Основи римського приватного права

Отже, римське право вважало рабство явищем нормальним: закрiплення безправного стану рабiв, змiцнення рабської залежностi, пригнiчення та експлуатацiя - нарiжний камiнь всiєї його системи. Володар мав право раба продати, обмiняти, подарувати як будь-яку рiч, покарати його, навiть вбити за будь-яку провиннiсть або без такої.

На початку 1 ст. приймається Сiцiлiанський сенатус-консульт, за яким всi раби, що знаходилися в будинку в момент вбйвства володаря, пiдлягали стратi. Ульпiан досить широко тлумачив цей закон. Тацiт наводить приклад, коли за вбивство рабами префекта мiста Педанiя Секунда було страчено 400 рабiв.

Встановлюючи права власностi на раба, рабовласницький Рим i римськi юристи, що вiдображали iнтереси пануючого стану, прагнули забезпечити правовими засобами: а) свободу безмежної експлуатацiї; б) придушення будь-якого духу протесту, - легальний терор.

Основними джерелами рабства були: а) вiйни, пiд час яких брали до полону воїнiв сусiднiх народiв (захоплення чужоземця навiть не внаслiдок вiйни робило його рабом, якщо тiльки Рим не мав договiрних вiдносин з цiєю державою) ; б) народження вiд матерi-рабинi. Згiдно з нормами цивiльного права, дитина, народжена поза шлюбом, приймала статус матерi, який вона мала в момент народження. Отже, якщо в момент народження дитини його мати була рабинею, дитина також визнавалася. рабом, незважаючи на те, ким була мати в момент зачаття i хто був батьком дитини; в) продаж вiльної людини в рабство-за Тiбр. Вiльний громадянин не мiг стати рабом на своїй батькiвщинi - це було б надто небезпечно для пануючого стану. Проте в перiод iмперiї допускалось обернення в рабство на територiї Риму засуджених за тяжкi злочини до страти або до безстрокової каторги. За часiв принципату в рабство оберталась жiнка, що вступила в зв'язок з рабом i не припинила цього на вимогу володаря.

Суб'єкт права

Той, хто здатний носити право, бути носiєм права, визнавався суб'єктом права, особою. Ця здатнiсть - не природжена, бiологiчна чи якась iнша властивiсть людини, а соцiальне явище, наслiдок соцiально-економiчного розвитку суспiльства. Людина може бути надiлена зазначеною здатнiстю, позбавлена її або обмежена в нiй державою. Вiльна людина, продана в рабство, позбавляється здатностi бути особою. Раб, звiльнений з рабства, набуває здатностi мати право.

У Римi суб'єктами права визнавалися тiльки вiльнi люди. Раби є речi. Проте i вiльнi мали далеко не однаковi права. Обсяг прав залежав вiд багатьох факторiв. Здатнiсть бути суб'єктом права, тобто правосуб'єктнiсть (caput), у рабовласницькому Римi визначалась трьома станами (статусами) : свободи, громадянства'-i сiмейного стану (рис. 3). За статусом свободи населення Риму подiлялось на вiльних i рабiв; за статусом громадянства вiльнi утворювали п'ять груп: римськi громадяни, латини, перегрiни, вiльновiдпущеники i колони; за сiмейним станом - глави сiмейств та iншi члени родини. Стани могли змiнюватися (римський громадянин мiг бути обернений в рабство або перегрiн одержати статус римського громадянина тощо) i тодi вiдповiдно змiнювалась правосуб'єктнiсть. Змiна статусiв дiстала назву capitis deminutio.

Стан свободи (status libertatis) -це головний правовий стан: є свобода-певний мiнiмум прав, немає свободи-немає абсолютно нiяких прав. Тому змiни в станi свободи як найiстотнiшi могли призвести до одного з двох наслiдкiв: набуття свободи (раб, вiдпущений на волю) ; втрати свободи (вiльна людина, продана в рабство). Такi змiни дiстали назву capitis deminutio maxima, тобто найбiльшi змiни, що призводили до набуття статусу суб'єкта права (особи) чи до його повної втрати.

Стан громадянства (status civitatis) вiдносив вiльну людину до однiєї з вищезазначених груп. Змiна цього статусу призводила лише до змiни громадянства: латини, перегрiни могли бути римськими громадянами i, навпаки, римський громадянин мiг бути вiльновiдпущеником (через рабство). Цi змiни правового статусу називалися середнiми (capitis deminutio media) i впливали лише на обсяг прав; перегрiн, що став римським громадянином, набував бiльших прав, а римський громадянин, що втратив цей статус (але не свободу), певною мiрою обмежувався вправах. Однак змiни в цьому статусi не призводили до повної втрати правосуб'єктностi.

Сiмейний стан (status familiae) подiляв вiльних на двi групи: осiб свого права (persona sui juris) - глави родини (pater familias) та осiб чужого права (persona alieni juris). Всi iншi члени сiм'ї - так званi пiдвладнi, оскiльки вони знаходилися пiд владою глави сiмейства.

Здатнiсть людини бути носiєм певних прав називається правоздатнiстю. Римськi юристи не мали вiдповiдного сучасному поняттю визначення правоздатностi, хоча й користувалися цим поняттям. Правоздатнiсть як здатнiсть вiльної людини бути носiєм прав виникала з моменту її народження. Проте, як вважали римськi юристи, в деяких випадках правоздатнiсть може виникнути i до народження дитини. Юрист Павло зазначав: <Хто знаходиться в утробi, охороняється, нiбито вiн знаходиться серед людей, оскiльки йдеться про вигоди самого плоду> (Д. 1. 5. 7). Отже, якщо батько дитини, що ще не народилась, помре, то при розподiлi спадщини має бути врахована частка того, хто ще не народився.

Моментом народження римськi юристи визнавали вiддiлення дитини вiд утроби матерi та її крик. У мертвої дитини правоздатнiсть не виникала. Зрозумiло, правоздатнiсть могла виникнути тiльки у вiльнонароджених. З моменту. народження дитина є носiєм прав; вона могла бути власником, суб'єктом iнших цивiльних прав, наприклад спадкоємцем тощо. Вiд її iменi законними представниками здiйснювалися будь-якi цивiльно-правовi правочини.

Правоздатнiсть припинялася, смертю людини. Римське право прирiвнювало до смертi продаж у рабство, полон, засудження до тяжких видiв покарання (довiчна каторга). Якщо людина будь-яким чином отримувала знову свободу, її правоздатнiсть вiдновлювалася, хоча i не завжди в попередньому обсязi.

Правоздатнiсть - це здатнiсть бути носiєм прав. Правоздатнiсть римського громадянина складалась з двох основних елементiв: права брати законний шлюб, в якому дiти набувають статусу римського громадянина (jus conubii), i права торгувати, яке включало в себе право бути власником будь-якого майна, здiйснювати будь-якi цивiльно-правовi правочини (продавати, дарувати, здавати в най^ обмiнювати тощо), бути спадкоємцем i спадкодавцем, вести цивiльно-правовi дпори в судi тощо (juscommercii).

Повна правоздатнiсть у вiльної людини вiдповiдно до римського права наставала за наявностi певних умов: свободи, римського громадянства i сiмейного стану глави сiм'ї (pater familias).

Для того щоб повною мiрою користуватися благами права, однiєї правоздатностi було замало. правоздатнiсть-тiльки наявнiсть прав, скористатися ними особа може самостiйно тiльки за наявностi дiєздатнiсть - це здатнiсть здiйснювати юридична значимi дiї i вiдповiдати за них. Римське право не мало визначення дiєздатностi, хоча широко користува-

лося цим поняттям на практицi. На вiдмiну вiд правоздатностi, дiєздатнiсть наступала в людини не в момент її народження, а з досягненням певного вiку. Дiєздатнiсть залежала також i вiд iнших факторiв - хвороби, вчинення поганих вчинкiв тощо.

За вiковим цензом дiєздатнiсть громадян подiлялася на три групи. До першої належали дiти до 7 рокiв (infantes), що були абсолютно недiєздатнi, до другої-дiвчатка з 7 до 12 рокiв i хлопчики а 7 до 14 рокiв, що були обмежено дiєздатнi. Вони могли здiйснювати тiльки дрiбнi правочини: робити дрiбнi покупки, приймати дрiбнi дарунки, провадити дрiбний обмiн речей. Якщо ж виникала необхiднiсть здiйснювати правочини, спрямованi на припинення прав або встановлення якої-небудь повинностi, то вимагалось отримати дозвiл опiкуна, який давав його в Момент здiйснення правочину. Правочин, здiйснений без згоди опiкуна, зобов'язував неповнолiтнього тiльки в межах збагачення, одержаного за цiєю угодою.

До третьої вiкової групи належали особи (з 12 рокiв дiвчатка, з 14 до 25 рокiв - хлопчики), що визнавалися повнолiтнiми i дiєздатними. Вони мали право здiйснювати будь-якi цивiльно-правовi правочини, проте, уклавши явно невигiдний для себе правочин, могли просити претора визнати його недiйсним i повернути сторони в первiсний стан, в якому вони знаходилися до укладення правочину, тобто застосувати реституцiю. Розвиток продуктивних сил i цивiльного обороту, залучення до дiлового життя практично недосвiдчених, наївних та необачних осiб пiдривали усталенiсть цивiльно-правових вiдносин. Цiй категорiї осiб з II ст. надано право

просити собi куратора (пiклувальника). Призначення неповнолiтньому, що не досяг 25 рокiв, куратора обмежувало його дiєздатнiсть. Такi особи здiйснювали правочини тiльки з дозволу куратора. Проте за ними зберiгалося право самостiйно заповiдати, а також брати шлюб. По досягненнi 25 рокiв вiдпадали будь-якi обмеження дiєздатностi, вона ставала необмеженою, якщо не було iнших обмежуючих факторiв.

фiзичний стан особи незначною мiрою впливав на її дiєздатнiсть. Наприклад, глухонiмий не мав права укладати такi договори, як стипуляцiя, чи порушувати позов в легiсакцiйному процесi. На здатнiсть здiйснювати юридичнi дiї значно впливовiшим був психiчний стан особи. Слабоумнi та душевнохворi на час хвороби визнавалися абсолютно недiєздатними i не могли вчиняти будь-яких правочинiв. Iстотно обмежувались в дiєздатностi марнотратники-особи, не здатнi розумно розпоряджатися своїм майном, дотримуватися мiри. Марнотратникам призначався пiклувальник, обов'язком якого. було пiклуватися про їхнiй майновий стан. При призначеннi пiклувальника марнотратник самостiйно здiйснював правочини, лише спрямованi на набуття майна, нiс особисту вiдповiдальнiсть за заподiянi правопорушення. Iншi правочини марнотратник мав право вчиняти лише зi згоди пiклувальника.

За римським правом досить iстотним обмеженням дiєздатностi було приниження честi. Розрiзняли кiлька її видiв. Найсерйознi- ше - безчестя, ганьба (infamia). До такого виду осуду призводило вчинення непорядних, негiдних вчинкiв (наприклад, займатися ганебними професiями - звiдництвом, проституцiєю, лжесвiдченням, взяти з жiнкою шлюб протягом траурного року пiсля смертi її чоловiка). Безчестя наступало за присудженням, що випливало з позовiв, якi вимагали особливої чесностi. У класичний перiод обмеження за безчестя були досить iстотними. Особи, визнанi безчесними, не мали права брати законний римський шлюб, обмежувалися в правi на одержання спадщини тощо.

Вiдповiдно до римського права жiнка не могла зрiвнятися в правовому станi з чоловiком. У перiод республiки вона знаходилася пiд постiйною опiкою свого чоловiка, батька або iнших родичiв, iстотно обмежувалася в право- i дiєздатностi. За часiв принципату було встановлено, що доросла жiнка, яка не знаходилася пiд постiйною опiкою батька чи чоловiка, може приймати самостiйнi рiшення з приводу свого майна. Проте вона не могла приймати на себе вiдповiдальнiсть за 'чужi борги. Юстiнiан помiтно послабив обмеження в право- i дiєздатностi жiнки. Однак з його схвалення в Дигестах було записано: <За багатьма постановами нашого права жiнки знаходяться в гiршому становищi, нiж чоловiки> (Папiнiан).

Опiка, i пiклування. В разi неможливостi особи самостiйно здiйснювати своє право з огляду на вищезазначенi причини їй призначали опiкуна чи пiклувальника. У римлян не iснувало принципової вiдмiнностi мiж цими двома поняттями. Як правило опiкун призначався над неповнолiтнiми i жiнками, а пiклувальник - над душевнохворими, марнотратниками та малолiтнiми. До опiкунiв i пiклувальникiв ставилися досить суворi вимоги. Вони повиннi бути забезпеченi достатнiм майном, користуватися повагою у суспiльствi, викликати впевненiсть в своїй чесностi, порядностi, безкорисливостi i турботi.

Головним обов'язком їх було пiклуватися про майновi iнтереси пiдопiчних, тобто турбуватися про постiйне прирощення цього майна, про його схороннiсть i розумне використання. Опiкуни i пiклувальники також турбувалися про особу пiдопiчного, його виховання, здоров'я, розвиток, оберiгали його вiд поганих впливiв та iнших небажаних зазiхань. Зловживання опiкуна чи пiклувальника визнавалося найнепоряднiшим вчинком, що призводило до безчестя.

Правовий стан римських громадян

Помiж, вiльних найбiльшою правоздатнiстю надiлялися, звичайно, римськi громадяни. Спочатку, в перiод ранньої республiки, все вiльне населення подiлялось на римських громадян i негромадян. Останнi правовою охороною з боку Римської держави не забезпечувалися. Проте з розвитком цивiльного обороту та внаслiдок iнших соцiально-економiчних змiн римляни були змушенi визнати певний правовий статус за латинами i перегрiнами. -а потiм i за вiльновiдпущениками. В iмператорський перiод з'явилася ще одна група, яка отримала: особливий правовий статус, - колони.

Римське громадянство виникало внаслiдок народження дитини в законному шлюбi римських громадян. Народжена в такому шлюбi дитина набувала статусу свого батька в момент зачаття. Дитина, народжена поза шлюбом, згiдно з законом, подiляла статус матерi.

Крiм того, римське громадянство набувалося пожалуванням цього звання чужоземцю за особливi заслуги перед Римською державою, звiльненням римським громадянином свого раба i всиновленням чужоземця. - Римське громадянство припинялося смертю особи, втратою римського громадянства шляхом продажу в рабство, полонення, засудження до найтяжчих видiв кримiнального покарання чи вигнання з Риму.

Римський громадянин мав повну правоздатнiсть у полiтичнiй, майновiй та сiмейнiй сферах. Вiн мав право нести службу в регулярних римських вiйськах, брати участь i голосувати в народних

зборах, бути обраним на посади магiстратiв. Це сфера полiтичних прав, якi не залежали вiд сiмейного стану особи.

У сферi цивiльно-правових вiдносин правоздатнiсть римського громадянина складалась з двох основних груп прав: вступати в законний шлюб i торгувати.

Змiст правоздатностi римського громадянина знаходив вiдображення навiть в його iменi. Повне iм'я римського громадянина складалося з п'яти частин: 1) iменi у власному значеннi; 2) найменування сiм'ї чи роду; 3) iменi батька в родовому вiдмiнку; 4) найменування трiби, в складi якої громадянин бере участь у голосуваннi в народних зборах (належнiсть до трiби зазначалась i в той перiод iмперiї, коли народних зборiв уже не скликали) ; 5) прiзвиська, почесного iменi, що присвоювалося громадянину за особливi заслуги перед державою. Наприклад, повне iм'я Цицерона виглядало так: Марк Тулiй Марка Корнелiй Цицерон.

Правовий стан латинiв

Латинами визнавалися давнi жителi Лацiя та їхнє потомство. Згодом правовий статус латинiв почали надавати деяким iталiйським общинам i за межами Лацiя. Пiсля того як в 1 ст. до н. е. римське громадянство розповсюдилось на всю Iталiю, статус латина залишався лише за населенням позаiталiйських общин чи провiнцiй, яким вiн надавався особливими актами Римської держави. Його також набував раб, якого вiдпускали на свободу володарi-латини чи римський громадянин, за умови надання цьому вiльновiдпущенику статусу латина. Отже, статус латина набуває певного юридичного значення i вiдповiдне оформлення внаслiдок:

а) народження в сiм'ї латинiв, при цьому дiють такi самi правила, що й для римських громадян: статус шлюбної дитини визначається за статусом батька, позашлюбної - за статусом матерi;

б) присвоєння статусу латина актом державної влади;

в) добровiльного переходу римського громадянина до числа латинiв з метою одержання земельного надiлу;

г) звiльнення вiд рабства володарем-латином чи римським громадянином, але за умови наданий йому правового статусу латина.

Правовий стан латинiв iстотно вiдрiзнявся вiд правового статусу римських громадян: У сферi публiчного права обмеження полягали в тому, що латини не мали права служити в римських легiонах, обиратися на посади римських магiстратiв. Однак, перебуваючи в Римi, вони мали право брати участь в роботi народних зборiв, голосувати в них. У цивiльно-правовiй сферi латини за правовим статусом наближалися до римських громадян, дроте далеко не всi. Основна їх частина - жителi Лацiя, як i римськi громадяни, мали право вступати до шлюбу i торгувати. Iншi латини - раби, вiдпущенi на волю, одержавши статус латина (вони називалися <латини Юнiана> за назвою закону, що надав їм цей статус), не мали права згiдно з законом брати шлюб, заповiдати своє майно, успадковувати. Пiсля смертi такого латина його майно переходило до його колишнього володаря, що надав йому. свободу. Зобов'язання померлого до патрона не переходили, тобто латини <жили як вiльнi, помирали як раби>.

За бажанням латини мали змогу порiвняно легко набути римське громадянство. Воно надавалося на пiдставi постанов Римської держави, що присвоювала його цiлим категорiям латинiв за

певних обставин. Переїхавши на постiйне мiсце проживання до Риму, вони також одержувало статус римського громадянина. Згодом це призвело до рiзкого зменшення чоловiчого населення в мiстах Лацiя. Внаслiдок цього було встановлено правило: латин, що мав намiр переїхати до Риму на постiйне мiсце проживання, зобов'язаний залишити на мiсцi попереднього проживання чоловiче потомство.

Права римського громадянина одержували також латини, обранi в своїх общинах на посаду магiстратiв або сенаторiв. Латини Юнiана могли одержати римське громадянство тiльки за особливi заслуги перед РИМСЬКОЮ державою (охорона безпеки дорiг, якiснi та великi поставки). Як зазначалось вище, в 1 ст. до н. е. все населення Iталiї дiстало правовий статус римського громадянина.

Правовий стан перегрiнiв

Перегрiни- сусiднi з Iталiєю, пiдкоренi Римом народи. Вони не були рабами, проте й не отримували правового статусу римського громадянина. В давнину це були вороги (hoetes), якi не користувалися правовим захистом з боку Римської держави. Однак iз спливом часу, змiнами в соцiально-економiчному життi римського суспiльства гостес поступово утворюють самостiйну групу вiльного населення i одержують правовий статус перегрiна.

Статус перегрiна набувала дитина, народжена в сiм'ї перегрiнiв чи перегрiнкою поза шлюбом. За деякi кримiнальнi злочини римський громадянин мiг бути позбавлений свого статусу i висланий в мiсця проживання перегрiнiв, де й одержував їхнiй статус.

Перегрiни не користувалися полiтичними правами римських громадян, хоча й були пiдданими Риму. В сферi приватно-правових вiдносин вони керувалися власним нацiональним правом згiд^-

но з законом про провiнцiї, який встановлював для неї особливий правовий статус. Таким чином, склалася рiзноманiтна система правового регулювання майнових вiдносин у рiзних провiнцiях, при цьому не було спiльної правової основи для контакту з Римом в цiй сферi. Зазначенi фактори перешкоджали нормальному розвитковi цивiльного обороту мiж перегрiнами та римськими громадянами. В усуненнi їх основну роль зiграв перегрiнський претор, який у творчому союзi з мiським претором ретельно вишукував найцiннiший досвiд правової культури iнших народiв, узагальнював його й впроваджував в практичну дiяльнiсть. Це одне з наймудрiших джерел правової культури, вiдображене в правотворчiй дiяльностi преторiв.

В окремих випадках перегрiнам надавалося римське громадянство. Часто Римська держава надавала його групам перегрiнiв спецiальним актом державної влади, керуючись певними полiтичними, економiчними чи iншими мiркуваннями, наприклад з метою поповнення римських легiонiв воїнами, в яких, як вiдомо, мали право нести службу тiльки римськi громадяни.

На початку III ст. всi вiдмiнностi в правовому положеннi рiзних категорiй вiльного населення втратили своє значення. У 212 р. iмператор Каракалла поширив статус римського громадянина на всiх пiдданих величезної iмперiї, що пояснювалося скорiше фiскальними мiркуваннями, нiж полiтичними. Як би то не було, проте все населення Римської iмперiї стало її громадянами. Iснували тiльки деякi обмеження - iноземцi, що прибували на. територiю Римської держави й не були її пiдданими, залишалися на становищi перегрiнiв. (варвари, слов'яни, германцi та iн.), як i пiдданi Риму, що вчинили тяжкi злочини.

Правове положення рабiв

З точки зору приватного права раб вважався рiччю i не мав нiяких прав нi в публiчнiй, нi в приватнiй сферi. Раби не могли служити в римських легiонах, не платили повинностей, оскiльки не були власниками майна, носiями яких-небудь прав, не могли мати сiм'ю. Зв'язок раба з рабинею, як, мiж iншим, з будь-якою жiнкою, не визнавався шлюбом i не породжував нiяких правових наслiдкiв. Дiти, народженi рабинею, не пiдпадали пiд батькiвську владу. Раб як рiч мiг стати об'єктом будь-якого права (права власностi, права застави, особистих сервiтутiв тощо), предметом будь-якого приватно-правового правочину, цивiльного спору. Якщо йому заподiяно калiцтво чи iнше ушкодження, позов до кривдника закладав не раб, а його володар, як за заподiяння шкоди будь-якiй речi. Коли раба виганяли з дому чи вiд нього вiдмовлявся володар, це не означало його свободи, а лише змiну господаря, оскiльки раба, як i будь-яку iншу рiч, викинуту на вулицю, мiг пiдiбрати будь-хто.

У перiод принципату робилися спроби, спрямованi на. обмеження свавiлля рабовласникiв, якi не полегшили становища рабiв, а тiльки сприяли забезпеченню непохитностi рабства.

Проте раб був не просто рiччю, а об'єктом, який мав розум, сильну волю, спритнiсть, здатнiсть до творчостi тощо. Тому рабовласники згодом все частiше починають експлуатувати саме цi його якостi. Вони надають йому певне майно для управлiння, спочатку просте, а потiм все складнiше. Раби в таких дорученнях були дуже заiнтересованi: а) це полегшувало їхню долю; б) при сумлiнному веденнi господарства вони розраховували на. певну прихильнiсть господаря; в) дбайливiсть i просто господарська спритнiсть давали рабу можливiсть накопичити певнi кошти для викупу свободи.

Надання рабу певного майна для управлiння дiстало назву рабська пекулiя. Це породило певнi наслiдки. Раб, надiлений пекулiєм, отримав можливiсть укладати приватно-правовi правочини, за якими виникали певнi права та обов'язки - вiн не мiг вести господарство, не маючи можливостi здiйснювати необхiднi для цього юридичнi дiї.

Римське право робить наступний крок-надання рабу пекулiя, що означає тепер згоду його володаря прийняти на себе обов'язки, що випливають з договору, укладеного рабом. Отже, раб, надiлений пекулiєм, отримує можливiсть здiйснювати юридичнi дiї, зумовленi його змiстом, тобто укладати будь-якi договори, що випливають iз необхiдностi рацiонально вести довiрене йому господарство зi всiма наслiдками, що з цього випливають.

Юридична дiяльнiсть раба, зумовлена пекулiєм, суворо регламентувалася. Звичайно, все набуте рабом при управлiннi пекулiєм автоматично було власнiстю його володаря. Проте Володар був вiдповiдальний за договорами, укладеними рабами в межах пекулiя, i тих, що визначалися змiстом пекулiя. Якщо раб укладав договiр, що не випливав з пекулiя, володар за таким договором вiдповiдальностi не нiс.

Проте це не означало дiєздатнiсть. Раби зовсiм не не одержували нiякої, навiть незначної правосуб'єктностi. Вони дiяли вiд iменi i на користь свого володаря, не несучи нiякої -правової вiдповiдальностi перед контрагентами за укладенi договори, виконуючи лише технiчнi функцiї.

Раби могли одержати свободу вiд свого володаря, що зумовлювалося рядом обмежень, 20-рiчний володар не мав змоги дарувати свободу рабу. Не можна було вiдпускати на свободу раба, молодшого ЗО рокiв чи таврованого. Визнавалося недiйсним звiльнення раба на шкоду кредитору у випадку, коли володарю загрожувало стягнення на рабiв, при цьому вiн їх вiдпускав на свободу. В перiод принципату були встановленi й кiлькiснi обмеження вiдпуску рабiв на свободу: володар, що мав 3 рабiв, мiг вiдпустити на свободу 2; володар, що мав до 10, -не бiльше половини; з ЗО допускалося звiльнення не бiльше третини; з 100- не бiльше чвертi, з 500- однiєї п'ятої i взагалi не бiльше 100 рабiв. За Юстiнiана цi обмеження були пом'якшенi, проте вони вже не могли врятувати рабовласницький лад. Повстання рабiв грунтовно розхитали колись могутню класичну рабовласницьку Римську iмперiю, пiдвалини якої здавалися непохитними.

Правове положення вiльновiдпущеникiв

Вiдпущений на свободу раб називався вiльновiдпущеником. Вiн набував правового статусу свого володаря, що вiдпустив його на свободу. Раб, вiдпущений на свободу римським громадянином, формально набував статусу римського громадянина, який однак не спiвпадав iз статусом вiльнонародженого римського громадянина. Такий вiльновiдпущеник називався лiбертiном. Якщо ж раб одержував свободу вiд латина чи перегрiна, його правовий статус визначався їхнiм станом.

Вiльновiдпущеник, що одержав статус римського громадянина (лiбертiн), не мiг взяти шлюб з вiльнонародженою римською громадянкою аж до початку принципату, а заборона брати шлюб з особою сенаторського звання зберiгалася до Юстiнiана.

Вiльновiдпущеник залежав вiд свого володаря: був зобов'язаний надавати йому всiлякi послуги, а у випадку потреби - алiментувати не тiльки колишнього патрона, а й його дiтей, батькiв, не мав права викликати його до суду, отже, був абсолютно позбавлений судового захисту вiд свавiлля володаря. Пiсля смертi вiльновiдпущеника-перегрiна його майно переходило до спадщини патрона.

У сферi публiчних правовiдносин вiльновiдпущеник обмежувався в правi служити в римських легiонах, а вiст. втратив право брати участь у роботi народних зборiв i голосувати.

Правове положення колонiв

Колонат зароджувався ще за часiв республiки, продовжував розвиватися в перiод принципату i отримав правове закрiплення в умовах абсолютної монархiї. Спочатку колони були дрiбними орендарями землi. На той час завершились успiшнi загарбницькi вiйни, вiдповiдно припинився приплив численних рабiв. До того ж жорстока експлуатацiя, виснажлива праця, нелюдськi умови життя та побуту, масовi страти зумовили високу смертнiсть серед рабiв i низьку народжуванiсть. Водночас зростання земельних надiлiв, поява нових промислiв, розширення й без того величезної територiї, збiльшення челядi, що обслуговувала рабовласникiв, вимагали робочих рук.

Землеволодiльцi, в яких не вистачало рабiв для обробки землi, почали здавати свої надiли дрiбними дiлянками в оренду вiльним людям, що потребували засобiв iснування. Цi дрiбнi орендарi дiстали назву. колони.

Оренда виявилася вигiдною обом сторонам. Колони, прагнучи забезпечити сiм'ю їжею i виплатити орендну плату, добре обробляли землю, збираючи високi врожаї, їхня праця була продуктивнiшою порiвняно з пiдневiльною рабською. Землеволодiльцi одержували великi прибутки вiд здачi землi в оренду. Колонат швидко розвивався. Орендна плата встановлювалась як в грошовiй, так i в натуральнiй формi.

Колонат не є чисто римським продуктом суспiльного розвитку. В Єгиптi та Азiї подiбнi вiдносини виникли ранiше i були запозиченi Римом. Однак у Римi джерелом колонату був також рабський пекулiй, за яким раби, що добре працювали на переданiй їм в пекулiй землi, одержували свободу, проте навiчно прикрiплювалися до тiєї самої землi.

За таких умов орендар-колон юридичне залишався незалежним, мав право в будь-який час розiрвати договiр, пiти в iнше мiсце. Проте орендарями були, як правило, найбiднiшi кола населення, якi не мали достатнiх засобiв для успiшної обробки землi. Землеволодiльцi надавали їм позики, але на таких умовах, щоб колони не мали змоги їх погасити своєчасно. Ускладнювали становище частi неврожаї. Згодом колони попадають в економiчну залежнiсть вiд орендодавцiв. Колон не може залишити орендовану дiлянку, не розрахувавшись з боргами, а розрахуватися вiн також не мiг.

Поступово фактична економiчна залежнiсть перетворюється в юридичну, її збiльшує нова податкова реформа, за умовами якої податки iз землi нараховуються з урахуванням колонiв. Залишення колонами землi зменшувало прибутки землеволодiльцiв, вони усiляко намагалися закрiпити колонiв, навiть переманюючи їх в iнших. Для перепони переходу колонiв у 322 р. був прийнятий закон, який забороняв колону самовiльно залишати орендований надiл. У 357 р. новий закон заборонив землеволодiльцям вiдчужувати земельнi надiли без приписаних до них колонiв. Таким чином, завершилося правове оформлення щодо закрiплення колонiв. Внаслiдок цього з'явилася нова група залежних людей, що мали певну правоздатнiсть, але вельми обмежену в її здiйсненнi. Якщо колон самовiльно залишав землю, землеволодiлець засобами вiндикацiї мав -право витребувати його назад, тобто правове положення колона мало чим вiдрiзнялось вiд раба. Однак колони не були рабами, юридичне вони залишались вiльними, але прикрiпленими до землi. Колони - попередники крiпакiв, а колонат - зародок феодалiзму.

Не тiльки сам колон, а i його дiти вважалися приписаними до даного надiлу. Колонат став спадковим. Зростає й особиста залежнiсть колонiв вiд землеволодiльцiв, якi здiйснювали над ними суд i розправу безконтрольно. Наближалось народження нової економiчної формацiї- феодалiзму.

Размещено на Allbest.ru