Усиновлення: поняття, суб’єкти, умови та порядок його здійснення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Усиновлення: поняття, суб'єкти, умови та порядок його здійснення

2. Таємниця усиновлення

3. Позбавлення усиновлювача батьківських прав, недійсність та скасування усиновлення

4. Вдосконалення системи усиновлення в Україні

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Сімейний кодекс України (СК України) у ст. 207 наголошує, що усиновленням є прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки та сина. Усиновлення дитини провадиться у її найвищих інтересах для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя (ч. 2 ст. 207 СК України).

Практично усиновлення є формою влаштування особи шляхом юридичного «заміщення» її сім'ї іншою. Основним завданням цього «заміщення» є подолання процесу «соціального відторгнення» особи з боку суспільства, залучення її до нормального процесу природного буття, але у складі іншої сім'ї та іноді навіть і під іншим іменем.

Усиновлення традиційно розглядають як суто сімейно-правовий інститут. Проте сучасне розуміння місця особистих немайнових прав у системі приватноправових відносин дозволяє стверджувати, що право на усиновлення є їх органічним складовим елементом. У цивільному законодавстві ми не знайдемо згадки про особисте немайнове право людини на усиновлення. До числа особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, Цивільний кодекс України (ЦК України) відносить право малолітньої або неповнолітньої особи, а також фізичної особи, яку визнано недієздатною, або цивільну дієздатність якої обмежено, на опіку або піклування (ст. 292 ЦК України). Право дитини на опіку та піклування у контексті різновиду влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування, встановлено також у главі 19 СК України.

Під усиновленням у юридичній науці розуміють юридичний акт, в силу якого між усиновленим (та його нащадками) і усиновителем (і його родичами) виникають ті самі права й обов'язки, що й між родичами за походженням. Одночасно за цим актом усиновлена особа втрачає особисті та майнові права і звільняється від обов'язків по відношенню до своїх батьків та їх родичів. Тобто усиновлення є прийняттям у сім'ю чужих дітей, які втратили своїх батьків (сиріт), або які не можуть виховуватись ними внаслідок певних причин. Не в останню чергу усиновлення задовольняє і особисту мету усиновителів, особливо тих, хто не має власних дітей, - зробити своє сімейне життя більш змістовним.

Усиновлення - це юридичний акт, в результаті якого усиновлений отримує щодо усиновителя і його родичів права й обов'язки, встановлені Законом для батьків і дітей, і втрачає їх щодо своїх родичів за походженням. Усиновлення є важливою формою виховання усиновлених (сиріт або дітей, батьки яких з певних причин про них не піклуються). Усиновлення відповідає як інтересам дітей, оскільки вони отримують сім'ю замість втраченої, так і інтересам усиновителів, задовольняючи їх почуття материнства і батьківства.

Усиновлення - це акт великої соціальної ваги, прояв гуманізму та жертовності, а також реалізація природної потреби материнства і батьківства та водночас захист від самотності.

Отже, сьогодні відбулось ускладнення акцентів усиновлення - задоволення інтересів не тільки усиновленого, під якими необхідно розуміти передусім нормальні умови його виховання, а й інтереси усиновителів, які прагнуть, щоб їх сім'я була повною. В результаті усиновлення відбувається певний обмін усіх особистих і майнових прав, бо, з одного боку, припиняються правовідносини дитини з кровними батьками, а з іншого - виникає правовий зв'язок з особами, що їх заміняють.

Дитина може залишитись без батьківського догляду внаслідок дії різноманітних обставин: у разі смерті батьків, позбавлення їх батьківських прав, засудження до позбавлення волі, тяжкої хвороби або тривалої відсутності батьків, ухилення батьків від виконання своїх обов'язків, відмови батьків взяти своїх дітей із пологових будинків або інших установ. У більшості випадків, якщо батьки тимчасово не мають можливості здійснювати догляд за своїми дітьми, вони влаштовують їх до родичів або інших осіб, а у певних випадках і в державні установи.

Кожна дитина має право жити і виховуватись у сім'ї, наскільки це є можливим. А тому сучасна правова теорія, вказуючи на форми влаштування дітей, що залишились без батьківської опіки, ототожнює їх з формами сімейного виховання дітей, які позбавлені батьківського догляду. Наприклад, відповідно до Сімейного кодексу України або Російської Федерації при виборі форм влаштування дитини надають перевагу сімейним формам виховання: передача на усиновлення (удочеріння), під опіку (піклування), у прийомну сім'ю. І тільки якщо немає можливості передати дитину у сім'ю, Законом дозволено її направлення до установ для дітей-сиріт і дітей, що залишились без догляду батьків, усіх типів (виховні установи, лікувальні установи, установи соціального захисту).

Нинішній стан бездоглядності і правопорушень неповнолітніх свідчить про те, що негативні наслідки соціально-економічної ситуації, що змінилася, в країні в першу чергу відобразилися на дітях.

Постійну тенденцію у бік збільшення має соціальне сиротіння. З числа дітей, що залишилися без піклування батьків, тільки 5% - діти-сироти, всі інші мають батьків, які з тих або інших причин (позбавлені батьківських прав, хронічні алкоголіки, наркомани, відбувають терміни покарання, безвісно відсутні, ухиляються від батьківських обов'язків і ін.) не займаються їх вихованням, або за станом здоров'я не можуть здійснювати свої батьківські обов'язки. Останніми роками соціальне сиротіння придбало нові особливості: діти з вини батьків виявляються на вулиці і стають бомжами, жебраками, безпритульними. В засобах масової інформації неодноразово обговорювалися проблеми, пов'язані з порядком усиновлення. Усиновлення є найпереважнішою формою влаштування дітей, що залишилися без піклування батьків. Ця форма найкращим чином забезпечує захист прав дітей, оскільки вона повністю прирівнюється в правовому відношенні до рідних дітей. Встановлений пріоритет сімейного виховання має бути втілено на практиці.

Отже, при вирішенні питання щодо влаштування дитини беруть до уваги її етнічне походження, мову, культуру і релігійну належність, а також можливість забезпечити дитині спадковість у вихованні та освіті. Релігійна, культурна і етнічна належність дитини, як і її рідна мова, є якостями, що визначають індивідуальність. А необхідність забезпечення цього права дитини є базовою.

Правовим проблемам усиновлення приділяли та приділяють увагу такі відомі вчені-цивілісти, як З.В. Ромовська, М.В. Антокольська, Г.К. Матвєєв, В.О. Рясенцев, Л.М. Пчелінцева, Д.В. Боброва, А.С. Довгерт та багато інших.

Метою дослідження є з'ясування місця права на усиновлення у структурі особистих немайнових прав людини, окреслення перспектив вирішення окремих проблем, пов'язаних із процесом здійснення цього права, а також на основі вивчення та узагальнення правозастосовної практики та досвіду, досягнень правознавчої науки розкрити суть та зміст такого інституту цивільного процесу як усиновлення в Україні в сучасних умовах нашої держави. Тому відповідно слід вирішити наступні завдання:

- розкрити суть інституту усиновлення в Україні;

- всебічно проаналізувати та описати вказаний вище інститут, а також порядок його застосування на сучасному етапі;

- дослідити зміст цивільно-процесуального інституту усиновлення в Україні.

Об'єктом дослідження в дипломній роботі стали роботи вітчизняних цивілістів, які безпосередньо стосуються проблематики застосування інституту усиновлення в Україні, а також відповідні норми чинного законодавства України.

Предметом дослідження є суспільні відносини, що виникають в процесі застосування інституту усиновлення в Україні.

Методологічною основою дипломної роботи стали такі методи, як: порівняльний, описовий та системного аналізу.

1. Усиновлення: поняття, суб'єкти, умови та порядок його здійснення:

Право сучасного цивільного суспільства не може залишати поза увагою дітей, позбавлених батьківської турботи. Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу, - проголошено в ст. 52 Конституції України [1, 52]. Для допомоги таким дітям створено розгалужену систему державних дитячих закладів, у яких вони утримуються на повному державному забезпеченні у віці від трьох років до повноліття. До основних закладів, діяльність яких пов'язана з утриманням дітей, належать:

а) дитячі будинки для дітей дошкільного віку;

б) дитячі будинки для дітей шкільного віку;

в) дитячі будинки змішаного типу для дітей дошкільного та шкільного віку;

г) загальноосвітні школи-інтернати для дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків (можуть бути з дошкільними відділеннями).

Разом з тим велику допомогу по влаштуванню дітей, які залишилися без батьків, надають державі окремі громадяни, які за власним бажанням беруть дітей до себе в сім'ї для того, щоб замінити їм відсутніх батьків, поставивши їх у становище рідних дітей. Саме такою формою виховання та турботи про дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків, є прийомні сім'ї, дитячі будинки сімейного типу, які за наявності відповідних умов можуть створюватися рішенням місцевої державної виконавчої влади. Метою створення дитячих будинків сімейного типу є подальше посилення державної допомоги дітям-сиротам і дітям, які залишилися без піклування батьків, забезпечення якнайповнішого поєднання громадських, колективних та родинних форм виховання.

Окреме важливе місце в сімейному законодавстві належить інституту усиновлення. Його знало і детально регламентувало ще стародавнє, а частково також римське право. Нині інститут усиновлення як пріоритетна форма сімейного виховання дітей, які залишились без турботи батьків, відомий усім правовим системам. Закономірно, що він знайшов своє відображення і в Сімейному Кодексі України (ст. 207-242).

Головною і визначальною ідеєю інституту усиновлення є турбота про дітей, які втратили батьків або з тих чи інших причин позбавлені батьківського піклування, створення для них середовища, яке є характерним для сім'ї (турбота про розвиток дитини, виховання, спілкування з дорослими, матеріальне забезпечення). При цьому в усиновленого змінюється родинне середовище, оскільки законодавство зорієнтоване на так зване «повне» усиновлення. На підставі рішення суду припиняється правовий зв'язок між усиновленим та його родичами за походженням і одночасно виникає такий зв'язок між усиновленим, усиновлювачем та його родичами за походженням. Такий причинний факт одночасно є правоприпиняючим і правоутворюючим.

Відповідно до ст. 207 СК України усиновленням є прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду [2, 207].

Усиновлення дитини проводиться у її найвищих інтересах для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя. Це положення Закону наголошує на тому, що інтереси дітей в інституті усиновлення є основною метою, заради якої він введений. Хоча це, звичайно, не дає права говорити про відсутність інтересів усиновлювача чи протиставлення інтересів дитини інтересам усиновлювача. При усиновленні завжди забезпечується єдність інтересів тих, хто усиновлює, з інтересами тих, кого усиновлюють. Суб'єктами відносин усиновлення є усиновлювачі і усиновлені.

Прийняття усиновлювачем дитини в сім'ю здійснюється на підставі рішення суду. Ця вимога Закону поширюється на відносини:

а) усиновлення в Україні громадянами України дитини, яка також є громадянином України;

б) усиновлення іноземцем в Україні дитини, яка є громадянином України;

в) усиновлення дитини, яка є іноземцем і проживає в Україні, громадянами України або іноземцями, які проживають в Україні.

Усиновлення громадянином України дитини, яка є громадянином України, але проживає за межами нашої держави, здійснюється в консульській установі або дипломатичному представництві України.

Якщо усиновлювач не є громадянином України, для усиновлення дитини, яка є громадянином України, потрібен дозвіл Центру з усиновлення дітей.

Усиновлення іноземцем дитини, яка є громадянином України, здійснене у відповідних органах держави, на території якої проживає дитина, є дійсним за умови попереднього одержання дозволу Центру з усиновлення дітей (ст. 282 СК України) [3, 300].

Закон не обмежує кількість дітей, яку може усиновити один усиновлювач. Невідомі також будь-які законодавчі обмеження усиновлення за ознакою раси, національності, віросповідання.

Надаючи великого значення, в першу чергу, сімейному вихованню дітей, останнім часом держава всіляко сприяє розвитку усиновлення, встановивши суворий судовий порядок його проведення: критерії віку між усиновителями і усиновленими; недопустимість посередницької, комерційної діяльності щодо усиновлення дітей; вимоги стосовно нагляду за станом утримання та виховання дітей, усиновлених іноземними громадянами; можливість застосування до усиновлювача такої санкції, як позбавлення батьківських прав.

Усиновленою може бути дитина. Це положення закріплено у ст. 208 СК України. Правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття. Такими можуть бути малолітні та неповнолітні особи. За змістом ст. 6 СК України малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років. Неповнолітньою вважається дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Саме ранній вік особи, яка може бути усиновленою, найбільш повно відповідає сутності відносин інституту усиновлення, інтересам дитини.

Чинне законодавство передбачає можливість усиновлення дитини, яку не забрали з пологового будинку або яка була знайдена (ст. 209 СК України).

Дитина, покинута в пологовому будинку, іншому закладі охорони здоров'я або яку відмовилися забрати з них батьки, інші родичі, може бути усиновлена після досягнення нею двомісячного віку.

Дитина, яку було покинуто чи знайдено, може бути усиновлена після спливу двох місяців з часу її залишення чи знайдення.

Разом з тим у виняткових випадках суд може прийняти рішення про усиновлення повнолітньої особи, яка не має матері, батька або була позбавлена їхнього піклування. У цьому разі суд бере до уваги сімейний стан усиновлювача, зокрема відсутність у нього своїх дітей, та інші обставини, що мають істотне значення. Отже, Закон гарантує можливість усиновлення як малолітніх, неповнолітніх осіб (дітей), так і осіб, які досягли повноліття.

У державі ведеться облік дітей, які залишаються без батьківського піклування і можуть бути усиновлені [4, 146].

Керівники закладів, у яких перебувають діти, які можуть бути усиновлені, а також посадові особи органів опіки та піклування, які мають відомості про дітей, позбавлених батьківського піклування, зобов'язані протягом семи днів подати інформацію про них до відповідних відділів та управлінь районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, виконавчих комітетів міських, районних у містах рад.

Районні, районні у містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі комітети міських, районних у містах рад, якщо не виявилося осіб, які бажали б усиновити дитину або взяти її під опіку чи піклування, протягом одного місяця від дня надходження відомостей про неї зобов'язані подати відповідну інформацію до Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, якщо не виявилося осіб, які бажали б усиновити дитину або взяти її під опіку чи піклування, протягом одного місяця від дня надходження інформації про дитину, яка може бути усиновлена, передають її до Центру з усиновлення дітей при спеціально уповноваженому центральному органі виконавчої влади в галузі освіти.

На вимогу ст. 210 СК України рідні брати та сестри, які перебувають на обліку для можливого усиновлення, не можуть бути роз'єднані при їх усиновленні. Лише за наявності обставин, що мають істотне значення, суд зі згоди органу опіки та піклування може постановити рішення про усиновлення когось із них або усиновлення їх різними особами.

Особливість відносин усиновлення полягає в тому, що особа, яка усиновлюється (усиновлений), в більшості випадків є активним їх учасником. Відповідно до ст. 218 СК України дитина має бути проінформована про правові наслідки усиновлення, а також має дати свою згоду на усиновлення. Згода дитини на її усиновлення дається у формі, яка відповідає віку усиновлюваного.

Усиновлення проводиться без згоди дитини, якщо вона у зв'язку з віком або станом здоров'я не усвідомлює факту усиновлення [5, 234].

Згода дитини на усиновлення не потрібна, якщо вона проживає у сім'ї усиновлювачів і вважає їх своїми батьками.

До осіб, які можуть бути усиновлювачами, закон (ст. 211 СК) пред'являє певні вимоги. Насамперед усиновлювачами можуть бути повнолітні дієздатні громадяни України та іноземці, здатні забезпечити виховання усиновлених дітей. За жодних обставин не можуть бути усиновлювачами особи, які не досягли повноліття. Не можуть бути усиновлювачами й неповнолітні дружина, чоловік, яким знижено шлюбний вік у порядку, передбаченому ч. 2 ст. 23 СК.

Певні вимоги висуваються й до віку усиновлювача. Останній має бути старшим за дитину, яку він бажає усиновити, не менш як на 15 років. У разі усиновлення повнолітньої особи різниця у віці не може бути меншою, ніж 18 років (ч. 2 ст. 211 СК).

Оскільки усиновлення є однією з форм сімейного виховання, усиновлювачами насамперед можуть бути дружина і чоловік, тобто подружжя. Закріплюючи таке правило, законодавець виходив з того, що нормальні умови для виховання дитини можуть бути створені лише у повній сім'ї [27, 405].

Усиновлювачами не можуть бути особи однієї статі (наприклад, сестри, брати). Особи, які не перебувають у шлюбі між собою, не можуть усиновити одну й ту саму дитину. Однак якщо вони проживають однією сім'єю, суд може постановити рішення про усиновлення ними дитини.

Відповідно до ч. 5 ст. 211 СК якщо дитина має лише матір, вона не може бути усиновлена чоловіком, з яким її мати не перебуває у шлюбі, а у разі, коли дитина має лише батька, вона не може бути усиновлена жінкою, з якою він не перебуває у шлюбі. Проте якщо такі особи проживають однією сім'єю, суд може постановити рішення про усиновлення ними дитини. Така вказівка закону є цілком виправданою, оскільки фактичне подружжя також є повною сім'єю у правовому і соціологічному значеннях, яка може забезпечити дитині таке ж виховання, що й сім'я, яка складається з осіб, які перебувають у зареєстрованому шлюбі.

Закон (ч. 6 ст. 211 СК) не виключає можливості усиновлення дитини одним чоловіком або однією жінкою, якщо вона має лише матір або лише батька, які у зв'язку з усиновленням втрачають правовий зв'язок з дитиною. Кількість дітей, яких може усиновити один усиновлювач, не обмежується.

У ст. 213 СК міститься перелік осіб, яким законом надається переважне право на усиновлення дитини за наявності кількох осіб, які виявили бажання усиновити її. Насамперед таке право має громадянин України, незалежно від того, проживає він на території нашої держави чи за її межами, в сім'ї якого виховується дитина, наприклад, її фактичний вихователь. До зазначених осіб закон відносить і одного з подружжя, який бажає усиновити дитину другого з них, яка проживає в його сім'ї.

Особам, котрі виявили бажання усиновити двох або більше дітей, які є братами чи сестрами, закон надає переважне право на усиновлення тому, що внаслідок цього діти залишаються проживати в одній сім'ї й між ними зберігаються родинні зв'язки.

Переважне перед іншими особами право на усиновлення дитини має також особа, яка є її родичем. При цьому ступінь споріднення значення не має. Отже, такими родичами можуть бути як родичі прямої лінії споріднення, так й інші родичі.

У ч. 2 ст. 213 СК зазначено, що переважне право на усиновлення дитини має подружжя. Це пояснюється тим, що усиновлення є однією з форм сімейного виховання, а нормальні умови для цього можуть бути забезпечені насамперед у повній сім'ї. А це відповідає інтересам як дитини, так і усиновлювача. В окремих випадках дітей, які є громадянами України, у нашій державі можуть усиновлювати іноземці. Це здійснюється на загальних підставах, встановлених гл. 18 СК (ч. 1 ст. 283 СК).

У ст. 212 СК міститься перелік осіб, які не можуть бути усиновлювачами. Насамперед це особи, визнані судом недієздатними на підставі ст. 39 ЦК, тобто ті, які внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатні усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними; особи з обмеженою судом на підставі ст. 36 ЦК цивільною дієздатністю, тобто ті, які страждають на психічний розлад, який істотно впливає на їх здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, а також особи, які внаслідок зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо ставлять себе або свою сім'ю, а також інших осіб, яких за законом вони зобов'язані утримувати, у скрутне матеріальне становище. Такі особи самі потребують опіки або піклування. Однак у разі поновлення судом дієздатності громадянина, а також скасування обмеження його дієздатності у порядку, встановленому частинами 2-4 ст. 260 ЦПК, у нього з'являється можливість стати усиновлювачем. Це має бути підтверджене рішенням суду, що набрало чинності [27, 420].

Не можуть бути усиновлювачами особи, позбавлені батьківських прав з підстав, передбачених статтями 164 і 242 СК, у тому числі й усиновлювачі. Водночас поновлення батьківських прав особи на. підставі ст. 169 СК відкриває перед нею можливість бути усиновлювачем. Неможливе усиновлення дитини й особами, які вже були усиновлювачами іншої дитини, але з їх вини усиновлення було визнане недійсним чи скасоване (статті 236 і 238 СК).

Відповідно до закону не можуть бути усиновлювачами особи, які перебувають на обліку або на лікуванні у психоневрологічному чи наркологічному диспансері. Уявляється, що це пов'язане з тим, що вони не можуть виконувати батьківські обов'язки за станом здоров'я.

Серед осіб, які не можуть бути усиновлювачами, закон (ч. 7 ст. 212 СК) називає тих, хто не має постійного місця проживання і постійного заробітку (доходу). Неможливість усиновлення дітей цими особами пояснюється тим, що відсутність у них постійного місця проживання може призвести до погіршення житлових умов дітей, а також порушення їх житлових прав, гарантованих Конституцією (ст. 47) та іншими законами України, а відсутність постійного заробітку (доходу) - до порушення права дітей на одержання утримання від усиновлювачів.

Не можуть бути усиновлювачами особи, які страждають на хвороби, перелік яких затверджений Міністерством охорони здоров'я України, тобто ті, які за станом здоров'я не можуть забезпечити стабільних і гармонійних умов життя усиновленій дитині та виховувати її. Це насамперед особи, визнані у встановленому законом порядку інвалідами І та II груп, особи, які мають глибокі органічні ураження нервової системи, хворі на СНІД, відкриту форму туберкульозу тощо [17, 34].

Четвертою умовою усиновлення дитини є вільна згода на це її батьків (ч. 1 ст. 217 СК). Усиновлення неможливе, якщо батьки відмовляються дати згоду на нього. Це пояснюється тим, що вони у першу чергу наділяються правами й обов'язками, пов'язаними з вихованням своїх дітей. Наділення батьківськими правами інших осіб спричиняє втрату цих прав батьками.

У літературі з питань теорії сімейного права цілком слушно зазначається, що згода на усиновлення - це одне з найважливіших особистих немайнових прав батьків, порушення якого призводить до істотного порушення їх прав. Адже наслідком усиновлення дитини стає повне припинення правового зв'язку між нею та її батьками.

Згоду на усиновлення треба одержати від обох батьків, незалежно від того, проживають вони разом з дитиною чи окремо від неї. Така згода потрібна незалежно від того, перебувають батьки дитини у шлюбі чи він припинений або визнаний .судом недійсним.

Якщо батьки дитини не перебувають у шлюбі між собою і батьківство щодо неї встановлене у порядку, передбаченому статтями 126-128 СК, або материнство визнане за рішенням суду (ст. 131 СК), також потрібна згода на усиновлення дитини обох батьків.

Для усиновлення дитини матері-одиначки потрібна лише її згода. Якщо мати чи батько дитини є неповнолітніми, крім їх згоди на усиновлення потрібна згода їх батьків (ч. 4 ст. 217 СК). Така вимога закону пояснюється необхідністю додаткового захисту інтересів неповнолітніх батьків. Адже без цього вони можуть здійснити акт, про наслідки якого шкодуватимуть усе життя.

Згода батьків має бути усвідомленою. Це означає, що юридичне значення має лише згода батьків, наділених повною цивільною дієздатністю. Воля батьків щодо усиновлення їх дітей повинна формуватися вільно, без стороннього протиправного тиску на неї. Так, якщо батьки дали згоду на усиновлення їх дітей внаслідок погрози, насильства, обману, введення їх в оману тощо, усиновлення має бути визнане судом недійсним згідно з ч. 1 ст. 236 СК.

Частина 2 ст. 217 СК закріплює положення про те, що згода батьків на усиновлення дитини повинна бути безумовною. Отже, даючи таку згоду, батьки не можуть висувати відкладні, скасувальні або будь-які інші умови. У цій же частині зазначеної статті наголошено на тому, що угода про надання усиновлювачем плати за згоду на усиновлення дитини батькам, опікунам або іншим особам, з якими вона проживає, є нікчемною. Звідси випливає, що згода батьків на усиновлення дитини не повинна бути обумовлена одержанням ними певного зустрічного задоволення за угодою, наприклад, винагороди тощо, оскільки акт усиновлення є безоплатним. Крім того, відповідно до ст. 216 СК посередницька, комерційна діяльність щодо усиновлення дітей, передачі їх під опіку, піклування чи на виховання у сім'ї громадян України, іноземців або осіб без громадянства забороняється.

З метою уникнення спорів з приводу того, чи давали насправді батьки згоду на усиновлення їх дитини, у ч. 5 ст. 217 СК закріплене положення про те, що така згода має бути письмовою і засвідчуватись нотаріусом.

Батьки можуть давати згоду на усиновлення дитини конкретною відомою їм особою (особами), якщо усиновлювачами є подружжя. Крім того, вони мають право давати згоду на усиновлення дитини без зазначення імені усиновлювача. У такому разі останнього обирає орган опіки та піклування або Центр з усиновлення дітей з числа осіб, які виявили бажання усиновити дитину.

Виявлення батьками згоди на усиновлення їх дитини не має безвідкличного характеру. Вони можуть відкликати свою згоду на усиновлення до набрання чинності відповідним рішенням суду.

У п. 28 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" звернено увагу судів на те, що батьки, які дали згоду на усиновлення їх дітей (якщо вона була потрібна), мають викликатися у судове засідання в тому разі, коли наявність цієї згоди викликає сумнів або коли вони подали заяву про її відкликання [30, 234].

У ст. 219 СК встановлені винятки з загального правила ст. 217 СК про необхідність згоди батьків на усиновлення їх дітей. Уявляється, що цілком слушною є вказівка, що усиновлення дитини може бути проведене без згоди її батьків, якщо вони невідомі. Адже за таких умов жодних відомостей про батьків не мають керівники закладів, у яких перебувають діти, які можуть бути усиновлені, службові особи органів опіки та піклування, котрі, як правило, володіють інформацією про дітей, позбавлених батьківського піклування, а також державних органів, які здійснюють облік таких дітей, і суди при розгляді справ про усиновлення.

У тих випадках, коли батьки з підстав, закріплених у ст. 43 ЦК, визнані судом безвісно відсутніми, одержати від них згоду на усиновлення неможливо, оскільки вони позбавлені можливості реагувати на це. Якщо лише один із батьків визнаний судом безвісно відсутнім, згода на усиновлення може бути виявлена лише другим з батьків дитини, яка усиновлюється.

Усиновлення дитини може бути проведено без згоди її батьків, якщо вони у судовому порядку визнані недієздатними. Адже такі особи самі потребують опіки і, звісно, не можуть виховувати дітей. Вони не в змозі виявити свою волю, оскільки не усвідомлюють своїх дій і не можуть ними керувати, у зв'язку з чим над ними й встановлюється опіка.

Якщо лише один із батьків визнаний судом недієздатним з підстав, закріплених у ст. 39 ЦК, згода на усиновлення дитини має бути одержана від того з батьків, хто є дієздатним. Коли ж на момент усиновлення дитини дієздатність її батьків або одного з них внаслідок видужання або значного поліпшення психічного стану поновлена судом згідно з ч. З ст. 260 ЦПК, при одержанні їх, його згоди на усиновлення треба керуватися правилами ст. 217 СК.

Відповідно до ст. 166 СК батьки, позбавлені батьківських прав, втрачають усі права, пов'язані з фактом їх споріднення з дитиною, щодо якої вони позбавлені цих прав. Під батьківськими правами, яких можуть бути позбавлені батьки, треба розуміти надані їм до повноліття дитини права на її виховання, представництво і захист її інтересів, витребування дитини від інших осіб, які тримають її у себе, тощо. Якщо лише один із батьків дитини позбавлений батьківських прав, згоду на її усиновлення може давати лише той з них, хто не позбавлений цих прав. У разі поновлення на момент усиновлення дитини батьківських прав її батьків або одного з них усиновлення дитини має здійснюватись із додержанням вимог ст. 217 СК. Усиновлення дитини може бути проведене без згоди її батьків, якщо судом буде встановлено, що вони понад шість місяців не проживають разом з дитиною і без поважних причин не беруть участі в її вихованні та утриманні. Цей факт може бути підтверджений письмовими доказами (актами, листами тощо), а також показаннями свідків (п. 30 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України") [30, 237].

Таким чином, закон виходить з того, що якщо батьки не виконують своїх обов'язків щодо виховання й утримання дітей, вони не мають права розраховувати на захист своїх батьківських прав. При цьому йдеться і про ті випадки, коли діти не проживають спільно з батьками, а виховуються родичами та іншими особами або перебувають у державних дитячих закладах понад шість місяців, а батьки не виявляють щодо них батьківської турботи і піклування (не відвідують дітей, не листуються з ними, не надають коштів на їх утримання), хоч мають реальну можливість робити це. Така поведінка батьків свідчить про те, що їм байдужі інтереси дітей. Тому можливі заперечення з боку таких батьків проти усиновлення їх дітей треба розглядати як зловживання батьківськими правами [30, 238].

Водночас якщо батьки з поважних причин (через хворобу, перебування у тривалому відрядженні тощо) не беруть участі у вихованні своєї дитини, її усиновлення не може бути проведене без їх згоди.

Як випливає зі змісту п. 1 ч. 1 ст. 219 СК, відсутність будь-яких відомостей про батьків або родичів є підставою для усиновлення без їх згоди дітей, покинутих у пологовому будинку, іншому закладі охорони здоров'я, а також підкинутих і знайдених дітей, зокрема під час стихійного лиха, у районі бойових дій, а також за інших надзвичайних обставин.

На усиновлення дитини, над якою встановлено опіку або піклування, а також дитини, над батьками якої встановлено опіку або піклування, потрібна письмова згода опікуна або піклувальника незалежно від згоди батьків. Якщо опікун або піклувальник не дав згоди на усиновлення дитини, така згода може бути дана органом опіки та піклування. Усиновлення дитини може бути проведене без згоди її опікуна, піклувальника або органу опіки та піклування, якщо суд встановить, що це відповідає інтересам дитини (ст. 221 СК).

Відповідно до ст. 245 СК якщо дитина постійно проживає у дитячому закладі або закладі охорони здоров'я, функції опікуна та піклувальника щодо неї покладаються на адміністрацію цього закладу. На усиновлення дитини, яка перебуває у закладі охорони здоров'я або навчальному закладі і не має батьків, необхідна письмова згода цього закладу (ч. 1 ст. 222 СК), оскільки останній під час здійснення покладених на нього функцій опікуна чи піклувальника повністю замінює батьків, зокрема й у питаннях, пов'язаних із усиновленням дитини.

Водночас заклад охорони здоров'я або навчальний заклад, у якому перебуває дитина, позбавлена батьківського піклування, може й не дати згоди на її усиновлення. У такому разі з огляду на вказівку ч. 2 ст. 207 СК про те, що усиновлення дитини повинне провадитись у її найвищих інтересах для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя, суд може постановити рішення про усиновлення дитини і без згоди закладу охорони здоров'я або навчального закладу.

П'ятою умовою усиновлення дитини є її згода на це. Усиновлення настільки серйозно впливає на долю дитини, що її згода увійти у сім'ю усиновлювача набуває першорядного значення.

Усиновлення є серйозною подією в житті дитини ще й тому, що воно, як правило, спричиняє розрив внутрішньосімейних, звичних для неї зв'язків не лише особистого, а й майнового характеру. Саме тому сімейне законодавство надає винятково важливого значення судженням дитини про усиновлення, які набувають правового значення [30, 239].

Згода дитини на її усиновлення дається у формі, яка відповідає її вікові (ч. 1 ст. 218 СК). Закон не встановлює мінімального віку, з досягненням якого він пов'язує настання такого ступеня зрілості дитини, коли її думка набуває правового значення. Тому думка дитини щодо її усиновлення має бути виявлена з того моменту, коли дитина в змозі висловити і сформулювати її.

Крім того, закон не встановлює форми вияву згоди дитини на її усиновлення. виявляти й суд у разі залучення останньої до участі у справі як заінтересованої особи. Відсутність згоди дитини має розглядатися судом як серйозна перешкода до її усиновлення. Закон надає волі дитини вирішального значення. Адже, як зазначалося, без згоди дитини на ЇЇ усиновлення останнє неможливе. Виняток із цього правила становлять випадки, передбачені частинами 3 і 4 ст. 218 СК (якщо дитина у зв'язку з віком або станом здоров'я не усвідомлює факту усиновлення; якщо вона проживає в сім'ї усиновлювачів і вважає їх своїми батьками).

Постановлення судом рішення про усиновлення дитини всупереч її бажанню можливе лише у тому разі, коли суд дійде твердого переконання, що заперечення дитини не мають серйозного обґрунтування, пов'язані виключно з її малолітством і не є перешкодою до налагодження нормальних відносин між нею й усиновлювачем.

Шостою умовою усиновлення дитини є згода другого з подружжя. Оскільки, як вже зазначалось, усиновлення є однією з форм сімейного виховання, бажано, щоб воно здійснювалось обома з подружжя, що й має місце у переважній більшості випадків. Проте якщо один із подружжя не бажає бути усиновлювачем дитини (або не є її батьком, матір'ю), це не може бути перешкодою до її усиновлення другим з них за умови дачі першим із подружжя нотаріально засвідченої письмової згоди на усиновлення дитини другим з них.

Закон передбачає письмову нотаріальну форму вияву згоди того з подружжя, хто не бажає бути усиновлювачем дитини, на ЇЇ усиновлення другим з них (ч. 1 ст. 220 СК). Уявляється, що це положення значною мірою спрямоване на забезпечення інтересів дитини і того з подружжя, хто бажає усиновити її. Адже відповідно до закону відсутність такої згоди може бути підставою для визнання усиновлення дитини за рішенням суду недійсним (ч. 4 ст. 236 СК). За наявності згоди доведення факту її дачі другим із подружжя (або відсутності такого факту) у процесі судового розгляду справи про визнання усиновлення недійсним значно спрощується.

Усиновлення, здійснене одним із подружжя за нотаріально засвідченою письмовою згодою другого з них, який не бажає бути усиновлювачем дитини, породжує батьківські права та обов'язки лише для того з подружжя, хто є усиновлювачем. За цієї умови той з подружжя, хто не схотів бути усиновлювачем дитини, усиновленої його дружиною або чоловіком, є вітчимом чи мачухою.

Згідно з ч. 2 ст. 220 СК усиновлення дитини може бути проведене без згоди другого з подружжя, якщо він визнаний судом у встановленому законом порядку (відповідно до норм гл. 35 ЦПК) безвісно відсутнім, оскільки при цьому його згоду на усиновлення одержати неможливо.

Встановлення судом того, що дружина і чоловік припинили сімейні правовідносини і понад рік не проживають спільно, а також того, що місце проживання другого з подружжя невідоме, недостатньо. Необхідно, щоб другий з подружжя у встановленому законом порядку був визнаний судом безвісно відсутнім.

Згідно з ч. 2 ст. 220 СК згода другого з подружжя на усиновлення дитини не потрібна, якщо він визнаний судом недієздатним. Це пояснюється тим, що особи, визнані судом у встановленому законом порядку (відповідно до норм гл. 34 ЦПК) недієздатними внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу, не здатні виявляти свою волю, оскільки вони не усвідомлюють значення своїх дій та (або) не можуть керувати ними. Саме тому над ними встановлюється опіка.

Усиновлення дитини може бути проведене без згоди другого з подружжя також за наявності інших обставин, що мають істотне значення (зокрема якщо дружина або чоловік позбавлені батьківських прав і ці права не поновлені, коли дитина перебуває на обліку або на лікуванні у психоневрологічному чи наркологічному диспансері, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами тощо) [17, 35].

На підтвердження того, що другий з подружжя визнаний у встановленому законом порядку безвісно відсутнім або недієздатним, а також встановлення судом для чоловіка і дружини режиму окремого проживання повинна подаватися копія відповідного рішення суду, що набрало чинності.

Усиновлення здійснюється за взаємною згодою осіб. Згода на усиновлення усиновлювача та дитини, про що згадувалося вище, є необхідною умовою усиновлення. Але окрім зазначених, Законом передбачено ще ряд важливих умов, дотримання яких є необхідним для здійснення усиновлення.

Як правило, усиновлюються діти, які не мають батьків. Факт відсутності батьків у дітей, які підлягають усиновленню, посвідчується Свідоцтвом про смерть обох батьків або рішенням суду про оголошення їх померлими. Але досить часто усиновлюється дитина, яка має одного або й обох батьків. За таких обставин усиновлення дитини здійснюється за вільною згодою її батьків. Згода батьків на усиновлення дитини має бути безумовною і може надаватися ними лише після досягнення дитиною двомісячного віку.

Закон застерігає про недопустимість плати за згоду батьків на усиновлення їх дитини. Угода про надання усиновлювачем плати за згоду на усиновлення дитини батьками, опікунами чи іншими особами, з якими вона проживає, є нікчемною (ст. 217 СК України). Письмова згода батьків на усиновлення засвідчується нотаріусом.

Якщо мати чи батько дитини є неповнолітніми, крім їхньої згоди на усиновлення, потрібна згода їхніх батьків.

Мати чи батько дитини мають право відкликати свою згоду на усиновлення до набрання чинності рішенням суду про усиновлення. Лише в окремих випадках Закон дозволяє проведення усиновлення без згоди батьків дитини (ст. 219 СК України) [9, 219]. Так, усиновлення дитини провадиться без згоди батьків, якщо вони:

1) невідомі;

2) визнані безвісно відсутніми;

3) визнані недієздатними;

4) позбавлені батьківських прав щодо дитини, яка усиновлюється.

Без згоди повнолітніх батьків усиновлення дитини може бути проведено, якщо судом буде встановлено, що вони, не проживаючи з дитиною понад шість місяців без поважних причин, не виявляють щодо неї батьківської турботи та піклування, не виховують та не утримують її.

В силу ст. 220 СК України на усиновлення дитини одним із подружжя потрібна письмова згода другого з подружжя, засвідчена нотаріально. Таким чином, згода на усиновлення дитини другого з подружжя є окремою умовою здійснення усиновлення. Усиновлення дитини може бути проведено без згоди другого з подружжя, якщо він визнаний безвісно відсутнім, недієздатним, а також за наявності інших обставин, що мають істотне значення. Чоловік, дружина можуть також усиновити дитину без згоди другого з подружжя у разі встановлення режиму окремого проживання подружжя (ст. 120 СК України).

На усиновлення дитини, над якою встановлено опіку або піклування, як і на усиновлення дитини, над батьками якої встановлено опіку або піклування, потрібна письмова згода опікуна або піклувальника незалежно від згоди батьків.

Якщо опікун або піклувальник не дав згоди на усиновлення дитини, така згода може бути дана органом опіки та піклування. Якщо суд встановить, що усиновлення дитини відповідає її інтересам, воно може бути проведене без згоди опікуна, піклувальника або органу опіки та піклування.

Відповідно до ст. 222 СК України в разі усиновлення дитини, яка не має батьків і перебуває у закладі охорони здоров'я або у навчальному закладі, потрібна письмова згода цього закладу. Без згоди закладу охорони здоров'я, навчального закладу усиновлення може бути проведене, якщо суд встановить, що воно відповідає інтересам дитини.

Справи про усиновлення дітей, які проживають на території України, розглядаються районним (міським) судом за місцем проживання усиновлюваної дитини. Особа, яка бажає усиновити дитину, подає до суду заяву про усиновлення. Форма такої заяви - письмова, а її зміст повинен відповідати вимогам ст. 252 ЦПК України [10, 252], а саме заява про усиновлення дитини повинна містити: найменування суду, до якого подається заява, ім'я, місце проживання заявника, а також прізвище, ім'я, по батькові, вік усиновлюваної дитини, її місце проживання, відомості про стан здоров'я дитини. Заява про усиновлення дитини може також містити клопотання про зміну прізвища, імені, по батькові, дати, місця народження дитини, про запис заявника матір'ю або батьком дитини. Подання заяви через представника не допускається.

До заяви про усиновлення дитини за наявності мають бути додані такі документи:

1) копія свідоцтва про шлюб, а також письмова згода на це другого з подружжя, засвідчена нотаріально, - при усиновленні дитини одним із подружжя;

2) медичний висновок про стан здоров'я заявника;

3) довідка з місця роботи із зазначенням заробітної плати або копія декларації про доходи;

4) документ, що підтверджує право власності або користування жилим приміщенням;

5) інші документи, визначені Законом.

До заяви про усиновлення дитини особами без громадянства, що постійно проживають за межами України, або іноземцями, крім документів, зазначених вище, додаються дозвіл уповноваженого органу виконавчої влади, висновок компетентного органу відповідної держави про умови їх життя і можливість бути усиновлювачами, дозвіл компетентного органу відповідної держави на в'їзд усиновленої дитини та її постійне проживання на території цієї держави, зобов'язання усиновлювача, оформлене в нотаріальному порядку, про надання представникам дипломатичної установи України за кордоном інформації про усиновлену дитину та можливості спілкування з дитиною [11, 102].

До заяви громадян України про усиновлення дитини, яка є громадянином іншої держави, крім документів, зазначених вище, додаються згода законного представника дитини та згода компетентного органу держави, громадянином якої є дитина.

Документи усиновлювачів, які є громадянами інших держав, мають бути у встановленому законодавством порядку легалізовані, якщо інше не встановлено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Такі документи повинні бути перекладені українською мовою, а переклад має бути засвідчений нотаріально.

Заява про усиновлення повнолітньої особи повинна містити відомості, зазначені вище, а також дані про відсутність матері, батька або позбавлення піклування. До заяви мають бути додані копія свідоцтва про шлюб, письмова згода на це другого з подружжя, засвідчена нотаріально, - при усиновленні дитини одним із подружжя, а також згода особи на усиновлення.

Заявник (заявники) у разі зміни свого рішення може відкликати заяву про усиновлення. Така заява може бути відкликана особисто заявником (заявниками) до набрання чинності рішенням суду про усиновлення.

Суддя під час підготовки справи про усиновлення дитини до розгляду вирішує питання про участь у ній як заінтересованих осіб відповідного органу опіки та піклування, а у справах, провадження в яких відкрито за заявами іноземних громадян, - уповноваженого органу виконавчої влади.

Орган опіки та піклування повинен подати суду висновок про доцільність усиновлення та відповідність його інтересам дитини.

До висновку органу опіки та піклування мають бути додані:

1) акт обстеження умов життя заявника, складений за місцем його проживання;

2) свідоцтво про народження дитини;

3) медичний висновок про стан здоров'я дитини, про її фізичний і розумовий розвиток;

4) у випадках, встановлених Законом, згода батьків, опікуна, піклувальника дитини, закладу охорони здоров'я або навчального закладу, а також самої дитини на усиновлення [12, 290].

Суд у разі необхідності може вимагати подання інших документів.

Суд розглядає справу про усиновлення дитини за обов'язковою участю заявника, органу опіки та піклування або уповноваженого органу виконавчої влади, а також дитини, якщо вона за віком і станом здоров'я усвідомлює факт усиновлення, з викликом заінтересованих та інших осіб, яких суд визнає за потрібне допитати.

Суд розглядає справу про усиновлення повнолітньої особи з обов'язковою участю заявника (заявників), усиновлюваної особи, з викликом заінтересованих та інших осіб, яких суд визнає за потрібне допитати.

Для забезпечення таємниці усиновлення у випадках, встановлених Сімейним кодексом України, суд розглядає справу в закритому судовому засіданні.

Суд перевіряє законність підстав для усиновлення, в тому числі наявність згоди усиновлюваної дитини, якщо така згода є необхідною, або наявність згоди усиновлюваної повнолітньої особи.

За результатами розгляду заяви про усиновлення суд постановляє рішення. Постановляючи рішення про усиновлення дитини, суд враховує обставини, що мають істотне значення, зокрема:

а) стан здоров'я та матеріальне становище особи, яка бажає усиновити дитину, її сімейний стан та умови проживання, ставлення до виховання дитини;

б) мотиви, на підставі яких особа бажає усиновити дитину;

в) мотиви того, чому другий із подружжя не бажає бути усиновлювачем, якщо лише один із подружжя подав заяву про усиновлення;

г) взаємовідповідність особи, яка бажає усиновити дитину, та дитини, а також те, як довго ця особа вже опікується дитиною;

д) особу дитини та стан її здоров'я;

е) ставлення дитини до особи, яка бажає її усиновити.

При дотриманні всіх умов, встановлених СК України (бажання усиновлювача; згода дитини; згода іншого з подружжя; згода батьків дитини; згода опікуна, піклувальника; згода закладу охорони здоров'я або навчального закладу), здатності особи, яка бажає усиновити дитину, забезпечити стабільні та гармонійні умови її життя суд постановляє рішення, яким оголошує цю особу усиновлювачем дитини [13, 34].

Постановляючи рішення про усиновлення повнолітньої особи, суд враховує мотиви, на підставі яких особи бажають усиновлення, можливість їхнього спільного проживання, їх сімейний стан та стан здоров'я, а також інші обставини, що мають істотне значення. Суд не може відмовити особі в усиновленні на тій підставі, що вона вже має або може народити дитину (ст. 224 СК України) [14, 230].

У разі задоволення заяви суд зазначає у резолютивній частині рішення про усиновлення дитини або повнолітньої особи заявником (заявниками).

За клопотанням заявника (заявників) суд вирішує питання про зміну імені, прізвища та по батькові, дати і місця народження усиновленої дитини, про зміну імені, прізвища, по батькові усиновленої повнолітньої особи, про запис усиновлювачів батьками.

Судові витрати, пов'язані з розглядом справи про усиновлення, відносяться на рахунок заявника (заявників).

Якщо після ухвалення рішення про усиновлення, але до набрання ним законної сили батьки дитини відкликали свою згоду на її усиновлення, суд скасовує своє рішення і поновлює розгляд справи.

У разі відкликання заяви про усиновлення після ухвалення рішення про усиновлення, але до набрання ним законної сили, суд скасовує своє рішення і залишає заяву без розгляду.

Усиновлення вважається здійсненим у день набрання чинності рішенням суду про усиновлення. Для внесення змін до акта про народження усиновленої дитини копія рішення суду надсилається до відділу реєстрації актів цивільного стану за місцем винесення рішення, а в справах про усиновлення дітей іноземними громадянами - також до Центру по усиновленню дітей при Міністерстві освіти України.

За бажанням усиновлювача державний орган реєстрації актів цивільного стану видає на підставі рішення суду Свідоцтво про усиновлення.

2. Таємниця усиновлення

З огляду на положення ст. 301 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) 1 національне законодавство до порушення особистих прав, що не підлягають відновленню, відносить порушення таємниці усиновлення. Недопущення порушення особистих прав як усиновлювача, так і усиновленої особи, здійснюється шляхом забезпечення таємниці усиновлення.

Проте останнім часом в наукових колах все частіше постає питання про доцільність забезпечення таємниці усиновлення з огляду на той факт, що її розголошення призводить до непорозумінь між усиновлювачем і усиновленим. При цьому в якості обґрунтування позиції щодо недоцільності збереження таємниці усиновлення застосовують положення ст. 7 Конвенції про права дитини 2, яка зазначає, що дитина з моменту народження має право знати своїх батьків. Виходячи із зазначеного, існування таємниці усиновлення в національному законодавстві порушує міжнародну правову норму. Але рідко хто звертає увагу у зазначеній статті на словосполучення “наскільки це можливо” (виділено Л.М.). Тоді повний зміст норми Конвенції - „дитина… з моменту народження має…, наскільки це можливо, право знати своїх батьків” - дозволяє існування інституту таємниці усиновлення. Крім того, слід наголосити, що бажання дитини одержати інформацію про своє походження не завжди може реалізуватися, оскільки досить часто проти розкриття такої інформації виступають кровні батьки дитини.

На позиціях збереження таємниці усиновлення виступають такі країни як: Аргентина, Болгарія (при повному усиновленні), Іспанія, Литва, Польща, Російська Федерація, Хорватія. Проте, не дивлячись на те, що більшість країн законодавчо врегульовують питання щодо таємниці усиновлення, законодавство ряду країн, наприклад, Королівства Бельгії, не містить жодної вказівки щодо зазначеного інституту.

...