Усиновлення: поняття, суб’єкти, умови та порядок його здійснення

В даному контексті слід наголосити й на тому, що жодна норма ні міжнародного, ні національного законодавства не зобов'язує усиновлювачів зберігати таємницю усиновлення. Так, положенням ч.3 ст. 301 ЦК закріплено право кожної фізичної особи на збереження у таємниці обставин свого особистого життя. Дана норма спрацьовує й у випадках усиновлення, коли усиновлювачі прагнуть зберегти цей факт свого особистого життя в таємниці від інших. Зрештою, більшість усиновлювачів не використовують право на збереження таємниці усиновлення, оскільки не вважають за потрібне приховувати ці відомості від дитини. Якщо усиновлювач вважає, що запровадження в сім'ї родинних відносин, заснованих на довірі та повазі, можливе тільки коли дитина буде знати правду про своє походження, то закон їм в цьому не перешкоджає. В ряді випадків усиновлення взагалі не є таємницею для дитини, вона пам'ятає своїх батьків, розуміє значення усиновлення. Зрештою, ст. 218 Сімейного кодексу України (далі - СК) вимагає одержання від дитини згоди на її усиновлення, яка дається у формі, що відповідає її вікові.

Отже, панує думка, що під таємницею усиновлення розуміють збереження її від самої дитини. Відомо дитині про усиновлення -- таємниці більше не існує. Проте не тільки усиновлювачам, але й дітям небажано, щоб про усиновлення стало відомо стороннім особам, оскільки розголошення цього факту може викликати в якійсь мірі зміну ставлення до дитини, вплинути на її поведінку тощо.

Саме ці міркування, як видається, і були покладені в основу ст. 226 СК, яка чітко визначає, що право на таємницю усиновлення має як усиновлювач, так і усиновлена дитина.

Право на таємницю усиновлення виникає у особи, яка бажає усиновити дитину, з моменту взяття її на облік як кандидата в усиновлювачі. При цьому право на таємницю усиновлення в особи, яка бажає усиновити дитину, зберігається: 1) впродовж усього періоду перебування її на обліку, а також впродовж часу, необхідного для пошуку дитини та знайомства з нею; 2) впродовж розгляду та вирішення судом справи про усиновлення. При цьому в заяві про усиновлення громадянин України повинен вказати вимогу щодо додержання таємниці усиновлення. Це, в свою чергу, з огляду на положення ст. 6 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) [5], впливає на порядок розгляду судом справи. Тобто з метою забезпечення таємниці усиновлення законом допускається закритий судовий розгляд справи; 3) після набрання чинності рішення суду про усиновлення як до, так і після досягнення усиновленою дитиною повноліття. [6, С.377]. Тобто досягнення усиновленою дитиною повноліття чи будь-яка інша обставина не припиняє таємниці усиновлення.

Право на таємницю усиновлення має і усиновлена дитина (ч.2 ст. 226 СК). Проте згідно з ч.2 ст. 301 ЦК фізична особа сама визначає своє особисте життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб. З огляду на це положення, ч.3 ст. 226 СК наголошує, що особа, яка була усиновлена, має право після досягнення нею 14 років на одержання інформації щодо свого усиновлення.

З огляду на вищезазначену ліберальну новацію СК, у випадку усиновлення постають наступні питання: по-перше, що слід розуміти під словосполученням „одержання інформації щодо свого усиновлення”; по-друге, чи доцільним є надання дозволу на одержання інформації щодо усиновлення 14-річній особі; по-третє, яким чином буде надаватись така інформація, якщо усиновлювачі скористувалися усіма засобами забезпечення таємниці усиновлення, а особи, яким у зв'язку з виконанням службових обов'язків доступна інформація щодо усиновлення, зобов'язані не розголошувати її під загрозою настання відповідальності.

Щодо першого питання, на сьогодні нерозкритими в законодавстві залишаються термін „інформація” та процедура надання цієї інформації, тобто постає необхідність з'ясування питання, хто має право надати усиновленій особі, яка досягла 14 років, інформацію про її усиновлення.

Закон України від 02.10.1992 р. „Про інформацію” 7 в ст. 1 зазначає, що під інформацією розуміється документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. При цьому Закон виокремлює поняття інформації про особу. Так, згідно ст. 23 Закону інформація про особу - це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу. Основними даними про особу (персональними даними) є: національність, освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, а також адреса, дата і місце народження.

Отже, якщо розглядати право на одержання інформації щодо усиновлення як одержання відомостей про усиновлення (виділено Л.М.), то згідно ст. 228 СК це буде означати одержання відомостей від осіб, яким у зв'язку з виконанням службових обов'язків доступна інформація щодо усиновлення, що в свою чергу, за наявності факту вжиття заходів щодо забезпечення таємниці усиновлення з боку усиновлювача, є злочином. Якщо ж розглядати право на одержання інформації про усиновлення як повідомлення щодо факту усиновлення (виділено Л.М.), то ч.3 ст. 226 СК потребує нового формулювання. Так, ця норма звучала б наступним чином: „особа, яка була усиновлена, має право після досягнення нею 14 років дізнатися від усиновлювача, що вона є усиновленою”.

Та оскільки законодавець акцентує увагу на тому, що усиновлена особа має право на одержання інформації, то це спонукає на думку, що відомості про усиновлення усиновлена особа може отримати не тільки від усиновлювача, а й від інших осіб, зокрема й від посадових осіб, яким у зв'язку з виконанням службових обов'язків доступна інформація щодо усиновлення, що в свою чергу суперечить ст. 228 СК.

Щодо другого питання, то на наш погляд, вікова категорія - 14 років потребує свого збільшення. В даних випадках доцільно підвищити віковий ценз до досягнення усиновленою особою повноліття. До речі, така пропозиція в науковій літературі знаходить свою підтримку. Так, на думку М. Малеїної, усиновлена особа має право знати істину про своє походження, батьків, справжнє ім'я тощо після досягнення повноліття. І така точка зору заслуговує на підтримку, оскільки спрямована на збереження індивідуальності особистості та поваги до її прав.

Повноліття цілком реальний вік, з настанням якого фізична особа вважається повністю дієздатною і такою, яка розуміє значення усього того, що відбувається навколо неї. До речі, ч.3 ст. 141 Закону про сім'ю Республіки Хорватія 1999 року 9 передбачає можливість доступу до документів справи про усиновлення повнолітнього усиновленого. Неповнолітній усиновленій особі центр соціальної допомоги дозволяє доступ до документів справи, якщо встановить, що це в її інтересах (ч.4 ст. 141 Закону про сім'ю). А ось згідно з положенням польського Kodeks Rodzinny i Opiekunczy (Кодекс Сімейний і Опікунський) 1964 року усиновленій дитині, навіть після досягнення повноліття, не дозволяється бачити своє попереднє свідоцтво про народження, не зважаючи на те, що усиновлювачі повідомили дитину про її усиновлення.

Вбачається, що вік, з настанням якого усиновлена особа може отримати інформацію щодо свого усиновлення може становити 16 років. В обґрунтування цієї позиції закладено положення ч.2 ст. 34 ЦК (ч.1 ст. 22, ч.2 ст.23 СК) та ст. 35 ЦК, якими визначені підстави надання повної цивільної дієздатності (так званої емансипації).

Таким чином, виходячи із вищенаведеного, пропонуємо ч.3 ст. 226 СК викласти в наступній редакції: „Особа, яка була усиновлена, має право після досягнення нею повноліття або у разі набуття нею повної цивільної дієздатності до досягнення повноліття на одержання інформації щодо свого усиновлення”.

Проте актуальним залишається питання щодо процедури отримання усиновленою особою інформації про її усиновлення. Згідно з ч.2 ст. 228 СК відомості про усиновлення видаються судом лише за згодою усиновлювача, а в разі його смерті - за згодою органу опіки та піклування. Проте одразу слід наголосити, що вимога закону щодо надання судом даних про усиновлення дитини лише за згодою усиновлювача не поширюється на випадки, коли такі відомості потрібні правоохоронним органам (органам прокуратури, Міністерства внутрішніх справ України), судом у зв'язку з цивільною чи кримінальною справою, яка є у їх провадженні. При цьому посадові особи органів прокуратури, МВС України, судів та інших правоохоронних органів, які у зв'язку з виконанням службових обов'язків, зобов'язані не розголошувати її. Тобто оголошення довідок, допит осіб за фактом усиновлення може мати місце у виняткових випадках, коли це необхідно для всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи, і обов'язково у закритому судовому засіданні (ч.3 ст. 6 ЦПК, ч.2 ст. 20 КПК).

Дозвіл усиновлювача є свого роду дозволом на розкриття таємниці усиновлення особами, яким у зв'язку з виконанням службових обов'язків доступна інформація щодо усиновлення. Адже навіть якщо факт усиновлення для самої дитини не є таємницею, але згода усиновлювача на надання судом відомостей про усиновлення дитини відсутня, зазначені особи не мають права розголошувати інформацію щодо усиновлення. Цей обов'язок службових осіб безпосередньо випливає зі змісту ст. 32 Конституції України про те, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя.

Отже, якщо згоди усиновлювача на розкриття таємниці усиновлення нема, а усиновлена особа в силу ч.3 ст. 226 СК має право на одержання інформації про своє усиновлення, то маємо ситуацію, коли законодавець передбачив право, не закріпивши його обов'язком. Право усиновленої особи на одержання інформації щодо свого усиновлення залишилось незабезпеченим, оскільки відсутній механізм надання такої інформації. Правовий аналіз норм ст.226 та ст. 228 СК переконує, що право усиновленої особи на одержання інформації про усиновлення залежить від бажання (волевиявлення) усиновлювача. Проте така ситуація є неприпустимою. Тому на сьогодні законодавцю необхідно чітко визначити процедуру одержання інформації усиновленою особою щодо свого усиновлення.

Разом з тим ст. 227 СК передбачає право усиновлювача на приховування факту усиновлення від дитини, якщо розкриття таємниці усиновлення може завдати шкоди її інтересам. Крім того, усиновлювач має право вимагати не розголошення цієї інформації особами, яким стало відомо про неї як до, так і після досягнення дитиною повноліття. Тобто законодавець стоїть на позиціях збереження таємниці усиновлення і спрямовує правові норми на її забезпечення.

Зміст ч.3 ст. 227 СК свідчить про те, що обов'язок вжиття заходів по забезпеченню таємниці усиновлення від усиновленої дитини покладений законом на службових осіб при виявленні ними згоди 7-річної дитини на її усиновлення. Обов'язок посадових осіб, яким у зв'язку з виконанням службових обов'язків доступна інформація щодо усиновлення полягає в її не розголошенні (ч.1 ст. 228 СК). При цьому предметом таємниці усиновлення є будь-які відомості про усиновлення, тобто розкриття самого факту усиновлення, справжнього ім'я дитини, місце її народження, зазначення прізвища та інших даних про “рідних” батьків. Розголошення таємниці можливе шляхом повідомлення інформації як самому усиновленому, так і третім особам, в усній чи письмовій (фіксованій) формі.

Відповідно до ч.4 ст. 228 СК особи, які розголосили таємницю усиновлення несуть відповідальність, встановлену законом. Зокрема, ст. 168 Кримінального кодексу України передбачає такий склад злочину, як розголошення таємниці усиновлення (удочеріння) всупереч волі усиновлювача (удочерителя). Окрім кримінальної відповідальності, винні у розголошенні таємниці усиновлення особи, можуть зазнавати заходів цивільно-правової відповідальності. Згідно з п.6 ч.2 ст. 18 СК одним із способів захисту сімейних прав та інтересів є відшкодування матеріальної та моральної шкоди, якщо це передбачено СК. Вважаємо, що з огляду на положення п.6 ч.2 ст. 18 СК доцільним є закріплення в СК положення щодо майнової відповідальності осіб, які порушили таємницю усиновлення, чим завдали усиновлювачу чи усиновленому моральної та майнової шкоди. Тому ч. 4 ст. 228 СК пропонуємо викласти в новій редакції наступного змісту: “Особи, які розголосили таємницю усиновлення, несуть цивільно-правову, кримінальну відповідальність відповідно до законодавства України”.

Таємниця усиновлення забезпечується також відповідно до статей 229-231 СК (ч.3 ст. 228 СК). Згідно ст. 229 СК усиновлювач має право бути записаним матір'ю, батьком дитини. Ч.1 ст. 229 СК наголошує, що особа, яка подала заяву про усиновлення, може виявити бажання бути записаною у Книзі реєстрації народжень матір'ю, батьком дитини (повнолітньої особи). Вирішення питання про те, чи слід в кожному окремому випадку робити такий запис, залежить від позиції суду, який повинен при розгляді цього питання виходити з інтересів дитини. Доцільним буде застосування судом положення ч.1 ст. 229 СК переважно в тих випадках, коли усиновлення дитини відбувається в ранньому дитячому віці.

Для забезпечення таємниці усиновлення законом передбачена можливість зміни місця народження усиновленої дитини та дати її народження, але не більше як на 6 місяців. Про зміну місця та дати народження дитини повинно бути зазначено в рішенні суду про усиновлення (ст. 230 СК). Проте суд у рішенні про усиновлення може відмовити усиновлювачу в задоволенні прохання про зміну відомостей про місце та дату народження, якщо в процесі розгляду заяви про усиновлення встановить, що це не відповідає інтересам дитини.

На забезпечення таємниці усиновлення спрямована норма закону, що передбачена ст. 231 СК. Так, якщо усиновлювачами є одночасно жінка та чоловік і якщо вони записуються батьками дитини, відповідно змінюються прізвище та по батькові дитини. Тобто на прохання усиновлювачів у рішенні про усиновлення повинно бути зазначено, що усиновленій особі присвоюється прізвище усиновлювача та по батькові за його іменем. При цьому якщо усиновлювачем є жінка, по батькові присвоюється за її вказівкою.

Проте в житті може мати місце ситуація, коли усиновлювачі-подружжя носять різні прізвища. Адже згідно з ч. 1 ст. 35 СК наречені мають право обрати прізвище одного з них як спільне прізвище подружжя або надалі іменуватися дошлюбними прізвищами. Однак в ст. 231 СК цей момент не знайшов свого відображення. Тому пропонуємо ч. 1 ст. 231 СК викласти в новій редакції наступного змісту: “На прохання усиновлювачів дитині присвоюється прізвище усиновлювачів і зазначені ними ім'я та по батькові. Якщо усиновлювачі мають різні прізвища, за домовленістю між усиновлювачами присвоюється прізвище одного з них”.

За бажанням усиновлювача може бути змінено й ім'я дитини. При цьому згідно з п.2 ч.1 ст. 231 СК для зміни ім'я усиновленої дитини необхідна її згода.

Якщо усиновляється повнолітня особа, її прізвище, ім'я та по батькові можуть бути змінені у зв'язку з усиновленням за заявою усиновлювача та усиновленої особи (ч.3 ст. 231 СК).

На підставі рішення суду про усиновлення в актовий запис про народження дитини (повнолітньої особи) державний орган РАЦСу вносить відповідні зміни та видає нове Свідоцтво про народження з врахуванням цих змін.

Свідоцтво про народження, видане раніше, анулюється.

Отже, право на таємницю усиновлення, заходи щодо забезпечення таємниці усиновлення, передбачені законодавством насамперед в інтересах усиновлювача та усиновленої дитини. Проте ч.1 ст. 285 СК містить виняток із загального правила, закріпленого ст.ст. 226-231 СК. Так, усиновлення не є таємницею, якщо в державі, в якій усиновлювач постійно проживає і в яку повинна переїхати дитина, усиновлення здійснюється без дотримання цієї таємниці.

В ч.2 ст. 285 СК міститься обмеження права на таємницю усиновлення дитини, яка є громадянином України, особою, яка також є громадянином держави, з якою Україна не має укладеного договору про надання правової допомоги, але тільки за умови, що такий усиновлювач в Україні не має постійного місця проживання.

Таким чином, право на таємницю усиновлення поширюється на: 1) усиновлювачів-громадян держави, з якою Україна уклала договір про надання правової допомоги, і якщо у державі, в якій усиновлювачі постійно проживають і в яку має переїхати дитина, усиновлення є таємним; 2) усиновлювачів-громадян держави, з якою Україна уклала договір про надання правової допомоги, і якщо ці особи постійно проживають в Україні.

3. Позбавлення усиновлювача батьківських прав, недійсність та скасування усиновлення

Якщо усиновлювач був записаний матір'ю, батьком усиновленої ним дитини, він може бути позбавлений батьківських прав за наявності підстав, зазначених у ст. 164 СК України. Таким чином, ст. 242 СК України передбачає можливість позбавлення усиновлювача батьківських прав, якими він був наділений у результаті здійснення усиновлення відповідно до Закону.

Застосування до усиновлювача такої санкції, як позбавлення батьківських прав, допускається лише у судовому порядку. Крім того, виходячи зі змісту вищенаведеної норми, позбавлення усиновлювача батьківських прав передбачає необхідність попереднього запису його матір'ю, батьком усиновленої ним дитини та наявність хоча б однієї з передбачених Законом підстав позбавлення батьківських прав. Ст. 164 СК України суду надано право постановити рішення про позбавлення усиновлювача (усиновлювачів) батьківських прав, якщо він:

- не забрав дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявив щодо неї батьківського піклування;

- ухиляється від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини;

- жорстоко поводиться з дитиною;

- є хронічним алкоголіком або наркоманом;

- вдається до будь-яких видів експлуатації дитини, примушує її до жебракування та бродяжництва;

- засуджений за вчинення умисного злочину щодо дитини.

Право на звернення до суду з позовом про позбавлення усиновлювача батьківських прав мають батьки, опікун, піклувальник, особа, в сім'ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров'я або навчальний заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років. Такий висновок можна зробити, виходячи зі змісту ст. 165 СК України.

У разі позбавлення усиновлювача батьківських прав настають наслідки, встановлені ст. 166 СК України. Особа, позбавлена батьківських прав:

а) втрачає особисті немайнові права щодо дитини та звільняється від обов'язків щодо її виховання;

б) перестає бути законним представником дитини;

в) втрачає права на пільги та державну допомогу, що надаються сім'ям з дітьми;

г) не може бути усиновлювачем, опікуном та піклувальником;

д) не може мати в майбутньому майнових прав, пов'язаних із батьківством, які вона могла б мати у разі своєї непрацездатності (право на утримання від дитини, право на пенсію та відшкодування шкоди у разі втрати годувальника, право на спадкування);

е) втрачає інші права, засновані на спорідненості з дитиною.

Законодавець встановлює важливе правило, відповідно до якого у разі смерті усиновлювача, позбавленого батьківських прав, дитина одержує право на спадкування на загальних підставах (п. 2 ст. 242 СК України).

Усиновлювач (усиновлювачі), позбавлений батьківських прав, має право на звернення до суду з позовом про поновлення батьківських прав. Суд перевіряє, наскільки змінилася поведінка особи, позбавленої батьківських прав, а також обставини, що були підставою для позбавлення батьківських прав, і постановляє рішення відповідно до інтересів дитини.

Батьківські права усиновлювача можуть бути поновлені відповідно до положень ст. 169 СК України. Закон не дозволяє поновлення батьківських прав, якщо дитина була усиновлена і усиновлення не скасоване або не визнане недійсним у судовому порядку, а також у випадку, коли на час розгляду справи судом дитина досягла повноліття.

Позбавлення усиновлювача батьківських прав здійснюється з метою захисту інтересів дитини. Покладаючи в основу саме інтереси дитини, можна відзначити кілька відмінних ознак між інститутами позбавлення усиновлювача батьківських прав та скасування усиновлення:

1) у разі позбавлення усиновлювача батьківських прав Законом допускається їх поновлення відповідно до вимог, передбачених ст. 169 СК України. При скасуванні усиновлення Закон не передбачає можливості його поновлення;

2) при позбавленні усиновлювача батьківських прав дитина залишається у його родинному середовищі, а тому має шанс на піклування з боку «законних» діда (баби) та на аліменти від них. Скасування усиновлення позбавляє дитину такої можливості;

3) позбавлення батьківських прав не припиняє правового зв'язку між усиновлювачем і дитиною, а скасування усиновлення передбачає припинення такого зв'язку;

4) позбавлення батьківських прав не виключає дитину з числа спадкоємців за Законом. Скасування усиновлення цього не передбачає;

5) у разі позбавлення батьківських прав дитина може бути залишена у квартирі усиновлювача, а він сам виселений з неї. При скасуванні усиновлення такий наслідок неможливий.

Недійсним (незаконним) може бути визнане усиновлення, проведене з порушенням вимог, передбачених Законом. Лише суд може визнати усиновлення недійсним і лише за наявності підстав, передбачених ст. 236 СК України.

Право на звернення до суду з позовом про визнання усиновлення недійсним має усиновлена дитина, яка досягла чотирнадцяти років, повнолітня усиновлена особа. Окрім усиновленого, таким правом наділені батьки, усиновлювач, опікун, піклувальник, орган опіки та піклування, прокурор.

Важливо відзначити, що рішення суду про визнання усиновлення недійсним має зворотну силу, тобто усиновлення анулюється з моменту його здійснення. Права та обов'язки між усиновлювачем та усиновленим анулюються з моменту їх виникнення (з часу набрання судовим рішенням законної сили).

За загальним правилом, встановленим ст. 217-218 СК України, усиновлення здійснюється зі згоди батьків дитини та зі згоди самої дитини. Тому усиновлення визнається недійсним, якщо воно було проведено без згоди дитини та батьків, коли така згода була необхідною.

Недійсним визнається також усиновлення, за якого усиновлювач не бажав настання прав та обов'язків, які виникають у результаті усиновлення (фіктивне усиновлення). Фіктивне усиновлення формально хоча й відповідає вимогам Закону, але не ставить за мету встановлення передбачених Законом відносин по усиновленню і не призводить до передбачених законодавством позитивних змін у реальному житті дитини. Як правило, фіктивне усиновлення використовується як засіб для незаконного набуття усиновлювачем тих чи інших прав (наприклад, права на житлову площу, на допомогу по багатодітності). Для визнання усиновлення недійсним за цією підставою важливо, щоб фіктивність усиновлення була доведена при розгляді справи у суді.

Усиновлення може бути визнане недійсним, якщо воно було проведене на підставі підроблених документів. Такими можуть бути: акт обстеження сімейно-побутових умов, довідка про стан здоров'я усиновлювачів, письмова згода батьків на усиновлення дитини та інші документи, які були покладені в основу рішення суду про усиновлення. Підробка вказаних документів може полягати як у повному виготовленні фальшивого документа, так і у внесенні до нього завідомо неправдивих відомостей, завдяки яким було здійснено факт усиновлення.

Недійсним також може бути визнане усиновлення у випадку, коли одним із подружжя усиновлена дитина другого з подружжя, якщо буде встановлено, що на момент усиновлення другий із подружжя не мав наміру продовжувати з ним шлюбні відносини.

Підставою для визнання усиновлення недійсним є відсутність згоди на усиновлення: другого з подружжя при усиновленні одним з подружжя (ст. 220 СК України); опікуна або піклувальника (органу опіки та піклування) при усиновленні дитини, над якою встановлена опіка або піклування (ст. 221 СК України); закладу охорони здоров'я або навчального закладу при усиновленні дитини, яка не має батьків і перебуває в цих закладах (ст. 222 СК України) [18, 222].

У разі визнання усиновлення недійсним права та обов'язки, які виникли раніше (в момент здійснення усиновлення) і встановлені Законом для усиновлювача, його родичів та усиновленої дитини (особисті немайнові та майнові), припиняються. Одночасно з визнанням усиновлення недійсним відновлюються права та обов'язки між дитиною, її батьками та іншими родичами за походженням.

Відповідно до п. 5 ст. 237 СК України у разі визнання усиновлення недійсним відновлюються прізвище, ім'я та по батькові дитини, які вона мала до усиновлення. За бажанням дитини вона має право й надалі іменуватися прізвищем, ім'ям та по батькові, які вона одержала у зв'язку з усиновленням.

Закономірним і важливим є питання щодо вирішення подальшої долі дитини у разі визнання усиновлення недійсним. В силу Закону дитина, яка не досягла чотирнадцяти років, за бажанням батьків або інших родичів передається їм, а якщо це неможливо - на опікування органові опіки та піклування.

Якщо дитина не має батьків або батьки не мають змоги її утримувати, суд може постановити рішення про стягнення аліментів на дитину з особи, яка була її усиновлювачем. Строк сплати аліментів - не більш як два роки. Умовою такої сплати є можливість усиновлювача надавати матеріальну допомогу.

Визнання усиновлення недійсним передбачає необхідність поновлення актового запису народження особи, яка була усиновлена. Після набрання чинності рішенням суду про визнання усиновлення недійсним суд у місячний строк зобов'язаний надіслати копію рішення до державного органу реєстрації актів цивільного стану за місцем реєстрації народження дитини.

Державний орган реєстрації актів цивільного стану на підставі рішення суду про визнання усиновлення недійсним вносить відповідні зміни до актового запису про народження дитини.

Отже, визнання усиновлення недійсним означає, що відносини по усиновленню взагалі не існували, тобто ніяких прав і обов'язків між усиновителем та його родичами, з одного боку, та дитиною, з іншого боку, не виникало.

Окрім визнання усиновлення недійсним законодавство передбачає можливість скасування усиновлення (ст. 238 СК України). Як і визнання усиновлення недійсним, скасування усиновлення може бути проведене лише за рішенням суду. Водночас передбачені Законом підстави скасування усиновлення є іншими порівняно з підставами визнання усиновлення недійсним.

Якщо визнання усиновлення недійсним в кожному окремому випадку слід розглядати як санкцію за допущене в ході здійснення усиновлення порушення законодавства (передбачених Законом умов усиновлення), то скасування усиновлення слід розцінювати як необхідний регулятивно-правовий захід, здійснений судом з метою забезпечення інтересів усиновленого, а також усиновлювача. Права та обов'язки, що виникли у зв'язку з усиновленням між дитиною та усиновлювачем і його родичами, у разі скасування усиновлення припиняються на майбутнє, починаючи від дня набрання чинності рішенням суду. Певний проміжок часу, тобто з дня набрання чинності рішенням суду про усиновлення і до дня набрання чинності рішенням суду про його скасування, усиновлення вважається дійсним, але з тих чи інших причин мети забезпечення інтересів дитини, стабільних та гармонійних умов її життя не досягнуто.

Відповідно до ст. 240 СК України право на звернення до суду з позовом про скасування усиновлення мають батьки, усиновлювач, опікун, піклувальник, орган опіки та піклування, прокурор, а також усиновлена дитина, яка досягла чотирнадцяти років [19, 252].

Згідно з правилом ст. 238 СК України скасування усиновлення не допускається після досягнення дитиною повноліття. Після досягнення дитиною повноліття усиновлення може бути скасоване, якщо протиправна поведінка усиновленого, усиновлювача загрожує життю, здоров'ю усиновлювача, усиновленого або інших членів сім'ї. Цей виняток із загального правила - єдиний у чинному законодавстві. Як відомо, законодавство допускає усиновлення повнолітніх осіб. Скасування усиновлення повнолітньої особи також допускається. Усиновлення повнолітньої особи може бути скасоване судом за взаємною згодою усиновлювача і усиновленого або на вимогу одного з них, якщо сімейні відносини між ними не склалися.

Відповідно до ст. 238 СК України усиновлення скасовується, якщо:

1) воно суперечить інтересам дитини, не забезпечує їй сімейне виховання;

2) дитина страждає недоумством, на психічну чи іншу тяжку невиліковну хворобу, про що усиновлювач не знав і не міг знати на час усиновлення;

3) між усиновлювачем і дитиною склалися незалежно від волі усиновлювача стосунки, які роблять неможливим їхнє спільне проживання і виконання усиновлювачем своїх батьківських обов'язків.

Факт скасування усиновлення відновлює права та обов'язки між дитиною та її батьками, іншими родичами за походженням. З дня набрання чинності рішенням суду про скасування усиновлення дитина передається за бажанням батьків або інших родичів їм, а якщо це неможливо - на опікування органові опіки та піклування.

Особливими є правові наслідки скасування усиновлення у випадку, коли воно визнано таким, що суперечило інтересам дитини, не забезпечило їй сімейного виховання (п. 1 ч. 1 ст. 238 СК України). У разі скасування усиновлення з цієї підстави, якщо дитина не передається, за нею зберігається право на проживання у житловому приміщенні, в якому вона проживала після усиновлення. Крім цього, якщо дитина не передається батькам, суд може постановити рішення про стягнення аліментів на дитину з особи, яка була її усиновлювачем, за умови, що остання може надавати матеріальну допомогу.

У разі скасування усиновлення дитина має право на збереження прізвища, імені та по батькові, які вона одержала у зв'язку з усиновленням. За бажанням дитини їй присвоюється прізвище, ім'я, по батькові, які вона мала до усиновлення (п. 5 ст. 239 СК України). Після набрання чинності рішенням суду про скасування усиновлення суд у місячний строк зобов'язаний надіслати копію рішення до державного органу реєстрації актів цивільного стану за місцем реєстрації народження дитини. На підставі рішення суду про скасування усиновлення державний орган реєстрації актів цивільного стану вносить відповідні зміни до актового запису про народження дитини.

4. Вдосконалення системи усиновлення в Україні

Міжнародне співтовариство в особі Організації Об'єднаних Націй, повноправним членом якої є Україна, працює над тим, щоб створити дітям усього світу якнайкращі умови життя і розвитку. Значним наслідком такої роботи у сфері охорони дитинства став ряд міжнародних документів, які стосуються прав дитини та забезпечення виживання, захисту і розвитку дітей. Серед цих документів - документом надзвичайної ваги є Конвенція ООН про права дитини. Конвенція про права дитини була прийнята і відкрита для підписання, ратифікації та приєднання резолюцією 44/25 Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1989 року. Слід зазначити, що кожна країна доклала немало зусиль до розробки статей Конвенції і 44-а сесія Генеральної Асамблеї ООН прийняла цю Конвенцію на засадах консенсусу, за загальною згодою без голосування. Конвенція про права дитини - це найбільш повне усвідомлення прав дитини, прийняте міжнародним співтовариством, після чого права дітей отримали силу норм міжнародного права. Конвенція про права дитини ратифікована Верховною Радою України і набула чинності для України 27 вересня 1991 року. Міжнародними зобов'язаннями наша країна гарантує свободу і гідність своїх дітей, створює умови їх всебічного розвитку.

Згідно зі ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість (ратифікація) яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Та під час застосування міжнародних норм і правил конвенцій та договорів, ратифікованих Україною, щодо прав і становища дітей у сучасному суспільстві, виникають труднощі. Міжнародні норми, як правило, мають декларативний, концептуальний характер і потребують розробки й прийняття спеціальних нормативно-правових актів і, що дуже важливо, правових механізмів їх реалізації. Практика показує, що без прийняття відповідного внутрішнього законодавства міжнародні норми не сприймаються належним чином державними органами і особами, на яких вони поширюються.

Конституцією України, дітям гарантуються всі права, необхідні для їх розвитку і життя, доповнюють та деталізують ці права інші законодавчі акти. Але, незважаючи на досить чітко розроблену, на сьогодні, законодавчу базу щодо захисту прав дітей, в Україні дедалі збільшується кількість дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, значна частина яких поповнює дитячі будинки та школи-інтернати. Спостерігається поширення такого явища, як соціальне сирітство, коли біологічні батьки ухиляються від виконання своїх обов'язків, фактично покидають дитину і не займаються її вихованням, що в свою чергу викликає багато перешкод для усиновлення цих дітей. Причини позбавлення дітей батьківського піклування різні, але наслідки їх однаково негативні, а саме порушується право дитини виховуватися у сімейному оточенні (Конвенція про права дитини, преамбула) в атмосфері родинного середовища. Опіку про дітей, які залишились без батьківського піклування, бере на себе держава (ст. 52 Конституції України), що відповідає вимогам Конвенції про права дитини (ст. 20 - захист дітей, позбавлених сімейного оточення). Відповідно до ст. 24 Закону України «Про охорону дитинства» діти-сироти і діти, позбавлені батьківського піклування, «повинні бути передані під опіку чи піклування, на усиновлення або влаштовані на виховання в сім'ї громадян (прийомні сім'ї), в будинки дитини, дитячі будинки, школи-інтернати, дитячі будинки сімейного типу на повне державне утримання». Діти-сироти і діти, позбавлені батьківського піклування, яких не було усиновлено та над якими не було встановлено опіки (піклування), не мають альтернативи і, як правило, потрапляють до державної системи опіки. Державна система опіки структурована таким чином, щоб утримувати таких дітей від народження до повноліття.

Українська держава довгий час надавала перевагу інтернатному (інституціональному) влаштуванню й вихованню дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Але, мережа установ, через яку проходять діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, сприймає їх як об'єкт, а не як суб'єкт виховання. Відірваність вихованців інтернатних закладів від реальних життєвих проблем, обмеженість простору спілкування, регламентація дій формують у них такі якості, що ускладнюють їхню адаптацію до дорослого життя в соціумі («розвинуте почуття утриманця - патерналізм», принцип життя - «нам повинні», «неготовність брати на себе відповідальність», «відсутність досвіду сімейного життя, розуміння сім'ї», «невпевненість в собі»). Діюча в Україні система інтернатних закладів потребує кардинальних змін у своїй діяльності, переорієнтації на індивідуальні потреби кожної дитини, позбавленої родинного середовища, створення оптимальних умов для її виховання, розвитку, формування особистості.

Сьогодні в нашій державі проголошується пріоритет сімейного виховання дитини і в останнє десятиріччя зроблені важливі кроки для розвитку сімейних форм влаштування дітей, які з різних причин втратили власну родину. Альтернативою інтернатному вихованню є форма виховання дітей в будинках сімейного типу та в прийомних сім'ях, яка ще знаходиться в стадії розвитку. Подальше створення і підтримка дитячих будинків сімейного типу забезпечить право дітей, які з тих чи інших причин втратили сім'ю, зростати в атмосфері родинного тепла, мати надійний захист і можливість для повноцінного розвитку, соціального становлення, підготовки до самостійного життя. Дитячі будинки сімейного типу, як форма сімейного влаштування, найбільш повно забезпечують право дітей, які втратили родину, зростати в сім'ї й мати необхідні умови для повноцінного розвитку особистості. Утримання дитини в інституціональній установі більш витратне ніж у дитячих будинках сімейного типу (відповідно $ 1,120.00 і $ 560,00 в рік).

Однією з основних та досить широко розповсюджених форм влаштування вихованців інтернатного закладу є усиновлення. Інститут усиновлення - один з найдавніших правових інститутів і існує в усіх сучасних правових системах. За своїм призначенням інститут усиновлення покликаний забезпечити нормальне сімейне життя і виховання дітей, які втратили батьків або позбавлені батьківського піклування. Шляхом усиновлення дитина, що втратила батьків, влаштовується в іншу родину, одержує можливість сімейного життя і виховання в родинному середовищі, а в особі усиновителів - здобуває людей, що в усіх відносинах повинні замінити їй батьків. Характерною рисою українського інституту усиновлення є те, що він позбавлений майнових основ і цілком підлеглий задачам забезпечення інтересів неповнолітніх дітей. Основним принципом, на якому відбувається подальша розбудова і вдосконалення інституту усиновлення, є найкраще забезпечення захисту інтересів та прав дитини при усиновленні. Нажаль, під час усиновлення дітей спостерігаються порушення. Неврахування прав і інтересів дитини призводить, навіть, до морально-психічних травм. Наприклад, коли особа, яка хоче всиновити вихованця інтернату, «придивляється» до нього, відвідує, запрошує в гості, а потім відмовляється. Нажаль, права дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування в Україні реалізуються в умовах економічних та соціальних протиріч, нестабільності, що негативно впливають на розв'язання проблем захисту цієї категорії дітей.

Вдосконалення системи усиновлення одне з найважливіших завдань нашої держави і суспільства. Усі питання, які пов'язані з соціально-правовим захистом дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування повинні терміново вирішуватись.

Об'єктом особливої уваги з боку держави, як наголошується в Конвенції про права дитини, мають бути діти, що живуть у важких соціальних умовах. До категорії таких дітей в Україні належить низка груп: діти-сироти; діти, позбавлені батьківського піклування; діти із соціальних сімей; діти, які порушили Закон; діти-інваліди; діти із сімей безробітних або ті, що змушені працювати; діти - жертви економічних катастроф; діти, що втекли з дому; діти-наркомани та ті, що зловживають спиртними напоями. Зростає кількість бездоглядних дітей. Щороку понад 12 тисяч дітей знаходять покинутими, загубленими, забутими і майже половина з них - це малята віком до семи років. Як результат - у будинках дитини, дитячих будинках і школах-інтернатах кількість дітей, позбавлених родинного середовища та опіки, зростає. Кожна з цих категорій дітей потребує особливої уваги і диференційованого підходу щодо форм захисту. Відповідно до ст. 20 Конвенції про права дитини діти, постійно чи тимчасово позбавлені сімейного оточення, мають право на особливий захист та допомогу з боку держави. Держава повинна забезпечувати соціальний захист дитини, позбавленої родинного середовища, та забезпечувати відповідну альтернативу сімейної турботи або, в таких випадках, розміщення в відповідні заклади по догляду за дітьми. Крім того, при забезпеченні цих прав повинна бути врахована культурна належність дитини.

Дійсно, держава надає притулок самотнім, нікому не потрібним дітям. Порядок і розміри відшкодування витрат на перебування дитини в будинку дитини, дитячому будинку, дитячому будинку-інтернаті, школі-інтернаті, дитячому будинку сімейного типу, прийомній сім'ї, іншому закладі для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, встановлюється законодавством України. Але щоб дитина не відчувала себе обділеною, мало її утримувати, можливо, навіть у відносно нормальних умовах. Необхідно створити особливі умови, що визначатимуть її побут, її фізичне та психічне здоров'я, характер, а також спілкування з оточуючими людьми. На жаль, майже в усіх закладах, де виховуються діти-сироти і діти, позбавлені з різних причин сімейного оточення, панує специфічна сирітська атмосфера. Особлива проблема - відсутність у таких будинках вільного помешкання, де дитина могла б відпочити від інших дітей. Кожна людина з дитинства потребує спілкування з іншими, але водночас їй необхідне усамітнення. Кожна людина потребує того особливого стану самотності, відособлення, коли іде внутрішня робота, коли формується самосвідомість особистості.

Аналіз проблеми сирітства свідчить про те, що умови, в яких живуть такі діти, гальмують їхній розумовий розвиток, спотворюють розвиток особистості, затримують її соціально-психологічну адаптацію. У цих дітей важка доля. В своєму анамнезі вони, як правило, мають досить непрості показники. У них можуть бути відхилення у розумовому та фізичному розвитку. В результаті діти, які повинні навчитися говорити й ходити у рік чи два, починають говорити й ходити в три-чотири роки, внаслідок чого вони відстають у своєму розвитку і не можуть стати школярами звичайних шкіл, а поповнюють контингент допоміжних шкіл або дитячих будинків.

Для реального втілення положень, проголошених ст. 20 Конвенції про права дитини, необхідна гуманізація системи сирітських та спеціальних навчальних закладів, їх реформування, запровадження нових інформаційних технологій навчання, альтернативних форм опіки над дітьми. В ст. 24 Закону України «Про охорону дитинства» йдеться про реорганізацію та ліквідацію навчально-виховних закладів для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, передачі дітей на виховання та спільне проживання в прийомній сім'ї або дитячі будинки сімейного типу. Для реалізації цього права слід використовувати уже напрацьований певний досвід інших країн світу.

За таких умов необхідно широко і всебічно розгортати правове виховання підростаючого покоління. «... Дитина, яка починає вивчати права дитини, можливо, вперше відкриває для себе безліч проблем, що існують навколо ...» Вивчення роботи багатьох педагогічних колективів спеціальних шкіл-інтернатів України свідчить, що не вирішується ціла низка проблем, а саме: якщо здійснюється правове виховання, то воно має переважно кримінальну тематику, відсутня планова робота з питань правового виховання учнів, мало уваги звертається на моральну суть правових норм, на формування соціальної відповідальності учнів.

Республіканським навчально-науковим центром «ДІНІТ» (РННЦ «ДІНІТ») разом із Національним педагогічним університетом імені М.П. Драгоманова, Академією правових наук України, Новим парламентським інститутом під егідою представництва ЮНІСЕФ в Україні, в рамках Всеукраїнської програми «Інвайронментальна освіта та соціально-психологічна адаптація особистості в Україні» був здійснений проект «Соціально-правова адаптація дітей з особливими потребами». За проектом було підготовлено серію посібників-довідників нормативно-правових актів. Відкриває серію посібник-довідник «Права дітей та молоді». Продовжує серію посібник «Права дітей з особливими потребами» і завершує посібник «Конвенція про права дитини та законодавство України. (Роз'яснення, коментарі)». В рамках проекту і було розпочато роботу з інформування населення і суспільства в цілому з питань захисту прав і свобод дітей та молоді, насамперед, дітей з особливими потребами. Отримані результати подають надію і відкривають перспективи продовження розпочатої роботи.

На сьогоднішній день питанням пов'язаним з захистом прав і свобод дітей та молоді, насамперед, дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування приділяється багато уваги як з боку держави, так і всього суспільства. В Україні відбувається активний процес формування національного законодавства та механізмів щодо реалізації державної політики у сфері дитинства. За часів незалежності прийнята низка нормативно-правових документів, щодо стану дитинства в Україні, які спрямовані на реальне поліпшення становища дітей, зокрема дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, захист їхніх прав, максимальну реалізацію положень Конвенції про права дитини. Так в Законі України «Про охорону дитинства», охорона дитинства визначається як загальнонаціональний пріоритет і встановлюються основні засади державної політики у сфері забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний та правовий захист.

Безумовно, економічні негаразди знижують можливості держави у створенні необхідної матеріальної бази для забезпечення повної реалізації прав дитини. Явища економічної та соціальної нестабільності дестабілізують систему фінансування навчальних та спеціальних навчальних закладів, слабкою є їхня матеріальна база, що негативно впливає на соціальний захист прав дітей, які виховуються в дитячих будинках, будинках сімейного типу, школах-інтернатах. З огляду на це є гостра необхідність у реалізації єдиної державної політики щодо поліпшення становища дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, їх освіти та соціально-психологічної адаптації в суспільстві, у використанні міжнародного досвіту розв'язання проблем захисту прав цієї категорії дітей. Йдеться й про необхідність прийняття в державі окремого Закону з усиновлення, опіки і піклування (виділення коштів-фінансування із державного бюджету, а не з бюджету місцевих органів влади); розробку національної програми соціально-психологічної та правової адаптації дітей з особливими потребами, дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Цей процес повинен відбуватися через напрацювання відповідної нормативно-правової бази захисту прав дітей, заснування системи державних закладів, центрів правової та соціально-психологічної адаптації і реабілітації, в основі роботи та опікування яких повинна бути дитина з особливими потребами.

Становище у правовій сфері охорони дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування в Україні потребує вдосконалення не лише в аспекті дотримання міжнародних нормативно-правових актів, а й у напрямі загального поліпшення становища дітей, захисту їхніх інтересів, охорони здоров'я, розвитку. Гострою проблемою залишається недостатнє інформування суспільства, батьків, вихователів, працівників соціальних служб, самих дітей про вже прийняті і діючі нормативні акти в сфері захисту прав дітей, зокрема, дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Необхідна прозорість роботи всіх органів, які займаються проблемами усиновлення, опіки та піклування.

На висвітлення проблем усиновлення, проведення незалежного моніторингу існуючих проблем з питань прав дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування в Україні, спрямований новий проект «Вдосконалення системи усиновлення в Україні», який реалізується Республіканським навчально-науковим центром «ДІНІТ» разом із Академією правових наук України, Національним педагогічним університетом імені М.П. Драгоманова, Новим парламентським інститутом під егідою представництва ЮНІСЕФ в Україні, в рамках Всеукраїнської програми «Інвайронментальна освіта та соціально-психологічна адаптація особистості в Україні».

Проект спрямований на формування у населення, співробітників органів державної влади та всіх зацікавлених осіб правових знань щодо питань усиновлення в Україні дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Моніторинг ситуації щодо питань усиновлення дітей як в Україні, так і в країнах СНД, країнах Прибалтійського регіону, їх прав та захисту їх інтересів для подальшого аналізу та розробки пропозицій щодо покращення законодавства, а також виконання існуючого законодавства в цій області. Даний проект є другим етапом створення й функціонування всеукраїнської мережі центрів «Правової та соціально-психологічної адаптації дітей та молоді з особливими потребами, дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування та захисту їх інтересів і прав». Основні напрями роботи:

- допомога у соціально-правовій адаптації у суспільстві дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування;

- приведення законодавчого відношення держави до дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування у відповідність до вимог Конвенції про права дитини;

- створення у суспільстві відповідного соціального клімату для повноцінного життя та розвитку дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування;

- підвищення інформованості дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, стосовно їх прав;

- надання правової та інформаційної допомоги сім'ям, яки бажають усиновити дитину чи мають усиновлених дітей;

- формування у суспільстві громадської думки щодо найважливішої ролі родинного середовища у вихованні дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування та розвиток сімейних форм їх виховання;

- аналіз діючого законодавства України з питань усиновлення та роз'яснення найбільш важливих моментів законодавства;

- підготовка науково-методичного посібника-довідника «Усиновлення дітей в Україні».

Подальший розвиток і вдосконалення інституту усиновлення у сімейному праві України, через приведення українського законодавства з питань захисту прав дітей, які з тих чи інших причин втратили сім'ю, у відповідність з Конвенцією ООН про права дитини та функціонуванням української держави, займає далеко не другорядне місце серед заходів щодо захисту прав дитини. Це дозволяє говорити про актуальність вдосконалення системи усиновлення на сучасному етапі становлення і розвитку сімейного законодавства в Україні, як дієвого механізму захисту інтересів та прав дітей. Слід переглянути законодавчі акти щодо санкцій до батьків, які нехтують турботою про дитину. В органах, що займаються питаннями усиновлення повинні працювати компетентні працівники, соціальні педагоги, психологи, які пройшли відповідну підготовку для такого виду діяльності. Крім того, необхідно докорінно змінити систему ведення державної статистики стосовно дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, оскільки вона побудована за відомчим принципом і не надає необхідної інформації про форми утримання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, та загальну кількість таких дітей у державі.

Висновки

право законодавчий усиновлення дитина

Усиновлення є правовим інститутом, що має створити між усиновленою особою та усиновителями відносини, найбільш близькі до тих, що виникають між батьками і рідними дітьми. У наш час правові засади між батьками і дітьми все більше наближаються до правових засад усиновлення. Якщо раніше кровноспоріднена сім'я завжди основувалась на біологічному походженні, то у наш час у випадках, визначених Законом, батьками дитини вважаються особи, що не поєднані з нею генетичним зв'язком. Отже, соціальне материнство і батьківство набуває такого самого права на існування, як і біологічне. Усиновлення зумовлює правовстановлювальні та правоприпиняючі наслідки. Одночасно з усиновленням припиняються всі правовідносини між усиновленим та його батьками та родичами. У цьому правилі може бути передбачено винятки. Якщо дитину усиновляє лише одна особа, то є можливим збереження правового зв'язку між нею і батьками протилежної усиновлювача статі. Наприклад, може бути збережено правові відносини з матір'ю, якщо усиновлювач є чоловіком, або навпаки. Найпоширенішим є випадок усиновлення дитини новим з подружжя його батька або матері.