Проблеми функціонування наказного провадження в цивільному процесі України

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА НАКАЗНОГО ПРОВАДЖЕННЯ

1.1 Поняття та характерні ознаки наказного провадження

1.2 Історичний розвиток наказного провадження

РОЗДІЛ 2. ПРОЦЕСУАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ НАКАЗНОГО ПРОВАДЖЕННЯ В УКРАЇНІ

2.1 Поняття та особливості судового наказу

2.2 Правова характеристика підсудності в у справах наказного провадження

2.3 Особливості представництва у справах наказного провадження

2.4 Особливості процесу доказування у наказному провадженні

РОЗДІЛ 3. ПРОЦЕСУАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ОКРЕМИХ СТАДІЙ НАКАЗНОГО ПРОВАДЖЕННЯ

3.1 Правові основи порушення справ наказного провадження

3.2 Процесуальні особливості видачі судового наказу

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність дослідження. З проголошення незалежності в Україні значних перетворень зазнали майже всі сфери суспільних відносин, що викликало необхідність проведення правової реформи. Однією з її складових стало оновлення цивільного процесуального права. Тому 18 березня 2004 року Верховна Рада України прийняла новий ЦПК України, який набув чинності з 1 вересня 2005 року. Цей Кодекс дозволяє судам реалізувати покладені на них обов'язки, забезпечити справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, а також державних і суспільних інтересів.

Діючим Цивільним процесуальним кодексом України передбачено три види цивільного судочинства: позовне, наказне та окреме провадження. Якщо позовне та окреме провадження були відомі ЦПК 1963 року і детально ним урегульовані, то наказне провадження - новий інститут у цивільному судочинстві, тому і потребує належного аналізу.

Запровадження даного інституту зумовлене потребами судової практики у зв'язку з недоцільністю використання у повному обсязі цивільної процесуальної форми для розгляду і вирішення справ, що носять явно безспірний характер. Тому законодавець, враховуючи підвищену завантаженість суддів, дещо спростив процесуальну форму, виділивши категорію цивільних справ, які носять безспірний характер, до яких застосовується спрощена процедура їх розгляду та вирішення. За загальними правилами цивільного судочинства, порядок вирішення цивільних справ у порядку позовного провадження включає в себе ряд взаємозв'язаних і послідовно здійснюваних процесуальних дій суду, учасників процесу, а саме: досудове провадження, обов'язкове повідомлення і виклик сторін, інших учасників процесу, проведення судового засідання з його повним фіксуванням та ін. Однак додержання всіх цих процесуальних вимог обов'язкове у разі спірності цивільної справи. У випадках підтвердження заявником своїх вимог достатніми і достовірними доказами, які обґрунтовують їх законність і неспростовність, законодавець передбачив для таких випадків спрощену процедуру їх урегулювання - наказне провадження, яке спрямоване на спрощення і скорочення судової процедури розгляду справ, що забезпечить швидкий захист прав і свобод фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Саме тому спостерігається все ширше його використання у судовій практиці, що потребує подальшого теоретичного його осмислення та розвитку з метою надання пропозицій щодо подальшого удосконалення законодавства.

Метою зазначеної роботи є проведення комплексного дослідження питання, що стосується наказного провадження, проаналізувати норми, за якими розглядаються справи даного виду цивільного процесуального провадження, та зупинитися на аналізі питань, що потребують уточнень та доповнень, і сформулювати власну позицію щодо них.

Для досягнення зазначеної мети перед початком дослідження були поставлені наступні завдання:

- встановити поняття та характерні ознаки наказного провадження згідно теоретичних розробок науковців;

- проаналізувати історичний розвиток наказного провадження;

- встановити поняття та особливості судового наказу;

- з'ясувати правову характеристику підсудності в справах наказного провадження;

- визначити особливості представництва у справах наказного провадження;

- вивчити особливості процесу доказування у наказному провадженні;

- дослідити правові основи порушення справ наказного провадження;

- надати характеристику процесуальним особливостям видачі судового наказу відповідно до цивільного процесуального права України.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають, тривають та припиняються під час розгляду судами цивільних справ в порядку цивільного судочинства.

Предметом дослідження є проблеми реалізації правових норм щодо застосування наказного провадження в цивільному процесуальному праві.

Для дослідження даної теми були використані наступні групи методів: загальнонаукові (метод діалектики, а також філософський та ідеалістичний), спеціально-науковий (структурно-функціональний), методи, що застосовуються в галузі правових наук (спеціально-юридичний, порівняльно-правовий, конкретно-соціологічний), а також історичний та порівняльно-історичний.

Практичне значення. Дана робота може бути використана для підготовки фахівців у сфері цивільного права. Її положення можна використати для підготовки посібника з курсу «Цивільне процесуальне право». Проте, деякі положення роботи мають дискусійний характер та потребують подальшого удосконалення.

В процесі дослідження проблеми функціонування наказного провадження в цивільному процесі України було проаналізована нормативно-правова база, зокрема, Конституція України, Цивільний кодекс України, Цивільний процесуальний кодекс України, Закон України «Про виконавче провадження», постанова Кабінету Міністрів України від 29.06.1999 «Про затвердження переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів». Даній проблемі також приділяло увагу ряд науковців, серед яких слід відмітити наступних: Луспеника Д.Д., Сеника С., Фурсу С.Я., Щербака С.В., Зейкан Я.П., Фазикоша Г.В., Ярему Г.І., Бичкову О.С.

Дана робота має наступну структуру: вступ, три розділи, висновки та список використаних джерел. У вступі визначається актуальність, завдання та мета дослідження, встановлюється об'єкт та предмет роботи, аналізується стан розроблення теми. У першому розділі аналізується загальна характеристика наказного провадження. У другому розділі досліджуються процесуальні особливості наказного провадження в Україні. У третьому розділі вивчаються процесуальні особливості окремих стадій наказного провадження. У висновках підсумовані результати дослідження.

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА НАКАЗНОГО ПРОВАДЖЕННЯ

судовий наказ процесуальний правовий

1.1 Поняття та характерні ознаки наказного провадження

З метою спрощення, підвищення ефективності здійснення правосуддя та диференціації цивільного процесу у зміст нового Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) було введено інститут наказного провадження. Як зазначає О. Штефан, бажання розглядати та вирішувати будь-які справи - без урахування характеру поведінки сторін і ступеня обґрунтованості їх вимог - у межах однієї процесуальної форми роз'єднує кінцеву мету судочинства і методи її досягнення.

Незважаючи на те, що поняття «наказне провадження» та «судовий наказ» не нові в юридичній науці та судовій практиці, наукові дискусії щодо їх правової природи тривають і досі, а тому й надалі потребують тривалих досліджень як в теоретичній, так і в практичній площині.

Чинним ЦПК України визначено, що цивільні справи у судах розглядаються в порядку позовного, наказного та окремого провадження. Усі три види проваджень охоплені поняттям цивільного судочинства, а відтак, й самі є видами цивільного судочинства.

Кожен вид цивільного судочинства має свою процесуальну сутність, характеризується певними особливостями судової процедури. Тому правильне вирішення питання щодо поняття та сутності кожного з видів судочинства, ознак, які їх характеризують, та критеріїв зачислення цивільних справ до того чи іншого виду провадження має велике практичне значення та суттєвий теоретичний інтерес.

Цікавими є погляди науковців щодо назви розділу ІІ ЦПК України. Зокрема, на думку М. Штефана, доцільніше було б назвати розділ ІІ ЦПК України не «Наказне провадження», а «Судовий наказ», що відображає його сутність та зміст, оскільки він не містить нормативно закріпленого визначення наказного провадження, а лише встановлює порядок видачі судом судового наказу.

Протилежну позицію в цьому питанні обстоює Д. Луспеник, зазначаючи, що назва розділу ЦПК України - «Наказне провадження» є вдалою, оскільки регулює не лише порядок ухвалення судового наказу, але й процедуру самого провадження, що передує видачі судового наказу.

Саме з останнім поглядом можна погодитися, оскільки наказне провадження - це, насамперед, судовий розгляд, що узгоджується із ст. 1 ЦПК України, і цей судовий розгляд у розділі ІІ ЦПК України отримав регламентацію порядку його проведення, починаючи від вимог до заяви про видачу судового наказу і закінчуючи питаннями набуття ним законної сили, а судовий наказ є лише одним з елементів наказного провадження, актом здійсненого у ньому правосуддя.

Щодо нормативного визначення понять видів проваджень, то у ЦПК України визначено поняття лише окремого провадження. Зокрема, окреме провадження визначають як вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи чи створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (ст. 234 ЦПК України).

Серед науковців ведуться дискусії щодо того, чи можна вважати наказне провадження самостійним видом цивільного судочинства. Зокрема, В. Решетняк та І. Поляков вважають наказне провадження самостійним видом цивільного судочинства. Такої самої думки притримується й С. Чорнооченко. М. Треушніков, поділяючи всі види цивільного судочинства на позовні та непозовні, вважає наказне провадження непозовним провадженням.

Більш радикальною є думка Н. Громошиної, яка пропонує розглядати наказне провадження не як вид цивільного судочинства, а як допроцесуальну та водночас альтернативну процедуру, що її здійснює суддя з метою пришвидшеного захисту права кредитора та встановлення спірності чи безспірності вимоги.

С. Щербак розглядає наказне провадження як правову процедуру з видачі судового наказу, що має спрощений характер, зазначаючи, що з цілої низки матеріально-правових вимог є очевидною їх формальна безспірність, тобто вимоги позивача (заявника) надійно обґрунтовані, на що відповідач не може заперечити по суті.

Вдалішим є визначення, яке міститься в узагальненні Верховного Суду України практики розгляду судами цивільних справ у наказному провадженні, відповідно до якого його визначають як особливий спрощений вид цивільного процесу, спрямований на швидкий та ефективний захист безспірних прав осіб через видачу судового наказу, що водночас є судовим рішенням та виконавчим документом.

Категорії справ, зачислені ЦПК України до наказного провадження, в ЦПК України 1963 р. включалися до справ позовного провадження. На підставі праць вчених у зазначених справах вони вбачали наявність спору про право.

Наказне провадження, як і позовне, має на меті вирішення правового спору, що виник між сторонами матеріальних правовідносин. Проте, на відміну від позовного провадження, наказне провадження вирішує такий конфлікт у спрощеній формі - з метою процесуальної економії та пришвидшення здійснення реального судового захисту суб'єктивних прав учасників матеріальних правовідносин.

Відтак, не можна застосовувати такий критерій поділу цивільного судочинства на види як матеріально-правові особливості справ, що розглядаються судом у порядку кожного судочинства щодо наказного провадження. Всі вимоги, за якими видається судовий наказ, є потенційно позовними. Зазначені у ст. 96 ЦПК України категорії справ, за якими видають судовий наказ, можуть так само бути розглянуті і в порядку позовного провадження, більше того, законом не забороняється за цими вимогами зацікавленій особі одразу звернутися до суду не із заявою про видачу судового наказу, а з позовною заявою з тією ж вимогою, а суддя в такому випадку не має права відмовити у відкритті провадження у справі.

Наказне провадження до певної міри конкурує і з нотаріальною формою захисту суб'єктивних прав (йдеться про вчинення нотаріусами виконавчих написів), що зумовлює можливість для кредитора обрати найефективніший з них. Проте зазначимо, що лише одна із трьох вимог, передбачених ЦПК України як підстава для видачі судового наказу, а саме - вимога, яка ґрунтується на правочині, зробленому у письмовій формі, стосується цього питання. Більше того, уточнимо, що лише у випадку наявності в кредитора нотаріально посвідченого правочину в нього з'являється можливість вибору між наказним провадженням та здійсненням виконавчого напису нотаріусом. Нотаріус не має права вчиняти виконавчий напис на борговому документі, який вчинений у простій письмовій формі.

Виконавчий напис, як і судовий наказ, видається не з будь-якого правочину, посвідченого нотаріально, а лише тоді, коли правочин передбачає сплату грошових сум, передання або повернення майна, а також право звернення стягнення на заставлене майно, як це передбачено Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 р. № 1172.

Незважаючи на певну подібність наказного провадження із вчиненням виконавчого напису нотаріусом, між ними є низка істотних відмінностей. Зокрема, це виявляється у тривалості розгляду заяви про видачу судового наказу та вчинення виконавчого напису; у моменті набуття законної сили судовим наказом та набуття чинності виконавчим написом нотаріуса; у порядку їх оскарження; розмірі витрат та ін.

Наказне провадження є документарним, оскільки ця специфічна форма захисту прав та інтересів кредитора спирається на безспірні документи проти боржника, котрий не виконує своїх зобов'язань. Суддя, розглядаючи заяву про видачу судового наказу, досліджує лише додані до неї документи, що підтверджують вимоги заявника, тобто письмові докази, на підставі яких і видає стягувачеві судовий наказ. Будь-які інші засоби доказування у наказному провадженні не використовуються.

Водночас безспірність вимог заявника ще не означає відсутності спору про право - основної ознаки позовного провадження. Спір між кредитором та боржником є, інакше кредитор не звертався б до суду та не мав би проблем із виконанням боржником своїх зобов'язань. Проте докази, надані кредитором, для суду є безспірними, тому й такі справи називають безспірними. У разі, коли поданих документів достатньо для підтвердження вимог стягувача, суд видає судовий наказ. І навпаки, за наявності спору про право, який неможливо вирішити на підставі лише наданих стягувачем-кредитором документів, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті заяви про видачу судового наказу, у такому разі захист прав заявника-стягувача відбувається шляхом пред'явлення позову за тими самими вимогами у порядку позовного провадження.

Ознаками спрощеності правової процедури наказного провадження є: одноособовий розгляд заяви суддею; розгляд справи на підставі письмових документів; видача судового наказу без судового засідання і виклику стягувача та боржника для заслуховування їхніх пояснень; відсутність позовної форми захисту права (неможливим є пред'явлення зустрічної вимоги боржником); відсутність судового доказування у повному обсязі; скорочені строки розгляду і вирішення справи; спрощений зміст судового наказу; скасування судового наказу судом тієї ж інстанції. У визначенні правової природи наказного провадження простежується тісний взаємозв'язок цивільного судочинства і виконавчого провадження. Зокрема, сукупність правових норм, що регулюють відносини між судом, з одного боку, та заявником (кредитором), боржником, з іншого, які виникають при видачі судового наказу, є інститутом цивільного процесуального права. А регулювання правовідносин, пов'язаних з примусовим виконанням судового наказу, відбувається за допомогою законодавства про виконавче провадження.

Водночас судовий наказ має істотну особливість, що відрізняє його від інших судових актів. Адже він одночасно є і актом, що видається органом судової влади за результатами розгляду справи по суті заявлених вимог (ч. 1 ст. 102 ЦПК України), тобто процесуальним документом, і виконавчим документ, що виконується органами державної виконавчої служби відповідно до процедури виконавчого провадження.

Сутність судового наказу зумовлена такими його ознаками: судовий наказ є єдиним судовим актом, який поєднує в собі властивості судових актів, якими вирішується справа по суті заявлених вимог, а також виконавчого документа; судовий наказ має властивості як умовного, так і безумовного наказу. Умовність наказу полягає в особливостях процедури його скасування за ініціативою боржника, а безумовність - у тому, що наказ має силу виконавчого документа; судовий наказ є судовим рішенням, що видається суддею одноособово; судовий наказ видають на підставі доказів, наданих лише однією особою (заявником); судовий наказ видають за вимогами, перелік яких чітко визначений законом, і які можна назвати безспірними.

Даний вид цивільного провадження має особливі стадії розгляду. Розглянемо їх.

Стадія наказного провадження - сукупність процесуальних дій, які вчиняються за правилами, закріпленими у ЦПК, і спрямовані на досягнення самостійної найближчої мети в межах загальної мети наказного провадження.

Характерні риси стадій наказного провадження: 1) стадії наказного провадження мають скорочений строк здійснення; 2) стадії наказного провадження характеризуються спрощеним порядком: кожна стадія складається з невеликої кількості процесуальних дій; 3) процесуальні дії в стадіях наказного провадження не протоколюються; 4) у наказному провадженні відсутні стадії, характерні для інших видів цивільного судочинства (судовий розгляд, апеляційне провадження та ін); 5) наказне провадження характеризується специфічною стадією скасування судового наказу суддею, який його видав.

Зміст стадій наказного провадження:

1. Відкриття наказного провадження. Заява про видачу судового наказу подається до суду першої інстанції за загальними правилами підсудності, встановленими у ЦПК(ст. 97 ЦПК України). Заява про видачу судового наказу подається до суду у письмовій формі. У заяві повинно бути зазначено: 1) найменування суду, в який подається заява; 2) ім'я (найменування) заявника та боржника, а також ім'я (найменування) представника заявника, якщо заява подається представником, їхнє місце проживання або місцезнаходження; 3) вимоги заявника і обставини, на яких вони ґрунтуються; 4) вартість майна у разі його витребування; 5) перелік документів, що додаються до заяви. Заява підписується заявником або його представником і подається з її копіями та копіями доданих до неї документів відповідно до кількості боржників. До заяви, яка подається представником заявника, повинно бути додано документ, що підтверджує його повноваження. За подання заяви про видачу судового наказу сплачується судовий збір у розмірі п'ятдесяти відсотків ставки, яка визначається з оспорюваної суми у разі звернення в суд з позовом у порядку позовного провадження. У разі відмови в прийнятті заяви про видачу судового наказу або у разі скасування судового наказу внесена сума судового збору стягувачу не повертається. У разі пред'явлення стягувачем позову до боржника у порядку позовного провадження ця сума зараховується до суми судового збору, встановленої за позовну заяву (ст. 99 ЦПК України).

2. Стадія видачі (відмови у видачі) судового наказу. Згідно зі ст. 100 ЦПК України суддя відмовляє у прийнятті заяви про видачу судового наказу, якщо: 1) заявлено вимогу, за якою не може бути виданий судовий наказ (ст. 96 ЦПК України); 2) із заяви і поданих документів вбачається спір про право. Про відмову у прийнятті заяви суддя постановляє ухвалу. Відмова у прийнятті заяви унеможливлює повторне звернення з такою самою заявою. Заявник у цьому випадку має право звернутися з тими самими вимогами у позовному порядку. Заява, оформлена неналежним чином, за правилами ст. 121 ЦПК Україна може бути повернута заявникові. Повернення заяви не є перешкодою для повторного звернення з такою самою заявою після усунення її недоліків. У разі прийняття заяви стягувача про видачу судового наказу суд у триденний строк видає судовий наказ по суті заявлених вимог. Видача судового наказу проводиться без судового засідання і виклику стягувача та боржника для заслуховування їх пояснень.

3. Повідомлення судом боржника про видачу судового наказу. Після видачі судового наказу суд невідкладно надсилає його копію боржникові рекомендованим листом із повідомленням. Одночасно з копією судового наказу боржникові надсилається копія заяви стягувача з копіями доданих до неї документів та роз'яснюється його право в разі заперечення проти вимог стягувача протягом десяти днів з дня отримання судового наказу подати заяву про його скасування (ст.104 ЦПК України).

4. Стадія скасування судового наказу. Заява боржника про скасування судового наказу, що подана в установлений строк, розглядається судом протягом п'яти днів з дня її надходження без судового розгляду і виклику сторін, про що постановляється ухвала, якою скасовується судовий наказ.

Заява боржника про скасування судового наказу, подана після закінчення строку, встановленого ЦПК України, залишається без розгляду, якщо суд за заявою особи, яка її подала, не знайде підстав для поновлення строку подання цієї заяви.

В ухвалі про скасування судового наказу суд одночасно роз'яснює, що заявлені стягувачем вимоги можуть бути розглянуті в позовному провадженні з додержанням загальних правил щодо пред'явлення позову.

Копії ухвали надсилаються стягувачеві та боржникові не пізніше трьох днів після її постановлення (ст.106 ЦПК України).

1.2 Історичний розвиток наказного провадження

Прообрази наказного провадження дослідники знаходять ще в римському праві. Таким можна вважати, наприклад, інститут захисту права володіння (роssеssіо), який полягав у тому, що фактичне володіння річчю, яке ґрунтувалося на факті, а не на праві, також одержувало правовий захист. Претори, перешкоджаючи самочинному переділу земель, з III - II ст. до н. е. почали видавати інтердикти (про утримання речі, про повернення насильно чи таємно втраченої речі) для захисту фактичного володіння землями, не припускаючи при цьому навіть посилань на право в посесійному процесі. Такий захист називався посесійним (інтердиктним). Його особливістю (від петиторного захисту) було те, що володілець мав довести лише факт володіння, факт його порушення. Оскільки при цьому посилання на право не допускалось, то й доводити правову підставу володіння не було потреби. Законодавчо закріпленої процедури скасування інтердиктів у римському праві не існувало.

У XIX ст. у процесуальному праві деяких країн Європи з'являються інститути стягнення за безспірними документами. Окремі елементи наказного провадження в російському судочинстві почали формуватися ще в ХV - XVI ст., однак визначальними тут стали реформи судочинства 1864 р. У гл. VII Статуту 1864 р. було визначено порядок здійснення скороченого судочинства, який певною мірою можна вважати витоком появи судового наказу в Росії. Після відповідних законодавчих змін у 1885, 1889, 1891 та 1912 рр. сформувався інститут «спонукального провадження» як спеціальна форма цивільного процесу, у рамках якої суд після перевірки лише умов допустимості, без виклику відповідача робив на акті напис, що мав виконавчу силу судового рішення.

Після 1917 р. ідея існування судового наказу була сприйнята радянським законодавством і зафіксована в ЦПК УСРР 1924 р. (ст.ст. 210-219) з досить детальною регламентацією процедури його видачі. Судовий наказ застосовувався до грошових стягнень і вимог про повернення або передачу майна. Оскаржувати судовий наказ мали в загальному касаційному порядку. Видачу народними суддями судових наказів було скасовано в 1939 р.

Прообразом судового наказу також була процедура безперечного стягнення аліментів на неповнолітніх дітей, уведена Указом Президії Верховної Ради УРСР від 10 лютого 1987 р. «Про деяку зміну порядку стягнення аліментів на неповнолітніх дітей». Цим Указом була проведена чітка межа між безперечними справами і тими, у яких виникав спір про право. Перші фактично були виключені з числа справ, які розглядалися у порядку цивільного судочинства, і передані для одноособового розгляду суддею з дотриманням визначеної процедури, але поза рамками цивільно-процесуальної форми.

Інститут судового наказу в тих чи інших формах знайшов досить широке застосування в законодавстві таких європейських країн, як Німеччина, Швейцарія, Данія, Греція, Італія, Франція. М.А. Черьомін, узагальнивши існуючі позиції, виділив три основних підходи до тлумачення сутності судового наказу, вироблені зарубіжною практикою з урахуванням наявних моделей наказного провадження: судовий наказ як виконавчий документ (безумовний наказ); судовий наказ як нагадування боржнику про його обов'язки перед кредитором (умовний наказ); репресивний судовий наказ як санкція за неявку на судове засідання.

Згідно з німецьким цивільним процесуальним кодексом судовий наказ у виноситься на підставі письмового клопотання, що відповідає певним вимогам, доставляється відповідачу із зазначенням компетентного суду для розгляду протесту, але допускається виключно стосовно прав вимоги, що мають як свій предмет отримання суми боргу у валюті євро. Відповідач може подати до суду письмовий протест до видачі наказу про виконання проти вимоги чи частини вимог, що розглядається як оспорювання наказу на бланку, який додається до надісланого боржнику судового наказу. Суд повідомляє заявника про заперечення. Якщо заперечення подано вчасно й одна зі сторін вимагає позовного провадження, то суд, що виніс судовий наказ, за своєю ініціативою передає спір до суду для розгляду в загальному порядку після сплати судового збору та витрат боржником. Якщо від відповідача не надходило заперечення та заявник протягом 6 місяців з моменту доставки судового наказу не подавав клопотання про винесення наказу про виконання, дія судового наказу припиняється. Тобто в межах німецької процедури наказного провадження суд ухвалює два процесуальних акти: судовий наказ і наказ про виконання. Сам судовий наказ без наказу про виконання як виконавчого документа є скоріше нагадуванням боржнику про його борг. Проти наказу про виконання також можна подати протест - протягом двох тижнів з моменту отримання наказу боржником. Надісланий із запізненням протест проти судового наказу розглядається як протест проти виконавчого наказу, справа передається на розгляд зазначеного в наказі суду, призначається строк подання обґрунтованих заперечень або в іншому випадку - судове засідання.

У російській моделі наказного провадження, яка відрізняється від німецької, але дуже подібна до української, можливість скасування виданого судового наказу передбачена у ст. 129 ГПК РФ. Суддя скасовує судовий наказ ухвалою, якщо від боржника у встановлений термін надійшли заперечення (10 днів). У такому разі вимоги заявника можуть бути розглянуті в порядку позовного провадження. Зазначимо, що ГПК РФ не передбачає можливості поновлення строку боржнику для подання заперечень, але не виключає його права на те, щоб оскаржити наказ у касаційному порядку та одночасно просити зупинити виконання по ньому до вирішення справи в касаційному порядку.

У ЦПК Республіки Білорусь встановлена можливість стягнення грошових коштів і витребування рухомого майна в спрощеному порядку наказного провадження. З моменту отримання копії ухвали про судовий наказ білоруському боржникові також надається 10-денний термін для заявлення заперечень. Заперечення проти заявлених вимог боржник може відправити до суду будь-яким засобом зв'язку. При цьому він може оспорити письмові документи, що були представлені стягувачем як докази шляхом оспорювання форми документів, невідповідності наданих документів вимогам закону, спростування відомостей, що містяться в документах, заяви про підробку документів без заперечень по сут. Також боржник може висловити заперечення щодо неможливості розгляду справи в порядку наказного провадження. До таких заперечень пленум Верховного Суду РБ відносить, зокрема: розгляд суддею в наказному провадженні вимог, що не зазначені у ст. 394 ЦПК РБ; наявність перешкод для прийняття заяви про порушення наказного провадження (ст. 396 ЦПК РБ). Суддя, розглянувши такі заперечення, при визнанні їх обґрунтованими, виносить ухвалу про скасування ухвали про судовий наказ, яка може бути оскаржена в касаційному порядку.

Висновок до Розділу 1

Повна процедура судового розгляду (як в позовному провадженні) не завжди є оптимальною формою захисту прав, свобод чи інтересів. Останнім часом кількість цивільних справ безперервно зростає, тому відповідно збільшується завантаженість суддів. Як свідчить судова практика, багато справ, що розглядаються в порядку позовного провадження, є безспірними. Це, зокрема справи про стягнення заборгованості за договорами страхування, прокату, про надання послуг зв'язку; про стягнення аліментів; про виплату заробітної плати, допомоги у зв'язку із виходом на пенсію, звільненням тощо. Вимоги позивача у переважній більшості таких справ визнаються відповідачем. На підставі цього була введена процедура, яка отримала назву наказне провадження.

Наказне провадження - це спрощений вид цивільного судочинства, спрямований на оперативний захист прав, свобод та інтересів особи, вимоги якої ґрунтуються на безспірних фактах.

Цей вид цивільного судочинства має глибокі історичні корені. Його прототипом була діяльність преторів за часів Римської імперії, пов'язана з прийняттям інтердиктів. На терені України подібна до наказного провадження форма спрощеного судочинства застосовувалася в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. (до 1929 р). Наказане провадження нині успішно застосовується в багатьох країнах, зокрема, Греції, Данії, Франції, ФРН, Російській Федерації, Республіці Білорусь, Швейцарії, Італії тощо.

Проаналізувавши попередній матеріал, можна виділити такі основні особливості наказного провадження: 1) розглядаються лише безспірні справи і тільки на підставах, визначених у законі; 2) сторонами є заявник і боржник; 3) підставою розгляду справи є заява про видачу судового наказу, що має свою специфіку; 4) зменшений, порівняно з позовним провадженням, судовий збір (50 % ставки); 5) наявна можливість звернення з позовом, якщо буде відмовлено у видачі судового наказу або суд його скасує; 6) скорочений до трьох днів строк розгляду справи; 7) суд постановляє рішення у формі судового наказу, який одночасно виступає виконавчим документом; 8) судовий наказ видається без судового засідання і без виклику та заслуховування заявника і боржника; 9) боржнику надано право оскаржити судовий наказ протягом десяти днів з дня отримання судового наказу; 10) скорочений строк набрання судовим наказом законної сили; 11) судовий наказ може скасувати той же суд, який його постановив.

РОЗДІЛ 2. ПРОЦЕСУАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ НАКАЗНОГО ПРОВАДЖЕННЯ В УКРАЇНІ

2.1 Поняття та особливості судового наказу

Як відомо, до набуття чинності новим ЦПК України у вітчизняному цивільному судочинстві існували лише такі традиційні види проваджень, як позовне, окреме та провадження у справах, що виникають із адміністративно-правових відносин. Нині ж суди відповідно до ч. 3 ст. 15 ЦПК розглядають справи у порядку позовного та окремого провадження, яке відрізняється від старого тим, що адміністративні правовідносини частково вилучаються із цивільних процесуальних відносин та врегульовуються Кодексом адміністративного судочинства України, а також наказного провадження, яке вже давно практикувалося у багатьох країнах світу, але є новелою для нашого цивільного судочинства.

Наказне провадження є спрощеним розглядом тих справ, коли спору фактично не виникає, але є наявною цивільна справа (тобто коли учасники цивільного процесу фактично не вступають у суперечку один з одним та згодні виконати свої зобов'язання, однак таке виконання є можливим лише за рішенням суду). Судовий наказ - це особлива форма судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги (ч. 1 ст. 95 ЦПК України). Він є різновидом виконавчого документа, що видається судом при спрощеному розгляді справи - без судового засідання і виклику сторін для заслуховування їх пояснень - у триденний строк. Особливістю наказного провадження є те, що сторонами у ньому виступають не позивач і відповідач, а стягувач (кредитор) та боржник (ними можуть бути як фізичні, так і юридичні особи).

Спрощений порядок наказного провадження обумовлюється ще й обмеженим колом вимог, щодо яких таке провадження є допустимим. Так, відповідно до змісту ст. 96 ЦПК судовий наказ може бути видано у наступних випадках: заявлена вимога ґрунтується на правочині, вчиненому у письмовій формі; це вимога про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові заробітної плати; заявлено вимогу про компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів боржника.

Це найпоширеніший перелік обставин, за яких може видаватися судовий наказ, проте він не є вичерпним - адже у ч. 2 ст. 96 ЦПК зазначено, що судовий наказ може бути видано і в інших випадках, встановлених законом (зокрема, у тих категоріях справ, де, по суті, немає цивільного спору, але є цивільна справа -- наприклад, справи про стягнення аліментів на утримання дитини, якщо батько не оспорює свого батьківства).

Вимоги щодо форми та змісту заяви про видачу судового наказу містяться у ст. 98 ЦПК України. Так, відповідно до вказаної правової норми заява має бути подана у письмовій формі з обов'язковим зазначенням: найменування суду, в який подається заява; ім'я (найменування) заявника (стягувача, кредитора) та боржника, а також ім'я (найменування) представника заявника, якщо заява подається представником, їхнього місця проживання або місцезнаходження; вимог заявника і обставини, на яких вони ґрунтуються; вартості майна у разі його витребування; переліку документів, що додаються до заяви. Як і позовна, заява про видачу судового наказу підписується заявником або його представником і подається з її копіями та копіями доданих до неї документів відповідно до кількості боржників.

Важливо, що, крім іншого, при розгляді справи в порядку наказного провадження заявник зможе заощадити не лише час, а й гроші - адже за такий розгляд сплачується лише половина суми судового збору для розгляду справи в порядку позовного провадження (ч. 1 ст. 99 ЦПК України). Щоправда, у разі відмови у видачі судового наказу внесена сума судового збору стягувачу не повертається, але у разі пред'явлення ним позову до боржника у порядку позовного провадження ця сума зараховується до суми судового збору, встановленої за подання позовної заяви.

Боржник вправі подати заяву про скасування судового наказу, але вона має бути подана протягом десяти днів з дня отримання боржником копії судового наказу, яка надсилається йому рекомендованим листом із повідомленням про вручення невідкладно після видачі судового наказу. Слід звернути увагу, що за змістом ст. 106 ЦПК заява боржника про скасування судового наказу, подана вчасно, є безумовною підставою для його скасування, незалежно від причин і підстав, з яких боржник-просить скасувати судовий наказ. За таких обставин (тобто при скасуванні судового наказу) справа може розглядатися вже за звичайною процедурою позовного провадження. А от у разі пропущення боржником строку подання заяви про скасування судового наказу його запізно подана заява залишиться без розгляду (якщо тільки суд не знайде підстав для поновлення строку подання цієї заяви). Через три дні після закінчення строку на подання заяви про скасування судового наказу та за наявності даних про отримання боржником його копії судовий наказ набере законної сили й стягувач отримає його для пред'явлення до виконання.

Отже, у разі наявності безспірних вимог необов'язково для їх задоволення звертатися до суду з позовом та чекати невизначений час, доки його задовольнять. Можна просто подати до суду відповідну заяву, і вже за лічені дні суд видасть наказ, котрий, по суті, є виконавчим документом. Таким чином, завдяки спрощеному порядку наказного провадження цей новий інститут цивільного процесуального права сприяє зростанню оперативності судового захисту суб'єктивних прав фізичних та юридичних осіб, а також зменшує навантаження на суди із розгляду тих цивільних справ, які не потребують повної і детальної процедури розгляду.

У цілому суди правильно застосовують наказне провадження як спрощену форму здійснення правосуддя. Однак трапляються поодинокі випадки, коли суди помилково здійснюють розгляд справ у наказному провадженні аналогічно до позовного, що є зайвим.

Так, Дзержинський міськрайонний суд Донецької області розглянув заяву Г. про скасування судового наказу у відкритому судовому засідання з веденням протоколу судового засідання. В такому випадку суд неправильно застосував норми цивільного процесу.

2.2 Правова характеристика підсудності в справах наказного провадження

Склад суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин не є незмінним. Він залежить від обставин справи, предмета судового розгляду, характеру спірного матеріального правовідношення між сторонами, стадії (етапу) процесу та характеру процесуальних дій, які вчиняються в ході розвитку процесу, інших факторів. Проте один суб'єкт при цьому залишається незмінним - це суд.

Особливий статус суду як суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин визначається, в першу чергу, конституційними принципами, якими закріплено, що цей орган влади є єдиним наділеним компетенцією здійснювати правосуддя в Україні. Саме суд перевіряє наявність або відсутність підстав для порушення конкретної цивільної справи, створює умови для її розгляду та своїм владним актом вирішує спір між сторонами, тим самим здійснюючи захист порушеного чи оспореного суб'єктивного цивільного права та (або) охоронюваного законом інтересу. Тому суд є обов'язковим суб'єктом всіх процесуальних правовідносин, що виникають у цивільному процесі.

Правовий статус суду визначається його правосуб'єктністю, структурними компонентами якої є юрисдикція та чисельні повноваження, які суворо визначені законом. Кожен суд наділений тільки йому притаманною юрисдикцією та комплексом повноважень.

Юрисдикція як елемент цивільної процесуальної правосуб'єктності суду визначає сферу діяльності органів судової влади. Відповідно до ст. 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають в державі.

Особливість прояву правосуб'єктності суду полягає в тому, що на відміну від інших учасників процесу (сторін, третіх осіб), йому не притаманна праводієздатність. Оскільки суд, як орган влади, вже наділений комплексом прав та обов'язків та не може своїми діями набувати нових. Стосовно його правосуб'єктності доцільно говорити про компетенцію як про комплекс повноважень, визначених законом.

Якщо юрисдикція визначає сферу впливу, то, компетенція - спосіб впливу на суспільні відносини. Своєю чергою компетенція судів різних ланок також вирізняється. Владні повноваження суду виявляються у сукупності передбачених законом повноважень, для виконання яких суд через службових осіб вчиняє комплекс процесуальних дій.

Заява про видачу судового наказу подається до суду першої інстанції. Відповідно до ст. 107 ЦПК України судами першої інстанції є районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди. На цей вид провадження поширюються загальні правила підсудності, встановлені ЦПК у статтях 107 - 117. До них належать:

1) підсудність справ за місцезнаходженням відповідача (ст. 109):

- заява, у якій боржником є фізична особа, подається в суд за місцем її проживання;

- заява, у якій боржником, є юридична особа, подається в суд за її місцезнаходженням;

2) підсудність справ за вибором позивача (ст. 110):

- заява, в якій міститься вимога, що виникла з трудових правовідносин, може подаватися також за місцем проживання заявника;

- заяви щодо вимог, які виникають з діяльності філій або представництв юридичної особи, можуть подаватися також за місцезнаходженням;

- заяви щодо вимог, що виникають з договорів, у яких визначено місце виконання або виконувати які через їх особливості можна тільки в певному місці, можуть подаватися також за місцем виконання цих договорів;

- якщо місце проживання боржника невідоме, заява може бути подана за місцезнаходженням майна боржника чи місцем його перебування або за останнім відомим місцем проживання боржника чи постійного його заняття (роботи);

- якщо боржник не має в Україні місця проживання, заява може подаватися за місцезнаходженням його майна або за основним відомим місцем його проживання чи перебування в Україні. Місцезнаходження майна та останнє відоме місце проживання чи перебування відповідача мають бути в кожному (випадку достовірно встановлені;

3) підсудність справ про спори між громадянами України, якщо обидві сторони проживають за її межами, за клопотанням заявника визначається ухвалою судді Верховного Суду України (ст. 111);

4) договірна підсудність (ст. 112):

- сторони мають право письмово визначити територіальну підсудність справи, крім справ, для яких встановлена виключна підсудність;

5) підсудність кількох вимог, пов'язаних між собою (ст. 113):

- якщо за вимогою зобов'язаними є кілька боржників, які проживають або знаходяться в різних місцях, заява подається за місцем проживання або місцезнаходженням одного з боржника за вибором кредитора (заявника);

6) виключна підсудність (ст. 114):

- заяви щодо вимог, які виникають з приводу нерухомого млина, подаються за місцезнаходженням майна або основної його частини.

Якщо суддя, вирішуючи питання про видачу судового наказу, встановить, що справа не підсудна цьому суду, заява повертається заявнику для подання до належного суду, про що постановляється ухвала. Вказана ухвала разом із заявою та всіма додатками до неї надсилаються заявнику (ст. 115 ЦПК України).

Суд, який розглянув справу, не може передати її до іншого суду, якщо порушення правил підсудності виявиться після винесення судового наказу, наприклад при поданні заяви п його скасування.

У порядку, передбаченому ст. 116 ЦПК, справа може б передана до суду, найбільш територіально наближеного до цього суду, лише у разі ліквідації суду, який розглядав справу.

Подання заяви про видачу судового наказу з порушеннями правил підсудності не є підставою для відмови у прийнятті такої заяви. Однак траплялися випадки, коли суди відмовляли у прийнятті заяви про видачу судового наказу через порушення правил підсудності.

Наприклад, ухвалою Чернігівського районного суду від 29 вересня 2006 р. відмовлено у прийнятті заяви ВАТ КБ «Надра» про стягнення заборгованості по кредитному договору із С. через порушення правил підсудності.

Така практика є грубим порушенням законодавства, оскільки наслідком відмови у прийнятті заяви згідно з ч. 1 ст. 101 ЦПК є позбавлення права звернутися до суду з такою самою заявою.

2.3 Особливості представництва у справах наказного провадження

Як було сказано вище, наказне провадження - це особливий спрощений вид цивільного судочинства, спрямований на швидкий та ефективний захист безспірних прав та інтересів осіб за допомогою видачі судового наказу, що одночасно є судовим рішенням та виконавчим документом. Його метою є спрощення, скорочення та здешевлення судової процедури у тих випадках, коли це можливо та виправдано. Проте хоча наказне провадження є ефективним засобом вирішення безспірних справ і нині дедалі частіше застосовується судами, цей інститут для вітчизняної правової системи залишається новим, а його законодавче регулювання - недосконалим. Тому на практиці виникає багато проблем із застосуванням окремих його положень.

Одним із таких проблемних питань є участь у справах наказного провадження органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи й інтереси інших осіб або державні чи суспільні інтереси, у зв'язку із чим Верховному Суду України навіть довелося давати роз'яснення суддям щодо окремих аспектів цієї участі, а саме - стосовно участі у відповідних справах прокурора

Коло суб'єктів, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, і підстави набуття ними такого права визначено у законодавстві. Так, загальні положення інституту захисту прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів передбачено у ст. ст. 45 і 46 ЦПК України, а підстави для цього захисту - у відповідних законах України (наприклад, «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», «Про прокуратуру»

Згідно із ч. 1 ст. 45 ЦПК України, у встановлених законом випадках органами та особами, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні чи суспільні інтереси, є: Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи.

Незважаючи на подібність мети участі цих органів і осіб із метою участі у справі законних представників, вони у жодному разі не стають процесуальними представниками. Тому це потрібно враховувати під час застосування відповідних норм національного законодавства.

Виходячи із ч. 3 ст. 26 ЦПК України, вказані органи та особи за наявності відповідних підстав належать до осіб, які беруть участь у справі, і можуть брати участь у будь-яких цивільних справах, незалежно від виду цивільного судочинства в порядку якого вони розглядаються (у т. ч. і у справах, що розглядаються у порядку наказного провадження). У зв'язку із цим необхідно визначити форми їх участі у справах наказного провадження.

Із аналізу ч. 2 ст. 3, ст. 45 ЦПК України випливає, що у цивільному судочинстві органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, можуть брати участь у трьох формах, а саме мають право:

звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів і брати участь у цих справах;

представляти інтереси громадянина або держави на будь-якій стадії цивільного процесу;

3) брати участь у цивільній справі для подання висновків на виконання своїх повноважень.

Врахувавши положення наведених статей, а також особливості наказного провадження як спрощеного порядку розгляду і вирішення цивільних справ, можна дійти висновку, що у цьому виді цивільного судочинства зазначені органи та особи можуть брати участь лише у першій та другій формах. Брати участь у цивільній справі для подання висновків на виконання своїх повноважень відповідні органи не можуть, оскільки в разі розгляду і вирішення справ у порядку наказного провадження не проводиться судове засідання.

Зупинимось окремо на підставах участі у справах наказного провадження органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи й інтереси інших осіб у кожній із двох форм.

Звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів зазначені органи й особи можуть тільки за наявності визначених у законі підстав.

Так, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини має право звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини та громадянина, які за станом здоров'я чи з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно (п. 10 ч. 1 ст. 13 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини»).

У п. 6 ч. 2 ст. 20 Закону України «Про прокуратуру» визначено, що право звертатися до суду із заявами про захист прав і законних інтересів громадян, держави, а також підприємств та інших юридичних осіб прокурор має в разі виявлення порушень закону.

Органи опіки та піклування, відповідно до покладених на них завдань та розподілу повноважень між структурними підрозділами відповідних управлінь і відділів місцевої державної адміністрації, зокрема, вживають заходи із захисту особистих та майнових прав неповнолітніх дітей і осіб, які перебувають під опікою (піклуванням); ведуть іншу діяльність щодо забезпечення прав та інтересів неповнолітніх дітей і повнолітніх осіб, які потребують опіки та піклування.

Із зазначеного положення випливає, що відкриття провадження у справах наказного провадження є можливим у встановлених законом випадках і за заявою органів опіки та піклування.

Представляти інтереси громадянина або держави на будь-якій стадії цивільного процесу має право лише прокурор. Відповідно до ст. 36-1 Закону України «Про прокуратуру», представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом.

Підставою представництва у суді інтересів громадянина є його неспроможність через фізичний чи матеріальний стан, похилий вік або з інших поважних причин самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження, а інтересів держави - наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів унаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними чи з державою.

Слід зауважити, що, на нашу думку, законодавець у цьому разі не дуже вдало використав термін «представництво», оскільки прокурор у будь-якому разі не стає процесуальним представником і завжди діє від свого імені. Навпаки, потрібно відмежовувати участь у справі прокурора як посадової особи, яка діє на захист прав, свобод та інтересів іншої особи або державних чи суспільних інтересів, і законне представництво. Крім того, здійснення прокурором представництва інтересів громадянина чи держави на будь-якій стадії цивільного судочинства частково перетинається із першою формою його участі у цивільному процесі - зверненням до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів і участю у цих справах.

Отже, враховуючи вищевикладене, за наявності визначених у законі підстав можливість участі у справах наказного провадження органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні чи суспільні інтереси, не повинна викликати сумнівів.

...