен, 1953. -- С. 9.. Також свого часу І. Лисяк-Рудницький писав, що «Слово “Україна” означає, на думку багатьох, погранична земля, й спершу стосувалося справді пограничної смуги, що в ній коренилася козаччина. Перенесення козацької системи з пограниччя на волость сприяло поширенню й популяризації назви “Україна”, що її тепер стали уживати -- зразу тільки в розмовній мові, -- як назви всієї території, яка опинилася під козацькою юрисдикцією. Нове ім'я ступнево замінило традиційне, “Русь”, що виводилося від середньовічної Київської держави» Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: У 2 т. -- К., 1994. -- Т. 1. -- С. 6..

У «Словнику староукраїнської мови ХІУ-ХУІ ст.» слово «Оукраина» визначається як «погранична територія», «окраїна» Словник староукраїнської мови ХІУ-ХУ ст. -- К., 1978. -- Т. 2. -- С. 474.. «Етимологічний словник літописних географічних назв» стверджує, що термін «Україна» вживається у пізньосередньовічних літописах як позначення території «на краю», «порубіжна місцевість» Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі. -- К., 1985. -- С. 166. Етимологічний словник української мови. -- К., 2012. -- Т. 6. -- С. 28.. Автори «Етимологічного словника української мови» розкрили значення слова «Україна» як «країна, край; окраїна, околиця, окраїнна місцевість; територія уздовж меж держави біля її краю» . Відомий мовознавець В. Русанівський стверджував, що вже з ХІУ ст. стосовно колишньої території Київської Русі вживалася назва «Україна» у значенні «внутрішня країна», «внутрішня земля», «земля, населена своїм народом» Русанівський В. Українська мова // Українська мова. Енциклопедія. -- Вид. 2-е, випр. і доп. -- К., 2004. -- С. 717..

Про семантичну еволюцію поняття «Україна» та його різночитання у різних східноєвропейських мовах писав Р. Шпорлюк. «Не менш поширеним, ніж міф, що Україна була три з половиною століття частиною Росії, є неправильні тлумачення значення назви “Україна”. Звісно, в най- буквальнішому розумінні назва “Україна” справді означає “окраїна”. Проте ця назва в нинішньому, сучасному розумінні дуже відрізняється від того значення терміна “Україна”, яким послуговувалися в минулому поляки та росіяни для означення своїх прикордонь, своїх досучасних “Україн”. (Тому предки сучасних українців теж вели мову про Україну, та не називали себе українцями). Ба більше, те, що поляки називали “Україною” в один час, вельми відрізнялось від того, що вони називали “Україною” в інші часи; так само можна сказати про росіян та їхні “України”» Шпорлюк Р. Україна: від імперської периферії до суверенної держави // Сучас-ність. -- 1996. -- № 11. -- С. 75..

До цього питання неодноразово зверталися у своїх багатьох працях провідні сучасні історики. Зокрема, В. Смолій та В. Степанков Див.: Смолій В. Національно-визвольна війна в контексті українського державо-творення // Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст.: полі-тика, ідеологія, військове мистецтво. -- К., 1998. -- С. 9-25; Смолій В., Степанков В. Українська державна ідея XVII-XVIII ст.: проблеми формування, еволюції, реалізації. -- К., 1997; Їх же. Українська національна революція ХУІІ ст. (1648-1676 рр.). -- К., 1999 та ін. Смолій В., Степанков В. Український політичний проект XVII ст.: становлення національного інституту влади. -- К., 2014. -- С. 14. зазначали, що «вже з другої половини 50-х років XVII ст., поряд з термінами “Русь” і “руський народ”, починають вживатися назви “Україна” та “український народ”»¹¹. Н. Яковенко та П. Толочко присвятили проблематиці функціонування назви «Україна» у пізньосередньовічну та ранньо- модерну добу окремі статті Яковенко Н. Вибір імені versus вибір шляху (назви української території між кінцем XVI -- кінцем XVII ст.) // Міжкультурний діалог. -- Т. 1: Ідентичність. -- К., 2009. -- С. 57-95; Толочко П. Назва «Україна» в південно-руських літописах і актових документах // Київська старовина. -- № 3. -- 1994. -- С. 5-7.. Стосовно смислового навантаження поняття «Україна» в одній із своїх праць Н. Яковенко зазначала: «Паралельно у внутрішньому вжитку у XVI ст., а особливо -- після приєднання до Корони Польської за актом Люблінської унії 1569 р. Волині й Київщини, яке вперше з'єднало в кордонах однієї держави більшу частину українського етнічного простору, нарівні зі словом “Русь” починає все активніше вживатися поняття “Україна”. Характерно, що, як колись у княжі часи -- “Руська земля”, слово “Україна ” вживали у двох значеннях: конкретно-географічному -- на означення Подніпров 'я, і розширеному -- як синонім всього українського простору»¹⁹. В одній з своїх останніх праць С. Плохій зазначав, що вживає «термін “український” щодо земель, інституцій та людей, тісно пов'язаних із територією України. Насамперед, це стосується дніпровської козаччини та Гетьманщини -- козацької держави, що утворилася на українській території внаслідок Хмельниччини...» .

Окремі дослідники акцентують свою увагу тільки на «географічно-територіальному» наповненні цього поняття. Зокрема, львівський професор Л. Зашкільняк стверджує: «.Автори постійно оперують терміном “Україна”, “українці”, “український”, хоча для Середньовіччя та раннього Нового і Нового часів ці терміни мали передусім географічно-територіальне, а не національне наповнення -- про нього можна говорити лише наприкінці ХІХ століття» Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХУІІІ ст. -- К., 1997. -- С. 10. Плохій С. Наливайкова віра: Козацтво та релігія в ранньомодерній Україні. -- К., 2005. -- С. 30-31. Зашкільняк Л. Шкільна історія очима істориків-науковців. Матеріали Робочої наради з моніторингу шкільних підручників історії України. -- К., 2008. -- С. 77-78. Моця О. Як Русь ставала Україною // Тегга Соєєасогит: Студії з давньої і нової історії України. Науковий збірник на пошану професора Валерія Степанкова. -- К., 2007. -- С. 343.. Професор О. Моця з Інституту археології НАН України вважає, що «вживання термінів “Україна”, “Оукраїна”, “Країна” протягом другої половини ХШ-ХУП ст. в літописах і актових документах незаперечно засвідчує їхній географічно-орієнтувальний характер. Ними в ті часи означалися окраїнні (порубіжні) території, які перебували під політичним протекторатом (чи цілком в адміністративно- політичному підпорядкуванні) Польщі, Литви, Росії, Туреччини. Незважаючи на те, що в ряді випадків слова ці написані з великою літери, вони ще не були власними географічними назвами. Невипадково майже завжди знаходяться в словосполученні, мають пояснювальні слова: “Литовська Україна”, “Смоленская Украина”, “Малоросійська Україна”, “государевы Украинские городы” тощо. Але одна із них набувала конкретного географічного змісту, ставала осередком формування козацької державності. Йдеться про землі колишніх Київського і Чернігівського князівств, що лежали по обох берегах Дніпра. А вже в документах Богдана Хмельницького та його наступників термін “Україна” постійно фігурує у значенні конкретної землі» .

Професор В. Ададуров з Українського Католицького університету у Львові стверджував, що «історикам слід обережніше застосовувати поняття “Україна”, яке зараз повсюдно й автоматично вживається як тотожне сучасній державі, адже історично це поняття видозмінювалося, використовуючись переважно для окреслення теренів обабіч Дніпра... Повсюдне застосування суттєво пізнішого у часу ідейного концепту соборної України щодо козацького і руського “світів” нав'язує й до іншої, глибоко вкоріненої в національній парадигмі історичного мислення тенденції до осучаснення етнонімів (автоматичного розуміння козака, руського селянина чи міщанина як українця).» Ададуров В. Теоретичні засади та методологія вписування української історії в європейський контекст (погляд історика-всесвітника) // Укр. іст. журн. -- 2013. -- № 2. -- С. 9..

Отже, можна стверджувати, що новітня історіографія дослідження поняття «Україна» у пізньосредньовічну та ранньомодерну добу нашої історії хоча і є досить презентабельною Див. також: Дашкевич Я. Етноніміка між наукою та політикою або довкола на-ціонального імені українського народу // Дашкевич Я. «... Учи неможними устами казати правду»: історична есеїстка (1989-2008). -- К., 2011; Когут З. Кордони «України»: територіальні візії козаків від гетьмана Б. Хмельницького до гетьмана І. Самойловича // Укр. іст. журн. -- 2011. -- № 3. -- С. 50-73; Чухліб Т. Поняття «Україна» та «Українний» в офіційному дискурсі Війська Запорозького (1649-1659 рр.) // Україна в Центрально-Східній Європі. -- Вип. 15. -- К., 2015. -- С. 13-41; Його ж. Поняття «Україна», «Українний» та «Українська держава» в офіційному дискурсі Війська Запо-розького (1659-1665 рр.) // Там само. -- Вип. 16. -- К., 2016. -- C. 13-46; Його ж. Поняття «Україна», «Український», «отчизна», «народ» в офіційному дискурсі Війська Запорозького (1666-1672 рр.) // Там само. -- Вип. 17. -- К., 2017. -- С. 41-79 та ін. Німчук В. «Договори і постанови прав і вольностей військових.» 1710 року з погляду історії української мови. -- С. 55., але висновки вчених часто є контроверсійними. Зокрема, український історик мови В. Німчук дослідив «Пакти і Конституції Української козацької держави» 1710 р. та зазначив, що «без прикладок та означень у “Договорах...” вживається хоронім “Україна” на означення всієї території “запланованої” незалежної держави... Від хороніма “Україна” фіксується похідний прикметник “український” як від назви держави, а не “українний” -- як від назви просто території.» . А нещодавно історик-мовознавець з Польщі М. Стрихарська-Бжезіна у своїй монографії проаналізувала поняття «Україна» й зробила такий, на нашу думку, не зовсім вдалий, висновок: «[Хоронім] Україна сприймається як цілість (головним чином у розумінні українських земель, що входили до складу Польщі перед Андрусівським перемир'ям 1667 року, а остаточно перед Вічним миром 1686 року)» Strcharska-Brzezina M. Kozak Ukrainski. Studium j^zkowe. -- Krakow, 2005. -- S. 153-154..

Спостереження попередників та колег змусили знову повернутися до розгляду процесу виникнення та утвердження хороніма «Україна» у добу пізнього середньовіччя та раннього нового часу світової історії.

2. Реінкарнація давньоруського хороніма «Україна»: 1493-1590 рр.

Хрестоматійним є факт першої літописної згадки про «Оукраїну» в руському літописному зводі за 1187 р. Моця О. Як Русь ставала Україною // Тегга Соєєасогит: Студії з давньої і нової історії України... -- С. 343., і от через кілька століть цей видозмінений термін зазнає своєрідної реінкарнації вже наприкінці XV ст. Очевидно, що подальші наукові дослідження джерельного матеріалу XIП-XV ст. зможуть скоригувати дане твердження. Тоді на теренах історичної (як писалося у тогочасних джерелах -- «старожитньої») Русі ще продовжували існувати політичні рудименти Київського і Чернігівського князівств, які поступово інкорпорувалися Великим князівством Литовським, з одного боку, та Великим Московським князівством -- з іншого. Зокрема, у повідомленні до великого московського князя Івана ІІІ його посланця з Кримського ханства К. Забо- лотського за 1493 р. читаємо: «Да приехал, [г]осподарь, с Казимиром от Стефана воеводы толмач арменин, а сказывает: дал бог [Иван] Суббота до Украины дошел поздорову. А сказывает, государь, воевода был нарядил своего сына Александра со всеми людьми воевати Подолья» Російський державний архів давніх актів (далі -- РДАДА). -- Ф. 123. -- Кн. 1. -- Арк. 189 зв.-190; Опубл.: Исторические связи народов СССР и Румынии в ХV -- начале ХVШ в.: Документы и материалы в трех томах. -- М., 1965. -- Т. 1: 1408-1632. -- С. 70. Відомо, що Іван Андрійович Субота був московським посланцем до Молдавського господарства (Там же. -- С. 297). Сборник императорского руского исторического общества. -- СПб., 1884. -- Т. 41. -- С. 194.. А 1 вересня того ж року кримський хан Менглі-Гірей повідомляв Івану ІІІ, що «Субота, слуга твой, ехал из черкаського городка, козаки потоптали, все поимали, пеши остали, к тебе есми не смог отпустити; хотел к Стефану воеводе воротитись...» . З цих записів можна зрозуміти, що: по-перше, слово «Україна» писалося з великої букви, а, отже, означало власну назву; по-друге, ця назва стосувалася певної території, або ж краю (за аналогією з «Поділлям»); по-третє, саме «черкаські городи», тобто населені пункти навколо міста Черкаси, у межах географічного Середнього Подніпров'я, очевидно, і називалися «Україною».

У книзі 7-й «Литовської Метрики» 1506-1539 рр. неодноразово вживаються такі слова як «вкраїнні» та «українні» («вкраинные» «украин- ные») у різних лексичних конструкціях: «замки украиныи», «городов украиных», «украинные Киев и Черкасы», «вкраинны господаря, Подолье и Волынь», «вкраиные господаря» «украиные господаря», «земли украинные», «не воевати украин господаря», «украинные городов», «пры украиных городех», «с порубежных, украинных городов», «вкраинных городов», «к наместником и украиным людем», «людем вкраинным», «непрспеченство украинных новин» тощо Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 7 (1506-1539). Uzrasymu knyga 7 / Parenge I. Ilariene, L. Karalius, D. Antanavicius, -- Vilnius, 2011. -- S. 41, 54, 74, 55, 66, 76, 90, 91, 95, 105, 124, 131, 193, 215, 223, 242, 243, 251, 252, 259, 260, 261, 269, 285, 303. Литовська метрика. Книга 561. Ревізії Українських замків 1545 року / Підгот. В. Кравченко. -- К., 2005. -- С. 99.. У даному випадку бачимо, що у руській/староукраїнській мові вживався прикметник «українний», що розумівся в офіційному дискурсі Великого князівства Литовського як «порубіжний». І у такому розумінні даний прикметник означував у тогочасній руській мові «землі», «городи», «господарів», «людей», конкретні поселення тощо.

Якщо далі аналізувати вживання слова «Україна» в офіційній документації Великого князівства Литовського, то грунтовний звіт проведення ревізії стану замків і населення на Волині, Східному Поділлі та Західній Київщині у 1545 р., що склав окрему книгу «Метрики Литовської» під № 561, так і називався «Ревізії українських замків 1545 року». Даний документ розпочинається з наступного речення -- «Видилося його королівської милості з особливої ласки і бачності своє государське вчинити опатренє всім замкам його милості українним (украиным) Великого кня[же]зства [Литовського], нємниї теж і замкам його милості волинським і подольським...» . Отже, поряд з «волинськими і подольськими замками» існували «українні замки». Відомо, що на той час назви «Волинь» і «Поділля» стосувалися окремих історичних земель Русі. У Литовській Метриці також згадується і слово «Україна»: «А в даванню підвод і стацій повідають всі, іж перед тим з віку яко посли і гінці на замок Кременецький не хаживали, так і підвод і стацій з них ні з котрих маєтків земянських не давали, бо теж кількадесят років, повідали, та україна ("тая украина впусте лежала”) Там само. -- С. 202. лишалася пустою». Власне, у даному контексті слово «україна» пишеться з малої букви що, очевидно, означало «занедбаний маєток», «пусту окраїну» або ж «окраїнну місцевість».

У «Ревізії Брацлавського замку 1545 року» зустрічаємо такий запис: «І ми, деї, будучи українні ("украиные”) слуги государські» Там само. -- С. 232.. Крім того, у «Листі государському Жигимонта», який був внесений того ж року до Литовської Метрики, писалося: «Били нам чолом князі і панове земляни і вся шляхта, кияни і житомирці, котрі мають свої маєтності в Київському повіті, біля замку нашого Житомира... А на замок наш аби єси сторожу наймовал з корчемним пенезей яко в Черкасах і в Каневі і по іншим замкам українним (“украиным”)» Там само. -- С. 246..

Протягом близько чотирьох десятиліть, з кінця 1530-х і до початку 1570-х років, між володарями Османської імперії та Польського королівства відбувалося дуже активне офіційне листування, де неодноразово згадувалося слово «Україна» Більшість султанських листів цього часу було написано польською мовою, а ті, що писалися на османо-турецькій мові, були перекладені в коронній канцелярії на польську та зберігаються в архівосховищах та відділах рукоисів Архіву Головного Актів Давніх у Варшаві, Бібліотеки Музею князів Чарторийських у Кракові і Бібліотеці Націо-нальній імені Оссолінських у Вроцлаві. Стосовно питань перекладу документів з ос- мано-турецької мови на тогочасну польську мову див: Katalog dokumentow tureckich. Dokumenty do dziejow Polski i krajow osciennych w latach 1455-1672 / Oprac. Z. Abrahamowicz. -- Cz. 1. -- Warszawa, 1959; Ottoman-Polish dipolomatic relations (15^th- 18^th Century) / An Annotated edition of “Ahdanes and Other Documents by D. Kolodziejczyk. -- Brill; Lejden; Boston; Kцln, 2000.. У листі султана Османської імперії Сулеймана І Кануні до короля Корони Польської Сигізмунда І за березень 1538 р. писалося: «.з ваших людей на Україні займаються деякі, одні льодом, другі човнами прийшовши, на Очаківську фортецю напали» Бібліотека Музею князів Чарторийських у Кракові, відділ рукописів (далі -- БМЧ. Краків). -- Рукопис 611. -- Арк. 119-120. Опубліковано М. Грушевським та І. Крип'я- кевичем у виданні: Жерела до історії України-Русі. -- Львів, 1908. -- Т. 8. -- С. 4. Переклад з польської авторський. В оригіналі: «...Z waszych ludzi na Ukrainie siз bawi^cy niektorzy, iedni ledern, drudzy lodziami przyszedlszy, na oczakowsk^. osadз uderzyli».. В іншому листі турецького монарха від 10 квітня 1541 р. до польського короля мовилося про свавільних людей: «. тих, які Волохами змову мають і села в Україні грабують» БМЧ Краків. -- Рук. 611. -- Арк. 147-148; Опубл.: Жерела до історії Україхни- Руси. -- Т. 8. -- С. 8. Исторические связи народов СССР и Румунии. -- Т. 1. -- С. 116. Польською: «...Ktorzy to y Wolochami zmowз mai^. y wsi w Ukrainie lupi^». У заголовку цього документа, який, очевидно, було приписано до перекладу султанського листа протягом другої половини XVIII ст., написано: «Od Suleymana do Zygmunta o szkodach uczynionych, o Wolochach, ktorzy pouciekawszy w Ukraine przemieszkiwai^c i zmowз z Ukraincami mai^c, wsi tureckie y woloskie naieydyali y lupili, aby Wolochow wydano, a Ukrainczykow aby konieczni nie pusz^c, ktoby byl, czy ludzie czy pana karano 1538 roku».. Отже, в «Україні» знаходилися населені пункти -- «села».

У листі Сулеймана І Кануні до Сигізмунда І за листопад 1542 р. йшлося про конкретну лінію розмежування між Османською імперією та королівськими володіннями: «. Кордон сягає місця, знаного як Саврань.

Звідти праворуч йде до [ріки] Аксу (Південний Буг), звідти сягає ріки Озі (Дніпро) і вже звідти до Чорного моря. [Від Саврані] ліворуч кордоном є річка, відома як Деїрмендере, доки вона сягає ріки Турлу (Дністер) над горішньою частиною села Давут Ака зі сторони Богдану (Молдови). [Ці землі] вже тридцять-сорок років є у володінні татарських ханів...» Архів Головний актів давніх у Варшаві. -- Ф. «Архів Коронний Варшавський», відділ «Турецький». -- Т. 78. -- № 165. Опубл.: Середа О. Османсько-українське сте-пове порубіжжя в османсько-турецьких джерелах XVIII ст. -- Одеса, 2015. -- С. 145-- 146.. За перемирним листом османського володаря, ці землі знаходилися під контролем Силістрійського (Очаківського) бейлербея і входили до Очаківського еялету, до якого невдовзі було включено Аккерманський (Буд- жацький) санджак. Так само згадується про «Україну» і в листі султана до короля за березень 1543 р., звідки «з вашого Панства (Держави. -- Т.Ч.) Татари побрали в'язнів» БМЧ Краків. -- Рук. 611, арк. 158; Опубл.: Жерела до історії України-Руси. -- Т. 8. -- С. 18. Польською: «.2 waszego panstwa Tatarowie роЬгаії їак wi§zmow, ЬуЬеІ іако у inszych rzeczy, їусЬ, кїогуш роЬгапо, przydawszy іт ludzi swoich, па икгауп^ рОБІеуСЇе»., а «Україна» належала до держави польського короля. Ще в одному посланні того ж до того ж за 8 березня 1550 р. йшлося, щоб «на тій Україні убогі люди і піддані в мирі без страху були» Там само. -- Арк. 216. Польською: «...АЬу па ґатґеу икгаіпіе ubodzy ludzie і poddani w рокоіи bez Ьо^пі Ь^дс».. Наприкінці квітня 1554 р. султан повідомляв короля, щоб його урядники «від Дністра до Дніпра...» не чіпали підлеглих Османській імперії чабанів, які випасали у цій місцевості овечі отари: «.Від ваших українних панів і від військ там же будучих підданих, загалом їх (османських підданих. -- Т. Ч.) з вівчарями в тих сторонах згідно з премирним листом не чіпали.; Ви також на Україні перебуваючим людям своїм сурово наказали, аби перемир'я ні в чому не порушували.» Там само. -- Арк. 258. Польською: «...Ой Dniestru аі ро Бпіергом>р... оЬ waszych икгаіппуск panow у оЬ woysk їamze Ь^дсусЬ роЬЬапі, owce ісЬ z owcarzami w їатїусЬ єїгопасЬ ргесшко р^тіетети lisїowi zaczepieni піе Ьуіі...; Wy їakze па икгаіпіе Ь^дсут ludziom swym syrowie zakazcie, аЬу р^тіегаа w niczym піе ^аісіїі...».. Отже, в уявленні тогочасних османських володарів поняття «Україна» поширювалося на велику географічну територію у межах річок Дністер і Дніпро. Уперше у міждержавній офіційній переписці вживається не тільки прикметник «українний», але й словосполучення «українні пани».

20 вересня 1556 р. султан Сулейман І Кануні у листі до короля 4 рази ужив слово «Україна», адже писав, що «1) .на Україні вашій якийсь князь Димитраш, неспокійний розбійник [який] з тієї сторони прийшов.; 2) .і від хана татарського і від невільників і слуг наших на Україні тій перебуваючи Панству Нашому і іншим в рухах і в держанню Вашім будучим волостям жодна шкода не буде...; 3) ...Слушно тоді щоб на вашій Україні будучих розбійників знищили і стратили.; 4) .з місць тієї України рушивши, покарали, згідно з нещодавно посланого вам реєстру.» Там само. -- Арк. 297-301. Польською: «1) ...Na Ukrainie washey nieiaki kniasz Dimitrasz, nispokoyny zdrayca z tamtey strony przyszedlszy; 2) od hana tatarskiego y od niewolnikow y slug naszych na Ukrainie tamtey b^d^cym Panstwu Washemu y inszym w r§ku y w dzierzeniu waszym b^d^cym wlosciom zadna zaczepka nie b^dzie; 3) Sluszna tedy abyscie na waszey Ukrainie b^d^cych lotrow zniesli i wytracili; 4) z mieysc tamtey Ukrainy ruszywszy, skarali, a wedle nie dawno wam poslanego regestru». У султанському листі до короля Сигізмунда І за січень 1546 р. конкретизувалося, що розуміється під «Україною», адже на Очаківську фортецю нападали люди «з замків декотрих до Польщі належних з Переяслава Яцько і Мануйло, з Черкас Карп і Єдрушко, з Брацлава, з Києва і в інших багатьох замків до границі прилеглих» (БМЧ Краків. -- Рук. 611. -- Арк. 198).. Як бачимо, у міжнародному листуванні між Стамбулом і Варшавою з іменником «Україна» вживалися прийменники «на» та «в», а також займенники «та», «тая», «тамтая» і «ваша» (тобто -- королівська, яка належала до «вашого Панства»). Тричі слово «Україна» згадувалося у черговому султанському листі до Варшави від 10 вересня 1557 р. БМЧ Краків. -- Рук. 612, арк. 253-255..

Досить інформативним є лист султана до короля Сигізмунда ІІ Августа від 20 травня 1558 р. Зокрема, у ньому знову кілька разів писалося про «Україну» в контексті прикордонних міждержавних спорів у зв'язку з діяльністю у пониззі Дніпра нового санджаку Османської імперії Сучасний український історик-османіст О. Середа відзначав: «.Від початку ос-манського управління частина Очаківської землі від Дністра до Куяльницьких лиманів, включно з фортецею Ходжабей, входять до складу каза ' Аккерман. Каза ' Джанкерман займає територію від Куяльницьких лиманів і Пересипу до Південного Бугу... На основі судово-адміністративних округів-каза' Аккерману, Джанкерману і Бендер сформовано Аккерманський санджак, до складу якого увійшли всі османські землі Буго-Дністров- ського межиріччя і Буджаку» (Середа О. Очаківський вілайет у кримсько-османському просторі // Середа О. Османсько-українське Степове порубіжжя в османсько-турецьких джерелах XVIII ст. -- Одеса, 2015. -- С. 19).: «1) .Аби перемир'ю (між Османською імперією і Короною Польською. -- Т. Ч.) нічого противного не робилося, а Україна обидвох щоб в спокою зоставалася, без жодних затримок з Санджаком Білгородським на Україні тій будучій.; 2) .і згідно постанови Нашої Цезарської для діяльності на нашій Україні з тієї сторони шкод комісарами заслуженими і статечними вже назначеними.; 3) .А вже знову згадуваний Димитраш з перемир'ям не узгоджуючи на тій Україні злочини чинить» БМЧ Краків. -- Арк. 281-284. Польською: «1) .Aby przymierzu nic przeciwnego si§ nie dzialo, a Ukraina oboia aby w spokoiu zostawala, bez zadney odwloki z s^dziakiem Bielogrodzkim na Ukrainie tamtey b^d^cym...; 2) .y wedle postanowienia Naszego Cesars- kiego dla rozs^dku o poczynieniu na naszey Ukrainie z tamtey strony szkod kommissarzow porz^dnych y statecznych iuz naznaczonych...; 3) A iz znowu przecie Demetrasz z pokoiem nie siedz^c na tamtey Ukrainie zlosci czyni».. Як відомо, саме у цей час на землях Північного Причорномор'я утверджувалася нова османська адміністративно-територіальна інституція -- Аккерманський (Білгородський) санджак Очаківського або ж Силістрійського еялету, що викликало прикордонний конфлікт між Стамбулом та Великим князівством Литовським, яке у міжнародних відносинах представляв польський король Про перші роки функціонування Аккерманського (Білгородського) санджаку: Ciliз Orchan. Administrative Division of the Ottoman Empire's Dominions in Eastern Europe // Проблеми історії країн Центральної та Східної Європи. Зб. наук. праць. -- Кам'янець- Подільський, 2017. -- Вип. 6. -- С. 139-140. Див. також: КовальчукМ. Включення нових територій до складу Османської імперії та формування її територіального устрою у XIV- XVI ст. // Український історичний збірник. -- К., 2015. -- Вип. 18. -- С. 40-51; Галенко О. Османська адміністрація Північного Причорномор'я // Мустафа Наїма. Гюсейнові горо-ди у витягу історій із заходу та сходу. -- К., 2016. -- С. 201-203.. Звертає на себе увагу словосполучення «Україна обидвох» («икгаіпа оЬоіа»), що, на нашу думку, може означати або «Україна обидвох сторін Дніпра», «обостороння Україна» -- тобто землі на схід і на захід від річки Дніпро, або ж землі «України», які були поділені міжнародно-політичними договорами між королем і султаном.

У березні 1558 р. король Сигізмунд ІІ Август видав привілей черкаському боярину Федору Позняку на землі у Білогородському і Київському повітах поблизу р. Ірпінь: «:.. .Поведаючи бути його на той Україні (“Украине”) і при замку нашому Київському чоловіком потреб- ним і охотним до служб наших» РДАДА. -- Ф. 389. -- Оп. 1. -- Од. зб. 39. -- Арк. 115 зв .-116; Опубл.: Блануца А. Земельна політика Ягеллонів на українських теренах Великого князівства Литовського (1440-1572 рр.) ! К., 2017. ! С. 145.. У травні 1562 р. король наказував шляхтичу М. Білостоцькому, «щоб до Києва їхав і під справою мав козаків, які з замків Українних водою до Києва прийти мають» Lietuvos Metrika. Knyga № 564 (1553-1567). Viesuju reikalu knyga 7. -- Vilnius, 1996. -- S. 97; Леп'явко С. Українське козацтво у міжнародних відносинах (1561-1591) -- Чернігів, 1999. -- С. 19.. У жовтні 1564 р. польський король отримав черговий лист від султана Сулеймана І Кануні, в якому місто Кам'янець-Подільський означувалося як таке, що знаходилося «на Україні» БМЧ Краків. | Рук. 611. | Арк. 277.. 10 серпня 1565 р. турецький монарх писав до Варшави: «Що належить до овець і худоби від Очакова через Дністер і Мороз ріку (?) до Панств Ваших переходячих, також вівчарів, про яких вже умова була затверджена з минулим послом вашим, щоб запасене ними не гинуло, але щоб Україною урядуючим було розказане, своїх овець і худоби реєстр віддали.. ,» Там само. -- Арк. 314. Польською: «.аіе икгаїпа гіціііцсут opowiedziawszy, owiec і bydel swoich regestr oddali». Документи Брацлавського воєводства 1566-1606 років / Упор. М. Крикун, О. Під- дубняк. -- Львів, 2008. -- С. 140. Там само. -- С. 143..

28 квітня 1566 р. король Сигізмунд ІІ Август видав листа брац- лавському і вінницькому воєводі Романові Сангушкові: «Дійшла нас певна відомість з замків Українних (“Украинных”); .уважаючи, що на особі і повинності твоєї милості на Україні з уряду твого належить;. а будучи в сторожності на тій Україні., нам государю, і Речі Посполитій служив по звиклості предків своїх» . У королівському листі до Р. Сан- гушка від 26 серпня того ж року вказувалося, щоб воєвода «на тую Україну до тих замків наших Брацлавля і Вінниці, до воєводства свого для послуг наших государських і земських їхав у той край»⁵³. 3 жовтня король знову писав до Брацлавського і Вінницького воєводи: «до ліпшого порядку Україну привести будем хотіли» Там само. -- С. 145. Там само. -- С. 150.. У цьому ж листі також згадується про «замки інші Українні». Таким чином, бачимо, що воєвода мав їхати «у той край», який називався «Україною».

З королівського послання Сигізмунда ІІ Августа до луцького, брац- лавського і вінницького старости Богуша Корецького від 13 січня 1567 р. стає більш зрозумілим, до чого у локалізаційному відношенні застосовувався прикметник «українний», адже король наказує, щоб староста не стягував з землян «Брацлавських і Вінницьких» надмірні податки. Крім того, у листі вживається таке словосполучення, як «маршалок наш пан Іван Волович, яко писар тих замків Українних»⁵⁵. У цьому ж листі описується цікава ситуація: «А вже вони повідали, що і коні бувають забрані, адже яко здавна обичаю того на Україні зберігався, так і тепер то звичайно мати хочемо, щоб коні, панцери, сагайдаки, луки, ручниці, рогатини і всякі броні, що вони для служби нашої государської і земської мають, за вину ні в кого з подданих наших від тебе самого і урядників твоїх брани не були» РДАДА. -- Ф. 389. -- Оп. 1. -- Спр. 266. -- Арк. 85-86; Опубл.: Архив Юго-Западной России, издаваемый временной коммисиею для разбора древних актов (далі -- Архив ЮЗР). -- К., 1907. -- Ч. VIII. -- Т. 5: Акты об украинской администрации XVI- XVII вв. -- С. 155-157.. У тогорічному королівському привілеї Миськові Петничанському на «войський уряд» говорилося: «.Маючи вигляд на службу землянина того повіту Вінницького Миська Петничанського, якими він буде на тамошній Україні, ласку нашу нам заслуговував» Документи Брацлавського воєводства... -- С. 153.. 20 листопада 1568 р. король видає універсал до «Підданих наших, козаків тих, які з замків і місць наших У «Граматиці словенській написаній през Іоанна Ужевича Слов'янина, Славної Академії Паризької в Теології студента в Парижу» (1643) стосовно займенника займен-ника «наш» зазначається: «Займенник наш, наша, наше. Називний нашъ і нашим; наша, нашаА; іишо;: і наше. Родовий нашого, нашш, нашого.. Словотвір займенників у слов'ян багатший, ніж у латинів, бо латини утворюють від первісних займенників тільки такі присвійні, як від ego ^ meus, від tu ^ tuus; sui ^ suus.Слов'яни від них, крім того, виводять інші присвійні займенники, як-от: від свой -- свій -- свойскїй, ніби suanus, а від твой -- твій -- твойскїй, ніби tuanus, також від мой -- мойскїи, ніби meanus і від нашъ -- наш -- наскїи, ніби nostranus тощо». (Тут і далі цитування за вид.: Граматика слов'янська І. Ужевича / Підгот. до друку І. Білодід і Є. Кудрицький. -- К., 1970). Українних, без наказу і відомості нашої господарської і старост наших Українних, з'їхавшись на низу, на Дніпрі, в полі і на інших уходах перебувають» Архив ЮЗР. -- Ч. ІІІ. -- Т. І: Акты о козаках (1500-1648). -- К., 1863. -- С. 5.. У цьому документі також говорилося: «.. То на собі вся Україна і дальші повіти від України добре чують, яку шкоду і полон приймають; ... ми старостам нашим тамошнім Українним науку нашу дали» Там же. -- С. 6..

Цікавим є документ з 266-ї книги Судових справ Литовської Метрики, який був віднайдений сучасним українським істориком Д. Ващуком. У ньому руський магнат В.-К. Острозький писав у 1568 р. до урядників Київського повіту, що «Його Милість за наказом і листами нашими при повідними для усіляких небезпечностей двісті коней на Україні хай ховає» РДАДА. -- Ф. 389. -- Оп. 1. -- Од. зб. 266. -- Арк. 245 зв. Опубл: Ващук Д.

Василь-Костянтин Острозький у документах Литовської Метрики // Україна в Цент-рально-Східній Європі. -- К., 2008. -- Вип. 8. -- С. 270, 271.. На початку квітня 1569 р. султан Османської імперії знову пише до польського короля Сигізмунда ІІ Августа листа, в якому було зазначено: «.щоб на Україні своїй перебуваючим державцям суворо наказували, розказали, щоб як перед тим на Очаківський замок напали.» БМЧ Краків. -- Рук. 611. -- Арк. 328. Польською: «...Abyscie na Ukrainie swoiey bзd^cym dzierzawcom surowo zakazui^c, rozkazali, aby iako przedtym na Oczakowski zamek napadlszy...»..

Від часу Люблінської унії 1569 р. уживання назви «Україна» в офіційних та напівофіційних документах Речі Посполитої збільшується. Протягом 16-18 червня того ж року у Володимирі на вірність Короні Польській присягнули усі тогочасні стани -- «дигнітарії, княжата, панята, земські урядники, старости і підстарости, рицарські люди, бурмістри, радці і інші міські урядники, обивателі Волинської землі, Володимирського повіту».

У тексті реєстру їхньої присяги, зокрема, відзначалося, що «князь Михайло і князь Дмитро Ружинські при учиненні приязні говорили, що наш брат князь Григорій служить Його Королівській Милості на Україні близько скільки десять миль в Речиці і про зложіння тієї присяги [цього] року не відає, а другий брат наш князь Остафій служить Його Милості Князю Михайлу Вишневецькому старості черкаському і їде з князем Його Милостю до Його Королівської Милості до Любліна» Akta Unji Polski z Litw^. 1385-1791 / Wyd. St. Kutrzeba i Wl. Semkowicz. -- Krakow, 1932. -- S. 327..

21 липня 1570 р. на варшавському сеймі король Сигізмунд ІІ Август як «король Польський, великий князь Литовський, Руський, Мазовець- кий, Жомойтський, Інфлянтський і інних» за листом луцького, брацлав- ського і вінницького старости князя Богуша Корецького надав у ленне володіння селище Ометинці брацлавському підстарості Єрмолі Мелешку: «:... Запевнюючи його бути гідним і добрим чоловіком на тій Україні нашій при замку нашому Брацлавському» Документи Брацлавського воєводства... -- С. 177.. На початку червня 1570 р. султан Османської імперії Сулейман І Пишний писав до польського короля Сигізмунда ІІ Августа, що «деяких купців у тих краях розшарпано і скарби їх побрано і то ж на Україні вашій будучих деяких панів.» БМЧ Краків. -- Рук. 611. -- Арк. 331. Польською: «...ze z panstw naszych niektorych kupcow w tamtych kraiach poszarpano i skarby ich pobrano i to ze na Ukrainie waszey bзd^cych niektorzch panow»... Як бачимо, для турецького монарха «Україна» була «тими краями». Тоді ж великий візир Мегмед-баша також написав аналогічного листа до короля Польсько-Литовської держави: «.Також і то ж на Україні вашій посаджені за деяких панів.» Там само. -- Арк. 577. Польською: «takze i to ze na Ukrainie waszey posadzeni s^. niektorzy panowie». Султан Османської імперії також нагадував королю, що «постійно і до того часу в Черкасах, в Києві, в Брацлаві і в Каневі і в Переяславі славнім (Дім Ханслу, від назвиська місця), багато ніж тисячі невісток і дітей мусульманських знаходяться».. Наприкінці листопада того ж року султан знову писав до короля: «Ви теж козакам своїм на Україні будучим людям, суворо накажіть, щоб перемирній постанові учти вість складали.» Там само. -- Арк. 342. Польською: «Wy tez kozakom swoim y na Ukrainie bзd^cym ludziom, mocno przykazcie, aby postanowieonemu przymierzu uczciwosc czyni^c». БМЧ Краків. -- Рук. 611. -- Арк. 351. Польською: «Ze tymi czasy na Ukrainie tamtey na urzзdzie bзd^cy senziakowie niewolnicy nasi osobnemi listami swemi nam oznazmili»..

У середині січня 1572 р. султан Османської імперії знову звертався до короля Речі Посполитої: «.У той час на Україні тій на урядах будучі воєводи невільників наших окремими листами своїми нас ознайомили» . Влітку того ж року король Сигізмунд ІІ Август вивів «козаків, які на службі нашій» З 1568 до 1576 рр. на королівській службі під керівництвом великого коронного гетьмана перебувало 300 реєстрових козаків, які отримували річну плату (юргелт, від нім. «/ак^єМ») у розмірі 10 польських злотих та певної кількості сукна., з-під юрисдикції урядників королівських і шляхетських замків Корони Польської та підпорядковував їх напряму великому коронному гетьману та воєводі Руського воєводства Юрію Язловецькому, що мав свій родинний маєток у Бучачі на Тернопільщині Глушок О. Еволюція фортифікації на Правобережжі під впливом змін у тактиці облоги (ХУ-ХУШ ст.). -- К., 2009. -- С. 28-29. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографическою коммисиею (далі -- Акты ЮЗР). -- Т. ІІ. -- СПб., 1865. -- С. 175.. У королівському привілейному листі це аргументувалося тим, що «вони [козаки] від воєвод, старост Українках і ворогів наших великі незручності і кривди собі зробили, щоб Його Милість з влади і присуду усіх їх вивів і під справу свою гетьманську взяв...» .

10 березня 1574 р. новий король Польсько-Литовської держави Генрик Валуа надав привілейний лист за поданням луцького, брацлавського і вінницького старости князя Богуша Федоровича Корецького на надання брацлавському підсусідкові Андрію Семеновичу Садовському селища Єрмолинці у Брацлавському повіті: «.усі ті часи проживання мого в тому краю, узнав і досвідчився пильних, хутливих і вірних послуг служебника мого пана Андрія Семеновича Садовського, підсусідка воєводства Брацлавського, який немалий час, бавився при мені на тій Україні і був у кожних потребах проти неприятеля» Документи Брацлавського воєводства... -- С. 188. Там само. -- С. 191. Українське повсякдення ранньомодерної доби: Збірник документів. -- Вип. І: Волинь XVI ст. -- К., 2014. -- С. 221.. 15 квітня того ж року на краківському сеймі король Генрик Валуа як «Божою милостю король Польський, великий князь Литовський, Руський, Пруський, Мазовецький, Жомойтський, Київський, Волинський, Підляшський, Інфлянтський і ін- них» видав привілей Богушові Дешковичу на брацлавське хоружство, в якому читаємо: «. Князі, панове, урядники і вся шляхта обивателі воєводства Брацлавського для ліпшого між собою порядку і способнішої оборони своєї від неприятеля під тим часом небезпечним, звлаща на там тій Україні, сполне і згодливо шляхетного Богуша Дешковича, земля-нина тамошнього» .

У дарчому листі волинської князівни Марії Масальської своєму чоловікові Костянтину Малинському за 21 липня 1576 р. говорилося про те, що її померлий чоловік за часів короля Сигізмунда Августа «на Вкраїні (“Въкраиш”) на границях московських государю королю Його Милості і Речі Посполитій служив» . 29 січня 1578 р. вийшов декрет сеймового суду, який розглядав справу між оршанським старостою Филоном Семеновичем Кмитою Чорнобильським і Брацлавським гродським судом, в якому читаємо: «Пан староста оршанський, будучи як староста України, заклопотаний послугами нашими і земськими» .