Основи римського приватного права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Предмет курсу «Основи римського приватного права»

З найдавкiших часiв люди в процесi своєї життєдiяльностi вступають мiж собою в певнi суспiльнi вiдносини, бiльшiсть яких регулюється нормами права, i тому вiдповiдно називаються правовими вiдносинами. Значна частина правових вiдносин виникає з приводу створення, набуття, вiдчуження, використання, передачi рiзноманiтного майна тощо. Це майновi вiдносини, якi за змiстом неоднорiднi, i тому регулюються за сучасних умов рiзними галузями права.

В основному майновi вiдносини складаються мiж людьми, що не залежать один вiд одного, тобто мiж рiвними сторонами. Жодна з них не може примушувати iншу до певної поведiнки; вони автономнi, не пiдпорядкованi одна однiй i виступають в оборотi як самостiйнi i рiвнi мiж собою. В сучаснiй науцi цивiльного права цей» спосiб регулювання майнових вiдносин називають методом юридичної рiвностi сторiн. Якщо майновi вiдносний виникають мiж такими рiвними сторонами, вони регулюються нормами цивiльного права.

Отже, поняття сучасного цивiльного права можна визначити як сукупнiсть правових норм, що регулюють майновi вiдносини мiж учасниками обороту методом юридичної рiвностi сторiн. Сучасне цивiльне право регулює також деякi особистi немайновi вiдносини.

Майновi вiдносини iншого виду (основанi на адмiнiстративному пiдпорядкуваннi Однiєї сторони iншiй, фiнансовi, бюджетнi, сiмейнi, трудовi, земельнi тощо) цивiльним правом не регулюються.

Майновi вiдносини, що складаються в сферi матерiального виробництва i наступного обороту товарiв, транспортування вантажiв, будiвництва рiзноманiтних споруд та їх ремонту, побутового обслуговування населення тощо, регулюються цивiльним правом i називаються цивiльно-правовими.

Воно є юридичною основою матерiального забезпечення життєдiяльностi людей. Саме цим пояснюється пильна увага юристiв до цивiльного права з найдавнiших часiв i до наших днiв. Цивiльне право У Стародавньому Римi складалося з трьох систем: jus civile. -цивiльне право; jus gentium-право народiв; jus practorium-преторське право. Цi три системи в сукупностi складами римське цивiльне право.

Цивiльне право Стародавнього Риму - споконвiчне, сугубо нацiональне i найдавнiше право, що регулювало майновi вiдносини винятково мiж римськими громадянами. Воно вiдзначалося нацiональною обмеженiстю, обтяжливим формалiзмом, стiйким консерватизмом. Римська держава на той час являла собою мiсто-державу Рим, i дiя цивiльного права обмежувалася територiєю Риму, що надавало йому замкнутого характеру. Основним джерелом були Закони XII таблиць, прийнятi ще в перiод становлення республiки (451-450 рр. до н. е.). оскiльки римляни вели жваву торгiвлю зi своїми сусiдами. Прийшлося визнати основнi цивiльнi права i за неримлянами, що проживали навколо Риму, за так званими перегрiнами.

Саме в цей перiод (III-1 ст. до н. е.) Рим розпочав завойовницькi вiйни проти сусiднiх народiв, що призвело до пiдкорення всього Апеннiнського пiвострова, а потiм i Середземномор'я. Мiсто-держава поступово перетворилося на величезну державу. Пiдкоренi Римом народи мали високий рiвень культури, в тому числi i правової, яка виявляла зворотний вплив i на римське цивiльне право. Дiловi (передусiм торговельнi) вiдносини римлян з перегрiнами зумовили необхiднiсть введення посади претора для перегрiнiв. Його обов'язком було розв'язання цивiльних спорiв, що виникали як мiж самими перегрiнами, так i перегрiнами i римськими громадянами. В практичнiй дiяльностi перегрiнський претор спирався на мiсцеве право перегрiнiв, тобто пiдкорених сусiднiх народiв, яке нерiдко перевершувало римське цивiльне право, використовуючи в своїх едиктах досягнення правової культури цих народiв. Так виникла ще одна система римського приватного права - право народiв як рiзновид римського цивiльного права.

Одночасно з розвитком цивiльного права i права народiв виникла ще одна система римського цивiльного права-преторське право, що склалося в результатi практичної дiяльностi преторiв i деяких iниих магiстратiв. Преторське право регулювало майновi вiдносини як мiж римськими громадянами, так i перегрiнами але застосовувалося в разi нездатностi регулювання нових вiдносин нормами цивiльного правах та права народiв.

Воно насамперед чутливiше i повнiше вiдображало найновiщi соцiально-економiчнi змiни, що сталися в римському рабовласницькому суспiльствi. преторське право - засіб захисту прав та iнтересiв рабовласникiв.

Всi три системи в сукупностi складали римське цивiльне право однак прiоритет належав преторському праву як наймобiльнiшому та динамiчнiшому. Врештi-решт зазначенi системи зблизились настiльки, що втратили свої вiдмiнностi. На їх основi було вироблено єдине поняття-JUS privatum -римське приватне право (рис. 1)

В перiод становлення республiки римська правова система складалася з двох галузей - права приватного i права публiчного jus publicum. Давньоримський юрист Ульпiан (бл. 170-228 рр.) так визначив цi поняття: <Публiчне право, яке. (стосується) стану Римської держави, приватне, що (стосується) вигоди окремих осiб Ульпiан пояснював, що слiд розрiзняти вигоду громадську i вигоду Приватних осiб. Якщо йдеться про державний iнтерес, правовий статус держави чи її органiв або окремих посадових осiб, регулювання вiдносин, якi мають суспiльний iнтерес, то це галузь публiчного права. Якщо ж мова йде про iнтерес окремих приватних осiб, майновi вiдносини мiж ними, їх правовий статус в зв'язку з цим, - це сфера приватного права.

Подiл права на приватне i публiчне було сприйнято пiзнiше правовими системами. В багатьох країнах з розвиненою ринковою економiкою воно зберiгається до нашого часу. Ця обставина зумовлює необхiднiсть повнiшої характеристики такого подiлу.

Сучасне поняття приватного права включає в себе такi галузi: цивiльне право, торговельне право i сiмейне право (в правових системах, якi визнають зазначенi галузi права). Римська правова система не знала ще нi торговельного права, нi сiмейного як самостiйних галузей. Тому приватне право i цивiльне право в римськiй правовiй системi виступали як однозначнi категорiї. Сучасне приватне право за своїм обсягом ширше.

Всi iншi галузi сучасних правових систем складають публiчне право. Такi галузi, як державне (конституцiйне), адмiнiстративне, фiнансове та iншi, безумовно, опосередковують державнi iнтереси i тому є публiчними.

Безперечно, римське приватне право - це право рабовласницького суспiльства. Раб - знаряддя, що говорить, рiч, яка не може бути носiєм будь-яких прав. Раб, наприклад, не мiг мати сiм'ю, бути власником майна тощо. Раби, що були вiдпущенi на свободу, так само були обмеженi в своїх правах. Вiдповiдно до римського приватного права дуже рiзнорiдними за майновим станом були i вiльнi римськi громадяни (вiльновiдпущеники i латини, перегрiни i колони, плебеї i патрицiї). Не було рiвностi також мiж чоловiком i жiнкою, подружжям, батьком i дiтьми.

Водночас римське приватне право було правом високоорганiзованого рабовласницького, суспiльства, яке у своєму розвитку пройшло чотири основних етапи-царський, перiод республiки, принципат i перiод абсолютної монархiї. Судоустрiй i судочинство перiоду республiки iстотно вiдрiзнялися вiд судоустрою i судочинства iмператорського перiоду. Те ж саме слiд сказати про рiзнi форми правоутворення, сiм'ї, спорiднення тощо.

Предметом нашого розгляду буде римське приватне право класичного перiоду, тобто перших трьох столiть нашої ери, коли воно досягло найвищого розквiту по висхiднiй лiнiї. Пiзнiше його розвиток припинився, а. наприкiнцi III ст. i зовсiм зупинився. Класичне римське приватне право - Найхарактернiшою його рисою була повна вiдсутнiсть державного втручання в сферу приватних вiдносин: як сторони домовлялися, так i було. Зрозумiло, що ця приватна сфера була визначена межами законодавства. Iнша характерна риса римського приватного права - головним i основним суб'єктом приватно-правових вiдносин був римський громадянин, передусiм захищалися його iнтереси,. вони ставилися вище державних. При цьому слiд мати на увазi, що йдеться про римського громадянина, правовий статус якого визначався його майновим станом.

Найбiльш ретельно i глибоко розробленi два основних правових iнститути, що мали вирiшальне значення для змiцнення рабовласницького панування господарського обороту. Це iнститут необмеженої iндивiдуальної приватної власностi та iнститут договору. Рабовласницька приватна власнiсть на засоби виробництва, передусiм на раба i землю, становила економiчну основу рабовласницького ладу. Договори були основним правовим iнститутом i регулятором господарського обороту цього ладу.

Римське право приватної власностi розвинулося з приватного володiння на землю, яка в раннiй перiод республiки була власнiстю римського народу.

Приватне володiння поступово перетворилося в приватну власнiсть. Право приватної власностi мало за мету встановити право рабовласникiв на землю, забезпечити необмежену можливiсть безконтрольної експлуатацiї рабiв i надiйну регламентацiю товарообороту.

Римськi юристи вперше розробили право приватної власностi, абстрактне право, приватне право, право абстрактної особи.

К. Маркс в однiй iз своїх робiт писав, що римськi юристи i магiстрати практичною дiяльнiстю настiльки удосконалили цi правові iнститути, що останнi виявилися здатними пережити на багато вiкiв своїх творцiв.

Блискуче були розробленi договiрнi вiдносини, створена злагоджена теорiя договiрного права, його загальна концепцiя, теоретичнi основи окремих видiв договорiв, якi вiдзначалися чiткiстю, яснiстю i доступнiстю. Бездоганнiсть, витонченiсть формулювань, яснiсть змiсту, глибина сутi i, природно, неухильнiсть дотримання iнтересiв пануючого ладу зробили римську договiрну систему найдосконалiшою.

Водночас римське право не було позбавлене консерватизму, обтяжливого формалiзму. Так, iнститут манципацiї, стипуляцiї, легiсакцiйний процес* та iншi своїм 'грубим формалiзмом найменше сприяли прискоренню цивiльного обороту. Пояснення римськоправових термiнiв поданi у вiдповiдних роздiлах пiдручника. I справа не тiльки в цьому. Римськi юристи, магiстрати, особливо претори i вся верхiвкарабовласницького суспiльства, виховували народ в дусi глибокої покори, поваги, беззаперечного вшанування закону, прищеплювали рабам i вiльним усвiдомлення його вiчностi та непохитностi. Сама думка про можливiсть змiни або вiдмiни закону проголошувалася блюзнiрською. Людям наполегливо нав'язували думку, що порушити закон означає викликати гнiв богiв, закон святий, його необхiдно поважати, перед ним потрiбно схилятися. В епоху iмператорiв проголошувалось: все, що хочеться iмператору, то i є закон, а воля iмператора є волею богiв.

В практичнiй дiяльностi римляни суворо дотримувалися принципу непорушностi, стабiльностi права, пiдкреслено чемно ставилися до правил етикету, думки старих шанованих юристiв, демонструючи цим непохитнiсть соцiального ладу, недопустимiсть його змiни.

Однак побожне ставлення до закону призводило до консерватизму. Застарiлi правовi норми, соцiальна значимiсть яких обезцiнювалась, в силу традицiї не лише не вiдмiнялися, не змiнювалися, а й не застосовувалися. Накопичувалося багато таких законiв, едиктiв. В цьому безмежному морi чинного законодавства навiть досвiдченим юристам було важко знайти i застосувати необхiдну норму.

Уже в перiод республiки зростає авторитет магiстратiв, особливо преторiв. Щорiчно при вступi на посаду вони-проголошували в своїх едиктах правила судочинства, дуже чутливо реагували на змiни в економiчному життi римського рабовласницького ладу. Практичною дiяльнiстю по керiвництву судами магiстрати так спрямовували судову практику, що вона переставала зважати на приписи застарiлих законiв i розв'язувала справи на основi правил преторського едикту, хоча останнiй i не мав сили закону.

Особливо багатою прогресивними iдеями була практика преторiв для перегрiнiв (перегрiнських преторiв), введених з метою розв'язання майнових спорiв. Що виникали мiж римськими громадянами та перегрiнами. У випадках, коли норми цивiльного права не могли розв'язати конфлiкт або були недостатньо ефективними, перегрiнський претор вдавався до. правових засобiв iнших народiв. При цьому вiн добирав найвдалiшi норми. Тому можна стверджувати, що римське приватне право е творiнням не тiльки римського народу. Багато прогресивних положень права народiв вносилися перегрiнськими преторами в практику мiського претора, в оборот мiж самими римськими громадянами. Право народiв було нiби лабораторiєю, в якiй найпрогресивнiщi правовi iдеї та норми сусiднiх народiв античного свiту, стикаючись мiж собою на мiжнародному ринку, перетворювалися на єдине iнтернацiональне Цiле, перероблюючи i саме римське право.

Прогресивний характер римського приватного права значною мiрою зумовлений дiяльнiстю юристiв, якi одержали заслужене визнання в перiод принципату. Принцепси, починаючи з Октавiана (63-14 рр. до н. е.), надавали найвидатнiшим юристам особливе право давати офiцiйнi консультацiї нiби вiд iменi принцерса. До авторитетних юристiв зверталися в особливо складних випадках, їх вiдповiдi були обгрунтованими та оригiнальними, оскiльки характеризувалися ретельно продуманими висновками з урахуванням соцiально-економiчних змiн, iнтересiв пануючого ладу. Консультацiї мали офiцiйний характер i були обов'язковими для застосування судами. I як наслiдок, такi консультаiйї, а з часом й iншi висловлювання римських юристiв' прогресивно вплинули на розвиток римського права.

На основi права народiв, практичної дiяльностi магiстратiв, особливо преторiв, правотворчостi юристiв (Юриспруденцiї) сформувався ще один важливий принцип римського приватного права - формальна рiвнiсть в галузi приватного права всiх вiльних осiб. Вiн зумовлювався iстотними застереженнями, однак його проголошення було значним кроком уперед у розвитку приватного права. У грекiв i римлян нерiвностi мiж людьми вiдiгравали бiльшу роль, нiж їх рiвнiсть в будь-якому вiдношеннi.

Пiд владою Римської iмперiї всi цi вiдмiнностi поступово зникли, за винятком вiдмiнностей мiж вiльними рабами. Виникла, принаймнi для вiльних, рiвнiсть приватних осiб, на грунтi якої розвинулося римське право - найдосконалiша форма права, що має за основу приватну власнiсть.

Формальна рiвнiсть всiх -приватних осiб не виключала вiдвертого iндивiдуалiзму, властивого римському приватному праву: необмежена правова влада домовладики, глави родини (pater familias), беззаперечне визнання та захист iнтересiв приватного власника, безмежна влада батька над дiтьми, чоловiка над дружиною, право спадкодавця позбавити спадщини тих, хто своєю працею створював спадкове майно, тощо. В центрi римського приватного права стоїть рабовласник - одноособовий суб'єкт необмеженої приватної власностi, передусiм на засоби виробництва. Iндивiдуалiзм наклав свiй вiдбиток на всю систему римського приватного права, що вiдверто та неприховано ставила на перший план iнтереси рабовласникiв, їх захист. Проте найбiльшого розквiту цей iндивiдуалiзм досяг щодо вiльних i рабiв.

Iсторична роль римського приватного права та його значення для сучасного юриста

Пiсля падiння Римської iмперiї в 476 р. римське приватне право продовжувало iснувати i навiть розвиватися в його. схiднiй частинi - Вiзантiї. Саме там була зроблена спроба врятувати рабовласницький спосiб виробництва шляхом кодифiкацiї римського права, що була вжита iмператором Юстiнiаном. Однак невмолиме колесо iсторiї остаточно розвалило колись могутню рабовласницьку iмперiю Стародавнього Риму. З її падiнням для римського права настала епоха забуття. На тривалий час воно нiби зникло. Його перестають вивчати, губляться нечисленнi записи. Здавалось, остаточна загибель i втрата неминучi Проте римське право продовжувало жити у свiдомостi римського народу, пiдкореного варварами. Поступово його починають застосовувати у вiдносинах мiж римським населенням, а потiм i вивчати.

З розвитком ремесел, торгiвлi i торгових вiдносии попит на римське право зростає. Наприкiнцi XI ст. в Болоньї був заснований унiверситет, який набув всесвiтньої слави завдяки вивченню римського права. Вiн став центром юриспруденцiї, що вiдроджувалась.

Болоньський унiверситет вiдiграв особливу роль у вивченнi, систематизацiї i тлумаченнi римського права. Сюди стiкалися студенти з усiєї Європи, а отже, формувалася корпорацiя знаменитих професорiв. Слава Болоньської школи швидко зростала, в дiяльностi її простежуються двi особливостi:

1. Заклик до грунтовного вивчення першоджерел. Особлива увага придiлялася головнiй частинi Корпусу Юстiнiана-Дигестам. Професори Болоньської школи виявили та усунули багато протирiч, перейручень первiсного тексту.

2. Суворе дотримування норм закону. В перiод, що передував заснуванню Болоньського унiверситету, юристи дозволяли собi занадто вiльно поводитися з нормами римського права. Було проголошено, що внаслiдок колiзiї jus (права) i aeguftas (справедливостi) - перевага надавалася правовiй нормi.

Слухачами Болоньського унiверситету були численнi громадяни з рiзних країн, що потiм ставали активними пропагандистами римського права в усьому свiтi. Професори унiверситету викладали римське право у формi читання та роз'яснення (тлумачення) джерел; якi записувалися слухачами. Цi тлумачення почали називатися глосами, а сама школа отримала назву глосаторiв.

У другiй половинi XIII ст. на змiну глосаторам прийшли коментатори, що привнесли у вивчення римського права певнi схоластичнi риси. Вони бiльше уваги придiляли тлумаченню глос, нiж безпосередньо джерелам. Проте вже на початку XVI ст. знову настає епоха активного вiдродження римського права. З бурхливим розвитком ремесел у Європi вiдкриваються новi морськi шляхи, зростає торговельний, оборот, швидко розквiтають мiста. На цьому фонi обтяжливiшими стають середньовiчнi феодальнi обмеження майнових прав громадян, а також рiзноманiтнi види залежностi (феодальна, общинна, родова, сiмейна) самого суб'єкта права. Право середньовiчної Європи було нездатне регулювати новi виробничi вiдносини, що виникали. В соцiально-економiчному життi вiдбувалися докорiннi змiни: розвалювався старий феодальний лад, його повинен був змiнити новий, прогресивнiший державний устрiй i правопорядок. Звiд цивiльних законiв Юстiнiана як продукт абсолютної iмператорської влади був здатний стати правовою основою нової державної влади i господарського обороту. Промисловiсть i торгiвля, що розвивалися, вимагали нового правового забезпечення, яке б активно сприяло їх подальшому розвитку, допома-гало <переступити> межi дрiбних феодальних держав.

Соцiально-економiчнi умови стимулювали новий бурхливий iнтерес до вивчення i поширення римського приватного права. Цей процес, що почався ще в XII ст., набуває нового дихання. Одночасно починається активне пристосування римського приватного права (рецепцiя) до нових виробничих вiдносин Пiвденної i Центральної Європи, яке згодом поширилося на всю територiю Європи.

Однак римське приватне. право було правом рабовласницького суспiльства, основою якого був рабовласницький спосiб виробництва. його правовi iнститути треба було переробити з урахуванням потреб нового економiчного ладу, що зароджувався. Рецепцiї римського приватного права значною мiрою сприяли абстрактний характер, вiдмежування вiд основи, що його породила, здатнiсть приживатися в будь-яких економiчних умовах. Головний iнтерес римлян був спрямований на розвиток i визначення тих вiдносин, якi є абстрактними вiдносинами приватної власностi.

Цi якостi дозволили римському приватному праву стати чинним загальним правом ряду європейських держав. Так, воно застосовувалося майже в усi часи (феодальний i капiталiстичний устрої) в Iталiї, що вже в XI ст. проголосила римське право lex generalis, тобто його можна використовувати в усiх випадках, коли правовi норми мiсцевого права не задовольняють потреб обороту, що розвивався. Таке саме широке визначення римське приватне право дiстало й в Iспанiї, Францiї, воно сприяло зародженню i розвитку капiталiзму, де приватне право було чинним до прийняття Цивiльного кодексу Наполеона в 1804 р. В Англiї вже в XII ст. почали викладати студентам римське право. Проте внаслiдок ряду причин рецепцiя римського приватного права не дiстала тут такого поширення, як в континентальиiй Європi.

Однак найбiльшою активнiстю вiдзначався процес рецепцiї римського приватного права в Нiмеччинi. Нiмцi називали свою державу Священною Римською iмперiєю, а себе-прямими наступниками Римської iмперiї. Тому Звiд цивiльних законiв Юстiнiана германцi вважали своїм власним кодексом, а закони iмператорiв Священної Римської iмперiї- невiд'ємним додатком до Зводу Юстiнiана. Ще за часiв Болонської школи германцi сприяли вивченню римського права у своїх унiверситетах, його застосуванню в судовiй практицi. Суддями загальноiмперського суду Нiмеччини, наприклад, могли обиратися лише особи, що знали римське приватне право. Ця вимога була потiм введена i для iнших судiв. При розглядi спiрних справ загальноiмперський суд мав судити на пiдставi римського приватного права. Рецепцiї римського приватного права в Нiмеччинi сприяла i така практика у випадку сумнiву суди пересилали справу з усiма матерiалами тому чи iншому юридичному факультету, висновок якого був остаточний.

Наприкiнцi XVI - на початку XVII ст. римське приватне право в Нiмеччинi було рецепiйовано прямо i безпосередньо. Звiд цивiльних законiв Юстiнiана став законом, на який посилалися сторони в доведеннi власних прав, якими мотивували свої постанови суди. При цьому римське приватне право рецепiювалося не окремими iнститутами чи нормами, а повнiстю. Спочатку як субсидiарне воно поступово завоювало провiдну роль. Будучи рецепiйованим уже пiсля iстотної переробки глосаторами i коментаторами, а також нiмецькими вченими-юристами, воно поступово оновлюється, одержує назву сучасного римського права i дiє в Нiмеччинi аж до прийняття Нiмецького цивiльного уложення (BLB), що набрало чинностi 1 сiчня 1900 р.

Найширше рецепiювалося саме римське приватне право, а римське публiчне право такого поширення не набуло. Цивiльний кодекс Наполеона, Нiмецьке цивiльне уложення, нове цивiльне законодавство iнших європейських держав розроблялися та приймалися на основi iдей, поглядiв, конструкцiй i положень римського приватного права. Всi iнститути нового цивiльного законодавства були пронизанi духом римського^ приватного права, його принципи, багато понять покладенi в основу цього законодавства i цим самимвизнавалися iнтернацiональними.

Такi правовi категорiї, як <договiр>, <зобов'язання>, <делiкт>, <приватна власнiсть>, <застава> та багато iнших, започаткованi з римського Приватного права i трактуються (з незначними нацiональними модифiкацiями) майже в усiх країнах однозначно.

Європейська наука цивiльного права розвивалася на основi рецепiйоварого римського приватного права. Тiльки на основi розв'язання окремих казусiв, конкретних практичних висновкiв були розробленi загальнi цивiлiстичнi теорiї, данi науковi пояснення багатьом правовим явищам (теорiя вiдповiдальностi за невиконання або неналежне виконайня зобов'язань, за делiктнi правопорушення тощо).

Рецепiйоване римське приватне право було чинним тривалий час в багатьох країнах Європи як загальне. Воно. залишило глибокий слiд в правосвiдомостi, цивiльному законодавствi та в науцi цивiльного права. Його покладено в основу сучасного цивiльного законодавства багатьох країн, i знати його необхiдно вже хоча б тому, що без цього важко осягнути сутнiсть сучасних iнститутiв цивiльного права. До того ж, римську юриспруденцiю вiдзначає висока технiка правотворчостi, вмiння аналiзувати конкретнi правовiдносини, добре аргументувати свої висновки. Формулювання правових iдей римськими юристами вiдзначаються чiткiстю, лаконiзмом, глибиною змiсту, витонченiстю форми. Цi iдеї є взiрцем для сучасних юристiв. Такої ж характеристики заслуговують i преторськi едикти.

Багато висновкiв, висловлювань римських юристiв з часом не тiльки не втратили свого правового значення, а й стали крилатими, перетворилися в юридичнi презумпцiї (положення, що не потребують доведення). Наприклад, pater est guem nuptial demonstrant- батьком дитини прийнято вважати того, хто знаходиться в шлюбi з його матiр'ю. Такого ж значення набули афоризми: dominus sentit periculum - ризик випадкової загибелi (речi) завжди несе власник; prior tempore - potior jure - перший за часом - сильнiший за правом; perioulum est in mora-прострочення (виконання) тягне за собою ризик випадкової загибелi (речi) ; nemo debet bis p. urtiri pro uno delicto - нiхто не може бути покараний двiчi за одне й те саме правопорушення. Цi та багато iнших афоризмiв видатних римських юристiв увiйшли в скарбницю свiтової правової культури i стали надбанням сучасної юриспруденцiї.

Римська правова термiнологiя, особливо цивiлiстична, в багатьох випадках зберегла своє значення i в практичному, i в науковому оборотi, вона є iнтернацiональною. Термiни <реституцiя>, <вiндикацiя>, <негаторний позов>, <делiкт>, <легат>, <новацiя>, <субститут>, <оферт>, <акцепт> тощо давно стали загальновживаним в нацiональному i в мiжнародному життi.

Вiльне володiння загальновизнаними афоризмами, висловлюваннями, термiнами не тiльки свiдчить про високу правову кульТУРУ. а й значно полегшує спiлкування юристiв рiзних країн. Це один з аргументiв на користь вивчення римського приватного права.

Внаслiдок переходу України до ринкової економiки, свободи пiдприємницької дiяльностi значення приватного права зростає Студенти юридичних вузiв України вивчають римське приватне право передусiм з метою пiзнавальною, для засвоєння загальної iсторiї права, теорiї права, iсторiї полiтичних i правових вчень. До того ж зараз вивчення цього предмета набуває додаткового практичного значення, пов'язаного з бурхливим розвитком торговельного, економiчного, науково-технiчного та iнших видiв мiжнародного спiвробiтництва, вимагав вiд наших юристiв грунтовний знань в галузi правових систем зарубiжних країн.

Поняття i види джерел римського права

Насамперед звернемося до деяких правових понять: iнститут права (iнститут правовий) - роздiл галузi права, регулюючий невелике коло однорiдних суспiльних вiдносин (наприклад, право власностi, - зобов'язальне право, право спадкування) ; iнститути права, що регулюють однорiднi суспiльнi вiдносини, об'єднанi загальними ознаками, складають галузь права (цивiльне право, кримiнальне право, конституцiйне право тощо) ; галузi права, якi в сукупностi складають систему права (право України, право Францiї). Правова система Стародавнього Риму мала розгалужену та рiзноманiтну значенням мережу джерел права. В одному випадку це матерiальнi умови, з яких народжується право, грунт, на якому воно

проростає в другому - рiзноманiтиi умови, що впливають на змiст права; в третьому-форми, в яких воно реалiзується, виникає i живе; вештi-решт це й пам'ятки правової культури, звiдки дiстаємоо знання про iснування в тi чи iншi часи вiдповiдного права, вiдомостi про змiст тощо.

Давньо-римськi юристи по-своєму пояснювали походження права його характер, змiст та iн. їхнi мiркування були зумовленi рабовласницьким способом виробництва. Вiдомий давньоримський iсторик Тiт Лiвiй (59 р. до н. е-17 р. й. е.) назвав Закони 12 таблиць fons omnis publici privatque jurus- витоком всього публiчного приватного права, особливо не вникаючи в те, що За ХII таблиць-продукт певного суспiльного розвитку, вира чиєїсь волii та iнтересiв. Вiдомий давньоримський юрист Ульпiан зазначав що право (jus) походить вiд правосуддя (justitia). Iнший юрист Цельс визначив право як 'науку про добро i справедливiсть - jus est ars bono et aequi (Д. 1. 1. 1). He можна погодитися з мiркуваннями видатного давньоримського юриста Папiнiана, який стверджував, що цивiльне право походить вiд законiв, плебiсцитiв сенатус-консультiв, декретiв принцепсiв, думок мудрецiв. Проте вони е лише формами утворення права, формами його вираження, тобто наслiдком права, а не навпаки.

Римське приватне право просякнуто iдеєю, що рабство справедливе, воно є природним станом невiльної людини, а раб-це тiльки рiч. Справжня суть римського права - в захистi вищої несправедливостi - рабства. Це його нарiжний камiнь. Ульпiан зазначав: <... з точки зору приватного права раби вважаються нiчим. Давньоримський юрист II ст. Гай писав, що <... наше становище може стати кращим за допомогою раба, але не може стати гiршим> (Д. 50. 17. 133). За римським приватним правом, вищий правовий подiл суб'єктiв полягає в тому, що всi люди або вiльнi, або раби, а раби є речами.

Джерела виникнення 1 змiсту римського приватного права

Соцiально-економiчним грунтом виникнення i змiсту римського приватного права був рабовласницький спосiб виробництва, що зумовлював волю рабовласникiв. 'В об'єктивованiй формi така воля виражалася в працi. Це. стверджується висловлюваннями давньоримських юристiв: <Те, що вирiшив принцепс, має силу закону>, <нема сумнiву, що сенат може творити право> (Ульпiан-Д) ; <будь-який закон є думка (винахiд) i дар бога> (Марцiан-Д. 1. 3. 2). Право зумовлене економiчним ладом суспiльства, його соцiальною структурою, полiтичними вiдносинами. Воно пiддається впливу iсторичних традицiй, пануючої iдеологiї тощо.

В рабовласницькiй i феодальнiй формацiях право вiдкрито закрiплює становi привiлеї, позаекономiчний примус, використовує найжорсткiшi санкцiї для охорони економiчного i полiтичного всевладдя пануючого стану. З встановленням буржуазного ладу значення i характер права рiзко змiнюються. Вiдносини капiталiстичного виробництва та обмiну вимагають розвинених правових систем, вiдображення в них демократичних принципiв, економiчних методiв примусу, широких можливостей привласнення, чужої неоплаченої працi, охорони приватної власностi i пiдприємництва. Однак спрямованiсть права залишається такою самою - захист iнтересiв можновладцiв.

Проте воля i сенату, i принцепсу-не безумовна, вона зумовлена умовами способу виробництва, що панує в тiй чи iншiй формацiї, на тiй чи iншiй стадiї її розвитку. Iншими словами, право - продукт подiлу суспiльства на вiдповiднi стани. В ньому вiдбивєється воля пануючого стану, спрямована на захист свого панування, своїх iнтересiв, але вона (воля) зумовлюється економiчним ладом, способом виробництва. Залежнiсть права вiд економiки можна спостерiгати в будь-якiй формацiї. Рабовласницький спосiб виробництва засобами права закрiплював за рабовласником все, вироблене рабом. Проте розвиток продуктивних сил стримувався незацiкавленiстю раба в пiдвищеннi продуктивностi працi, бо все, вироблену ним, привласнювалось його-володарем. Отже, право стримувало. розвиток продуктивних сил. На змiну рабовласницькому способу виробництва врештi-решт приходить новий економiчний лад, який приводить у вiдповiднiсть i правову систему. При феодалiзмi крiпак вже має право на частку виробленого продукту, яку залишає за собою.

Отже, пiдставою виникнення права були iнтереси пануючого стану, прагнення зберегти своє панування. Джерелом змiсту права є матерiальнi умови життя цього стану, тобто економiчний лад.

Джерела правоутворення в Стародавньому Римi

Право як воля рабовласницького стану знаходить свiй об'єктивний вираз i стає державною волею. Воля народних зборiв або сенату, принцепса чи iмператора набуває значення закону лише за умови, коли вона виражена вiд iменi держави та визнана загальнообов'язковою. Ульпiан зазначав: <Те, що вирiшив принцепс, має силу закону, бо народ засобом царського закону, прийнятого з приводу вищої влади принцепса, надав йому вищу владу i могутнiсть> (imperium et potestatem) (Д. 1. 4, 1). Отже, все, що iмператор ухвалив шляхом письма та пiдпису чи припису засобом едикту, є законом, оскiльки проголошується вiд iменi народу, тобто тiльки вiд iменi вiльних.

Форми виразу волi рабовласницького стану в Стародавньому Римi протягом всiєї iсторiї римської рабовласницької держави змiнювалися вiдповiдно до соцiально-економiчних вiдносин i державного ладу Риму. В царський перiод (754-753-510-509 рр. До н. е.) основною формою права був звичай. В перiод республiки (510--509-ЗО рр. до н. е.) спочатку загальновизнаною формою права були постанови народних зборiв (lex-leges), а потiм едикти преторiв та iнших магiстратiв (преторське право). За часiв принципату (27 р. до н. е. наприкiнцi II ст. н. е.) основною формою виразу волi рабовласникiв були постанови сенату-сенатус-консульти, тодi ж дiстає визнання дiяльнiсть юристiв. Пiд час пiзньої iмперiї (домiнат) право виражається в формi волi iмператорiв - iмператорських конституцiй.

форма закону як прояв волi держави також змiнювалася. За часiв республiки це були постанови народних зборiв (lex-leges), в перiод принципату-постанови сенату-сенатус-консульти (senatus consulta), пiд час iмперiї-iмператорськi конституцiї..

Звичай - це правило поведiнки, що склалося внаслiдок фактичного застосування протягом тривалого часу. Вiн був основною формою регулювання поведiнки в додержавному суспiльствi за умов родового ладу. Дотримання звичаїв забезпечувалось засобами громадського впливу на порушника. Звичай стає джерелом права за виникнення держави iз подiлом суспiльства на певнi стани.

Законя XII таблиць, прийнятi в 450 р. до н. е., найперше писане право i перший запис звичаїв (mores majorum--звичаї предкiв), що iснували ще за царiв. Iсторiю їх створення нам передає ПомпонiйвДягестах (ДЛ. 2. 2- 4).

Аналiз тексту Законiв XII таблиць пiдтверджує, що це санкцiонованi Римською державою звичаї. В них зафiксованi пережитки первiсного ладу, найпiзнiшi традицiї царських часiв, а також результати боротьби плебеїв з патрицiями. Свою назву закони дiстали внаслiдок того, що були викарбуванi на дванадцяти мiдних дошках.

давнiй, пов'язаний з родовим ладом звичай замiнюється писаним правом, що закрiплює приватну власнiсть, рабовласництво та нерiвноправнiсть. Закони зафiксували правову вiдмiннiсть патрицiїв i плебеїв, патронiв i клiєнтiв, вiльних i рабiв, закрiпили повноту батькiвської влади, регулювання вiдносин мiж подружжям, порядок опiки i спадкування. Важливим завоюванням плебеїв були обмеження позичкового процента та деякi iншi привiлеї.

Пiзнiше римськi юристи високо оцiнили звичаї як джерело права. Юлiан писав, що колишнiй укорiнений звячай заслужено застосовується як закон, i це право називається правом, що встановлено звичаями.

Звичаї довго зберiгалися в Стародавньому Римi. Проте їх характер починає змiнюватися. З'явилися судовi звичаї, судова практика. Новi соцiально-економiчнi вiдносини в перiод iмперiї надали звичаям вiдповiдних завдань. Вони стали засобом вiдмiни застарiлих норм цивiльного i квiритського права, розчистивши мiсце для нових норм права. Норми права звичаїв позначали термiнами: звичаєва практика (usus) ; звичаї, що склалися в практицi жерцiв (commentarii pontificum) ; звичаї, що склалися в практицi магiстратiв (commentarii magibtratuum).. B iмператорський перiод з'явився термiн сопsuetudo (зврчай).

Проте, Незважаючи на змiну характеру звичаїв, юридичну силу вони набували лише за санкцiєю держави, таким чином перетворившись в державну волю.

Постанови народних зборiв (lex-leges). Народнi збори Стародавнього Риму вважались найвищим державним органом. Вони приймали чи вiдмiняли закони, оголошували вiйну та укладали мир, були верховною iнстанцiєю, що розглядала апеляцiї i протести на рiшення судових органiв. Народнi збори обирали всiх посадових осiб, в руках яких знаходилась виконавча влада.

У Римi було три види народних зборiв: курiатнi, центурiатнi i трибутнi комiцiї. Комiцiа в перекладi з латинської comitia-сходка. Найдавнiша форма народних зборiв-курiатнi комiцiї. Це замкнутi об'єднання патрицiїв. Внаслiдок боротьби плебеїв з патрицiями в V-IV ст. до н. е. Сервiй Тулiй створює так зване центурiатне улаштування. Збори римських громадян проходили по центурiях, до яких належали як патрицiї, так i плебеї. Всi римськi громадяни виставляли 193 центурiї (кожна центурiя-сотня воїнiв), при цьому найбагатшi (перший клас) -98 центурiй, тобто бiльше половини. Голосування проходило по центурiях, кожна ма-

ла один голос. Голоси подавалися в суворому порядку: спочатку центурiї першого класу, потiм другого, третього i т. д. Якщо за пропозицiю проголосувало понад 50 вiдсоткiв голосiв центурiй, голосування припинялось, а пропозицiя ставала законом. Зрозумiло, при такому порядку все вирiшували центурiї першого класу (98). В цьому особливо чiтко проявлялася станова сутнiсть народних зборiв. Даний порядок голосування викликав незадоволення навiть серед римських громадян.

Незадоволенi плебеї розпочали проводити свої збори по територiальних округах-трибах. Територiя Рима була подiлена на 34 округи (4 мiських i ЗО сiльських). Iз зростанням полiтичного значення плебеїв в трибутних комiцiях приймають участь i патрицiї. Рiшення трибутних плебейських комiцiй визнавалися законом, були обов'язковими i для патрицiїв. До початку II ст. до н. е. цей вид народних зборiв став основним i вирiшальним в Римськiй державi.

Проте процедура проходження законопроекту була досить складною i вiдповiдала iнтересам рабовласникiв. Не зважаючи на певну демократизацiю народних зборiв, вирiшувати принциповi питання вони не могли. Магiстрат, який мав право скликати народнi збори (консул, диктатор, претор), опрацювавши проект закону, повинен був подати його на обговорення до сенату. Без його схвалення законопроект на обговорення народних зборiв не виносився. Народнi збори законодавчої iнiцiативи не мали. Поданий проект вони повиннi були або прийняти в цiлому без обговорення або вiдхилити в цiлому. Прийнятий народними зборами закон проходив ще одну (третю) стадiю -схвалення сенату, без чого не мiг стати законом. Отже, сенат i контролював, i керував дiяльнiстю народних зборiв.

За часiв пiзньої республiки голосування проходило в такому порядку. Кожен голосуючий мав один голос. Спочатку голоси пiдраховувалися всерединi курiї, центурiї чи триби, i таким чином складався голос цiєї одиницi-<за> або <проти>, який подавався в комiцiй). Бiльшiсть голосiв цих пiдроздiлiв давало рiшення народних зборiв. I в цьому-випадку зi всiєю очевиднiстю проявляється становий характер порядку голосування - бiльшiсть голосiв центурiйчи триб не завжди свiдчили -про справжню бiльшiсть голосiв, що приймали участь в голосуваннi. Машина голосування надiйно служила своєму володарю.

Функцiї курiатних, центурiатних i трибутних комiцiй чiтко не розмежовувались, що також було <на руку> правлячiй верхiвцi. Наприкiнцi 1 ст. народнi збори, хоча їх законодавча влада не була усунена, припинили проводити закони.

Едикти магiстратiв. Преторське право. В перiод республiки активним джерелом римського приватного права були едикти магiстратiв, передусiм преторiв. Те чи iнше вiдношення до правотворчої дiяльностi мали едикти консулiв, преторiв, курульних едилiв, правителiв провiнцiй та iнших магiстратiв. найбiльше проявилась правотворча дiяльнiсть преторiв.

Посада претора була введена в 366 р. до н. е. З 247 р. до н. є. почали обирати двох преторiв: мiського i перегрiнського. Iз збiльшенням територiї Риму кiлькiсть преторiв зростала i за часiв Цезаря досягла 16. Завдання преторiв полягало в наданнi допомоги консулам, а за їх вiдсутнiстю вони виконували обов'язки останнiх. Поступово в їх руках зосереджується судова влада i вiдповiдно змiнюються їхнi функцiї. Мiський претор здiйснює правосуддя в Римi, перегрiнський вирiшує майновi спори, що виникали мiж перегрiнами або перегрiнами, з одного боку, i римськими громадянами - з другого.

Посада претора була дуже почесною (honor). Йому як заступнику консула були пiдвiдомчi тi самi справи, що й консулу. Як i консул, вiн мiг скликати народнi збори, засiдання сенату, головувати в них. Проте, мабуть, головним було його право проголошувати едикти по судових справах (jus dicere), що вiдiграло значну роль у розвитку римського приватного права.

На посаду претора мали право претендувати римськi громадяни вiком понад 40 рокiв, пройшовши нижчi посади. Як i бiльшiсть магiстратiв, претор обирався на рiк, обов'язки виконував без оплати. Однак ця посада вiдкривала значнi можливостi для вiдшкодування витрат на її виконання (хоча й не завжди праведнi,), що робило її дуже привабливою. В передвиборнiй кампанiї перемагав той, у кого було бiльше грошей для пiдкупу виборцiв, тобто найбагатший представник вищих кiл рабовласницького стану. Грошей на це не шкодували - витрати покривалися посадою. Цицерон (106-43 рр. до н. е.) у своїх судових промовах наводить багато фактiв зловживань при виборах преторiв, магiстратiв i при виконаннi ними своїх обов'язкiв. Пiдтверджується також це наявнiстю спецiальних норм в республiканському законодавствi, спрямованому на припинення подiбних зловживань.

Для здiйснення своїх функцiй i в межах своєї компетенцiї претор перед вступом на 'посаду проголошував едикт, в якому викладав правила судочинства, обов'язковi для всього населення i самого претора протягом року. Пiсля закiнчення його повноважень зазначенi правила втрачали свою силу. Новообраний претор перед вступом на посаду оголошував власний едикт, вивчивши едикти своїх попередникiв. Правила, що довели свою ефективнiсть у практицi їх застосування i виявлялися придатними для захисту нововнйиклих вiдносин, використовувались в новому едиктi. Невдалi, нежиттєздатнi правила вiдмирали, не дiставши застосування в наступних едиктах. Отже, кожний новообраний претор приймав свiй едикт, який був наслiдком творчостi не тiльки його автора, а й колективним творiнням багатьох попередникiв, що увiбрав в себе їх практичний досвiд.

Наприкiнцi перiоду республiки Рим перетворився у величезну рабовласницьку державу. Вiдкриття нових торговельних шляхiв, розвиток ремесел, могутнiй цивiльний оборот вимагав бiльш ефективного, надiйного, позбавленого формалiзму правового регулювання дiлових вiдносин. Колишнє цивiльне право або взагалi немало вiдповiдних норм, або вони не вiдповiдали новим вимогам. Перед претором поставала досить скромна мета - проголошувати в едиктах правила, яких бракувало в цивiльному правi, тобто надавати цивiльному праву допомогу i заповнювати його прогалини. Правда, i тодi воно iстотно не змiнювалось.. Однак претор вiдкрито не протиставляв йому свої едикти. Коли ж розвиток продуктивних сил, розширення цивiльного обороту, змiни в економiці почали вимагати найрадикальнiших змiн в правовому регулюваннi, претор змушений, був зробити наступний крок - тепер вiн вiдкрито вносив корективи та доповнення в цивiльне право, виправляв його норми, пристосовуючи до вимог часу.

Склалась досить парадоксальна ситуацiя. З одного боку, претор не мiг творити право (jus facere non potest). Вiн не був уповноважений вiдмiняти застарiлi норми цивiльного права. i створювати свої власнi-це виходило за межi його влади (imperium). З другого боку, створенi претором правила в силу їх вiдповiдностi' iнтересам рабовласникiв i вимогам часу почали застосовуватися в едиктах наступних преторiв, переходячи з поколiння в поколiння, поступово перетворюючись в правовi норми - преторське право. Керуючись принципом справедливостi (aequitas), претор мав право вiдмовити в захистi там, де вiдповiдно до норм цивiльного права II належало надавати, i захистити новi вiдносини у випадках, коли за нормами цивiльного права це не передбачалося.

Фактично незаконна дiяльнiсть претора не лише дiстала визнання рабовласницького суспiльства, а й стала досить прогресивною формою оновлення, оздоровлення та удосконалення правового регулювання майнових вiдносин в республiканському Римi. Однак не все, що пропонувалося претором в його едиктi, сприймалось його наступниками i знаходило визнання: Правовою нормою ставали тiльки запропонованi претором правила, що повнiстю вiдповiдали iнтересам рабовласникiв, рабовласницького суспiльства i держави. Це легко простежити на таких' прикладах.

За цивiльним правом при вiдчуженнi особливо важливих, цiнних речей вимагалось виконання певного формального ритуалу - манципацiї. Вона полягала в тому, що при вiдчуженнi зазначених речей мали бути присутнiми не менше п'яти свiдкiв i вагар з терезами. Дотримання цiєї форми вимагалося для засвiдчення в пам'ятi свiдкiв факту вiдчуження даної речi на випадок, якщо в майбутньому виникне сумнiв у цьому, тобто спiр про право на рiч.

Завданням манципацiї було засвiдчення факту вiдчуження речi. Крiм цього, правило манципацiї передбачалося для речей, що становили економiчну основу рабовласницького суспiльства. Складна передача давала змогу контролювати, до кого переходить рiч: римського громадянина чи перегрiна (в тi часи вiн не мiг набувати речi, що вiдносилися до основних засобiв виробництва). Якщо ця формальнiсть не виконувалась i ритуалу не дотримувались, право власностi до набувача не переходило. Власником залишався продавець (хоча фактично вiн передавав рiч набувачу, отримуючи за це грошi), який мiг на пiдставi формального права витребувати продану ним рiч назад. Отже, формалiзм застарiлого цивiльного права вступав у протирiччя з потребами обороту: дотримання зазначеного обряду при кожному продажу хай навiть особливо важливих речей почало стримувати, обтяжувати оборот. Частiше практикувався продаж без манципацiї, що, в свою чергу, призводило до зловживань з боку продавця. Внаслiдок цього претор Публiцiй в останньому столiттi до н. е. оголосив у своєму едиктi, що буде захищати iнтереси- набувача речi. Формально право власностi на спiрну рiч' вiдповiдно до норм цивiльного права належало вiдчужувачу, проте оскiльки навiть з точки зору рабовласникiв було несправедливим на цiй пiдставi вимагати рiч вiд набувача назад, рабовласницьке суспiльство мовчазно сприйняло рiшення претора Публiцiя. Юлiан писав: <Тому дуже правильно прийнято, що закони вiдмiняються не тiльки голосуванням законодав- цями, а й мовчазною згодою всiх шляхом незастосування> За давнiми цивiльними канонами молода жiнка, яка вийшла замiж та перейшла жити в сiм'ю чоловiка, не була вже родичкою своїх кровних батькiв,. одночасно втрачаючи право на спадщину. За часiв дiї Законiв XII таблиць це здавалося правильним, але пiзнiше така норма викликала не тiльки подив, а й обурення передусiм панiвного стану, оскiльки вони були найбiльш зацiкавленi в закрiпленнi нажитого майна саме за своїми дiтьми.. Так само, якi в попередньому 'випадку, претор в одному iз своїх едиктiв проголосив-якщо виникне спiр про спадщину кровної доньки спадкодавця, хоча вона й перестала бути агнаткою своїх батькiв, вiн вiддасть перевагу їй.

Це правило претора також не вкладалося в прокрустове ложе цивiльного права, проте з мовчазної згоди правлячої верхiвки поступово перетворилося в норму преторського права, оскiльки задовольняло всiх.

Головною рушiйною силою розвитку римського приватного права були потреби господарського обороту, величезної держави, який швидко розвивався. Основним же засобом задоволення цих потреб була плiдна правотворча дiяльнiсть преторiв: оперативне рiшення проблем, що назрiли, без будь-якої бюрократичної тяганини, таке саме оперативне удосконалення знайдених рiшень. У претора не було нiякого апарату; самостiйно, грунтовно, зважено вiн вивчав практику своїх попередникiв, пiдбирав рiшення, що виправдали себе в практичнiй дiяльностi, при необхiдностi пiддавав їх шлiфуванню: уточнював, коригував, доповнював, згодом на цiй основi розробляв власний едикт, який потiм випробовував на придатнiсть у своїй практицi.

Оперативнiсть у розв'язаннi назрiлих правових проблем, можливiсть швидко i ретельне перевiрити вiдповiднiсть знайденого рiшення потребам практики i в разi непридатностi замiнити iншим зробили правотворчу дiяльнiсть преторiв найдосконалiшим засобом правотворення республiканського Риму. Саме завдяки преторськiй дiяльностi римлянам вдалося досягти неперевершеного удосконалення правової культури, преторiв же називали живим голосом приватного права (viva vox juris civilis).

Едикти магiстратiв, насамперед преторiв, були джерелом утворення особливої системи правових норм, яка дiстала назву преторського права.

За часiв принципату правотворча дiяльнiсть преторiв помiтно занепадає, оскiльки не узгоджується^ з новими формами державного ладу. За Адрiана юрист Сальвiй Юлiан (бл. 125-126 рр.) здiйснює остаточну редакцiю постiйного преторського едикту, а саме провадить кодифiкацiю преторського права. На пропозицiю Андрiвна спецiальним сенатус-консультом едикт був затверджений i визнаний незмiнюваним. Тiльки iмператор мав право доповнювати едикт. Кодифiкацiя преторського едикту - перша велика кодифiкацiя пiсля Законiв XII таблиць.

Лостаномi сенату-сенатус-консульти (senatus cossulta). В перiод принципату вища державна, в тому числi i законодавча, влада формально належала сенату. Принцепси ще не наважувалися проголошувати себе абсолютними монархами. Зони виголошували свою волю у формi постанов сенату. Гай Цезар Октавiан, який був трiумвiром, в 27 р. до н. е. оголосив, що має намiр, вiдiйти вiд державних справ. Однак сенат наказав Октавiану залишатися на чолi управлiння Римською республiкою, що той i <змушений був зробити>. Вiдповiдно до. постанови сенату Гай Юлiй Цезар Октавiан очолював Римську державу з IЗ сiчня 27 р. до н. е. до моменту смертi (серпень 14 р. й. е.). Система державного управлiння, введена Октавiаном i закрiплена його наступниками, одержала пiзнiше назву принципат. Ця форма державного управлiння проiснувала до II ст. На словах Октавiан стверджував, що вiдновив республiку, фактично ж вiн був єдиним правителем Римської держави, дiставши вiд сенату почесний титул Августа, який ранiше вживався лише в звертаннi до богiв. Сенат оголосив Октавiана Августа своїм принцепсом. Вiн мiг накласти вето на рiшення будькогб iз магiстратiв, сенату, навiть комiцiй. Поступово його влада стала необмеженою.

Деякий час сенат продовжує вiдiгравати неабияку роль в державному життi Риму. З IV ст. дон. е. його склад поповнювався магiстратами, що вiдслужили свiй строк i пiсля складення повноважень автоматично включалися в сенатський список. Однак, починаючи з Августа, склад сенату повнiстю формує принцепс. Формально сенат стає єдиним законодавчим органом. Аби воля принцепса набула значення закону, її вносили у виглядi проекту до сенату, а потiм вона отримувала формальне затвердження. Сенат вибирав магiстратiв (якийсь час вони ще зберiгалися), навiть самого принцепса, проте це обрання носило чисто формальний характер, оскiльки їитул принцепса став успадковуваним. На той час сенатi зберiгав судову та адмiнiстративну владу, однак його повноваження все бiльше обмежувалися.