Вільний рух робочої сили за правом Європейського Союзу

Значення " персональної поведінки " згідно ст.3 було визначено також у в одному важливому рішенні суду. У справі Boiisignore позивач, робітник з Італії, випадково убив свого брата з пістолета, дозволу на володіння яким він не мав. Хоча його визнали винним у ненавмисному вбивстві, він не поніс покарання. Німецькі власті мали намір депортувати Бонсіньоре, щоб це було попередженням для інших, хоча, здавалося, не було ніякого ризику повторення ним такого вчинку. Коли Бонсіньоре оскаржив рішення про депортацію, справа надійшла до Європейського суду. Суд визнав, що '' ордер на депортацію виписується виключно за порушення громадського порядку і безпеки, які може вчинити відповідна особа ". Він визнав неприпустимою будь-яку депортацію з метою залякування інших іноземців [46, C. 144].

Винятки щодо державної служби. У той час, як ст.48(4) (ЄС) стверджує, що положення ст.48 (ЄС) не стосуються працевлаштування на державній службі, ясно, що Європейський суд не був схильним тлумачити це право широко, насамперед тому, що визначення " державна служба " має значні відмінності в кожній країні ЄС. Здається, що це положення було включене до Договору з розрахунку на те, що деякі ключові позиції системи державної служби країн-членів можна зберегти [27, C. 342]. Безумовно, ст.48(4) (ЄС) не охоплює усіх положень системи державної служби, і коли громадянин однієї з країн ЄС працює у системі державної служби країни перебування, він не повинен дискримінуватися на основі громадянства [46, C. 146].

У справі Sotgin відповідаючи на запит суду щодо розв'язання трудових конфліктів Німеччини, Європейський суд визнав що положення ст.48(4) (ЄС) не застосовується до усіх державних службовців, обмежуючись “ окремими видами діяльності", пов'язаними з виконанням офіційних обов'язків в такому разі може використовуватися для недопущення громадян інших країн-членів саме до цієї діяльності. Європейський суд посилався на таке тлумачення у справі Соmmision v. Веlgian State, коли, на думку бельгійської влади, поняття " посади на державній службі ", які за бельгійським законодавством обіймають лише громадяни Бельгії, охоплювали цілий ряд професій, включаючи медичних сестер, слюсарів, електриків і архітекторів. Цей аргумент не був відкинутий Європейським судом, який вважав, що державна служба - це концепція Співтовариства, а не окремого його члена, і ст.48 (4) стосувалась тільки таких посад, які передбачали захист інтересів держави: "Це виводить поза межі компетенції ст.48(1, 2, 3) ряд посад, які передбачають пряму або побічну участь у здійсненні повноважень, наданих відповідно до публічного права і обов'язків для захисту загальних інтересів держави або інших органів влади. Фактично ці посади з боку тих, хто їх посідає, уможливлюють наявність особливих відносин відданості державі і взаємність прав та обов'язків, що утворюють національну спільність" [61, C. 352].

На думку суду, електрики та інші не виконують таких важливих завдань. З цією метою Європейський суд вбачає, що незважаючи на їхню класифікацію у кожній країні ЄС, медичні сестри, викладачі шкіл та університетів не є тими, хто працює в державному секторі згідно цілей ст.48(4) [63, C. 241].

Основні заходи щодо вирішення проблем у сфері соціального страхування: боротьба з шахрайством, обмеження видатків, посилення контролю (в адміністративній сфері); передача функцій соціального страхування приватним некомерційним і комерційним організаціям; використання нових фінансових механізмів.

Одним із шляхів реформування системи соціального захисту є врахування матеріального стану особи з метою надання її безпосередньо тому, хто потребує допомоги, а не тому, хто може забезпечити себе сам. Цією методикою найбільше користується Великобританія. Матеріальний стан особи враховується при виплаті 34 % усіх видів допомог.

2. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ МІГРАЦІЇ (РОБОЧОГО РУХУ) В РАМКАХ ЕВРОПЕЙСЬКИХ СТРУКТУР ( РАДИ ЄВРОПИ, ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ І ОБСЄ)

трудовий міжнародний правовий міграційний

2.1 Особливості міжнародно-правової регламентації міграційних процесів у рамках Ради Європи та Євросоюзу

Важливим чинником у сучасній міжнародній системі захисту прав мігрантів є регіональний рівень, а регіональні угоди в частині захисту прав мігрантів набувають все більшого значення. У Європі основними джерелами міжнародно-правового регулювання процесів міграції є акти, прийняті в рамках таких європейських структур як Рада Європи та Європейський Союз. Рада Європи є провідною міжурядовою міжнародною політичною організацією. Мета Ради Європи: захист прав людини та плюралістичної демократії; сприяння усвідомленню та розвитку європейської культурної самобутності; пошук спільних рішень соціальних проблем [45, C. 29]. Рада Європи приділяє увагу всім важливим питанням, які виникають у європейському суспільстві, зокрема і тим питанням, які стосуються міграційного процесу [26, C. 32].

Міжнародно-правове регулювання міграції в рамках Ради Європи базується на універсальних документах. У першу чергу, це міжнародно-правові документи, що регулюють основні права і свободи людини [56, C. 80].

Так, важливою подією у сфері трудової міграції стало прийняття Радою Європи, Європейської соціальної хартії 1961 що сприяло створенню комплексу міжнародно-правових угод під егідою Ради Європи, які захищали всі права людини, зокрема в області міграції [17, C. 78]. До каталогу особистих і політичних прав, проголошених Європейською конвенцією в 1950 р., Європейська соціальна хартія 1961 додала досить широке коло прав в економічній і соціальній галузях [29, C. 357]. Серед положень Європейської соціальної хартії 1961 слід виділити ст. 19, яка прямо захищає права трудящих мігрантів і вимагає, щоб трудящі-мігранти та члени їх сімей мали однакові умови з громадянами європейських країн щодо винагороди та інших умов праці, включаючи можливість прийняття на роботу, вступу до профспілки, ведення колективних переговорів. Вона покладає на учасників Хартії обов'язок полегшення возз'єднання сімей іноземних робітників, які мають дозвіл на проживання на території відповідної держави [20, C. 84].

Хартія основних прав Європейського Союзу від 7 грудня 2000 р. - останній за часом у минулому тисячолітті, але дуже значущий «Білль про права». Він ніби підводить підсумок усьому попередньому розвитку ідей прав людини у конституційному та міжнародному праві не тільки в Європі, але й в усьому світі. Рада Європи і сформоване на його основі право, що регламентує права людини, здійснили величезний вплив на зміст і дух цього важливого документа, що знаходиться одночасно у сфері дії і європейського конституційного та міжнародного права, Хартія являє собою перший фундаментальний «наднаціональний» акт у сфері гуманітарного права. Цей документ вперше ставить собі за мету захист особистості не від держави (або не тільки від держави) і його органів, а від наддержавної організації та її органів. Хартія може зіграти роль прецеденту, має велику переконливу силу. Хартія Європейського Союзу поєднує в собі спадкоємність і оригінальність. Так, з одного боку вона увібрала в себе основні досягнення гуманітарного права, вже виробленого людством, з іншого - підійшла до цих досягнень творчо і по-своєму [67, C. 83].

Спадкоємність цього документа забезпечує зокрема принцип неприпустимості обмеження прав і свобод, закріплених в інших джерелах права. Воно прямо зафіксовано в тексті Хартії. Як випливає зі ст. 53 документа, жодне з її положень у своєму тлумаченні, а значить у втіленні в життя, не повинно завдавати шкоди основним правам і свободам, визнаним іншими юридичними джерелами в межах права Союзу, міжнародного чи внутрішньодержавного права [42, C. 73].

Отже, Хартія може лише поліпшити, вдосконалити існуюче в Європі становище з правами людини, але ні в якому разі не погіршити його. Права і свободи в Хартії викладаються за зовсім новою схемою. На відміну від традиційного для західної доктрини прав людини розподілу прав і свобод на першорядні, до яких належали насамперед громадянські і політичні права і «другорядні», до яких зазвичай зараховували групу соціально-економічних прав, Преамбула і Хартія в цілому розглядають правовий статус людини і громадянина Європейського Союзу в єдності і рівності складових його прав і свобод, в чому одночасно виявляється також принцип єдності та недопущення дискримінації прав і свобод в європейському варіанті [47, C. 246].

У Хартії основою класифікації обрані не вид чи сфера застосування прав, а цінності, на яких вони базуються, і які вони захищають. У цьому виявляється принцип неподільності основних прав і свобод, який відображений в Преамбулі документа. Хартія Європейського Союзу зводить всі особисті, політичні і соціально-економічні права воєдино, визнає всі їх в якості основних. Соціальні права за своєю природою хоч і зберігають багато в чому програмний характер, але вони більше не вважаються другорядними [68, C. 46].

Хартія Європейського Союзу про основні права складається з преамбули, яка сама по собі не містить юридичних норм (вказує причини і цілі прийняття Хартії, її джерела, основоположні цінності), і 54 статей, згрупованих у 7 глав. Головною ідеєю Преамбули і всієї Хартії є проголошення в абзаці 2 того, що Європейський Союз «поміщає людську особистість у центр своєї діяльності за допомогою введення громадянства Союзу і створення простору свободи, безпеки і правосуддя». Преамбула як би випереджає логіку закріплення в тексті Хартії прав і свобод людини навколо семи основних принципів-цінностей, що втілюють у собі єдиний комплекс, що становить правовий статус особистості: принцип поваги людської гідності, принцип забезпечення прав і свобод людини і громадянина, принцип рівності, принцип солідарності, принцип демократії та принцип правової держави. Особливо підкреслюється, що ці принципи засновані на духовному, моральному та історичній спадщині народів Європи (абз. 2). Відповідно названо і глави Хартії: I - Гідність, II - Свободи, III - Рівність, IV - Солідарність, V - Громадянство, VI - Правосуддя. Таке об'єднання прав-цінностей, прав-принципів без поділу їх на групи у відповідності з традиційними класифікаціями, в нерозривному зв'язку з відповідальністю і обов'язками (абз. 6) підкреслює зростаючу універсальність і єдність правового статусу людини і одночасно відображає принцип неподільності основних прав, свобод, відповідальності та обов'язків [32, C. 84].

Загальну структуру правового статусу громадянина Європейського Союзу підсилює принцип неприпустимості обмежень прав і свобод, який зафіксований в Хартії Європейського Союзу про основні права. Положення Преамбули підкреслюють, що захист прав і свобод людини за допомогою права Європейського Союзу не витісняє і не підмінює відповідні правові механізми держав-членів [51, C. 103].

По суті, захист прав людини на рівні Європейського Союзу є ще одним правовим механізмом, який, одночасно, і уніфікує існуючі національні системи захисту прав і свобод, об'єднує їх до діючих міжнародно-правовими актами і при цьому існує паралельно з ними, не виключаючи, а логічно доповнюючи їх [65, C. 79].

Нові концептуальні походи, що використовувалися при створенні Хартії, призвели до того, що в ній чітко відбилися новітні тенденції розвитку сучасного міжнародного права, а також виявились і нові тенденції, яким ще належить формуватися у третьому тисячолітті. З букви і духу Преамбули і Хартії можна вивести принципово нову тенденцію розвитку права, зокрема міжнародного, у третьому тисячолітті. Вона полягає у пошуку правових засобів обмеження негативних наслідків інтеграції, інтернаціоналізації та глобалізації [27, C. 354].

Початком цього процесу може стати Хартією зроблена спроба нового, більш гармонійного поєднання прав і свобод з обов'язками і відповідальністю один перед одним, «людським суспільством і майбутніми поколіннями». Тим більше, що ця відповідальність стосується нестандартного єдиного комплексу суб'єктів, який в теперішньому часі охоплює особистість, держави, нації, інтеграційні об'єднання і людство в цілому, а в майбутньому - звернене до ще не існуючих майбутніх поколінь. Ця нерозривний зв'язок сучасного права з майбутнім і визнання відповідальності перед ним має, на наш погляд, особливе значення. Хартія основних прав Європейського Союзу відобразила також тенденцію все більшого зближення і взаємопроникнення гуманітарних положень конституційного права та міжнародного права. У цьому також позначилася загальносвітова тенденція уніфікації права, а також все більшого висунення його на провідне місце. З запланованим розширенням Європейського Союзу подальший розвиток отримає тенденція територіального розширення європейського права, а також розширення його впливу як приклад або як світового стандарту [37, C. 82].

У Преамбулі чітко зафіксований розширювальний характер закріплення в Хартії прав і свобод людини. Перш за все, вона вимагає безумовного дотримання прав і свобод, зафіксованих вже чинним законодавством [39, C. 92].

Крім цього, Преамбула передбачає по можливості постійне доповнення цього списку правами, що виникають в результаті соціального прогресу, наукового та технологічного розвитку, прагнучи при цьому закріпити не мінімальний рівень, як це зазвичай прийнято у міжнародно-правовій практиці, а можливо досяжний максимум їх числа і рівня здійснення. В абз. 4 Преамбули ставиться мета «посилити захист основних прав, забезпечивши за допомогою Хартії більш ясне їх вираження» [65, C. 83].

У Хартії відбилася цікава і надзвичайно гуманна ідея, що стимулює подальше вдосконалення правового статусу громадян, що безпосередньо стосується і мігрантів. Вона полягає в прагненні визнати що практично дорівнює законодавчо закріпленого, реально досягнутий рівень здійснення прав і свобод людини [15, С. 154].

У завершальній частині її Преамбули (абз. 6) підкреслює, що «користування даними правами породжує відповідальність і створює обов'язки як перед іншими особами, так і по відношенню до людського суспільства і майбутнім поколінням». Це положення Преамбули не цілком традиційно для такого роду документів, оскільки зазвичай Преамбули розглядаються лише як вступні загальні положення, що не передбачають конкретних прав і не породжують обов'язків. Хартія звернена як до сучасного людства, так і до майбутніх поколінь, що робить її одночасно «програмним» документом. У Хартії ставиться завдання повної імплементації прав і свобод, які випливають «з Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод, соціальних хартій, прийнятих Співтовариством і Радою Європи, а також із судової практики Суду Європейських співтовариств і Європейського суду з прав людини» (п. . 5 Преамбули) [45, C. 211].

Це свідчить про тенденцію до уніфікації права в цілому, і, зокрема, міграційного права Європейського Союзу та Ради Європи, а також судової практики з прав людини (особливо Європейського Суду з прав людини, що знаходиться в Страсбурзі) та існуючих в Європі механізмів їх захисту.

У Хартії відбилося прагнення за допомогою інструментарію прав і свобод людини, в значній мірі створеного в результаті діяльності Ради Європи, забезпечувати внутрішню стабільність і безпеку, досягати консенсусу в рамках інтеграційного угруповання, зводячи до мінімуму класові, національні й інші конфронтації, по можливості уникаючи грубого наднаціонального або державного примусу, мирно вирішаючи в інтересах громадян виникаючі конфлікти, балансуючи в рамках Союзу щодо інтересів індивідуумів, регіонів і країн, забезпечуючи при цьому підтримку слабким і перспективу сильним, знаходячи ефективні стимули та інструменти для прогресу і використання більшістю населення Європейського Союзу його плодів [31, C. 23].

Розробка основ міжнародно-правового регулювання міграції в рамках Євросоюзу зосереджується на таких принципових засадах:

а) відсутність контролю за особами будь-якої національності, які перетинають внутрішні кордони;

б) здійснення ефективного моніторингу щодо перетину зовнішніх кордонів;

в) поступове впровадження системи інтегрованого управління на зовнішніх кордонах [40, C. 54].

Законодавчим забезпеченням цих заходів є: розробка загальної візової політики; окреслення кола суб'єктів, які підлягають перевірці на зовнішніх кордонах; розробка єдиного статусу біженця для громадян з третіх країн, які є дійсними для всіх членів країн; оцінка обставин, за якими громадяни з третіх країн мають право короткочасної свободи пересування територією країн ЄС, розробка заходів вторинного захисту для громадян з третіх країн, які не отримують європейського притулку, але потребують міжнародного захисту; розробка загальної системи тимчасового захисту для "переміщених" осіб у випадку їх масового напливу; розробка загальних процедур для надання статусу біженця або особи, яка має потребу у вторинному захисті, і відмову в ньому і тому подібне [19, C. 94].

Слід сказати, що міжнародно-правова регламентація міграційних процесів в Євросоюзі (ЄС) здійснюється як за допомогою обов'язкового права (конвенції, протоколи, директиви, постанови), так і права, яке має рекомендаційний характер (рекомендації, програми, проекти тощо). Так, Маастрихтський договір 1992 року про Європейському союзі встановив єдине громадянство ЄС і визначив такі сфери співробітництва в сфері правосуддя і внутрішніх справ: політика надання притулку, правила перетину кордонів і імміграційна політика. У Маастрихтському договорі питання, пов'язані з міграцією, розглядаються як предмет спільного інтересу членів держав в контексті концепції третьої опори і регулюються такими специфічними юридичними інструментами, як спільні дії, спільні позиції і конвенції. Згідно з міжнародним правом і концепцією третьої опори ( "європейського простору свободи, безпеки та правопорядку"), єдиними інструментами, які мають для членів держав безперечну юридичну силу, є конвенції, дії яких забезпечують парламентський судовий контроль [24, C. 48].

Відповідно до Амстердамського договору, міграційні питання переміщуються з третьої опори до першої - Європейській Співдружності, в результаті чого їх регулювання повинне здійснюватися у межах права Євросоюзу. Договір узаконив глибоке реформування третьої опори за умови поширення компетенції Співдружності на такі сфери внутрішнього права, як імміграція, порядок надання політичного притулку та порядок перетину зовнішніх кордонів [65, C. 25].

У 1990 р. Європейський Союз прийняв «Конвенцію, що визначає державу, відповідальну за розгляд заяв про надання притулку, поданих в одній з держав-членів Європейського співтовариства» (так звану Дублінську конвенцію). Згідно з цим документом, питання щодо надання статусу біженця може бути розглянуто тільки однією державою, і відмова в статусі автоматично передбачає відмову і в інших країнах-членах ЄС. Як правило, це країна першого в'їзду на територію Євросоюзу або держава, що дозволила в'їзд іноземцю, що шукає притулок [70, С. 123].

Крім того, в Дублінській конвенції сказано, що будь-яка держава-член зберігає за собою право, відповідно до свого внутрішнього законодавства, переадресовувати особу, яка подала заяву про надання притулку до третьої держави, згідно з положеннями Женевської конвенції з поправками, внесеними Нью-Йоркським протоколом [28, C. 34].

Таким чином, відповідальність за надання статусу біженця може бути перекладена і на третю, так звану «безпечну», країну. Для цього необхідно, щоб існували необхідні міжнародні договори про прийом таких осіб і щоб ця третя країна була учасницею Конвенції. Разом з такими традиційними інструментами співпраці держав-членів ЄС, як резолюції, рекомендації, висновки та конвенції, встановлюються специфічні юридичні інструменти: спільні дії та спільні позиції [53, C. 85]. Суттєве значення в галузі міжнародно-правового регулювання міграційних процесів у Європі мають звані Шенгенські домовленості. Вони складаються з Угоди 1985 про поступове скасування контролю на спільних кордонах Євросоюзу, Конвенції 1990 про застосування Угоди (набула чинності 25 березня 1995) і протоколів про приєднання. Домовленості оформлені окремим протоколом до Амстердамського договору 1997 р., який містить розділ «Вільне пересування осіб, право притулку та імміграція». Принциповим є положення договору про визнання державою-кандидатом всіх пунктів домовленостей в якості обов'язкової умови для розгляду питання про його приєднання до ЄС [69, C. 130].

Однак, звільнення від прикордонного контролю не означає права вільного в'їзду в "Шенгенську зону". За загальним правилом громадяни з третіх країн повинні мати візу. Основою контролю для громадян третіх країн, при в'їзді в Шенгенську зону, є пред'явлення відповідних документів, причому візові документи обмежують термін перебування до 3 місяців. Крім того, поліцейські однієї держави отримали право переслідувати злочинця на території іншої країни, а також користуватися Шенгенською інформаційною системою порушників візового законодавства. Примітно, що "Шенген" не є самоціллю, а розуміється як попередник і лабораторія для всіх положень, які потрібні для надання свободи переміщення і проведення необхідних зрівняльних заходів. Перехід від Шенгенської зони до панєвропейського спільного ринку враховує методику, використану при розробці положень ЄС [42, C. 90]. Слід сказати, що Римські договори про ЄЕС 1957 говорять про свободу пересування людей в межах європейської спільноти, маючи на увазі тільки трудову міграцію. Що стосується вимушеної міграції, то тут регулювання залишається в рамках універсальної Конвенції та національного міграційного законодавства країн ЄС. Визначальним у міжнародно-правовому регулюванні у рамках Євросоюзу є те, що, з одного боку, пріоритет віддається максимальному спрощенню переміщення своїх громадян в межах спільних кордонів ЄС. З іншого - передбачено запровадження єдиних стандартів поводження з громадянами інших країн, що в'їжджають на територію ЄС, створення жорстких імміграційних правил по відношенню до біженців та осіб, що шукають притулку, формування спільної процедури визнання їх статусу.

Третій аспект міжнародно-правового регулювання в рамках ЄС полягає у прийнятті загальноєвропейських заходів по боротьбі з незаконною міграцією та її запобіганню [49, C. 17].

Таким чином, міжнародно-правове регулювання міграції в рамках Європейського Союзу складається у двох напрямах: регулювання легальної міграції та нейтралізація нелегальної міграції. Проте основним інструментом міжнародно-правової регламентації міграційних процесів в ЄС залишаються акти "м'якого" права, які дають можливість узгоджувати протилежні інтереси членів держав у сфері їх внутрішньої і зовнішньої міграційної політики за умови ефективності принципів прямої дії та примату європейського права [30, C. 53].

У розвитку норм міграційного права Євросоюзу особливе місце належить Суду ЄС, який у сфері розвитку міграційного права Євросоюзу виконує подвійну функцію: пасивну функцію захисту, забезпечуючи дотримання прав мігрантів, і як наднаціональний інститут ЄС, який встановлює правові рамки інтеграції шляхом активного заповнення прогалин у правовій системі європейського права, включно з регулюванням міграційних процесів. Рішення Суду ЄС мають істотне значення для тлумачення і застосування як первинного, так і вторинного права Євросоюзу [22, C. 26].

Право Євросоюзу регламентує різноманітні аспекти міграційних процесів, зокрема характер свободи здійснення професійної діяльності громадянами ЄС, який складається з свободи пересування і вибору місця проживання, свободи ділового спілкування і свободи надання послуг особою однієї з держав-члена ЄС окремим особам в інших країнах Співдружності [25, C.39]. Юридичним змістом трьох основних груп прав, що надаються правом Євросоюзу і які становлять принцип свободи професійної діяльності для мігрантів - громадян ЄС є:

а) право на доступ до професійної діяльності (недискримінаційний порядок заміщення вакансій, умови роботи та оплати праці, надання соціальних і податкових пільг, уніфікація медичних та освітніх вимог, скасування спеціальних умов та квот під час прийому на роботу іноземців-громадян країн ЄС);

б) право на здійснення професійної діяльності (принцип національного режиму в здійсненні свободи ділового заснування; підпорядкованість найманих працівників вимогам трудової угоди та положень колективних договорів);

в) соціальні права.

У той же час необхідно відрізняти право, що регулює трудову діяльність і соціальний захист працівників мігрантів з третіх країн, і міграційне право Євросоюзу, що регулює доступ до економічної діяльності, що визначається доступом до території членів держав. У праві Євросоюзу мігранти-трудящі з третіх країн захищені нарівні з громадянами ЄС, але доступ до цих прав пов'язаний зі свободою переміщення [57, C. 96].

Отже, має місце конфлікт між соціальним і міграційним правом Євросоюзу щодо громадян з третіх країн. Основними правовими режимами і положеннями, які регулюють статус мігрантів працівників з третіх країн є:

1) право Співдружності (ст.ст. 7, 8, 9, 137 (3), Амстердамського договору та ст. 140 Маастрихтського договору), яке регламентує поліпшення виробничих умов для захисту здоров'я і безпеки трудящих; захист трудящих після закінчення дії трудової угоди; колективний захист інтересів трудящих і роботодавців; умови зайнятості для громадян з третіх країн і тому подібне;

2) вторинне законодавство ЄС, відповідно до якого трудові та соціальні права мігрантів працівників з третіх країн не входять в систему соціальних гарантій Співдружності, але інкорпоровані в ряді документів ЄС у контексті визначення Євросоюзу права на рівне ставлення;

3) двосторонні і багатосторонні угоди, які гарантують громадянам привілейованої третьої країни рівне ставлення в окремих соціальних сферах [23, C. 42].

Слід підкреслити, що аналіз зазначених джерел дає можливість дійти висновку про певну тенденцію щодо поширення кола дестінаторів соціальних прав, якими користуються трудящі Євросоюзу, за рахунок трудящих-мігрантів з третіх країн, які постійно працюють в ЄС. Існує певна диспропорція між соціальним і міграційним правом Євросоюзу щодо громадян з третіх країн, а саме: у праві ЄС мігранти-трудящі з третіх країн захищені правом Євросоюзу нарівні з громадянами ЄС, але доступ до цих прав пов'язаний зі свободою переміщення. Статус працівників-мігрантів з третіх країн регулюється правом Євросоюзу, вторинним законодавством ЄС, двосторонніми і багатосторонніми угодами ЄС з третіми країнами [51, C. 74].

Таким чином, поява, розробка і початок реалізації ідеї "європейського простору свободи, безпеки та правопорядку" є третім за значенням серйозним проектом ЄС після спільного ринку і економічного союзу й чинить серйозний вплив на міжнародно-правове регулювання в рамках таких європейських структур як Євросоюз та Рада Європи. Європейський фундамент міжнародно-правового регулювання міграції утворює, а його зміст розкриває другорядне право, яке міститься в директивах, які стосуються загального права вільного (без "прописки") перебування, права перебування працівників, праця яких оплачується, і працівників, праця яких не оплачується в зв'язку з припиненням трудової діяльності; права перебування студентів [69, С. 38].

Особливо правовий захист мігрантів забезпечується в межах Ради Європи та прийнятої ним Європейської соціальної хартії 2000 р., а також Європейської конвенції 1977 про правовий статус трудящих - мігрантів. Так як, в цілому Конвенція передбачає досить високий стандарт захисту мігрантів. Під ними розуміються особи, які будуть займатися, займаються або займалися оплачуваною діяльністю в державі, громадянами якої вони не є. Конвенція не застосовується до біженців та осіб без громадянства Основний зміст Конвенції присвячено визнанню за мігрантами загальноприйнятих прав людини, Низка положень відображають особливості статусу мігрантів. Серед них відзначимо увімкнений за наполяганням "держав походження" положення, за яким держави забезпечують повагу культурної самобутності мігрантів і не перешкоджають їм підтримувати культурні зв'язки з державою їх походження (ст. 31) [58, С. 109].

Що стосується Європейської Хартії то її першочерговим завданням є найшвидша ліквідація масової бідності і злиднів шляхом збільшення зайнятості населення і радикального підвищення доходів громадян. При цьому критерії бідності повинні бути засновані не на довільно встановленої владою величиною прожиткового мінімуму, а на прийнятих в розвинених країнах сучасних стандартах і нормах рівня життя громадян. У руслі положень Європейської Соціальної Хартії метою досконалості соціального законодавства є реалізація соціальних функцій держави, забезпечення права кожної людини на гідне життя.

Подальша розробка нормативної бази соціального розвитку здійснюється на основі принципів соціальної справедливості і, перш за все, рівності соціальних прав громадян, соціальної солідарності, формування такої системи відносин, при якій все суспільство зустрічає соціальні труднощі як єдина, узгоджена система соціального партнерства, виконання всіма сторонами досягнутих домовленостей, соціальних гарантій, що передбачають надання громадянам гарантованого мінімуму соціальних послуг.

2.2 Специфіка міжнародно-правового регулювання міграційних процесів у рамках ОБСЄ

Політична значимість ОБСЄ полягає насамперед у її унікальності в порівнянні з іншими міжнародними урядовими організаціями в Європі. Це практично єдина європейська організація у сфері безпеки, безпосередньо займається раннім попередженням, врегулюванням конфліктів і післякризовим відновленням у кризових регіонах, а також превентивної дипломатією, спостереженням за виборами, екологічною безпекою в Європі.

ОБСЄ - Організація з безпеки і співробітництва в Європі, найбільша у світі регіональна організація з безпеки. Діяльність ОБСЄ заснована на спільних цінностях і зобов'язаннях, спрямованих на зміцнення миру і безпеки та забезпечення основних свобод і прав людини. ОБСЄ володіє унікальним статусом. З одного боку, вона не володіє юридичним статусом за міжнародними законами, і всі її рішення накладають політичні, але не юридичні зобов'язання [53, C. 73].

Більша частина документів, рішень і зобов'язань оформлюються за юридичними нормами, їх тлумачення вимагає розуміння принципів міжнародного права і механізму, що регулює міжнародні договори. Більш того, той факт, що рішення ОБСЄ не накладають юридичних зобов'язань, не зменшує їх ефективності. Підписані на найвищому політичному рівні, вони володіють повноваженнями, які мають таку ж силу, як і законодавчі акти міжнародного законодавства [8] .

Крім того, ОБСЄ єдина організація з безпеки в Європі, яка будучи регіональною угодою за змістом глави VIII Статуту Організації Об'єднаних Націй, ОБСЄ представляє собою один з ключових інструментів раннього попередження, запобігання конфліктів, регулювання криз і постконфліктного відновлення у своєму регіоні. Зміцнення безпеки та світу ґрунтується на підході ОБСЄ, що поєднує в собі два елементи: зміцнення довіри між людьми всередині держав та посилення співпраці між державами. ОБСЄ є форумом для діалогу з політичних питань і питань безпеки, для встановлення спираюшихся на консенсус політично обов'язкових норм і принципів та сприяння їх виконанню [42, C. 54]

Центральну роль у цій діяльності відіграють Постійна рада ОБСЄ і Форум ОБСЄ із співробітництва в галузі безпеки в рамках його компетенції і мандата. Діалог, відкритий ОБСЄ і що лежать в його основі норми і стандарти направлені на запобігання виникнення загроз в рамках ОБСЄ. ОБСЄ заохочує розвиток демократичних інститутів і товариств, відкритих для участі кожного і здатних більш ефективно і спільними зусиллями справлятися з виникаючими погрозами. Повага прав людини і основних свобод, демократії і верховенства закону займає центральне місце у прийнятій ОБСЄ концепції всеосяжної безпеки [69, C. 25].

Міцні демократичні інститути та верховенство закону відіграють важливу роль у запобіганні виникнення загроз в рамках ОБСЄ. Якщо державне управління поставлено слабо, а держава не забезпечує належних, працездатних демократичних інститутів, які зміцнювали б стабільність, то це саме по собі може створювати сприятливе середовище для виникнення низки загроз. Точно так само появам цілого ряду потенційних загроз можуть сприяти систематичні порушення прав людини і основних свобод, включаючи права мігрантів [74].

Дотримання прийнятих в ОБСЄ норм, принципів і зобов'язань, починаючи з Гельсінського Заключного акту, є невід'ємною частиною цієї схеми. Наприкінці XX століття ОБСЄ чимало зробила для того, щоб прокласти шлях до безпеки і стабільності в регіоні ОБСЄ, і зробила свій внесок у важливі демократичні перетворення в цьому регіоні. У мінливих умовах безпеки загрози зазнають еволюцію і не завжди передбачувані. Загрози безпеці і стабільності в регіоні ОБСЄ більш ймовірні сьогодні у формі негативних, дестабілізуючих наслідків подій, що зачіпають разом військово-політичне, економічне та екологічне, а також людський вимір, ніж у формі будь-якого великого збройного конфлікту. В умовах глобалізації, ОБСЄ, враховуючи небезпеки, котрі може принести нерегульована міграція, особливу увагу приділяє питанням незаконної міграції [9].

У рішеннях держав-учасниць Організації з безпеки і співробітництва в Європі увага акцентується на необхідності прийняття урядових рішень щодо поліпшення становища трудових мігрантів з метою економічної, соціальної та культурної інтеграції. Так, в документі «Стратегія ОБСЄ з протидії загрозам безпеки і стабільності в XXI столітті», прийнятому на Одинадцятій зустрічі Ради міністрів 1-2 грудня 2003 говориться, що розвиток обстановки в області безпеки на початку XXI століття несе з собою нові виклики для всіх, включаючи ОБСЄ. У документі визначається, що однією із загроз для держав-учасниць ОБСЄ є масове вигнання населення та нелегальна міграція. Глобалізація і науково-технічні досягнення розширюють рамки і збільшують масштаб загрози, яка походить від організованої злочинності [52, C. 62].

Контрабандне провезення мігрантів - це злочинна діяльність, також здатна створювати загрозу стабільності та безпеки як у регіоні ОБСЄ, так і за його межами. Відкриті кордони та вільне пересування людей і товарів корисні для міжнародного співробітництва, але вони породжують і зростаючі загрози для держав-учасниць ОБСЄ, включаючи нелегальну міграцію [28, С. 172].

Мобільність мігрантів як групи населення і виникнення у всіх частинах регіону ОБСЄ товариств, що характеризуються співіснуванням багатьох культур, створюють не тільки все більш широкі можливості, але і зростаючі виклики. Відсутність інтеграції в суспільстві, а також відсутність у кожного мешканця в ньому поваги до прав всіх інших можуть вести до підриву стабільності. ОБСЄ відповідає на ці виклики, спираючись на свої важливі переваги, такі, як склад її учасників і багатовимірну концепцію загальної, всеосяжної і неподільної безпеки, заснованої на співпраці [47, C. 252].

Наявний в ОБСЄ механізм для постійного політичного діалогу, зокрема Щорічна конференція з огляду проблем в області безпеки (ЕКОБ), допомагає виявляти, аналізувати загрози, пов'язані з міграційними процесами, і оперативно реагувати на них по мірі їх виникнення. ОБСЄ спирається на відрізняючи її від інших сильні сторони, знання, досвід і потенціал і забезпечує ефективні рамки для співпраці з іншими міжнародними учасниками з метою скоординованого та всебічного підходу до погроз, пов'язаних з міграційними процесами, що дозволяє уникати дублювання та зберігати цілеспрямованість [10].

Так, Хартія європейської безпеки і що міститься в ній, Платформа безпеки, заснованої на співпраці, були прийняті в Стамбулі в 1999 році з тим, щоб зміцнити безпеку і стабільність в регіоні і посилити оперативний потенціал в умовах трансформації ОБСЄ для відповіді на безпрецедентні виклики. Вона повністю залишається в силі. Концепція діяльності ОБСЄ в сфері міжнародно-правового регулювання міграції полягає в тому, що основна відповідальність за забезпечення безпеки своїх громадян лежить на самих країнах-учасницях ОБСЄ. Держави-учасниці ОБСЄ підзвітні своїм громадянам і несуть один перед одним відповідальність за виконання своїх зобов'язань у рамках ОБСЄ. ОБСЄ з цією метою пропонує свою допомогу і консультації, а також розвиває співпрацю між державами-учасниками [40, C. 194].

Організація з безпеки і співробітництва в Європі докладає зусилля за рішенням таких проблем, як контрабандний провіз мігрантів та нелегальна міграція. Ґрунтуючись на своїх зобов'язаннях у сфері людського виміру, ОБСЄ прагне заохочувати в своєму регіоні створення умов, що дозволяють всім у повній мірі користуватися своїми правами людини і основними свободами під захистом ефективних демократичних інститутів, належних судових процедур і верховенства закону. Це включає забезпечення безпечної обстановки і відповідних інститутів для мирної дискусії і вираження своїх інтересів всіма особами та громадськими групами. Важливу роль в цьому відношенні покликане грати громадянське суспільство, і ОБСЄ підтримує організації громадянського суспільства і сприяє їх зміцненню [34, С. 77].

Щорічна нарада з розгляду виконання, присвячена людському виміру, і інші заходи ОБСЄ в області людського виміру надають можливості для обговорення загроз, пов'язаних з дискримінацією та нетерпимістю, і формулювання рекомендацій щодо можливих дій по захисту від цих загроз. Держави-учасниці, органи та інститути ОБСЄ, Секретаріат і багато операцій ОБСЄ на місцях займаються діяльністю, яка спрямована проти загроз, пов'язаних з дискримінацією та нетерпимістю і, зокрема, народжуваних релігійної і етнічної напруженістю у поєднанні з агресивним екстремізмом по відношенню до мігрантів. Вони також виконують важливу функцію раннього попередження [58, C. 58].

Держави-учасниці, органи та інститути ОБСЄ роблять зусилля з протидії загрозам, що породжується дискримінацією та нетерпимістю, зокрема по відношенню до таких груп, як робітники-мігранти, особи, що шукають притулку, та інші мігранти. Прикладом такої роботи можуть служити рішення Парламентської сесії ОБСЄ. Так, Загальний комітет з питань демократії, прав людини і гуманітарних питань ПА ОБСЄ прийняв у липні 2007 р. резолюцію «Про виконання зобов'язань ОБСЄ». Резолюція прийнята після розгляду 55 поправок до неї і включає, зокрема розділ «Міграція». Члени Комітету висловилися за підписання і ратифікацію Протоколу проти незаконного ввезення мігрантів по суші, морю і повітрю, який був схвалений ООН 15 листопада 2000 з метою боротьби з незаконною міграцією [16, C. 359].

Резолюція ПА ОБСЄ підтверджує своє переконання, що реального прогресу можливо досягти тільки на основі дотримання етичних принципів і цінностей. Оскільки будь-яка політична акція повинна базуватись на повазі до людської гідності і громадянських свобод, зазначається у Резолюції, держави-учасники ОБСЄ повинні постійно підтверджувати свою вірність розвитку зазначених цінностей [34, С. 83].

У документі мова йде про те, що Парламентська асамблея ОБСЄ закликає до створення та запровадження єдиної статистичної системи з міграційних потоків з метою отримання загальних об'єктивних та надійних даних з цього питання, а також закликає держави-члени ОБСЄ підписати і ратифікувати Європейську конвенцію про правовий статус трудящих мігрантів. У Резолюції міститься рекомендація країнам-учасницям, які є країнами, що приймають мігрантів, укласти з країнами походження угоди про повернення нелегальних мігрантів. Учасники засідання запропонували також збільшити кількість інформаційних центрів ОБСЄ для мігрантів за прикладом тих, які створені в Таджикистані та Киргизії, а також підтримали розвиток міграції на партнерській основі шляхом підтримки (стимулювання) діалогу і співпраці між країнами транзиту і приймаючими країнами. ПА ОБСЄ, як підкреслюється в Резолюції, закликає до зміцнення двосторонніх і багатосторонніх програм, спрямованих на підтримку спільного розвитку [28, C. 48].

На XVI сесії Парламентської асамблеї ОБСЄ, що проходила 9 липня 2007 року в Києві, була прийнята так звана «Київська декларація». Учасники сесії, що підписалися під декларацією висловили, свою позицію в питанні нелегальної імміграції, наголосивши на необхідності уніфікації законодавства, що стосується питань міграції, в тому числі забезпечення дешевих і безпечних можливостей депортації таких людей у країну, з якої вони прибули. Глобалізація відкриває нові можливості для торгівлі, росту і розвитку, проте не всі держави-учасниці у рівній мірі виграють від цього, що в деяких випадках сприяє поглибленню економічної нерівності між державами, а також всередині них [70, C. 91].

Результати глобалізації залежать від політичних рішень, що приймаються урядами та міжнародними установами, а також від реакції приватного сектору та громадянського суспільства. У цих умовах очевидно, що всеосяжний підхід ОБСЄ до безпеки ні в якій мірі не втратив своєї актуальності і потребує збереження і подальше зміцнення [27, C. 435].

Таким чином, в рамках ОБСЄ на основі діалогу та консенсусу держави - учасники ОБСЄ виробляють рішення, які є обов'язковими у політичному сенсі. Серед негативних, дестабілізуючих наслідків подій, що зачіпають військово-політичне, економічне та екологічне, а також людський вимір, ОБСЄ з огляду на небезпеки, котрі може принести нерегульована міграція, особливу увагу приділяє питанням незаконної міграції. Прикладом такої роботи можуть служити рішення Парламентської сесії ОБСЄ, що стосуються регулювання міграції.

3. ПРОБЛЕМИ, ПЕРСПЕКТИВИ, ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ РУХУ РОБОЧОЇ СИЛИ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ ПРАВА ЄС ТА УКРАЇНИ

3.1 Робоча еміграція громадян України

Дослідження стану трудової еміграції з України та трудової імміграції в Україну іноземців, визначення шляхів вдосконалення державної міграційної політики ставить перед економічною та правовою наукою низку складних проблем, які потребують їх вирішення на практиці і вдосконалення відповідної правової системи.

Якщо зазирнути в історію, то ще в 60-70 роки трудова міграція розглядалась як процес пересування населення між селом та містом, між малими містами та великими, між різними регіонами Радянського Союзу, а про виїзд радянських громадян за кордон ніхто і не мріяв, тому, що це було дуже складно, а виїзди на роботу за кордон дозволявся тільки в межах країн соціалістичного табору [59, C. 38].

Ситуація суттєво змінилась наприкінці 80-х на початку 90-х років, коли в наслідок політичної та економічної трансформації суспільства трудова міграція українських громадян за кордон стала набувати значних масштабів. Наукові дослідження та публікації в пресі були зорієнтовані переважно на виявлення загальних тенденцій розвитку трудової міграції в Україні. Значно менше уваги приділялось теоретично-методологічному аналізу проблем виникнення та розвитку зовнішньої трудової міграції, аналізу процесу адаптації та механізму соціального захисту українських громадян за кордоном, створенню адекватної нормативно-правової бази регулювання процесів міждержавного обміну трудовими ресурсами [72, C. 69].

Недостатній рівень дослідження розвитку зовнішньої трудової міграції в Україні, відсутність чіткого та ефективного механізму управління міграційними процесами, необхідність вдосконалення державної політики в сфері міждержавного обміну трудовими ресурсами - це на мій погляд та низка питань, яка повинна бути врегульована в найкоротші строки [43, C. 92]. Переходячи саме до проблеми трудової еміграції громадян України за кордон по - перше треба з'ясувати - які ж саме наслідки має ця проблема для України? [44, C. 30].

Дослідження впливу зовнішньої трудової міграції, показало, що вона поєднує у собі і закономірні і вимушені наслідки для України. Міжнародна трудова міграція - складне явище, яке потребує комплексного підходу до оцінки впливу названих процесів на розвиток суспільства. Серед позитивних результатів трудової міграції для України можна назвати:

1) сприяння інтеграції України до міжнародного ринку праці через міждержавний обмін робочою силою;

2) послаблення тиску безробіття на національному ринку праці, зниження соціальної напруги у суспільстві;

3) надання можливості реалізувати свої здібності за кордоном, підвищити рівень кваліфікації, ознайомитись з світовим досвідом, покращити матеріальне становища, як самих емігрантів так і членів їх родин;

4) надходження в Україну додаткової іноземної валюти, шляхом грошових переказів трудових емігрантів та інвестування коштів в економіку через створення спільних підприємств з іноземними засновниками;

5) стимулювання до більш продуктивної діяльності українських працівників через створення конкуренції з закордонними фахівцями;

6) підвищення світового рейтингу України, як демократичної, вільної та відкритої держави [34, C. 69].

В той же час вплив міграційних поїздок на розвиток трудового потенціалу та економіки України не можна вважати однозначно позитивним. Серед негативних наслідків трудової еміграції для України назвемо наступні:

1) втрата країною найконкурентоздатнішої частини власних трудових ресурсів;

2) підвищення тиску на національний ринок праці внаслідок створення іноземними громадянами конкуренції місцевій робочий силі;

3) уповільнення темпів розвитку науково-технічного прогресу, в зв'язку з чисельною інтелектуальною еміграцією українських вчених за кордон;

4) втрата Україною іноземної валюти, що вивозиться емігрантами в якості власних заощаджень;

5) поширення випадків зловживань та ошукувань громадян приватними агентствами з працевлаштування;

6) виникнення політичних та економічних претензій до нашої країни, в зв'язку з збільшенням нелегальної трудової еміграції українців;

7) використання наших громадян за кордоном на низько кваліфікованих, важких роботах з шкідливими умовами праці, наявність випадків їх дискримінації та експлуатації з боку місцевих роботодавців;

8) тривала відірваність трудових емігрантів від родини, існування можливостей потрапити у воєнні конфлікти і навіть загинути;

9) підвищення злочинності та соціальної напруги у суспільстві через міжнаціональні конфлікти, чисельні порушення правил оформлення документів на перебування та проживання іноземцями, використання України, в якості транзитної територій, для подальшої еміграції у розвинуті західні країни [59, C. 40].

Причини негативної ситуації з регулюванням трудової міграції в Україні, на наш погляд, полягають в наступному: Україною досі не ратифіковані Конвенцій Міжнародної організації праці присвячені проблемам регулювання трудових відносин в галузі міграції, що уповільнює створення національної законодавчої бази, яка б відповідала вимогам міжнародних правових норм; не розроблений механізм взаємодії відповідних державних органів влади, які регулюють в'їзд, виїзд, перебування та працевлаштування власних працівників за кордоном; не створена єдина організаційна структура, яка б відповідала за працевлаштування та соціальний захист українських працівників за кордоном; не існує чітко визначеної процедури притягнення до відповідальності приватних агентств (фірм), що займаються працевлаштуванням за кордоном, за зловживання та ошукування громадян, що на мій погляд є дуже великим мінусом в розвитку проблем трудової міграції. А саме сьогодні багато наших співвітчизників стають жертвами обіцянок таких фірм про стовідсоткове легальне працевлаштування, а правова безграмотність громадян не перешкоджає цьому [34, C. 61].

В які ж саме держави мігрують громадяни України? Перш за все це країни з якими Україна має спільні кордони, це Росія, Чехія, Словакія, Угорщина, також до цього переліку можна додати і такі, як Англія, Данія, Франція та інші. Саме для поліпшення свого матеріального добробуту, громадяни виїжджають до цих та інших країн. Опиняючись за кордоном деякі з них прагнуть знати, законодавством якої держави регулюватиметься їх трудо-правовий статус та локальний захист. Однозначно це не вирішується через ряд причин, тому що по різному регулюється питання праці та соціального захисту в залежності від того постійно чи тимчасово особа проживає за кордоном. Якщо громадянин України постійно проживає на території іноземної держави, то він звичайно користується законодавством останньої [38, C. 91].

А якщо громадянин тимчасово перебуває за кордоном? В таких випадках проблема працевлаштування може мати місце, якщо це не суперечить законодавству України та країни перебування. Українці можуть працювати за кордоном внаслідок направлення в іншу державу з метою виконання певної роботи, або укладення трудового контракту з конкретним працедавцем на виконання конкретної роботи на визначений термін та за обумовлену платню [43, C. 105].

Слід відмітити, що при працевлаштуванні громадяни України за кордоном повинні керуватися нормами міжнародно - правових договорів, зокрема: Угодою про гарантії прав громадян держав - учасниць СНД у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992 р; угодою між урядом України та Росії про трудову діяльність та соціальний захист громадян, працюючих за межами своїх держав від 14.01.1993р; угодою про порядок переказу та виплати пенсій від 30.07.1996 між урядами України і Росії; угодою про переказ грошових коштів, укладеною між державами - членами СНД від 9.09.1996 р. та іншими угодами [72, C. 78].

Взагалі як було зазначено про конвенції міжнародної організації праці (МОП), то в Україні вони не ратифіковані, а майже в усіх європейських країнах вони застосовуються і як я вважаю є основною правовою базою для трудящих - мігрантів. Тобто українці, які працюють за кордоном також користуються даними конвенціями і повинні знати їх зміст (це стосується тільки тих робітників, які працюють легально) [38, C. 143].

Також, важливо ознайомитися з Конвенцією про трудящих - мігрантів, яка була прийнята в 1949 році. В преамбулі цієї конвенції йдеться про те, що кожен член Організації Праці повинен ратифікувати її і привести у відповідність до цієї конвенції свої норми права. Дана конвенція встановила порядок працевлаштування громадян за кордоном своєї країни, також питання які стосуються надання житла, медичного забезпечення трудящому-мігранту. Також в статті 6 говориться " Каждый член Организации, для которого настоящая конвенция находится в силе, обязуется предоставлять, без дискриминации по признаку национальности, расы, религии или пола, имигрантам, законно пребывающим на их територии, условия не менее благоприятные, чем те, которыми пользуются его собственные граждане ", ця стаття таким чином встановила рівність трудових мігрантів з громадянами країн, в яких вони працюють. Також цією Конвенцією було встановлено ряд інших питань, які стосуються прав трудящих-мігрантів. І на мій погляд громадяни, які виїжджають працювати за кордон на законних підставах, повинні знайомитися зі змістом цієї Конвенції [6].