Але, оскільки філософія далека від єдиного розуміння своїх проблем, представляє собою достатньо яскраву палітру різних шкіл і теорій, то і світоглядні позиції вчених-юристів виявляються досить різними. Кожний всвоїх правових дослідженнях спирається на філософську теорію, яка, на його думку, правильно розкриває проблеми світобудови і дає надійні способи наукового пізнання. Своєрідність кожного філософського бачення, застосованого в правознавстві, неминуче позначається і на розумінні сутності і соціальної природи права.

В основі багатоманіття концепцій розуміння права лежить також онтологічна причина. Напротязі всієї історії поняття права розвивалося. І який стан розвитку права в кожний окремий період - такі і його визначеннядавалися різними вченими.

Велике значення у визначенні поняття права мають також політичні, ідеологічні причини.

Але сучасний рівень методології наукового пізнання, розвинутість правав сучасному суспільстві, накопичена правознавством система теоретичних знань свідчить про те, що теорія права вже стоїть на порозі дійсного усвідомлення сутності права і подолання невизначеності у цьому питанні. Деякі вчені вважають, що ця задача буде розв'язана вже наступним поколінням.

Проблема праворозуміння полягає в тому, що досі не виробилося єдине поняття права.

Право ніколи немало єдиного визначення. Різні мислителі висловлювали самі різноманітні думки, відповідаючи на питання «що таке право?»

Вчення мислителів мали вплив на формування сучасних правових концепцій. В залежності від того, що розглядається в якості джерела правоутворення, - держава чи природа людини, розрізняють природно-правову і позитивістську теорії права, а від того, що береться за основу права - норма, правосвідомість чи правовідносини - сформувались нормативістська, психологічна і соціологічна теорії права.

На основі уявлень про право сформувалися сучасні правові системи: англо-саксонська, романо-германська, мусульманська, соціалістична та ін.

Багатоманіття підходів до розуміння права обумовлюється складністю права, різними вихідними філософськими і методологічними основами, онтологічними, політичними, ідеологічними, релігійними причинами.

Поняття права буде розвиватися, тому що людина на кожному етапі свого індивідуального і суспільного розвитку відкриває в праві нові якості, нові аспекти його співвідношення з іншими явищами і сферами життєдіяльності соціуму.

3 . ЗАГАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОГО ПРАВОРОЗУМІННЯ

4.1 Основні критерії проблематики праворозуміння

Кожна людина володіє право розумінням незалежно від того, знає вона про це чи не знає і як відноситься до нього - цінує його, прислухається до нього чи ні. Щоб вести себе правомірно в юридичних ситуаціях, кожна особистість повинна володіти вільним, зрячим і здоровим праворозумінням, берегти, виховувати і зміцнювати його в собі. Ще І. А. Ільїн справедливо підкреслив, що «нема людини без праворозуміння, але є безліч людей з запущеним, огидним і навіть одичавшим право розумінням»…

Праворозуміння являє собою одну з форм чи областей людського розуміння. Теорія держави і права традиційного досліджує такі категорії, як поняття, структура праворозуміння, його функції, відношення з правом і роль в механізмі правового регулювання суспільних відносин, в забезпеченні законності і правопорядка, а також правове виховання населення і юристів професіоналів. Як форма чи область розуміння, праворозуміння відображає правову дійсність в формі юридичних знань і оціночних відносин до права і практики його реалізації, регулюючих поведінку (діяльність) людей в юридичне значимих ситуаціях. Правове розуміння є джерелом правової активності і внутрішнім регулятором юридичне значимої поведінки чи механізмом його існування.

Розуміння з'являється в процесі і результаті діяльності і проявляється в ній. Згідно з теоретичною концепцією основні функції праворозуміння - пізнавальна, оцінююча, і регулятивна.

Пізнавальній функції відноситься певна сума юридичних знань і ідей, поглядів, уявлень й ту, які є результатом інтелектуальної діяльності і виражає поняття «правова підготовка».

Оцінююча функція викликає до життя відносне емоціональне відношення особистості до різних сторін правового життя на основі досвіду і правової практики. Емоціональне відношення виражається у визначені значимості отриманих знань в конкретній ситуації, чи на майбутнє з точки зору особистості, групи, суспільства.

Регулятивна функція праворозуміння синтезує в собі всі інші джерела правової активності. Результатом цієї регуляції є реакція в видіправомірної чи протиправної поведінки. Це дозволяє визначити в цілому роль праворозуміння, як внутрішнього, особистого механізму регулювання поведінки (діяльності) людей в юридичне значимих ситуаціях.

В основі любої діяльності людини лежить мінімальна сумазнань про об'єкти і об'єктивні умови цієї діяльності. Це відноситься і до функціонування його в правовій сфері. Однак правова підготовка людей не вичерпується їх формальними юридичними знаннями. Можна володіти знаннями, але не вміти ними користуватися. Необхідно враховувати степінь практичного володіння цими знаннями.

Експериментальні досліди праворозуміння різних груп іпрошарків населення показали, що центральним компонентом праворозуміння є цінність відносин до права в цілому, до окремих його норм І Інститутів, до практики їх використання, до власної правової поведінки.

Особливе значення в цій сфері має проблема правового нігілізму. В наш час широке розповсюдження в нашому суспільстві, в тому числі і серед юристів, має тотальний правовий нігілізм.

Правовий нігілізм представляє собою напрямок суспільно-політичної ідеї, відміняючи соціальну і особисту цінність права і рахуючи його найменш розвинутим способом регулювання суспільних відносин.

До основних причин розповсюдження правового нігілізму відносять:

1) історичні корні, які є нормальним результатом самодержавства, багатовікового кріпосництва, де люди не мали ні прав ні свобод ні правосуддя;

2) теорію і практику розуміння диктатури пролетаріату, як влади необмеженої законом;

3) правову систему, в якій керували адміністративно-командні методи, секретні і напівсекретні підзаконні-нормативно-правові акти, а конституції і небагаточи-сленні демократичні закони в деякій степені тільки декларували права і свободи особистості.

3.2 Поняття правової ідеології та її специфічні особливості

На відміну від населення, якому досить знати принципи(аксіоми) права і найбільш ходові (потрібні) норми права, юристи повинні досконально знати принципи й норми тих інститутів права з якими вони працюють, а також вміти правильно застосовувати право.

Дані поняття представляють вираження більш загальних філософських понять: суспільної психології і суспільної ідеології. Із загальної характеристики даних рівнів можна зрозуміти і зміст правової психології і ідеології, відзначивши в той же час і специфічні особливості.

Суспільне розуміння - це та сторона духовного життя суспільства, від якої залежить майбутнє суспільства, цілеспрямованість, цінності орієнтації і соціальна активність індивідів, громадян по модернізації суспільних відносин. Структурні елементи суспільного розуміння розпізнаються як масова психологія (психологія народних мас), яка виражає закономірності буденного, повсякденного життя людей і ідологія, яка виражає закономірності взаємовідносин, діяльності (політичної, правової і т. д. ) великих соціальних груп, класів, прошарків, їх інтересів, задач і цілей в історичному процесі.

Масова психологія формується як звичайний-стихійний процес. Отже в ній перевищують стереотипи, традиції, звичаї, емоціонально-вольові-відносини до реальності. Правова психологія, володіє тими ж характеристиками, що й суспільна психологія в цілому виділяється і своїми особливими рисами. Правова психологія по змісту представляє собою сукупність відчуттів, емоцій, настрою, рівності у відносинах між індивідумами і державою, між індивідумами і націями. Правова психологія служить джерелом соціальної активності широких народних мас, які проявляються в соціальних революціях, у національно-визвольній боротьбі і т. д. Правові принципи свободи, рівності і братства народилися в революційному русі французького і других народів.

Ідеологія розвивається в результаті теоретичної діяльності представників основних сил суспільного розвитку. Правова ідеологія-це система поглядів, ідей, різного роду соціальних груп, об'єднань, організації і окремих мислителів, які виражали своє відношення до державної влади, правової основи цієї влади, політичної і правової системи даного суспільства. Вона формується в процесі теоретичної діяльності представників різних соціальних наук: економічних, політичних, юридичних і других наук. Правові відносини, правопорядок в суспільстві рішаються не тільки юридичнимиметодами, оскільки для їх реалізації необхідні і матеріально-економічні умови, і соціально-психологічні предпосилки, і другі моменти.

Правова ідеологія може стати керуючою силою в розвитку суспільства, якщо в неї покладені основні принципи: демократії, гуманізму і соціального прогресса.

Правова ідеологія пробуджає в масовому розумінні потрібність в активному відношенні до дійсності, формує в ньому суб'єктивне правове відношення до других суб'єктів права. Розуміння людиною себе як суб'єкта правовідносин піднімає його розуміння на рівень само розуміння.А це означає, що поняття законності, правопорядку і т. д. стають елементами його само розуміння, його поведінка в суспільстві й відношення до других індивідів

Вважається, що прецедент, звичай вичерпані себе як джерелоправа, що самим оптимальним джерелом права є закон. В юридичнійлітературі обов'язковими є слідуючи моменти у визначені пропуску в позитивному праві, а також відповідні їх види пропусків.

1. Пропуск в позитивному праві означає відсутність якого-небудьджерела права взагалі і закон, підзаконний акт, звичай, прецедент.

2. Пропуск в нормативно-правовому урегулюванні означає відсутність норм закону і норм підзаконних актів.

3. Пропуск в законодавстві означає відсутність закону, тобто акту вищого органу влади.

4. Пропуск в законі означає неповне урегулювання питань в даному законі. Неповнота норм у даному акті означає, як пропуск цього акту, так і пропуск права в цілому.

Спостерігаючи за практикою парламентської діяльності по прийняттю закону можна побачити, як депутати в силу певних причин, мотивів, утримуються від прийняття закону, голосують за прийняття чи проти. Відсутність правової норми на основі описаної ситуації неможливо віднести до проблем пропуску позитивного права, оскільки причина знаходиться не в правовій сфері, а зовні.

Поштовхом для діяльності по встановленню пропусків у праві є, по-перше, юридична практика, яка знаходить протиріччя і нерозвиненість системи законодавства. По-друге, пропуски знаходяться в процесі нормативізму, кодифікаційних робіт, коли з'являється об'єктивна проблема в тому, щоб обновити систему права.

Нормативізм - це державна діяльність по формуванню права, формуванню систем норм права. Нормативно-правові акти по відношенню до права представляють юридичну форму вираження його норм. Відповідно, юридична сила, юридична форма необхідна нормам права, щоб вони стали реальними (а не тільки в писаній формі) регуляторами суспільних відносин. Закон-це сила, яка приводиться в рух органами примусу.

Поштовхом, примусом для початку нормативіської діяльності є об'єктивні фактори, діючі в системі суспільних відносин. Зміна в структурі суспільних відносин, початок переходу до ринкових відносин в Україні викликало потребу в нормативізмі в широких масштабах.

Закони приймаються законодавчими органами держави, або в деяких випадках всенародним референдумом. Закон володіє вищою юридичною силою, отже прийняття закону, чи законодавчий процес являє собою серйозну діяльність, яка поділяється на ряд стадій. Нормативізм не обмежується законодавчою діяльністю парламенту. Нормативно-правові акти створюються також органами виконавчої влади, відомствами, суспільними організаціями.

3.3 Типологія право розуміння та її критерії

Типологія, тобто розчленування системи обґєктів та їх групування за допомогою узагальненої моделі або тину широко використовується у різноманітних галузях знань. Не є винятком у цьому відношенні також правознавство, хоча у ньому, як і в деяких інших галузях знань, поряд з терміном типологія вживається термін «класифікація» (в юриспруденції цей термін навіть більш популярний порівняно з терміном «типологія»). Не зупиняючись на зґясуванні певних відмінностей між названими термінами, зазначу, що етимологічно вони якщо й не повністю ідентичні, то принаймні досить близькі за змістом. Типологія за тлумачним словником української мови є нічим іншим як класифікацією за спільними, найбільш суттєвими ознаками.

З урахуванням наведених застережень під типологією праворозуміння слід розуміти розчленування за певними найбільш суттєвими ознаками такого цілісного, системного утворення як праворозуміння на відповідні складові -- типи.

Тип праворозуміння, у свою чергу, можна визначити як зумовлений світоглядною позицією пізнаючого субґєкта образ права, що відображає найбільш суттєві, відповідно до цієї позиції, ознаки права.

Багатоманітність підходів до праворозуміння зумовлює множинність і критеріїв його типології. Вона може проводитись за найрізноманітнішими ознаками.

Так, залежно від ставлення до «основного питання філософії» -- співвідношення матеріального й ідеального -- можна виокремити матеріалістичний та ідеалістичний типи праворозуміння. У свою чергу, в межах цих типів праворозуміння виокрмлюють такі їх види: метафізичний, механічний, економічний (матеріалістичний тип); теологічний, натуралістичний, формально-догматичний тощо (ідеалістичний тип).

Залежно від особливостей та масштабів використання надбань іншюш; галузей знань у підходах до праворокс зуміння воно, як уже зазначалось, мозм же бути розчленовано на такі типи як феноменологічний, герменевтичний, антропологічний, психологічний, синергетичний тощо. Причому перелік типів праворозуміння за цим критерієм ніколи не буде завершеним оскільки, з одного боку, у праві, мабуть, завжди залишатимуться аспеки, сторони, сфери буття, які з тих чи інших причин перебуватимуть поза цією типологією, а з другого -- з розвитком міжнаукових інтеграційних процесів виникатимуть нові наукові напрями, які впливатимуть на праворозуміння, про що згадувалося вище.

Залежно від ставлення до права різних народів і тих чи інших цивілізацій виокремлюють такі типи праворозуміння: європейський (християнський), мусульманський або ісламський, індо-буддійський, китайсько-конфуціанський, японський. Інколи до них додають євразійський або навіть російський.

Очевидно, перелік типів праворозуміння за цим критерієм також може бути змінений (у бік скорочення чи, навпаки, розширення), залежно від ставлення того чи іншого дослідника до критеріїв виділення цивілізацій та, відповідно, їх кількості. Як свідчать останні публікації, зокрема зарубіжних авторів, розбіжності у поглядах на ці питання зберігаються.

Залежно від розмежування чи ототожнення права і закону виокремлюють юридичний (від jus -- право) і легістський (від lex -- закон) або позитивістський і непозитивістський типи праворозуміння.

У літературі зустрічаються також інші критерії типології праворозуміння. Проте чи не найпоширенішим із цих критеріїв залишається «ідеологічний», тобто вихідні концептуальні ідеї, які визначають зміст праворозуміння.

Відповідно до нього виокремлюються природно-правовий (юснатуралістичний), юридико-позитивістський (нормативістський) і соціологічний типи праворозуміння. Незважаючи на відсутність єдності поглядів щодо соціального значення цих типів праворозуміння, переважна більшість дослідників схиляється до того, що кожний з них ґрунтується на певних світоглядних підвалинах, які, у свою чергу, відображають реальні грані, аспекти права як феномену.

Саме останній момент стимулював пошук шляхів до синтезу, інтеграції здобутків зазначеної типологізації, яка була започаткована в середині XX ст. американським філософом права Дж. Холлом , а нині набула популярності й на теренах колишнього СРСР, зокрема в Україні.

Попри те що науковий інтерес до так званої інтегративної юриспруденції на пострадянському просторі помітно зріс, про що свідчить, зокрема, включення відповідних підрозділів до низки підручників із загальної теорії права і філософії права, запитання, поставлене у 2003 р. О. Мартишиним -- «Чи поєднані основні типи розуміння права?», -- не має однозначної відповіді й сьогодні[19,28].

Очевидно, в межах поширених поглядів на праворозуміння як на виключно наукову категорію це запитання навряд чи можна вирішити.

Наблизити до його вирішення спроможне, на мою думку, більш широке трактування праворозуміння як процесу і результату не лише цілеспрямованої наукової діяльності, а й як осягнення і сприйняття образу права в суспільній правосвідомості загалом.

Хоча правосвідомість є формою освоєння і відображення правової дійсності, вираженою в системі ідей, поглядів, теорій, емоцій та настроїв, праворозуміння, як слушно зазначає М. Вопленко, завжди виступає систtмостворюючим стрижнем правосвідомості. У цьому відношенні запропоноване П. Рабіновичем визначення праворозуміння як відображення у людській свідомості того явища, яке позначається терміном «право», є коректнішим, незважаючи на те, що в автора це визначення стосується переважно термінологічного аспекту праворозуміння.

ВИСНОВКИ

Праворозуміння відображає результат процесу пізнаняя сутності права, осмислення його цінності і призначення в житті окремої людини, суспільства, держави. В праворозумінні узагальнюється добуте знання про право, втілюється світоглядна, моральна, релігійна, соціально-політична та інші позиції його суб'єктів. Праворозуміння Ї категорія динамічна, яка постійно розвивається, в якій відображаються історичні традиції, громадська та політична ситуації, що склалися в суспільстві, його культура. Отже, праворозуміння є виразом багатоманітних поглядів, суджень, точок зору, що в цілому формують ставлення до права як до явища, що має цінність для кожної особи чи як до інструменту для задоволення певних потреб (як правило, потреб вузького соціального кола). Ці думки і оцінки Ї уявлення про правоу вигляді окремих правових концепцій Ї і визначають зміст праворозуміння.

Праворозуміння як ключова категорія правознавства, що обумовлює розуміння сутності усіх інших юридичних категорій, є центральною категорією теорії права і держави. В той же час існування проблеми праворозуміння, проблеми сутності права є передумовою існування філософії права. Тому категорія "праворозуміння" є центральною категорією такої фундаментальної юридичної науки як філософія права.

При наявності спільної центральної категорії, кожна з названих базисних наук досліджує сутність права в межах власної предметної сфери, а тому займає окреме місце в системі юридичних наук, не конкуруючи з іншою. Загальнотеоретичні юридичні науки, філософія права та теорія права і держави, визначені як базисні (фундаментальні), оскільки становлять ідейну та методологічну платформу (основу) всієї системи юридичних наук.

Для юриспруденції вихідне і визначальне значення має покладений в її основу тип розуміння права. Саме тип праворозуміння визначає парадигму (смислову модель, взірець) пізнання правових і державних явищ.

З розвитком правових вчень утворились такі протилежні типи праворозуміння як юридичний (лат. "jus" - право) і легістський (лат. "lex" - закон). Згідно з легістським типом праворозуміння правом є сукупність законодавчо закріплених норм, тобто владних приписів держави. Відповідно доюридичного типу праворозуміння, правом є складне соціальне явище (особливий соціальний регулятор), що має власну об'єктивну природу (сутність), яка не залежить від волі чи свавілля законовстановлюючої (державної) влади. Таким чином, юридичний тип праворозуміння базується на розмежуванні права і закону, легістський Ї на ототожненні. В цьому і полягає їх принципова відмінність. По суті, саме для юридичного типу праворозуміння питання "що таке право?" є справжньою проблемою. Для легістського типу праворозуміння (легізму) такої проблеми не існує, адже право для нього Ї це вже офіційно встановлені, законодавчо закріплені правила поведінки.

Існуючі типи праворозуміння охоплюють різноманітні концепції права, які за спільною спрямованістю в обґрунтуванні сутності права об'єднуються у відповідні правові школи. Здебільшого будь-який варіант тлумачення права, спираючись на розмежування права і закону, сприймається як природно-правова концепція, тобто як одна із концепцій природної школи права. Це не вірно, хоча саме її представники вперше використали поняття "природне право" (незалежне від держави) і протиставили його позитивному праву (встановленому державою). Окрім теорій природної школи права юридичний тип праворозуміння охоплює правові концепції історичної, психологічної та соціологічної шкіл права, кожна з яких також визначає право як явище надпозитивне (наддержавне), але тлумачить його зі своїх власних позицій. Так само і легістський тип праворозуміння охоплює не однакові теорії, що утворюють нормативістську і аналітичну школи права. Правові концепції останніх за змістом є, безумовно, ближчими ніж правові концепції природної, історичної, психологічної та соціологічної шкіл. Це обумовлено ототожненням права і закону теоріями легістського типу праворозуміння.

Широке праворозуміння називають багатоаспектним. Є ще одна назва даного типу праворозуміння Ї лібертарне (від англ. "liberty" Ї свобода).

Тривалий час вітчизняна юриспруденція спиралася на легістський тип праворозуміння. Більше того, в історії розвитку вітчизняної юридичної науки були періоди домінування крайньої, навіть спотвореної, формилегізму, наслідками якого стала свавільна, насильницька юридична практика.

Сьогодні юридична наука повинна використовувати досягнення широкого кола правових шкіл, з'ясовувати різноманітні підходи до розуміння сутності, цінності і призначення права на противагу культивуванню однієї правової концепції та безпідставному запереченню інших. Тобто досліджувати право як у позитивному (державному), так і в надпозитивному (наддержавному) вимірах. Це і є гарантом можливості вирішення проблеми праворозуміння неупереджено і повноцінно, а не з псевдонаукових (заідеологізованих) позицій.

Отже, прагнення осмислити право як цілісне суспільне явище і обумовлює необхідність дослідження проблеми праворозуміння в основних школах права. Вивчення даної проблеми є актуальним для сучасної юридичної діяльності в цілому Ї наукової, освітньої, практичної.

Наукова юридична діяльність, спираючись на багатоаспектне праворозуміння, спроможна остаточно звільнитись від обмежених уявлень і стереотипів, які склалися на ґрунті радянського правознавства (а їх негативнийвплив відчувається ще й нині) та досягти істотних результатів у дослідженні права і пов'язаних з ним суспільних явищ.

Освітня юридична діяльність не повинна базуватись на заздалегідь встановленому пріоритеті певних правових ідей. Інакше студенти (майбутні правознавці) ще на перших курсах будуть позбавлені можливості неупереджено оцінювати ті чи інші правові концепції, а в майбутньому, якщо в юридичній науці звеличено легістські концепції Ї і владні накази держави. Це твердження не є перебільшенням, адже навчання і підготовка юристів, що ґрунтується на вузьконормативному розумінні права, складає основу антидемократичного потенціалу юридичної освіти. Тільки багатоаспектне праворозуміння може запобігти зведенню підготовки майбутніх правознавців до вивчення виключно "законознавства".

Практична юридична діяльність безпосередньо пов'язана із законодавчою діяльністю держави. Законодавець повинен не довільно конструювати закони (якими потім керується юрист), а втілювати в них вимоги природного права. В дипломній роботі неодноразово зазначається, що в законі можлива і відмова від права. Найглибшою сутністю усіх нормативних актів має бути справедлива і рівна міра свободи, болише тоді їх зміст можна визнати правовим. Таке розуміння сутності нормативних актів є наслідком багатоаспектного праворозуміння.

Категорія "праворозуміння" тісно пов'язана з категорією "законність". Тип праворозуміння визначає вимоги законності, а при їх задоволенні і її справжній рівень у суспільстві. Праворозуміння як вихідна фундаментальна категорія правознавства є науковою основою дослідження законності. Таке дослідження має практичне значення. А оскільки практика Ї критерій істинності теорії, то існує ще й зворотній зв'язок даних категорій: вимоги законності і їх виконання визначають реально існуючий тип праворозуміння.

В залежності від домінування в юридичній науці та суспільстві загалом того чи іншого типу праворозуміння відповідно формується "правозаконність" чи "псевдозаконність". Першою вимогою правозаконності є високий рівень розвитку юридичної науки, що спирається на досягнення широкого праворозуміння. В основі широкого (багатоаспектного) праворозуміння знаходиться ідея верховенства права. Значення верховенства права, як вимоги законності, важко переоцінити, адже вона обумовлює зміст усіх інших вимог і реальність їх дотримання (при запереченні верховенства права внаслідок його ототожнення з законом, дійсне виконання вимог законності перетворюється на юридичну фікцію).

Досліджуючи зв'язок праворозуміння і законності, можна прийти до наступного висновку. Відсутність такої визначальної вимоги законності, як високий рівень розвитку юридичної науки, що спирається на досягнення широкого праворозуміння (передусім на верховенство права) ставить під сумнів характер усіх інших вимог: чи не є вони декларативними? Гарантії законності забезпечують існування режиму законності, але, щоб такий суспільно-політичний режим реально утворився, необхідно дотримуватися його вимог, які насамперед покликані захищати інтереси особи, а тільки потім Ї держави. На утвердження такого покликання і спрямоване широке праворозуміння.

Існування правозаконності неможливе без існування правових законів. Поняття "правовий закон" (як і поняття "правова держава") є здобутками саме тих правових шкіл, які визначають право як явище надпозитивне (наддержавне). Згідно з поглядами їх представників закон можебути інструментом реалізації права, а може і суперечити йому, бути формою офіційно-владного визнання як права, так і неправових вимог і заборон, знаряддям обмеження чи придушення свободи людини. Тільки як форма виразу права закон є правовим явищем.

Переконання у тому, що вирішення проблеми правозаконності, яка тісно пов'язана з проблемою праворозуміння, є виключно науковою турботою вчених-правознавців, хибне. Таким же хибним є переконання у тому, що реальне забезпечення режиму правозаконності -- виключно практична турбота юристів.

Зусилля юристів ефективні, доки вони стверджують закон, який в цілому відповідає очікуванням і наявним потребам його адресатів, доки переважає тенденція психологічного схвалення закону тією кількістю громадян, що становить "критичну масу" в загальному обсязі громадської думки, доки тенденція додержання закону переважає над тенденцією його порушення (тобто, доки закон є легітимним). Але коли порушуваність закону зростає, стає більш інтенсивною і сталою, тоді ефективність суто юридичних засобів по ствердженню законності падає. За таких умов необмежена активність юристів по дотриманню "хворого" закону може перетворитись з блага на зло, оскільки сам закон перестав бути благом. Вихід з даної ситуації тільки один: визнання того, що законність -- це не лише односторонній імператив для виконання законів. Її нормативною базою є не просто закони, а правові закони. Сбме такі закони визначають її сутність, яка формується в процесі законодавчої діяльності. Отже, створення правозаконності (спираючись на відповідний тип праворозуміння) -- обов'язок законодавця. Обов'язок інших суб'єктів права -- в її збереженні.

Сучасне законодавство повинно створювати умови для повноцінного життя кожної людини. До цього повинен прагнути законодавець. Створення закону потребує справжньої творчості. Умовою ж розвитку законодавчої творчості, умовою забезпечення ефективної, успішної законодавчої діяльності є її легітимний характер, обумовлений досягненнями юридичної науки. При задоволенні цієї умови можливе вдосконалення чинного законодавства і насичення його правовими нормативними актами, подолання залишків командно-адміністративної системи та реальне формування правозаконності. Задоволення цієї умови і є практичним доказом домінування широкого (багатоаспектного) праворозуміння в юриспруденції.

З позицій широкого праворозуміння необхідність зв'язку права і закону пов'язана з необхідністю зв'язку права і держави. Якщо закон має цінність лише як правове явище, то і держава володіє цінністю тільки як правовий інститут Ї інститут, що покликаний втілювати право у закон (тим самим створюючи правовий закон), забороняючи поводитися з людьми як із "гвинтиками" соціально-політичного механізму, як із безмовними об'єктами адміністративного керування. Широке праворозуміння пов'язане з правовим розумінням держави, держави, що здійснює позитивацію (закріплення) наддержавного права в офіційних нормативних актах і тим самим забезпечує захист суб'єктивних прав кожної людини.

Таким чином, сучасне праворозуміння Ї це широке (багатоаспектне) праворозуміння. Його утвердження в юридичній науці є завданням інтегративної школи права. Саме вона об'єднує цінні досягнення різноманітних правових концепцій і відповідає потребам сучасного розвитку юриспруденції.

Положення різних правових шкіл Ї свідчення того, якою складною є природа права. Поділяючи зміст одних з них та відхиляючи інші, потрібно в кожній школі віднайти ті раціональні ідеї, які дають змогу підійти до розуміння права з позицій інтеграції. Так, одними з важливих положень природної школи права є: джерело права Ї людська особистість; природні, невід'ємні, невідчужувані права людини є первинними, вихідними та непорушними стосовно будь-яких приписів держави; історичної: право розвивається разом з життям народу, відображаючи його національні особливості і рівень культури; правова спадщина у вигляді норм-звичаїв є історично-правовою цінністю; психологічної: норми права впливають на життя суспільства через правосвідомість його членів; при створенні законів необхідно враховувати соціальну психологію, а при застосуванні Ї психологічний світ індивіда; соціологічної: право існує у нерозривному зв'язку з суспільними відносинами, які і є об'єктом правового регулювання; без реалізації в правовідносинах законодавчі норми є недієвими; нормативістської і аналітичної: формальна визначеність права є засобом забезпечення його загальнообов'язковості, засобом чіткого окреслення правового статусу особи і громадянина, визначення міри державного примусу у випадках порушення норм права, засобом суттєвого полегшення можливості керуватися правовими вимогами на практиці; державно-владний характер права посилює його регулятивний потенціал.

У сучасній вітчизняній юридичній літературі різноманіття підходів до праворозуміння оцінюється позитивно. Інша оцінка була б невірною, оскільки право (про що неодноразово зазначалося) явище складне ібагатогранне, а тому потребує множини підходів у вивченні.

Кожний із підходів до розуміння права (істиність якого доводить окрема правова школа) спрямований на дослідження однієї або групи споріднених ознак, що характеризують право як соціальний феномен. Кожний з підходів робить наголос на якійсь одній з багатьох форм прояву права. Тому їх зміст обмежений, хоча, без сумніву, корисний. Отже, чим більше використано підходів у вивченні права, тим змістовнішим є наше уявлення про його природу.

Тільки в межах інтеграції правових поглядів можливе окреслення шляхів пізнання права в повному обсязі. Окремо взята правова теорія неспроможна дослідити сутність права цілісно, дати всебічну характеристику права. Прагнення осмислити право як цілісне суспільне явище і обумовлює необхідність інтегративного підходу до праворозуміння.

Використання в юридичній науці інтегративного розуміння права дозволяє уникнути протиставлення різноманітних правових поглядів та абсолютизації одного з них і, як наслідок цього, дозволяє уникнути однобічності в правових дослідженнях.

Юридична наука потребує синтезуючого вирішенняпроблеми праворозуміння, яке б спиралося на досягнення різнихправових шкіл. Вчені-правознавці повинні зосередити увагу на осягненні суті ідеїєдності різноманіття, за допомогою якої стає можливимвивчення цілісності будь - яких правових явищ.

Протиставлення різноманітних концепцій права є свідченням наукової неповноцінності, адже призводить до затьмарювання певною правовою теорією усіх інших. Сьогодні потрібно спрямовувати з усилля не на культивування окремої правової ідеї, а на пошук гармонії між численними (і по-своєму цінними) правовими поглядами.

Таким чином, інтегративне розуміння права є наслідком теоретичного пізнання та практичного освоєння соціально-правової дійсності, яке базується на комплексному використанні досягнень природної, історичної, психологічної, соціологічної, нормативістської і аналітичної шкіл права, які у своїй гармонічно синтезованій єдності відображають широке, багатоаспектне бачення права: його сутності (природи), джерел, процесів формування і функціонування, призначення в житті окремої людини, суспільства, держави.

Різноманіття підходів до розуміння права обумовлює існування різних його визначень. Кожне з них є результатом дослідження певного аспекту права і жодне з них не є перешкодою для можливості існування усіх інших. Різні визначення права мають власну пізнавальну і практичну цінність і в своїй сукупності дають багатовимірне уявлення про його природу.

Кожна правова школа відкриває в праві його особливу властивість, але жодна з них не відображає усіх форм його буття. Таке відображення можливе лише при всебічному вивченні права. Для представників останньої є очевидним той факт, що різним аспектам права відповідають різні визначення. Тобто інтегративна школа права передбачає множинність дефініцій права.

Часи однієї псевдонаукової "істини" в юриспруденції вже минули. Моністичний підхід до визначення права є показником його однобокого сприйняття. Сьогодні такий підхід є неприйнятним. Те, що плюралізм правових ідей є ознакою демократичного суспільства, Ї аксіома.

Право як явище єдине, але його сутність можна розкрити лише через множинність визначень, кожне з яких є його фрагментарною характеристикою. Тому спроба дати інтегративне визначення права не призведе до охоплення однією дефініцією усіх якостей права і усіх його зв'язків з іншими правовими явищами. Відобразити такі зв'язки в усій повноті, дати розгорнуту характеристику права може лише правознавство в цілому.

Таким чином, поряд з інтегративним розумінням права не може існувати його інтегративного всеохоплюючого визначення, оскільки: 1) інтегративне розуміння права передбачає множинність окремих дефініцій права; 2) багатоаспекне розуміння права (яким і є інтегративне розуміння) неможливо втиснути в певні межі.

Поряд з такими висновками цілком правомірно постає питання: з якого визначення починається розуміння сутності права? Кожне визначення права є цінним, але усвідомлення сутності права починається з того із них, яке пов'язане з такими фундаментальними категоріями як "свобода", "справедливість", "рівність". Ці категорії наповнюють життя людини сенсом. Отже, вихідне визначення права можна сформулюватитаким чином: право Ї це справедлива і рівна міра свободи людей, яка є основою регулятивної системи їх суспільства.

Якщо дана дефініція права не буде визнана в юридичній науці вихідною, то інше його визначення, а саме, право як сукупність офіційно встановлених норм, може втратити свій первинний зміст (зміст владно-правового регулятора суспільних відносин) і отримати суто каральне забарвлення. Це призведе до "випадання" з правознавства найголовнішого Ї самого права. Його місце посяде "витвір" законодавця, який може і суперечити невід'ємним правам людини. Тобто юридична наука втратить свій предмет.

Сучасному суспільству необхідна остаточна переорієнтація праворозуміння: від тлумачення права лише як сукупності приписів держави до вивчення сутності права як складного багатоаспектного явища, що має різноманітні форми прояву. Серед них: вроджені можливості людини (природні, невід'ємні, невідчужувані права), індивідуальна та суспільна правосвідомість, правовідносини, що виявляються в діях і поведінці людей, правові звичаї, правові канони, правові прецеденти та правові доктрини, нормативно-правові договори, національні і міжнародні нормативно-правові акти.

Кожній з цих форм буття права приділяє увагу окрема правова школа, формуючи відповідне його визначення. Для всебічного пізнання права усі його визначення, якщо вони відображають хоч якусь частину реалій, корисні. Тому і потрібно підходити до тлумачення права з позицій різних правових концепцій. Право однозначно розкрити і визначити неможливо. Зводити його сутність лише до певного визначення є помилкою. Уникнення такої помилки забезпечує сучасне інтегративне праворозуміння, яке передбачає множинність визначень права, кожне з яких відображає його часточку, сторону, вимір, особливу форму буття.

Вихідне розуміння сутності права пов'язане з сутністю людини. Сутність людини наддержавна Ї не держава створює людину, а людина державу. Тому визначальним праворозумінням для всієї юриспруденції є наддержавне праворозуміння. В той же час визначальний характер наддержавної природи права не заперечує важливості його державного виміру.

Безперешкодне співіснування і реальна можливість вільно застосовувати при дослідженні права і пов'язаних з ним соціальних явищ різних наукових напрямків сприяє не тільки виявленню найширшого спектра ознак і властивостей права, але й свідчить, що держава зацікавлена у встановленні об'єктивної і різносторонньої картини правового життя суспільства. Окрім того, застосування різноманітних підходів до вивчення і пояснення сутності, цінності, формування та функціонування права підтверджує реальність намірів створення правової держави і громадянського суспільства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Кістяківський Б. О. Вибране. Бібліотека часопису «Філософська і соціологічна думка». Серія «Українські мислителі». -- К., 1996. -- С. 371.

2. Рулан Норбер. Историческое введение в право : учеб. пособие для вузов. -- М., 2005. -- С. 23-24,

3. Крижанівський А. Ф. Феноменологія правопорядку. -- Одеса, 2006.

4. Антропологія права. Філософський та юридичний виміри. -- Т. I--IV. -- Львів, 2004, 2005, 2006, 2007.

5. Честное И. Л. Правопонимание в эпоху постмодернизма // Правоведение. -- 2002. -- № 2.

6. Алексеев С. С. Теория права. -- М., 1994.

7. Оль П. А. Правопонимание : от плюрализма к двуединству. -- СПб., 2006.

8. Алаіс С. I. Проблема праворозуміння в основних школах права : автореф. дис. ... канд. юрид. наук. - К., 2003. - С. 7.

9. Цвік М. В. Проблема сучасного праворозуміння / Правова система України : історія, стан та перспективи. -- X., 2008. -- Т. 1. Методологічні та історико-теоретичні проблеми формування і розвитку правової системи України. -- С. 66--86.

10. Малахов В. П. Философия права. -- М. 2002. -- С. 34--35.

11. Сучасний тлумачний словник української мови. -- X., 2006.

12. Честное Л. И. Типы правопонимания. Проблемы теории права и государства / под ред.

B. П. Сальникова. -- СПб., 1999.

13. Нерсесянц В. С. Философия права : учеб. для вузов. -- М., 2001. -- С. 32.

14. Четверти В. А. Понятие права и государства. Введение в курс теории права и государства. -- М., 1997.-С. 11.

15. Оль П. А. Правопонимание. От плюрализма к двуединству. -- СПб., 2005. -- С. 52--64.

16. Hall G. Studies in jurisprudence and Criminal Theory. -- New York, 1958.

17. MapmuutUH О. В. Совместимы ли основные типы понимания права? // Государство и право. -- 2003. -№ 6. -С. 13-21.

18. Вопленко Н. Н. Правосознание юриста и правопонимание. См.: Ветюшиев Ю. Ю., Шири-ков А. С. Юрист XXI века (задачи, тенденции, перспективы). Обзор научно-практической конференции. -- Волгоград, 2001.

19. Рабінович П. М. Сутність праворозуміння і причини його плюралізму (соціально-антропологічний аспект) / Антропологія права : філософський та юридичний виміри. -- Львів, 2007. -- C. 207.

20. Давид Р. Основные правовые системы современности. -- М., 1988. -- С. 33.

21. Цвайгерт К., Кетц X. Введение в сравнительное правоведение в сфере частного права. -- М., 2000. -- ТІ -- С. 58-59.

22. Кезин А. В. Научность, эталоны, идеалы, критерии : критический анализ методологического редукционизма и плюрализма. -- М., 1985. -- С. 32--35.

23. Козюбра М. І. Загальнотеоретичне правознавство : стан та перспективи // Право України. -- 2010. -№ 1.-С. 32-44.

24. Алексеев С. С. Теория права. -- М., 1993. -- С. 3.

25. Основные концепции права и государства в современной России // Государство и право. -- 2003.-№5.-С. 12. 1. Алексеєв С.С. Теория государства и права. /С.С.Алексеєв.- Львів, 2006.-332 с.

26. Ведєрніков Ю.А., Грекул В.С. Теорія держави і права: Навчальний посібник. - 4-е вид., доп. і перероб./ Ю.А.Ведєрніков, В.С.Грекул - К.: Центр навчальної літератури, 2005. - 224 с.

27. Загальна теорія держави і права / За ред. академіка АПрН України, доктора юридичних наук, професора В.В. Копєйчикова. - К.: Юрінком, 1997. - 320 с.

28. Загальна теорія держави і права: [ Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів ] М.В. Цвік, В.Д. Ткаченко, Л.Л. Богачова та ін. За ред. М.В.Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. - Харків: Право, 2002. - 432 с.

29. Кельман М.С., Мурашин О.Г., Хома Н.М. Загальна теорія держави і права: Підручник. 2-ге видання, стереотипне / М.С. Кельман, О.Г. Мурашин, Н.М.Хома. - Львів: "Новий світ-2000", 2005. - 584 с.

30. Кравчук М.В. Правово-першооснова цивілізації і культури суспільства / М.В.Кравчук // Проблеми теорії держави і права: Навч. посіб для студ. вищ. навч. закл. - 2-ге вид., змін. і доп. :К.:ВД «Професіонал», 2004. - С.18-37.

31. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. Видання 5-те, зі змінами. Навчальний посібник / П.М.Рабінович. - К.: Атіка, 2001. - 176 с.

32. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. // О.Ф. Скакун. - Харків: Консул, 2001. - 656 с.

33. Теорія держави і права (опорні конспекти). Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / Автор-упорядник Кравчук М.В. - К.: Атіка, 2007. - 288 с.

34. Козлихин И.Ю. Правопонимание Ф.А.Хайека // Правоведение, 1992, №5

35. Кудрявцев В.П., Васильев А.М. Право: развитие общего понятия

//Советское государство и право.-1985, №7, с.3-13

36. Котюк В.О. Теорія права: курс лекцій: Навч. посібник для юрид. фак.

вузів. - К.: Вентурі, 1996. - 208с.

37. Возьний В. Правова концепція С.Дністрянського //Право України,

1999, №6

38. Петрова Л.В. О естественном и позитивном праве (Критические заметки

по поводу учебника С.С.Алексеева) //Государство и право, 1995, №2, с.32-41

39. Гегель Философия права, М., Мысль, 1990

40. Корнев А.В. К вопросу о правопонимании в дореволюционной России

//Государство и право, 1998, №5, с.93-98

41. История политических и правовых учений. Учебник для вузов. Под общ.

ред. В.С.Нерсесянца. - М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА·М, 1998.-736с.

42. Теория государства и права. Учебник для юридических вузов и

факультетов. Под. ред. В.М.Корельского и В.П.Перевалова - М.: Издательская

группа НОРМА-ИНФРА·М, 1999.-570с.

43. Евлампиев И.И. Философские и правовые взгляды И.А.Ильина

//Правоведение, 1992, №3, с.81-93

44. Ильин И.А. Общее учение о праве и государстве (фрагменты)

//Правоведение, 1992, №3, с.93-99

45. Графский В.Г. Общая теория права П.А.Сорокина: на пути к

интегральному (синтезированному) правосознанию //Государство и право, 2000,

№1, с.111-120

46. Общая теория права. Учебник для юридических вузов /Дмитриев Ю.А. и

др.; Ред. Пиголкин А.С., М.: Изд-во МГТУ им.Н.Э.Баумана, 1997. - 384с.

47. Сырых В.М. Теория государства и права. Учебник для вузов. - М.:

“Былина”, 1998

48. Величко А.М. Развитие идеи естественного права в трудах

Б.Н.Чичерина //Правоведение, 1994, №3, с.72-77

49. Олійник А.Ю., Гусарєв С.Д., Слюсаренко О.Л. Теорія держави і права. Ї К.: Юрінком Інтер, 2001.

50. Алексеев С.С. Философия права. Ї М.: НОРМА-ИНФРА*М, 1998.

Размещено на Allbest.ru

...