Назви "Україна" та "Українний" в офіційному тезаурусі держав Східної Європи та Малої Азії: діахронно-семантичний аналіз (1490-ті рр. — середина XVII ст.)

У своєму щоденнику домініканський чернець Шимон Окольський так описував початок повстання Війська Запорозького, яке відбувалося протягом 1637-1638 рр.: «... Докладно повідомили про бунт, купи, наїзди як на шляхетські, так і на козацькі домівки, про великий неспокій як за Дніпром, так і на Україні, про небезпеку, що загрожує шляхетським дворам і містам.; каштелян краківський вдався до іншого милосердного засобу: він відрядив від себе послів до самого бунтівника Павлюка на Україну...; чернь і піддані-випищики, непослушні реєстрові, швидко почали збиратися, в загони, наїжджали шляхетські домівки, міста, замки та українські маєтності Й[ого] Кн[язівської] м[илості] Ієремії Вишневець- кого...; Всьому військові наказано повернути на Україну, щоб погасити той запал».

3 вересня 1637 р. великий коронний гетьман Речі Посполитої С. Конєцпольський видав універсал, який починався так: «Усім взагалі їх милостям Українним пп. старостам, державцям, підстаростам, намісникам і урядовцям»^1/8 Там же. -- С. 274. Dyaryusz transakcyi wojennej miзdzy wojskiem koronnem i zaporoskiem w r. 1637 / Przez Szymona. Okolskiego. -- Krakow, 1858. -- S. 10, 11, 13-14. Ibid. Ibid. -- S. 26. Польською: «Karp Pawiowicz Skidan, puikownik J. K. M. Wojska Zaporoskiego, na wszystkiej Ukrainie zostawionie».. Під час повстання Війська Запорозького проти коронної влади Речі Посполитої у 1637 р. його провідник, полковник Карпо Скидан, підписував свої звернення до населення як «опікун усієї України», «поставлений для усієї України», «полковник Війська Й[ого] Королівської] М[илості] Запорозького на усій Україні»¹⁸. Ось, наприклад, з якої інтитуляції розпочинався його універсал, який був виданий з м. Чигирина 24 жовтня 1637 р.: «Карпо Павлович Скидан, полковник Війська Й[ого] Королівської] М[илості] Запорозького, поставлений для всієї України». Далі очільник повсталого Війська Запорозького, звертаючись до «всього поспольства і братів наших», означував «Україну» займенником «наша»: «.Дійшла до нас відомість про рішучі наміри жовнірів прямувати до нас, на Україну, в чому їм нехай Пан Бог не помагає» Ibid. -- S. 26. Польською: «...Iz dano wiadomosc o statecznzch zamyslach pp. zolnierzow, ze pewne ku nam na Ukrainie juz poblizu przybieraja siз».. 21 листопада 1637 р. польський король Владислав IV видав універсал, який адресувався «Всім загалом і кожному зосібна, кому про те відати належить, а зокрема: старостам і урядам гродським, підстаростам і державцям всіх наших володінь на Україні»¹⁸. У цьому королівському універсалі також згадувалося про «українські села і містечка» («wsi i miasteczka ukrainski»). У відомій «Ординації Війська Запорозького реєстрового, в службі Речі Посполитій перебуваючому», яка була затверджена польським сеймом 1638 р., вживалися такі словосполучення, як «Військо Українне», «Українні края», «старости і підстарости Українні», та зазначалося: «Щоб козаки у віддалених краях Українних (окрім Черкас, Чигирина, Корсуня) і в інших містах, на самій Україні будучих.. ,» Ibid. -- S. 163. Польською: «...Wszem wobec i kazdemu zosobna, komu to wiedziec nalezy, a mianowicie: starostom i urzзdom grodzkim, podstarosciem, takze dobr naszych wszystkich na Ukrainie dzierzawcom». Volumina legum. -- Vol. 3. -- P. 440. Польською: «...Aby kozacy w odleglejszych krajach Ukrainnych (krom Czerkas, Czechryna, Korszunia) i w inszych miastach, na samej Ukrainie bзd^cych»..

Французький інженер на польській службі Гійом Левасер де Боплан визначив географічні межі «України» у своїй відомій праці, яка була написана протягом другої половини 1630-х років і називалася «Опис України.»: «Щоб краще Вас упевнити в цьому вагомішими, аніж слабкі слова, доказами, беру на себе сміливість з цілковитою покірністю і глибокою повагою піднести Вашій августійшій величності опис цього великого пограниччя -- України [Ukranie], розташованої між Московією [Moscovie] і Трансільванією, яку Ваші попередники здобули для Вас п'ятдесят років тому і розлогі рівнини якої стали настільки ж родючими, наскільки пустельними були досі. Це -- нове королівство, яке віднедавна значно зросло завдяки доблесті і розумному поступуванню великого і незрівнянного Конєцпольського [Konespolski], краківського каштеляна і верховного головнокомандуючого Ваших військ. Якраз на цій топографічній карті Ви можете за мить оглянути з будь-якої точки цю простору землю України, володіння якою є для Вас таким же славним, як і вигідним... Ваша Величність, володіючи не лише прадавніми польськими землями, а й цією великою провінцією України, до придбання якої я значною мірою причетний, здійснила на ділі благовоління, яке покійний король, Ваш брат.», «Велика незручність у цьому краї на Україні -- це відсутність солі» Г.Л. де Боплан. Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн. -- К., 1990. -- С. 22-24, 48-49, 63-65, 76-77, 92-93..

У королівському універсалі Владислава IV від 10 січня 1643 р. відзначалося, що потрібно мати дозвіл на вивіз селітри з східних воєводств Корони Польської: «.В містах наших шляхетських, на ярмарках і на інших місцях цю селітру, яку, так купці, як і жиди з України вивозили, а не мали листа нашого, яким би ми це дозволяли» ЦДІАУ у м. Львові. -- Ф. «Львівський гродський суд». -- Т. 394. -- Арк. 175-176. Польською: «W miastach naszych i szlacheckich, na jarmarkach i na innych miejscach takow^. saletre, ktor^by, tak kupcy, jakoi zydzi z Ukrainy, prowadzili, a nie mieli listu naszego».. При цьому королем конкретизувалося, що селітру з «України» не можна було вивозити «в Москву і через Велике князівство Литовське у королівство і в Ригу».

Від початку революційного повстання у 1648 р., вочевидь, у відповідь на політичні претензії Війська Запорозького, король Речі Посполитої Ян ІІ Казимир починає постійно згадувати у різних контекстах про «Україну» в своїх універсалах Див., зокрема, універсал Яна ІІ Казимира від 19.01.1650 р.: «Війська теж наші коронні і чужоземні, які в Україні на становиська йдуть...» (Архив ЮЗР. -- Ч. III. -- T. IV: Акты, относящиеся к эпохе Богдана Хмельницкого. -- К., 1914. -- С. 387). Так само про «Україну» постійно згадується у королівських «Інструкціях» до сеймів Речі Посполитої (Там же. -- С. 697, 699, 701)., а воєвода Київського воєводства А. Кисіль заявляє про її належність королівській владі: «:.. .Маєстату Й[ого] К[королівської] М[илості], П[ана] Н[ашого] милостивого, який мене, недостойного слугу свого, стражденної України держав своїх, хотів мене першим сенатором [зробити] іменем усіх стражденних братів» (лист до великого коронного канцлера Є.Осолінського від 24.04.1649 р.) Архив ЮЗР. -- Ч. III. -- T. IV. -- С. 147. Там же. -- С. 414. З цього часу київський воєвода Корони Польської А. Кисіль підписує свої універсали та листи як «Адам з Брусилова Кисіль, воєвода, генерал земель Київських, комісар Українний» (Памятники, изданные Киевской временной комиссиею. -- Т. ІІ. -- Отд. ІІІ. -- С. 575).. У той же час об'єднаний шляхетський сеймик Київського і Чернігівського воєводств засвідчував призначення А. Киселя «сторожем миру і генеральним комісаром України» («strozem pokoju у commissarzem gene- ralnym ^тту»)¹⁹. Власне, припускаємо, що саме цей факт, поряд з іншими чинниками, унеможливлював вживання Б. Хмельницьким у своїй гетьманській титулатурі назви «Україна» та прикметникового означення «Українний» або ж «Український» Див.: Чухліб Т. Поняття «Україна» та «Українний» в офіційному дискурсі Вій-ська Запорозького (1649-1659 рр.). -- С. 13-41.. У даному випадку гетьман Війська Запорозького, попри війну з Короною Польською, намагався діяти у тогочасному правовому полі та не виходити за рамки усталених політико- культурних традицій, які склалися у ранньомодерній Речі Посполитій.

Висновки

По-перше, з огляду на пришвидшення об'єднавчих (унійних) процесів, які протягом XVI ст. відбувалися на теренах Корони Польської і Великого князівства Литовського (до якого входили Брацлавське, Волинське, Київське і Підляшське воєводства), поняття «Україна» та «Україн- ний» поступово перетворюються з географічно-орієнтувальних термінів на політико-орієнтувальні та, по суті, вже на середину століття стають хоронімами, адже означають «край» або ж «землю» у розумінні історично-адміністративної території. Спочатку ці назви локалізували територію Черкащини, Брацлавщини, Вінниччини, Київщини і Полтавщини, але невдовзі почали спорадично використовуватися для маркування території, де компактно проживав відмінний від поляків і литовців етнос, що мав назву «русь», «русини», «руські». Згідно з дослідженнями українських та польських вчених, саме в Руському, Волинському, Подільському, Київському, Брацлавському, Підляшському, Белзькому та Чернігівському воєводствах Речі Посполитої проживав «руський народ» Див., наприклад: Гуслистий К. До питання про утворення української нації. -- К., 1967; Смолій В., Гуржій О. Як і коли почала формуватися українська нація. -- К., 1991; Сас П. Політична культура українського суспільства (кінець XVI -- перша половина XVII ст.). -- К., 1998; Його ж. Витоки українського націотворення. -- К., 2010; Моця О. Етнічні процеси в автохтонному середовищі на етапі ранньомодерної та модерної історії України // Укр. іст. журн. -- 2010. -- № 1. -- С. 41-52; Літвін Г. З народу руського. Шляхта Київщини, Волині та Брацлавщини (1569-1648). -- К., 2016; Chynczewska-Hennel T. Swiadomosc narodowa szlachty ukrainskiej i kozaczyzny od schylku XVI do polowy XVII w. -- Warszawa, 1985 та ін.. Вже 1566 р. у привілейному листі польського короля «Україна» називалася «краєм». Цікавою і досить показовою є уживання королівською канцелярією у 1567 р. такої лексичної конструкції, як «здавна обичаю того на Україні».

По-друге, з 1580-х років в королівській канцелярії Речі Посполитої на офіційному рівні почали вживатися такі локалізаційні словосполучення, як «Україна Руська», «Україна Волинська», «Україна Подільська», «Україна Київська», «Україна Брацлавська», що у першій половині XVII ст. стали об'єднуватися такою хоронімічною словосполукою, як «Українні краї/Українний край»». Потрібно зазначити, що від 1580 р. і до середини XVII ст. у постановах сеймів Речі Посполитої на офіційному рівні вживалася назва «Україна» для позначення східних воєводств Польсько-Литовської держави. Крім того, слово «Україна» вживалося у множині -- «України»» («України вищеназваних воєводств»»), а також в поодиноких випадках писалося з букви «В» -- «Вкраїна», «Вкраина». У тогочасному описі земель Речі Посполитої папський нунцій Алоїзій

Ліпомано, повідомляючи у Рим, уживав назву «Україна» поряд з «Малою і Великою Польщею», «Литвою», «Прусами», «Турками» і «Німцями».

По-третє, у добу пізнього середньовіччя та раннього нового часу в тогочасних слов'янських мовах (руській/староукраїнській, польській, московській/давньоросійській) існувало слово -- «україна» (пол. «икга- іпа»; давньоукр. «украина», москов. «украйна»), яке вживалося для позначення «окраїнної місцевості» будь-чого або ж «прикордонної території». Власне, саме від цього слова в такому значенні поступово в межах Великого князівства Литовського та Корони Польської утворився хороні- мічний прикметник «Українний», що писався як з малої, так і з великої літери. Протягом другої половини XVI -- першої половини XVII ст. застосовувався у таких випадках -- «Українні края», «Українні замки», «Українні міста», «Українні уряди», «Українні магнати», «Українні воєводи», «Українні каштеляни», «Українні старости», «Українні державці», «Українні підстарости», «Українні намісники», «Українні посли [на сейм]» «Українні урядники», «Українні стражі», «Українні слуги», «Українні обивателі (жителі)», «Українні люди», «Українні козаки», «Українні місця» тощо. Поступово суфікс «нн», що прийшов до руської мови з польської, «українізується» і замінюється на «ськ» -- «Українські обивателі», «Українські маєтності», «Українські посли», «Українські слуги», «Українськіміста» тощо.

Власне, історичний прикметник «Українний», вочевидь, вже з XV ст. означав приналежність до порубіжних/прикордонних воєводств Великого князівства Литовського й земель, що лежали на північ від володінь Очаківського еялету та Білгородського санджаку Османської імперії, а з моменту укладення Люблінської унії 1569 р. -- східних/руських воєводств Речі Посполитої.

По-четверте, про політичне смислове навантаження на хоронім «Україна» засвідчували такі яскраві лексеми, які уживалися офіційними представниками Великого князівства Литовського, Корони Польської, Османської імперії та Війська Запорозького: «...Всім замкам його милості українним Великого князівства Литовського», «... У наших [королівських] володіннях, на Україні», «[Козаки] замки наші Українні зайняли», «воєвода Київський перебував на Україні», «...Треба зміцнити Україну надійною охороною», «Порядок щодо України», «. комісара на Україну послати», «. яко уряд Українний», «України держав своїх», «отаман для України», «призначений на оборону краям Українним», «...Полковник Війська Запорозького, поставлений для всієї України»,

¹⁹² 2Ьіог pami§tnikow Ьіє1огус7пусЬ о dawney Ро1Є7С7Є... przez І.и. Niemciewicza. -- Warszawa, 1822. -- Т. IV. -- 8. 77.

«опікун усієї України», «підбуривши майже всю Україну», «відрядив від себе послів на Україну», «усією Україною йти до поляків у похід», «генеральний комісар України» тощо.

По-п'яте, протягом кінця XVI -- першої половини XVII ст. хоронім «Україна» поступово політизується і, по суті, перетворюється з географічно-орієнтувального на політонім -- політико-орієнтувальний термін. Саме у цей час назва «Україна» стає офіційною для східних воєводств Речі Посполитої, адже постійно вживається у королівських універсалах, інструкціях польських королів на вальні сейми і провінційні сеймики, постановах сейму Польсько-Литовської держави, матеріалах дипломатичних переговорів, листах вищих урядовців Великого князівства Литовського та Корони Польської тощо.

По-шосте, з погляду політичної географії, «Україна» наприкінці XVI ст. була «довша і ширша за Малу і Велику Польщі» разом узяті. Це поняття також поширювалося на усю територію між «Московією» і «Трансільванією», а в «топографічних уявленнях» гетьманів та старшини Війська Запорозького дана назва охоплювала обшири від білоруського міста Могилева -- на півночі і аж включно до гирла Дніпра в околицях тоді турецько-татарського міста Очакова -- на півдні.

По-сьоме, особливу увагу потрібно звернути на семантичну відмінність в офіційному тезаурусі Речі Посполитої, Османської імперії, Московського царства та Війська Запорозького (а також у сприйнятті іноземців з різних країн Європи) стосовно уживання слова «Україна», що почала проглядатися на переломі XVI та XVII ст.

References

поняття україна історія

1. Abrahamowicz Z. (1959). Katalog dokumentow tureckich. Dokumenty do dziejow Polski i krajow osciennych w latach 1455-1672. (1). Warszawa. [in Polish].

2. Andrusiak M. (1951). Nazva Ukraina. Chykaho: Universytet Chykaho. [in Ukrainian].

3. Adadurov V. (2013). Teoretychni zasady ta metodolohiia vpysuvannia ukrainskoi istorii v yevropeiskyi kontekst (pohliad istoryka-vsesvitnyka). Ukrainskyi istorychnyi zhurnal, (2), 9-21. [in Ukrainian].

4. Barvinskyi B. (1916). Zvidky pishlo imia «Ukraina»? Viden. [in Ukrainian].

5. Barvinskyi B. (1909). Istorychnyi rozvii imeni ukrainsko-ruskoho narodu. Lviv. [in Ukrainian].

6. Bevzenko S. (1960). Istorychna morfolohiia ukrainskoi movy. Napysy iz slovozminy ta slovotvoru. Uzhhorod: Kameniar. [in Ukrainian].

7. Blanutsa A. (2017). Zemelna polityka Yahelloniv na ukrainskykh terenakh Velykoho kniazivstva Lytovskoho (1440-1572 rr.). Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NANU. [in Ukrainian].

8. Borschak E. (1948). Rus, Mala Rossia, Ukraina. Revue des Etudes Slaves. (XXIV). Paryzh. 98-115. [in English].

9. Brekhunenko V. Khrystyianski kozaky i khrystyianski susidy: modeli poiednannia (XVI -- persha polovyna XVII st.). (2009). Poklykannia. Zbirnyk prats na poshanu profesora o. Yuriia Mytsyka. Kyiv: Instytut arkheohrafii. 98-120. [in Ukrainian].

10. Cili? Orchan. (2017). Administrative Division of the Ottoman Empires Dominions in Eastern Europe. Problemy istorii krain Tsentralnoi ta Skhidnoi Yevropy. Zb. nauk. prats. Kamianets-Podilskyi. (6). 139-140. [in Turkish].

11. Chynczewska-Hennel T. (1985). Swiadomosc narodowa szlachty ukrainskiej i kozaczyzny od schylku XVI do polowy XVII w. Warszawa. [in Polish].

12. Chukhlib T. (2018). «Opikun dlia usiiei Ukrainy...»: nazva «Ukraina» v ofitsiinomu dyskursi krain Skhidnoi Yevropy ta Maloi Azii. Naukovi pratsi Kamianets-Podilskoho Natsionalnoho universytetu imeni Ivana Ohiienka. Istorychni nauky. (28). Kamianets-Podilskyi. 144-161. [in Ukrainian].

13. Chukhlib T. (2015). Poniattia «Ukraina» ta «Ukrainnyi» v ofitsiinomu dyskursi Viiska Zaporozkoho (1649-1659 rr.). Ukraina v Tsentralno-Skhidnii Yev- ropi. (15). Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NANU. 13-41. [in Ukrainian].

14. Chukhlib T. (2016). Poniattia «Ukraina», «Ukrainnyi» ta «Ukrainska der- zhava» v ofitsiinomu dyskursi Viiska Zaporozkoho (1659-1665 rr.). Ukraina v Tsentralno-Skhidnii Yevropi. (16). Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NANU. 13-46. [in Ukrainian].

15. Chukhlib T. (2017). Poniattia «Ukraina», «Ukrainskyi», «otchyzna», «narod» v ofitsiinomu dyskursi Viiska Zaporozkoho (1666-1672 rr.). Ukraina v Tsentralno- Skhidnii Yevropi. (17). Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NANU. 41-79. [in Ukrainian].

16. Dashkevych Ya. (2011). Etnonimika mizh naukoiu ta politykoiu abo dovkola natsionalnoho imeni ukrainskoho narodu. «. Uchy nemozhnymy ustamy kazaty pravdu»: istorychna eseistka (1989-2008). Kyiv. 35-58. [in Ukrainian].

17. Dorosenko D. (1931). Die Namen «Rus», «Russland» und «Ukraine» in ihrer historischen und gegenwдrtigen Bedeutung; Abhandlungen des Ukrainischen Wissenschaftlichen Institutes. Berlin. [in German].

18. Doroshenko D. (1932). Pytannia pro skhemu istorii Skhidnoi Yevropy v zviazku z istoriie Ukrainy. Nazvy «Rus» i Ukraina. Narys istorii Ukrainy. Varshava. 2-36. [in Ukrainian].

19. Dyaryusz transakcyi wojennej mi^dzy wojskiem koronnem i zaporoskiem w r. 1637 (1858). Krakow. [in Polish].

20. Kovalets T. (2016). Diariush Andzheia Kosti-Zbirokhovskoho pro kozatski povstannia 1625 ta 1630 rr. v Ukraini. Ukraina v Tsentralno-Skhidnii Yevropi. (15) Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NANU. 382-391. [in Ukrainian].

21. Kovalchuk M. (2015). Vkliuchennia novykh terytorii do skladu Osmanskoi imperii ta formuvannia yii terytorialnoho ustroiu u XIV-XVI st. Ukrainskyi isto- rychnyi zbirnyk. Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NANU. (18). 40-51. [in Ukrainian].

22. Kohut Z. (2011). Kordony «Ukrainy»: terytorialni vizii kozakiv vid hetmana B. Khmelnytskoho do hetmana I. Samoilovycha. Ukrainskyi istorychnyi zhurnal. (3). 50-73. [in Ukrainian].

23. Kolodziejczyk D. (2000). Ottoman-Polish dipolomatic relations (15th-18th Century) In: An Annotated edition of “Ahdanes and Other Documents by. Brill, Lejden, Boston, Kцln. [in English].

24. Kravchenko V. (2005) Lytovska metryka. Knyha 561. Revizii Ukrainskykh zamkiv 1545 roku. Kyiv: Instytut ukrainskoi arkheohrafii NANU. [in Ukrainian].

25. Krykun M. Piddubniak O. (2008). Dokumenty Bratslavskoho voievodstva 1566-1606 rokiv. Lviv: Kameniar. [in Ukrainian].

26. Krykun M., Piddubniak O. (2010). Volynskyi maietok Lavryna Pisochyn- skoho (prydbannia sela Kuneva i zakhyst prava vlasnosti na noho). Sotsium. Almanakh sotsialnoi istorii. (9). 97-135. [in Ukrainian].

27. Kulakovskyi P. (2002). Kantseliariia Ruskoi (Volynskoi) metryky 15691673 rr. Studii z istorii ukrainskoho rehionalizmu v Rechi Pospolytii. Ostroh, Lviv. 140-146. [in Ukrainian].

28. Kulysh P. (1877). Materyaly dlia ystoryy vossoedynenyia Rusy. T. 1: 15781630. Moskva. [in Russian].

29. Kutrzeba S., Semkowicz W. (1932). Akta Unji Polski z Litw^. 1385-1791. Krakow. [in Polish].

30. Lepiavko S. (1999) Ukrainske kozatstvo u mizhnarodnykh vidnosynakh (1561-1591). Chernihiv: Siverianskyi litopys. [in Ukrainian].

31. Litvin H. (2016). Z narodu ruskoho. Shliakhta Kyivshchyny, Volyni ta Bratslavshchyny (1569-1648). Kyiv: Tempora. [in Ukrainian].

32. Lysiak-Rudnytskyi I. (1994). Istorychni ese: U 2 t. Kyiv: Osnovy. (1). [in Ukrainian].

33. Motsia O. (2010). Etnichni protsesy v avtokhtonnomu seredovyshchi na etapi rannomodernoi ta modernoi istorii Ukrainy. Ukrainskyi istorychnyi zhurnal. (1). 4152. [in Ukrainian].

34. Motsia O. (2007). Yak Rus stavala Ukrainoiu. V: Terra Cossacorum: Studii z davnoi i novoi istorii Ukrainy. Naukovyi zbirnyk na poshanu profesora Valeriia Stepankova. Kyiv. 343-356. [in Ukrainian].

35. Nimchuk V. (2011). «Dohovory i postanovy prav i volnostei viiskovykh...» 1710 r. z pohliadu istorii ukrainskoi movy. «Pakty i Konstytutsii» Ukrainskoi kozatskoi derzhavy. Lviv: Svit. 34-48. [in Ukrainian].

36. Nimchuk V. (1995). Pravyla vydannia pamiatok, pysanykh staroukrainskoiu ta tserkovnoslovianskoiu movamy. (1). Kyiv: Naukova dumka. 24-30. [in Ukrainian].

37. Okhrymovych V. (1922). Pro vyholos i naholos slova »Ukraina». Zapysky Naukovoho tovarystva imeni Shevchenka. (CXXXIII). Lviv. [in Ukrainian].

38. Panashenko V. (1974). Paleohrafiia ukrainskoho skoropysu druhoi polovyny XVII st. Kyiv: Naukova dumka. [in Ukrainian].

39. Pivtorak H., Ponomariv O., Stoianov I., Tkachenko O., Shamota A. (2002) Etymolohichnyi slovnyk ukrainskoi movy. Kyiv: Instytut ukrainskoi movy. (6). [in Ukrainian].

40. Plokhii S. (2005). Nalyvaikova vira: Kozatstvo ta relihiia v rannomodernii Ukraini. Kyiv: Krytyka. 30-31. [in Ukrainian].

41. Rudnytskyi Ya. (1951). Slovo i nazva «Ukraina». Vinnipeg. [in Ukrainian].

42. Rudnytskyi Ya., Sichynskyi V. (1949). Nazva «Ukraina». Entsyklopediia ukrainoznavstva. Miunkhen-Niu-York. (1). 14. [in Ukrainian].

43. Rusanivskyi V. (2004) Ukrainska mova. Ukrainska mova. Entsyklopediia. Vydannia druhe, vypravlene i dopovnene. Kyiv: Instytut ukrainskoi movy. 717. [in Ukrainian].

44. Sas P. (2010). Vytoky ukrainskoho natsiotvorennia. Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NANU. [in Ukrainian].

45. Sas P. (1998). Politychna kultura ukrainskoho suspilstva (kinets XVI -- persha polovyna XVII st.). Kyiv: Ukraina. [in Ukrainian].

46. Sereda O. (2015). Osmansko-ukrainske stepove porubizhzhia v osmansko- turetskykh dzherelakh XVIII st. Odesa: Odeskyi universytet. [in Ukrainian].

47. Sichynskyi V. (1944). Nazva Ukrainy. Terytoriia Ukrainy. Praha. [in Ukrainian].

48. Smolii V., Hurzhii O. (1991). Yak i koly pochala formuvatysia ukrainska natsiia. Kyiv: Vydavnytstvo Kyivskoho universytetu. [in Ukrainian].

49. Smolii V. (1998). Natsionalno-vyzvolna viina v konteksti ukrainskoho der- zhavotvorennia. Natsionalno-vyzvolna viina ukrainskoho narodu seredyny XVII st.: polityka, ideolohiia, viiskove mystetstvo. Kyiv: Heneza. 9-25. [in Ukrainian].

50. Smolii V., Stepankov V. (1997). Ukrainska derzhavna ideia XVII-XVIII st.: problemy formuvannia, evoliutsii, realizatsii. Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NANU. [in Ukrainian].

51. Smolii V., Stepankov V. (1999). Ukrainska natsionalna revoliutsiia XVII st. (1648-1676 rr.). Kyiv: Alternatyvy. [in Ukrainian].

52. Smolii V. Stepankov V. (2014). Ukrainskyi politychnyi proekt XVII st.: stanovlennia natsionalnoho instytutu vlady. Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NANU. [in Ukrainian].

53. Sreznevskyi Y. (1989). Slovar drevnerusskoho yazyka. V trekh tomakh. Repryntnoe yzdanye. (3/2). Moskva: Russkaia lyteratura. [in Russian].

54. Strcharska-Brzezina M. (2005). Kozak Ukrainski. Studium j^zkowe. Krakow. 153-154. [in Polish].

55. Storozhenko A. (1904). Stefan Batoryi y dneprovskye kazaky. Kyiv. [in Russian].

56. Storozhenko A. (1919). Malaia Rossyia yly Ukrayna. Trudy podhotovytelnoi po natsyonalnbim delam komyssyy. Malorusskyi otdel. Odessa. (1). [in Russian].

57. Shevchenko I. (2001). Ukraina mizh Skhodom i Zakhodom. V: Narysy z istorii kultury do pochatku XVIII st.). Lviv: Svit. 7-16. [in Ukrainian].

58. Shelukhin S. (1921). Nazva Ukrainy. Z kartamy. Viden. [in Ukrainian].

59. Shelukhin S. (1926). Ukraina -- nazva nashoi zemli z naidavnishykh chasiv. Praha. [in Ukrainian].

60. Tolochko P. (1994). Nazva «Ukraina» v pivdenno-ruskykh litopysakh i aktovykh dokumentakh. V: Kyivska starovyna. (3). 5-7. [in Ukrainian].

61. Tsehelskyi L. (1915). Samostiina Ukraina. Zvidky vzialasia y shcho znachat «Rus» i «Ukraina». Viden. [in Ukrainian].

62. Vashchuk D. (2008). Vasyl-Kostiantyn Ostrozkyi u dokumentakh Lytovskoi Metryky. Ukraina v Tsentralno-Skhidnii Yevropi. (8). 260-271. [in Ukrainian].

63. Vyrskyi D. (2015) Vyshnevechchyna: pershi peremohy i pershi soratnyky (1555-1595 rr.). Ukraina v Tsentralno-Skhidnii Yevropi. (15). Kyiv: Instytut istorii Ukrainy NANU. 120-121. [in Ukrainian].

64. Yakovenko N. (2009). Vybir imeni versus vybir shliakhu (nazvy ukrainskoi terytorii mizh kintsem XVI -- kintsem XVII st.). Mizhkulturnyi dialoh. (1) Iden- tychnist. Kyiv: Dukh i litera. 57-95. [in Ukrainian].

65. Yakovenko N. (1997). Narys istorii Ukrainy z naidavnishykh chasiv do kintsia XVIII st. Kyiv: Osnovy. [in Ukrainian].

66. Yaniv V. (1953). Vstupnyi kurs ukrainoznavstva. Miunkhen: Vydavnytstvo Ukrainskoho vilnoho universytetu. [in Ukrainian].

67. Zashkilniak L. (2008). Shkilna istoriia ochyma istorykiv-naukovtsiv. Mate- rialy Robochoi narady z monito

Размещено на Allbest.ru