Правосуддя в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тема 1: „Загальні положення курсу судові та правоохоронні органи України”

1. Поняття правоохоронної діяльності. Її ознаки, напрямки

Поняття правоохоронної діяльності у правовій та соціально-політичній літературі застосовується широко. Правоохоронна діяльність як багатоаспектна діяльність спрямовується політичними та управлінськими засобами на блокування соціальних відхилень, локалізацію соціальної напруги або правових конфліктів. Складна система правоохоронної діяльності реалізується у різних типах право застосовних дій, а саме, правовстановлюючих, право забезпечувальних, правопримушувальних та правовідновлювальних.

Правоохоронна діяльність - це діяльність, що здійснюється згідно з чинним законодавством у визначений законом спосіб із застосуванням специфічних юридичних повноважень на законних підставах і у відповідності з принципами права.

Структурно до системи правоохоронної діяльності входять такі напрями:

1. Діяльність державних органів із забезпечення правосуддя.

2. Діяльність органів прокуратури.

3. Діяльність з виявлення, запобігання та розслідування злочинів.

4. Діяльність із захисту державної безпеки, державного кордону та охорони правопорядку.

Кожний напрям правоохоронної діяльності має істотні особливості. Цим пояснюється існування правозахисних та силових структур державних органів, певні організаційні зв'язки між ними, автономне, тобто незалежне один від одного, відомче регулювання діяльності.

В Україні за чинним законодавством можлива лише державна правоохоронна діяльність. Недержавна правоохоронна діяльність не передбачена, хоч участь громадян в охороні правопорядку та державного кордону є досить розвиненою та регламентованою. Для правоохоронної діяльності характерною є взаємодія між державними органами різних гілок влади - законодавчої, виконавчої та судової. Та незважаючи на множинність її суб'єктів, така діяльність має цілісний характер. Цілісне виконання правоохоронної функції в державі утворюється системними зусиллями уповноважених органів з виявлення або розслідування правопорушень, відновлення порушеного права, захисту правопорядку, нагляду за додержанням законності, активною і цілеспрямованою взаємодією у процесі цієї діяльності та координацією між уповноваженими органами.

Правоохоронна функція держави полягає у забезпеченні конституційного порядку, національної безпеки; вона зумовлює стан законності, актуалізує охорону конституційних прав людини і громадянина та відновлення порушених неправомірним чином цих прав.

Головна ознака правоохоронної діяльності полягає в її соціальній цінності охороняти права фізичної або юридичної особи певними юридичними процедурами. Позитивний вплив на соціальну поведінку людини (груп людей) за допомогою використання дозволів, приписів, заборон або реалізації юридичної відповідальності є своєрідним охоронним інструментом. Діяльність уповноважених органів здатна позитивно впливати на людину, мотивувати її правомірний спосіб поведінки, застосовуючи до правопорушників правомірний примус. Тому протидія правоохоронній діяльності є небажаною, а в певних випадках, передбачених законом, неприпустимою. Особи, які перешкоджають правомірній правоохоронній діяльності, можуть бути притягнені до відповідальності.

Другою ознакою правоохоронної діяльності є процедурна (процесуальна) ознака. Вона вказує на те, що способи здійснення правоохоронної діяльності складаються із спеціально встановлених юридичних процедур. Порушення посадовими особами правоохоронних органів встановлених процедур визнається істотним порушенням процесуального законодавства і, як правило, тягне за собою визнання дії правоохоронного органу неправомірною. Усі процедури правоохоронного призначення є формально визначеними.

Третьою істотною ознакою правоохоронної діяльності визнається статусна (професійна) ознака особи, яка є уповноваженим державою суб'єктом такої діяльності. Здійснювати заходи з охорони права, відновлення порушеного права, виявлення та розслідування злочинів, підтримання правопорядку має лише компетентна, процесуально уповноважена державою посадова особа, яка позбавлена права обіймати будь-яку іншу посаду або займатися іншою діяльністю (крім наукової та творчої діяльності) й делегувати свої повноваження іншій особі.

судова законодавство апеляційний військовий

2. Завдання правоохоронних органів

Для того, щоб визначити завдання правоохоронних органів, необхідно, насамперед, з'ясувати що таке правоохоронний орган взагалі.

Правоохоронний орган - це державний орган, основним (головним) предметом діяльності якого є законодавчо визначені функції або завдання з охорони права, відновлення порушеного права або організація виконання покарання, захист національної безпеки, підтримання правопорядку, забезпечення стану законності.

В Законі України „Про державний захист працівників суду та правоохоронних органів” подано їх перелік: до них, зокрема, належать:

- органи прокуратури;

- органи внутрішніх справ;

- органи служби безпеки;

- митні органи;

- органи охорони державного кордону та ін.

Виходячи з вищенаведеного визначення поняття правоохоронного органу, можна визначити наступні завдання цих органів:

1. Охорона та захист права.

2. Відновлення порушеного права.

3. Захист національної (державно) безпеки.

4. Підтримання правопорядку.

5. Забезпечення стану законності.

6. Виявлення та розслідування злочинів.

Підтримання правопорядку та припинення правопорушень покладається на компетентні державні органи (прокуратура, органи внутрішніх справ тощо), для яких діяльність з підтримання правопорядку, запобігання правопорушенням є обов'язковою і полягає у невідкладному й адекватному реагуванні на факти невиконання або неналежного виконання вимог правових норм з боку фізичних та юридичних осіб. Щодо відновлення порушеного права - це є пріоритетне завдання у діяльності правоохоронних органів. Йдеться про систему правомірних дій, до яких примушується фізична або юридична особа, що спричинила своїми діями збитки або будь-які інші негативні наслідки, до їх відшкодування.

3. Предмет курсу „Судові та правоохоронні органи України”

Предмет курсу навчальної дисципліни „Судові та правоохоронні органи України” адекватно визначається органічною їй юридичною проблематикою, навчальним матеріалом. Він складається із знань про діяльність уповноважених державних органів, а також про діяльність недержавних структур, які співпрацюють у системі правозахисту та правоохорони.

Зазначена дисципліна є різнобічною. Але основна увага, безперечно, приділяється суду та органам, які посідають центральне місце у системі правозахисту та правоохорони, мають найбільшу вагу у механізмі держави. Значну увагу приділено також питанню статусу посадових осіб, їх відповідальності та соціального захисту. Таким чином, предмет курсу навчальної дисципліни „Судові та правоохоронні органи України” було б правильним визначити як систему знань про підвалини, напрями і завдання державних органів та служб з діяльності у сфері правоохорони та правозахисту, взаємодію між ними та з державними органами різних гілок влади.

Отже, предмет дисципліни є комплексним, оскільки комплексною, багатовекторною та багаторівневою є правоохоронна діяльність державних і недержавних органів та організацій у сфері правоохорони.

4. Система курсу „Судові та правоохоронні органи України”

Систему курсу „Судові та правоохоронні органи України „ утворюють органічно пов'язані між собою вчення (системні знання) про забезпечення законності в діяльності суду та правозахисних органів, а також проблеми щодо змісту повноважень та компетенції правоохоронних органів, їх підпорядкованості та державного керівництва. У межах курсу розглядаються загальнотеоретичні питання про зміст та призначення судової, правозахисної та правоохоронної діяльності, а також конкретні питання про уповноважені державні органи та організації, про їх структуру та підпорядкованість, взаємодію та статус службових осіб цих органів. Особливо важливе місце при цьому посідає судова система, тому в межах курсу викладенню питань, що пов'язані з правосуддям, здійсненням судочинства в судах різних ланок, відведено значну частину навчального матеріалу.



Тема: „Законодавство про суд та правоохоронні органи”

1. Законодавчі та нормативно-правові джерела курсу „Судові та правоохоронні органи України” та їх загальна характеристика

З моменту здобуття незалежності в Україні прийнято закони та інші нормативно-правові акти, які формулюють напрями правоохоронної діяльності, функції її суб'єктів, права та обов'язки конкретних правоохоронних органів та суддів.

В чинному законодавстві передбачено різні види судочинства, а саме: конституційне, господарське, третейське, правосуддя з кримінальних, цивільних, адміністративних справ, судочинство військових трибуналів, а також функціонування судів першої інстанції, судів апеляційної та касаційної інстанцій. Залежно від кількості судів, що можуть розглядати конкретну справу, судочинство поділяється на одноособове та колегіальне. У законодавстві зазначається, що судовий розгляд справ повинен максимально сприяти охороні прав і свобод людини і громадянина, прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб. Серед найважливіших нормативних актів, які здійснюють регулювання правосуддя, виділяють: Конституція України, Кримінальний кодекс України, Цивільний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення, Господарський процесуальний кодекс України, Кримінально-процесуальний кодекс України, Цивільний процесуальний кодекс України, закони України „Про Конституційний Суд України”, „Про господарські суди”, „Про судоустрій”, „Про державне виконавче провадження”.

Прийнятим у 1991 році Законом України „Про прокуратуру” (з відповідними змінами та доповненнями) встановлено нову систему прокурорського нагляду, регламентовано участь прокурора в розгляді справ у судах, більш чітко визначені функції прокуратури. Цим законом також встановлено систему органів прокуратури, принципи їх організації та діяльності. Органи прокуратури у порядку нагляду виявляють численні порушення закону. Генеральний прокурор та підпорядковані йому прокурори вживають заходів щодо усунення порушень прав та законних інтересів громадян, притягують до відповідальності винних у цьому осіб.

Прокурорська діяльність - один із засобів реалізації державної влади, яка функціонує виключно в інтересах усієї держави; вона закріплюється Конституцією України та іншими правовими актами, зокрема: Постанови Верховної Ради України „Про затвердження Положення про класні чини працівників прокуратури України” та „Про затвердження дисциплінарного статуту прокуратури України” та ін.

За Конституцією України прокуратура становить єдину систему, її не віднесено до будь-якої з гілок влади (законодавчої, виконавчої, судової).

Законодавство з виявлення та розслідування злочинів охоплює види діяльності, яким є:

1. Оперативно-розшукова діяльність.

2. Дізнання.

3. Досудове слідство.

Особливість цієї діяльності полягає у тому, що реалізація її завдань покладається на державні органи та посадових осіб, діяльність яких може здійснюватися у процесуальних (при дізнанні та попередньому слідстві) та поза процесуальних (у порядку оперативно-розшукової діяльності) формах. Процедури з виявлення та розслідування злочинів є чітко визначеними. Вони формуються виключно в законах. Процедури, які регламентовані підзаконними актами (інструкціями, наказами, настановами тощо) можуть застосовуватися, якщо вони не суперечать законові.

Отже, виявлення та розслідування злочинів охоплює різні види діяльності. Їх регламентація передбачається як загальнодержавними нормативно-правовими та міжвідомчими актами, так і внутрішньовідомчими актами, серед яких, насамперед, виділяють: Кримінальний кодекс України, Кримінально-процесуальний кодекс України, Кодекс про адміністративні правопорушення, закони України „Про оперативно-розшукову діяльність”, Про організаційно-правові заходи боротьби з організованою злочинністю”, „Про державну податкову службу в Україні”, „Про попереднє ув'язнення” та ін.

За Концепцією (основами державної політики) національної безпеки, прийнятою Верховною Радою України, та відповідно до законодавства в Україні створено систему забезпечення національної безпеки, яка охоплює охорону державної безпеки та правопорядку. Специфіка законодавчого регулювання охорони державної безпеки та правопорядку полягає в тому, що такі загальнодержавні об'єкти, як „національна безпека”, конституційний лад”, державний суверенітет”, „громадський порядок” потребують застосування адекватних правомірних засобів охорони, серед яких є виконання законних рішень органів державної влади та місцевого самоврядування, державна підтримка забезпечення законності, державний вплив на злочинність, її причини та умови, фінансовий контроль господарюючих структур, контроль за міграційними процесами, заборона незаконних воєнізованих формувань тощо. Правовий порядок ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством, а органи державної влади, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Законодавчу основу охорони державної безпеки та правопорядку утворюють наступні нормативні акти: закони України „Про Раду національної безпеки і оборони”, „Про Службу безпеки України”, „Про боротьбу з корупцією”, „Про міліцію” та інші акти.

З прийняттям у 1996 році нової Конституції України юридична допомога громадянам набула особливого значення. За Конституцією України обов'язок із забезпечення права на захист від обвинувачення та з надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах покладений на адвокатуру (ст.59). Професійним обов'язком судів і правоохоронних органів та їх посадових осіб є роз'яснення громадянам їх конституційних прав і свобод, які захищаються судом. У законодавстві передбачено юридичні засоби допомоги (право громадян на звернення тощо), визначено окремі категорії громадян, яким необхідно надавати юридичну та іншу допомогу в обов'язковому порядку та за рахунок державного бюджету (неповнолітні та ін.). Серед нормативних актів, які регламентують надання юридичної допомоги громадянам, найважливішими є наступні: закони України „Про адвокатуру”, „Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”, „Про нотаріат”, „Про звернення громадян” та ін.

2. Концепція судової реформи в Україні

28 квітня 1992 року було прийнято Концепцію судово-правової реформи, яка передбачала вдосконалення судової системи: утворення Конституційного Суду, утворення спеціалізованих судів, введення апеляційних судів та побудову органів суддівського самоврядування. Зокрема, у Концепції зазначається, що основними принципами судово-правової реформи є:

1. Створення такого судочинства, яке максимально гарантувало б право на судовий захист, рівність громадян перед законом, створило б умови для дійсної змагальності і реалізації презумпції невинуватості.

2. Відповідність нормативних актів з питань діяльності судів і органів юстиції вимогам міжнародних угод, ратифікованих Україною.

3. Радикальне реформування матеріального і процесуального законодавства, деідеологізування і наповнення його гуманістичним змістом.

4. Виключення з кримінального закону діянь, які в сучасних умовах не можуть визнаватися злочинами.

5. Реформування системи кримінальних покарань.

6. Диференціювання форм судочинства, зокрема в залежності від ступеню тяжкості злочину.

7. Розгляд окремих категорій судових справ суддями одноособово, а також колегіями професійних суддів та суддями з розширеною колегією судових засідателів.

8. Чітке визначення умов допустимості доказів.

9. Встановлення судового контролю за законністю і обґрунтованістю процесуальних рішень слідчих органів, які обмежують права громадян.

10. Перевірка законності і обґрунтованості судових рішень в апеляційному і касаційному порядку та за нововиявленими обставинами.

Згідно з Концепцією судово-правова реформа має проводитися в три етапи, кожен з яких має свої чітко визначені завдання.

Підводячи підсумки до всього вищезазначеного, можна зробити висновок, що чітке та неухильне виконання правових норм та принципів, які закладені у законодавчих та інших нормативно-правових джерелах курсу „Судові та правоохоронні органи України”, забезпечить найбільш ефективне та результативне виконання завдань, які покладаються на правоохоронні органи, а також буде сприяти подальшій побудові правової та соціальної держави в Україні.



Тема 3: „Судова влада та судова система України”

1. Поняття та ознаки судової влади

Судова влада - це одна із гілок державної влади в Україні, яка реалізується спеціально уповноваженими на те державними органами (судами), з метою розв'язання конфліктів правового характеру, які виникають у суспільстві.

Судову владу представляють незалежні суди, які від імені держави, в порядку, встановленому законом, здійснюють правосуддя, наділені владними повноваженнями, метою яких є поновлення порушеного права і справедливості шляхом застосування державного примусу до осіб, які посягають на інтереси, що охороняються законом.

Можна виділити наступні ознаки судової влади:

1. Виключність - виключно органи судової влади покликані вирішувати всі правові конфлікти в державі; виносити рішення по справі уповноважені лише судові органи, лише суди вправі застосовувати цивільно-правові і кримінально-правові санкції; особливий виключний порядок формування судівського корпусу, як носія судової влади, а також особливий порядок притягнення суддів до відповідальності.

2. Самостійність - означає, що судова влада, як законодавча, так і виконавча гілки влади, виконує притаманні лише їй функції не підпорядковуючись одна одній. Рішення, які виносяться органами судової влади не потребують затвердження іншими гілками влади.

3. Повнота - характеризується обсягом компетенції, остаточністю рішень, що приймаються судовою владою, а також обов'язковістю цих рішень.

4. Підзаконність - проявляється у відповідності закону як побудови, так і самої процесуальної діяльності судів.

5. Єдність - означає нерозривність судової системи. Визначає єдиний статус суддів, характеризується однаковим застосуванням законів, фінансування судів з одного і того ж джерела - державного бюджету.

6. Незалежність - на питання організації судової діяльності, розгляду справ і прийняття рішень, а також на формування суддівського корпусу абсолютно виключається вплив політичних партій, громадських об'єднань, юридичних та фізичних осіб. У законодавстві України містяться конкретні норми, які встановлюють відповідальність за втручання у судову діяльність, передбачають таємницю наради суддів при прийнятті рішень, заборону вимагати від суддів розголошення такої таємниці тощо. Держава гарантує визначений порядок фінансування судів, а також матеріальне забезпечення суддів та їх соціальний захист.

Атрибутами судової влади є широкі юрисдикційні повноваження; це правовий статус судів як особливих органів державної влади; це й власне виконання владних суддівських повноважень.

Виходячи з вищенаведеного визначення поняття судової влади, можна зробити висновок, що воно містить два основні компоненти: по-перше, ця влада може реалізовуватися тільки спеціально уповноваженими органами (судами); по-друге, ці органи мають бути наділені притаманними тільки їм повноваженнями. Судова влада реалізується через такі повноваження:

1) здійснення правосуддя;

2) конституційний контроль;

3) контроль за додержанням законності та обґрунтованості рішень і дій державних органів та посадових осіб;

4) формування органів суддівського самоврядування;

5) роз'яснення судам загальної юрисдикції актів застосування законодавства;

6) утворення державної судової адміністрації.

Здійснення судової влади за змістом є значно ширшим, ніж відправлення правосуддя. Судова влада реалізується у діях суду, що не пов'язані з розглядом справ. Це, насамперед, організаційні та інформаційно-аналітичні дії (узагальнення судової практики, аналіз судової статистики, внесення окремих ухвал у державні органи, установи, організації про усунення порушень закону, вирішення скарг підозрюваних, обвинувачених, адвокатів тощо).

2. Поняття судової системи

Судова система України являє собою сукупність усіх судів держави, основаних на єдиних засадах організації і діяльності, що здійснюють судову владу.

Характерними ознаками судової системи України є її пристосованість до адміністративно-територіального устрою, різні рівні провадження, стабільність та єдність.

Єдність судової системи зумовлена метою та завданнями організації і діяльності судових органів, єдиними засадами судочинства для всіх ланок судової системи, незалежністю суддів у відправленні судочинства.

Судову систему України складають Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції.

Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. Згідно Конституції України він вирішує питання про відповідність законів та інших нормативно-правових актів Конституції України, а також дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

Суди загальної юрисдикції складають свою самостійну систему, яка існує поруч і у взаємозв'язку із судовою системою всієї держави. Ст.125 Конституції України встановлює, що система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації. Найвищим судовим органом в системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України.

Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні Вищі суди. Суди загальної юрисдикції є органічною частиною загальної державної судової системи. Це не проста сукупність судових органів, а цілісний механізм, всі ланцюги якого взаємопов'язані між собою чітко визначеними в законі повноваженнями. Риси системи судів загальної юрисдикції:

1. Простота її побудови.

2. Ієрархічна ступінчата структура.

3. Доступність судів для населення.

4. Єдність системи.

5. Стабільність системи.

3. Поняття судової ланки.

Відповідно до адміністративно-територіального устрою судова система України поділяється на ланки.

Поняття „ланка судової системи” пов'язане з компетенцією кожного конкретного судового органу.

Суди, які належать до певної ланки судової системи, мають однакову предметну компетенцію, ті самі функції і здебільшого розташовані у межах територіальних одиниць, прирівняних одна до одної за адміністративним поділом.

Судова система судів загальної юрисдикції складається з чотирьох ланок:

1. Місцеві суди району, району в місті, міськрайонні, військові суди гарнізонів.

2. Апеляційні суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя; апеляційні військові суди регіонів і Військово-Морських Сил; Апеляційний суд України.

3. Касаційний суд України.

4. Верховний Суд України.

Господарські та адміністративні суди є спеціалізованими судами в системі судів загальної юрисдикції

Діяльність ланок судової системи визначається тим, які функції виконує суд залежно від стадії розгляду справи, тобто в якій інстанції розглядається справа.

4. Поняття судової інстанції

Судова інстанція - це стадія розгляду справи в суді з певною компетенцією. Справи в судах розглядають в першій інстанції, другій інстанції - апеляційній та третій інстанції - касаційній. Справи також можуть переглядатися в порядку виключного провадження.

Місцевий суд розглядає як суд першої інстанції цивільні, господарські, адміністративні, кримінальні та інші справи у передбачених законом випадках, за винятком справ, віднесених законом до підсудності інших судів (підсудність визначає компетенцію суду, а також належність судової справи певному суду).

Апеляційні суди діють як суди апеляційної інстанції щодо рішень місцевих судів, як суди першої інстанції в адміністративних, кримінальних та цивільних справах, що віднесені до їх підсудності законом. Для забезпечення права на апеляційне оскарження судових постанов, ухвалених апеляційними судами у першій інстанції, відповідно до Закону України „Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 року (ст.26) утворено Апеляційний суд України. Апеляція - це основний спосіб перегляду судових рішень у цивільних, кримінальних та господарських справах, закріплений у законодавстві більшості країн світу.

Касаційний суд України відповідно до ст.33 Закону України „Про судоустрій України” розглядатиме в касаційному порядку справи, віднесені до його підсудності, а також інші справи у випадках, визначених процесуальним законом.

Верховний Суд України у межах своїх повноважень розглядає у касаційному порядку рішення судів загальної юрисдикції, переглядає в порядку повторної касації усі інші справи, розглянуті судами загальної юрисдикції в касаційному порядку, та справ, пов'язані з винятковими обставинами у порядку, встановленому процесуальним законом, а також розглядає справи, віднесені до його компетенції Конституцією та законами України.

Суди першої ланки є виключно судами першої інстанції. Вони не можуть виступати ні як апеляційна, ні як касаційна інстанція.

Самостійною формою перегляду постанов суду, що набрали законної сили, є перегляд у зв'язку з нововиявленими та винятковими обставинами та в порядку виключного провадження. Такий порядок встановлено у кримінальному і цивільному судочинстві та при вирішенні господарських спорів.



Тема 4 : „Правосуддя та його Конституційні принципи (засади)”

1. Поняття правосуддя

Правосуддя - це державна діяльність, яку проводить суд шляхом розгляду і вирішення у судових засіданнях в особливій, встановленій законом процесуальній формі цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних справ.

Правосуддя характеризується рядом ознак, що відрізняють діяльність суду від правоохоронної діяльності.

По-перше, воно здійснюється шляхом розгляду і вирішення у судових засіданнях цивільних справ стосовно спорів, захисту прав і законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави; розгляду у судових засіданнях кримінальних справ і вжиття встановлених законом заходів покарання до осіб, які винні у вчиненні злочину, або виправдовування невинних; вирішення господарських спорів між учасниками господарських правовідносин.

По-друге, розгляд і вирішення у судових засіданнях цивільних, кримінальних та інших справ ґрунтуються на конституційних засадах.

По-третє, правосуддя здійснюється відповідно до законодавства України, на основі кодифікованих актів (ЦПК, КПК, ГПК), які докладно регламентують порядок, процесуальну форму судового розгляду і рішень, які виносить суд.

По-четверте, судові рішення ухвалюються судами іменем України, вони обов'язкові до виконання на всій території України. Ці рішення є ніби законом у кожній конкретній справі.

Завданнями кримінально судочинства є охорона прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, які беруть у ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний (ст.2 КПК України).

Завданнями цивільного судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави шляхом всебічного розгляду та вирішення цивільних справ відповідно до чинного законодавства (ст.2 ЦПК України).

Відповідно до ст.1 ГПК України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність, мають право звертатися до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів згідно із встановленою підвідомчістю господарських справ.

Таким чином, суд, здійснюючи правосуддя, на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

2. Поняття принципів правосуддя

У правовій судочинство має бути побудовано на демократичних принципах, у яких відображено політико-правові ідеї, погляди носія влади і суверенітету - народу - на право як соціальну цінність. Демократичність цих принципів полягає в тому, що закріплені в нормах права вони забезпечують здійснення правосуддя тільки судом, на засадах рівності громадян перед законом і судом, одноособовість і колегіальність розгляду справ, незалежність суддів і підкорення їх лише законові, гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами, державну мову судочинства. Широкі й реальні процесуальні права учасників правовідносин, надійні гарантії їх реалізації, доступність і простота судочинства дають можливість кожній заінтересованій особі реалізувати право на звернення до суду за захистом і на судовий захист, дане Конституцією України. Отже, у принципах відображені демократичні риси і загальна спрямованість права та його найважливіших інститутів. Принципи здійснення судочинства мають важливе значення і для правоохоронної діяльності. Ідеї і погляди народу України повинні реалізовуватися у завданнях і меті правосуддя в цивільних, кримінальних та господарських справах, його організаційній побудові і правоохоронній діяльності.

Таким чином, принципи правосуддя - це основні загальні положення, які закріплюються в законі і характеризують найбільш важливі сторони організації і діяльності судових органів. Принципами правосуддя називаються норми найбільш загального керівного значення, що визначають природу і сутність правосуддя, структуру його основних інститутів і спрямовані на вирішення завдань, які стоять перед правосуддям.

3. Система принципів правосуддя

Усі принципи правосуддя тісно взаємопов'язані і в сукупності становлять єдину систему. Кожний з них відіграє самостійну роль, характеризує галузь законодавства у цілому, але між ними існує взаємозв'язок і взаємодія, які визначаються єдністю мети і завдань судочинства. Дія одного принципу зумовлює дію інших. Кожний з принципів не може існувати відокремлено від принципів системи в цілому. Зміст окремих принципів розкривається з урахуванням змісту інших принципів галузі права.

Система принципів у нормативному порядку не передбачена і в науці визначається по-різному. До принципів правосуддя необхідно віднести: здійснення правосуддя тільки судом; незалежність суддів і підкорення їх лише законові; принцип законності; гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом та ін.



4. Принцип законності

Суть принципу законності полягає в тому, що, по-перше, суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до конкретних правовідносин; по-друге, вся діяльність суду підпорядкована чинному законодавству і здійснюється у визначеній законом процесуальній формі. Якщо міжнародним договором встановлено інші правила, ніж ті, які регламентовано у національному законодавстві, то застосовуються правила міжнародного договору.

Якщо немає норм закону, які регламентують спірні правовідносини, суд застосовує норми права, якими вирішуються такі відносини, якщо немає останніх, спір вирішується виходячи з загальних принципів права.

Реалізація принципу законності забезпечується такими гарантіями:

1) можливістю перегляду судових постанов (в апеляційному, касаційному та виключному провадженні);

2) дією санкцій і відповідальності за неповагу до суду.

5. Здійснення правосуддя виключно судами

Правосуддя є однією з форм державної діяльності, яка здійснюється виключно судами шляхом розгляду і вирішення в судових засіданнях цивільних, кримінальних, адміністративних і господарських справ у встановленому законом порядку. Цей принцип закріплений у ст.124 Конституції України, ст.5 Закону України „Про судоустрій України” і відтворений у ст.6 ЦПК України і ст.16 КПК України.

В ч.1 ст.124 Конституції України також зазначено, що делегування функцій судів, привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Не допускається також створення надзвичайних та особливих судів (ч.5 ст.125 Конституції України).



6. Принцип недоторканості особи

Цей принцип означає, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

У разі нагальної потреби запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосовувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом 72 годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом 72 годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою.

Кожному затриманому гарантується право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання.

7. Здійснення правосуддя на засадах рівності громадян перед законом і судом

Цей принцип передбачений ст.129 Конституції України, а також відображений у ст.7 Закону України „Про судоустрій України”, ст.6 ЦПК України та ст.16 КПК України.

Правова рівність полягає у тому, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Під рівністю громадян перед судом слід розуміти те, що всі вони несуть відповідальність перед судами, які входять до єдиної судової системи, не маючи при цьому ніяких переваг і не зазнаючи ніяких обмежень. Іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи є рівними перед законом і судом як і громадяни України та користуються правом на судовий захист, за винятками, встановленими законом. (ст.26 Конституції України, ст.6 Закону України „Про судоустрій України”).

8. Одноособовий і колегіальний розгляд справ у судах

Судочинство проводиться суддею одноособово, колегією суддів або суддею і народними засідателями чи судом присяжних (статті 127 та 129 Конституції України, а також статті 7 і 1241 ЦПК України, ст.13 Закону України „Про судоустрій України”).

Кримінальні справи (ст.17 КПК України) розглядаються у суді першої інстанції суддею, який діє від імені суду, за винятком випадків, зазначених у частинах 2 і 3 цієї статті. Так, зокрема кримінальні справи про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше 10 років, розглядає суд у складі трьох осіб, якщо підсудний заявив клопотання про такий розгляд. Кримінальні справи про злочини, за які законом передбачено можливість призначення покарання у вигляді довічного ув'язнення, в суді першої інстанції розглядає суд у складі двох суддів і трьох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді.

Розгляд справ у апеляційному та касаційному порядку проводиться тільки колегіально у складі трьох суддів.

Судді місцевих господарських судів розглядають справи одноособово. Але залежно від складності справи будь-яку справу може бути розглянуто колегіально у складі трьох суддів.

9. Участь народу у здійсненні правосуддя

Відповідно до Конституції України (статті 124 і 127) та статей 65-72 Закону України „Про судоустрій України” правосуддя відправляють професійні судді та у визначених законом випадках - народні засідателі і присяжні.

Народні засідателі беруть участь у здійсненні правосуддя в апеляційних судах. Вони обираються з числа громадян України, які на день обрання досягли 25-річного віку і постійно проживають на території, на яку поширюється юрисдикція відповідного суду.

Присяжним може бути громадянин, який досяг 30-річного віку. Законом України „Про судоустрій України” встановлено обмеження щодо осіб, які не можуть бути включені до списків народних засідателів або присяжних, а саме:

1. Визнані судом обмежено дієздатними або обмежено дієздатними.

2. Які мають хронічні, психічні чи інші захворювання, що перешкоджають виконанню обов'язків народного засідателя.

3. Щодо яких провадиться дізнання, досудове слідство чи судовий розгляд кримінальної справи або які мають не зняту чи не погашену судимість.

4. Депутати усіх рівнів, члени Кабінету Міністрів України, судді, прокурори, державні службовці апарату судів, працівники органів внутрішніх справ та інших правоохоронних органів, адвокати, нотаріуси (ст.66).

Строк, на який народні засідателі закликаються до виконання обов'язків в суді, визначається Законом України „Про судоустрій України” і встановлюється не більш як місяць на рік, крім випадків, коли продовження цього строку зумовлюється необхідністю закінчити розгляд судової справи, початої з їхньою участю (ст.71).

На час виконання обов'язків у суді на народних засідателів поширюються гарантії незалежності і недоторканості суддів.

10. Незалежність суддів і підкорення їх тільки закону

Принцип незалежності суддів має кілька значень.

По-перше, незалежність їх від впливу різних органів державної влади і управління, службових осіб, громадських організацій, засобів масової інформації, окремих громадян, тобто незалежність від впливу так званого правосуддя на замовлення.

По-друге, незалежність від висновків органів попереднього розслідування і прокуратури, а також від висновків і думки учасників судового засідання.

По-третє, незалежність у складі самого суду, зокрема членів суду від голови суду. Ці параметри незалежності визначають професійність і стабільність суду як надійної державної інституції.

Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою завдати шкоди їх авторитету чи вплинути на неупередженість суду забороняється і тягне за собою передбачену законом відповідальність.

Основними гарантіями незалежності суддів від стороннього впливу при здійсненні ними своєї діяльності є: встановлений законом порядок їх призначення і звільнення; їх недоторканість; чітка юридична процедура здійснення правосуддя; таємниця нарадчої кімнати при винесенні рішень; відповідальність за неповагу до суду або втручання у вирішення конкретних справ; матеріальне та соціальне забезпечення суддів; функціонування органів суддівського самоврядування та ін.

Незалежність суддів є основною передумовою їх об'єктивності та неупередженості.

11. Гласність судового процесу

У ст.129 Конституції України, ст.9 Закону України „Про судоустрій України” серед засад судочинства проголошується гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами.

Розгляд справ у всіх судах є відкритим, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної таємниці; за мотивованою ухвалою суду, щоб запобігти розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які звернулися до суду, у справах про злочини осіб, які не досягли 16-річного віку, у справах про статеві злочини та в разі, коли цього потребують інтереси безпеки осіб, взятих під захист (ст.20 КПК), а також таємниці усиновлення (ст.10 ЦПК). У господарських судах - коли це суперечить вимогам щодо охорони комерційної або банківської таємниці або коли сторони чи одна із сторін обґрунтовано вимагає конфіденційності розгляду справи і подає відповідне клопотання до початку розгляду справи по суті.

Особи, які беруть участь у розгляді справи, а також інші присутні у відкритому судовому засіданні мають право робити письмові нотатки. Суд може в порядку, встановленому процесуальним законом, дозволити проводити в залі судового засідання фото- і кінозйомки, теле-, відео-, звукозаписи із застосуванням стаціонарної апаратури.

12. Презумпція невинуватості

Суть презумпції невинуватості полягає у тому, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ст.62 Конституції України). Окрім цього, у зміст цього принципу входять такі елементи: обвинувачений не зобов'язаний доводити свою не винуватість; усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.

13. Змагальність сторін

Цей принцип полягає у тому, що в судовому засіданні ведуть між собою процесуальний спір дві сторони: в кримінальному судочинстві - сторона обвинувачення і сторона захисту, в цивільному судочинстві - позивач і відповідач.

Кожна із сторін відстоює свою правову позицію за допомогою тих засобів, які передбачені процесуальним законом. Так, зокрема, в цивільному судочинстві кожна із сторін повинна доказати ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ст.30 ЦПК).

Змагальність забезпечує рівні процесуальні можливості учасників процесу щодо подання доказів, їх дослідження і заявлення клопотань, а отже виступає гарантією всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи і винесення законного, обґрунтованого і справедливого рішення.

14. Забезпечення обвинуваченому права на захист

Суть цього принципу полягає в тому, що кожна особа може особисто захищатися від обвинувачення у вчиненні злочину. Разом з тим, Конституцією гарантовано, що кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, така допомога надається безоплатно. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах діє адвокатура.

15. Державна мова судочинства

Згідно зі ст.10 Конституції України державною мовою В Україні є українська мова. Закон України „Про судоустрій України” (ст.10) передбачає, що застосування інших мов у судочинстві здійснюється у випадках і в порядку, визначених законом. Зокрема, відповідно до ст.9 ЦПК України та ст.19 КПК України судочинство проводиться українською мовою або мовою більшості населення певної місцевості.

Пленум Верховного Суду України у постанові „Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” від 1 листопада 1996 року №9 вніс роз'яснення, що судочинство має провадитися українською мовою. Лише за клопотанням осіб, які беруть участь у розгляді справи, суд зобов'язаний застосувати при провадженні судочинства й іншу мову в порядку, визначеному законом.

У випадках, коли громадяни іншої національності, які становлять більшість населення зазначених адміністративно-територіальних одиниць, населених пунктів, не володіють у належному обсязі державною мовою або коли в їх межах компактно проживає кілька національностей, жодна з яких не становить більшості населення даної місцевості, вони мають право користуватися рідною мовою та послугами перекладача у судовому процесі. Держава в окремих випадках, передбачених процесуальними законами гарантує оплату послуг перекладача.



Тема 5: „Правовий статус суддів. Органи суддівського самоврядування”

1. Законодавство про статус суддів

Судді є носіями судової влади в Україні, які реально здійснюють правосуддя; вони є посадовими особами державної влади, які в Конституційному порядку наділені повноваженнями здійснювати правосуддя і виконувати свої обов'язки на професійній основі в Конституційному Суді, судах загальної юрисдикції, військових судах, господарських судах, адміністративних судах.

Статус суддів - це сукупність прав та обов'язків, закріплених чинним законодавством стосовно порядку обрання суддів, їх повноважень, гарантій їх діяльності та відповідальності.

Статус суддів закріплений та гарантується Конституцією України, законами України „Про статус суддів”, „Про Конституційний Суд України”, „Про судоустрій України”.

Конституцією України (ст.127) визначено, що правосуддя здійснюють професійні судді та у встановлених законом випадках - народні засідателі і присяжні. Професійні судді не можуть належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.

2. Порядок обрання та призначення суддів

На посаду судді кваліфікаційна комісія суддів може рекомендувати громадян України, які досягли 25-річного віку, мають вищу юридичну освіту і стаж роботи у галузі права не менш як три роки, проживають в Україні не менш як 10 років та володіють державною мовою (ст.59 Закону України „Про судоустрій України”).

Не можуть бути рекомендовані на посаду судді особи, що визнані судом обмежено дієздатними або недієздатними; які мають хронічні чи психічні захворювання, що перешкоджають виконанню обов'язків судді; щодо яких проводиться дізнання, досудове слідство чи судовий розгляд кримінальної справи або які мають не зняту чи не погашену судимість.

Додаткові вимоги до окремих суддів щодо стажу, віку та їх професійного рівня встановлюються законом, зокрема Законом України „Про статус суддів”.

Так, відповідно до ст.7 цього Закону суддею апеляційного суду може бути громадянин України, який досяг на день обрання тридцяти років, має вищу юридичну освіту, стаж роботи за юридичною спеціальністю не менш як п'ять років, у тому числі не мнеш як три роки на посаді судді. Суддею Верховного Суду України може бути громадянин України, який досяг на день обрання тридцяти п'яти років, має вищу юридичну освіту, стаж роботи за юридичною спеціальністю не менш як десять років, у тому числі не менш як п'ять років на посаді судді.

Суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів.

На посаду судді спеціалізованого суду може бути рекомендований громадянин України, не молодший 30 років, який проживає в Україні не менш як 10 років, володіє державною мовою, має вищу освіту у галузі знань, що охоплюються межами юрисдикції відповідного суду, та стаж роботи за спеціальністю не менш як п'ять років.

Необхідною умовою для зайняття посади судді будь-якого складу суду є складання кваліфікаційного екзамену. Ця умова не поширюється на осіб, які мають відповідний стаж роботи на посаді судді, давність якого не перевищує одинадцять років.

Згідно ст.128 Конституції України перше призначення на посаду професійного судді строком на п'ять років здійснюється Президентом України. Всі інші судді, крім суддів Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою України безстроково, в прядку, встановленому законом.

3. Гарантії незалежності суддів

Судді у своїй діяльності є незалежними, підкоряються лише законові і нікому не підзвітні. Держава охороняє незалежність суддів і забезпечує це особливим порядком їх обрання (призначення), зупинення їх повноважень та звільнення з посади; характерною процедурою із присвоєння військових звань суддям військових судів; передбаченою виключно законом процедурою здійснення правосуддя; таємницею прийняття судового рішення і забороною її розголошення; забороною під загрозою відповідальності втручатися у здійснення правосуддя; встановленням відповідальності за неповагу до суду чи судді; правом на відставку; недоторканістю суддів; створенням необхідних організаційно-технічних та інформаційних умов для діяльності судів, матеріальним і соціальним забезпеченням суддів відповідно до їх статусу; особливим порядком фінансування судів; системою органів суддівського самоврядування на відміну від загальнодержавного процесу управління (ст.14 Закону України „Про статус суддів”).

4. Поняття суддівського самоврядування

Незалежність судів і суддів України забезпечується функціонуванням органів суддівського самоврядування, метою діяльності яких є колективне вирішення професійними суддями питань внутрішньої діяльності судів.

До питань внутрішньої діяльності судів належать питання організаційного забезпечення судів та діяльності суддів, соціальний захист суддів та їх сімей, а також інші питання, що безпосередньо не пов'язані із здійсненням правосуддя. Рішення із зазначених питань органами судівського самоврядування приймаються відповідно до закону.

Завданням органів суддівського самоврядування є:

1. Забезпечення організаційної єдності функціонування органів судової влади; зміцнення незалежності суддів, захист від втручання в їх діяльність.

2. Участь у визначенні потреб кадрового, фінансового, матеріально-технічного та іншого забезпечення судів та контроль за додержанням встановлених нормативів зазначеного забезпечення.

3. Погодження призначення суддів на посади в судах загальної юрисдикції, призначення частини суддів Конституційного Суду України та суддів до складу Вищої Ради Юстиції і обрання до кваліфікаційних комісій суддів.

4. Заохочення суддів та працівників апарату судів.

5. Здійснення контролю за організацією діяльності судів та інших структур у системі судової влади.

5. Органи суддівського самоврядування

Організаційними формами (органами) суддівського самоврядування є:

1. Збори суддів місцевого суду, апеляційного суду, Апеляційного суду України, Касаційного суду України, вищого спеціалізованого суду, Верховного Суду України.

2. Конференції суддів загальних (крім військових) місцевих та апеляційних судів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя.

3. Конференції суддів військових судів.

4. Конференції суддів спеціалізованих судів.

5. З'їзд суддів України.

Відповідно до Закону України „Про судоустрій України” збори суддів - це зібрання суддів відповідного суду, на якому вони обговорюють питання внутрішньої діяльності цього суду та приймають колективні рішення з обговорюваних питань.

Крім того збори суддів місцевих та апеляційних судів обирають делегатів на відповідні конференції суддів, а збори суддів Апеляційного суду України, Касаційного суду України, вищих спеціалізованих судів та Верховного Суду України - делегатів на з'їзди суддів України. Вони скликаються у міру необхідності, але не рідше одного разу на шість місяців головою відповідного суду як за власною ініціативою, так і на вимогу не менш як третини від загальної кількості даного суду. Збори суддів апеляційних судів та Касаційного суду України скликаються президією відповідного суду за власною ініціативою або за пропозицією голови суду, або на вимогу не менш як однієї третини від загальної кількості даного суду не рідше одного разу на три місяці. Збори суддів Верховного Суду України, збори суддів вищого спеціалізованого суду скликаються у міру необхідності, але не рідше одного разу на три місяці.

На голову відповідного суду покладається обов'язок виконувати рішення зборів суддів, а у судах, в яких діють президії суду, покладається на ці президії.

Конференція суддів - це зібрання представників суддів (делегатів) відповідних судів, на якому вони обговорюють питання діяльності цих судів та приймають колективне рішення з обговорюваних питань. До повноважень конференції суддів входить вирішення таких питань:

...