Проблеми сучасного праворозуміння

Размещено на http://www.allbest.ru/

2

ЗМІСТ

ВСТУП

1. ПРАВОРОЗУМІННЯ: ПОНЯТТЯ, ТИПИ ТА РІВНІ

1.1 Поняття «право розуміння»

1.2 Рівні праворозуміння

2. ПРАВОРОЗУМІННЯ В ІСТОРИЧНІЙ ЕВОЛЮЦІЇ

2.1 Поняття праворозуміння в працях видатних науковців

2.2 Концепції праворозуміння: порівняльний аналіз

2.3 Проблема єдиного розуміння права

3 . ЗАГАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОГО ПРАВОРОЗУМІННЯ

3.1 Основні критерії проблематики праворозуміння

3.2 Поняття правової ідеології та її специфічні особливості

3.3 Типологія праворозуміння та її критерії

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність теми.

Розуміння сутності права або праворозуміння є початковою, вихідною категорією юриспруденції. В межах розуміння сутності права знаходиться першоджерело проблемності юридичної науки. Тому засобом забезпечення розвитку правознавства є вирішення проблеми праворозуміння.

Це в першу чергу зумовлює актуальність обраної теми.

Пошуку сутності права присвячена значна кількість наукових робіт різних епох, починаючи з античності і закінчуючи сьогоденням. Філософи, правознавці, політичні і релігійні діячі усіх часів прагнули визначити витоки права, з'ясувати його природу.

Праворозуміння є виразом різноманітних поглядів, суджень і оцінок Ї підходів щодо пізнання сутності права у вигляді окремих правових концепцій.

В дипломній роботі обґрунтовується необхідність використання різноманітних підходів у процесі дослідження права як складного, багатогранного явища. Багатоаспектне правопізнання є дійсно важливим, адже чим більше використано підходів у вивченні права, тим змістовнішим є наше уявлення про його природу.

Сьогодні безперешкодне співіснування і реальна можливість вільно застосовувати при дослідженні права і пов'язаних з ним соціальних явищ різних наукових напрямів сприяє як виявленню найширшого спектра ознак і властивостей права, так і встановленню об'єктивної і різносторонньої картини правового життя суспільства. Крім того, застосування різноманітних підходів до вивчення і пояснення сутності, формування та функціонування права свідчить, що суспільство зацікавлене у створенні правової держави.

Для юриспруденції вихідне і визначальне значення має покладений в її основу тип розуміння права. Саме тип праворозуміння визначає парадигму (смислову модель, взірець) пізнання правових і державних явищ. З розвитком правових вчень утворились такі протилежні типи праворозуміння як юридичний і легістський.

Перший базується на розмежуванні права і закону, другий Ї на ототожненні.

Тривалий час вітчизняна юриспруденція спиралася на легістський тип праворозуміння. Більше того, в історії розвитку вітчизняної юридичної науки були періоди домінування крайньої, навіть спотвореної, форми легізму, наслідками якої стала свавільна, насильницька юридична практика.

Сьогодні юридична наука повинна використовувати результати дослідження широкого кола правових шкіл, з'ясовувати різноманітні підходи до розуміння сутності, цінності і призначення права на противагу культивуванню однієї з правових концепцій та безпідставному запереченню інших. Це дає змогу досліджувати право як у позитивному (державному), так і в надпозитивному (наддержавному) вимірах. Тобто повноцінно інеупереджено, а не з псевдонаукових (заідеологізованих) позицій.

Отже, прагнення осмислити право як цілісне суспільне явище і обумовлює необхідність дослідження проблеми праворозуміння в основних школах права. Вивчення даної проблеми є актуальним для сучасної юридичної діяльності в цілому Ї наукової, освітньої, практичної.

Наукова юридична діяльність, спираючись на багатоаспектне праворозуміння, спроможна остаточно звільнитись від обмежених уявлень і стереотипів, які склалися на ґрунті радянського правознавства (а їх негативний вплив відчувається ще й нині) та досягти істотних результатів удослідженні права і пов'язаних з ним суспільних явищ.

Освітня юридична діяльність не повинна базуватись назаздалегідь встановленому пріоритеті певних правових ідей. Інакше студенти (майбутні правознавці) ще на перших курсах будуть позбавлені можливості неупереджено оцінювати ті чи інші правові концепції, а в майбутньому, якщо в юридичній науці возвеличено легістські концепції Ї і владні накази держави. Це твердження не є перебільшенням, адже навчання і підготовка юристів, що ґрунтується на вузьконормативному розумінні права, складає основу антидемократичного потенціалу юридичної освіти. Тільки багатоаспектне праворозуміння може запобігти зведенню підготовки майбутніх правознавців до вивчення виключно "законознавства".

Практична юридична діяльність безпосередньо пов'язана із законодавчою діяльністю держави. Законодавець повинен не довільно конструювати закони (якими потім керується юрист), а втілювати в них вимоги природного права. В дипломній роботі неодноразово зазначається, що в законі можлива і відмова від права. Найглибшою сутністю усіх нормативних актів має бути справедлива і рівна міра свободи, бо лише тоді їх зміст можна визнати правовим. Таке розуміння сутності нормативних актів є наслідком багатоаспектного праворозуміння.

Загалом актуальність теми дипломної роботи зумовлена:

* відсутністю у вітчизняній юридичній літературі комплексного дослідження проблеми праворозуміння в основних школах права, вирішення якоїзабезпечує прогресивний розвиток юридичної науки;

* необхідністю використання в процесі з'ясування сутності права цінних досягнень широкого кола правових концепцій, які дають можливість сформувати всебічне уявлення про це складне і унікальне явище;

* доцільністю розмежування для правотворчої діяльності понять "правовий закон" і "закон довільного змісту" внаслідок розмежування понять "право" і "закон";

* необхідністю підвищення рівня викладання на юридичних факультетах такої базисної юридичної науки, як теорія права і держави, та необхідністю сприяння подальшому викладанню такої відновленої юридичноїнауки й учбової дисципліни, як філософія права.

Об'єкт і предмет дослідження.

Об'єктом дослідження в дипломній роботі є сутність права як внутрішня цілісність усіх його багатоманітних якостей (властивостей).

Предметом дослідження є правові концепції, що за спільною спрямованістю в обґрунтуванні сутності, цінності і призначення права об'єднуються у школи права: природну, історичну, психологічну,соціологічну, нормативістську, аналітичну та інтегративну.

Мета і завдання дослідження.

Метою дипломного дослідження є, по-перше, з'ясування характеру категорії "праворозуміння", по-друге, розкриття багатоаспектної сутності права шляхом аналізу положень основних правових шкіл та визначення інтегративного підходу до праворозуміння.

Відповідно до поставленої мети в дипломному дослідженні зосереджено увагу на виконанні наступних завдань:

* дати характеристику категорії "праворозуміння" як центральної категорії теорії права і держави та філософії права на думку багатьох авторів;

* визначити зміст основних типів право розуміння:юридичного, легістського, широкого (багатоаспектного);

* виявити зв'язок типів праворозуміння із змістом категорії «законність», що дає змогу прослідкувати зв'язок правової теорії з юридичною практикою;

* з'ясувати погляди представників тих правових шкіл, які визначають право як явище надпозитивне (наддержавне), тобто розмежовують поняття «право» і «закон»;

* проаналізувати погляди представників неопозитивістських шкіл права, які обожнюють право з законом;

* визначити досягнення і недоліки наведених правових шкіл;

* окреслити етапи розвитку вітчизняної юридичної науки упродовж ХХ ст. та відповідні періоди вітчизняного право розуміння;

* визначити спрямованість сучасного праворозуміння та його вплив на юридичну діяльність (наукову, освітню, практичну);

* обґрунтувати необхідність домінування широкого (багатоаспектного) розуміння сутності права та доцільність формування інтегративної юриспруденції.

Методологічна і теоретична основа дипломної роботи. Методологічну основу диплому складають загальнонаукові та конкретно-наукові методи дослідження сутності і призначення права.

Враховуючи специфіку об'єкта і предмета дослідження автор застосував наступні загальнонаукові методи:

* діалектичний (його використання надало можливість досліджувати сутність права як категорії динамічної, що постійно розвивається і вдосконалюється, та виявити специфічні закономірності формування праворозуміння в різних правових школах);

* феноменологічний (використання цього методу надало можливість вивчати сутність права шляхом дослідження його цінності і призначення в житті окремої людини, суспільства, держави);

* метод філософської антропології (його використання надало можливість визначити першоджерело права -- людську особистість).

Враховуючи специфіку мети і завдань дослідження автор застосував наступні конкретно-наукові методи:

* історичний (використаний для дослідження національно-культурної обумовленості розвитку праворозуміння в межах основних шкіл права);

* логічний (використаний для вивчення логіки процесу формування різноманітних наукових напрямів і підходів до розуміння сутності та призначення права);

* соціологічний (використаний для дослідження тенденцій розвитку тих суспільних відносин, які потребують правового регулювання, оскільки останні в значній мірі визначають природу права);

* порівняльний (використаний для вивчення сутності права шляхом порівняння вихідних положень та для визначення порядку і характеру впливу одних концепцій права на формування інших);

* системний (використаний для вивчення сутності права як явища, яке має власні складові частини і водночас є складовою частиною більш широких суспільних систем: норма права - система права - правова система).

1. ПРАВОРОЗУМІННЯ: ПОНЯТТЯ, ТИПИ ТА РІВНІ

1.1 Поняття праворозуміння

праворозуміння науковець ідеологія

Проблему розуміння права без перебільшення можна віднести до числа «вічних». Починаючи з виникнення професійної юридичної діяльності й до сьогодні не було й немає, мабуть, жодного юриста, який би не замислювався над питанням, що таке право, і не намагався дати відповідь на нього.Тим більше зросла увага до цього питання із зародженням теоретичних знань про право. Сотні й тисячі років мислителі різних народів -- філософи, соціологи, правознавці -- намагалися його зґясувати. Проте проблема праворозуміння і нині залишається центральною для юриспруденції.

Варто навести у звґязку з цим слова нашого співвітчизника -- визначного теоретика права і соціолога Б. Кістяківського, який ще на початку минулого століття писав: «У жодній іншій науці немає стільки суперечливих теорій, як в науці про право. При першому знайомстві з нею виникає таке враження, ніби вона тільки й складається з теорій, що взаємно виключають одна одну. Найбільш суттєві питання про сутність і невідґємні властивості права вирішуються різними представниками науки про право зовсімпо-різному. Суперечка між теоретиками права виникає вже на початку наукового пізнання права, навіть більшою мірою, саме з приводу вихідного питання -- до якої сфери явищ належить право -- починається непримириме розділення напрямів і шкіл у цій науці. Достатньо згадати найсуттєвіші відповіді на останнє запитання, щоб відразу отримати яскраве уявлення про те, в якому невизначеному стані перебуває ця сфера наукового знання»[5].

Відтоді мало що змінилося (за винятком радянського періоду, коли дискусії навколо розуміння права, особливо після сумнозвісної Першої Всесоюзної наради з питань науки радянського права і держави 1938 р., у вітчизняному правознавстві на довгі роки припинилися взагалі). Хіба що нині такі дискусії стали коректнішими, толерантнішими до альтернативних точок зору, а нерідко завершуються й певними компромісами. Розмаїття ж підходів до розуміння права з плином часу не тільки не зникло, а ще більше поглибилося. Показовим у цьому плані є експеримент, проведений відомим французьким журналом Droits, описаний Н. Руланом у його навчальному посібнику «Історичний вступ до права». Експеримент засвідчив, що навіть серед 50-ти найбільш авторитетних представників французького правознавства якогось єдиного підходу до визначення права не існує.

Запропоновані учасниками експерименту підходи до його трактування виявилися настільки різноплановими, що журналу не вдалося синтезувати їх навіть у декілька основних напрямів. Важко не погодитися у звґязку з цим з Н. Руланом, який констатує, що «право - це процес інтелектуальної кваліфікації, а не реальний природний обґєкт а ргіогі» . Звідси випливає, що цей процес є нескінченним.Право -- явище, яке нерозривно повґязане з конкретним буттям, воно функціонує в глибинах життя, рухається у часі й змінюється. разом з ним. І хоч у праві знаходять своє втілення «вічні» цінності -- ідеали справедливості, свободи, рівності, їх зміст з плином часу також зазнає змін: зґявляються нові грані, звґязки, прояви, виміри, які потребують поглибленого осмислення. Розвивається, змінюючись, також низка чинників, які впливають на праворозуміння -- цивілізаційних, релігійних, моральних, національних, міжнародних тощо [6,18].

Істотний вплив на множинність підходів до праворозуміння справив також бурхливий розвиток різноманітних наук, як природничих, так і суспільних і гуманітарних. Характерною рисою загальнонаукового розвитку в цих умовах є міжнаукові інтеграційні процеси. Все частішими у звґязку з цим стають спроби використання здобутків одних галузей наукових знань для дослідження інших, зокрема й традиційних, унаслідок чого виникають нові наукові напрями на стиках різних наук, а нерідко й нові міждисциплінарні науки.

Не оминули міжнаукові інтеграційні процеси і правознавства, зокрема його центральної проблеми -- праворозуміння.

Досить плідними для осмислення окремих аспектів права виявилися, зокрема, інструментальні підходи однієї з найунікальніших філософських течій XX ст. -- феноменології -- вчення, відповідно до якого будь-який феномен, включаючи право, має свою власну ідеальну основу («ейдос»), тобто особливий стан буття понять і норм, та поглибленого відгалуження цієї течії -- герменевтики -- вчення про принципи і методи інтерпретації текстів, у тому числі тлумачення текстів нормативних актів, поза яким право, як відомо, не може існувати.

Антропологічний «переворот» у науці, який відбувся в 60-ті роки XX ст., актуалізував антропологічний підхід до праворозуміння, в якому, у свою чергу, можна умовно виокремити два аспекти -- біоантропологічний або біосоціальний і етнографічний або етнологічний. Перший з них акцентує на тому, що право, як й інші соціальні інструменти, зумовлене недосконалістю біологічної (біосоціальної) природи людини, тому заради самозбереження соціуму і забезпечення стабільності суспільства необхідні розподіл прав і обовґязків між людьми та дотримання принципу «людина вільна в тій мірі, в якій вона не посягає на свободу інших осіб».

Другий аспект антропологічного підходу основну увагу зосереджує на соціо- (етно-) культурній зумовленості правового статусу особистості й, відповідно, права. Це, у свою чергу, сприяло визнанню багатоманітності культур і правових систем сучасності, відмові від жорсткого «європоцентризму», який тривалий час домінував у теорії права. Саме завдяки такому підходу відбулася інституалізація юридичної антропології, яка нині успішно розвивається не лише на Заході, а й на теренах колишнього Союзу PCP, зокрема в Україні[13].

Завдяки бурхливому розвитку одного з наймолодших міждисциплінарних напрямів наукового дослідження -- синергетики -- останнім часом підвищеної популярності набув синергетичний підхід до праворозуміння. На відміну від класичних уявлень про однолінійність процесів розвитку матерії, властивих механістичному світогляду недавнього минулого, відповідно до якого всі системи, зокрема й правові, діють на основі обґєктивної необхідності науково пізнаних законів, синергетичний підхід керується тим, що всі природні та суспільні системи, включаючи й правові, розвиваються нелінійно, тобто з великою долею випадковості, тому їх неможливо інтерпретувати виключно через таку наукову парадигму, як закономірність. Саме випадковість є генератором нового в таких системах, вона призводить до того, що в них панує переважно саморозвиток, самоорганізація, які, власне, здатні забезпечити їх упорядкованість.

Хоча серед правників (як, до речі, й представників інших галузей гуманітарного знання) інколи має місце надмірне захоплення синергетикою, що завжди властиве будь-яким новим віянням у науці, не можна заперечити того, що як інтегрована доктрина синергетика не може не включати у свою орбіту питання нормативного регулювання поведінки людей і не впливати на онтологію і методологію юриспруденції, зокрема на проблему праворозуміння. Синергетичний підхід сприяє виявленню принципово нових знань про право та появі якщо й не цілком нового образу права, то принаймні його нових граней. Зрозуміло, що використанням надбань синергетики проблема праворозуміння не буде вичерпана. Адже не виключено, що в недалекому майбутньому може зґявитися постсинергетична парадигма, яка відкриє нові грані права, а отже, дасть привід для його осмислення під ще одним кутом зору або й певного переосмислення попередніх установок щодо нього.

Тому сподівання, що колись у дискусіях про праворозуміння буде поставлена крапка і ми зможемо досягти «єдиноправильної» відповіді на питання, що таке право, -- це ілюзія.

Право -- настільки складний, багатобарвний, багатогранний, багатовимірний і багатозначний феномен, в якому так тісно переплітаються духовні, культурні й етичні засади, внутрішньодержавні та міжнародні, цивілізаційні й загальнолюдські аспекти, наукова істина та цінності добра і справедливості, досягнення правової теорії та практичний юридичний досвід, правові ідеали, інституціонально-нормативні утворення і правові . відносини, що втиснути все це у рамки якоїсь універсальної дефініції просто не можливо. У вітчизняному ж правознавстві за попередньою традицією пошук єдиного визначення права все _г ще нерідко зводиться до фетиша. Сказане зовсім не означає, що багатовікова історія філософського і загальнотеоретичного осмислення права є чиvось виключно абстрактним і практично безплідним, а подальший аналіз я проблеми праворозуміння втрачає н перспективу. Така позиція спроможна м призвести до радикального релятивізму, тобто до повного заперечення о можливості пізнання права, що мало б негативні не тільки теоретичні, а й практичні наслідки. Адже проблема праворозуміння безпосередньо повґязана з ціннісними орієнтирами суспільства, правами і свободами людини і громадянина, якістю законодавства, зрештою, з утвердженням у країні конституційного принципу верховенства права, який, на жаль, виявився в останнє десятиліття значною мірою дискредитованим.

Чи є «праворозуміння» виключно науковою категорією? Незважаючи на підвищену увагу до проблеми праворозуміння у вітчизняному (та й пострадянському загалом) правознавстві, що має у своїй основі обґєктивні підстави, чимало питань, повґязаних із цією проблемою, залишаються належним чином не зґясованими. Серед них передусім питання щодо самого терміна «розуміння». Що означає цей термін взагалі й стосовно права зокрема? Незважаючи на широке використання зазначеного терміна в науковій і навчальній літературі, його зміст здебільшого не розкривається. Поодинокі спроби здійснити це є, на мою думку, або ж однобічними, або не зовсім коректними, що не дає змоги зґясувати його специфіку і виокремити певні типи і рівні праворозуміння.

Здебільшого праворозуміння розглядається як категорія доктринальної правосвідомості, тобто наукова категорія, що повґязується з науковим пізнанням.

Один із найвідоміших теоретиків права на пострадянському просторі С. Алексєєв, наприклад, пише, що «праворозуміння є певною, насамперед науковою категорією, що відображає процес і результат цілеспрямованої розумової діяльності людини, що містить пізнання права, його оцінку та ставлення до нього як до цілісного соціального явища».

Подібну позицію у цьому питанні займають також ряд інших теоретиків права пострадянського простору, зокрема П. Оль, який присвятив спеціальне монографічне дослідження проблемі праворозуміння.

Мало чим відрізняються від цих позицій трактовки праворозуміння і вітчизняними правознавцями, зокрема й тими з них, які цій проблемі присвятили окремі дослідження[24].

Віддаючи належне зусиллям названих та інших авторів розкрити поняття праворозуміння як процес і результат цілеспрямованої розумової наукової діяльності, спрямованої на пізнання, сприйняття й оцінку права, разом з тим не варто перебільшувати значення науки у розумінні права. Не тільки тому, що формування категорії «праворозуміння» пройшло складний шлях від індивідуально забарвленого, заснованого на особистому досвіді, розуміння права до сучасного раціоналізованого і систематизованого його вигляду, якому ми справді зобовґязані науці. І навіть не тому, що наука не всесильна, вона не може дати відповіді на всі питання, які породжує життя. А передусім з огляду на те, що право як феномен не може бути зрозумілим виключно на основі наукової парадигми з її орієнтацією на такі критерії, як обґєктивність, достовірність, верифsкованість, можливість практичного відтворення результатів тощо.

Ставлення людей до права, його осмислення й оцінка визначаються не тільки і навіть не стільки науковими міркуваннями, скільки ціннісними установками та уявленнями. Адже ще з часів античності відомо, що право є не лише наукою, а й мистецтвом, воно ґрунтується не тільки на знанні, а й на певних цінностях -- справедливості, свободі, рівності тощо.

Цінності ж -- це передусім сфера світогляду, який є способом не вивчення і пояснення феномену буття, зокрема права, а його духовного освоєння, інтерпретації. На відміну від наукового знання, яке не має залежати від ідеалів і поглядів пізнаючого субґєкта, світоглядне світосприйняття є тією своєрідною духовною призмою, через яку пропускається і переживається оточуючий світ, а тому не може претендувати на достовірність, верифікованість тощо, тобто відповідати критеріям науковості.

Саме з цих позицій у філософській літературі досить часто трактується термін «розуміння» та обґрунтовується, зокрема, відмінність філософії права від юридичної науки. Можна, очевидно, дискутувати з прихильниками подібних позицій з приводу світоглядної «стерильності» суспільних наук загалом і юридичної зокрема, проте навряд чи можна заперечувати теоретичну і практичну плідність такого підходу до зґясування поняття праворозуміння і його типології.

1.2 Рівні праворозуміння

За джерелами формування та глибиною відображення правової дійсності у загальнотеоретичній правовій літературі, як відомо, традиційно виокремлюються три рівні правосвідомості: буденний (повсякденний, побутовий), професійний (практичний) і науковий (теоретичний). За аналогією з цими рівнями можна, очевидно, виокремити відповідні рівні розуміння права.

Буденний (буденно-емпіричний) рівень праворозуміння -- це образ права, який відображається в буденній суспільній правосвідомості та характеризує ставлення суспільства до права, його правобачення і правовідчуття. Він формується переважно під впливом почуттєво-наочного сприйняття права і, як правило, не завершується виробленням більш-менш чіткого поняття про нього. Цей рівень праворозуміння притаманний здебільшого людям, які не мають спеціальних юридичних знань, проте у своєму повсякденному житті як самі стикаються з правом, так і спостерігають за правовими діями (актами), що здійснюються іншими людьми. Це так зване неюридичне сприйняття права, яке часто не має чіткої віддиференційованості від моральних устоїв суспільства. Воно засноване на набутому досвіді й уявленнях про правове відповідно до ціннісних координат певного суспільства і відповідної епохи. Саме на буденному рівні праворозуміння найбільш чітко проявляються його національні та цивілізаційні особливості, належність до певної культурно-історичної спільноти. Свій зовнішній вияв буденний рівень праворозуміння знаходить у ставленні до права і правових явищ, визначенні їх місця в ієрархії цінностей, повазі чи навпаки неповазі до права, у певних традиціях, відповідних сюжетах національної міфології, народних приказках і прислівґях, нарешті, в особливостях національного правового менталітету, зокрема правового мислення[46,39].

Дослідження останнього як феномену здебільшого обмежується нині розглядом його формально-логічних аспектів. До того ж основна увага найчастіше зосереджується на одному (хай навіть визначальному) рівні правового мислення -- професійно-доктринальному. Тим часом не менш, якщо не більш, важливими є ментально - антропологічні, цивілізаційно - культурологічні аспекти правового мислення.

Адже воно -- це завжди продукт певної культури, певної цивілізації. Правове мислення є, можна сказати, найбільш раціоналізованим і консервативним компонентом правового менталітету. Якщо певні нормативні приписи можна «підгледіти» і запозичити у розвинутих країнах, а положення відповідних міжнародних документів про права людини навіть прямо скопіювати, то правове мислення цьому не підвладне. Як слушно зазначав свого часу Р. Давид, законодавець може змінити або скасувати будь-якe норму діючого права. Однак він майже не владний змінити основи правового мислення. Воно зберігає свою специфіку і практично в недоторканному вигляді передається з поколінні в покоління доти, поки не буде зруйнований адекватний йому цивілізаційний механізм.

На жаль, особливості національного менталітету, як і буденний рівень праворозуміння загалом, незважаючі на надзвичайну актуальність цих питань, особливо у світлі того антиправового безкраю, який відбувається нині в Україні, залишаються майже недослідженими у вітчизняному правознавстві. Саме тому, очевидно, у нашій літературі досить часто оперують ознаками, притаманними право-розумінню інших народів, зокрема російського, де ця проблематика розробляється порівняно давно.

Професійному рівню праворозуміння притаманні не лише почуттєво-наочне сприйняття права та інших правових явищ, а й апеляція до понять і категорій, за допомогою яких формуються систематизовані знання про право.

Професійне праворозуміння ще з часів І. Канта і Г. Гегеля досить часто іменують практично-прикладним, на відміну від теоретичного. По суті ж практичний підхід до розуміння права відомий ще за часів античності. Він розроблявся, зокрема, римськими юристами.

Носіями цього рівня праворозуміння і нині є особи, котрі професійно займаються юридичною практикою, тобто практикуючі юристи.

Образ права в інтерпретації субґєктів цього рівня праворозуміння, безперечно, повніший, ніж його образ на рівні буденного уявлення про право. У ньому більше раціоналізму, тобто тих спеціальних знань, які вони здобули під час навчання в юридичних навчальних закладах. Проте й на цьому рівні у сприйнятті права превалює особистісний досвід. Значний вплив на праворозуміння (створення образу права) у цьому випадку здійснює безпосередня юридична практика субґєкта. Звичайно, праворозуміння, приміром, суддів, особливо вищих судових інстанцій, з огляду на саму специфіку їх юридичної діяльності, істотно розширює бачення права (образ права) порівняно з іншими субґєктами практичної юридичної діяльності. Проте й їх праворозуміння, як правило, не може претендувати на всесторонність, системність, достовірність.

Незважаючи на тривалу історію формування професійного праворозуміння, національні та цивілізаційні відмінності у сприйнятті права в різних правових сімґях зберігаються й донині. Це помітно навіть на європейському правовому просторі: так, у країнах «загального права» і континентальної правової сімґї одні й ті самі акти прийняття судових і адміністративних рішень психологічно сприймаються по-різному Якщо в країнах романо-германської (континентальної) правової сімґї ці акти розглядаються як застосування права, як «прикладання» сформульованої в законі загальної норми до конкретного випадку, то в країнах англо-американської правової сімґї («загального права») вважається, що суддя, вирішуючи справу, незважаючи на його звґязаність законами і прецедентами, кожного разу створює право для конкретного випадку. І хоча в умовах інтеграційних і глобалізаційних процесів, які бурхливо розвиваються, помітне певне зближення позицій між правни-ками названих правових сімей щодо ролі суддів у процесі правотворення, проте відмінності у правовому мисленні практикуючих юристів, які представляють ці правові сімґї, зберігатимуться, очевидно, й надалі.

А втім, відмінності у правовому мисленні та у сприйнятті права загалом (вони ще істотніше проявляються у правових сімґях позаєвропейської цивілізації) зовсім не перешкоджають формуванню більш-менш єдиної юридичної практики з низки питань. Як слушно зазначають К. Цвайгерт і X. Кетц, у різних правових системах, незважаючи на всі відмінності в їх історичному розвитку, доктринальних поглядах і стилях мислення, вирішують одні й ті ж юридичні проблеми, аж до найдрібніших деталей, однаково, або ж значною мірою схоже. Це дає змогу у певному сенсі говорити про «презумпцію ідентичності» як інструмент для прийняття практичних рішень.

Виняток у приватному праві становлять суто субґєктивні й етично зумовлені питання -- переважно сімейного і спадкового права, які знаходяться під сильним впливом національно забарвлених моральних і етичних цінностей, що своїм корінням сягають релігійних уявлень та історичних традицій розвитку культури, характеру нації тощо.

Це свідчить про те, що значення самого терміна «право» у практичній юридичній діяльності не слід перебільшувати. За всього розмаїття його значень сучасні практикуючі юристи, можна сказати, досягли певного консенсусу в його сприйнятті, хоча, очевидно, і не завжди належно усвідомленого. Це досягається, передусім, завдяки зближенню позицій у розумінні правових цінностей, нагромаджених за багатовікову історію розвитку права, практичному досвіду, здоровому глузду та відчуттю права (як тут не згадати про «інтуїтивне право» Л. Петражицького?). До теоретичного осмислення права у всій його багатогранності й розмаїтті, зокрема й термінологічного, вони, як правило, не доходять, проте ступінь його осягнення як цілісного, системного явища на цьому рівні праворозуміння є досить високим.

Зґясування наукового або теоретичного рівня праворозуміння, до якого, як зазначалося, переважно зводиться проблема розуміння права у пострадянському правознавстві, викликає чи не найбільше складнощів.

Від буденного і навіть професійного рівня праворозуміння він відрізняється тим, що на цьому рівні відбувається пізнання найсуттєвіших сторін, якостей, звґязків права у формі теорій, тобто певної системи понять, категорій і законів науки[50].

Як зазначає П. Оль, «теоретичне праворозуміння має на увазі виявлення обґєктивних законів, тих найважливіших звґязків, які обґєднують і підпорядковують собі всі елементи права як специфічної системи». Наукове праворозуміння має відповідати також усім іншим критеріям, притаманним науковості, зокрема, обґрунтованості, інтерсубґєктивній перевірюваності тощо. Чи можливе виконання цих вимог науковості щодо права як явища надзвичайно багатоманітного і значною мірою індивідуалізованого (для кожної країни і тим паче цивілізації)? Якщо до цього додати труднощі, повґязані з неможливістю дослідження правових явищ у чистому, повністю елімінованому від «субґєктивації» вигляді, про що вже доводилося писати, з перевіркою отриманих результатів (верифікацією) тощо, то вічна суперечка між позитивістами та їх противниками про те, чи є правознавство наукою, а якщо є, то в яких межах, -- виявиться не такою вже й надуманою. Для вирішення цієї суперечки доцільно, очевидно, розрізняти науково-теоретичний і філософський рівні праворозуміння. У пострадянській літературі вони, як правило, не розрізняються. Науково-теоретичний рівень праворозуміння часто іменується філософським (на противагу практичному) , або ж навпаки. У тих же випадках, коли філософське розуміння права виділяється як відносно самостійний тип (саме тип, а не рівень) праворозуміння, воно розглядається або як наукова абстракція, яка не має реального буття і яка протиставляється іншій ідеальній конструкції права -- природно-правовій доктрині, або ж зводиться до інтегративної юриспруденції.

На мою думку, відмінності між науково-теоретичним і філософським розумінням права слід розглядати в дещо іншому ракурсі -- співвідношення гносеологічних і аксіологічних аспектів, істини й цінностей, науки і світоглядної позиції.

Науково-теоретичний рівень передбачає таке дослідження права, при якому увага зосереджується на пошуку його обґєктивних закономірностей і детермінантів. На цьому рівні право виступає не стільки як духовний феномен, який містить ідеальний елемент, сферу духу, скільки як безпосередня реальність, обґєктивована щодо свідомості. Тут відкриваються широкі можливості для різного роду узагальнень, систематизацій, класифікацій, типологій тощо.

Оскільки правознавство як наука передусім практична за своєю природою вимагає визначеності, то на цьому рівні не тільки можливі, а й необхідні короткі операціональні визначення права, які, не претендуючи на універсальність, служили б певним орієнтиром для практичної юридичної діяльності.

Одне з основних завдань цього рівня праворозуміння -- перекинути своєрідний місток між формально суворим, основаним на обґєктивній правовій реальності, визначенням права до його загальної світоглядної характеристики, де основним стає питання не відкриття законів руху права, не описування фактів, які піддаються верифікації, не досягнення істини, а осягнення його суті, призначення і смислу, тобто філософське бачення права. Основна увага на цьому рівні зосереджується на духовній стороні права, іманентною характеристикою якої виступають не наукові знання, а цінності.

Повертаючись у звґязку з цим до питання про можливість поєднання основних типів праворозуміння і формування на їх основі єдиного інтегративного (або як його інколи іменують у вітчизняній літературі -- багатоаспектного) розуміння права, зазначимо, що із світоглядно-ціннісних методологічних позицій, на яких ґрунтуються природно-правовий, юридико-позитивістський і соціологічний типи праворозуміння, це зробити неможливо. Ці позиції настільки різні, навіть антагоністичні, що будь-які спроби здолати розбіжності між ними приречені. Навіть між юридико-позитивістським і соціологічним типами праворозуміння, хоча вони, здавалося б, ґрунтуються на спільному фундаменті -- філософському позитивізмі, змістовно-ціннісні відмінності в інтерпретації сутності та смислу права настільки суттєві, що обґєднувати їх в єдиному позитивістському, а тим більше легістсько-му типі праворозуміння, як це інколи можна спостерегти в пострадянській літературі, наврядчи коректно.

Проте, якщо абстрагуватись від світоглядних установок, на яких базуються відповідні концепції, й зосередитись на формах буття права, на яких фокусується увага цих концепцій, то його розуміння як феномену, що існує в різних проявах, формах та іпостасях, безперечно, збагатиться. І в цьому відношенні синтез здобутків зазначених концепцій не тільки можливий, а й необхідний.

Природно-правовий тип праворозуміння акцентує на праві як духовному феномені, на ідеалах справедливості, індивідуальної свободи, рівності, суспільної злагоди та інших цінностях, без яких право просто немислиме.

Юридико-позитивістський тип праворозуміння, за всіх його недоліків, зосереджує увагу на нормативно-інституціональних аспектах права, без яких такі його вимоги, як визначеність, передбачуваність, упорядкованість, стабільність тощо -- недосяжні[37,25].

Нарешті, прихильники соціологічного типу праворозуміння переносять акцент з абстрактних ідеалів і нормативно-правових текстів у площину конкретного, динамічного функціонування права, його дії в реальному житті, насамперед у правовідносинах та юридичних рішеннях, без чого ідеали та юридичні тексти перетворюються на декларації й перестають бути правом.

Науковий і філософський рівні праворозуміння відповідно до своїх можливостей відображають різні аспекти багатогранного феномену права, тому між ними не існує якоїсь китайської стіни. Межі між цими рівнями праворозуміння є досить рухливими і відносними. Проте саме їх розрізнення дає змогу, як на мене, якщо й не повністю зняти, то принаймні згладити згадувані тривалі суперечності між прихильниками позитивізму і їх противниками та глибше осмислити надзвичайну складність права як феномену, його значення і роль у житті людей.

2 . ПРАВОРОЗУМІННЯ В ІСТОРИЧНІЙ ЕВОЛЮЦІЇ

2.1 Поняття право розуміння в працях видатних науковців

Актуальність даної теми полягає в тому, що на сьогодні не вироблено наукою єдиного уніфікованого поняття права, одноманітного розуміння його сутності .

Новизна розвідки полягає в тому, що на основі аналізу ґрунтовних праць вчених-юристів сформульовано найбільш повне розуміння права, його сутність та визначальні риси як базового, системного соціального інституту.

Сьогодні кожен юрист, вивчаючи теоретичні науки, часто стикається з тим, що в юриспруденції існує плюралізм правової термінології. Тут доречно послатись на народну мудрість : «Скільки людей, стільки й думок». Необхідно підкреслити, що теоретики права ІІ пол. ХХ - ХХІ ст. не виробили єдиновірного визначення права, оскільки воно є багатогранним і кожна його грань відрізняється своєю особливістю[26].

Для початку з'ясуємо що ж таке праворозуміння? У цьому плані М.В. Кравчук визначає праворозуміння як наукову категорію, яка висвітлює процес пізнання права, його сприйняття (оцінку) і ставлення до нього як до базового соціального інституту.

Праворозуміння ще можна трактувати як з'ясування сутності поняття «право».

Праворозумінню у своїх працях приділяли увагу, окрім названих у статті, і багато інших вітчизняних та зарубіжних вчених, зокрема: М.І. Козюбра, В.О. Котюк, А.Ф. Крижанівський, Н.М. Крестовська, Ю.М. Оборотов, В.Н. Хропанюк та інші.

Тому встановлення плюралістичного сприйняття права як оригінального соціального явища вченими-юристами у ХХ і ХХІ ст.ст. є важливим і цінним для кожного правника. Оскільки воно надає можливість більш повно усвідомлювати правову матерію і на цій основі виробляти імператив поведінки.

Так, С.С. Алєксєєв розуміє право настільки унікальним, складним і суспільно необхідним феноменом, що протягом тисячолітньої історії його існування науковий інтерес до нього тільки зріс. Питання «праворозуміння» належать до числа «вічних наукових проблем» вже тому, що людина на кожному з етапів свого індивідуального і суспільного розвитку відкриває в праві нові якості, особливі аспекти його співвідношення з іншими явищами та сферами життєдіяльності соціуму. У світі існує багато наукових ідей, точок зору з приводу того що є правом. Сам же науковець трактує право як систему взаємопов'язаних і взаємодіючих норм, викладених у нормативних актах. Отже, в цьому випадку право розуміється як позитивне.

Ю.А. Вєдєрніков та В.С. Грекул вважають: по-перше, що право - це система (сукупність) формальновизначених норм (правил поведінки), які встановлені (санкціоновані) державою, є загальнообов'язковими для всього населення, державних органів і посадових осіб, охороняються від порушень державною владою, виражають волю панівного класу або всього народу та спрямовані на регулювання та охорону суспільних відносин і соціальних цінностей (нормативний підхід); по-друге, що право - це наявність в суспільній свідомості системи понять про загальнообов'язкові норми, права і обов'язки, умови їх виникнення та реалізації, порядок і форми захисту (моральний підхід); по-третє, що право - це безпосередньо суспільне життя, певним чином упорядкована дія соціальних суб'єктів і тільки воно лежить в основі утворення законів та інших нормативних актів (соціологічний підхід).

З цього приводу В.В. Копєйчиков стверджує, що право - це можливості, які має соціальний суб'єкт; сукупність (система) особливих правил соціальної поведінки загального характеру; оцінка покажчика істинності, дійсності, достовірності певних соціальних явищ.

М.В. Цвік, В.Д. Ткаченко, Л.Л. Богачова зазначили, що право - це закономірний результат внутрішнього розвитку регулятивної системи, відповідь на потребу суспільства в регулюванні економічних, політичних, соціальних відносин. Воно є необхідною умовою існування державно-організованого суспільства і має велику соціальну цінність.

У юридичному праві слід розрізняти право об'єктивне з його різними проявами, що в цілому характеризує стан сукупності охоронюваних державою суспільних відносин і тенденції їх розвитку, і право суб'єктивне, яке належить окремим особам і полягає в наявності в кожного з них певних правових можливостей.

Інші науковці під правом розуміють засновану на уявленні про справедливість міру свободи й рівності, що відображає потреби суспільного розвитку, яка в своїй основі склалася в процесі повторюваних суспільних відносин і визнається й охороняється державою .

М.С. Кельман, О.Г. Мурашин, Н.М. Хома декларують, що право є сукупністю правових норм, які, з одного боку, надають, а з іншого - обмежують зовнішню свободу осіб у їх взаємних стосунках. Вони вважають невипадковим те, що термін «право» в українській мові має спільний корінь із словами «правда», «правильно», «справедливість». Також право ними трактується як: соціально-правові домагання людей (наприклад, право людини на життя); офіційно визнані можливості, якими користуються фізичні або юридичні особи; система всіх правових явищ, що містять природне право; право в об'єктивному і суб'єктивному розумінні (правова система).

М.В.Кравчук має свої погляди щодо сприйняття права і присвятив крім декількох тем у навчальному посібнику з теорії держави і права й окремий розділ у навчальному посібнику «Проблеми теорії держави і права».

Зокрема, він зазначає, що «право - це масштаб, координати схваленої державою соціально значимої поведінки, яка проявляється у вигляді прав і обов'язків, дозволів і заборон, засадничих настанов, що гарантують консенсус і злагоду в суспільстві, а його реалізація забезпечена легітимним примусом». Крім того, підкреслює, що право - це історично обумовлена способом виробництва воля економічно пануючої групи (страти) населення, виражена у законі; це певні можливості суб'єктів суспільного життя, які об'єктивно зумовлені рівнем розвитку суспільства; це оформлена в офіційних джерелах і гарантована державою єдина в масштабі суспільства нормативна система, покликана регулювати соціально значиму поведінку учасників суспільного процесу на основі встановлення рівноваги інтересів, узгодження волевиявлення і правових вимог для всіх верств населення; система загальнообов'язкових формально визначених, гарантованих, встановлених або санкціонованих державою норм (правил поведінки), які виражають волю домінуючої частини населення соціально неоднорідного суспільства, встановлюють права та обов'язки учасників правовідносин і спрямовані на врегулювання суспільних відносин відповідно до цієї волі, а також до загально соціальних потреб і охороняються державою.

П.М. Рабінович вважає, що праворозуміння зумовлене багатозначністю терміну «право» і надзвичайно важливою роллю в житті кожної людини тих явищ, які відображені цим поняттям і позначені цим словом. Теоретик поділяє право на суб'єктивне та об'єктивне юридичне право.

Зокрема, суб'єктивне юридичне право - закріплена в юридичних нормах можливість певної поведінки особи, спрямованої на здійснення відповідних прав людини.

Юридичне право є об'єктивним у тому розумінні, що державні загальнообов'язкові правила поведінки встановлюються та існують незалежно від індивідуальної свідомості суб'єкта (крім автора цих норм), поза нею: вступаючи в суспільне життя, він уже «застає готовими» певні юридичні норми, які виникли до і незалежно від нього, їхнє «життя», їхня доля не залежить від свідомості окремого суб'єкта[38,43].

Більш детально розробила проблематику праворозуміння О.Ф. Скакун, яка прийшла до висновку, що сучасні наукові концепції (теорії) праворозуміння можна звести до трьох підходів:

· по-перше, ідеологічний (аксіологічний), або природно-правовий: «вихідна форма буття права - громадська свідомість; право - не тексти закону, а система ідей (понять) про загальнообов'язкові норми, права, обов'язки, заборони, природні умови їх виникнення та реалізації, порядок і форми захисту, які є у громадській свідомості та орієнтовані на моральні цінності. При такому підході право і закон розмежовуються, першість віддається праву як нормативно закріпленій справедливості, а закон розглядається як його форма, покликана відповідати праву як його змісту»;

· по-друге, нормативний (позитивістський): «вихідна форма буття-права - норма права, право - норми, викладені в законах та інших нормативних актах. При такому підході відбувається ототожнення права і закону. Водночас нормативне праворозуміння орієнтує на такі властивості права, як формальна визначеність, точність, однозначність правового регулювання»;

· по-третє, соціологічний: «вихідна форма буття права - правовідносини; право - порядок суспільних відносин, який проявляється у діях і поведінці людей. При такому підході правом визнається його функціонування, реалізація, його «дія» у житті - у сформованих і таких, що формуються, суспільних відносинах, а не його створення правотворчими органами у формі закону та інших нормативно-правових актів. При усій цінності врахування «життя» права в суспільному середовищі, прихильники цього підходу змішували самостійні процеси правотворчості та застосування права, тоді як умовою дотримання і забезпечення режиму законності може бути діяльність правозастосувальника в межах, встановлених законом».

Отже, проаналізувавши низку юридичних джерел, можна підвести підсумок, що вчені-юристи мають як схожі, так і відмінні погляди щодо розуміння права. Спільними підходами є те, що право є соціальним явищем, без якого неможливе існування цивілізованого суспільства; право є мірою поведінки, встановленою і захищеною державою; право - це соціальний регулятор відносин, побудований на уявленні про справедливість, яке є у даний момент у конкретному суспільстві і має загальнообов'язковий, формально визначений нормативний характер, встановлений або санкціонований державою (населенням в ході референдуму) і гарантований нею. Тому максимально повне право розуміння надасть можливість більш масштабно сприймати правові явища, правову матерію, що слугуватимуть могутнім засобом ефективної реалізації права.

Проблемі розуміння права завжди приділялось багато уваги. Спроби датизмістовну відповідь на питання "що таке право?" прослідковуються з глибокоїдавнини і не припиняються і досі.

Право - це надзвичайно складне соціальне явище, оскільки воновідображає ще більш складніші економічні, політичні і соціальні відносини.

Протягом всієї історії розвитку юридичної науки різні мислителі прагнули з'ясувати, що являє собою право, яка його природа і суть.

Поняття права - найважливіший компонент правознавства. Від вірного його розкриття залежать правильна постановка наукових досліджень, а також загальна орієнтація юридичної практики. Поняття права - це не застигла категорія, а категорія, що розвивається, в якій відображаються і історичні традиції, і суспільна ситуація сучасної епохи.

Правові вчення в спеціальному смислі цього поняття з'явились лише вході досить тривалого існування ранньокласовіх суспільств і держав. Утеоретико-пізнавальному плані генезис правових вчень (теорій) відбувався вруслі поступової раціоналізації початкових міфічних уявлень.

Однією з найбільш ранніх відповідей на питання «що таке право?» була:

«Право - це веління, заповіді божества, які вказують людям, як вони повинні жити, щоб виконати волю божества, що вони повинні робити і чого повинні уникати». Так думало в давнину багато людей і так було у багатьох народів.

Наприклад, первинним правом для євреїв були 10 заповідей, вручення Моісею самим Богом. У таких древніх правових кодексах інших народів, як «Закони Вавілонського царя Хаммурапі» чи «Закони Ману» індусів право такожрозглядається як заповіді божества. Право розумілось як нелюдське явище.

Критика цієї відповіді з боку вчених така: земні справи і явища потрібно пояснювати земними ж справами, а не втручатися сюди божу волю і робити її відповідальною за багато земних підлостей. Наприклад, дикун щировірить в те, що бог йому наказує вбивати всіх чужинців і заколюваті дружинна могилах чоловіків. Сучасний християнин не може вважати подібні заповіді божественними. Отже, визначення права як заповідей божества в корені антинаукове[27].

З середини І тисячоліття до н.е. розуміння права змінюється. Право починає тлумачитись як офіційний закон держави, тобто як веління і обов'язкові правила, які видаються чи визнаються державою. Нове у цьому розумінні те, що право вводиться у поняття держави. З'являється два права: право як веління Бога і як веління держави.

У Аристотеля право уособлює собою політичну справедливість і служить нормою політичних відносин між людьми. «Поняття справедливості, - відмічає він, - пов'язане з уявленнями про державу, так як право, яке служити критерієм справедливості, є регулюючого нормою політичного спілкування».

Аристотель ділить право на природне і умовне (волевстановлене). Природне право - те, яке скрізь має однакове значення і не залежить від визнання чи невизнання його. Під умовним правом в концепції Аристотеля розуміється все те, що пізніше почне визначатися як позитивне право. До умовного права він відносить закони і всезагальні угоди. Причому він говорить про писані і неписані закони. Під неписаним законом, який також відноситься до умовного (позитивного) права, маються на увазі правові звичаї (Звичаєве право).

Епікур вважав, що дії людей, діяльність державної влади і самі закониповинні відповідати природним (в даному місці, в даний час і при данихобставинах) уявленням про справедливість. Така концепція змінюваноїсправедливості - в її співвідношенні з законом - містить в собі ідеюприродного права із змінюванім (в залежності від місця, часу і обставин) змістом, яким є спільна користь взаємного спілкування.

Великий внесок у розвиток поняття права внесли представники природноїшколи права - Г. Гроцій, Т. Гоббс, Д. Локк, Ш. Л. Монтеск 'є.

Г. Гроцій суттєвого значення надавав запропонованому ще Аристотелем поділу права на природне і волевстановлене. Природне право визначається ним як «припис здорового глузду». Згідно цьому припису та чи інші дія - взалежності від її відповідності чи суперечності розумній природі людини --визнається або морально ганебною, або морально необхідною. Природне право, таким чином, виступає в якості основи і критерію для розрізнення належного (дозволеного) і неналежного (недозволеного) по самій своїй природі, а не в силу якогось волевстановленого припису (дозволу чи заборони).

...