Проблеми становлення та функціонування механізму захисту прав людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Захист прав людини як юридична категорія має важливе значення як гарантія існування, реалізації та охорони Конституції України. Основне призначення захисту виявляється у законодавчо передбаченій можливості людини використовувати з метою захисту свого права дозволені законом примусові дії з вимогою примусити зобов'язану особу до правомірної зобов'язаної поведінки.

Актуальність дослідження теми курсової роботи підсилюється включно важливим значенням виконання завдання по прискоренню створення ефективного правового механізму закріплення прав людини. Окрім того, існування реального “правового захисту” людини в цілому, а також відповідальності держави перед особою, є тим чинником, що стверджує у правосвідомості людини уявлення про справедливість, доцільність існуючої державної влади, забезпечуючи тим самим її легітимність.

Таким чином, проблема полягає в тому, що правовий захист не досліджувався в тій мірі, в якій це необхідно в інтересах законотворчості та правозастосовчої діяльності. Ми повинні намагатися теоретично осмислити правовий захист і його гарантування, за сучасних умов таке питання набуває особливої уваги і значення, що зумовлено характером політичних, економічних та інших процесів у розвитку нашої країни. Рішучий поворот до прогресивних демократичних відносин, розбудова державної незалежності в Україні владно диктують необхідність створення нових механізмів забезпечення реалізації гарантування захисту прав людини.

Метою цієї роботи є аналіз правового закріплення прав людини і його гарантування як самостійної юридичної категорії в законодавстві нашої країни.

Виходячи зі стану наукового опрацювання проблеми захисту суб'єктивних прав, метою дослідження є комплексний теоретико-правовий аналіз теоретичних питань становлення та функціонування інституту правового захисту людини, дослідження сутності, змісту та структури юридичного механізму забезпечення прав людини і громадянина, його ефективності.

Відповідно до мети дослідження автор поставив перед собою наступні завдання:

- дати характеристику поняття та видів прав і свобод людини з врахуванням існуючих сучасних політико-правових концепцій, обґрунтовуючи загальне та особливе між категоріями права людини і права громадянина;

- проаналізувати історичні основи становлення інституту правового захисту та можливі перспективи його розвитку в умовах правової держави та громадянського суспільства;

- проаналізувати національні та міжнародні засоби захисту прав людини.

Об'єктом дослідження є інститут захисту прав людини як правова категорія, що характеризується певними ознаками, особливостями та своєрідним призначенням.

Предметом дослідження в курсовій роботі є теоретичні проблеми становлення та функціонування механізму захисту прав людини як важливого елементу та якісної характеристики громадянського суспільства і правової держави, що характеризуються наявністю функцій, принципів та механізмів.

Розділ 1. Загальна характеристика прав та свобод людини і громадянина

громадянин правовий держава конституційний

1.1 Поняття прав та свобод людини і громадянина

Конституційні права, свободи та обов'язки своїм змістом юридично закріплюють цивілізований спосіб існування людини, є провідними для суспільного і правового статусу людини і громадянина в суспільстві та державі.

На конституційному рівні в Україні закріплено засади державної політики, спрямовані перш за все на забезпечення прав і свобод людини, створення належних умов для її життя. Вперше в Основному Законі України проголошено, що людина є найвищою соціальною цінністю. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. А головним обов'язком держави є утвердження і забезпечення прав і свобод людини (наприклад, громадяни мають право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадових осіб).

У національному праві визначаються і гарантуються права і свободи особи, встановлені нормами міжнародного права. У Конституції України відображені положення Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10.12.1948 р., а також Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права людини 1976 р. Таким чином, конституційні права та свободи людини і громадянина перебувають під міжнародно-правовим захистом.

Права, свободи і обов'язки людини і громадянина закріплені в розділі ІІ Конституції України, що свідчить про пріоритет цих норм серед інших конституційних приписів. Цей розділ найбільший за обсягом. Так, із 161 статті Конституції правовому статусу особи присвячено 48, що становить близько третини її змісту.

Конституційні права, свободи і обов'язки називаються основними, тому що вони визначають місце людини в суспільстві. Їх зміст має універсальний характер, розвивається і конкретизується в інших галузях права - адміністративному, цивільному, трудовому, земельному, фінансовому та ін. Якщо в Конституції йдеться про людину і громадянина взагалі як про абстрактну особу, то в галузях права виступають конкретні суб'єкти правовідносин - власники, працівники, службовці, фермери, посадові особи, військовослужбовці, покупці та ін. У силу верховенства конституційних норм усі правові акти, нормативно-правові приписи, які закріплюють права, свободи і обов'язки людини та громадянина, повинні їм відповідати і не суперечити положенням Конституції України.

Важливо підкреслити, що згідно зі ст. 22 Конституції закріплені в ній права і свободи людини і громадянина не є вичерпними, сфера прав і свобод повинна динамічно розвиватися та вдосконалюватися. При прийнятті законів або внесенні змін у чинні закони громадяни можуть наділятися новими правами і свободами. Наприклад, на міжнародному рівні готуються конвенції з питань екологічної та ядерної безпеки, у результаті яких будуть внесені доповнення до міжнародних стандартів прав людини і внутрішнього законодавства. Для визначення суб'єктів прав і свобод у конституції вживаються спеціальні терміни, формули. Передусім потрібно пояснити визначення "людина” і "громадянин”. Під терміном "людина” розуміється суб'єкт суспільно-історичної діяльності і культури. Визначення "громадянин” завжди пов'язано з державою, у цьому випадку людина належить до населення конкретної держави, яка наділяє її юридичним статусом. Найчастіше конституційні статті про права та свободи починаються словами "кожен”, "усі”, "кожна людина”. Це означає, що у змісті статті враховуються також права і свободи громадян інших держав і осіб без громадянства, які перебувають на території України. Такий підхід відповідає загальновизнаним нормам міжнародного права. Окремі права і обов'язки, закріплені в Конституції, стосуються лише громадян України (право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації, право голосу на виборах і референдумах, захист Вітчизни). У цьому випадку Основний Закон використовує термін "громадяни України”.

Для теорії та практики одним із актуальних завдань є розкриття сутності, природи основних прав, свобод і обов'язків. Конституція не передбачає їх поділ на більш чи менш важливі, що підтверджує їх рівноцінність. Основним правам і свободам притаманні особливі властивості. По-перше, права і свободи є невідчужуваними та непорушними, що означає неможливість позбавити їх будь-яким актом держави або обмежити, крім випадків, передбачених Конституцією. По-друге, основні права і свободи мають специфічний механізм їх виникнення. Для цього достатньо самого факту народження людини.

Між поняттями "право” і "свобода” немає чітких розбіжностей. Їх поділ є досить умовний, що визначено самою формою вираження встановлених конституцією правових можливостей для вибору людиною своєї поведінки при реалізації прав і свобод. Коли вибір пов'язаний із використанням конкретних соціальних цінностей, Основний Закон частіше використовує термін "право” (право на працю, право на підприємницьку діяльність, право на відпочинок, право на соціальний захист і т.д.). Коли йдеться про більш абстрактний рівень володіння і вибору поведінки, у Конституції застосовуються терміни "свобода” або "право на свободу” (свобода пересування, вільного вибору місця проживання, право на свободу думки і слова та ін.).

Таким чином, конституційне право людини і громадяни-на - це закріплені конституцією юридичні можливості суб'єкта конституційно-правових відносин задовольняти конкретні особисті потреби та інтереси, які відповідають рівню розвитку суспільства і держави.

Свобода людини і громадянина як конституційно-правова категорія - встановлена і гарантована законом спроможність людини діяти відповідно до своїх інтересів та мети, сфера автономії громадянина стосовно держави, вибір певних дій і волевиявлень.

Конституційний обов'язок людини і громадянина - це встановлена конституцією в життєвих інтересах усіх членів суспільства міра належної поведінки. Кожен повинен підкорятися певним правилам, аби при реалізації своїх прав і свобод не спричиняти шкоди іншим суб'єктам правовідносин. Конституція визначає вид і міру належної поведінки та відповідальність у випадку її порушення.

Правовий статус людини і громадянина включає такі елементи: громадянство; загальна правоздатність; принципи правового статусу; конституційні права, свободи та обов'язки; гарантії прав і свобод. Головним елементом правового статусу є основні права та обов'язки людини, які безпосередньо визначають її становище в суспільстві.

1.2 Види прав та свобод людини і громадянина

Сучасна типологія прав і свобод, а відтак, і обов'язків, досить різноманітна. Найзагальнішою їх класифікацією є поділ прав на: позитивні та негативні.

Таке розрізнення прав засновано на фіксації в них негативного і позитивного аспектів свободи. У негативному значенні свобода розуміється як відсутність примусу, обмежень відносно до особи, у тому числі й з боку держави; у позитивному -- як свобода вибору, утворювана державою, а головне -- здатність людини досягти своїх цілей і обов'язок держави надавати громадянину ті чи інші соціальні блага.

Відповідно до таких аспектів свободи негативні права полягають у праві індивіда на захист від якогось втручання, у тому числі й державного, у здійсненні громадянських прав (як члена громадянського суспільства) і політичних прав (як учасника по-Ілітичного життя). Ці права охороняють особу від небажаних і таких, що порушують ЇЇ свободу, втручань і обмежень. Негативні права -- основа індивідуальної свободи. Наприклад, майже eecfb зміст Білля про права 1791 р. (США) спрямовано на огородження особистості від різного роду несправедливих і небажаних наслідків утручання з боку уряду. Термін «не повинен», що стосується уряду, є майже у всіх статтях цього документа. Так, перша стаття (поправка) Білля про права говорить: «Конгрес не повинен видавати закони, що встановлюють будь-яку релігію або забороняють ЇЇ вільне сповідання, що обмежують свободу слова чи преси або право народу мирно збиратися та звертатися до уряду з петиціями про припинення зловживань».

Негативні права вважаються основними, абсолютними. Вони з'явилися історично раніше, ніж інші права, і розвивалися як група прав на незалежність від влади (свобода віри, свобода віросповідання і свобода совісті; право на особисту свободу; право на придбання і недоторканність приватної власності; свобода пересування по території усієї держави; таємниця і недоторканність листування; свобода слова і свобода думки та об'єднань; право на недоторканність житла; свобода вибору професії тощо). Перелічені права називають ще «правами свободи», «правами громадянських свобод» або «громадянськими свободами і правами».

Вони відрізняються від «політичних свобод і прав», під якими розуміється право на участь громадян у владі (активне і пасивне виборче право, право громадян брати участь в управлінні справами держави, право громадянина особисто звертатися до державних органів та органів місцевого самоврядування тощо). Проте й ті, й інші хоча й виникли в ряді країн за різних часів, належать до категорії негативних прав, здійснення яких не залежить від ресурсів держави, рівня соціально-економічного розвитку країни.

На відміну від негативних прав, позитивні права фіксують права індивіда на поліпшення свого становища і підвищення культурного статусу, забезпечувані державою. Це -- економічні, соціальні і культурні права як окрема група громадських прав суб'єкта, які характеризують правову державу новітнього періоду її розвитку. До них належать: право на освіту, свобода будь-якої творчої діяльності, право на інтелектуальну власність, право на вільне використання своїх здібностей і майна, право на соціальну безпеку і захист в умовах безробіття, право на сприятливе довкілля, право на охорону здоров'я і медичну допомогу, право на гідне життя тощо.

До обов'язків держави входить здійснення постійної створюючої діяльності, спрямованої на забезпечення громадян тими чи іншими благами, створення соціальних програм, що гарантують проголошені соціальні, економічні та культурні права. Реалізувати ці права набагато складніше, ніж права негативні. Безпосередній захист їх правовими засобами не можливий, тому що визначення конкретних соціальних виплат до завдання суду не входить. Здійснення позитивних прав потребує достатніх ресурсів держави, їх конкретне наповнення безпосередньо залежить від національного доходу країни та її політичного режиму. У разі обмеженості ресурсів і антидемократичного режиму позитивні права можуть гарантувати громадянам лише «рівність у злиднях», як це мало місце у переважній більшості так званих «соціалістичних» держав за часів тоталітарних режимів.

Деякі буржуазні держави не приєдналися до Міжнародного пакту про соціальні, економічні та культурні права. Вони керувалися переконанням, що зазначені в Пакті права не є суб'єктивними, тому що не можуть бути захищені в суді. Ці міркування не позбавлені сенсу, однак приєднання до Пакту створює зобов'язання для держави вдосконалювати внутрішнє законодавство і прагнути, щоб реально перетворитися на соціальну правову державу.

Основні права і свободи людини і громадянина розрізняють також за сферою їх реалізації в суспільному житті:

Усі вони закріплені в розділі II «Права, свободи і обов'язки людини і громадянина» Конституції України 1996 р.:

ь Особисті;

ь Політичні;

ь Економічні;

ь Культурні;

ь Екологічні.

Особисті (громадянські) права -- це природні, основоположні, невід'ємні права людини, які мають здебільшого характер негативного права. Вони походять від природного права на життя і свободу, яке від народження має кожна людина, і покликані гарантувати індивідуальну автономію і свободу, захищати особу від сваволі з боку держави та інших людей. Ці права дозволяють людині бути самою собою у відносинах з іншими людьми і державою.

До громадянських (особистих) прав зазвичай відносять можливості людини, необхідні для забезпечення її фізичної і морально-психологічної (духовної) індивідуальності. Відповідно до цього громадянські (особисті) права поділяють на фізичні і духовні. Фізичні права: на життя, особисту недоторканність, свободу пересувань, вибір місця проживання, безпечне довкілля, житло тощо. Духовні права: на ім'я, честь і гідність, на справедливий, незалежний і публічний суд (у Конституції України 1996 р. -- це статті 27, 28, 29 та ін.).

У конституціях багатьох держав особисті (громадянські) права поєднують в одну групу з політичними правами. Підставою для цього служить переважно негативний характер обох, а також спрямованість обох видів цих прав на забезпечення свободи особи в її індивідуальних і суспільних проявах.

Політичні права -- можливості (свободи) громадянина активно брати участь в управлінні державою та у громадському житті, впливати на діяльність різних державних органів, а також громадських організацій політичної спрямованості. Це -- право обирати і бути обраним до представницьких органів державної влади і місцевого самоврядування, право створювати громадські об'єднання і брати участь у їх діяльності, свобода демонстрацій і зборів, право на інформацію, свобода слова, думок, у тому числі свобода преси, радіо, телебачення та ін. (у Конституції України 1996 р. -- статті 38, 39, 40 та ін.).

Економічні права -- можливості (свободи) людини і громадянина розпоряджатися предметами споживання і основними чинниками господарської діяльності: власністю і працею, проявляти підприємливість та ініціативу в реалізації своїх здібностей і придбанні засобів для існування, беручи участь у виробництві матеріальних та інших благ.

Аж до середини XX ст. найважливіші з цих прав -- право на приватну власність, підприємницьку діяльність і вільне розпорядження робочою силою -- зазвичай розглядали як фундаментальні, основоположні права особи та поєднували їх з правами особистими (громадянськими). У сучасних конституціях та інших нормативно-правових актах ці права частіше називають економічними і виділяють у відносно самостійну групу, яка є одного порядку з правами громадянськими (особистими), політичними.

Особливе місце серед економічних прав посідає право на приватну власність. Водночас досвід історії свідчить про необхідність обмеження права приватної власності, як і майже будь-якого іншого права. Потреби економічного розвитку, зростання демократичного руху народних мас призвели до істотних змін у самому трактуванні приватної власності, до її соціалізації, до чітко вираженої її соціальної функції, ставленні під контроль демократичної держави.

У Конституції України закріплено, що кожний має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності. Право власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (ст. 41).

Конституція України проголосила право кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом (ст. 42). Обмежена лише підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Фіксуючи право приватної власності, право підприємницької діяльності та інші економічні права, Конституція України підкреслює: «Власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству. Держава забезпечує ... соціальну спрямованість економіки».

Відповідно до Конституції України забезпечується не лише рівність усіх форм власності -- державної, приватної, комунальної, але й їх рівний юридичний захист.

Соціальні права -- можливості (свободи) особи та громадянина вільно розпоряджатися своєю робочою силою, використовувати її самостійно або за трудовим договором, тобто право на вільну працю (вибір виду діяльності, безпечні умови праці, гарантовані мінімальні розміри її оплати тощо), право на соціальне забезпечення, відпочинок, освіту, гідний рівень життя та ін.

Право на працю чітко проводить межу між так званими першим і другим поколіннями прав людини. До першого покоління прав належать права особисті (громадянські), політичні та економічні, які трактуються у дусі ліберальних свобод. Вони носять характер переважно негативного права.

Протягом майже двох століть конституції демократичних держав Заходу обмежувалися правами першого покоління. Життя показало недостатність такого підходу для створення кожній людині гідних умов існування, рівноправної участі в справах суспільства і держави.

У XX ст. під впливом робочого руху, соціалістичних (лівих і правих) партій, а також діяльності соціалістичних держав (у тому числі СРСР) було поставлене питання про поглиблення розуміння економічних прав, про соціальні та культурні права людини і громадянина. Найважливіші з них були включені до Загальної декларації прав людини і Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права. Стаття 11 Міжнародного пакту проголосила, що має бути забезпечене право кожної людини на достатній рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг і житло.

Соціальні, культурні і деякі економічні права, що розуміються у позитивному значенні, визначають обов'язки держави забезпечити кожному нужденному мінімум засобів існування, соціальної заможності, тобто так звану соціальну безпеку, без якої неможливе підтримування людської гідності, нормальне задоволення первинних потреб і духовного розвитку (у Конституції України -- статті 43, 45, 46, 48 та ін.).

Культурні права -- можливості (свободи) збереження та розвитку національної самобутності людини, доступу до духовних досягнень людства, їх засвоєння, використання та участі у подальшому їх розвитку. До них належать права на освіту; навчання рідною мовою; на використання вітчизняних і світових досягнень культури і мистецтва; на вільну наукову, технічну і художню творчість (у Конституції України -- статті 53, 54).

Екологічні права -- можливості (свободи) користуватися природним середовищем як природним середовищем проживання. Це -- права на сприятливе довкілля, охорону здоров'я від його несприятливого впливу, відшкодування шкоди, завданої здоров'ю і майну екологічними правопорушеннями, на природокористування та ін. Екологічні права є спорідненими з правом на життя.

Специфіка екологічних прав полягає у тому, що основою їх здійснення є об'єктивно існуюча екологічна система -- навколишнє природне середовище. При цьому деякі екологічні права є природними правами, невід'ємними від життєдіяльності громадян, незалежно від їхнього правового закріплення. Такі права людини і громадянина реалізуються як об'єктивна необхідність і не потребують нормативно-правового оформлення.

Екологічному праву відповідає обов'язок уповноважених державних органів, підприємств, установ і організацій вживати заходів, спрямованих на оздоровлення навколишнього природного середовища, запобігання і зниження шкідливих для людини і навколишнього середовища наслідків.

Рівень безпечного навколишнього середовища (чисте, сприятливе, нешкідливе) у разі спору встановлюється проведенням екологічної експертизи. Громадянин має право брати участь у проведенні суспільної екологічної експертизи, розробці та здійсненні заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів, в обговоренні законопроектів, матеріалів з розміщення, будівництва і реконструкції об'єктів, що можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища.

Громадянин має право на одержання у встановленому порядку повної і достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища і його вплив на здоров 'я населення. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена.

Конституція України закріплює екологічні права громадян у ст. 50: «Кожний має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди».

1.3 Принципи прав та свобод людини і громадянина

Конституційні права, свободи та обов'язки разом із конституційними принципами й гарантіями утворюють основи правового становища громадян, або конституційний статус особистості в Україні.

Принципи конституційно-правового статусу людини і громадянина - це вихідні засади, на основі яких визначаються зміст і умови реалізації прав, свобод та обов'язків людини і громадянина. Конституція України згідно із загальнолюдськими цінностями та міжнародно-правовими нормами в галузі прав людини, які визначені Загальною декларацією прав людини та іншими міжнародно-правовими документами, закріплює такі принципи правового статусу людини і громадянина: свободи людини; рівності людей у своїй гідності та правах; не відчуженості й непорушності прав і свобод людини; гарантованості прав, свобод і обов'язків людини і громадянина; невичерпності конституційного переліку прав і свобод людини і громадянина; рівності конституційних прав і свобод громадян України та рівності їх перед законом; єдності прав людини та її обов'язків перед суспільством.

Принцип свободи людини (ст.ст.21-23 Конституції України) відтворює стрижневу ідею сучасної ліберальної концепції прав людини про свободу як природний стан людини. Конституційний принцип свободи людини обумовлює її право на вільний розвиток своєї особистості, а межею індивідуальної свободи є права і свободи інших людей (ст.23 К.У.).

Принцип рівності людей у свій гідності та правах означає, що, по-перше, права і свободи визнаються за будь-якою людиною, по-друге, забороняється дискримінація в користуванні правами за будь-яких підстав, пов'язаних із природними особливостями особи та її соціальним статусом (ст.21 К.У.).

Під гідністю людини зазвичай розуміють визнання за людиною цінності як істоти, яка наділена розумом, волею та почуттями, незалежно від того, що вона про себе думає і як її оцінюють інші [1,С.30]. Гідність особи є властивістю, притаманною “всім членам людської сім'ї”, визнання гідності людей, їхніх рівних і невід'ємних прав є “основою свободи, справедливості і загального миру”, про що зазначається в Преамбулі Міжнародного пакту про громадянські і політичні права [2,С.28].

Принцип рівності конституційних прав і свобод громадян України та їх рівності перед законом (ст.24 К.У.) означає, що забороняються будь-які форми обмеження прав громадян за расовою, політичною, релігійною, статевою, етнічною, соціальною, мовною, майновою чи іншими ознаками. Цей принцип імплантовано до Конституції України із Загальної декларації прав людини (ч.1 ст.2) [3,С.4].

Принцип невідчужуваності і непорушності прав і свобод людини (ст.21 К.У.) стосується основних прав і свобод людини, тобто лише тих, що зафіксовані в Конституції України. Людина має основні права від народження, а не від держави, яка згідно з етатистськими теоріями може “дарувати” чи “відбирати” ці права. Тобто невідчужуваність і непорушність основних прав і свобод людини означає, що: людина не може бути позбавлена основних прав і свобод (жодне із зафіксованих у Конституції України прав людини не може бути скасоване державою) (ч.2 ст.22 К.У.); відмова людини від своїх основних прав і свобод є юридично недійсною; у разі будь-яких порушень прав і свобод людини вони повинні бути поновлені відповідними органами державної влади або законними діями особи, права якої було порушено; основні (конституційні) права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України, ч.2 ст.64, якою забороняється навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану обмежувати принцип рівності конституційних прав і свобод громадян, а ще такі права і свободи: право на громадянство та право змінити громадянство; право на життя; право на повагу до його гідності; право на свободу та особисту недоторканність; право направляти індивідуальні чи колективні петиції; право на житло; право на шлюб; рівність усіх дітей у своїх правах; право на судовий захист та інших, закріплених ст.ст.24, 25, 27-29, 40, 47, 51, 52, 55-63 К.У.

Принцип гарантованості прав, свобод і обов'язків людини і громадянина (ч.2 ст.22 К.У.) означає, що вони мають бути забезпечені відповідними засобами, які сприяли б повній та ефективній реалізації прав, свобод і обов'язків кожною людиною і громадянином.

Принцип невичерпності конституційного переліку прав і свобод людини і громадянина (ч.1 ст.22) означає, що в майбутньому Конституція України доповнюватиметься положеннями, в яких фіксуватимуться нові права і свободи людини і громадянина. Це пов'язано з тим, що з розвитком суспільства усвідомлюються нові й нові права і свободи, іманентно притаманні людині від народження або необхідні для повнокровної участі громадянина в суспільному та державному житті. На певному етапі виникає необхідність їх фіксації в Основному Законі з метою їх гарантування, забезпечення надійного захисту з боку держави.

Принцип єдності прав людини та її обов'язків знаходить відображення: по-перше, в наявності у кожного одночасно і прав, і обов'язків; по-друге, в тім, що багато конституційних прав несуть у собі якості обов'язку (правового або морального).

Розділ 2. 3ахист основних прав та свобод людини і громадянина

2.1 Міжнародний-правовий захист основних прав та свобод людини і громадянина

Говорячи про реалізацію захисної функцій міжнародного права, насамперед, порозуміваємо певну форму і спосіб забезпечення дотримання прав і свобод людини на міжнародному рівні.