Загальна характеристика господарського права. Підприємництво як засіб здійснення господарської діяльності

Адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до суб'єкта господарювання протягом 6 місяців з дня виявлення порушення, але не пізніше ніж через 1 рік з дня порушення суб'єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом.

Тема 8. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ БАНКРУТСТВА

Банкрутство, згідно з теорією господарського права, є однією з юридичних підстав ліквідації підприємства.

Банкрутство як одна з юридичних підстав ліквідації підприємств регулюється Господарським кодексом України (гл. 23). Порядок і умови визнання суб'єктів підприємницької діяльності банкрутами з метою задовольнити претензії кредиторів регулює спеціальний Закон України «Про банкрутство» від 14 травня 1992 р., що нині діє в редакції від 30 червня 1999 р. і називається «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Неспроможність суб'єкта підприємництва - це нездатність суб'єкта підприємництва після настання встановленого строку виконати свої грошові зобов'язання перед іншими особами, територіальною громадою або державою інакше як через відновлення його платоспроможності.

Банкрутство - це визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

Боржник - суб'єкт підприємницької діяльності, неспроможний виконати свої грошові зобов'язання перед кредиторами,в сумі понад 300 мінімальних зарплат: у тому числі зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), протягом 3 місяців після настання встановленого строку їх сплати.

Боржником відповідний суб'єкт вважається на всіх стадіях провадження справ про банкрутство, банкрутом - після того, як господарський суд прийме постанову про визнання боржника банкрутом.

Кредиторами неплатоспроможних боржників є суб'єкти, які мають підтверджені відповідно із законодавством вимоги до боржника щодо і ротових зобов'язань, включаючи кредиторів, вимоги яких повністю або частково забезпечені заставою.

Правами кредиторів щодо неплатоспроможних боржників користуються також визначені законом органи справляння податків, зборів (обов'язкових платежів).

Суб'єктом банкрутства може бути лише суб'єкт підприємницької діяльності. Не можуть бути визнані банкрутами казенні підприємства, а також відокремлені структурні підрозділи господарської організації.

При Міністерстві економіки діє Агентство з питань банкрутства, головною метою якого є проведення заходів щодо запобігання банкрутству державних підприємств та підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує 25 %, суб'єктів підприємницької діяльності інших форм власності у випадках, передбачених законом. Крім цього, воно здійснює:

* повноваження державного органу з питань банкрутства відповідно до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»;

* ліцензування діяльності фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності, що діють як арбітражні керуючі (розпорядники майна, керуючі санацією, ліквідатори);

* ведення єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушено справу про банкрутство.

Регіональне (обласне) управління з питань банкрутства відповідно до покладених на нього завдань:

* аналізує стан додержання законодавства з питань банкрутства та інформує про результати аналізу Мінекономіки;

* забезпечує в регіонах реалізацію процедур банкрутства щодо відсутнього боржника;

* бере участь у проведенні аналізу фінансово-господарського стану суб'єктів підприємницької діяльності, що знаходяться у державній власності, із метою виявлення серед них боржників та запобігання їх банкрутства.

Засновники (учасники) суб'єкта підприємництва, власник май на, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, у межах своїх повноважень зобов'язані вживати своєчасних заходів щодо запобігання його банкрутству. Законодавством передбачено два види позасудових процедур, які можуть провадитися з метою запобігання банкрутству:

* надання фінансової допомоги в розмірі, достатньому для погашення його зобов'язань перед кредиторами, включаючи зобов'язання щодо сплати податків, зборів (обов'язкових платежів);

* відновлення платоспроможності цього суб'єкта (досудова санація) - це система заходів щодо відновлення платоспроможності боржника, яка включає реорганізаційні, організаційно-господарські, управлінські, інвестиційні, технічні, фінансово-економічні, правові заходи згідно з законодавством до початку порушення справи про банкрутство.

Підставою для застосування банкрутства до суб'єкта підприємництва є економічний фактор - неспроможність виконати грошові зобов'язання. Справу про банкрутство порушує господарський суд, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника сукупно складають не менше 300 мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом 3 місяців після встановленого для їх погашення терміну, якщо інше не передбачено законом.

Грошове зобов'язання - зобов'язання боржника заплатити кредитору певну грошову суму. Склад і розмір грошових зобов'язань, у тому числі розмір заборгованості за передані товари, виконані роботи і надані послуги, сума кредитів з урахуванням відсотків, які зобов'язаний сплатити боржник, визначаються на день подачі в господарський суд заяви про порушення справи про банкрутство.

Фактичною підставою для порушення справи про банкрутство може бути лише письмова заява до господарського суду, яка називається «заява про порушення справи про банкрутство». З такою заявою до господарського суду можуть звернутися:

* будь-хто з кредиторів. Кредитори мають право об'єднати свої вимоги до боржника і звернутися до суду з однією заявою, що підписується всіма кредиторами, які об'єднали свої вимоги;

* боржник із власної ініціативи (за наявності майна, достатнього для покриття судових витрат).

Разом з тим, боржник зобов'язаний звернутися в місячний термін до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство у разі, якщо:

¦ задоволення вимог одного або кількох кредиторів призведе до неможливості виконання грошових зобов'язань боржника в повному обсязі перед іншими кредиторами;

¦ орган боржника, уповноважений відповідно до установчих документів або законодавства прийняти рішення про ліквідацію боржника, прийняв рішення про звернення до господарського суду із заявою боржника про порушення справи про банкрутство;

¦ при ліквідації боржника не у зв'язку з процедурою банкрутства встановлено неможливість боржника задовольнити вимоги кредиторів у повному обсязі;

¦ в інших випадках, передбачених законом.

Провадження у справах про банкрутство здійснюють господарські суди. У випадках, передбачених законом, щодо неплатоспроможного боржника застосовуються такі процедури.

Розпорядження майном боржника відповідно до ст. 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» - це система заходів щодо нагляду і контролю за управлінням та розпорядженням майном боржника з метою забезпечення збереження та ефективного використання майнових активів боржника та проведення аналізу його фінансового стану.

Розпорядження майном боржника - це перша судова процедура, яка застосовується до нього. Вона не проводиться лише у випадках спрощеного порядку банкрутства, а також стосовно громадян-підприємців.

Задачі процедури розпорядження майном боржника полягають у наступному:

* збереженні майнових активів боржника:

* виявленні кредиторів;

* складанні та затвердженні реєстру грошових вимог кредиторів;

* проведенні перших загальних зборів кредиторів;

* прийнятті рішення про перехід на наступну стадію процедури банкрутства.

Термін цієї процедури складає 6 місяців і може бути продовжений чи скорочений судом за клопотанням комітету кредиторів, розпорядника майна чи власника. З моменту порушення справи про банкрутство суд уводить мораторій на задоволення майнових вимог кредиторів, термін виконання яких настав напередодні введення мораторію. Уведення процедури розпорядження майном боржника хоч і не тягне усунення керівника боржника та його органів управління, однак їх повноваження суттєво скорочуються.

На підготовчому засіданні суду, яке повинно відбутися не пізніше 30 днів з моменту порушення справи про банкрутство, вирішується: за загальною чи спрощеною процедурою буде вестися справа, з'ясовуються обставини, що можуть перешкоджати переходу до наступного етапу процедури банкрутства - публікації в офіційному друкованому органі повідомлення про порушення справи про банкрутство. Такими обставинами можуть бути: погашення вимог боржником, відкликання заяви про порушення справи про банкрутство тощо.

Якщо перешкоджаючих обставин немає, то суд виносить ухвалу, в якій визначається розмір вимог кредиторів, що подали заяву про порушення справи про банкрутство; дата складення розпорядником майна реєстру вимог кредиторів, який має бути складений та поданий до господарського суду на затвердження не пізніше 2 місяців та 10 днів після дати проведення підготовчого засідання суду; дата попередньогозасідання суду, яке має відбутися не пізніше 3 місяців після дати проведення підготовчого засідання суду; дата скликання перших загальних зборів кредиторів, які мають відбутися не пізніше 3 місяців і 10 днів після дати проведення підготовчого засідання суду; дата засідання суду, на якому буде винесено ухвалу про санацію боржника чи про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, чи припинення провадження справи про банкрутство, яке має відбутися не пізніше 6 місяців після дати проведення підготовчого засідання суду.

Виявлення кредиторів та інвесторів здійснюється шляхом подання кредиторами у місячний термін з дня опублікування оголошення про порушення справи про банкрутство до господарського суду заяв про грошові вимоги до боржника та документів, що їх підтверджують, а інвесторами - до розпорядника майна заяв про участь у санації боржника.

На попередньому засіданні господарського суду розглядаються заяви усіх кредиторів та виноситься ухвала, у якій зазначається розмір визнаних судом вимог кредиторів, які включаються розпорядником майна до реєстру вимог кредиторів, та призначається дата проведення зборів кредиторів.

Проведення зборів кредиторів повинно бути здійснено не пізніше З місяців та 10 днів після дати проведення попереднього засідання. Розпорядник майна повідомляє кредиторів згідно з реєстром вимог кредиторів про місце й час проведення зборів кредиторів та організує їх проведення. На перших зборах кредиторів утворюється комітет кредиторів (кількістю - не більше 7 осіб), визначаються його повноваження.

Заключним етапом процедури розпорядження є засідання суду, на якому приймається рішення про введення процедури санації чи відкриття ліквідаційної процедури. Якщо до початку засідання суду було укладено мирову угоду чи був погашений борг перед кредиторами, то провадження справи про банкрутство припиняється.

Санація - система заходів, що здійснюються під час провадження справи про банкрутство з метою запобігання визнання боржника банкрутом та його ліквідації, спрямована на оздоровлення фінансово-господарського стану боржника, а також задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації підприємства, боргів і капіталу та (або) зміни організаційно-правової та виробничої структур боржника.

Тривалість процедури санації становить 12 місяців і може бути продовжена не більш як на б місяців.

Санація вводиться господарським судом за клопотанням комітету кредиторів і йде за процедурою розпорядження. З моменту введення процедури санації припиняються повноваження керівника боржника, вони переходять до керуючого санацією. Власник майна не має права обмежувати повноваження керуючого санацією щодо розпорядження майном.
Процедура санації реалізується через план санації, який містить комплексну програму фінансового оздоровлення боржника та застосування спеціальних заходів щодо відновлення його платоспроможності із зазначенням терміну їх реалізації.

План санації розробляє арбітражний керуючий протягом 3 місяців з моменту оголошення процедури санації. Цей план розглядається на засіданні комітету кредиторів, яке повинно відбутися у чотиримісячний термін з моменту введення процедури санації. Якщо план санації буде схвалено комітетом кредиторів (більш ніж половиною голосів), то він протягом 5 днів передається до господарського суду.

Якщо протягом 6 місяців із дня введення процедури санації план санації не буде поданий до суду, то суд приймає рішення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.

За підсумками санації арбітражний керуючий надає письмовий звіт зборам кредиторів не пізніше ніж за 15 днів до закінчення встановленого терміну процедури санації чи за наявністю підстав для дострокового її припинення. Після проведення зборів звіт арбітражного керуючого та протокол зборів кредиторів подається у господарський суд не пізніше 5 днів після проведення зборів. Якщо платоспроможність боржника дійсно відновлена, то суд затверджує звіт керуючого санацією, що є підставою для припинення провадження справи.

У разі клопотання зборів кредиторів, відмови у затвердженні звіту керуючого санацією, неподання цього звіту у встановлений термін чи не проведення розрахунків із кредиторами у визначений термін господарський суд визнає боржника банкрутом і відкриває ліквідаційну процедуру.

Ліквідація - припинення діяльності суб'єкта підприємницької діяльності, визнаного господарським судом банкрутом, з метою здійснення заходів щодо задоволення визнаних судом вимог кредиторів шляхом продажу його майна.

Це завершальна процедура і вийти з неї можна лише через мирову угоду. Процедура ліквідації відкривається у разі:

* коли комітет кредиторів клопоче про введення такої процедури;

* коли результати санації виявилися незадовільними;

* коли суд застосовує спрощені процедури банкрутства;

* банкрутства громадян-суб'єктів підприємницької діяльності.

Загальний строк ліквідаційної процедури становить 12 місяців. При необхідності суд може продовжити цей термін на 6 місяців.

Етапи ліквідаційної процедури:

* введення процедури:

* виявлення та оцінювання ліквідаційної маси;

* реалізація майна боржника;

* задоволення вимог кредиторів;

* затвердження звіту ліквідатора.

Протягом 5 днів із дня винесення постанови суду про визнання боржника банкрутом ліквідатор зобов'язаний подати в офіційний друкований орган відомості про визнання боржника банкрутом. У місячний термін із дня публікації поточні кредитори повинні звернутися до суду із заявою своїх претензій до боржника.

З моменту прийняття постанови про визнання банкрутом підприємство набуває нового правового статусу - статусу банкрута; підприємницька діяльність банкрута завершується закінченням технологічного циклу з виготовлення продукції у разі можливості її продажу; строк виконання усіх грошових зобов'язань банкрута та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) вважається таким, що настав; припиняється нарахування неустойки (штрафу, пені), відсотків та інших економічних санкцій за всіма видами заборгованості банкрута; відомості про фінансове становище банкрута перестають бути конфіденційними чи містити комерційну таємницю.

Розрахунки з кредиторами ліквідатор здійснює згідно з реєстром їх вимог, за виключенням привілейованих кредиторів.

Черговість спрямування коштів, одержаних від продажу майна банкрута, на задоволення вимог кредиторів, установлена згідно зі ст. 31 Закону:

* у першу чергу задовольняються вимоги, забезпечені заставою, виплати вихідної допомоги звільненим працівникам банкрута, у тому числі відшкодування кредиту, отриманого на ці цілі, а також витрати, пов'язані з провадженням у справі про банкрутство в господарському суді та роботою ліквідаційної комісії:

* у другу - вимоги, що виникли із зобов'язань банкрута перед працівниками підприємства-банкрута (за винятком повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства), зобов'язань, що виникли внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров'ю громадян, шляхом капіталізації відповідних платежів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, а також вимоги громадян довірителів (вкладників) довірчих товариств або інших суб'єктів підприємницької діяльності, які залучали майно (кошти) довірителів вкладників);

* у третю - вимоги щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів)

* у четверту - вимоги кредиторів, не забезпечені заставою, у тому числі й вимоги кредиторів, що виникли із зобов'язань у процедурі розпорядження майном боржника чи у процедурі санації боржника;

* у п'яту - вимоги щодо повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства;

* у шосту чергу задовольняються інші вимоги.

Вимоги кожної наступної черги задовольняються в міру надходження на рахунок коштів від продажу майна банкрута після повного задоволення вимог попередньої черги.

У разі недостатності коштів, одержаних від продажу майна банкрута, для повного задоволення всіх вимог однієї черги вимоги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належить кожному кредиторові однієї черги.

Вимоги, заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, не розглядаються й вважаються погашеними. Так само вважаються погашеними вимоги, не визнані господарським судом, заявлені взагалі та не задоволені за недостатністю майна.

Завершальним етапом процедури ліквідації є затвердження господарським судом звіту ліквідатора, що є підставою для припинення провадження у справі про банкрутство.

Якщо після завершення ліквідаційної процедури в юридичної особи-банкрута не залишилося майна, то суд виносить ухвалу про ліквідацію юридичної особи-банкрута. У випадках, коли майна банкрута вистачає для задоволення вимог кредиторів, він вважається таким, що не має боргів і може здійснювати підприємницьку діяльність.

Мирова угода - домовленість між боржником і кредиторами стосовно відстрочення та (або) розстрочення, а також прощення (списання) кредиторами боргів боржника, яка оформляється угодою сторін.

Мирова угода може бути укладена на будь-якій стадії провадження справи про банкрутство, за умови згоди всіх кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою майна боржника.

Найчастіше вона використовується при банкрутстві підприємств, які виробляють планово-збиткову продукцію, де процедура санації не може бути застосована.

Мирова угода може бути укладена тільки стосовно вимог, забезпечених заставою, вимог другої та наступних черг, визначених ст.31 закону.

Одностороння відмова від мирової угоди не допускається.

Мирова угода має містити положення про розміри, порядок і терміни виконання зобов'язань боржника; відстрочення чи розстрочення або прощення (списання) боргів чи їх частини.

Арбітражний керуючий протягом 5 днів з дня укладення мирової угоди повинен подати до господарського суду заяву про затвердження мирової угоди.

Затвердження господарським судом мирової угоди є підставою для припинення провадження справи про банкрутство. У разі винесення господарським судом ухвали про відмову в затвердженні мирової угоди мирова угода вважається неукладеною.

За заявою будь-кого з кредиторів мирова угода може бути визнана господарським судом недійсною, якщо:

* боржником подані недостовірні відомості про своє майно в бухгалтерському балансі або в інших документах, що свідчать про фінансовий та майновий стани боржника (банкрута);

* виконання мирової угоди призведе боржника до банкрутства тощо.

Мирова угода може бути розірвана за рішенням господарського суду у разі:

невиконання боржником умов мирової угоди щодо не менш як 1/3 вимог кредиторів;

вчинення боржником дій, які завдають збитків правам та законним інтересам кредиторів.

Визнання мирової угоди недійсною та її розірвання є підставою для поновлення провадження справи про банкрутство.



Тема 9. ПРАВОВИЙ ЗАХИСТ ПРАВ І ЗАКОННИХ ІНТЕРЕСІВ СУБ'ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ

Держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання. Кожний суб'єкт господарювання відповідно до Господарського кодексу та Господарського процесуального кодексу України має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом:

· визнання наявності або відсутності прав;

· визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, зачіпають права та законні інтереси суб'єкта господарювання;

· визнання недійсними господарських угод;

· відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання;

· припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;

· присудження до виконання обов'язку в натурі;

· відшкодування збитків;

· застосування штрафних санкцій;

· застосування оперативно-господарських санкцій;

· застосування адміністративно-господарських санкцій;

· установлення, зміни і припинення господарських правовідносин;

· іншими способами, передбаченими законом.

Державні гарантії прав і інтересів суб'єктів господарювання можна розділити на:

· загальні - полягають у тому, що держава гарантує суб'єктам господарювання, незалежно від обраних ними організаційно-правових форм господарської діяльності і форм власності, однакові права і створює рівні можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів;

· майнові - полягають у тому, що держава шляхом прийняття відповідного законодавства, створення спеціальних структур гарантує недоторканність їхнього майна і забезпечує захист права власності (ст. 13 Конституції України).

Порядок і форми захисту прав суб'єктного господарювання визначаються насамперед нормами Господарською процесуального кодексу України (ГПК), відповідно до якого господарські спори вирішуються в порядку позовного провадження, а справи про банкрутство - також з урахуванням особливостей, передбачених Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 30 червня 1999 р.

Спори вирішуються на підставі Конституції України, законів та інших нормативно-правових актів України, міжнародних договорів і угод, згода на обов'язковість застосування яких запроваджено Верховною Радою України.

Особливу увагу законодавець приділяє захисту права власності, оскільки власність є основою існування й діяльності підприємців і підприємств будь-яких організаційно-правових форм. Передбачені чинним законодавством способи захисту права власності прийнято поділяти на:

· речово-правові - спрямовані на захист від безпосереднього неправомірного впливу будь-яких інших осіб. Одним із них є витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння (віндикація). Позивачем у справі буде власник, майно якого із володіння вибуло без його відома.

Власник може також подати в суд негаторний позов (позов про усунення будь-яких порушень його права власності, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням володіння). Підставою для негаторного позову є порушення, що перешкоджають власникові здійснювати свої права користування й розпорядження майном. При цьому, хоча майно і не вибуває з володіння власника, використовувати його за призначенням власник не має можливості;

· зобов'язально-правові - застосовуються у випадку зобов'язальних, зокрема, договірних відносин між власником і особою, що необґрунтовано утримує майно (наприклад, коли орендар не повертає орендодавцеві-власникові його майно по закінченні терміну договору оренди).

У процесі господарювання між підприємствами, підприємцями, державними й іншими органами виникають, здійснюються і припиняються численні господарські відносини, які іноді супроводжуються розбіжностями - господарськими спорами.

Більшість спорів передається на вирішення до господарського суду без досудового врегулювання.

Досудового врегулювання згідно зі ст. 5 ГПК України потребують тільки ті господарські спори, що виникають із договору перевезення, договору про надання послуг зв'язку, а також договору, заснованого на державному замовленні (щодо цих спорів сторони можуть звертатися за захистом своїх законних інтересів у господарський суд лише після того, як контрагентові була направлена претензія, яку той або відхилив, або не дав на неї відповідь у термін, установлений чинним законодавством). В інших випадках процедура досудового врегулювання відбувається за згодою сторін, у випадках, коли це прямо передбачено умовами укладеного між ними договору.
Недотримання порядку досудового врегулювання спорів є підставою для повернення позовної заяви (ст. 63 ГПК).

Установлені певні вимоги до змісту й форми претензії. Вона повинна бути викладена тільки в письмовій формі (ст. 6 ГПК).

Претензія підписується повноважною особою підприємства організації або їхнім представником і надсилається адресатові рекомендованим (цінним) листом або вручається під розписку.

Законодавством установлені два види термінів розглядання претензій:

· загальний (у місячний термін із дня її одержання);

· спеціальний (претензії, пов'язані з якістю і комплектністю продукції, розглядаються протягом двох місяців).

Установлено відповідні вимоги до форми і змісту відповіді на претензію. Насамперед це тільки письмова форма відповіді.

Якщо у відповіді про визнання претензії не повідомляється про перерахування визнаної суми, то її заявник по закінченні 20 днів після одержання відповіді має право пред'явити в банк розпорядження про списання в безперечному порядку визнаної боржником суми. До розпорядження додається відповідь боржника, а якщо в ній не зазначений розмір визнаної суми, то додається також копія претензії.

Основним способом захисту порушених прав і законних інтересів громадян, підприємців і підприємств є судовий захист, здійснюваний від імені держави, який регламентується насамперед нормами Господарського процесуального кодексу України.

Звертання до суду за захистом - право підприємства, підприємця і будь-яка угода про відмову від такого права є недійсною (ст. 2 ГПК). Можлива лише відмова підприємства-позивача від уже заявленого позову, але це надалі позбавляє позивача права повторного звертання до суду із цими вимогами.

Правосуддя в господарських відносинах здійснюється господарськими судами. Відповідно до Закону України «Про судоустрій» систему спеціалізованих судових органів, що здійснюють правосуддя в господарських відносинах, складають Вищий господарський суд України, апеляційні господарські суди регіонів, а також місцеві господарські суди.

При цьому господарським судам підвідомчі справи:

· про спори, що виникають при укладанні, зміні й розірванні господарських договорів - переддоговірні спори;

· про спори, що виникають при виконанні договорів;

· про спори, що виникають за іншими підставами (наприклад, про відшкодування збитків, заподіяних підприємству в результаті виконання вказівок державних або інших органів);

· про визнання недійсними актів державних та інших органів за підставами, зазначеними у законодавстві (наприклад, акта, щодо не відповідає компетенції органа або вимогам законодавства);

· по заявах органів Антимонопольного комітету України з питань, віднесених до його компетенції;

· про банкрутство.

Порядок розглядання справ та інші питання судової процедури визначаються Господарським процесуальним кодексом України.

При звертанні до господарського суду із позовом про захист своїх порушених прав підприємство або підприємець повинні сплатити державне мито.

Підприємства і підприємці (як позивачі, так і відповідачі) у господарському процесі користуються рівними процесуальними правами.

Підсумком судового вирішення будь-якого господарського спору є судове рішення - владний акт, що пов'язує правову норму з конкретним юридичним фактом і поширює дію норми на даний факт, установлює права й обов'язки конкретних суб'єктів права.

Залежно від основ суд виносить рішення (при вирішенні спору по суті), постанови (по справах про банкрутство - постанова про визнання боржника банкрутом, постанови апеляційної та касаційної інстанцій за підсумками перегляду винесених судом попередніх інстанцій рішень, ухвал, постанов) і ухвали (в інших випадках).

Рішення господарського суду набуває законної чинності по закінченні десятиденного терміну з дня його прийняття, а у випадку, якщо в судовому засіданні були оголошені тільки вступна і резолютивна частини рішення, воно набуває чинності по закінченні десятиденного терміну з дня підписання рішення.

У випадку подачі апеляційної скарги або внесення прокурором апеляційного протесту рішення, якщо воно не скасоване, набуває законної чинності після розглядання справи апеляційною інстанцією.

Зміст і структура судового рішення повинні відповідати вимогам ст. 84 ГПК України. Судове рішення складається з вступної, описової, мотивувальної й резолютивної частин.

Надійний захист прав та інтересів суб'єктів господарювання забезпечує встановлений законодавством порядок перегляду судових рішень в апеляційному й касаційному порядку, у ході яких перевіряється законність і обґрунтованість прийнятих господарськими судами попередніх інстанцій рішень, ухвал і постанов.

Перегляд рішень, що не набули в законної чинності, ухвал, постанов (у справах про банкрутство) у порядку апеляційного провадження здійснюють апеляційні господарські суди регіонів по апеляційних скаргах сторін у справі або апеляційних поданнях прокурора.

Апеляційна скарга (подання) подається через місцевий господарський суд, що розглянув справу. Місцевий господарський суд у п'ятиденний термін направляє отриману апеляційну скаргу або подання разом зі справою до апеляційного господарського суду (ст. 91 і 92 ГПК).

Апеляційна скарга подасться, а апеляційне подання вноситься протягом 10 днів із дня ухвалення рішення місцевим господарським судом, а у випадку якщо в судовому засіданні були оголошені тільки вступна й резолютивна частини рішення - із дня підписання рішення, оформленого відповідною ст. 84 ГПК України. Відновлення пропущеного процесуального терміну подачі апеляційної скарги можливе протягом трьох місяців із дня ухвалення рішення місцевим господарським судом (ст. 93 ГПК).

Апеляційний господарський суд переглядає справу за правилами розглядання цих справ у першій інстанції з деякими обмеженнями (ст. 101 ГПК - позбавлення права приймати додаткові докази, за винятком тих випадків, коли заявник обґрунтував неможливість їхньої подачі суду першої інстанції причинами, що не залежать від нього, неприйняття вимог, що не були предметом розглядання в суді першої інстанції).

Перегляд в апеляційному порядку рішень місцевих господарських судів здійснюється колегіями у складі трьох суддів.

Апеляційна скарга (подання) на рішення місцевого господарського суду розглядається протягом двомісячного терміну з дня надходження справи разом з апеляційною скаргою (поданням) в апеляційну інстанцію. За підсумками розглядання апеляційної скарги (подання) апеляційний господарський суд приймає постанову, що набуває законної чинності з дня її прийняття. Перегляд рішень місцевих судів, що набрали законної чинності, і постанов апеляційних судів регіонів у порядку касаційного провадження здійснюється Вищим господарським судом України.

Касаційна скарга може бути подана протягом 1 місяця з дня набуття законної чинності рішення місцевого господарського суду або апеляційного господарського суду. У ній не допускаються посилання на недоведеність тих або інших обставин справи (ст. 109 - 111 ГПК).

У касаційній інстанції скарга (подання) розглядається за правилами розглядання справ у судах першої інстанції, за винятком процесуальних дій, пов'язаних із з'ясуванням обставин справи і їхнім доведенням. Касаційна інстанція на підставі установлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Касаційна скарга (подання) розглядається протягом двомісячного терміну з дня надходження справи разом із касаційною скаргою (поданням) у Вищий господарський суд України.

За підсумками розглядання касаційної скарги (подання) суд приймає постанову, що набуває законної чинності з дня її прийняття.

Касаційній інстанції надане право скасування рішень або постанов попередніх інстанцій і передачі справи на повне розглядання у суд першої інстанції.

Перегляд постанови Вищого господарського суду України, прийнятої за результатами перегляду рішення місцевого господарського суду, що набрало законної чинності, або постанови апеляційного господарського суду з ініціативи сторони або Генерального прокурора України, здійснюється Верховним Судом України.

Оскарження постанов Вищого господарського суду України у Верховному Суді України можливо за досить обмеженим колом найбільш вагомих підстав, ігнорування яких здатне дестабілізувати судову систему в цілому. Наприклад, застосування Вищим господарським судом нормативно-правового акта, що суперечить Конституції України; виявлення різного застосування Вищим господарським судом того самого положення закону або іншого нормативно-правового акта в аналогічних справах (ст. 111 ГПК).

Касаційна скарга (подання) на постанову Вищого господарського суду може бути подана не пізніше 1 місяця з дня її прийняття, однак у випадку виникнення підстав для оскарження постанови Вищого господарського суду по закінченні встановленого терміну, Верховний Суд України зобов'язаний прийняти касаційну скаргу (подання) до свого провадження, незважаючи на закінчення цього терміну.

Тривалість провадження по касаційній скарзі на постанову Вищого господарського суду не може перевищувати 1 місяця.

За результатами розглядання касаційної скарги (подання) більшістю голосів суддів, що брали участь у перегляданні постанови Вищого господарського суду, виноситься постанова Верховного суду України. Вона є остаточною й оскарженню не підлягає.

Додатковою гарантією прав суб'єктів господарювання служить те, що рішення, ухвали, постанови господарського суду можуть бути переглянуті за ново виявленими обставинами.

Відповідно до ст. 112 ГПК господарський суд може переглянути прийняте ним рішення, що набрало законної чинності, за ново виявленими обставинами, які мають істотне значення для справи і не могли бути відомі заявникові раніше (наприклад, подання експертом неправильного висновку, що був покладений в основу судового рішення, неправильний переклад документів або пояснень учасників процесу; надання недостовірних або фальсифікованих документів).

Право ініціювання перегляду справи за ново виявленими обставинами надано стороні і прокуророві, які можуть протягом 2 місяців із дня виявлення цих обставин звернутися до суду, що виніс судове рішення, із заявою (поданням) про його перегляд.

Суд розглядає заяву (подання) про перегляд судового рішення (постанови, ухвали) протягом 1 місяця і за його результатами виносить: рішення - у випадку зміни або скасування рішення; постанову - у випадку зміни або скасування постанови; ухвалу - у випадку зміни або скасування ухвали або залишення рішення, постанови, ухвали без змін.

Найважливішим елементом захисту прав підприємств і підприємців є ефективна робота правового механізму виконання судових рішень, у зв'язку з цим велике значення для всіх судів, у тому числі і господарських, має виконавче провадження - завершальна стадія судового процесу. Документом, щодо видається господарським судом на виконання рішення, ухвали, постанови, є наказ суду, який видається або висилається позивачу після набрання судовим рішенням законної чинності. Наказ може бути пред'явлений до виконання не пізніше 3 місяців із дня ухвалення рішення, ухвали або постанови.

Основні положення про порядок виконання рішень господарських судів, ухвал і постанов регламентуються розділом XIV ГПК України (ст. 115 - 122), а також Законом України «Про виконавче провадження».

Господарські спори можуть розглядатися не тільки господарськими судами. Відповідно до діючого законодавства підприємства мають право передачі, підвідомчих господарським судам спорів, на вирішення до третейського суду. Діяльність третейських судів регулюється Законом України «Про третейські суди».

При відмові від розглядання господарської суперечки у третейському суді або неотриманні відповіді у встановлений термін спір передається на розглядання господарського суду по підсудності.

У третейському суді спір розглядається протягом місяця з дня надходження позовної заяви. Рішення третейського суду викладається в письмовій формі і підписується суддями. Крім того, чинне законодавство України передбачає розглядання деяких категорій спорів в інших, спеціально створених третейських судах (наприклад, Міжнародному комерційному арбітражі при Торгово-промисловій палаті України).

Тема 10. ПРАВОВІ ЗАСАДИ ОБМЕЖЕННЯ МОНОПОЛІЗМУ В ЕКОНОМІЦІ УКРАЇНИ

Дана тема спрямована на вивчення норм господарського права, які спрямовані на боротьбу з таким негативним явищем в економіці як монополізація.

Функціонування ринкових відносин передбачає створення рівних можливостей для суб'єктів господарської діяльності, а також їхню конкуренцію, під якою розуміється змагання між суб'єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб'єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб'єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб'єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку.

Нині зроблено вагомі кроки на шляху формування антимонопольного законодавства. Так, прийняті закони «Про захист економічної конкуренції» від 11 січня 2001 р., «Про Антимонопольний комітет України» від 26 листопада 1993 р., «Про захист від несумлінної конкуренції» від 7 червня 1996 р.

З метою забезпечення державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства, захисту інтересів підприємців та споживачів від його порушень утворено спеціальний державний орган Антимонопольний комітет України (АКУ).

Основними завданнями Антимонопольного комітету України є:

· здійснення державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства;

· захист законних інтересів підприємців та споживачів шляхом запровадження заходів щодо запобігання і припинення порушень анти монопольного законодавства, накладання стягнень за порушення антимонопольного законодавства в межах своїх повноважень;

· сприяння розвитку сумлінної конкуренції у всіх сферах економіки.

Антимонопольний комітетів утворені ним територіальні відділення складають систему органів Антимонопольного комітету України, яку очолює Голова Комітету.

Антимонопольний комітет виконує такі функції:

· контролює дотримання антимонопольного законодавства при створенні, реорганізації, ліквідації господарюючих суб'єктів; при здійсненні господарської діяльності підприємцями та при реалізації повноважень центральних і місцевих органів державної виконавчої влади;

· розглядає справи про порушення антимонопольного законодавства та приймає рішення за результатами розглядання в межах своїх повноважень;

· звертається до суду чи господарського суду з позовами (заявами) у зв'язку з порушеннями антимонопольного законодавства;

· бере участь у розробленні та вносить у встановленому порядку проекти актів законодавства з відповідних питань та інше.

Антимонопольний комітет України існує у складі Голови та десяти державних уповноважених. Вимоги державних уповноважених та голів територіальних відділень Антимонопольного комітету України в межах їхніх повноважень є обов'язковими для виконання у визначені ними терміни.

Органам державної влади і органам місцевого самоврядування, що регулюють відносини у сфері господарювання, забороняється приймати акти або вчиняти дії, що визначають привілейоване становище суб'єктів господарювання тієї чи іншої форми власності, або ставлять у нерівні умови окремі категорії суб'єктів господарювання чи іншим способом порушують правила конкуренції.

Рішення або дії цих органів, які спрямовані на обмеження конкуренції чи можуть мати наслідком такі обмеження, визнаються обгрунтованими у випадках:

· надання допомоги соціального характеру окремим суб'єктам господарювання за умови, що допомога надається без дискримінації інших суб'єктів господарювання;

· надання допомоги за рахунок державних ресурсів з метою відшкодування збитків, завданих стихійним лихом або іншими надзвичайними подіями, на визначених ринках товарів або послуг, перелік яких встановлюється законодавством;

· надання допомоги, у тому числі створення пільгових економічних умов окремим регіонам з метою компенсації соціально-економічних втрат, викликаних важкою екологічною ситуацією;

· здійснення державного регулювання, пов'язаного з реалізацією проектів загальнонаціонального значення.

Монопольним визнається домінуюче становище суб'єкта господарювання, яке дає йому можливість самостійно або разом з іншими об'єктами обмежувати конкуренцію на ринку певного товару (робіт, послуг).

Суб'єкт господарювання займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару (ст. 12 Закону України «Про захист економічної конкуренції»), якщо:

1) на цьому ринку в нього немає жодного конкурента;

2) не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості можливостей доступу інших суб'єктів господарювання щодо закупівлі сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар'єрів для доступу на ринок інших суб'єктів господарювання, наявності і пільг чи інших обставин;

3) частка суб'єкта господарювання на ринку товару перевищує 35 %, якщо він не доведе, що зазнає суттєвої конкуренції;

4) частка суб'єкта господарювання на ринку товару становить 35 % або менше, але він не зазнає суттєвої конкуренції, зокрема внаслідок порівняно невеликого розміру часток ринку, які належать конкурентам;

5) вважається, що кожен із двох чи більше суб'єктів господарювання займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару. якщо стосовно певного виду товару між ними немає конкуренції або є незначна конкуренція і щодо них, разом узятих, виконується одна з умов, передбачених пунктами 1-2;

6) становище кожного з кількох суб'єктів господарювання, якщо стосовно них виконуються такі умови:

· сукупна частка не більше ніж трьох суб'єктів господарювання, яким на одному ринку належать найбільші частки, перевищує 50 %;

· сукупна частка не більше ніж п'яти суб'єктів господарювання, яким на одному ринку належать найбільші частки, перевищує 70 %, і при цьому вони не доведуть, що стосовно них не виконуються умови п. 5.

Ринок товару - це сфера обороту товару (взаємозамінних товарів), на який протягом певного часу і в межах певної території є попит і пропозиція.

Стан товарного ринку, за якого задоволення попиту на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв'язку з істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю продукції в міру збільшення обсягів виробництва), а товари (послуги), що виробляються суб'єктами господарювання, не можуть бути замінені у споживанні іншими, у зв'язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на такі товари, ніж попит на інші товари (послуги), - вважається природною монополією.

Саме по собі монопольне становище того або іншого суб'єкта господарювання не визнається порушенням антимонопольного законодавства.

Види порушень антимонопольного законодавства.

1. Зловживання монопольним становищем:

· нав'язування таких умов договору, які ставлять контрагентів у нерівне становище, або додаткових умов, що не стосуються предмета договору, включаючи нав'язування товару, не потрібного контрагенту;

· обмеження або припинення виробництва, а також вилучення товарів з обороту з метою створення або підтримки дефіциту на ринку чи встановлення монопольних цін;

· інші дії, вчинені з метою створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) інших суб'єктів господарювання;

· встановлення монопольно високих або дискримінаційних цін (тарифів) на свої товари, що призводить до порушення прав споживачів або обмежує права окремих споживачів;

· встановлення монопольно низьких цін (тарифів) на свої товари, що призводить до обмеження конкуренції, та ін.

2. Неправомірні угоди між суб'єктами господарювання, спрямовані на:

o встановлення (підтримання) монопольних цін (тарифів), знижок, надбавок (доплат), націнок;

o розподіл ринків за територіальним принципом, обсягом реалізації чи закупівлі товарів, їх асортиментом або за колом споживачів чи за іншими ознаками - з метою їх монополізації;

o усунення з ринку або обмеження доступу до нього продавців, покупців, інших суб'єктів господарювання та ін.

Узгоджені дії можуть бути дозволені (ст. 10 Закону України «Про захист економічної конкуренції») у разі, якщо їх учасники доведуть, що ці дії сприяють:

удосконаленню виробництва, придбанню або реалізації товару;

техніко-технологічному, економічному розвитку;

розвитку малих або середніх підприємців;

оптимізації експорту чи імпорту товарів;

розробленню та застосуванню уніфікованих технічних умов або стандартів на товари;

раціоналізації виробництва.

3. Дискримінація суб'єктів господарювання:

заборона створення нових підприємств чи інших організаційних форм господарювання в будь-якій сфері господарської діяльності, а також встановлення обмежень на здійснення окремих видів господарської діяльності або виробництво певних видів товарів з метою обмеження конкуренції:

примушування суб'єктів господарювання до пріоритетного укладання договорів, першочергової реалізації товарів певним споживачам або до вступу в господарські організації та інші об'єднання;

прийняття рішень про централізований розподіл товарів, який призводить до монопольного становища на ринку;

встановлення заборони на реалізацію товарів з одного регіону України в інший;

o надання окремим підприємцям податкових та інших пільг, які ставлять їх у привілейоване становище щодо інших суб'єктів господарювання, що призводить до монополізації ринку певного товару;

обмеження прав суб'єктів господарювання щодо придбання та реалізації товарів;

встановлення заборон чи обмежень стосовно окремих суб'єктів господарювання або груп підприємців.

4. Несумлінна конкуренція - будь-які дії у конкуренції. що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності:

· неправомірне використання ділової репутації суб'єкта господарювання, створення перешкод суб'єктам господарювання у процесі конкуренції та досягнення неправомірних переваг у конкуренції;

· неправомірне збирання, розголошення та використання комерційної таємниці, а також інші дії.

За порушення антимонопольного законодавства застосовуються такі види санкцій.

1. Майнова відповідальність (ст. 52 Закону «Про захист економічної конкуренції»):

o у формі штрафу, який накладається на суб'єктів господарювання юридичних та фізичних осіб (табл. 1);

o у вигляді відшкодування збитків, заподіяних зловживанням монопольним становищем, анти конкурентними узгодженими діями, дискримінацією суб'єктів господарювання органами державної влади, органами місцевого самоврядування та органами адміністративно-господарського управління і контролю (ст. 55). Шкода, заподіяна порушеннями, передбаченими пп. 1, 2, 5, 10, 12, 18, 19 ст. 50 Закону України «Про захист економічної конкуренції», відшкодовується особою, що вчинила порушення, у подвійному розмірі завданої шкоди;

o у вигляді вилучення товарів .з неправомірно використаним позначенням та копій виробів іншого суб'єкта господарювання.

2. Організаційно-господарські санкції можуть застосовуватися як самим Антимонопольним комітетом (примусовий поділ монопольних утворень), так і відповідними органами влади і управління (скасування ліцензій, припинення операцій зовнішньоекономічної діяльності).

Примусовий поділ не застосовується у разі:

· неможливості організаційного або територіального відокремлення підприємств або структурних підрозділів;

· наявності тісного технологічного зв'язку підприємств, структурних підрозділів, якщо частка внутрішнього обороту в загальному обсязі валової продукції підприємства (об'єднання тощо) становить менше 30 %.

3. Адміністративна відповідальність посадових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, а також громадян, зареєстрованих як підприємці, за правопорушення, передбачені ст. 29-32 Господарського кодексу України, а також за неподання чи несвоєчасне подання передбаченої законом інформації, або подання завідомо недостовірної інформації Антимонопольному комітету України, його територіальним відділенням, ухилення від виконання чи несвоєчасне виконання рішень Антимонопольного комітету України, його територіальних відділень.

Суб'єкт господарювання, якому заподіяно збитків несумлінними конкурентними діями, має право на захист своїх порушених інтересів і на звернення до спеціально уповноважених органів, які надають захист у порядку, передбаченому Законом України «Про антимонопольний комітет України», Господарським процесуальним кодексом України.
Такими органами є:

· Антимонопольний комітет України;

· територіальні відділення Антимонопольного комітету України;

· адміністративні колегії;

· Вищий господарський суд;

· апеляційні господарські суди:

· місцеві господарські суди.

Основною задачею уповноважених органів є відновлення порушених інтересів суб'єктів господарювання, призупинення правопорушень, а також вплив на правопорушника з метою попередження подібних порушень у майбутньому.

Тема 11. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Зовнішньоекономічною діяльністю суб'єктів господарювання є господарська діяльність, яка у процесі її здійснення потребує перетинання митного кордону України майном та (або) робочою силою.

Загальні умови та порядок здійснення зовнішньоекономічної діяльності суб'єктами господарювання визначаються Господарським кодексом України, Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність» та іншими нормативно-правовими актами.

Зовнішньоекономічна діяльність провадиться за принципами:

o суверенітету народу України у здійсненні зовнішньоекономічної діяльності;

o свободи зовнішньоекономічного підприємництва;

o юридичної рівності і недискримінації;

o верховенства закону;

o захисту інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності;

o еквівалентності обміну, неприпустимості демпінгу при ввезенні та вивезенні товарів.

Суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності є:

1) господарські організації - юридичні особи, державні, комунальні та інші підприємства, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;

2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці;

3) підрозділи (структурні одиниці) іноземних суб'єктів господарювання, що не є юридичними особами за законодавством України (філії, відділення тощо), але мають постійне місцезнаходження на території України і зареєстровані в порядку, встановленому законом.

...