Юридична природа інституту затримання особи, яка вчинила злочин

Размещено на http://www.allbest.ru/

1

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Юридична природа інституту затримання особи, яка вчинила злочин, як обставина, що виключає злочинність діяння

1.1 Значення інституту затримання особи, яка вчинила злочин, для практичної діяльності правоохоронних органів

1.2 Обставини, що виключають злочинність діяння

2. Умови правомірності затримання злочинця

2.1 Зтримання злочинця

2.2 Умови затримання злочинця

3. Перевищення заходів, необхідних для затримання особи, яка вчинила злочин

3.1 Ознаки перевищення заходів,необхідних для затримання злочинця

3.2 Заподіяння шкоди при затриманні особи, яка вчинила злочин

3.3 Відповідальність за вбивство при затриманні особи, яка вчинила злочин

Вступ

Актуальність теми. Дії, спрямовані на затримання злочинця, є суспільно-корисними, оскільки запобігають вчиненню нових злочинів і разом з тим забезпечують здійснення у відношенні його правосуддя. Такі дії є правом громадян і обов язком службових осіб, правоохоронних органів. Для співробітників ОВС проблема затримання особи, що вчинила злочин, має надзвичайно актуальне значення. Мова йде про використання цього інституту безпосередньо при запобіганні і припиненні злочинних посягань, затриманні осіб, винних у їхньому вчиненні, при проведенні дізнання і досудового слідства по справах, пов язаних із застосуванням законодавства про затримання особи, що вчинила злочин, оптимізації позиції громадян і службових осіб щодо зазначеного інституту законодавства і практики його застосування.

В Законі України « Про міліцію» говориться, що правоохоронні органи повинні забезпечити захист «законних інтересів громадян».

За останній час, передані гласності випадки грубого порушення законності у діяльності правоохоронних органів, що пов'язані з недодержанням принципу презумпції невинуватості, порушеннями прав підозрюваного і обвинуваченого на захист, незаконними арештами, змушеними зізнаннями і т.д.

Проблема недоторканості особи стала особливо актуальною у наш час, час економічної і політичної нестабільності, величезного зростання злочинності, і прикувала до себе увагу не тільки юристів, але і простих громадян.

Сьогодні ми стоїмо на шляху становлення і розвитку правової держави. На наших очах і при нашій безпосередній участі створюються нові закони, міняється законодавча база, що повинна відображати у собі не тільки основи правової держави, але і знаходитися у тісній гармонії з нормами міжнародного права, відповідати його вимозі.

Певно, що «стрижень» нашої держави - взаємовідносини держави та особи, забезпечення її свобод.

Необхідно пам'ятати, що правову державу можна назвати такою, коли в ній чітко виражені і закріплені такі ознаки:

1) Відображення правом дійсної волі народу;

2) Право засноване на гуманних загальнолюдських принципах, воно безпробельно та без суперечностей;

3) Верховенство закону і суворе підпорядкування йому усіх службових осіб та громадян на основі рівності перед законом;

4) Відповідальність держави перед громадянами щодо забезпечення їхніх прав, при наявності ефективного механізму захисту цих прав;

5) Чіткий розподіл влади на законодавчу, виконавчу, судову і неприпустимість об'єднання їх в одному органі;

Як видно, з вищенаведеного кожна ознака впливає прямо або побічно на положення особи у державі, у тому числі у сфері кримінального судочинства.

Правова реформа держави включає у себе перегляд кримінально-процесуального законодавства. Її мета - створити ряд додаткових гарантій недоторканості особи і особистого життя громадян у кримінальному судочинстві; забезпечити звуження переліку правопорушень, що тягнуть за собою кримінальну відповідальність; більш широке застосування тих видів покарань, що не застосовують позбавлення волі.

Ця реформа повинна вирішити деякі моменти, пов'язані з інститутом затримання.

Щодо мого погляду, необхідно переглянути питання, що стосуються порядку затримання підозрюваного приватними особами; допущення захисника до участі у процесі з моменту затримання; негайної доставки затриманого до прокурора або у суд для допиту і вирішення питання про необхідність і правомірность затримання та ін.

Заключення під варту повинно стати виключною мірою припинення, застосованої до суду лише при здійсненні найбільш небезпечних злочинів. Заборонити застосування цього запобіжного заходу до певної категорії осіб (вагітні жінки, тяжкохворі, неповнолітні, престарілі).

Необхідно також, переглянути самі підстави утримання під вартою. Вони не повинні бути скеровані на одержання вимушених зізнань.

Адже мета затримання або арешту: позбавлення волі, що б уникнути здійснення нових злочинів з боку даної особи, не дати йому переховатися, завадити роботі слідства, дізнання або суду щодо встановлення істини при розборі даного правопорушення і т. і.

Але утримання під вартою у нашій системі ВТу порушує усі права і свободи людини, воно принижує її честь, ламає її психіку, змінює, у ненайкращу сторону, її характер. Тому необхідно провести реформування і у виправно-трудовому праві.

Також мета правової реформи - підвищити роль суду, підняти його незалежність. Перші кроки у цьому напрямку уже зроблені. Так Конституцією України суди наділені широкими повноваженнями.

Доцільно виділити слідчий апарат у окрему структуру незалежну від місцевих органів. Щодо мого погляду, це забезпечить те, що питання про затримання або заключення під варту тієї або іншої особи, як і звільнення від цих запобіжних заходів буде вирішуватися у відповідності з обставинами діла щодо внутрішнього переконання слідчого без будь-якого втручання, тобто з боку інших службових осіб і органів. Правова реформа також повинна торкнутися прокуратури і адвокатури.

Інститути затримання та запобіжних заходів розглядаються в даній роботі в аспекті захисту прав людини і подальшого удосконалення гарантій недоторканості особи. Адже людина при затриманні позбавляється права свободи, але зберігає багато інших повноважень, з яких складається право недоторканості особи.

Мета та завдання дослідження. Метою роботи є розробка на основі сучасних поглядів нових концептуальних положень кримінально-правової природи норми про затримання особи, що вчинила злочин, як обставини, що виключає злочинність діяння; визначення поняття й основних ознак норми про затримання особи, що вчинила злочин, її місця в системі обставин, що виключають злочинність діяння та кваліфікації дій при перевищенні заходів, необхідних для затримання особи, що вчинила злочин.

Методи дослідження. У ході дослідження використані наступні наукові методи:

діалектичний метод пізнання соціально-правових явищ, відповідно до яких норма про затримання особи, що вчинила злочин, як обставина, що виключає злочинність діяння, розглядається в єдності її соціального змісту і юридичної форми;

історичний - при дослідженні історії розвитку норми про затримання особи, що вчинила злочин, як обставини, що виключає злочинність діяння і її складових;

метод системно-структурного аналізу - при розгляді даної норми як системи взаємопов язаних положень адміністративного, кримінального та кримінально-процесуального права;

формально-логічний - при аналізі комплексу теоретичних положень про затримання особи, що вчинила злочин; метод порівняльного правознавства - при дослідженні положень кримінального права України та зарубіжних країн, включно країн СНД, що регламентують кримінально-правове затримання особи;

логіко-семантичний - при розмежуванні понять і термінів, аналізі змістовного значення деяких кримінально-правових категорій.

Усі названі методи застосовувались у взаємодії один з одним. Аналіз за допомогою даних методів норми про затримання особи, що вчинила злочин, як обставини, що виключає злочинність діяння, дозволив сформулювати ряд пропозицій по удосконаленню правоохоронної діяльності та кримінального законодавства України.

1. Юридична природа інституту затримання особи, яка вчинила злочин,як обставина,що виключає злочинність діяння

1.1 Значення інституту затримання особи, яка вчинила злочин, для практичної діяльності правоохоронних органів

Співробітникам правоохоронних органів частіше за інших за родом їх професійної діяльності доводиться опинятися в ситуації підвищеного ризику при затриманні осіб, які скоїли злочин. При здійсненні зазначеного виду діяльності співробітники правоохоронних органів повинні мати правові гарантії визнання їх дій, що завдають шкоди, правомірними.

Специфічною рисою правового регулювання вимушеного заподіяння шкоди співробітниками правоохоронних органів при затриманні особи, яка вчинила злочин, є регламентація затримання не тільки кримінально-правовими нормами, а й нормами закону «Про міліцію». Особливе значення мають правові питання затримання злочинця із застосуванням вогнепальної зброї, оскільки роль і характер взаємодії норм адміністративного та кримінального права, а також визначення ієрархії даних норм у правовому регулюванні застосування співробітниками міліції вогнепальної зброї при затриманні є предметом особливої дискусії, в якій поки дослідники не прийшли до єдиної думки.

Чинна модель правового регулювання застосування міліцією вогнепальної зброї, з точки зору дисертанта, полягає в наступному. В адміністративно-правових нормах (ст. 12, 15, 16 закону «Про міліцію») визначаються підстави, умови і порядок застосування розглянутого способу примусового впливу. Норми кримінального законодавства про обставини, що виключають злочинність діяння, зокрема норма про заподіяння шкоди при затриманні особи, яка вчинила злочин, встановлюють насамперед умови правомірності, що відносяться до суспільно небезпечного посяганню або події, тобто дозволяють конкретизувати межі примусового впливу стосовно особливостей тієї чи іншої ситуації.

Отже, сукупність зазначених норм утворює певну цілісність, складову правову основу застосування співробітниками міліції вогнепальної зброї при затриманні злочинців. Якщо ж між цими групами норм виникають протиріччя, то пріоритет зберігається за кримінальними нормами, оскільки правові наслідки злочинного заподіяння шкоди задерживаемому регулюються тільки кримінальним законом.

З метою усунення всіх можливих колізій між розглянутими групами норм дисертант вносить пропозиції щодо приведення положень закону «Про міліцію» у відповідність до ст. 38 КК РФ. Зокрема, пропонується усунути протиріччя, пов'язані з визначенням моменту затримання. Затримання співробітниками міліції осіб, які вчинили злочини, при достатності до того підстав необхідно в рівній мірі як безпосередньо після вчинення злочину так і значно пізніше цього, поки зберігаються юридичні наслідки скоєного.

Практична діяльність показує, що проблеми вимушеного застосування вогнепальної зброї, а також спеціальних засобів і фізичної сили співробітниками міліції при затриманні злочинця не зникли.

Особливу увагу в практиці застосування інституту вимушеного заподіяння шкоди співробітниками міліції слід приділяти питанню розмежування перевищення заходів, необхідних для затримання особи, яка вчинила злочин, та перевищення посадових повноважень.

Незважаючи на зовнішню схожість аналізованих ситуацій, при їх детальному дослідженні виявляються істотні відмінності. Виходячи з цього можна прийти до наступного висновку: працівники міліції та інші представники влади за перевищення меж заподіяння шкоди при затриманні злочинця не можуть залучатися до кримінальної відповідальності за статтями КК РФ, що передбачають відповідальність за перевищення посадових повноважень, оскільки дана обставина сприятиме неправомірного обмеження прав представників влади у порівнянні з іншими громадянами та посилення відповідальності за перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, що також невиправдано.

1.2 Обставини, що виключають злочинність діяння

У КК поняття "обставини, що виключають злочинність діяння не розкривається. Обставини, що виключають злочинність діяння - це передбачене в КК право особи на певну суспільно корисну поведінку шляхом заподіяння шкоди іншим правоохоронюваним відносинам (інтересам). У КК названо такі обставини, що виключають злочинність діяння: необхідна оборона (ст. 36 КК), затримання особи, що вчинила злочин (ст. 38 КК), крайня необхідність (ст. 39 КК), фізичний або психічний примус (ст. 40 КК), виконання наказу або розпорядження (ст. 41 КК), діяння, пов'язане з ризиком (ст. 42 КК), виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ст. 43 КК).

Необхідна оборона - це дії, учинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

Звідси можна вивести такі ознаки правомірної поведінки при необхідній обороні: 1) посягання має бути суспільно небезпечним (нести в собі можливість заподіяння шкоди); 2) посягання повинно бути наявним (тривати протягом певного часу); 3) посягання повинно бути дійсним (існувати в реальній дійсності). Ці три ознаки характеризують напад. Інші три ознаки характеризують захист. Це такі ознаки: 4) захист можливий лише правоохоронюваних інтересів; 5) захист від посягання здійснюється шляхом нанесення шкоди тому, хто посягає, а не іншим особам; 6) відповідність захисту нападу (захист не повинен перевищувати меж необхідності).

Зауважимо, що кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості "/никнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади.

Якщо особа перевищила межі необхідної оборони, а це є умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту, то така особа несе кримінальну відповідальність лише у двох випадках. Перший - якщо така особа вчинила умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 118 КК); другий - коли така особа умисно заподіяла тяжкі тілесні ушкодження при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 124 КК). За іншу шкоду, заподіяну при перевищенні меж необхідної оборони, кримінальна відповідальність не передбачена.

В ст. 36 КК зазначено й те, що особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту.

Не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає.

Правила щодо необхідної оборони стосуються і випадків, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання. Така ситуація називається уявною обороною. Вона описана в ст. 37 КК України.

Затримання особи, що вчинила злочин. КК України в ч. 1 ст. 38 говорить, що не визнаються злочинними дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставлення її відповідним органам влади, якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи.

Звідси випливають такі ознаки правомірної поведінки при затриманні особи, що вчинила злочин: 1) особа вчинила злочин і намагається втекти; 2) шкода, яка заподіюється такій особі, є вимушеною, тобто вчиняється виключно для її затримання; 3) метою затримання особи, яка вчинила злочин і намагається втекти - е доставлення її відповідним органам влади; 4) заподіяння шкоди особі, яка вчинила злочин і намагається втекти, повинно відповідати небезпеці вчиненого нею злочину і обстановці її затримання.

Перевищенням заходів, необхідних для затримання злочинця, визнається умисне заподіяння особі, що вчинила злочин, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці затримання злочинця. Перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, має наслідком відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 та 124 КК.

Крайня необхідність визначається в ч. 1 ст. 39 КК наступним чином. Не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності.

Ознаки правомірної поведінки при крайній необхідності: 1) існує небезпека, яка несе шкоду правоохоронюванним інтересам. Джерелом такої небезпеки можуть бути: стихійне лихо, техногенні катастрофи, напад тварини, поведінка людей, що є загрозливою для правоохоронюваних інтересів, тощо; 2) ця небезпека повинна бути наявною - тривати нині в часі; 3) така небезпека повинна бути реально існуючою; 4) захист від такої небезпеки можливий лише правоохоронюваних інтересів; 5) існуюча небезпека не може бути усуненою інакше як шляхом заподіяння шкоди іншим правоохоронюваним інтересам; 6) заподіяна шкода не повинна бути більшою, ніж відвернена.

Перевищенням меж крайньої необхідності є умисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена шкода.

Особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди пій небезпеці.

Фізичний або психічний примус. Зміст цієї обставини викладено в ст. 40 КК: Не є злочином дія або бездіяльність особи, яка заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, вчинена під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками.

Питання про кримінальну відповідальність особи за заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо ця особа зазнала фізичного примусу, а також психічного примусу, унаслідок якого вона зберігала можливість керувати своїми діями, вирішується відповідно до положень статті 39 КК.

Виходячи з цього законоположення, можна назвати такі ознаки, що характеризують поведінку особи при фізичному та психічному примусі як правомірну: 1) особа зазнала фізичного або психічного примусу. Під фізичним примусом розуміють вплив на тіло людини чи її волю. Психічний вплив - це доведена до особи погроза застосування фізичного впливу; 2) фізичний вплив стосується особи безпосередньо. Наприклад, особу зв'язали, побили. Особливість психічного примусу полягає в тому, що погроза застосувати фізичний примус стосується як щодо цієї особи, так і щодо її близьких (близьких родичів, членів сім'ї, близьких осіб); 3) унаслідок фізичного примусу особа позбавлена можливості керувати своїми вчинками. Скажімо, особу закрили в приміщенні і вона, усвідомлюючи необхідність активної поведінки, не може вчинити необхідні дії; 4) вимушена внаслідок фізичного примусу бездіяльність чи активна поведінка особи призводить до заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам; 5) кримінальна відповідальність особи за заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам внаслідок фізичного примусу, коли вона зберігала можливість керувати своїми діями, рівно як і при заподіянні шкоди внаслідок психічного примусу, правомірним буде за умов дотримання положень крайньої необхідності.

Як бачимо, фізичний примус, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками, звільняє від кримінальної відповідальності особу у разі заподіяння нею при цьому шкоди правоохоронюваним інтересам.

Фізичний примус, внаслідок якого особа зберігала можливість керувати своїми вчинками, і заподіяння при цьому шкоди правоохоронюваним інтересам, безумовно, не звільняє таку особу від кримінальної відповідальності. Питання правомірності поведінки за цих умов вирішується через призму крайньої необхідності.

Психічний же примус, внаслідок якого особа заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, незалежно від того чи могла особа керувати своїми вчинками, чи ні, як це випливає із ст. 40 КК України, не звільняє особу від кримінальної відповідальності. І лише за умови дотримання такою особою вимог положень крайньої необхідності, ця особа не підлягатиме кримінальній відповідальності.

Інакше кажучи, обставина, що виключає злочинність діяння, викладена в ст. 40 КК України "Фізичний або психічний примус", у цілому "самостійно" питання правомірності поведінки особи у разі заподіяння нею шкоди правоохоронюваним інтересам не вирішує. Безумовне звільнення особи від кримінальної відповідальності на підставі ст. 40 КК України "Фізичний або психічний примус" буде лише у разі фізичного примусу, внаслідок якого ця особа не могла керувати своїми вчинками.

Виконання наказу або розпорядження розкривається у ст. 41 КК. Дія або бездіяльність особи, що заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, визнається правомірною, якщо вона була вчинена з метою виконання законного наказу або розпорядження.

Наказ або розпорядження є законними, якщо вони віддані відповідною особою в належному порядку та в межах її повноважень і за змістом не суперечать чинному законодавству та не пов'язані з порушенням конституційних прав та свобод людини і громадянина.

Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка відмовилася виконувати явно злочинний наказ або розпорядження.

Особа, що виконала явно злочинний наказ або розпорядження, за діяння, вчинені з метою виконання такого наказу або розпорядження, підлягає кримінальній відповідальності на загальних підставах.

Якщо особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати злочинного характеру наказу чи розпорядження, то за діяння, вчинене з метою виконання такого наказу чи розпорядження, відповідальності підлягає тільки особа, що віддала злочинний наказ чи розпорядження.

Продемонструємо ознаки правомірної поведінки особи у разі виконання нею наказу або розпорядження на прикладі діяльності працівника міліції по застосуванню ним вогнепальної зброї.

1. Існують реальні обставини, які зумовлюють застосування працівниками міліції вогнепальної зброї. Так, у відповідності до ст. 16 Закону України "Про міліцію", працівники міліції мають право застосовувати вогнепальну зброю.

2. Працівник міліції, який застосовує вогнепальну зброю, виконує службові обов'язки.

3. Працівник міліції одержав наказ або розпорядження застосовувати вогнепальну зброю. Такий наказ може бути усним або письмовим. При цьому працівник міліції повинен усвідомлювати правомірність наказу або розпорядження. Якщо особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати злочинного характеру наказу чи розпорядження, то за діяння, вчинене з метою виконання такого наказу чи розпорядження, відповідальності підлягає тільки особа, що віддала злочинний наказ чи розпорядження.

4. Працівник міліції, який застосовує вогнепальну зброю, займає підлегле становище і зобов'язаний виконати наказ або розпорядження прямого начальника.

5. Працівник міліції має можливість виконати наказ або розпорядження застосовувати вогнепальну зброю. Мається на увазі наявність у працівника міліції вогнепальної зброї, її придатність до застосування, фізичну можливість працівника міліції їх застосувати.

Діяння, пов'язане з ризиком характеризується в ст. 42 КК наступним чином. Не є злочином діяння (дія або бездіяльність), яке заподіяло шкоду правоохоронюваним інтересам, якщо це діяння було вчинене в умовах виправданого ризику для досягнення значної суспільно корисної мети.

Ризик визнається виправданим, якщо мету, що була поставлена, не можна було досягти в даній обстановці дією (бездіяльністю), не поєднаною з ризиком, і особа, яка допустила ризик, обґрунтовано розраховувала, що вжиті нею заходи є достатніми для відвернення шкоди правоохоронюваним інтересам.

Ризик не визнається виправданим, якщо він завідомо створював загрозу для життя інших людей або загрозу екологічної катастрофи чи інших надзвичайних подій.

Звідси ми можемо виділити такі ознаки правомірної поведінки особи в умовах діяння, пов'язаного з ризиком. 1) існує можлива загроза виникнення небезпеки для правоохоронюваних інтересів (при крайній необхідності така небезпека реально існує); 2) окреслений вище стан, на відміну від крайньої необхідності, безпосередньо не загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави; 3) заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам виправдано досягненням значної суспільно корисної мети. При крайній необхідності заподіяна шкода має бути не більшою, ніж відвернена; 4) шкода заподіюється, як правило, третім особам.

Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації. Положення цієї обставини, що виключає злочинність діяння, дається в ст. 43 КК. Не є злочином вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам особою, яка відповідно до закону виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чи розкриття їх злочинної діяльності.

Особа, зазначена вище, підлягає кримінальній відповідальності лише за вчинення у складі організованої групи чи злочинної організації особливо тяжкого злочину, вчиненого умисно і поєднаного з насильством над потерпілим, або тяжкого злочину, вчиненого умисно і пов'язаного зі спричиненням тяжкого тілесного ушкодження потерпілому або настанням інших тяжких або особливо тяжких наслідків.

Особа, яка вчинила згаданий вище злочин, не може бути засуджена до довічного позбавлення волі, а покарання у виді позбавлення волі не може бути призначене їй на строк, більший, ніж половина максимального строку позбавлення волі, передбаченого законом за цей злочин.

Як бачимо, положення цієї статті КК головним чином торкаються правоохоронних органів. Тому доцільно ознаки правомірної поведінки особи при виконанні спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації продемонструвати на прикладі діяльності міліції.

Виконання працівниками міліції спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації носить негласний характер. Саме негласне виконання цих службових обов'язків і зумовлює особливе правове становище працівників міліції. Це становище вибудовується з положень ст. 43 КК України і деталізується відповідними наказами МВС України.

Який же зміст правового становища працівників міліції, котрі виконують спеціальне завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації?

Аналіз положень ст. 43 КК України, ст.ст. 12-15, 15-1 Закону України "Про міліцію" надає підстави вважати умовами правомірності виконання працівниками міліції спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації наступні підстави:

1. Працівники міліції вповноважені виконати спеціальне завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.

2. Працівники міліції перебувають у складі організованої групи чи злочинної організації. Перебування в складі організованої групи чи злочинної організації означає що:

а) працівники міліції є членами цих утворень;

б) беруть участь у злочинах, що вчиняються організованою групою чи злочинною організацією.

3. Метою перебування працівників міліції у складі організованої групи чи злочинної організації є попередження чи розкриттяїх злочинної діяльності.

4. Працівники міліції шкоду правоохоронюваним інтересам заподіюють вимушено. Це означає, що таке заподіяння вчинюється в крайньому разі, коли інакше поступити, виконуючи спеціальне завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, працівник міліції не може.

5. Вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам не вважатиметься злочином за виключенням:

- вчинення особливо тяжкого злочину (особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років, або довічного позбавлення волі -ч. 5 ст. 12 КК), який є умисним і поєднаний з насильством над потерпілим (наприклад, умисне вбивство - ст. 115 КК);

- вчинення тяж кого злочину (тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років - ч. 4 ст. 12 КК), який є умисним і пов'язаний із:

а) спричиненням тяжкого тілесного ушкодження потерпілому

(наприклад, вчинення злочину, передбаченого ст. 121 КК "Тяжке тілесне ушкодження");

б) або із настанням інших тяжких чи особливо тяжких наслідків (наприклад, вчинення передбаченого ч. 4 ст. 130 КК злочину - умисне зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини).

2. Умови правомірності затримання злочинця

2.1 Зтримання злочинця

Відповідно до ст.36 КК, “Дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила напад, для доставлення її відповідним органам влади, як правомірні прирівнюються до необхідної оборони, якщо вони були необхідні для затримання і відповідали небезпечності посягання і обстановці затримання злочинця ”.

Тобто заходи по затриманню злочинця прирівнюються до дій вчинених у стані необхідної оборони. Як і необхідна оборона, затримання злочинця є суспільно корисною діяльністю, адже своєчасне затримання осіб, які скоїли злочини, передача їх органам правосуддя сприяє боротьбі зі злочинністю.

Своєчасне затримання злочинця іноді позбавляє його можливості знищити сліди злочину, знаряддя злочину чи предмети, добуті в результатів злочину, перешкоджає йому скоїти новий злочин, ухилитися від відповідальності, тощо.

Як треба розуміти зміст самого поняття “затримання злочинця”, адже аналогічне поняття вживається в адміністративному і кримінально-процесуальному праві? В адміністративному праві під затриманням розуміється короткочасне обмеження особистої волі особи, яка скоїла адміністративне правопорушення. У кримінально-процесуальному - короткочасний арешт особи, яку підозрюють чи звинувачують у скоєнні злочину.

У кримінально-правовому розумінні - затримання злочинця правомірне завдання шкоди особі, яка скоїла суспільно-небезпечні дії, з метою передачі її органам правосуддя і притягнення до кримінальної відповідальності.

Для вивчення цього поняття необхідно з'ясувати передусім два важливі питання:

А) підстави виникнення і припинення права затримання;

Б) умови правомірності здійснення цього права.

Загроза інтересам правосуддя, в захисті яких основна суть затримання злочинця, може виникнути при наявності двох моментів:

- факту суспільно-небезпечного посягання;

- наміру злочинця зникнути, аби ухилитися від відповідальності за скоєне.

Оскільки метою затримання злочинця є встановлення його особи, з'ясування обставин злочину, перешкода злочинцю ухилитись від відповідальності, то можна зробити висновок, що для досягнення цілей правосуддя затримання можливе при скоєні будь-якого злочину. Ступінь суспільної небезпеки, скоєного діяння може лише вплинути на розмір шкоди, яка завдається злочинцю при затриманні і на вирішення питання про правомірність її завдання.

Як визначалось, одного факту скоєння злочину ще недостатньо для затримання злочинця із завданням йому шкоди. Підставою для такого затримання є намір злочинця зникнути, аби ухилитися від відповідальності за скоєне. У тих випадках, коли особа, яка скоїла злочин, не проявляє такого наміру і злочин сам по собі не характеризується підвищеною суспільною небезпекою, немає необхідності в насильницькому затриманні такої особи. Таким чином, визначальним моментом для застосування заходів по затриманню злочинця є не стільки характер і ступінь суспільної небезпеки скоєного діяння, скільки характер наступної поведінки злочинця, інші обставини. Про намір зникнути, ухилитися від відповідальності може свідчити невиконання вимог пройти в міліцію, намагання вирватись , втекти, опір законним діям громадян по затриманню і т. п.

Треба звернути увагу на те, що характер скоєного злочину певним чином впливає на вирішення питання про правомірність затримання. Безумовно, якщо йдеться, наприклад, про затримання особи за розкрадання державного майна шляхом розтрати, привласнення чи зловживання службовими обов'язками, то як правило, не виникає необхідності насильницького затримання. Адже особа відома, має постійне проживання, роботу. Ці дані при необхідності можуть бути легко встановлені відповідними органами. Інша ситуація, коли йдеться про крадіжку, розбійний напад, вбивство, тощо. Винуватий може зникнути, заховати вкрадене, знаряддя злочину, знищити сліди злочину. Безумовно що в такому разі є підстави для негайного затримання злочинця, в тому числі із застосуванням насильницької заходів. Тобто є чимало обставин, що характеризують особу злочинця, самі злочинні діяння, які впливають на вирішення питання про негайне затримання.

Згідно з кримінальним законом, кримінальна відповідальність настає не тільки за закінчений злочин, а й за готування до злочину, за замах на злочин. Відповідно право на затримання виникає від початку такої діяльності, з моменту підготовчих дій до злочину і, тим більше , у момент безпосереднього посягання на охоронювані законом інтереси. Заходи, спрямовані на затримання злочинця, водночас є заходами по захисту тих інтересів, на які посягають. У таких випадках дії по захисту інтересів від суспільно-небезпечного посягання і по затриманню посягаючого розцінюються як вчинені в стані необхідної оборони. Аналогічне може виникнути і при затриманні вже після закінчення злочину, коли той, кого затримують, чинить опір, нападає на того, хто затримує.

Суб'єктами затримання можуть бути будь-які особи. Затримання злочинця - це суб'єктивне право потерпілих, інших громадян, яке може бути реалізоване незалежно від того, мали чи ні вони можливість звернутися по допомогу до представників влади. Для працівників міліції затримання злочинця є їхнім правовим обов'язком.

Затримання злочинця буде правомірним при наявності зазначених підстав і при дотриманні ряду умов.

2.2 Умови затримання злочинця

Умови правомірності затримання злочинця визначають, як повинно здійснюватись затримання, щоб завдана при цьому шкода була правомірною.

Перша з умов полягає в тому, що насилля до злочинця застосовується винятково з метою його затримання. Шкода, яка завдається при затриманні, виступає як засіб, що позбавляє злочинця можливості уникнути відповідальності за скоєне діяння. Ця шкода може виявитись у різних формах:

- обмеження волі переміщення (зв'язування, закриття у приміщенні);

- нанесення тілесних ушкоджень;

- заподіяння смерті.

Заподіяння смерті допустиме лише у виняткових випадках, коли скоєне діяння характеризується високим ступенем суспільної небезпеки, а винного іншим чином затримати від втечі неможливо.

Застосування насильства до злочинця з метою помсти за скоєний злочин розцінюється як самосуд над ним. Такі дії визначаються злочинними і тягнуть за собою кримінальну відповідальність на загальних підставах.

Дії по затриманню злочинця тоді визнаються правомірними, коли ними (діями) вимушено завдається шкода затримуваній особі, чи, як сказано в законі, це дії, “необхідні для затримання”. Оця вимушеність завдання шкоди і є другою умовою правомірності затримання. Завдання шкоди злочинцю - не самоціль, а захід, який необхідно застосовувати, щоб його затримати. Насильство, застосоване до злочинця безпосередньо після вчинення посягання, буде правомірним тоді, коли іншим способом, тобто без насильства, затримати його неможливо. Це питання з'ясовується в кожному конкретному випадку залежно від обставин справи. При цьому треба, виходячи з вимог закону, враховувати, щоб дії по затриманню відповідали небезпечності посягання і обстановці затримання. Тобто враховували небезпеку скоєного діяння, особу злочинця, інтенсивність опору, який він чинить, та взагалі його поведінку в цілому. Якщо злочинець не чинить опір, виконує всі вимоги особи, яка його затримує, то затримання його повинно бути проведене без насильства. Можна в такій ситуації обмежитись заходами, які перешкоджали б можливості втекти.

Якщо в подібних ситуаціях до затриманого будуть застосовані заходи, що завдали шкоди його здоров'ю, а це не викликалось необхідністю, то відповідальність за такі дії настає на загальних підставах.

Затриманою, як зазначалося, може бути особа, що скоїла будь-який злочин. Але, безумовно, не може бути виправдане завдання тяжкої шкоди при затриманні особи, яка скоїла злочин, що не становить великої суспільної небезпеки. Ступінь насильства повинен відповідати тяжкості злочину. Зрозуміло. Що при затриманні злочинців, один з яких скоїв дрібну крадіжку, а інший розбійний напад, треба діяти по різному. Тобто чим небезпечніший злочин, тим більш значна може бути завдана злочинцю при затриманні шкода.

У законі йдеться й про те, що при затриманні треба брати до уваги і обстановку затримання. Це важливо в тих ситуаціях, коли особа скоїла злочин, який не становить великої суспільної небезпеки, але при затриманні чинить опір, нападає на того, хто її затримує. В таких випадках вже бути йтися про необхідність захисту, за правилами якого і повинна визначатися допустима шкода.

На розмір шкоди, яка завдається злочинцю при затриманні, крім характеру і ступеня суспільної небезпеки скоєного злочину, впливає характер опору злочинця. Безумовно, що чим він активніший, агресивніший тим більше насильство повинно бути застосоване. Треба враховувати співвідношення сил при затриманні.

Недотримання зазначених умов при затриманні розцінюється як перевищення заходів по затриманню і тягне за собою кримінальну відповідальність.

У виняткових випадках на підставі закону про необхідну оборону і затримання злочинця працівники міліції мають право застосувати зброю. Тому ми зупинимося на цьому питанні детальніше.

Закон України про міліцію, схвалений 20 грудня 1990 року, встановив підстави для застосування вогнепальної зброї. Так, у ст. 36 вказується, що працівники міліції, як крайній захід мають право застосовувати вогнепальну зброю у таких випадках: Закон України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 р.// Відомості Верховної Ради України. - 1991. - №4. - ст.20.

А) для захисту громадян від нападу, який погрожує їхньому життю і здоров'ю, а також звільнення заручників;

Б) для відбиття групового чи збройного нападу на працівника міліції або членів його сім'ї чи іншого нападу, якщо їхньому життю або здоров'ю загрожує небезпека;

В) для відбиття нападу на охоронювані об'єкти, конвої, жилі приміщення громадян, приміщення громадських і державних підприємств, установ і організацій, а також звільнення їх у випадку захоплення;

Г) для затримання особи, яку застали при вчинені тяжкого злочину і яка намагається втекти;

Д) для затримання особи, яка чинить збройний опір, намагається втекти з під варти, а також озброєної особи, яка погрожує застосуванням зброї та інших предметів, що загрожує життю і здоров'ю працівників міліції;

Е) для зупинки транспортного засобу шляхом його пошкодження, якщо водій своїми діями створює загрозу життю або здоров'ю громадян чи працівника міліції.

Працівники міліції мають право використовувати зброю для подання сигналу тривоги чи виклику на допомогу, для знешкодження тварини, яка загрожує життю і здоров'ю громадян чи працівника міліції.

У випадках незаконного застосування зброї працівники міліції несуть відповідальність, в тому числі кримінальну, при наявності для цього підстав. Тому працівники органів внутрішніх справ повинні чітко знати підстави та порядок застосування зброї і неодмінно керуватись ним у практичній діяльності.

3. Перевищення заходів, необхідних для затримання особи, яка вчинила злочин

3.1 Ознаки перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця

Вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або при перевищенні заходів, необхідних для затримання злочинця, причинення смерті що робить замах при захисті від нападу стає злочинним лише унаслідок перевищення меж необхідної оборони, що мало місце, яке і робить спричинення смерті суспільно-небезпечним. Небезпечним, але в значно меншому ступені, ніж "просте" або кваліфіковане вбивство. На це указує розмір санкцій, передбачених за вказані злочини. Представляється, що розмір санкцій визначається багатьма чинниками, що відносяться до всіх елементів складу злочину, у тому числі і до об'єкту.

Сказане, укупі з тим, що для характеристики об'єкту вбивства велике значення має особу потерпілого, дозволяє, як мені здається, зробити вивід про те, що об'єкт вбивства, здійсненого при перевищенні меж необхідної оборони, тобто життя що робив замах, представляє меншу цінність, чим об'єкт, допустимий, простого вбивства.

Необхідна оборона є обставиною, що виключає суспільну небезпеку і протиправність, а отже, караність і злочинність дій того, що обороняється. Спричинення шкоди в стан необхідної оборони буде правомірним, і навіть суспільно корисною дією, але лише за наявності певних умов, що іменуються в теорії кримінального права "умовами правомірності необхідної оборони". Останні прийнято ділити на дві групи: умови правомірності необхідної оборони, що відносяться до посягання, і умови правомірності необхідної оборони, що відносяться до захисту. Перші визначають виникнення стану необхідної оборони, а другі - правомірність дій із захисту порушеного права.

Найважливішою умовою правомірності необхідної оборони, що відноситься до посягання, є його суспільна небезпека. Це властивість діяння носить об'єктивний характер і визначається як здатність заподіяти шкоду суспільним відносинам, тобто об'єктам кримінально-правової охорони. Вони вказані в ч. 1 ст. 36 КК України: особа і права того, що обороняється або інших осіб, інтереси суспільства і держави, що охороняються законом. Спричинення або загроза спричинення шкоди будь-якому з перерахованих об'єктів породжує право здійснити акт оборони.

Існує і ще декілька аспектів даної умови правомірності необхідної оборони. З вимоги ч. 3 ст. 65 КК України враховувати при призначенні покарання характер і ступінь суспільної небезпеки злочину витікає що остання має дві характеристики: якісну (характер) і кількісну (ступінь). Характер визначається об'єктом посягання, яким він повинен бути ми вже визначили раніше. Частина 2 ст. 11 КК України встановлює, що не є злочином дія (бездіяльність), хоча формально і що містить ознаки якого-небудь діяння, Уголовное право зарубежных государств. Общая часть: Англия, США, Франция, ФРГ, Япония, Италия. / Авт. кол. Н.А. Голованова, В.Н. Еремин, М.А. Игнатова и др.; Под ред. И.Д. Козочкина; Институт международного права и экономики имени А.С. Грибоедова. - М.: Институт международного права и экономики им. А.С. Грибоедова, 2001. - 576 с.передбаченого КК України, але через малозначність що не представляє суспільної небезпеки. Малозначним діяння може бути, наприклад, через незначність заподіяного збитку. Відповідно, в таких випадках, унаслідок відсутності суспільної небезпеки відсутній і стан необхідної оборони.

Ще однією умовою правомірності необхідної оборони, що відноситься до посягання є його готівка. Ознака готівки означає, що посягання вже почалося (близько до початку) і ще не закінчилося, що охороняються законом право і інтереси при цьому знаходяться в безпосередній небезпеці. Доктриною початковим моментом, з якого особа може бути визнана такою, що знаходиться в стані необхідної оборони, визнається не тільки момент суспільно небезпечного посягання, але і наявність реальної загрози нападу.

Ще однією умовою правомірності необхідної оборони, що відноситься до захисту є спричинення шкоди що тільки робить замах. У разі спричинення шкоди третім особам (що не бере участь в нападі) відповідальність наступає по загальних правилах, залежно від обставин справи і провини того, що заподіяв шкода. Той, що обороняється може відповідати за умисний злочин, необережне спричинення шкоди, або його дії, за відсутності провини, не спричиняють за собою відповідальності.

Необхідна оборона можлива по таких мотивах, які відповідають її меті, а саме: захисту правоохороняємих інтересів особи, сім'ї, суспільства або держави. Мотиви, що не укладаються в названу мету, несумісні з необхідною обороною і ні за яких обставин не можуть лежати в її основі.

В рамках поняття «Перевищення необхідної самооборони» слід розрізняти два види меж необхідної оборони - межу допустимого і межу достатньої шкоди. Виділення цих видів залежить як від посягання (що представляє і не представляє велику суспільну небезпеку), так і від обстановки захисту (відносно сприятлива або не сприятлива), а також від психічного стану того, що обороняється. Межа допустимої шкоди (спричинення що робить замах смерті або тяжких тілесних ушкоджень) можлива лише при обороні від посягання великої суспільної небезпеки в несприятливій обстановці захисту. І навпроти, в щодо сприятливій обстановці правомірне спричинення що робить замах шкоди, що не перевищує тілесних ушкоджень середньої тяжкості, при обороні від посягання будь-якого ступеня суспільної небезпеки (межа достатньої шкоди). Необхідно відзначити, що встановлення меж такої оборони - це питання факту, цілком залежне від обставин справи, причому всякий раз повинні бути ретельно, всесторонньо, об'єктивно з'ясовані і оцінені всі конкретні обставини, характеризуюче посягання і захист від нього.

В даний час не виникає сумнівів про те, що провина при перевищенні меж необхідної оборони, завжди умисна, можна зустріти різні думки з приводу того, яким видом наміру характеризується суб'єктивна сторона даного злочину.

Одні учені дотримуються думки, що суб'єктивна сторона складів злочинів з перевищенням меж необхідної оборони характеризується тільки непрямим наміром. Ці автори виходять з того, що суспільно небезпечні наслідки є небажаними для того, що обороняється, не складають мети захисту правоохороняємих інтересів, а по цьому лише свідомо їм допускаються.

Інші учені вважають, що при перевищенні меж необхідної оборони має місце тільки прямий намір.

Українське кримінальне право визнає суб'єктом злочину тільки фізична особа, воно повинне бути осудним і таким, що досяг віку кримінальної відповідальності (ст.18 КК України). Інших вимог для покладання відповідальності на обличчя, що скоїло злочин не пред'являється.

Коли при перевищенні меж необхідної оборони чи заходів, необхідних для затримання злочинця, заподіяно тяжке тілесне ушкодження, яке спричинило смерть, дії винного за відсутності умислу на позбавлення потерпілого життя належить кваліфікувати за ст. 124 КК. Пленум Верховного Суду України від 28 червня 1991 р. № 4 «Про практику застосування судами законодавства, яке забезпечує право на необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань».

Умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, вчинене у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця,-

карається громадськими роботами на строк від ста п'ятдесяти до двохсот сорока годин або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років.

Об'єктом злочину виступає здоров'я особи.

Об'єктивна сторона злочину характеризується: 1) діями; 2) наслідками у вигляді тяжких тілесних ушкоджень; 3) причинним зв'язком між зазначеними діями та наслідками, а також 4) пгвною обстановкою.

Ст. 124 містить склад привілейованого умисного заподіяння тяжких тілесних ушкоджень (про їх поняття див. ст. 121 та коментар до неї). Заподіяння таких ушкоджень підлягає кваліфікації за цією статтею у трьох випадках, а саме, у разі його вчинення при перевищенні:

1) меж необхідної оборони. У цьому випадку діяння характеризується заподіянням шкоди у вигляді тяжких тілесних ушкоджень тому, хто посягає, при захисті від суспільне небезпечного посягання, але з перевищенням меж необхідної оборони, тобто при явній невідповідності зазначеної шкоди небезпечності посягання або обстановці захисту. Про умови правомірності необхідної оборони та поняття перевищення такої оборони див. ст. 36 та коментар до неї;

2) меж захисту в обстановці уявної оборони. Тяжкі тілесні ушкодження заподіюються за обставин, коли реального суспільне небезпечного посягання з боку потерпілого не було і винна особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання. Про умови правомірності уявної оборони та поняття перевищення такої оборони див. ст. 37 та коментар до неї;

3) заходів, необхідних для затримання злочинця. Діяння полягає У заподіянні тяжкої шкоди у вигляді тяжких тілесних ушкоджень особі, яка вчинила злочин, при її затриманні, але з перевищенням заходів, необхідних для затримання злочинця, тобто при япгій невідповідності зазначеної шкоди небезпечності посягання або обстановці затримання злочинця. Про умови правомірності затримання особи, яка вчинила злочин, та поняття перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, див. ст. 38 та коментар до неї.

Обов'язковою умовою кваліфікації заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження за ст. 124 с перебування винного при вчиненні цього діяння у стані необхідної оборони, уявної оборони або в умовах необхідності затримання злочинцяЯкщо буде встановлено, що винний не перебував у такій обстановці, вчинене ним за наявності підстав слід кваліфікувати за ст. 121, якщо при перевищенні меж необхідної оборони або заходів, необхідних для затримання злочінця, потерпілому умисно заподіяно тяжке тілесне ушкодження, від якого настала смерть, за відсутності умислу на позбавлення життя дії винного слід кваліфікувати за ст 124.

Злочин вважається закінченим з моменту заподіяння потерпілому тяжкого тілесного ушкодження.

Ознаки, що стосуються потерпілого, а також суб'єкта і суб'єктивної сторони цього злочину, повністю збігаються з аналогічними ознаками злочину, передбаченого ст. 118.

...