Вільний рух робочої сили за правом Європейського Союзу

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДИПЛОМНА РОБОТА

Тема: Вільний рух робочої сили за правом ЄС

Гасанов Ємин

ЗМІСТ

ВСТУП

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РУХУ РОБОЧОЇ СИЛИ ЗА ПРАВОМ ЄС

1.1 Поняття “робітник” і “громадянство” за правом ЄС

1.2 Гарантованість права на зайняття трудовою діяльністю

1.3 Проблема соціального захисту робітників

2. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ МІГРАЦІЇ (РОБОЧОГО РУХУ) В РАМКАХ ЕВРОПЕЙСЬКИХ СТРУКТУР (РАДИ ЄВРОПИ, ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ Й ОБСЄ)

2.1 Особливості міжнародно-правової регламентації міграційних процесів у рамках Ради Європи та Євросоюзу

2.2 Специфіка міжнародно-правового регулювання міграційних процесів у рамках ОБСЄ

3. ПРОБЛЕМИ, ПЕРСПЕКТИВИ, ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ РУХУ РОБОЧОЇ СИЛИ

3.1 Робоча імміграція громадян України

3.2 Робоча імміграція іноземних громадян та осіб без громадянства та їх працевлаштування

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТОНИХ ДЖЕРЕЛ

Вступ

Актуальність теми. В сучасних умовах домінуючою тенденцією у міжнародних відносинах є глобалізація, одним з проявів якої виступає міжнародна міграція робочої сили. Все більшого поширення і значення набуває переміщення людських ресурсів, зумовлене соціально-економічними, військовими, етнічними та релігійними чинниками. Істотне зростання масштабів міжнародної міграції, залучення до неї значних обсягів трудових ресурсів актуалізує дослідження міжнародної міграції робочої сили як однієї з форм світових господарських зв'язків та її впливу на світове господарство.

Важливість дослідження міграційних процесів зумовлена також стрімким зростанням їх обсягів, нарощуванням інтенсивності, поширенням на всю територію нашої країни, вагомим впливом на її економічний та соціальний розвиток. Особливе місце міграції робочої сили в сучасних умовах визначається насамперед її динамізмом, швидким реагуванням на зміни у суспільстві та економіці.

У цій науковій роботі досліджено розвиток правового регулювання переміщення робочої сили Європейського Союзу. Так, спочатку, Договір про заснування Європейського Економічного Співтовариства 1957 не ставив перед собою за мету створення розвиненої структури соціальної політики в рамках формування правової системи ЄЕС. Основне завдання полягало в гармонізації національних соціальних систем держав-членів для усунення перешкод внутрішньо-європейської мобільності. Договір про заснування Європейського Економічного Співтовариства передбачав у якості однієї з основних цілей створення спільного ринку і максимальне сприяння вільному пересуванню товарів, осіб, послуг і капіталів між державами-членами. Ця мета залишалася пріоритетною і після приєднання до спільноти нових держав у 1970-х роках. Єдиний Європейський акт 1986 р., Маастрихтський договір 1992 р., Амстердамський договір 1997 р. і Ніццький договір 2001 р., Хартія Співтовариства про основні соціальні права працівників 1989 знову підтвердили, що зайнятість, адаптація, навчання та мобільність повинні бути ключовими моментами у розбудові спільного європейського ринку, економічного і валютного союзу і в цілому розвитку європейської інтеграції в XXI столітті. Оскільки законодавство Європейського Союзу, виходячи з принципу субсидіарності, регулює трудові відносини у випадку взаємодії декількох держав-членів або їхніх громадян, область цих відносин багато в чому зливається з питаннями свободи пересування працівників на території Союзу. Особливо виразно це проявляється в рішеннях Суду Європейських співтовариств, що випливають із соціально-трудових спорів, що нерідко ґрунтуються на нормах, що регулюють свободу пересування працівників. Питання, що стосуються свободи пересування на національному рівні, неодноразово в минулому ставали об'єктом досліджень російських правознавців і їхніх закордонних колег. Проте комплексних досліджень, що розглядають свободу пересування робочої сили і прирівняних до них осіб на рівні наднаціональної організації, такий як Європейський Союз, в рамках вітчизняної науки європейського права не проводилося. Звідси виникла необхідність всебічного, комплексного та системного розгляду питань, пов'язаних з пересуванням робочої сили в Європейському Союзі, її правових режимів, а також регулювання цієї області в залежності від суб'єкта. На вирішення цих завдань спрямовано дане наукове дослідження.

Також надзвичайно актуальним є вивчення суспільних відносин у рамках міжнародної міграції, її вплив на соціально-економічний розвиток країн, світовий досвід регулювання міграційних процесів та можливості його використання в Україні. Важливість цих проблем визначила тему бакалаврської роботи і структуру викладу матеріалів дослідження.

Мета і задачі дослідження. Основною метою цієї роботи є вивчення пересування руху робочої сили в Європейському Союзі, а також тенденції перспективи її розвитку. Об'єктом наукового дослідження виступають суспільні відносини в міжнародній міграції пов'язані з виникненням, становленням та перспективами розвитку свободи пересування робочої сили Союзу.

Предметом даного дослідження виступають законодавство, доктрина, судова практика та реалії Європейського Союзу, а також законопроектні роботи, що здійснюються в Європейському Союзі, по відношенню до різних категорій громадян і прирівняних до них осіб, при регулюванні свободи їх пересування з тим, щоб сформулювати висновки та положення про їх характер, зміст і динаміку розвитку.

Методи дослідження: в якості методологічної основи дослідження використовувалися як загальнонаукові методи пізнання реальності, так і спеціальні способи та прийоми, характерні для юридичних наук: діалектичний, історичний методи, логічної дедукції і індукції, системний підхід, статистичний аналіз, порівняльний (порівняльно-правовий), формально-юридичний метод та ін. Порівняльно-правовий метод дослідження застосовувався автором на кількох рівнях. По-перше, це міжгалузевий порівняльний аналіз, що дозволив, зокрема, виявити єдиний сенс категорії "працівник" для цілей різних нормативних документів права Європейського Союзу. По-друге, порівняльно-правовий аналіз застосовувався в аспекті зіставлення норм про свободу пересування фізичних осіб, встановлених у праві Європейського Союзу, до норм держав-членів. Цей метод дозволив знайти як особливості в регулюванні права на свободу пересування конкретних категорій осіб у державах-членах, так і розуміння свободи пересування як загальноєвропейської категорії, виходячи з цілей Європейського Союзу з побудови внутрішнього ринку.

Новизна наукового дослідження обумовлена, насамперед, його предметом, метою і завданнями. Дане дослідження є всебічним комплексним дослідженням правового регулювання пересування робочої сили на території Європейського Союзу. У науковій роботі зроблена спроба виведення та аналізу визначення руху робочої сили в Європейському Союзі. Джерельною базою дослідження є: теоретичну основу наукового дослідження склали, перш за все, праці російських і зарубіжних вчених-юристів в області міжнародного та європейського права: К.А. Бекяшева, М.М. Бірюкова, В. Думона, П.А. Калініченко, А.Я. Капустіна, С.Ю. Кашкина, А.А. Ковальова, Д. Коллінса Л. Лістера, В.В. Маклакова, М. Мітчела, К. Пьерсона, Г.С Стародубцева, Е.С. Смирнової, Г.П. Толстопятенко, Е.А. Чегрінца, А.О. Четверикова, Д. Хендола, Л.М. Ентіна, М.Л. Ентіна, Ю.М. Юмашева та ін. Безсумнівну допомогу у розробці обраної теми зробило ознайомлення з роботами представників загальної теорії держави і права і галузевих юридичних наук, у тому числі з дослідженнями понять свобода і свобода пересування: С.С. Алексєєва, С.А. Авакьяна, М.В. Баглая, П.П. Баранова, А.Г. Бережнова, Н.С. Бондаря, І.А. Ісаєва, О.Є. Кутафина, В.М. Капіцина, В.А. Кряжкова, Є.І. Козлової, В.В. Лазарева, В.В. Лапаевой, В.М. Лебедєва, Е.А. Лукашова, Н.І. Матузова, О.О. Миронова, Н.А. Михайльова, Т.Г. Морщаковой, М.А. Мітюкова, B.C. Нерсесянц, A.M. Тихомирова, Б.Н. Топорніна, та ін. Нормативну основу дослідження склали джерела первинного права Європейського Союзу (Договір про Європейський Союз 1992 р., Договір про заснування Європейського Співтовариства 1957 р., Договір про Євратомом 1957 р.) з урахуванням останніх змін, передбачених нормами Лісабонського договору 2007 року, і джерела вторинного права , такі як регламенти, директиви, рамкові рішення та інші нормативні акти, видані інститутами Європейського Союзу. Величезне значення в дослідженні даної теми відведено судовій практиці ЄС.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РУХУ РОБОЧОЇ СИЛИ ЗА ПРАВОМ ЄС

1.1 Термін “ робітник ”і “громадянство” за правом ЄС

Теорія міграції є необхідним елементом пізнання самої проблеми міграції, тому що вивчення її є необхідним підґрунтям для вирішення проблеми на практиці. Тому вважаю за необхідне висвітлення загального поняття робочої міграції. Найбільш поширеними термінами, що висвітлюють поняття міграції є термін “ робітник ”і “ громадянство ”. Визначаючи рамки ст.48(ЄС) [47, C.143] і вторинного законодавства, прийнятого на її основі, важливо визначати поняття “ робітник ”, оскільки Договір ЄС і законодавство ЄС роз'яснюють його. Незважаючи на це, Європейський суд зазначив, що термін - поняття у праві ЄС, яке відбиває його суть [46, C.24]. Воно стосується кожного, хто шукає або бажає знайти справжню й ефективну роботу, навіть з неповним робочим днем, якщо тільки грошова компенсація нижче мінімально гарантованої заробітної плати або зовсім відсутня [62, C.32].

У справі Lawrie-Blum позивачем виступала громадянка Великої Британії, після того як вона склала у німецькому університеті перший іспит на посаду учителя середньої класичної школи, їй відмовили у випробному терміні, що давав право на складання другого іспиту, за яким назначаються кандидати на посаду вчителя. Підставою для відмови був закон землі Баден-Вюртемберг, за яким випробний термін можуть проходити лише громадяни Німеччини. Позивачка заявила що, відмовляючи їй у стажуванні на основі громадянства, органи влади землі Баден-Вюртемберг порушили її права згідно ст.48(2). У відповідь влада зауважувала, що відповідно до визначення у ст48 (ЄС) стажер не є "робітником ” [63, C.54].

Суд висловився на користь позивачки; школа, де вона проходила випробний термін, контролювала її діяльність, позивачка надавала послуги, які мали певне економічне значения, за що й отримувала заробітну платню. Таким чином виконувались усі три критерії поняття "робітник " [61, С.22].

У справі Levin позивачка - громадянка Великої Британії, чоловік якої не був громадянином жодної з країн Співтовариства, звернулася 1978 р, за дозволом на проживання у Голландії. Її прохання було відхилене, оскільки вона не була "робітницею". Тоді жінка найнялася на низькооплачувану роботу з неповним робочим днем і вдруге подала заяву. Голландські власті знову відмовили її у дозволі на проживання, стверджуючи, що заробіток працівника з неповним робочим днем є недостатнім для самозабезпечення і нижчим від встановленого мінімального рівня. Європейський суд заявив, що термін " робітник " стосується навіть тих, хто має неповноцінну роботу (наприклад, неповний робочий день) за умови, що праця була " реальною ", а не номінальною чи мінімальною: права поширюються тільки на тих, хто здійснює будь-яку діяльність економічного характеру або прагне це робити. Такий принцип застосовується, коли робітниця забезпечує сама себе, коли вона має намір це зробити, маючи прибуток, нижчий за національний мінімальний рівень [63, С.57].

Пізніше справа Кеmрf стосувалася німецького музиканта, який проживав у Нідерландах упродовж року. Спочатку він працював учителем музики неповний робочий день, даючи 12 уроків на тиждень і отримуючи менш як 240 екю на місяць. Його прибуток зростав за рахунок державної допомоги. Пізніше він захворів і не міг працювати, отримуючи допомогу на лікування, соціальне забезпечення і виплати по безробіттю. Його заява про дозвіл на проживання була відхилена на підставі того, що він не був робітником. Європейський суд прийняв рішення: оскільки він мав гарантовану і ефективну роботу з неповним робочим днем, його не можна позбавити статусу робітника тому, що заробітна платня була нижчою за офіційний прожитковий мінімум і його прибуток поповнювався іншими "законними засобами існування". Більше того, не має значення, чи надходять ці додаткові кошти з приватних джерел або з державних фондів. Отже справа Кемф - розширений варіант " формули Левін " [61, С. 27]. Справа Stеуmann продемонструвала гнучкість підходу Європейського суду при визначенні співвідношення "заробітна платня - робота". Позивачем виступив член німецької громади Бхагван у Нідерландах. Громада забезпечувала його їжею, одягом і житлом. Він був прибиральником, слюсарем, займався домашніми справами і отримував за це тільки кишенькові гроші для незначних особистих потреб. Він не отримав дозволу на проживання. Європейський суд визнав, що його робота є достатньою для підтвердження статусу робітника, оскільки вона була частиною необхідної самодостатності комуни громади, яка готова надавати послуги в обмін на ефективну діяльність [62, С.38].

Рішення Європейського суду у справі Стейман контрастує з іншою справою Веttгау. Знову позивачем був громадянин Німеччини, що проживав у Нідерландах з 1980 р. і який 1983 р. подав заяву про дозвіл на проживання. Як наркоман Батрей мав право на спеціальну програму суспільної опіки, за рахунок чого він перебував у лікувальному центрі й отримував фінансову допомогу. За це він мусив працювати у муніципальному агентстві згідно дозволу на роботу. Європейський суд відмовився розглядати оплачувану діяльність, забезпечену урядом, як частину програми реабілітації для наркоманів відповідно до закону про службу соціальної допомоги як таку, що репрезентує “реальну і справжню економічну діяльність”. Щоб відповідати статусу робітника, особа мусить виконувати роботу, яка здійснюється за для або походить від економічної мети [46, С.29].

Преамбула Договору про ЄЕС (1958 р.) починається словами: “закласти перший основоположний камінь для більш широкого і поглибленого співтовариства народів, перший фундамент для утворення “ Європи громадян ”. Однак лише у рамках Паризького саміту голів держав і урядів у 1974 р. спеціально створена робоча група досліджувала за яких умов і протягом якого терміну громадяни держав-членів могли б отримати особливі права як громадяни Співтовариства. Розроблена за результатами цього дослідження доповідь “ Європа для громадян ” містила інформацію про політичні права громадян, а саме, активне і пасивне право на вибори, а також право на доступ до офіційних служб. Зрештою громадянство Євросоюзу було включене Маастріхськими рішеннями у Договір про Співтовариство [60, С.132].

Отже, громадянство Європейського Союзу (Citizenship of the Union), встановлене Маастріхтським договором про ЄС, згідно з яким “кожна особа, що має громадянство держави-члена, є громадянином Співтовариства”. Іншими словами, будь-який громадянин держави ЄС вважається громадянином Союзу. Окрім прав та обов'язків, визначених в Угоді про створення Європейського Співтовариства, громадянство Союзу включає чотири спеціальних права: а) право на свободу пересування та проживання будь-де на території держав Союзу; б) право голосувати та висувати свою кандидатуру на виборах до місцевих органів управління та до Європейського Парламенту в країні проживання; в) право на дипломатичний і консульський захист з боку органів будь-якої держави ЄС в третій країні, де немає представництва рідної країни громадянина ЄС; г) право на подання скарги європейському омбудсменові [54, C.24].

Запровадження поняття “ громадянин ЄС ”, звісно, не означає скасування національного громадянства. Воно доповнює його і дозволяє людині краще усвідомити свою приналежність до Європейського Союзу. У громадян країн Європейського союзу є громадянство ЄС, закріплено це Маастрихтским договором від 1993 року [60, C.170].

Громадянин ЄС може жити і працювати в будь-якому куточку Євросоюзу, приміром, має право жити і працювати в будь-якому населеному пункті ЄС - причому, без спеціального дозволу на роботу. У той же час, переїзд в іншу державу ЄС вимагає виконання визначених умов. За словами Христини Мюшен (Christina Mueschen) з німецького представництва Європейської комісії в Берліні, працівник повинен спочатку не тільки довести, що він працює, але і що його зарплата не нижче розміру соціальної допомоги, що нараховується в країні, у яку він має намір переїхати. Громадяни ЄС не тільки вправі жити і працювати в будь-якому населеному пункті Євросоюзу, але і брати участь у комунальних виборах, а також висувати на них свою кандидатуру [54, C. 17].

Інстанції, що розглядають скарги громадян ЄС. Існує дві інстанції, куди громадяни ЄС можуть звертатися зі скаргами. Насамперед, це уповноважений ЄС з питань цивільного населення. До нього можна звертатися з приводу порушень у сфері діяльності різних органів і установ - наприклад, при оголошенні конкурсів на заміщення тієї або іншої вакантної посади. Так, був задоволений позов літньої людини, що звернулася до уповноваженого ЄС, літній людині було відмовлено в прийомі на роботу: відповідно до закону, при доборі кандидатів на те або інше робоче місце роботодавець не має права враховувати фактор віку - у ЄС не допускається дискримінація людей похилого віку. Розглядом загальних питань займається Петиційна комісія Європейського парламенту. Наприклад, сюди може звернутися той, хто не згодний із брюссельським законодавством [22, C.41].

А наступним правом можуть скористатися насамперед громадяни таких європейських міні-держав, як, наприклад, Люксембург: якщо люксембуржець знаходиться в країні, де немає люксембурзького посольства або консульства, то він може звернутися в розташоване тут дипломатичне представництво будь-якої іншої держави ЄС - приміром, при втраті закордонного паспорта або в пошуку правового захисту [69, C.26].

Необхідно зазначити, що Договір про Співтовариство багатозначно підкреслює, що громадянство Союзу доповнює національне державне громадянство, однак не заміняє його (ст.17 Договору про Співтовариство). Тим самим підкреслюється, що громадянство Співтовариства не може призвести до скорочення національних прав громадян [55, C.34].

Договір про заснування Європейського Співтовариства певною мірою вказує на застосування загальних принципів. Відповідальним за введення цих загальних принципів у структуру права є СЄС. Одна з причин цього полягає в тому, що більшість із його суддів проходили навчання в системах кодифікованого права, в яких суди переважно схиляються до застосування таких принципів, на відміну від судів, що належать до юрисдикції англосаксонського права [47, C.323].

Щоб відповідати статусу робітника, особа мусить виконувати роботу, яка здійснюється задля або походить від економічної мети.

1.2 Гарантованість права на зайняття трудовою діяльністю

Прийняття Європейської соціальної хартії 1961 стало важливим етапом в створенні комплексу міжнародно-правових угод під егідою Ради Європи, що захищали всі права людини, зокрема в області міграції. До каталогу особистих і політичних прав, проголошених Європейською конвенцією в 1950 р, Європейська соціальна хартія 1961 додала досить широке коло прав в економічній і соціальній галузях.

Серед положень Європейської соціальної хартії 1961 слід виділити ст. 19, яка прямо захищає права трудящих мігрантів і вимагає, щоб трудящі-мігранти та члени їх сімей мали однакові умови з громадянами європейських країн щодо винагороди та інших умов праці, включаючи можливість прийняття на роботу, вступу до профспілки, ведення колективних переговорів [53, C.179].

Вона покладає на учасників Хартії обов'язок полегшення возз'єднання сімей іноземних робітників, які мають дозвіл на проживання на території відповідної держави. Важливо відзначити, що "возз'єднання" розуміється не тільки у фізичному плані, але воно охоплює і весь процес перебування членів родин, контакти, вирішення багатьох адміністративних і практичних проблем, які поступово призводять до фізичного возз'єднання [66, C.144]. Як представляється, найбільш важливим моментом возз'єднання сім'ї є бажання членів сім'ї залишити свою країну, повернутися в'їхати в неї на територію іншої країни з метою возз'єднання з іншими членами своєї родини. Безпосереднє регулювання цього права здійснюється також ОБСЄ [19, C.211].

Ще одним джерелом у регулювання права на зайняття трудовою діяльністю є регламент про умови трудової діяльності. Цей регламент,що визначає умови трудової діяльності був прийнятий для впровадження ст.48(2) а (3,a-b). Він складається з кількох частин. Частина перша - “ трудова діяльність та сім'я робітника поділяється на три розділи:

1) Розділ I “ Право на трудову діяльність ” (Регламент 1612/68 (ЄС), ст.1-6), що формулює право робітника мати доступ до трудової діяльності;

2) Розділ II “ Трудова діяльність та рівноправність ” (Регламент 1612/68 (ЄС), ст.7 - 9) висвітлює право на однакове ставлення не тільки у царині трудової діяльності, але також стосовно соціальної допомоги і забезпечення житлом;

3) Розділ III “ Сім'я робітника ” (регламент 1612/68 (ЄС), ст.10-12), де розглядаються права сімей [45, C. 278]. У частині другій формулюються правові норми створення механізму і інституцій для усунення перешкод і координації заповнення вакансій і подачі заяв на працевлаштування. Розділ I “ Право на трудову діяльність ” розширює основну норму Договору щодо відсутності дискримінації між громадянами різних країн ЄС у доступі до трудової діяльності тоді існує принципова рівність в отриманні роботи між громадянами з усіх країн Співтовариства. Ст. 1 проголошує:

1) Будь-який громадянин країни-члена має право, незалежно від місця проживання, займатися трудовою діяльністю та працювати на території іншої країни-члена відповідно до положень, встановлених законом, регламентом або адміністративним актом, які регулюють працевлаштування громадян останньої;

2) Він повинен, зокрема, мати право займати наявні вакансії на території іншої країни-члена на тих самих умовах, що й громадянин останньої [70, C. 146].

Будь-яка країна не повинна відкрито, або приховано дискримінувати громадян інших країн шляхом створення обмежень щодо прийому заяв і пропозицій про працевлаштування застосовуючи спеціальні процедури набору, обмежуючи оповіщення та іншим способом, стримуючи процес працевлаштування робітників з інших країн. Країни ЄС не повинні обмежувати кількісно або у процентному відношенні чисельність працюючих іноземних громадян у будь-якій галузі або сфері діяльності. Крім того країни Співтовариства мусять надавати претендентам з інших держав таку ж допомогу у пошуку роботи, як власним громадянам [53, C. 205].

Однак країни ЄС можуть висувати до іноземних громадян умови, згідно ст.3(1) "пов'язані зі знанням мов у зв'язку з характером запропонованої, роботи". У справі Groener відповідний ірландський закон передбачав, що вчителі професійних училищ Ірландії повинні знати ірландську мову, і лише у разі відсутності інших кандидатів з певною кваліфікацією Міністерство освіти могло робити виняток з цього правила [63, C. 185].

Претендентка, громадянка Нідерландів, яка раніше працювала неповний робочий день учителем у професійному училищі, не змогла забезпечити повної ставки, оскільки не витримала іспит з ірландської мови і для неї не було зроблена, винятку. Європейський суд підтримав закон, вказавши, що " повна ставка викладача у державних закладах професійної освіти передбачає, що така посада вимагає лінгвістичних знань (Регламент 1612/68 (ЄС), ст.3(1)) за умови, що такі лінгвістичні вимоги є частиною політики розвитку національної мови, яка є водночас першою офіційною мовою і якщо ця вимога пропорційне і недискримінаційне застосування ”. Отже вимоги знання мови припустимі за умови чіткого спрямування національного законодавства на підтримку і розвиток мови як засобу виявлення національної ідентичності культури [69, C. 57].

Ст.3(1) проголошує: "1. Відповідно до цього регламенту, положення, встановлені законом, регламентом, адміністративним актом чи адміністративною практикою країн-членів, не застосовуються: коли вони обмежують звернення чи пропозиції роботи або права іноземних громадян на працевлаштування, чи допускають умови, які не застосовуються до своїх громадян; коли хоча і застосовуються незалежно від громадянства, їхньою метою є утримувати громадян інших країн-членів подалі від запропонованих вакансій. Це положення не застосовується до умов, які стосуються знання мови, що вимагається умовами запропонованої посади" [28, C. 214].

Трудова діяльність та рівноправність. Такі права, безумовно, гарантовані для робітників, проте нині де які з них поширюються на їхні сім'ї. Перший блок норм міститься у ст.7. Сама Ст.7 передбачає: а) будь-який робітник, що є громадянином однієї з країн ЄС і перебуває на території іншої країни Співтовариства, не повинен обмежуватися в правах порівняно з робітниками, що є її громадянами, на підставі громадянства стосовно будь-яких умов працевлаштування і роботи, зокрема оплати праці і звільнення з роботи, а безробітний -- при відновленні у правах і повторному працевлаштуванні; б) він мусить мати однакові з місцевими робітниками соціальні і податкові пільги; в) на основі однакових прав і умов з робітниками - громадянами цієї держави він має доступ до підготовки у професійних училищах і центрах перепідготовки; г) будь-який пункт колективної чи індивідуальної угоди або іншого колективного нормативного акта стосовно прав на працевлаштування, винагороду й інші умови роботи або звільнення не матиме юридичної сили, якщо він передбачає або дозволяє впроваджувати дискримінаційні умови щодо робітників, які є громадянами інших країн ЄС [70, C. 64].

Умови роботи. Ст.7(1) охоплює усі форми прямої і непрямої дискримінації. Наприклад, будь-яка країна ЄС, що захищає робітників від невигідного становища, коли їхній стаж переривається через обов'язкову військову службу, повинна поширювати таку поступку на службу не тільки у власній армії, а також у армії інших країн Співтовариства, інакше місцеві робітники матимуть переваги над мігрантами [21, C. 85].

У справі Sotgui позивач, громадянин Італії, працював робітником у Федеральному поштовому відомстві Німеччини у Штутгарті, а його сім'я жила в Італії. Подібно до громадян Німеччини у цьому ж становищі він отримував "допомогу за окреме проживання". Однак коли Міністерство внутрішніх справ підвищило добові розцінки для допомоги робітникам, які проживали на території Німеччини під час їхнього працевлаштування, ті, хто проживав під час працевлаштування за кордоном - чи то громадянин Німеччини або іншої країни, - продовжували втримувати стару ставку [54, C. 168].

Європейський суд, розглядаючи цю справу, визначив: "Допомога за окреме проживання, оскільки це є компенсацією незручностей, яких зазнає робітник від розлуки з сім'єю, представляє собою додаткову винагороду і таким чином є однією з " умов працевлаштування і роботи ". Немає значення, чи допомога сплачується на підставі закону, договірних зобов'язань або згідно вибору держави як роботодавця. Якщо держава використовує свій вибір на користь власних громадян, громадяни інших країн повинні знаходитися в однаковому становищі". Отже диференціація базувалася на місці проживання, однак на практиці її вплив міг залежати від громадянства. Європейський суд зробив висновок, що такий підхід міг суперечити законодавству ЄС. Соціальні і податкові пільги. Зміст і контекст ст.7(2) вказують на обмеження соціальних і податкових пільг, які надаються за національним законодавством робітнику, проте Європейський суд застосовує ліберальніший підхід [54, C. 171].

Це підтверджується справою Fiorini. Французьке законодавство передбачало, що у сім'ях, які мають трьох або більше дітей віком до 18 років, батько, мати і кожна дитина можуть на прохання голови сім'ї, отримати від Національної залізничної компанії Франції (НЗКФ)спеціальний квиток на пільговий проїзд. Поки чоловік був живий, сім'я квиток одержувала. Після загибелі чоловіка під час аварії на виробництві вдові було відмовлено у квитках через італійське громадянство. У французькому суді позивачка доводила, що для робітників з країн ЄС пільговий проїзний квиток є “ соціальною пільгою ” відповідно до статті 7(2). Відповідач (НЗКФ) вказував, що ця пільга пов'язана виключно зі статусом робітника, оскільки вона стосується трудової угоди [69, C. 58]. У відповіді на звернення Європейський суд визнав: “ Хоча деякі положення цієї статті і пов'язані з відносинами, що витікають з трудової угоди, існують інші, що стосуються відновлення прав і повторного працевлаштування, якщо робітник стає безробітним, і які не мають жодного зв'язку з цими відносинами і навіть передбачають припинення попередньої роботи. З цих обставин посилання на “ соціальну пільгу ” у ст.7(2) не може розглядатися як обмеження [54, C. 69]. З цього витікає, що враховуючи мету встановлення рівноправності, закладену у положенні, необхідно визначити самостійну сферу його застосування, щоб охопити усі соціальні податкові пільги, пов'язані вони чи ні з трудовою угодою, наприклад, зниження платні за проїзд для великих сімей ” [28, C. 83].

Більше того, ці права повинні зберігатися, навіть якщо за пільгами звернулися після смерті робітника, щоб допомогти сім'ї [70, C. 84]. Оскільки сім'я мала право залишитися у Франції згідно законодавства ЄС (Регламент 1251/70 (ЄС)), вона зберігала право відповідно до ст.7(2) на “ соціальні пільги ” [54, C. 72].

Тлумачення Європейським судом соціальних пільг, що містяться у ст.7(2),було викладено згодом у справі Even. “ Пільги, які поширюються на робітників - громадян інших країн ЄС, є такими, що незалежно від того, пов'язані вони або ні з трудовою угодою, надаються насамперед здебільшого власним робітником, через їхній об'єктивний статус робітників або завдяки факту їхнього проживання на національній території, таким чином, поширення їх робітників-громадян інших країн-членів може полегшити їхнє пересування в межах ЄС ” . Таке формулювання застосовувалось у подальших справах [40, C. 94].

Подальше застосування “ формули івен ” Європейським судом дозволило розширити застосування у ст.7(2) таких пунктів: а)допомога (дорослим) інвалідам - Регламент 1408/71(ЄС) про соціальне забезпечення; б)гарантований прожитковий мінімум; в)можливість використовувати рідну мову під час судового засідання; г) спеціальна допомога для безробітної молоді, яка не підпадає під юрисдикцію Регламента 1408/71 (ЄС); д) допомога літнім людям, які не мають права на пенсію відповідно норм [46, C. 317].

Одне з найважливіших обмежень ст.7(2) Європейський суд виклав у справах Brown і Lair. Можливість навчання у професійних училищах і центрах перепідготовки. Згідно ст.7(3) всі робітники мають однакові умови з робітниками цієї країни на навчання у професійних училищах і центрах перепідготовки. Це не тільки право бути допущеним до підготовки на державних освітніх, учнівських і професійних курсах, але також до “ загальних заходів, що полегшують відвідання ”, включаючи гранти [61, C. 276].

Питання однакових прав щодо грантів на освіту викликало зрозумілі проблеми в країнах ЄС. Оскільки такі права є доступними для робітників-мігрантів і членів їхніх сімей, що мешкають на законних підставах у будь-якій країні Співтовариства, то з прецедентного права ЄС випливає: все що може бути необхідно для людей, - це отримати “ законне проживання ” через роботу навіть упродовж неповного робочого дня за умови, що це - реальна робота. Якщо потім робітник втрачає або залишає роботу, він має право на доступ до будь-яких курсів або на отримання гранта відповідно до ст.7(3) - “ професійна підготовка ” або ст.7(2) - “ соціальні пільги ” [64, C. 127].

Може здатися, що країни ЄС, які виявляють більше великодушності у своїх підходах до виділення коштів на освіту, можуть зіткнутися з деякою формою зловживання з боку “ робітників ”, які переїжджають з однієї країни ЄС до іншої в пошуках пільг на освіту як кінцевої мети [25, C. 29].

Проте Європейський суд прийняв рішення, яке може привести до висновку, що визначення “ робітник ” відокремлене від сфери застосування пільг, на які ця особа має права. Внаслідок цього характер аналізу щодо першого питання (“ Це робітник? ”) визначає межі прав у другому питанні (“ На які права має розраховувати робітник? ”) [22, C. 36]. Доречним буде розглянути обидві справи разом. 3 одного боку, у справі Браун йшлося про чоловіка, який мав подвійне громадянство Франції і Великої Британії, народився і отримав освіту у Франції. Потім він працював в одній з шотландських компаній як інженер-стажист упродовж восьми місяців. Метою стажування була підготовка до навчання у університеті. Весь цей час він працював повний робочий день і отримував заробітну плату, але умовою його роботи було місце в університеті. Коли він погодився навчатися у Кембріджі, то висунув вимогу щодо гранту підтримки згідно ст.7(2,3) на однакових умовах з англійськими студентами [61, C. 277]. У справі Лер зацікавленою стороною була громадянка Франції, яка збиралася вивчати мови в університеті міста Ганновер у Німеччині. Понад п'ять років вона працювала у Німеччині з короткими перервами на час вимушеного безробіття. Лер звернулася по грант, який згідно німецького законодавства надавався тільки іноземним прохачам (на відміну від дітей робітників-мігрантів з країн ЄС), якщо вони проживають у Німеччині і мають постійну роботу упродовж останніх п'яти років [61, C. 279].

В обох випадках було відмовлено: зрештою справа розглядалась у Європейському суді. На думку Європейського суду, жоден з курсів не був " підготовкою у професійному училищі " згідно ст.7(3), оскільки це положення стосувалося тільки закладів, які пропонують комбіноване навчання або учнівські курси. Проте він погодився, що вимоги Брауна і Лер могли бути пов'язані з " соціальною пільгою " відповідно до ст.7(2). Отже ст.7(2, 3) не є взаємовиключними [62, C. 178].

Однак, хоча Європейський суд погодився, що гранти на університетську освіту були соціальною пільгою, він дійшов такого висновку у кожному конкретному випадку, базуючись на п'яти основних розбіжностях. У справі Браун суд вирішив, що хоча Брауна можна вважати робітником, він не мав права вимагати гранту як соціальної пільги, оскільки здобув статус робітника лише внаслідок вступу на інженерний факультет університету. Іншими словами, причиною його присутності в Англії був вступ до університету (освіта), а його робота (статус робітника) була тільки додатком до цього [46, C. 237]. Далі у справі Лер Європейський суд окреслив відмінності між робітниками-мігрантами з країн ЄС: з одного боку, це -- вимушений безробітний, який за умови законного проживання може вимагати своїх прав або повторного працевлаштування на однакових підставах з місцевими робітниками; з іншого боку -- який кидає роботу з метою пройти курс навчання у країні перебування. У першому випадку робітник-мігрант мав права на гранти і винагороди, однакові з місцевими робітниками, в той час, як в останньому випадку робітник-мігрант може вимагати таких соціальних пільг, якщо існує зв'язок між таким навчанням і його попередньою діяльністю. Більше того, з метою зменшення занепокоєння країн ЄС,щодо можливих зловживань, постанова у справі Лер передбачає, що коли робітник приїжджає до будь-якої країни Співтовариства з єдиною метою - скористатися, після дуже нетривалого періоду роботи,перевагами системи допомоги cтудентам, яка у ній існує, таке зловживання виходить поза межі ст.7(2,3) [62, C. 283].

Такі рішення європейського суду, безсумнівно, шкодитимуть забезпеченню мобільними робітниками внутрішнього ринку праці, пов'язаного з швидким розвитком технології. Зокрема, постанова у справі Лер е гальмом для робітників-мігрантів, які бажають пройти перепідготовку на стаціонарних курсах, проте продовжують працювати [46, C. 225].

Право на профспілкову діяльність і на житло. Відповідно до ст.8 Регламента 1612/68 (ЄС) робітники - мігранти мають право па членство у профспілках та супутні права без дискримінації. Ст.9 має на меті забезпечити доступність для робітників - мігрантів як муніципального, так і приватного житла на тих самих умовах, що і для громадян країни працевлаштування. Це право включає власність на будинок [63, C. 262].

Сім'я робітника. Регламент 1612/68 (ЄС), ч. III, ст.10(1) визначає, хто є членами сім'ї робітника і хто для них має право мігрувати разом з робітником до іншої країни. Це:

а) його дружина та їхні нащадки віком до 21 року або утриманці;

б) родичі на утриманні по висхідній лінії робітника і його дружини [69, C. 73].

Незважаючи на національність, члени сім'ї робітника мають право мігрувати разом із ним. Ст.10(2) визначає, що країни ЄС повинні сприяти приїзду будь-якого іншого члена сім'ї, про якого не йдеться у ст.10(1), але який перебуває на утриманні робітника або проживає разом з ним у своїй країні. Щоб робітник-мігрант мав змогу привезти свою сім'ю, він повинен забезпечити її помешканням, що вважається нормальним для місцевих робітників у цьому регіоні. Проте це положення застосовується тоді, коли робітник починає працювати у країні. Стосовно подружжя Європейський суд чітко заявив, що термін " дружина " означає особу, яка вийшла заміж за робітника, але не обов'язково живе разом з ним. Навіть якщо робітник розлучений з дружиною і не мешкає з нею, вона має право залишитися у країні перебування. Виявляється, що Європейський суд повинен ще визначити статус розлучених чоловіка і дружини [51, C. 147].

Ст.11 констатує: "Якщо громадянин будь-якої країни ЄС продовжує працювати за наймом або самостійно на території іншої країни ЄС, його дружина і діти віком до 21 року або які перебувають на його утриманні, повинні мати право займатися будь-якою трудовою діяльністю на території цієї країни, навіть якщо вони не є громадянами жодної з країн Співтовариства" [41, C. 42].

У справі Gui турок-кіпріот, одружений з англійкою, який працював у Німеччині, хотів займатися медичною практикою повний робочий день, але йому було відмовлено на підставі громадянства. Він був досвідченим лікарем і вже працював у Німеччині неповний робочий день. Тому Європейський суд вирішив, що коли він має відповідну кваліфікацію у професії, якою він прагне займатися, то згідно ст. 11 як чоловік громадянки однієї з країн ЄС він має на це право. Однак ст. 11 не надає одній зі сторін подружжя право на незалежне проживання [54, C. 63]. Стосовно дітей ст.12 передбачає, що вони мають право на вільний доступ до освіти, професійної підготовки, а також на одержання коштів, які можуть знадобитися для отримання такої освіти [70, C. 83]. Справа Echternach and Moritz стосувалася дітей німецького походження, батьки яких працювали у Голландії. Коли їхні батьки повернулися до Німеччини, діти хотіли залишитися у Голландії для завершення навчання у коледжі, оскільки Німеччина не визнає голландської системи освіти. Європейський суд вважав, що інтегрування дітей робітників-мігрантів у систему освіти і суспільство країни перебування є дуже важливим, і його значення було б послаблене, якби внаслідок бажання батьків залишити країну перебування діти опинялися б у невигідному становищі. У таких випадках діти повинні зберігати свій статус " сімейних дітей ", навіть коли робітники повернулись у рідну країну, хоча здається, що цей статус має природно привести до припинення навчання [53, C. 87].

Необхідно згадати, що ст.12 не надає чоловікові або жінці права на певний доступ до освіти, учнівства і професійної підготовки. У ст.6/7 (ЄС) визначена відповідна основа вимог щодо жінки, дискримінація якої на ґрунті громадянства забороняється. Оскільки її становище є привілейованим серед громадян ЄС, це означає, що як дружина вона підпадає під " норми застосування цього Договору ", як чітко передбачено ст.6/7 (ЄС) [63, C. 215].

Право залишитися у країні перебування. Регламент 125/70 (ЄС) передбачає, що за відповідних обставин громадяни будь-якої країни ЄС, які працювали за наймом на території інших країн Співтовариства, а також їхні сім'ї, як визначено Регламентом 1612/68 (ЄС), можуть залишатися у країні перебування по закінченні контрактів. У такому випадку необхідна наявність однієї з трьох умов:

1) звільненні коли робітник працював у країні перебування впродовж останніх 12 місяців, проживав там останні 36 місяців і нині звільнився з роботи;

2) недієздатність, коли робітник перебував у країні ЄС останні 24 місяці і припинив працювати у зв'язку з тривалою недієздатністю, яка унеможливлює повернення до праці;

3) прикордонний робітник, коли після 36 місяців роботи і проживання у країні перебування робітник знаходить нове місце в іншій країні ЄС, залишаючись проживати на старому місці [61, C. 234].

Сім'я робітника може й надалі проживати у країні перебування після смерті робітника, якщо на час смерті він отримав право на проживання згідно положень ст.2. Навіть якщо робітник на час смерті не одержав цього статусу, його сім'я матиме право залишитись у країні перебування, якщо виконується одна з таких вимог перед смертю він упродовж 24 місяців постійно жив там; помер внаслідок виробничого захворювання або нещасного випадку; його дружина є або була до заміжжя громадянкою країни перебування [55, C. 32].

На пролонгацію проживання не впливає факт перебування особи поза межами країни менш як три місяці або проходження обов'язкової військової служби [60, C. 46]. Таким чином, вимушене безробіття і відсутність на роботі, пов'язана з захворюванням або нещасним випадком, не впливають на продовження роботи

Гарантованість права на зайняття трудовою діяльністю регулюється багатьма джерелами (в основному договорами і регламентами) ЄС, що є досить достатньо не вдосконаленими при вирішені багатьох спорів. Тому тільки залишається чекати що через певний час ці джерела набудуть більшої гнучкості завдяки накопиченню досвіду.

1.3 Проблема соціального захисту робітників

Як вже зазначалося, Договір про ЄС і вторинне законодавство надають робітникам можливість пересуватись у межах ЄС разом з сім'ями. Визнавалося, що неможливість досягти цього заважатиме у більшості випадків здійсненню робітниками своїх прав згідно законодавства ЄС. Те саме можна сказати про норми соціального забезпечення; які різняться у кожній країні ЄС. Незахищеність робітників законодавством про соціальне забезпечення також може створити значні перешкоди для мобільності робітників [48, C. 74]. У ст.51 (ЄС) визнається необхідність Гармонізації положень щодо соціального забезпечення: "Рада, приймаючи рішення одностайно на пропозицію Комісії, буде запроваджувати такі заходи у галузі соціального забезпечення, які необхідні для реалізації свободи пересування, робітників; з цією метою вона організує справу так, щоб забезпечити робітникам - мігрантам і їхнім утриманцям:

а) підсумки всіх періодів роботи, що враховуються законодавствами різних країн, з метою отримання і зберігання права на допомогу, а також для розрахунку суми допомоги;

б) сплату допомоги особам-резидентам на території країн-членів [28, C. 245].

З часом цю частину було розвинуто через вторинне законодавство; наприклад; Регламент 1408/71 (ЄС), який був доповнений з поправками Регламента 574/72 (ЄС), Регламента 1390/81 (ЄС) і Регламента 3795/81 (ЄС). Очевидно, що у «найближчому майбутньому буде неможливо гармонізувати повністю різні системи країн ЄС тому, що одні з них забезпечують дуже високий рівень соціального захисту своїм громадянам, інші - відносно незначний. Однак процес їхнього зближення надзвичайно важливий. За допомогою основного і вторинного законодавства Співтовариство розробило систему, в межах якої допомога повинна надаватися особам, які мешкають на території однієї з країн ЄС, що дасть можливість робітникам - мігрантам, членам їхніх родин, одиноким людям, особам без громадянства і біженцям розраховувати на допомогу і зберігати свої права на неї [52, C. 82].

Очевидною частиною законодавства у цій сфері є Регламент 1408/71 (ЄС), який регулює питання застосування схеми соціального забезпечення для працюючих за наймом і самостійно, а також для членів їхніх родин, які пересуваються в межах Співтовариства. Допомогу можуть отримувати такі категорії:

1) працюючі за наймом і самостійно, які підпадають під статті закону однієї або кількох держав ЄС, є громадянами однієї з країн Співтовариства або особами без громадянства чи біженцями, що мешкають на території однієї з країн-членів, а також їхні сім'ї і одинокі люди;

2) особи, що залишилися після смерті свого чоловіка чи дружини, який чи яка працювали за наймом або самостійно і підпадали під законодавство однієї або кількох країн ЄС, незалежно від їхнього громадянства, коли такі особи самі є громадянами однієї з країн Співтовариства, особами без громадянства або біженцями, що проживають на території будь-якої країни-члена;

3) державні службовці й такі, що за законом розглядаються як державні службовці, діяльність яких підпадає під законодавство однієї з країн ЄС [70, C. 93].

Система, передбачена Регламентом, розрахована на те, що незважаючи на країну перебування, діяти повинно законодавство держави, де працююча за наймом або самостійно особа займається економічною діяльністю. Однак численні застереження і процедури пом'якшують такий підхід [28, C. 215].

Соціальна допомога, яка є частиною загальних або спеціальних програм з частковими внесками або без них, охоплює захворювання або материнство; інвалідність; субсидії для вдови або вдівця; старість і смерть; професійні захворювання і нещасні випадки; безробіття; допомогу, багатосімейним. Однак не включені соціальна та медична допомога, субсидії для жертв війни, соціальні програми для державних службовців та тих, хто прирівнюється до них. У зв'язку зі змінами характеру і рамок соціальної допомоги Комісія вважає за необхідне щороку переглядати Регламент 1408/71 (ЄС) [69, C. 94].

Процедури впровадження 1048/71 (ЄС) містяться у Регламенті 574/72 (ЄС), який стосується обрахунку написати заяву про те, що вони мають достатньо коштів на період навчання і не вимагатимуть допомоги від органів соціального забезпечення країни перебування. Сім'ї студентів, які є громадянами ЄС, тобто подружжя і діти на утриманні, можуть займатися економічною діяльністю за наймом або самостійно у країні перебування, навіть якщо вони не є громадянами жодної з країн Співтовариства [54, C. 82]. Згідно інших директив дозвіл на проживання може видаватися на п'ять років для пенсіонерів, економічно пасивних людей і їхнього подружжя, родичів за обома лініями, які хочуть мешкати у країні перебування, а не у власній державі. Дозвіл для таких категорій має надаватися, тільки коли особа може довести, що в неї достатньо коштів, щоб не звертатися до органів соціального забезпечення країни перебування. Крім того, реципієнти повинні мати страховку на випадок захворювання, а пенсіонери - отримувати пенсію за інвалідністю, за віком або внаслідок захворювання чи нещасного випадку на виробництві. Тобто їхні фінансові ресурси повинні перевищувати мінімальний рівень виплат соціальної допомоги у країні перебування. Якщо дозвіл надається, він має бути недискримінаційного характеру і поновлюватись [64, C. 95].

Винятки зі свободи пересування людей. Ст.48 (ЄС) містить два винятки щодо загальних принципів свободи пересування людей. Перший -- ст.48(3) (ЄС), який обмежує свободу на засадах публічного порядку, державної безпеки і охорони здоров'я. Другий -- ст.48(4) (ЄС), який накладає обмеження на працевлаштування у державному секторі. Європейський суд згідно свого підходу до обмежень на свободу пересування товарів тлумачить обмеження, які накладаються ст.48(3, 4), обмежувально [55, C. 32].

Обмеження на засадах публічного порядку, державної безпеки і охорони здоров'я. Суть положень ст.48(3) (ЄС) викладена у Директиві 64(221) (ЄС), яка стосується одночасно робітників, осіб, що займаються самостійною діяльністю, тих, хто отримує послуги, та їхніх сімей. Кожен із трьох розділів ст.48(3) не може застосовуватися в економічних цілях. Якщо будь-яка країна ЄС вживає заходів проти якоїсь особи, то така дія повинна базуватися виключно на її поведінці індивіда. При визначенні індивідуальної поведінки той факт, що особа відбувала кримінальне покарання, не повинен використовуватися як єдиний критерій для заборони в'їзду до країни. Також не може бути виправданням для вигнання з країни те, що під час перебування у країні закінчився термін для особової посвідки або паспорта будь-якої особи. Директива обмежує коло захворювань і випадків непрацездатності, які повинні мотивувати заборону на в'їзд до країни для тих, кого внесено у доповнення до Директиви. Випадки, коли особа захворіла або страждає від інвалідності за час її проживання у країні перебування, не виправдовують відмову у пролонгації дозволу або вигнання з країни Співтовариства [51, C. 53].

Інші положення Директиви належать до адміністративних процедур і гарантій, які надають країни ЄС при застосуванні повноважень щодо вигнання з країни. Необхідно захистити права особи і передбачити ефективні засоби захисту у випадку, коли індивід намагається оскаржити рішення стосовно вигнання. Особа має бути поінформована про причини, на підставі яких було прийнято рішення про заборону в'їжджати до країни, якщо це не загрожує безпеці держави. Принаймні за два тижні він або вона мають бути попереджені щодо відмови у наданні або у відновленні дозволу на проживання чи відповідно до рішення щодо вигнання його або її з країни, оскільки громадянин країни-члена повинен отримувати усю інформацію стосовно адміністративних актів. Далі Директива встановлює мінімальний рівень захисту, який повинні забезпечити країни ЄС, навіть якщо не забезпечується система захисту відповідно до ст.8 [53, C. 132].

У справі Van Duyn ст.48(3) (ЄС) і ст.48(1) Директиви 64/221 (ЄС) були визнані як такі, що мають пряму дію. Розглядаючи церкву сайєнтологів як соціально небезпечну, Британський уряд ініціював політику недопущення на територію країни будь-якого іноземного громадянина, який би намагався навчатися або працювати у штаб-квартирі церкви у Великій Британії. Для громадян Великої Британії, які прагнули вивчати сайєнтологію, таких обмежень не існувало. Громадянці Голландії Ван Дюйн було відмовлено у в'їзді до Великої Британії, оскільки вона мала намір працювати секретаркою у коледжі церкви сайєнтологів. Вона розпочала справу проти Міністерства внутрішніх справ, звинувачуючи його у порушенні ст.48 і ст.3(1) Директиви 64(221) (ЄС) [62, C. 310]. У Європейському суді Британський уряд мотивував свої дії засадами публічного порядку, незважаючи навіть на те, що ця церква не заборонена у Великій Британії, членство в ній не є кримінальним злочином, а громадяни Великої Британії могли отримати там роботу. Європейський суд вирішив: якщо держава визнала діяльність церкви соціально небезпечною і вжила адміністративних заходів для нейтралізації її діяльності, це є достатнім виявом публічного порядку, діяльність не обов'язково має бути визнана незаконною, щоб держава мотивувала свою відмову у в'їзді особі, яка втягнута до цієї діяльності. Таким чином Європейський суд підтримав право Міністерства внутрішніх справ відмовити пані Ван Дюйн у в'їзді до Великої Британії [62, C. 312].