Загальна характеристика господарського права. Підприємництво як засіб здійснення господарської діяльності

У зовнішньоекономічній діяльності можуть брати участь також зовнішньоекономічні організації, що мають статус юридичної особи, утворені в Україні відповідно до закону органами державної влади або органами місцевого самоврядування.

Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності можуть здійснювати будь-які її види, не заборонені прямо і у виключній формі законами України. До видів зовнішньоекономічної діяльності, зокрема, належать:

· експорт та імпорт товарів, капіталів та робочої сили;

· надання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України послуг іноземним суб'єктам господарської діяльності і навпаки. Серед них послуг - виробничі, транспортно-експедиційні, страхові, консультаційні, маркетингові, експортні, посередницькі, брокерські. агентські, консигнаційні, управлінські, облікові, аудиторські, юридичні, туристичні та інші.;

· наукова, науково-технічна, науково-виробнича, виробнича, навчальна та інші види кооперації з іноземними суб'єктами господарської діяльності;

· навчання та підготовка спеціалістів на комерційній основі;

· міжнародні фінансові операції та операції з цінними паперами;

· кредитні та розрахункові операції, створення банківських, кредитних та страхових установ, як за межами України, так і на її території;

· спільна підприємницька діяльність, у тому числі створення спільних підприємств;

· підприємницька діяльність, пов'язана з наданням ліцензій, патентів, ноу-хау, торговельних марок та інших нематеріальних об'єктів власності;

· організація та здійснення діяльності в галузі проведення виставок, аукціонів, торгів, конференцій, симпозіумів тощо; організація та здійснення оптової, консигнаційної та роздрібної торгівлі на території України;

· товарообмінні бартерні операції;

· орендні, у тому числі лізингові, операції;

· операції з придбання, продажу та обміну валют на валютних аукціонах, валютних біржах та на міжбанківському валютному ринку;

· інші види зовнішньоекономічної діяльності.

Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності спрямовується на захист економічних інтересів України, прав і законних інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, створення рівних умов для розвитку всіх видів підприємництва у сфері зовнішньоекономічних відносин та використання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності доходів та інвестицій, заохочення конкуренції і обмеження монополізму суб'єктів господарювання у сфері зовнішньоекономічної діяльності.

Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюють Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Національний банк України, Міністерство зовнішніх економічних зв'язків та торгівлі, Державна митна служба України відповідно до їхньої компетенції, визначеної ст. 9 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» а також органи місцевого самоврядування.

Однією з форм державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності є встановлення режиму здійснення валютних операцій на території України. Такий режим установлений Декретом Кабінету Міністрів України від 14 лютого 1993 р. «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».

Наступною формою є митне регулювання зовнішньоекономічної діяльності, яке здійснюється згідно із Митним кодексом України, Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність», іншими законами, Єдиним митним тарифом та чинними міжнародними договорами, обов'язковість яких запроваджено Верховною Радою України.

Ліцензування та квотування експорту та імпорту як форми державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності запроваджуються Україною самостійно у випадках, передбачених ст. 16 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність». Відповідно до зазначеної статті в Україні запроваджуються такі види експортних (імпортних) ліцензій:

· генеральна ліцензія - відкритий дозвіл на експортні (імпортні) операції з певним товаром (товарами) то (або) з певною країною (групою країн) протягом періоду дії режиму ліцензування цього товару (товарів);

· разова (індивідуальна) ліцензія - разовий дозвіл, що має іменний характер і видається для здійснення кожної окремої операції конкретним суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності на період, не менший за необхідний для здійснення експортної (імпортної) операції;

· відкрита (індивідуальна) ліцензія - дозвіл на експорт (імпорт) товару протягом певного періоду (але не менше одного місяця) з визначенням його загального обсягу.

Крім того, можуть встановлюватися ще такі ліцензії, як антидемпінгова (індивідуальна), компенсаційна (індивідуальна) та спеціальна (індивідуальна).

Для кожного виду товару встановлюється лише один вид ліцензій. Ліцензії на експорт (імпорт) товарів видаються Міністерством економіки України на підставі заяв суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності.

Квотування здійснюється шляхом обмеження загальної кількості та (або) сумарної митної вартості товарів, яка може бути ввезена (вивезена) протягом певного періоду, через встановлення режиму видачі індивідуальних ліцензій, причому загальний обсяг експорту (імпорту) за цими ліцензіями не повинен перевищувати обсягу встановленої квоти. В Україні запроваджуються такі види експортних (імпортних) квот (контингентів):

· глобальні квоти (контингенти) - квоти, що встановлюються для товару (товарів) без зазначення конкретних країн (груп країн), в які товар (товари) експортується або з яких він (вони) імпортується;

· групові, квоти (контингенти) - квоти, що встановлюються для товару із зазначенням групи країн, в які товар експортується або з яких він імпортується;

· індивідуальні квоти (контингенти) - квоти, що встановлюються для товару із зазначенням конкретної країни, у яку товар може експортуватись або з якої він може імпортуватись.

Крім цього, запроваджено антидемпінгові, компенсаційні та спеціальні квоти. Для кожного виду товару встановлюється лише один вид квоти. Правовою формою реалізації зовнішньоекономічної діяльності служить зовнішньоекономічний договір (контракт).

Зовнішньоекономічний договір (контракт) укладається в письмовій формі. Права та обов'язки сторін зовнішньоекономічного договору (контракту) визначаються правом місця його укладення, якщо сторони не погодили інше.

Кабінет Міністрів України з метою забезпечення відповідності зовнішньоекономічних договорів (контрактів) законодавству України може запроваджувати їх державну реєстрацію. Правовою базою для цього є указ Президента України «Про облік окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів) в Україні» від 7 листопада 1994 р. та наказ Мінекономіки України «Про порядок реєстрації й обліку зовнішньоекономічних договорів (контрактів)» від 29 червня 2000 р.

Форма і зміст зовнішньоекономічного договору повинні відповідати Положенню про форми зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затвердженому наказом Мінекономіки України від 6 вересня 2001 р., що застосовується при укладанні договорів купівлі-продажу товарів (послуг, робіт) і товарообмінних договорів між українськими й іноземними суб'єктами господарської діяльності. До умов, що повинні бути передбачені в контракті, відносять: назву, номер, дату і місце укладання договору (контракту); преамбулу; предмет договору; кількість і якість товару (обсяг викопаних робіт, наданих послуг); базисні умови постачання товару (приймання (здачі) виконаних робіт або послуг); ціну і загальну вартість договору; умови платежів; умови приймання-здачі товару (робіт, послуг); упакування і маркірування; форс-мажорні обставини; санкції і рекламації; урегулювання спорів у судовому порядку. За домовленістю сторін у договорі можуть міститися додаткові умови.

Указом Президента України «Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів» від 4 жовтня 1994 р., з метою однакового тлумачення комерційних термінів при укладанні договорів, предметом яких є товари (роботи, послуги), встановлена необхідність застосовування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів, підготовлених Міжнародною торговельною палатою (далі - Правила ІНКОТЕРМС). Правила ІНКОТЕРМС («базисні умови постачання») розроблені Міжнародною торговельною палатою і в даний час діють v редакції 2000 р.

Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності несуть відповідальність у видах і формах, передбачених ст. 33 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність», іншими законами України і (або) зовнішньоекономічними договорами (контрактами).

Згідно зі ст. 33 Закону про ЗЕД у сфері зовнішньоекономічної діяльності можуть застосовуватися такі види відповідальності:

· майнова відповідальність. Вона застосовується у формі матеріального відшкодування прямих, непрямих збитків, упущеної вигоди, матеріального відшкодування моральних збитків, а також майнових санкцій;

· кримінальна відповідальність застосовується тільки у випадках, передбачених кримінальним законодавством України.

Згідно зі ст. 37 Закону про ЗЕД за порушення цього або зв'язаних з ним законів України до суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності або іноземних суб'єктів господарської діяльності можуть бути застосовані спеціальні санкції:

· накладення штрафів у випадках несвоєчасного виконання або невиконання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності й іноземних суб'єктів господарської діяльності своїх обов'язків відповідно до цього або зв'язаним з ним законами України. Розмір таких штрафів визначається відповідними положеннями законів України і (або) рішеннями судових органів України;

· застосування до конкретних суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності й іноземних суб'єктів господарської діяльності індивідуального режиму ліцензування у випадках порушення такими суб'єктами положень Закону про ЗЕД щодо зазначених у ньому положень, що встановлюють певні заборони, обмеження або режими здійснення зовнішньоекономічної операції з дозволу держави;

· тимчасове призупинення зовнішньоекономічної діяльності у випадках порушення Закону про ЗЕД або пов'язаних з ним законів України здійснення дій, то можуть завдати шкоди інтересам національної економічної безпеки.

Правовий режим іноземних інвестицій.

Загальні правові, економічні та соціальні умови інвестиційної діяльності на території України визначені Господарським кодексом України, Законом України від 18 вересня 1991 р. «Про інвестиційну діяльність».

Інвестиції - це всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, у результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект.

Інвестиційною діяльністю є сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій.

Інвестиційна діяльність здійснюється, зокрема, і на основі іноземного інвестування іноземними громадянами, юридичними особами, державами та спільним інвестуванням українськими й іноземними громадянами, юридичними особами та державами.

Особливості режиму іноземних інвестицій на території України визначаються Законом України від 19 березня 1996 р. «Про режим іноземного інвестування», дія якого поширюється виключно на іноземних інвесторів і підприємства з іноземними інвестиціями.

Відповідно до цього Закону іноземні інвестори мають право здійснювати інвестиції на території України у вигляді:

· іноземної валюти, що визнається конвертованою Національним банком України;

· валюти України - при реінвестиціях в об'єкт первинного інвестування чи в будь-які інші об'єкти інвестування відповідно до законодавства України за умови сплати податку на прибуток (доходи);

· будь-якого рухомого і нерухомого майна та пов'язаних з ним майнових прав;

· акцій, облігацій, інших цінних паперів, а також корпоративних прав (прав власності на частку (пай) у статутному фонді юридичної особи, створеної відповідно до законодавства України або законодавства інших країн), виражених у конвертованій валюті;

· грошових вимог та права на вимоги виконання договірних зобов'язань, які гарантовані першокласними банками і мають вартість у конвертованій валюті, підтверджену згідно із законами (процедурами) країни-інвестора або міжнародними торговельними звичаями;

· будь-яких прав інтелектуальної власності, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно із законами (процедурами) країни-інвестора або міжнародними торговельними звичаями, а також підтверджена експертною оцінкою в Україні, включаючи легалізовані на території України авторські права, права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, ноу-хау тощо;

· прав на здійснення господарської діяльності, включаючи права на користування надрами та використання природних ресурсів, наданих відповідно до законодавства або договорів, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно із законами (процедурами) країни-інвестора або міжнародними торговельними звичаями;

· інших цінностей відповідно до законодавства України.

Іноземні інвестиції на території України можуть здійснюватися в різноманітних формах. Серед цих форм, зокрема, такі:

· часткова участь у підприємствах, що створюються спільно з українськими юридичними і фізичними особами, або придбання частки діючих підприємств;

· створення підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам, філій та інших відокремлених підрозділів іноземних юридичних осіб або придбання у власність діючих підприємств повністю;

· придбання незабороненого законами України нерухомого чи рухомого майна, включаючи будинки, квартири, приміщення, обладнання, транспортні засоби та інші об'єкти власності, шляхом прямого одержання майна та майнових комплексів або у вигляді акцій, облігацій та інших цінних паперів;

· придбання самостійно або за участю українських юридичних чи фізичних осіб прав на користування землею та використання природних ресурсів на території України;

· придбання інших майнових прав;

· інші форми, які не заборонені законами України, у тому числі без створення юридичної особи на підставі договорів із суб'єктами господарської діяльності України.

Загалом щодо іноземних інвестицій та форм їх здійснення на території України встановлюється національний режим інвестиційної та іншої господарської діяльності. Винятки передбачаються чинним законодавством та міжнародними договорами України.

Бажаючи залучити в Україну іноземні інвестиції, держава встановила певні державні гарантії захисту іноземних інвестицій, у тому числі:

· гарантії від зміни законодавства;

· гарантії щодо примусових вилучень, а також незаконних дій державних органів та їхніх службових осіб;

· компенсація і відшкодування збитків іноземним інвесторам, завданих їм унаслідок дій або бездіяльності державних органів України чи їхніх службових осіб;

· гарантії у разі припинення інвестиційної діяльності;

· гарантії переказу доходів, доходів та інших коштів, одержаних унаслідок здійснення іноземних інвестицій.

Державна реєстрація іноземних інвестицій здійснюється відповідно до розділу III Закону України «Про режим іноземного інвестування» та Положення про порядок державної реєстрації іноземних інвестицій, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 7 серпня 1996 р. № 928.

Проводять таку реєстрацію Рада міністрів АР Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації після фактичного здійснення інвестицій.

Орган державної реєстрації фіксує дату надходження документів у журналі обліку державної реєстрації внесених іноземних інвестицій. Протягом 3 робочих днів, починаючи з цієї дати, розглядає подані документи і приймає рішення про реєстрацію іноземної інвестиції або про відмову в ній.

Специфіка регулювання іноземних інвестицій у спеціальних (вільних) економічних зонах установлюється законодавством України про спеціальні (вільні) економічні зони.

Спеціальною (вільною) економічною зоною вважається частина території України, на якій встановлено спеціальний правовий режим господарської діяльності, особливий порядок застосування та дії законодавства України. На території спеціальної (вільної) економічної зони можуть запроваджуватися пільгові митні, податкові, валютно-фінансові та інші умови підприємництва вітчизняних та іноземних інвесторів.

СЕЗ створюються з метою залучення інвестицій та ефективного їх використання, активізації спільно з іноземними інвесторами підприємницької діяльності з метою збільшення експорту товарів, поставок на внутрішній ринок високоякісної продукції і послуг, упровадження нових технологій, розвитку інфраструктури ринку, поліпшення використання природних, матеріальних і трудових ресурсів, прискорення соціально-економічного розвитку України.

Правовий режим СЕЗ в Україні визначається Господарським кодексом України, Законом України від 13 жовтня 1992 р. «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон», постановою Кабінету Міністрів України від 14 березня 1994 р. № 167 «Про Концепцію створення спеціальних (вільних) економічних зон в Україні».

Територія і статус спеціальної (вільної) економічної зони, у тому числі строк, на який вона створюється, визначаються окремим законом для кожної спеціальної (вільної) економічної зони.

Згідно із Господарським кодексом України, Законом України «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» в Україні залежно від господарської спрямованості та економіко-правових умов діяльності можуть створюватися такі СЕЗ:

· зовнішньоторговельні зони - частина території держави, де товари іноземного походження можуть зберігатися, купуватися та продаватися без сплати мита і митних зборів або з їх відстроченням. Формами організації таких зон можуть бути вільні порти (порто-франко), вільні митні зони (зони франко) та митні склади;

· комплексні виробничі зони - частина території держави, на якій запроваджується спеціальний (пільговий податковий, валютно-фінансовий, митний тощо) режим економічної діяльності з метою стимулювання підприємництва, залучення інвестицій у пріоритетні галузі господарства, розширення зовнішньоекономічних зв'язків, запозичення нових технологій, забезпечення зайнятості населення. Вони можуть мати форму експортних виробничих зон, де розвивається насамперед експортне виробництво, орієнтоване на переробку власної сировини, та експортноорієнтованих зон, головна функція яких - розвиток імпортозамінних виробництв;

· науково-технічні зони - це СЕЗ, спеціальний правовий режим яких орієнтований на розвиток наукового і виробничого потенціалу. Вони можуть існувати у формі регіональних інноваційних центрів-технополісів, районів інтенсивного наукового розвитку, високотехнологічних промислових комплексів, науково-виробничих парків (технологічних, дослідницьких, промислових, агропарків), а також локальних інноваційних центрів та опорних інноваційних пунктів;

· туристично-рекреаційні зони - це СЕЗ, які створюються в регіонах, що мають багатий природний, рекреаційний та історико-культурний потенціал, з його метою ефективного використання і збереження, а також активізації підприємницької діяльності (у тому числі із залученням іноземних інвесторів) у сфері рекреаційно-туристичного бізнесу;

· банківсько-страхові (офшорні) зони - це зони, у яких запроваджується особливо сприятливий режим здійснення банківських та страхових операцій в іноземній валюті для обслуговування нерезидентів. Офшорний статус надається банківським та страховим установам, які були створені за участю лише нерезидентів і обслуговують лише ту їхню підприємницьку діяльність, що здійснюється за межами України;

· зони прикордонної торгівлі - частина території держави на кордонах із сусідніми країнами, де діє спрощений порядок перетину кордону і торгівлі.

Тема 12. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ БАНКІВСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТА КРЕДИТНО-РОЗРАХУНКОВИХ ВІДНОСИН

Відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р., Господарського кодексу України банки - це фінансові установи, функціями яких є залучення у вклади грошових коштів громадян і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах і на власний ризик, відкриття та ведення банківських рахунків громадян та юридичних осіб.

Банки с юридичними особами. Вони можуть функціонувати як універсальні або як спеціалізовані: - ощадні, інвестиційні, іпотечні, розрахункові (клірингові).

Банківська система України складається з Національного банку України та комерційних банків, що створені й діють на території України відповідно до закону.

Національний банк України - центральний банк держави, основною функцією якого є забезпечення стабільності грошової одиниці України - гривні. Правовий статус НБУ визначається Законом України «Про Національний банк України».

Банки створюються у формі акціонерного товариства та кооперативного банку.

3 метою захисту інтересів клієнтів і забезпечення фінансової надійності банків Закон України «Про банки і банківську діяльність» установив мінімальний розмір статутного капіталу у сумі від 1 до 3 млн. євро залежно від локальності дії банку. Банкам заборонена діяльність у сфері матеріального виробництва, торгівлі і страхування. Банки, як правило, не можуть мати у власності нерухоме майно вартістю більше 25 % капіталу банку. Крім того, Інструкцією про порядок регулювання її аналіз діяльності комерційних банків, затвердженою постановою Правління НБУ від 14 квітня 1998 р., встановлені економічні нормативи діяльності банків.

Державну реєстрацію банків здійснює НБУ у 3-місячний термін з моменту подання повного пакету документів, зазначених у ст. 21 Закону України «Про банки і банківську діяльність». Банк набуває статусу юридичної особи з моменту внесення його до Державного реєстру банків. Банк має право здійснювати банківську діяльність тільки після отримання банківської ліцензії, яка видається НБУ.

Основними видами банківських операцій є депозитні, розрахункові, кредитні, факторингові та лізингові операції.

Процес акумуляції і перерозподілу тимчасово вільних ресурсів здійснюється за допомогою кредитів. З економічних позицій кредит можна охарактеризувати як суспільні відносини між кредитором і позичальником із приводу зворотного руху вартості, у яких відбувається передача кредитором позиченої вартості позичальникові на засадах зворотності й в інтересах суспільних потреб.

Кредитні правовідносини - це врегульовані нормами права самостійного виду відносини, що виникають при перерозподілі матеріальних фондів між учасниками майнового обороту з приводу надання коштів або товарно-матеріальних цінностей на певний строк або з відстроченням платежу на умовах зворотності і платності у вигляді відсотків по кредиту.

Вимоги до форми і порядку укладання (зміни, розірвання) кредитних договорів передбачені ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги і державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12 липня 2001 р. Кредитний договір укладається між позичальником і кредитором у письмовій формі, визначає мету, суму і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту і не може змінюватися в односторонньому порядку.

Порядок укладання і вимоги до договорів банківського кредиту закріплені в Господарському кодексі України, Положенні НБУ про кредитування, затвердженому постановою Правління НБУ від 28 вересня 1995 р. Для одержання кредиту позичальник надає в банк клопотання (заявку), установчі документи, довідки банків про залишки коштів на рахунках і наявність заборгованості по кредитах, техніко-економічне обґрунтування потреби у кредиті і джерелах його погашення.

Для зниження ступеня ризику банк надає кредит позичальникові за наявності гарантії платоспроможного суб'єкта господарювання чи поруки іншого банку, під заставу належного позичальникові майна, під інші гарантії. З цією метою банк має право заздалегідь вивчити стан господарської діяльності позичальника, його платоспроможність та спрогнозувати ризик непогашення кредиту.

Договір банківського кредиту є консенсуальним і двостороннє зобов'язуючим.

Суб'єктами кредитних відносин можуть бути юридичні і фізичні особи. Кредитор - це суб'єкт кредитних відносин, що надає кошти позичальнику на певний строк. Позичальниками є юридичні і фізичні особи, що відчувають недолік v власних коштах.

Об'єкт кредитування властивий усім формам і видам кредиту - витрати, потреби, кредитування яких не заборонено законом.

Об'єктом кредитних правовідносин є те благо, на досягнення якого спрямовані суспільні економічні відносини шляхом реалізації прав і обов'язків його учасників.

Форми кредиту

Товарний кредит - це кредит, наданий одним суб'єктом господарювання іншому на договірній основі в речовій формі за рахунок тимчасово вільних ресурсів на умовах зворотності, терміновості і платності, як правило, у вигляді відстрочення платежів.

У Законі України «Про оподаткування прибутку підприємств» товарний кредит визначається як передача товару у власність на умовах відстрочення кінцевого розрахунку на певний строк і під відсоток.

Кредит у грошовій формі - це кредит, наданий, як правило, кредитною установою на договірній основі готівкою або безготівковими коштами на умовах зворотності, терміновості і платності. У законах України «Про фінансові послуги і державне регулювання ринків фінансових послуг», «Про оподаткування прибутку підприємств» кредит у грошовій формі, як виключна функція банків і небанківських кредитних установ (ломбардів, кредитних союзів та ін.), називається фінансовим кредитом.

Банківський кредит (ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність») - це будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов'язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження терміну боргу, що надано в обмін на зобов'язання боржника повернути заборгованість і сплатити відсотки із суми заборгованості.

Згідно з п. 13 Положення НБУ про кредитування жоден із виданих кредитів не може перевищувати 25 % власних коштів банку. Загальний розмір виданих кредитів не може перевищувати восьмикратного розміру власних коштів банку. Відповідно до п. 21 зазначеного Положення забороняється надання кредитів на покриття збитків господарської діяльності позичальника, а також на формування і збільшення статутного фонду банків і інших господарських товариств.

Види банківських кредитів.

Консорціумний кредит - призначається уповноважений банк, що діє в інтересах банківського консорціуму, здійснюючи кредитування позичальників.

Овердрафт - банк зобов'язується надавати позичальнику грошові кошти в кредит шляхом оплати з поточного рахунку позичальника розрахункових документів на суму, що перевищує залишок власних коштів позичальника на рахунку, у межах ліміту, визначеного кредитним договором.

Контокорентний кредит - при якому банк бере на себе оплату всіх поточних зобов'язань клієнта незалежно від залишку на поточному рахунку протягом визначеного терміну і враховує свої вимоги до клієнта на спеціальному рахунку. Погашенню підлягає сума, обчислена в результаті заліку взаємних вимог банку і клієнта на призначену дату. На відміну від овердрафта, при контокорентному кредиті протягом обумовленого сторонами терміну не відбувається нарахування плати за кожний одиничний випадок перевитрати суми залишку на рахунку.

Форфейтинг - кредитування експортеру шляхом покупки зі знижкою спеціалізованою фірмою - форфейтером векселів, виданих (акцептованих) імпортером. Форфейтер приймає на себе комерційний ризик, зв'язаний з неплатоспроможністю імпортера. Особливість форфейтингу полягає в тому, що при купівлі векселя дисконт є визначеною сумою і протягом усього терміну кредитування не змінюється, незважаючи на зміну кредитних відсоткових ставок на ринку капіталів.

Іпотечний кредит (відповідно до п. 40 Положення про кредитування) - це особливий вид економічних відносин із приводу надання кредитів під заставу нерухомого майна.

Однією з банківських операцій є залучення депозитів (грошовий внесок) - коштів у наявній або безготівковій формі в національній або іноземній валюті, що розміщені клієнтами на їхніх іменних рахунках у банку на договірних підставах на певний термін або без зазначення такого терміну і підлягають виплаті вкладнику у встановлений термін або на першу вимогу з нарахуванням обумовлених відсотків.

Правовою основою взаємин між суб'єктами господарювання з приводу відкриття і функціонування банківського рахунку є Закон України «Про платіжні системи і переказ грошей в Україні» від 5 квітня 2001 р., а також інструкція «Про порядок відкриття і використання рахунків у національній і іноземній валюті», затверджена постановою Правління НБУ від 18 грудня 1998 р., Інструкція «Про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті», затверджена постановою Правління НБУ від 29 березня 2001 р.

Умови функціонування банківського рахунку закріплюються в договорі, що укладається між банком і учасником розрахунково-касових операцій.

За договором банківського рахунку банк зобов'язується відкрити підприємству-клієнтові поточний і інший рахунки, зараховувати на них суми, що надходять від клієнта, перераховувати суми, належні клієнту: за дорученням клієнта, а в передбачених законодавством випадках без такого доручення - списувати відповідні суми з рахунку клієнта для врахування їх на рахунки одержувачів; приймати від клієнта і надавати йому або за його дорученням готівку. Клієнт зобов'язується дотримуватися встановлених у договорі й інструкціях НБУ правил.

Для відкриття рахунку необхідні документи: заява встановленого зразка, належним чином засвідчені копії свідоцтва про державну реєстрацію установчих документів, документи про взяття особи на облік у податкових органах і пенсійному фонді, органах соціального страхування, довідка про статистичні коди, наказ (протокол зборів засновників) про призначення директора і головного бухгалтера, картка зі зразками підписів і печатки й таке інше.

Договір банківського рахунку - консенсуальний, двостороннє зобов'язуючий, безстроковий, оплатний.

Поточні рахунки відкриваються в національній та іноземній валютах.

Розрахункові правовідносини - це урегульоване правом особливе коло суспільних відносин процедурного характеру, що дозволяють здійснити передачу-одержання коштів у різнорідних майнових зобов'язаннях.

Готівкові розрахунки - це спосіб здійснення розрахунків, при якому платіж провадиться паперовими грошима або металевою монетою; регламентується Законом України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування і послуг» від 6 липня 1995 р. у редакції Закону від 1 червня 2000 р. і Положенням про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затвердженим постановою Правління НБУ від 19 лютого 2001 р.

Суб'єкти підприємництва при розрахунках готівкою у сфері торгівлі, громадського харчування і послуг зобов'язані використовувати належним чином зареєстровані реєстратори розрахункових операцій (далі - РРО), тобто пристрої або програмно-технічні комплекси з реалізованими фіскальними функціями, а також розрахункові книжки з номерними розрахунковими квитанціями і книги обліку розрахункових операцій.

Положення про ведення касових операцій є обов'язковим для всіх діючих на території України юридичних осіб (крім банків і органів зв'язку) незалежно від форм власності та виду діяльності, а також фізичних осіб - суб'єктів підприємництва.

Суб'єкти господарювання, що мають поточні рахунки в банках, зобов'язані зберігати грошові кошти на цих рахунках. Одержання готівки провадиться з поточних рахунків у банках по оформлених чекових книжках. Готівка має витрачатися виключно на визначені в чеку цілі.

Розрахунки готівкою суб'єктів господарювання між собою, а також із громадянами можуть здійснюватися за рахунок коштів, отриманих із кас банків, а також за рахунок виручки, отриманої від реалізації товарів (робіт, послуг), інших касових надходжень (наприклад, внесок засновників у статутний фонд підприємства).

Сума платежу готівкою одного суб'єкта господарювання іншому суб'єкту господарювання не повинна перевищувати 3 тис. грн. протягом одного дня незалежно від кількості платіжних документів. Однак кількість суб'єктів господарювання, із якими можуть проводитися розрахунки протягом дня, не обмежується. Платежі понад зазначену суму повинні здійснюватися виключно безготівковим способом. Дія даного правила не поширюється на розрахунки суб'єктів господарювання з громадянами.

Підприємства зобов'язані дотримуватися ліміту залишку готівки в касі максимальний розмір грошової суми, що може знаходитися в касі підприємства на кінець дня і встановлений банком відповідно до нормативних актів НБУ і з урахуванням особливостей господарської діяльності підприємства.

Форми готівкових розрахунків:

· розрахунки з використанням РРО;

· розрахунки з використанням розрахункової книжки;

· розрахунки з використанням видаткового касового ордера;

· розрахунки з використанням прибуткового касового ордера;

· розрахунки з використанням товарного чеку.

Безготівкові розрахунки - це спосіб прийому-передачі грошового еквівалента без участі готівки, тобто за допомогою банківських перерахувань визначеної суми з рахунку платника на рахунок одержувача.
Здійснення платежів реалізується дорученнями платника по банку виконання яких є додатковою послугою у відносинах по збереженню коштів на поточному банківському рахунку.

Правове регулювання безготівкових розрахунків здійснюється Інструкцією ІІБУ про безготівкові розрахунки.

Принципи безготівкових розрахунків:

1. Проведення безготівкових розрахунків через банківські установи.

2. Заборона платежів однієї особи за рахунок коштів іншої.

3. Платежі провадяться лише тоді, коли на рахунку платника є вільні грошові кошти, або за рахунок кредиту банку.

4. Списання коштів із рахунків клієнтів проводиться тільки за їх розпорядженням або з їхньої згоди (акцепту), за виключеннями примусового списання (стягнення) по рішеннях судових органів, виконавчими листами нотаріуса й у випадках, установлених законами України, а також списання коштів із рахунків платників з ініціативи одержувачів у випадку договірних узгоджень між платником й одержувачем.

Розрахункові документи - це документи, які використовуються учасниками розрахункових операцій для оформлення переказу (коштів) від платника до одержувача.

До документів на переказ, крім розрахункових документів, належать також документи на переказ готівкою, міжбанківські розрахункові документи, клірингові вимоги й інші платіжні інструменти.

Банківський платіжний інструмент - це засіб, що містить необхідні реквізити (ідентифікація емітента, використовувана платіжна система, і, як правило, утримувач), який застосовується в операціях по переказу коштів або інших банківських послуг.

Види платіжних інструментів: платіжні доручення, платіжні вимоги, вимоги-доручення, векселі, чеки, банківські платіжні картки тощо.

Форми безготівкових розрахунків:

Розрахунки з використанням платіжного доручення - надання платником обслуговуючому його банку письмово оформленого доручення на перерахування визначеної суми зі свого рахунка на рахунок одержувача коштів.

Розрахунки з використанням платіжної вимоги-доручення - це форма розрахунків, яка здійснюється за допомогою комбінованого документа, що складається з двох частин: верхня - вимога одержувача коштів безпосередньо до платника сплатити вартість реалізованої продукції (робіт, послуг); нижня - доручення платника обслуговуючому його банку перерахувати кошти зі свого рахунку на рахунок одержувача.

Розрахунки з використанням розрахункового чека - платник видає одержувачу коштів письмове розпорядження обслуговуючому платника банку сплатити чекоутримувачеві зазначену в чеку суму коштів.

Розрахунки акредитивом - це інструментальна форма розрахунків, за якої банк-емітент (банк, що відкрив акредитив) з доручення клієнта (заявника акредитива) зобов'язаний здійснити платіж бенефіціару або надати повноваження іншому банку (виконуючому банку) здійснити цей платіж за умови одержання передбачених в акредитиві документів (як правило, товарно-транспортних документів, що підтверджують факт виконання бенефіціаром товарного зобов'язання перед платником).

Примусове стягнення (списання) коштів - у випадках, установлених законами України, банк здійснює платіж з рахунку платника без його згоди на підставі платіжної вимоги одержувача. Воно здійснюється на бланку платіжної вимоги.

Розрахунки у вигляді договірного списання - банк реалізує платіжну вимогу, ініційовану одержувачем, у виконання відповідної угоди між платником і одержувачем, закріпленої в укладеному між ними господарському договорі.

Розрахунки, засновані на заліку взаємної заборгованості - взаємні зобов'язання боржників і кредиторів один до одного погашаються в рівновеликих сумах, а на різницю здійснюється платіж на загальних підставах, тобто з використанням платіжного доручення, платіжної вимоги-доручення, чека або векселя.

Розрахунки векселем - це форма розрахунків, за якої замість грошового зобов'язання, заснованого на вихідних товарних відносинах, учасники розрахунків оформлюють безумовне грошове зобов'язання однієї особи сплатити іншій після настання терміну визначену суму.

Розрахунки у вигляді інкасо - одержувач коштів доручає обслуговуючому його банку одержати грошовий платіж із платника проти комерційних документів або у результаті інших інструкцій.

Тема 13. ПРАВОВІ ОСНОВИ БІРЖОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ

Біржа - постійно діючий організований оптовий ринок, на якому здійснюється торгівля біржовими товарами (сировиною, продуктами харчування, промисловими товарами, цінними паперами тощо).

Залежно від виду біржового товару розрізняють:

· товарні біржі (універсальні і спеціалізовані, наприклад, біржі нерухомості);

· фондові біржі (здійснюють операції з цінними паперами і їх похідними - деривативами).

Товарна біржа є особливим суб'єктом господарювання, який надає послуги в укладенні біржових угод, виявленні попиту і пропозиції на товари, товарних цін, вивчає, упорядковує товарообіг і сприяє пов'язаним з ним торговельним операціям.

Правовий статус товарної біржі визначається Господарським кодексом та Законом України «Про товарну біржу» від 10 грудня 1992 р.

Товарна біржа створюється на основі добровільного об'єднання зацікавлених суб'єктів господарювання. Засновниками і членами товарної біржі не можуть бути органи державної влади та органи місцевого самоврядування, а також державні і комунальні підприємства, установи та організації, що повністю або частково утримуються за рахунок Державного бюджету України або місцевих бюджетів.

Організаційно-правова форма товарної біржі законом не визначена. На практиці товарні біржі створюються у формі акціонерного товариства закритого типу або у формі товариств з обмеженою відповідальністю з урахуванням особливостей, передбачених чинним законодавством.

Товарна біржа здійснює свою діяльність за принципами рівноправності учасників біржових торгів, публічного проведення біржових торгів, застосування вільних (ринкових) цін.

Товарна біржа має право:

· встановлювати відповідно до законодавства власні обов'язкові для всіх учасників торгів, правила біржової торгівлі та біржового арбітражу;

· встановлювати вступні та періодичні внески для членів біржі, розмір плати за послуги, що надаються біржею;

· встановлювати і стягувати відповідно до статуту біржі плату за реєстрацію угод на біржі, а також санкції за порушення статуту біржі і біржових правил;

· створювати підрозділи та затверджувати положення про них тощо.

Товарна біржа зобов'язана:

· створювати умови для проведення біржової торгівлі;

· регулювати біржові операції;

· регулювати ціни на товари, що допускаються до обороту на біржі;

· надавати членам і відвідувачам біржі організаційні, інформаційні та інші послуги;

· забезпечувати збір, обробку і розповсюдження інформації, що стосується кон'юнктури ринку.

Правила біржової торгівлі (ст. 17 Закону України « Про товарну біржу») розробляються відповідно до законодавства і є основним документом, що регламентує порядок здійснення біржових операцій, ведення біржової торгівлі та розв'язання спорів з цих питань, і затверджуються загальними зборами членів товарної біржі або органом, ними уповноваженим.

Біржовими торгами є торги, що публічно і гласно проводяться в торговельних залах біржі за участі членів біржі по товарах, допущених до реалізації на біржі в порядку, встановленому правилами біржової торгівлі.

Біржові операції дозволяється здійснювати тільки членам біржі або брокерам - громадянам, зареєстрованим на біржі відповідно до її статуту для виконання доручень членів біржі, яких вони представляють, щодо здійснення біржових операцій.

Торгівля біржовими товарами проводиться у визначені дні за встановленими самою біржею правилами. Об'єктами біржових операцій у класичному розумінні визнаються товари, обумовлені не індивідуальними властивостями й особливостями, а родовими ознаками, тобто числом, паю або мірою, унаслідок чого такі товари вважаються замінними. Біржова торгівля за своєю економічною природою є заочною і передбачає стандартизацію товарів або ознайомлення зі зразками.

Фондова біржа - це організаційно оформлений, постійно діючий ринок, на якому здійснюється торгівля цінними паперами. Вона створюється у формі акціонерного товариства, яке зосереджує попит і пропозицію цінних паперів, сприяє формуванню їх біржового курсу та здійснює свою діяльність відповідно до законів, а також статуту і правил фондової біржі.

Її правовий статус визначає Господарський кодекс та Закон України «Про цінні папери та фондовий ринок» від 2006 р.

Фондова біржа створюється засновниками - торговцями цінними паперами в порядку, встановленому законом. Законом встановлено мінімальну кількість засновників - їх повинно бути не менше 20, при цьому частка статутного фонду, що належить одному акціонеру, не може перевищувати 5 %. Мінімальний розмір статутного фонду біржі - 10 тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Акціонерне товариство одержує статус фондової біржі з моменту його реєстрації Державною комісією з цінних паперів і фондового ринку. Процедура реєстрації передбачена Положенням про реєстрацію фондових бірж та торговельно-інформаційних систем і регулювання їх діяльності, затвердженим наказом Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку від 15 січня 1997 р.

Діяльність фондової біржі спрямовується виключно на організацію укладання угод купівлі-продажу цінних паперів та їх похідних. Фондова біржа не може здійснювати операції з цінними паперами від власного імені та за дорученням клієнтів, а також виконувати функції депозитарію.

Діяльність фондової біржі припиняється в порядку, встановленому для припинення діяльності господарських товариств, а також за умови, якщо кількість її членів протягом встановленого законом строку залишається меншою, ніж мінімальна кількість, визначена законом (10 членів).

Біржі діють на основі самоврядування, господарської самостійності і є юридичними особами, що володіють спеціальною правоздатністю. Майно біржі належить їй на праві власності і формується за рахунок пайових, вступних і періодичних внесків її членів, надходжень від біржових операцій і надання послуг підрозділами біржі, штрафів за порушення статуту товарної біржі і правил біржової торгівлі, а також інших грошових надходжень, що не суперечать чинному законодавству.

Фондова і товарна біржа створюються як організації без мети одержання прибутку. Умовами членства в біржі є сплата пайового (для засновників) або вступного (для інших членів біржі) внеску. Розмір внеску відповідає вартості біржового (брокерського) місця, що визначається виходячи з попиту та пропозиції на нього. Особа, що сплатила пайовий або вступний внесок, стає власником біржового місця, може здавати у найм свої членські права або продавати їх у встановленому біржею порядку.

Органами управління біржі є загальні збори її членів, біржовий комітет (рада біржі), виконавча дирекція. Контрольний орган - контрольно-ревізійна комісія. Функціональна структура біржі містить у собі спеціальні підрозділи: розрахункову палату, біржовий арбітраж, котирувальну комісію й інші підрозділи, необхідні для її діяльності. У структурі біржі можуть діяти до 40 різних комітетів або комісій.

У біржових торгах особисту участь приймають члени біржі або біржові брокери - фізичні особи, зареєстровані на біржі відповідно до її статуту; їх обов'язок полягає у виконанні доручень членів біржі, яких вони представляють, щодо проведення біржових операцій шляхом пошуку контрактів і в поданні здійснюваних ними операцій для реєстрації на біржі.

Сторонами біржових контрактів (біржових угод), укладених у результаті дій брокерів, є члени біржі та їх клієнти, що знаходяться в договірних відносинах із членами біржі або з їх брокерськими конторами. Біржові торговельні угоди укладаються при неодмінній участі біржі, але сама вона стороною в них бути не може.

Біржові угоди - це укладені учасниками біржової торгівлі договори (угоди) щодо біржового товару в ході біржової торгівлі. За своїм економічним змістом біржові угоди спрямовані на передачу майна у власність покупця. Юридично така передача оформляється опорами купівлі-продажу, постачання. Біржові угоди у принципі не відрізняються від угод, укладених поза біржею, але укладатися вони можуть тільки членами біржі або брокерами. Укладена під час біржових торгів угода повинна бути подана для реєстрації на біржі не пізніше наступного дня. Угода вважається укладеною з моменту її реєстрації на біржі і нотаріальному посвідченню не підлягає .

Більшість біржових угод укладається за участю біржових посередників, що здійснюють дилерську або брокерську діяльність. У дилерській діяльності посередник, що отримує товар (цінні папери, стандартні контракти) з метою наступного перепродажу на біржі, діє від свого імені і за свій рахунок, стаючи стороною укладеного договору. У брокерській діяльності при здійсненні біржової угоди він виступає в інтересах клієнта. Діючи на підставі договору-доручення з клієнтом, посередник укладає біржову угоду від імені і за рахунок клієнта, а на підставі договору комісії - від свого імені, але за рахунок клієнта.

Біржові угоди залежно від часу їх виконання поділяються на такі:

· угоди з негайним виконанням («угоди на реальний товар»);

· термінові (угоди на строк):

· форвардний контракт - це стандартний документ, який засвідчує зобов'язання особи придбати (продати) цінні папери, товари або кошти у визначений час та на певних умовах у майбутньому, з фіксацією цін такого продажу під час укладення такого форвардного контракту;

· ф'ючерсний контракт - це стандартний документ, який засвідчує зобов'язання придбати (продати) цінні папери, товари або кошти у визначений час та на певних умовах у майбутньому, з фіксацією цін на момент виконання зобов'язань сторонами контракту. Предметом ф'ючерсної угоди є стандартні біржові контракти на стандартизований товар з визначеним наперед строком виконання, але за ціною, встановленою на день укладання контракту.

· опціон - це стандартний документ, який засвідчує право придбати (продати) цінні папери, товари або кошти па визначених умовах у майбутньому, з фіксацією цін на час укладення такого опціону або на час такого придбання за рішенням сторін контракту.

Тема 14. ПРАВОВІ ОСНОВИ БЕЗПЕКИ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Оскільки конкуренція є могутнім інструментом ринкової економіки і без неї не можуть розвиватися ринкові відносини, вона всіляко заохочується і захищається державою. Навпаки, несумлінна конкуренція не допускається державою, оскільки вона руйнує конкурентні відносини і завдає шкоди конкуренції, підприємцям, а також споживачам.

У Законі України „Про захист від несумлінної конкуренції”, прийнятому 7 червня 1996 р., поняття „несумлінна конкуренція” визначається як будь-які дії конкуренції, що суперечать правилам, торговим і іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності (ст.1). Таким чином, несумлінна конкуренція може бути визначена як порушення правил поведінки, які склалися і широко застосовуються в підприємництві, признаються підприємцями обов'язковими діловими нормами, що завдає шкоди відносинам добросовісної конкуренції і свободи в підприємницькій діяльності.

У Законі визначені три види таких правопорушень:

1) неправомірне використання ділової репутації суб'єкта господарювання;

2) створення перешкод підприємцям у процесі конкуренції і досягнення неправомірних переваг;

3) неправомірний збір, розголошення і використання комерційної таємниці.

Одних з трьох видів правопорушень у сфері несумлінної конкуренції є неправомірне використання ділової репутації суб'єкта господарювання. Він включає три склади правопорушень: неправомірне використання чужих позначень, рекламних матеріалів, упаковки; неправомірне використання товару іншого виробника; копіювання зовнішнього вигляду виробу.

Відповідно до вимог закону неправомірним є використання без дозволу уповноваженої на те особи чужого імені, фірмового найменування інших послуг, а також рекламних матеріалів, упаковки товарів, назв місць походження товару, що може призвести до змішування з діяльністю іншого суб'єкта господарювання, що має пріоритет на їх використання. Отже цей склад правопорушення пов'язаний з незаконним використанням результатів інтелектуальної діяльності і коштів індивідуалізації, або підприємця або його товарів, послуг без згоди їх власника.

Другим видом правопорушень, що визначаються законом несумлінною конкуренцією є створення перешкод суб'єктам господарювання у процесі конкуренції і досягнення неправомірних переваг у конкуренції (розділ 3 Закону України „Про захист від несумлінної конкуренції”). Закон називає 8 складів правопорушень, що відносяться до названого виду:

1. дискредитація суб'єкта господарювання;

2. купівля-продаж товарів, виконання робіт і надання послуг з примусовим асортиментом;

3. схилення до бойкоту підприємця;

4. схилення постачальника до дискримінації покупця (замовника);

5. схилення підприємця до розірвання договору з конкурентом;

6. підкуп працівника постачальника;

7. підкуп працівника покупця (замовника);

8. досягнення неправомірних переваг у конкуренції.

Найпоширенішим серед цього виду порушень є дискредитація суб'єкта господарювання, яка визначається як дії, пов'язані з поширенням помилкових, неточних або спотворених, неповних відомостей, що здатні вплинути на спеціальне оцінювання професіональної діяльності підприємця.
Третім видом правопорушень є неправомірний збір, розголошення і використання комерційної таємниці (розділ 4 Закону). Він включає 4 склади правопорушень:

1. неправомірний збирання комерційної таємниці;

2. розголошення комерційної таємниці;

3. схилення до розголошення комерційної таємниці;

4. неправомірне використання комерційної таємниці.

Ці норми призначені для захисту контрактних і конфіденційних підприємницьких відносин і базуються на декількох основних положеннях: порушенні контракту або конфіденційності відносин, неналежному методі встановлення комерційної таємниці і її розголошення, неправомірному розкритті її іншими особами. Конфіденційні відносини можуть існувати між підприємцем та його працівниками, між партнерами в бізнесі, між юридичною особою і її посадовими особами, а також між підприємцем і іншими комерційними і некомерційними особами.

...