Основи римського приватного права

З 1 досередини III ст. сенатус-консульти стають головною форм0ою законодавства. Сенат при цьому не мав законодавчої iнiцiативи {своїми постановами фактично лише оформляв пропозицiї принцепсiв, якi на пiдставi своєї влади мали право проголошувати свою волю у виглядi усних або письмових промов у сенатi. В сенатус-консультах нерiдко давалися лише загальнi принциповi положення, якi претори повиннi були вiдображати в едиктах.

До складу сенату входили представники вищих кiл рабовласницької знатi. Вони так само, як Гпринцепс, були виразниками iнтересiв пануючого стану - рабовласникiв. Вiдповiдно до цього постанови сенату (сенатус-консульти) виражали їх волю.

Дiяльнiсть юристiв. За найдавнiших часiв юристами були жерцi--служителi храмiв (понтифiки). Вони складали замкнуту касту, юридичнi знання тримали в глибокiй таємницi, консультацiї надавали за певну винагороду. Так продовжувалось досить довго, покиГней Флавiй, син вiльновiдпущеника, не вкрав книгу, в якiй мiстилися позови та iншi вiдомостi про закони, i не передав її народу. Пiзнiше вона дiстала назву Флавiя цивiльне право. На подяку народ обрав Флавiя трибуном, сенатором i курульним едилом (Д. 1. 2. 7). Пiсля обнародування Флавiєм позовiв юриспруденцiя перейшла до рук свiтських юристiв.

В перiод республiки, як i в iншi часи, юристи вiдносилися до пануючого стану i були виразниками його свiтогляду, в основному посiдали високе службове становище. Свої консультацiї та iншу юридичну допомогу вони здiйснювали у виглядi порад, як належить поступити в тих чи iнших спiрних ситуацiях (resoridere). Саvere - консультацiї з питань укладення договорiв та iнших правочинiв, складання дiлових документiв тощо; Agere - керiвництво процесуальними дiями сторiн при розглядi спорiв.

Юристи користувалися авторитетом i популярнiстю, оскiльки вони мали глибокi знання права, були майстрами юридичного аналiзу конкретних гiравовiдносин, хоча їх консультацiї в цей перiод носили ще чисто практичний характер. Своїми тлумаченнями законiв вони надавали окремим нормам потрiбного змiсту, необхiдного напряму i цим самим фактично створювали новi норми. В силу авторитету юристiв та їхнiх консультацiй такi тлумачення набули загальнообов'язкового характеру i вже в республiканський перiод стали своєрiдним джерелом права. Консультацiйна практика юристiв, науково-практичнi висновки їх безпосередньо впливали на розвиток права.

Проте найвищого розквiту римська юриспруденцiя досягла за часiв принципату, коли центр правотворчої дiяльностi переноситься вiд преторiв до юристiв. Претори як демократичний iнститут республiканського Риму не вписувалися в межi принципату, вони поступово втрачали авторитет, нормотворчу активнiсть.

Оскiльки юристи користувалися великою повагою, Август для надання стiйкостi своїй владi вирiшив залучити їх на свiй бiк. Найвидатнiшим юристам вiн надав право офiцiйних консультацiй <juspublicirespondendi). Юристи, отримавши таке право, давали консультацiї нiби вiд iменi принцепса, спираючись на його авторитет, що надавало консультацiям офiцiйного характеру, а суддi обгрунтовували свої рiшення, приймаючи їх як обов'язковi. В такому союзi були зацiкавленi обидвi сторони - i принцепси, i юристи. Принцепси через авторитет юристiв дiстали опору своєї влади i активних провiдникiв полiтики.

Юристи були зацiкавленi в пiдтримцi принцепсiв. В переважнiй бiльшостi вони подiляли їх полiтику в силу спiльностi їх станових iнтересiв i всiляко їм допомагали. Крiм того, держава надавала юристам широкий простiр для правотворчої дiяльностi, в. чому вони були зацiкавленi як професiонали. Внаслiдок такого союзу правотворча дiяльнiсть отримала новий могутнiй iмпульс.

Практика надання окремим видатним юристам права офiцiйного тлумачення законiв продовжувалася до V ст. Однак за встановленням абсолютної монархiї правотворча активнiсть їх помiтно занепала. В 426 р. був прийнятий закон <Про цитування юристiв>, згiдно з яким в основу судового рiшення можна було покласти твори Папiнiана, Павла, Ульпiана, Гая, Модестiна i тих юристiв, на кого вони посилались.

Класична юриспруденцiя (1-III ст.) розвивалася досить бурхливо. В основу її покладено двi юридичнi школи-прокулiанцiв (очолював Лабеон, новатор в галузi права, який мав тривалий i плiдний вплив на розвиток юриспруденцiї. Школа названа на честь одного з його учнiв i продовжувачiв- Прокула) I сабинiанцiв (полiтичним противником Лабеона був Капiтон, який заснував другу юридичну школу, названу на честь його учня Мазурiя Сабiна - найвидатнiшого юриста 1 ст., великого коментатора цивiльного права).

До основних напрямiв дiяльностi класичної юриспруденцiї можна вiднести:

а) твори, присвяченi розробцi цивiльного права (Сабiна, Павла, Ульпiана та iн.) ;

б) коментарi до преторського права (Лабеона, Гая, Павла, Ульпiана та iн.) ;

в) збiрники творiв юристiв (дигести), що об'єднували цивiльне i преторське право;

г) пiдручники з права - iнституцiї (найвiдомiшi Iнституцп Гая-II ст.), а також збiрники правил (regulae), мiркувань (sententiae) ;.

д) збiрники казусiв <Питання> (Цельза, Помпонiя та iн.) I <Вiдповiдi> (Папiнiана та iн.).

Науково-практичних творiв римських юристiв до нас дiйшло надзвичайно мало. До них належать Iмператорськi конституцiї. Вiд часiв абсолютної монархiї (домiнату) правотворча дiяльнiсть повнiстю зосередилась в руках iмператора як єдиного i необмеженого законодавця. Ще ранiше Ульпiан зазначав: <Те, що вирiшив принцепс, має силу закону>, сам <принцепс вiльний вiд обов'язку (дотримуватися) закону>. Всi iншi форми правотворчостi в цей перiод фактично припинилися. Постанови (установлення) iмператора дiстали назву конституцiй вiд римського слова constitutio - установляю.

Ще за часiв принципату приймалися конституцiї чотирьох видiв: едикти, декрети, рескрипти, мандати.

Едикти вiдрiзнялися вiд преторських. Останнi являли собою програму дiяльностi магiстратiв, тодi як iмператорський едикт мiстив постанови, обов'язковi для всього населення Римської iмперiї. Декрети-рiшення iмператорiв з конкретних судових справ. Рескрипти-письмовi вiдповiдi на запити, що надiйшли iмператору з рiзних питань. Мандати- iнструкцiї чиновникам з адмiнiстративних i судових справ.

У перiод домiнату мандати вже вийшли з практики правотворчоi дiяльностi iмператорiв. Декрети та рескрипти застосовувались як рiшення iмператорiв в конкретних справах. Отже, основною формою iмператорської правотворчостi залишився едикт. Iмператорськi постанови почали називатися законами - leges. В цей же час робляться спроби перших приватних кодифiкацiй iмператорських конституцiй, яких до того часу накопичилось досить багато. На, прикiнцi III ст. (295 р.) прийнято Кодекс Грегорiана, названий на честь його укладача, в якому зiбранi конституцiї, починаючи вiд Адрiана. Вiн дiстав офiцiйне визнання, але потiм його було вiдмiнено Кодексом Юстiнiана. Як доповнення до Кодексу Грегорiана незабаром приймається Кодекс Гермогенiана, також названий на честь його укладача, що складався з 120 конституцiй, подiлених за змiстом на 69 титулiв, Однак першим офiцiйним зiбранням конституцiй був Кодекс Феодосiя, прийнятий схiдно-римським iмператором Феодосiєм 2 (402- 450 рр.). В ньому знайшли вiдображення змiни, що сталися в державнiй i приватно-правовiй сферах рабовласницької держави.

Джерела пiзнання римського приватного права

Джерелами пiзнання римського приватного права є численнi Пам'ятки давньоримської та iнших культур, археологiчнi розкопки, нумiзматика, папiрусологiя, книги тощо.

На цей час зiбрано i систематизовано багато надписiв (на могилах, будiвлях, камiннi, деревi, шкiрi, посудi тощо), знайдених в рiзних частинах Римської iмперiї, внаслiдок археологiчних розхопок, що iстотно поповнило нашi знання в галузi римського приватного права.

У визначеннi хронологiї правових подiй iстотну допомогу надає нумiзматика. На монетах зазначаються роки правлiння вiдповiдного правителя, що допомагав визначити дату прийняття того чи iншого закону, едикту чи сенатус-консульту. Немало цiкавих вiдомостей про змiст окремих iнститутiв римського приватного права, особливо земельної власностi, мiстять папiруси. Велике значення їх полягає в тому, що вони дають змогу судити про реалiзацiю норм римського приватного права в дiйсному життi.

Дуже важливою i цiкавою пам'яткою права є юридичнi та неюридичиi твори. Це передусiм твори римських iсторикiв (Тiта Лiвiя, Авла Гелiя), граматикiв (Варрона, Феста, Валерiя Проба та iн.). Велику цiннiсть мають твори римських письменникiв III-II ст. до н. е. Плавта i Теренцiя, якi в своїх творах часто торкались правових питань. Багато цiнних вiдомостей мiстять твори римських ораторiв. Один з них (Катон) писав про землекористування, iнший (Цицерон) багато виступав у судових процесах, дуже яскраво передавав картини римської судової практики. Великий iнтерес становлять з цiєї точки зору твори Сенеки (1 ст. до н. е.).

Кодифiкацiя Юстiнiана

римське приватне право

Для дослiдникiв найцiннiшими є юридичнi пам'ятки римського права, серед яких на перше мiсце варто поставити Кодифiкацiю Юстiнiана.

Юстiнiан - схiдно-римський iмператор (527-565 рр.) - вважав одним iз засобiв збереження рабовласницького ладу удосконалення законодавства. Тiльки сильне i жорстке законодавство здатне утримувати пiдвалини рабовласницької iмперiї, утримувати в покорi рабiв, що часто повставали i розхитували її. Крiм того, шляхом кодифiкацiї Юстiнiан мрiяв вiдродити колишню Римську iмперiю. Мiж тим законодавство знаходилось в хаотичному станi. Бiльш як за тисячолiтню iсторiю Риму нагромадилась така кiлькiсть законiв рiзного рангу i змiсту, едиктiв, конституцiй, творiв римських юристiв та iнших правових документiв, що користуватися ними 'було просто неможливо. Деякi з них явно застарiли i не вiдповiдали вимогам часу, iншi суперечили один одному, потребуючи упорядкування, поновлення, приведення у вiдповiднiсть до нових соцiально-економiчних умов. При цьому вiдчувався вплив ще й iнших правових систем. Було вирiшено пiддати кодифiкацiї все накопичене право - цивiльне, преторське, iмператорське, твори юристiв тощо.

За своїм змiстом кодифiкацiя Юстiнiана безумовно перевершувала всi попереднi, її вiдзначали широка творча основа, величезна кiлькiсть джерел, серйознiсть намiрiв, послiдовнiсть обробки їх.

Для здiйснення кодифiкацiйних робiт Юстiнiан IЗ лютого 528 р. призначив комiсiю у складi 10 чоловiк на чолi з магiстратом i константинопольським професором права Теофiлем. Комiсiї було доручено систематизувати iмператорськi конституцiї. Три попереднi кодифiкацiї iмператорських конституцiй значно полегшили роботу i вже через рiк було опублiковано зiбрання конституцiй пiд назвою Кодекс Юстiнiана. Розв'язувалося також ряд спiрних (близько 50) питань шляхом прийняття нових конституцiй.

Кодифiкацiйнi роботи вимагали прийняття нових конституцiй, чим викликали активну законодавчу дiяльнiсть iмператора. Протягом трьох рокiв було прийнято близько 300 конституцiй. У такий спосiб наприкiнцi роботи кодифiкацiйної комiсiї (533 р.) розроблений Кодекс фактично застарiв i вимагав перегляду. Комiсiя знову його переглянула, поновила, привела у вiдповiднiсть до кодифiкацiї. В новiй редакцiї вiн був прийнятий в 534 р.

Кодекс Юстiнiана є зiбранням законiв (iмператорських конституцiй) в точному значеннi цього слова. Вiн. складається з 12 книг, кожна з яких подiляється на титули зi своєю назвою. Всерединi титула розташованi окремi конституцiї iз зазначенням iменi iмператора, що її прийняв, i дати прийняття. Книга 1 мiстить конституцiї з церковного права, 2-8 - з приватного, 9 - з кримiнального права, 10-12- положення про державне управлiння.

Для кодифiкацiї юридичної лiтератури в 530 р. була створена спецiальна комiсiя у, складi 17 чоловiк, яку очолив Трiбонiан. Вона мала переглянути всi твори класикiв, вибрати найцiннiшi, привести їх до певної системи, вилучити повторення i протирiччя. При цьому комiсiї була надана повна свобода дiй - вона могла змiнювати тексти уривкiв iз творiв, робити до них доповнення, вилучати окремi тези, тобто опрацьовувати (полiпшувати) на свiй розсуд. Застарiлi поняття, термiни, положення комiсiя замiнювала новими.

Такi змiни та оновлення пiзнiше дiстали назву iнтерполяцiй. Через три роки робота з кодифiкацiї творiв видатних римських юристiв була завершена i опублiкована як Дигести, чи Пандекти, - зiбрання уривкiв iз 2000 творiв 39 найвидатнiших римських юристiв, в основному тих, якi мали право офiцiйного тлумачення законiв: 9200 уривкiв - фрагментiв. Дигести подiляються на 50 книг, книги - на титули (окрiм ЗО-32 книг, якi не мають титулiв). Всього в Дигестах зiбрано 432 титули*. Титули подiляються на фрагменти, довгi фрагменти - на параграфи. Кожний фрагмент мiстить уривок iз творiв одного юриста, на початку якого позначається його iм'я i назва джерела. Тому Дигести прийнято цитувати: Д. 8. 3. 4 - Д - Дигести, 8 - книга, 3 - титул, 4 - фрагмент. Основним змiстом Дигестiв є фрагменти, що вiдносяться до приватного права. Найбiльша кiлькiсть фрагментiв належить Ульпiану- 2462, Павлу - 2083, Папiнiану - 595, Помпонiю - 585, Гай) - 535, Юлiану - 457, Модестiну - 345.

Комiсiя здiйснила переробку Iнституцiй Гая, якi були опублiкованi одночасно з Дигестами ЗО грудня 533 р. пiд назвою Iнституцiї Юстiнiана. Вони пiдготовленi як навчальний посiбник для юристiв-початкiвцiв. Iмператорська конституцiя, що затвердила Iнституцiї, адресується молодi, <жадiбної до вивчення законiв>. В нiй пiдкреслюється, що Iнституцiї є <першими елементами усiєi юридичної науки>. Iнституцiї Юстiнiана складаються з 4 книг, 98 титулiв; титули - вiдповiдно з фрагментiв, а великi фрагменти - з параграфiв.

Iмператорськi конституцiї, прийнятi пiсля роботи комiсiї, становили четверту частину кодифiкацiї Юстiнiана i дiстали назву Новел. Вiдомо, що було 168 новел, але повнiстю до нас вони не дiйшли.

Кодифiкацiя Юстiнiана в XII ст. дiстала назву Зводу цивiльного права (Corpus juriscivilis).

Виникнення державного суду

У додержавний перiод в Римi не було спецiального органу для захисту порушених прав - державного суду. В 'тi далекi часи захист прав i майнових iнтересiв здiйснювався власними засобами потерпiлого, який залучав на допомогу членiв своєї сiм'ї, близьких родичiв, друзiв та iн. Правим був той, хто перемагав у боротьбi, оскiльки вважалось, що боги дали йому силу для досягнення перемоги в боротьбi за справедливiсть. Над порушником чинилась розправа.

Закони XII таблиць несуть на собi вiдбиток приватної саморозправи: злодiй, пiйманий на крадiжцi, карався шмаганням, а потiм його вiддавали на розсуд потерпiлого; той, хто вчинив нiчну або збройну крадiжку, пiдлягав жорстокому покаранню - мiг бути страчений або проданий за Тибр (у рабство).

Форми i способи приватної саморозправи з порушниками прав i майнових iнтересiв знайшли вiдбиток у формi легiсакцiйного процесу державного суду. Адже вiндиктр (палички), якi сторони, мiж Якими виник спiр, накладали на спiрну рiч, - це не що iнше, як символ спису, котрим в давнi часи здiйснювався захист права. Однак проходить час i держава проголошує: <Припинiть самороз- праву. З цього часу я-держава-беру на себе захист прав, iнтересiв своїх громадян>. Цей iсторичний етап вiдображений в легiсакцiйному процесi - наприкiнцi першої стадiї (in jure) претор командує: <Припинiть спiр> i вирiшує питання про передачу справи до суду..

Однак перехiд вiд приватної саморозправи до державного суду був тривалим i пройшов кiлька стадiй. Приватна саморозправа на певному етапi суспiльного розвитку поступово обмежується, встановлюється вiдповiдний порядок застосування насильства до кривдника дiяли за принципом <зуб за зуб>, <око за око>. В Законах XII таблиць мiстилась норма: <Якщо хто-небудь вчинив членоушкодження i не помириться (з потерпIлим), то хай йому самому буде вчинено те саме>. Iнша норма проголошувала: <Якщо хтось поскаржиться, що домашня тварина заподiяла шкоду, то Закон XII таблиць повелiває видати (потерпiлому) тварину, що заподiяла шкоду, або вiдшкодувати вартiсть заподiяних збиткiв>.

Наступним етапом на шляху до державного суду було встановлення системи-викупiв як добровiльних, так i обов'язкових. У Законах XII таблиць мiститься чимало норм, що встановлювали викуп за образу: <Якщо хто-небудь рукою чи палицею переломить кiстку вiльнiй людинi, хай заплатить штраф 300 асiв, якщо рабу- 150 асiв> (V111. 3) ; <якщо вчинить образу, хай буде штраф 25>.

Згодом приватна саморозправа повнiстю припиняється, а спори незалежно вiд їх характеру переходять на розгляд до державного суду. Захист прав та 'iнтересiв громадян набуває державної ваги. Проте деякi елементи приватної саморозправи ще довго зберiгаються навiть у розвиненому римському правi. В. епоху Юстiнiана в Дигестах було зафiксовано правило: Vim vi repellere licet - насильство дозволяється вiдбивати силою (Д. 43. 16. 1. 27)), тобто спробу порушити чиє-небудь право або майновi iнтереси дозволялось упереджувати застосуванням силових прийомiв. Проте застосовувати силу для вiдновлення, порушених прав уже не дозволялось i розглядалось як самоправство, що несло за собою негативнi наслiдки. Кредитор, самоправно захопивший майно боржника для задоволення своїх вимог, зобов'язаний був. повернути його. При цьому вiн втрачав право вимоги. Власник, що втратив володiння своєю рiччю, а потiм самоправно вiдiбрав її у фактичного володiльця, зобов'язаний був повернути рiч 'фактичному (володiльцю, втрачаючи право власностi на цю рiч.

Крiм зазначених вище випадкiв-допущення самозахисту порушеного права, самоуправство при розв'язаннi майнових спорiв категорично заборонялось, несло за собою досить негативнi наслiдки. Отже, здiйснення захисту прав i iнтересiв громадян повнiстю перейшло до державного суду. Точної дати виникнення державного суду джерела не мiстять. Проте зрозумiло, що вiн виникає одночасно з утворенням держави, оскiльки є одним iз знарядь останньої для утримання в покорi стану рабiв. Завдяки розподiлу працi охорона iнтересiв, що зiштовхувалися мiж собою, окремих iндивiдiв перейшла до рук небагатьох. Функцiї державного суду на початку виникнення були зумовленi наявнiстю права публiчного i права приватного. Справи, що стосувалися iнтересiв держави, розглядалися публiчним судом (judicio pliblico). Майновi спори належало розглядати в цивiльних судах (judicia privata).

Дiяльнiсть суду щодо здiйснення правосуддя Називається судовим процесом, який залежно вiд характеру справи, що розглядається, подiлявся на кримiнальний i цивiльний. Справи по звинуваченню кого-небудь у вчиненнi кримiнального злочину розглядалися в порядку кримiнального процесу. Спори, що виникали мiж особами з приводу майна (майновi спори), пiдлягали розгляду в формi цивiльного процесу. Особа, що вважала своє майнове право порушеним i зверталася до суду за його захистом, дiстала назву позивача, а особа, до якої заявлялася претензiя - позов, - вiдповiдача у справi. Вимога позивача, звернена до суду, про надання захисту порушеному праву називається позовом.

Особливiстю римського цивiльного процесу в республiканський перiод i перiод принципату є його подiл на двi стадiї: розгляд справи в претора. (jus) та розгляд справи в судi (judicium). Перша стадiя мала на метi пiдготовку справи до слухання, друга - в судi. Це були двi стадiї одного i того самого судового процесу, що розглядав одну і ту ж справу в два етапи. Справа не розглядалася в судi без її розгляду у претора. Закiнчення розгляду справи у претора мало мiсце лише у випадках, коли вiдповiдач визнавав заявленi до нього вимоги i погоджувався їх виконати. За таких умов спрямування справи до суду не вимагалось. Отже, якщо вiдповiдач. позов не визнавав, вiн пiдлягав обов'язковому розгляду як в стадiї in jure (у претора), так i в стадiї in judicio (в судi). На жаль, немає вiрогiдних даних щодо пояснення доцiльностi подiлу римського цивiльного процесу на двi стадiї, а також розкриття їх мети, що стояли перед кожною з них. Проте безсумнiвним залишається факт - подiл цивiльного процесу на двi стадiї значною мiрою сприяв вдосконаленню римського приватного права.

Загальне поняття про легiсакцiйний, формулярний i екстраординарний процеси

Легiсакцiйний процес. Це найдавнiша форма республiканського судочинства, яка iснувала за часiв республiки близько до 126 р. до н. е. В самiй назвi, за деякими вiдомостями, вiдбита iсторiя його розвитку. За повiдомленням Гая, цю форму процесу почали називати легiсакцiйною тому, що вона була заснована на законi як противага застарiлим формам приватної саморозправи. per legis actio- nes - дiяти законним чином, на законнiй пiдставi, не вдаючись до насильства. Legis асtiones в перекладi на українську-законнi дiї. Приватна саморозправа формально не грунтувалась на законi. Іншу версiя походження назви: позивач повинен був починати виклад своєї вимоги словами закону, яким вiн обгрунтовував її.

Легiсакцiйний процес мiг здiйснюватися в однiй з п'яти форм: засобом закладу; накладанням руки; взяттям застави; вимогою про призначення суддi; запрошенням вiдповiдача до суду. Повний опис цих форм процесу, виконаний Гаєм, до нас не дiйшов. Передусiм легiсакцiйний процес вiдзначався обтяжливим формалiзмом, складною процедурою, носив яскраво виражений становий характер, був розрахований на досить обмежений господарський оборот.

Процес розгляду спору починався звертанням позивача зi своєю вимогою до претора. Спецiально встановлена форма звертання зобов'язувала позивача починати її словами закону, на який вiн посилався на пiдтвердження своїх вимог. Найменший вiдступ вiд форми звертання призводив до втрати права на позов - процес припинявся. Позовнi форми (форми звертання до претора) жерцi (понтифiки), якi на той час виконували функцiї юристiв., зберiгали в глибокiй таємницi i надавали простим людям за певну винагороду. Якщо ж форма звертання не була вiдома позивачу, вiн не мiг одержати позовний захист своєму праву. Не завжди позивачевi вдавалося точно дотриматися форми звертання до претора ще й тому, що запам'ятати її було непросто. Проте тiльки суворе дотримання форми звертання давало позивачевi право продовжувати процес.

Водночас iз звертанням до претора позивач зобов'язаний був доставити до нього спiрну рiч. Якщо це був спiр про рухому рiч, її належало принести чи привезти до суду. В разi спору про нерухому рiч, доставка якої до претора була неможливою, приносили (приводили) частину речi (шматок колони вiд спiрного будинку, вiвцю вiд спiрної отари, коня вiд спiрного табуна). Iнодi в спорi про нерухому рiч (наприклад, про земельний надiл) сторони з дотриманням особливих ритуалiв вiдправлялись до надiлу, брали шматок землi та приносили претору як символ спiрної речi. При цьому визначалась i сума закладу, яка в разi виграшу спору поверталась позивачевi, а в разi програшу-надходила до скарбницi.

Характерна риса легiсакцiйного процесу-забезпечення явки вiдповiдача до претора i в суд, що не було обов'язком цих та iнших державних органiв. Позивач, бажаючий розглянути свою судову Справу, зобов'язаний був забезпечити явку вiдповiдача до претора i до суду доступними йому засобами, навiть застосовуючи силу. Якщо позивач займав у суспiльствi досить високе становище, перед ним не виникало труднощiв доставити вiдповiдача до суду. Коли ж вiдповiдач займав високе становище в суспiльствi, то важко уявити, якими засобами позивачевi вдавалося доставляти його до претора чи до суду. Такий вiдповiдач завжди мав змогу вiдбитися вiд примусу з боку позивача за допомогою рабiв, використати свої iншi можливостi. В разi неявки вiдповiдача до претора розгляд спору не починався. Хоча римське право передбачало багато негативних наслiдкiв для такого вiдповiдача, проте всi вони носили формальний характер, легко нейтралiзувалися могутнiстю вiдповiдача. Звернутися до претора позивач мiг зi своїм позовом тiльки в спецiально вiдведенi днi. В сезон сiльськогосподарських робiт, пiд час вiйни, свят, трауру, iнших громадських подiй до претора звертатися заборонялось, оскiльки вiн був зайнятий бiльш важливими державними справами.

Iснуй й iнша особливiсть цiєї форми легiсакцiйного процесу (речового спору) : для ведення процесу вимагалося внести певний грошовий заклад своєї правоти - сакрамент. Якщо такої суми в позивача не виявлялося, процес не дiставав подальшого руху. При цьому сума сакраменту могла бути досить великою.

Розглядання справи (судочинство) починалося в претора з того, що позивач брав в руки спецiальну паличку- вiндикту (символ давнього спису) i, поклавши її на спiрну рiч, проголошував: <Я запевняю, що цей раб (або iнша спiрна рiч) за квiритським правом належить менi. Як я сказав, так i накладаю перед тобою свою вiндикту>. Цей ритуал позивача дiстав назву вiндикацiя (vindicatio). Якщо вiдповiдач мовчав або погоджувався з твердженням позивача, позов вважався визнаним i процес закiнчувався. Якщо ж вiдповiдач не визнавав позову, то здiйснював тi ж дiї- накладав свою вiндикту на спiрну рiч, проголошуючи такi самi слова, тобто здiйснював контрвiндикацiю. 'Претор, вислухавши доводи сторiн, проголошував: <Обидва залиште рiч>. Все це вiдбувалося в присутностi 5- 7 запрошених свiдкiв. В цьому ритуалi вiдбивалися. iсторичнi картини розв'язання спору у вигляд} приватної саморозправи; претор нiби втручався в боротьбу, яку вчинили мiж собою позивач i вiдповiдач за своє право. Пiсля команди претора сторони знiмали зi спiрної речi свої вiндикти. Потiм позивач питав вiдповiдача: <На якiй пiдставi ти претендуєш на цю рiч? > Вiдповiдач заявляв: <Наклавши вiндикту, я поступаю по праву> i приводив необхiднi пояснення та обгрунтування своєї позовної вимоги. Вислухавши заперечення вiдповiдача, позивач вимагав: <Оскiльки ти претендуєш на рiч всупереч праву, то я викликаю тебе встановити заклад в сумi 50> (чи 500 залежно вiд суми спору). Вiдповiдач вимагав того самого вiд позивача. Вислухавши сторони, претор повинен був вирiшити питання про те, у кого з них має залишитися спiрна рiч до закiнчення розгляду спору. Сторона, у якої рiч залишалася, забезпечувала її схороннiсть i гарантувала передачу сторонi, що вигравала спiр, шляхом забезпечення поручниками виконання цього обов'язку. Згодом сторони в урочистiй формi зверталися до свiдкiв, присутнiх при цьому в претора, i просили їх засвiдчити все, що вони бачили. Звернення до свiдкiв - лiтiсконтестацiо (litis contestatio - засвiдчення спору) - мало важливе правове значення, оскiльки погашало позов, тобто пiсля розгляду спору в претора позивач уже не мав змоги повторно закласти той самий позов проти того самого вiдповiдача, якщо навiть з яких-небудь причин справа не розглядалась в судi i позивач не отримав присудження. Моментом лiтiсконтестацїї справа провадженням у претора закiнчувалась, далi в присутностi сторiн претор призначав суддю i справа переходила в другу стадiю in judicium»--до суду.

Отже, провадження справи в претора не було розглядом справи по сутi. Тут не розглядались докази, не викликались свiдки по справi, не заслуховувались їх показання. Претор не приймав нiякої постанови по сутi справи.

На другiй стадiї справу розглядав присяжний суддя, а в деяких випадках. (наприклад, спори про спадщину) -судова колегiя. Суддi обиралися народними зборами. З їх списку претор призначав конкретного суддю для розгляду певної справи. Суддя збирав докази по справi, перевiряв їх вiрогiднiсть, заслуховував показання свiдкiв тощо. При цьому вiн не був зв'язаний нiякими формальностями. Процес проходив в простiй, доступнiй формi. Розiбравшись у сутi спору, визначивши правого i винного, суддя виносив вирок, який саме тут оголошував учасникам процесу в уснiй формi. Вирок був остаточний i не пiдлягав нi оскарженню, нi опротестуванню. Навiть при його явнiй незаконностi, несправедливостi, неправосудностi змiнити або вiдмiнити його вже нiхто не мав права.

Формулярний процес. У другiй половинi перiоду республiки Рим перетворився в могутню державу, якiй належала величезна територiя. Iнтенсивно розвиваються сiльське господарство (хлiборобство, виноградарство, оливководство), новi галузi-тваринництво i птахiвництво; одночасно розквiтають ремесло, будiвництво. Саме в цей перiод були збудованi римськi водопроводи, мости, терми, амфiтеатри, вiлли, багатоповерховi житловi будинки, портовi споруди. Зростання суднобудування й мореплавства зумовлюють пожвавлення морської торгiвлi, яка стала дуже вигiдною.

Великi змiни в економiцi вимагали вiдповiдних змiн у правовому регулюваннi. Пожвавлення виробництва, торгiвлi, лихварства привело до значного зростання майнових спорiв, вимагаючих негайного та ефективного розгляду. Легiсакцiйний процес iз своїм формалiзмом уже не задовольняв потреб економiчної практики. Вимагалися радикальнi змiни. За повiдомленням Гая, законом Ебуцiя мiж 149 i 126 рр. i двома законами Юлiя (час прийняття невiдомий) до цивiльного судочинства були внесенi iстотнi змiни, якi грунтовно змiнили легiсакцiйний процес. Вони в основному зводилися до того, що позивач звiльнявся вiд неухильного обов'язку формулювати свої вимоги в суворо встановленiй формi. Обов'язок юридичне грамотно, вiдповiдно до закону формулювати позовнi вимоги перекладався на претора. Позивач мав тепер право викладати претору свої позовнi вимоги вiльно, без дотримання формальностей i ритуалiв. Вислухавши пояснення сторiн, їхнi докази й запереченля, претор самостiйно формулював юридичну сутнiсть позову. Змiст спору вiн викладав в спецiальнiй записцi суддi, яку почали називати формулою, звiдси i назва нового порядку судочинства. '

Формулярний процес, як i легiсакцiйний, подiлявся на двi стадiї. Вiн не тiльки реформував застарiле римське судочинство, а й закрiпився у другiй половинi перiоду республiки настiльки, що внаслiдок своїх безсумнiвних переваг виявився здатним обслуговувати рабовласницький стан весь наступний перiод - принципат - до встановлення абсолютної монархiї. Саме формулярний процес дав змогу перетворити застарiле цивiльне право з вузьконацiонального у всесвiтньо визнане, абстраговане вiд своєї основи приватне право. Позбавлений обтяжливого формалiзму формулярний процес виявився дуже гнучким та ефективним щодо захисту iнтересiв рабовласницького стану. Саме формулярний процес i вдале його поєднання з преторською дiяльнiстю сприяв досягненню римським приватним правом неперевершених висот Досконалостi.

Вiдмiнною ознакою формулярного процесу є замiна ритуальних дiй на першiй стадiї формулою, що була основою процесу метою провадження на першiй стадiї i юридичною пiдставою для провадження на другiй. У формулi мiстилося формулювання юридичної сутностi виниклого майнового спору. Вона складалась iз певних основних i додаткових частин, завжди починалася призначенням суддi, якому доручалося розглянути справу: <Octavius judex esto>-<Хай Октавiй буде суддею>. Потiм послiдовно йшли: а) iнтенцiя-викладення вимог позивача, сутностi спору; б) кондемнацiя - доручення суддi звинуватити чи виправдати вiдповiдача залежно вiд пiдтвердження чи спростування iнтенцiї. Формула завжди мала вигляд повелiння: <Октавiй хай буде суддею. Якщо виявиться, що раб Стiх е квiритською власнiстю Авла Агерiя, то ти, суддя, Нумерiя Негiдiя на користь Авла Агерiя звинувать, якщо не виявиться-виправдай>. У складнiших випадках необхiдно було стисло викласти в формулi факти й обставини, якими позивач обгрунтовував свої вимоги; тодi на початку формули перед iнтенцiєю вставлялась демонстрацiя чи прескрипцiя, що конкретизували її змiст. Окрiм звичайних складових частин формули до неї iнколи вводилися додатковi: ексцепцiя - заперечення вiдповiдача проти вимог позивача тощо. їх мета-специфiкацiя окремих позовiв.

Отже, формула - не тiльки формулювання юридичної сутностi майнового спору, а й iнструкцiя> вказiвка суддi, як треба вирiшувати справу за конкретних обставин, певнi обов'язковi межi, в яких суддя має вирiшити спiр. Тому, якщо претор припускався помилки в формулi, її обов'язково повторював i суддя.

Найiстотнiшим у формулярному процесi була не формула (хоча це й дуже значне явище саме по собi), прогресивнi змiни в судочинствi полягали в iншому. Претор перестав бути простим фiксатором ритуальних дiй, не завжди вiдповiдав за призначення суддi в легiсавдiйному процесi. Поступово вiн починає формувати основи приватно-правовоi полiтики в країнi, його значення i влада в судовiй сферi фактично стають безмежними.

Перетворення застарiлого цивiльного права в нову систему правових норм здiйснюється у двох напрямах. Претор в силу своєї влади отримує право надавати чи не надавати судовий захист спiрним майновим вiдносинам: Виходячи з принципу еквiтас (справедливостi), вiн може вiдхилити позов у випадку, «коли за цивiльним правом такий позов має бути наданий, i, навпаки, надати захист вiдношенню, яке вiдповiдно до норм цивiльного. права судовому захисту не пiдлягає.

Система норм цивiльного права замiнюється системою позовiв - з факту надання позову виводилась наявнiсть матерiального права, а не навпаки. Вирiшуючи питання про спрямування чи не спрямування справи до суду, претор не був зв'язаний нормами цивiльного права i керувався тiльки одним - справедливiстю, зрозумiло, задовольняючи iнтереси пануючого стану. Такi широкi повноваження надавали претору фактичну можливiсть шляхом утворення системи позовiв виводити новi правовi приписи. Оскiльки не було позову, то не було i права, надавався позов, отже, було й право. Це ще одне джерело правоутворення в перiод пiзньої республiки.

2. Претор дуже чутливо i майстерно керує судовою практикою. Вiн не тiльки надає чи не надає судовий захист, а й уважно слiдкує, щоб судова практика розвивалася в потрiбному напрямi. У формулi, що видавалася суддi, претор зазначав, за наявностi яких обставин позов варто задовольнити, а за вiдсутностi яких в задоволеннi позову вiдмовити. Суддя, залежний вiд формули претора, не мав змоги вiд неї вiдступити. Наприклад, претор писав у формулi суддi: <Якщо ти, суддя, встановиш, що Клеопатра дiйсно е дочкой померлого Клавдiя, то присуди їй спадщину. Якщо виявиться, що вона не дочка померлого, спадщини не присуджуй>.

Отже, судова практика визначалася не нормами цивiльного права, а потребами цивiльного обороту, якi вiдбивалися в преторських едиктах та iншiй його дiяльностi.

Судове рiшення вiдразу набувало законної сили i приймалося за iстину-розв'язаний судом спiрне неможе бути предметом повторного розгляду (Res judicalta pro revitate habetur)

Екстраординарний процес. Зi встановленням абсолютної монархiї iнститут претури як демократичне утворення республiканського Риму починає занепадати. Iмператори не довiряли нi виборним преторам, нi виборним суддям. Державна перебудова вимагала перебудови судової системи. Ще за часiв принципату в деяких випадках почали практикувати розгляд окремих майнових спорiв особисто магiстратами без передачi їх присяжному суддi. Мiж тим, для римлян, що протягом багатьох столiть звикли до двостадiйного процесу, розгляд справ суддею одноособово був незвичайним явищем, тому i порядок розв'язання спорiв вони почали називати надзвичайним (extra ordinern) -екстраординарним. Якийсь час новий процес iснував паралельно iз звичайним цивiльним процесом. Однак новий порядок розгляду спорiв мав безсумнiвнi позитивні якостi: вiн був одностадiйним, отже, бiльш оперативним, швидким^ За нових соцiально-економiчних умов це мало неабияке значення> Згодом екстраординарний процес витiсняє формулярний i в перiод абсолютної монархiї стає пануючим. Iмператори ведуть боротьбу з правопорушеннями самостiйно чи за допомогою своїх чиновникiв>

Судовi функцiї виконують адмiнiстративнi органи: в Римi i Константинополi - начальник мiської полiцiї, в провiнцiях - правителi провiнцiй. Деякi майновi спори iмператор розглядав особисто, а незначнi - мунiципальнi магiстрати.

Справи розглядалися на закритих засiданнях тiльки за участю сторiн та особливо почесних гостей. У разi неявки позивача справа припинялася, при неявцi вiдповiдача вона розглядалася у його вiдсутностi.

Принциповим нововведенням екстраординарного процесу є встановлення офiцiйного виклику вiдповiдача до суду i допущення оскарження судового рiшення (начальнику полiцiї, правителю полiцiї i навiть iмператору). Безумовно, це був крок уперед в розвитку судочинства.

У екстраординарному процесi принцип змагальностi зберiгався i навiть одержав подальший розвиток, проте принцип публiчностi був обмежений. Вперше було введено судове мито на покриття судових витрат.

Поняття i види позовiв

У класичному римському правi позов (actio) е правом домагатися через суд того, що тобi належить (Nihil aliub est actio, guatn jus guod sibi debeatur judicio perseguendi), тобто позов-це звернення до суду за захистом своїх порушених прав.

Пiд час дiї формулярного процесу претор мав, право давати позов, виходячи з принципу добра, справедливостi, а не з наявностi норми права. Була розроблена цiла система позовiв. У преторських едиктах постiйно публiкувалися формули окремих позовiв, розроблених щодо вiдносин, якi отримали правовий захист з боку претора. Такi позови були створенi для захисту вiд правопорушень основних приватноправових iнститутiв i приведенi до певної системи.

Речовi та особистi позови (actio in rem et actio in personam). Якщо предметом спору є право на рiч, то це - речовий позов (actio in rem), наприклад спiр про право власностi, сервiтутне, заставне або якесь iнше речове право. Порушником речового права потенцiйно може бути будь-яка третя особа, бо в кожної з них може виявитися спiрна рiч, право на яку оспорює позивач. Хто буде вiдповiдачем за речовим позовом-невiдомо, бо невiдомо, хто може виявитися порушником речового права. Захист засобом речового позову називається абсолютним захистом.

Найпоширенiшi речовi позови (вiндикацiйний, негаторний, пуб-

лiцiанський та iн.) розглядатимуться далi. Коли предметом спору є певна дiя, право вимагати виконання якої належить позивачевi, - це особистий позов (actio in personam). Вiн випливає з особистих правовiдносин, що складалися мiж двома або декiлькома певними особами найчастiше. з приводу договору або iншого зобов'язання. Правовiдношення тут встановлюються мiж конкретними особами. При цьому заздалегiдь вiдомо, хто з них може виявитися порушником i хто - вiдповiдачем за даним позовом. Захист за допомогою особистого позову дiстав назву вiдносного захисту.

Розрiзнялися позови суворого права i позови доброї совiстi. Основна їх вiдмiннiсть в тому, що при розглядi позовiв суворого права суддя керується буквою договору чи закону i не може вiд цього вiдступити, навiть коли припустилися помилки. При розглядi позовiв доброї совiстi суддя поглиблювався у змiст договору, в справжню волю сторiн, з'ясовував передусiм, до чого сторони прагнули при укладеннi договору, а не що було виражено в буквi договору чи закону. Витоки суворого права були вiдбиттям бiльш давнiх часiв, коли панував формалiзм. Позови доброї совiстi - породженнi пори пом'якшення формалiзму. Наприклад, при вiдчуженнi особливо важливих речей не дотримувались спецiального обряду (так званої манципацiї), право власностi до набувача не переходило, що давало формальне право вiдчужувачу вимагати повернення проданої речi. Вiдповiдно до позовiв суворого права вимоги позивача пiдлягали задоволенню. Пiзнiше за позовом доброї совiстi вимоги Того ж позивача вiдхилялись, бо продаж все ж мав мiсце.

За обсягом i метою майновi позови подiлялися на три види:

1. Позови для поновлення порушеного майнового права. За цими позовами задовольнялися вимоги позивача шляхом повернення спiрної речi чи боргу, вiдшкодування заподiяної шкоди;

2. Штрафнi позови, що мали на метi пiддати вiдповiдача певному приватному покаранню - штрафу. Iнколи з одного i того самого факту випливали два позови - про вiдновлення i штрафний. Наприклад, злодiй зобов'язаний був повернути вкрадене власнику i заплатити штраф;

3. Позови, спрямованi на вiдшкодування заподiяних збиткiв i покарання вiдповiдача. Наприклад, за законом Аквiлiя за пошкодження речi стягувалась не її вартiсть, а вища цiна, що склалася протягом останнього мiсяця чи року.

Позови за аналогiєю. Вiдомий позов застосовується для подiбного випадку. Наприклад, вiдповiдно до вже згадуваного закону Аквiлiя вiдповiдач зобов'язаний був вiдшкодувати заподiяну ним чужiй речi шкоду за умови, що їй заподiяна шкода iншою рiччю - corpore corpori. Наприклад, чужа тварина вбита дрючком, але якщо вона заморена голодом, то вiдповiдальнiсть не наступала. Оскiльки кiнцевий результат в обох випадках був однаковим, претор застосовував зазначений позов на випадок заморення голодом тварини за аналогiєю.

Позови з фiкцiєю. З розвитком господарського обороту виникали новi майновi вiдносини, для яких цивiльне право не передбачало захисту. В таких випадках претор надавав судовий захист новому вiдношенню, пропонуючи в формулi суддi допустити iснування фактiв, яких насправдi не було, тобто допустити фiкцiю i пiдвести пiд неї це нове вiдношення. Наприклад, коли в практику почала впроваджуватися така форма поступки правами, як передача вимоги, претор писав в формулi суддi: <Ти, суддя Октавiй, допусти, що Агерiй є спадкоємцем Нумерiя Негiдiя i за спадщиною отримав вiд нього право вимоги>. Завдяки фiкцiї особа, якiй передано право вимоги до iншої особи, одержувала позовний захист.

Кондикцiї. Припускалось, що кондикцiї - це абстрактнi вимоги, що грунтувались на нормах цивiльного права. При цьому конкретна правова основа кондикцiї не приводилась. Чим вiдрiзнялися кондикцiї вiд позовiв - невiдомо.

Особливi засоби преторського захисту

Крiм позовного захисту порушених прав, були введенi найрiзноманiтнiшi форми непозовного захисту вiд правопорушень. Вони грунтувалися на положеннях магiстратiв (imperium) i були виразом адмiнiстративної влади. За своєю природою це скорiше адмiнiстративнi форми захисту прав. Серед них розрiзнялися iнтердикти, стипуляцiї, введення у володiння i поновлення в первiсний стан.

Iнтердикти (розпорядження претора, яким вiн забороняв здiйснювати якi-небудь протиправнi дiї) спочатку адресувалися конкретним особам, а потiм проголошувались як загальнообов'язкове правило. Вони широко застосовувались як правовий засiб проти самоуправностi - претор вiддавав розпорядження противнiй сторонi: не робити насильства (vim fieri veto). Самоуправнiсть в давнi часи найчастiше виявлялась з приводу володiльницьких вiдносин. Внаслiдок цього i виникли володiльницькi iнтердикти, створенi для захисту фактичного володiння речами. Вони подiлялись на iнтердикти, якi захищали наявне володiння вiд посягань третiх осiб; iнтердикти про повернення втраченого володiння тощо.

Стопуляцiя - обiцянка заплатити певну суму або зробити що-небудь; проголошувалась в урочистiй обстановцi у вiдповiдь на конкретно поставлене питання. Найчастiше такi публiчнi обiцянки були формою забезпечення виконання вже iснуючих зобов'язань чи упередження можливих негативних наслiдкiв. Наприклад, будинку сусiда загрожує обвал, що може заподiяти шкоду заявнику. Останнiй звертається до претора з проханням зажадати вiд сусiда обiцянки вiдшкодувати шкоду, якщо вона настане.

Введення у володiння здiйснюється за розпорядженням претора чи для забезпечення схоронностi певного майна, чи для виконання певних дiй. Введення могло здiйснюватися над цiлим майном, на певну рiч, наприклад введення у володiння спадковим майном з метою забезпечення виконання заповiдальних вiдказiв.

Поновлення в первiсний стан (restitutio in integrum). В деяких випадках правовi наслiдки, що виявилися вже пiсля здiйсненого юридичного факту, невигiднi або навiть шкiдливi для однiєї iз сторiн правочину. Наприклад, неповнолiтнiй, - не маючи достатнього досвiду, уклав невигiдний для себе договiр купiвлi-продажу будинку, що призвело до переплати в цiнi (будинок був недобудований, мав iншi неприхованi чи прихованi недолiки). В такому випадку необхiдно виправити несправедливе становище. Римляни в особi претора створили для цього restitutio in integrum - поновлення в первiсний стан. Сторона, для якої настали негативнi наслiдки укладеного договору, звертається до претора з проханням визнати факт укладення договору, що породив негативнi наслiдки, недiйсним. На пiдставi свого iмперiуму претор визнає недiйснiсть юридичного факту (укладення договору) i поновлює сторони в становищi, в якому вони знаходилися до укладення договору (повертає покупцю виплачену цiну, а продавцю-продану рiч). Це i є поновленням в первiсний стан.

Реституцiя застосовувалася в суворо визначених випадках: неповнолiтнiсть однiєї iз сторiн (minor aetas), обман (dolus), помилка (error), погроза (metus), вiдсутнiсть однiєї iз сторiн (absentia justa). Для Застосування реституцiї вимагалися двi умови: наявнiсть шкоди у потерпiлого; строк застосування (не бiльше року пiсля настання юридичного факту, що дав пiдставу для застосування реституцiї).

Позовна давнiсть

Сплив великого строку -пiсля правопорушення породжує певнi негативнi наслiдки i в судочинствi. За давнiстю важко встановити дiйснi обставини справи - втраченi документи, померли чи виїхали свiдки, забутi окремi факти тощо. Зовсiм iнша справа, коли позивач звертається за захистом свого порушеного права вiдразу чи протягом нетривалого строку пiсля правопорушення. Крiм того, тривале незвернення позивача за захистом свого права породжує певну невизначенiсть у правових вiдносинах, в цивiльному оборотi. Невизначенiсть породжувала нестабiльнiсть цивiльного обороту, чого не можна допускати. Тому 9 давнiх часiв строки в майнових спорах - необхiдний, елемент судочинства.

Строки в правi мають рiзне значення i в iнших правовiдносинах. В одних випадках час може породжувати правовий захист, в iнших - погашати. Сплив певного часу перетворює факт в право (набувна давнiсть), проте вiн i гасить право (позовна давнiсть). Час надає право одному, водночас позбавляючи права iншого.

Помiж часово-правових категорiй в судочинствi найбiльшого значення набула позовна давнiсть - встановлений законом строк для захисту порушеного права в судi. Як правова категорiя в римському правi вона виникла досить пiзно, класичне-римське право цього поняття не знало. За тих часiв були законнi строки для деяких позовiв, з яких поступово розвинулась й позовна давнiсть. Законнi строки погашали саме матерiальне право, отже, право на захист його в судi. Вони були не довгочасними.

Основна вiдмiннiсть законних строкiв вiд позовної давностi полягала в тому, що:

1. Законнi строки менш тривалi-один рiк для спорiв про рухоме i два роки в спорах про нерухоме майно. Позовна давнiсть - ЗО рокiв. 2. Сплив законного строку погашав не тiльки право на захист, а й саме матерiальне право. Наприклад, в спорi про право власностi зi спливом законного строку власник втрачав як право на захист, так i право власностi на спiрну рiч. Iз спливом позовної давностi власник втрачав право на судовий захист свого права власностi, проте вiн не втрачав самого права власностi.

3. Законнi строки не переривались i не зупинялись. Позовна давнiсть могла зупинитися й перерватися.

Спочатку цивiльнi позови нiякою давнiстю не обмежувалися - доки, поки iснувало саме право, iснувало й -право на позов, тобто на судовий захист. Однак вже претори внаслiдок викладених вище причин обмежують право на захист строком в один рiк (строк повноважень самого претора). Потiм були встановленi строковi обмеження для деяких цивiльних позовiв. I тiльки в 424 р. Iмператор Феодосiй II вводить спецiальнi строки для погашення права на позов тривалiстю ЗО рокiв. Згодом для позовiв ^церкви, державнi скарбницi та iн.) встановлюються строки 40 рокiв, для iнших коротшi, але основний строк позовної давностi - ЗО рокiв.

Встановлення жорстких строкiв позовної давностi потребувало точного визначення початку їх перебiгу, що залежало вiд характеру правовiдношення. В строкових договорах початком перебiгу позовної давностi вважався наступний день пiсля спливу договiрного строку. Наприклад, договiр позики грошей був укладений на 5 рокiв-з 01. 01. 80 р. до 01. 01. 85 р. н. е. Позовна давнiсть починає свiй перебiг з 02. 01. 1985 р., проте якщо в договорi строк виконання не зазначений, то через 7 днiв пiсля заяви вимоги кредитора. В спорах про речове право перебiг позовної давностi починається з того часу, коли в суб'єкта речового права (власника) виникає право на позов, тобто коли йому стає вiдомо, де знаходиться його рiч.

Нормальний перебiг позовної давностi може перериватися й зупинятися. Перерва настає з двох пiдстав: пiдтвердження боргу i закладання позову в установленому порядку. Так, боржник, якому кредитор нагадав про необхiднiсть виконати зобов'язання, своїм проханням про вiдстрочку виконання не тiльки не заперечує наявностi боргу, а й пiдтверджує його i тiльки просить про вiдстрочку. Iнший випадок перерви позовної давностi - закладання позову, який не був розглянутий судом внаслiдок досягнення мирної угоди про ту саму вiдстрочку. В зазначених випадках позовна давнiсть переривалась i починала свiй перебiг спочатку,. Час, що сплив до перерви, до уваги не приймається.

Зупинення тiльки на певний строк перебiгу позовної давностi може бути викликане певними обставинами, однак пiсля усунення їх позовна давнiсть триває. Строк, що минув пiсля зупинення позовної давностi, компенсується часом пiсля її поновлення. У сумi вiн не повинен перевищувати строку позовної давностi. Зупинення позовної давностi могло мати мiсце у випадках: вiйськових дiй, епiдемiї, неповнолiтностi правомочної особи на закладання позову та iнших обставинах, що були перепоною для закладання позову.

Сплив строку позовної давностi призводив до погашення права на позов, однак не припиняв права вимоги чи права на рiч. Спiрне право продовжувало iснувати, дроте воно вже позбавлене захисту з боку держави. Отже, виконання зобов'язання пiсля спливу строку позовної давностi (наприклад, повернення боргу) вважається виконанням належного, оскiльки саме право iснує, хоча й позбавлене захисту позовом. Наприклад, якщо йдеться про спiрне зобов'язання, то воно. зберiгає силу i пiсля спливу строку позовної» давностi, проте позбавляється позовного захисту. Такi зобов'язання дiстали назву натуральних.

Основний подiл населення Римської держави на вiльних i рабiв

Давньоримська держава з часiв виникнення (754-753 рр. До н. е.) i до загибелi (476 р. н. е.) була рабовласницькою: рабовласницький лад, рабовласницький спосiб виробництва, в основi виробничих вiдносин - власнiсть на засоби виробництва та раба, основнi класи -- раби i рабовласники. Спочатку рабство було патрiархальним - становище рабiв не дуже вiдрiзнялось вiд вiльних. З розвитком продуктивних сил станова диференцiацiя поглиблюється, стає жорстокiшою експлуатацiя рабiв. Раб вважався рiччю (servus res est). На думку Варрона (1 ст. до н. е.), знаряддя працi розрiзняють: а) неживi; б) живi, що не вмiють говорити; в) живi, що володiють людською мовою (раби). Таким чином, раб в Стародавньому Римi - знаряддя працi, що вмiє говорити (instrumentum vocale). Це положення було вiдображено в римському правi: <Вищий правовий подiл суб'єктiв полягає в тому, що всi люди вiльнi, або раби>, -стверджував Гай. Ульпiан уточнює: <З точки зору цивiльного права раби вважаються нiким>. Деякi юристи вiдносять виникнення рабства на рахунок права народiв: <Рабство є встановлення права народiв, в силу якого одна особа пiдкоряється владi iншої> Флорентiн