Міжнародне право і дипломатія

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Поняття дипломатії. Міжнародне право і дипломатія

Міжнародне право покликане врегульовувати взаємовідносини між відповідними суб'єктами - державами, міжнародними організаціями та ми. У процесі своєї взаємодії суб'єкти міжнародного права укладають угоди ведуть переговори стосовно певних питань, реалізовуючи належні їм права та обов'язки. Такий процес потребує певної організованості, визначеності, що досягається шляхом вироблення особливих правил зовнішніх зносин, гідно го представлення суб'єктів міжнародного права на міжнародній арені. Все це характеризує важливе явище міжнародного права - дипломатію як засіб здій, снення зовнішньої політики держави, сукупність методів і прийомів, за допомогою яких найбільш повно реалізується ця політика. Дипломатія характеризується не лише можливістю правильно виразити власну позицію, але й повести себе таким чином, щоб не нашкодити собі і оточуючим, що досягається завдяки вмінню осіб, уповноважених здійснювати представницькі функції - дипломатів.

Міжнародне право - мова міжнародного спілкування, і виражається вона досить часто «вустами» дипломатів, які покликані проголошувати офіційну позицію того чи іншого суб'єкта міжнародного права відносно певних подій та явищ міжнародного життя.

Досить часто ми чуємо вираз - мистецтво дипломатії. Дійсно, дипломатію по праву можна назвати мистецтвом, оскільки вона є не лише найважливішим інструментом здійснення зовнішньої політики держави, але й особливим вмінням і талантом вирішення таких ситуацій міжнародного характеру, які не завжди є передбаченими та регламентованими.

Слово «дипломатія» походить від грецького слова diploma. У Древній Греції цим словом називали подвійні дощечки з нанесеними на них письменами, які видавалися посланцям як вірчі грамоти і документи, що підтверджують їхні повноваження. Як позначення державної діяльності слово «дипломатія» стало вживатися в Західній Європі наприкінці XVIII століття.

Дипломатія в різних її проявах завжди відігравала значну роль на певних етапах історичного розвитку суспільства.

В умовах рабовласництва, коли постійно відбувалися військові захоплення для поповнення робочої сили, переважали військові засоби здійснення зовнішньої політики держав. Дипломатичні зв'язки були непостійними, вони підтримувалися шляхом направлення посольств до окремих країн із певною місією та поверненням їх після досягнення мети.

За феодальної роздрібненості розповсюдженою була «приватна» дипломатія феодальних суверенів, які в проміжках між війнами укладали мирні угоди, вступали у військові союзи, влаштовували династичні шлюби. Широкі дипломатичні зв'язки підтримувала Візантія, а з розвитком міжнародних відносин з'являються постійні представництва держав за кордоном.

Особливості дипломати буржуазних держав визначаються новими цілями їхньої зовнішньої політики - боротьбою за завоювання зовнішніх ринків, за розподіл, а потім і за перерозподіл світу, за світове політичне та економічне панування.

Дипломатичне право виникло і розвивалося перш за все як посольське право, тобто як сукупність норм, що визначали становище посла. Поступово воно розширилося і стало включати сукупність норм, які регулюють всі зовнішні відносини держав.

' Як бачимо, дипломатія завжди слідувала тенденціям сучасності, відображала глобальні прагнення у світі. Умови сьогодення неможливо уявити без дипломатії, яка стає більш динамічною і використовується державами для створення широкої опори серед керівництва та правлячої еліти іноземних держав, для встановлення контактів із необхідними політичними силами.

Нині дипломатичне право є однією з галузей міжнародного права і визначається як сукупність норм, що регламентують порядок дипломатичних зносин між державами та іншими суб'єктами міжнародного права, статус і функції державних органів у цій сфері.

Слід відмітити, що юридичний статус і правовий режим інших суб'єктів міжнародного права, які перебувають на території іншої держави, визначається спеціальними договорами, які укладаються між державами, отже представництво таких суб'єктів (маємо на увазі здебільшого міжнародні організації) вирішується відповідно до чинних угод та договорів. Таким є, наприклад, Конвенція про привілеї та імунітети Об'єднаних Націй і Конвенція про привілеї та імунітети спеціалізованих установ.

Саме завдяки тому, що дипломатичне право покликане врегульовувати зовнішні відносини суб'єктів міжнародного права, серед науковців все більшої підтримки здобуває позиція щодо віднесення дипломатичного права до права зовнішніх зносин (з включенням при цьому консульського права та ін.), яке визначається як система норм і принципів міжнародного права, що регулюють офіційні зв'язки та відносини між суб'єктами міжнародного права, які встановлюються і підтримуються їхніми органами зовнішніх зносин.

Розрізняють зовнішні зносини в широкому та вузькому значеннях, у широкому під зовнішніми зносинами розуміється система зовнішніх зв'язків всіх суб'єктів даної території, включаючи як державні органи та посадових осіб, так і фізичних та юридичних осіб, об'єднання громадян, інші утворення. Визначаючи такі зв'язки в загальній своїй сукупності як систему міжнародних відносин в цілому, зазначимо, що у вузькому розумінні зовнішні зносини можна визначити як певну їх частину, яка характеризує офіційні відносини між державами та іншими суб'єктами міжнародного права, спрямовані аа реалізацію зовнішніх функцій.140

Слід вказати на неоднозначність позицій з приводу визнання права зовніщ. ніх зносин. Загальноприйнятим в науці на сьогодні все ж таки залишається визнання дипломатичного права як окремої галузі, консульського права, § іноді й об'єднанням їх у спільну галузь. Зарубіжні науковці взагалі під цра. вом зовнішніх зносин розуміють частину внутрішньодержавного права, яке покликане врегульовувати діяльність окремих міністерств і відомств держави у сфері її зовнішніх зносин. Проте, не будемо заперечувати, що дипломатичне право за своєю суттю є правом, що регламентує зовнішні стосунки, а отже в міжнародному праві поняття «зовнішні зносини» має право на існування.

Як ми вже зазначали, дипломатія є способом реалізації зовнішньої політики. Вона здійснюється у формі офіційної діяльності певних органів - органів зовнішніх зносин, яка сприяє досягненню цілей та завдань зовнішньої політики і захисту інтересів держави та окремих її громадян за кордоном.

Реалізовувати волю суб'єкта міжнародного права покликані відповідні посадові особи, установи, організації, компетенція яких встановлюється внутрішньодержавним правом. При цьому, створюючи той чи інший орган, суб'єкт міжнародного права повинен повідомити інших суб'єктів про появу такого органа, із значенням належної йому частини компетенцій щодо представлення суб'єкта на міжнародній арені.

Виділяють внутрішні органи зовнішніх зносин - ті, які постійно знаходяться на території держав (парламент, уряд, голова держави, Міністерство закордонних справ), та закордонні органи - відповідно перебувають за межами держави. До таких закордонних органів відносять дипломатичні представництва, постійні представництва держав при міжнародних організаціях (постійні органи), спеціальні комісії та місії, делегації (тимчасові органи).



2. Поняття та джерела права зовнішніх зносин

Під правом зовнішніх зносин розуміють галузь міжнародного права, принципи і норми якої регулюють офіційні відносини та зв'язку між суб'єктами міжнародного права, які здійснюються спеціальний органами зовнішніх зносин.

Сьогодні цією галуззю охоплюється діяльність не лише дипломатичних та консульських представництв держав за кордоном, а й спеціальних місій, делегацій держав на міжнародних конференціях, постійних представництв держав при міжнародних організаціях, представництв міжнародних організацій в державах-членах або при інших міжнародних організаціях тощо.

Таким чином, норми галузі право зовнішніх зносин можна розділити на чотири групи: дипломатичне право, консульське право, право спеціальних місій, дипломатичне право міжнародних організацій. Основною складовою в праві зовнішніх зносин є дипломатичне і консульське право.

Джерелами права зовнішніх зносин є міжнародні звичаї та договори, серед яких головними є: Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 p., Віденська конвенція про консульські зносини 1963 р, Віденська конвенція про спеціальні місії 1969 p., Віденська конвенція про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р. та ін.

Особливістю права зовнішніх зносин є те, що разом з міжнародними договорами і міжнародними звичаями велике значення в ньому мають внутрішньодержавні правові акти, присвячені в тій чи іншій мірі правовому положенню іноземних дипломатичних консульських представництв на території держави перебування як непряме джерело).



3. Органи зовнішніх зносин України

Дипломатична діяльність держави реалізується через систему органів зовнішніх зносин. Розрізняють внутрішньодержавні і закордонні органи зовнішніх зносин.

У свою чергу, внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин поділяються на органи зовнішньої компетенції( так звані органи політичного керівництва: голова держави, уряд, міністерство закордонних справ) Та спеціальної компетенції (органи, які представляють державу в одній більш-менш широкій сфері її зовнішніх відносин).

Президент України відповідно до Конституції України забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступнийтво держави; представляє державу в міжнародних відносинах, здійсьнює керівнийтво зовнішньополітичною діяльністю держави; приймає рішення про визнання іноземних держав; призначає та звільняє голів дипломатичних представництв України.; здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде перегори та укладає міжнародні договори України;приймає вірчі і відзивні грамоти дипломатичних представників

іноземних держав; вносить до Верховної Ради України подання про призначення міністра закордонних справ України; присвоює вищі

дипломатичні ранги.

Верховна Рада України приймає закони, зокрема закони про

ратифікацію міжнародних договорів; визначає засади внутрішньої та зовнішньої політики; оголошує за поданням Президента України стан війни і укладення миру, схвалює рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України; призначає за поданням Президента

України міністра закордонних справ України; затверджує рішення про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснює контроль за їх використанням; схвалює рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України; надає законом згоду на обов'язковість міжнародних договорів України та денонсує міжнародні договори України.

Кабінет Міністрів України забезпечує державний суверенітет економічну самостійність України; здійснює заходи щодо реалізації зовнішньої політики держави; приймає рішення про проведення переговорів і укладення міжурядових і міжвідомчих договорів.

Міністерство закордонних справ України (МЗС), як один із цен тральних органів виконавчої влади, є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері зовнішніх зносин України.

Відповіді до Положення про МЗС України від 12 липня 2006 p., МЗС: бере участь провадженні зовнішньополітичної діяльності держави; розробляє пропозиції щодо визначення засад зовнішніх зносин; розробляє загальну стратегію зовнішньої політики України і представляє пропозиції Президентові України; забезпечує дипломатичні і консульські відносини України з іноземними державами, міжнародними організаціями, представництво і захист за кордоном інтересів України, прав і інтересів українських фізичних і юридичних осіб, ведення переговорів від імені України, розробку проектів міжнародних договорів України, нагляд за виконанням договорів України та ін.

До закордонних органів зовнішніх зносин відносяться:

-постійні органи (дипломатичні і консульські представництва, торгівельні представництва, постійні представництва держав при міжнародних організаціях);

- тимчасові органи (делегації на міжнародних нарадах і конференціях, спеціальні місії).

4. Поняття і джерела дипломатичного права

Дипломатичне право - це галузь міжнародного права, яка регулює дипломатичні відносини між суб'єктами міжнародного права, що здійснюються відповідними органами зовнішніх зносин, які покликані виражати волю таких суб'єктів та реалізовувати їхню зовнішню політику.

Деякі автори звужують це поняття до врегулювання становища та діяльності дипломатичних представництв, проте, на нашу думку, дипломатична діяльність не обмежується лише діяльністю представництв, а, отже, є ширшою. До того ж ми схильні вважати, що дипломатичне право регулює всю діяльність по представленню інтересів держави на міжнародному рівні, а також й представлення інтересів держави з боку влади - президентами, урядами, відповідними міністерствами та відомствами.

Встановлення дипломатичних відносин, як вірно зазначає М.Ю. Черкес, є не обов'язком, а правом кожної держави.141 Дійсно, ніхто не може зобов'язати державу встановлювати дипломатичні відносини, це випливає з цілей її зовнішньої політики, її державного курсу. Така позиція засновується на суверенній волі держави бути незалежною у своїх зовнішніх відносинах.

Держави з власних міркувань мають право розірвати дипломатичні відносини, припинити офіційні політичні контакти між державами, проте, з огляду на певні етичні міркування, держава не може розірвати дипломатичні відносини без пояснення причин такого вчинку. Це може відбуватися в результаті:

- припинення фактичної підтримки дипломатичних відносин без їх офіційного розірвання;

- розірвання дипломатичних відносин;

- виникнення між державами стану війни;

- зникнення однієї з держав як суб'єкта міжнародного права.

Але й розрив відносин не виключає їх поновлення, коли відпали обставини, що призвели до розриву, або змінилася політична ситуація у світі. Так, до 1973 року з Чилі було встановлено дипломатичні відносини з рядом держав, проте коли в країні відбувався антидержавний переворот, більшість із них розірвали ці відносини. Пізніше у зв'язку зі зміною державного устрою дипломатичні відносини було поновлено. Окремо слід вказати на існування можливості розірвання відносин, передбаченої Статутом ООН як санкція до держави, дії якої становлять загрозу миру та безпеці.

Головним джерелом права в цій галузі є Конвенція про дипломатичні відносини (Віденська конвенція), підписана 18 квітня 1961 року і ратифікована Україною в 1964 році. Конвенція регулює широке коло питань, що відносяться до дипломатичних відносин - як загальні засади, так і порядок здійснення представництва та статус таких представництв, дипломатичні привілеї та імунітети й ін.

5. Дипломатичні представництва. Поняття і види

Дипломатичне представництво - постійний закордонний державний орган зовнішніх зносин, створений на основі спільної угоди однією державою на території іншої для підтримання постійних офіційних контактів. Дипломатичне представництво виступає від імені своєї країни у всіх питаннях, що стосуються відносин з іншою стороною. Сучасна дипломатична практика використовує кілька видів дипломатичних представництв:

посольство - представництво першого вищого класу, очолюване послом або тимчасово повіреним у справах;

місія - представництво другого класу, очолюване посланником або повіреним у справах;

постійне представництво при міжнародних організаціях;

дипломатичні представництва, що мають з різних причин інші назви та особливості організації (наприклад, Народні бюро зовнішніх зв'язків у Лівії).

Відповідно до Закону України "Про дипломатичну службу" 2001 р. дипломатичними працівниками можуть бути громадяни України, які мають відповідну фахову вищу освіту, необхідні професійні та ділові якості, володіють державними та іноземними мовами і за станом здоров'я можуть бути направлені у довготермінове відрядження.

Дипломатичні представництва займають найвищу позицію серед закордонних органів зовнішніх зносин держави. Вони також носять назву дипломатичних місій.

Існує два види дипломатичних представництв: посольства і місії. Суттєвих відмінностей між посольствами та місіями немає, але більшість держав обмінюються дипломатичними представництвами - посольствами. Посольства очолює надзвичайний і повноважний посол, місію надзвичайний і повноважний посланник або повірений у справах.

Встановлення дипломатичних відносин між державами і заснуванні ня постійних дипломатичних представництв здійснюється на підставі угоди між відповідними державами.

6. Функції Диплом представ

Дипломатичне представництво є політичним представництвом держави, і Віденська конвенція таким чином визначає його Функції (ст. 3):

-- представництво держави, що акредитує, в країні перебування;

- захист інтересів держави, що акредитує, та її громадян у межах, котрі допущені міжнародним правом;

- ведення переговорів з урядом держави перебування;

- вияснення всіма законними засобами умов і подій у державі перебування і повідомлення про них урядові держави, що акредитує;

підтримування дружніх відносин між державою, що акредитує, і державою перебування і розвиток їхніх взаємовідносин у галузі економіки, культури і науки.

Згідно з Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 p., Дипломатичні представництва виконують наступні функції:

- представництво своєї держави в країні перебування;

- захист інтересів держави, що акредитує, та її громадян у країні перебування у межах, що допускаються міжнародним правом;

- ведення переговорів з урядом держави перебування з'ясування всіма законними засобами умов і подій в державі; перебування і повідомлення про них уряду держави, що акредитує.

- заохочення дружних відносин між державою, Ш° акредитує і державою перебування і розвитку їх взаємин в області економіки, культури і науки.

Зазначений вище перелік функцій дипломатичного представнццтва не є вичерпним. Воно може виконувати й інші функції наприклад консульські. Тоді в них створюються консульські ВІДДІЛИ.

В практиці соціалістичних держав часто складовою частиною дипломатичного представництва були торгівельні представництва,які відповідали за економічну співпрацю. Функціонування таких торгівельних представництв було пов*язано з державною монополією на зовнішню торгівлю.

Функції дипломатичного представництва закріплено у ст. З Віденської конвенції 1961 р. Найважливішими з них є:

- представництво акредитуючої держави у державі перебування;

- захист інтересів своєї держави у державі перебування та її громадян у рамках міжнародного права;

- ведення переговорів з урядом держави перебування;

- консульська;

- інформаційна, тобто збір всіма законними засобами відомостей про умови і події у державі перебування і повідомлення про них уряду акредитуючої держави;

- заохочення дружніх відносин між державою, яку представляє дипломатичне представництво, і державою перебування та розвиток їх взаємовідносин у галузі економіки, культури, науки тощо.

На нашу думку, доцільно також зупинитися на понятті та функціях торгівельних представництв.

Торговельне представництво - це частина дипломатичного Представництва в окремій державі, здійснює свою діяльність під загальним керівництвом посла (посланника) і підзвітне профільному міністерству (зовнішньої торгівлі або економіки і т.д.). Поширені випадки, коли торговельне представництво очолював торгівельний представник, якого призначає уряд.

Інститут торговельних представництв введений до системи зовнішніх зносин держав завдяки практиці колишнього Союзу РСР і був закріплений у Віденській конвенції 1961 р. У дипломатичній практиці цей інститут є складовою частиною відповідних посольств і місій.

Основними функціями торговельних представництв за кордоном є:

¦ видання дозволів на здійснення торговельних операцій установам, які беруть участь у зовнішньоторговельному обороті;

¦ регулювання і контроль діяльності організацій, які мають дозвіл на самостійний вихід на зовнішній ринок;

¦ запровадження операцій із зовнішньої торгівлі для організацій, які беруть участь у зовнішньоторговельному обороті;

¦ видача дозволів на ввезення товарів, свідоцтв про проходження товарів, дозволів на транзит товарів через країну;

¦ контроль у країні перебування за виконанням законів про зовнішню торгівлю організаціями, які беруть участь у зовнішньоторговельному обороті;

¦ вивчення загальних умов і торговельної кон'юнктури у країні перебування.

Функції дипломатичного представництва

Віденська конвенція 1961 року «Про дипломатичні зносини» у статті 3 закріпила функції дипломатичного представництва відповідно до міжнародного права. До них належать:

-- представницька функція, що полягає в представництві держави, яка акредитує, у державі перебування;

-- захист у державі перебування інтересів держави, що акредитує, і її громадян у межах, що допускаються міжнародним правом;

-- ведення*переговорів з урядом держави перебування;

-- інформаційна функція -- з'ясовування всіма законними способами умов і подій у державі перебування і повідомлення про них уряду держави, що акредитує;

-- функція заохочення дружніх відносин між державою, що акредитує, і державою перебування та розвиток їхніх взаємовідносин в галузі економіки, культури і науки.

Представницька функція полягає в тому, що дипломатичне представництво держави, що акредитує, представляє її в державі перебування в повному обсязі, тобто воно вправі цілком представляти її політичні, економічні, соціальні, культурні й інші інтереси. Ця функція заснована на суверенній владі держави -- суб'єкта міжнародного права, що має об'єктивне право на представництво (право посольства).

7. Голова дипломатичного представництва

Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р. (ст 14) визначає три класі голів дипломатичних представництв:

- надзвичайний і повноважний посол;

- надзвичайний і повноважний посланник;

- повірений у справах.

Найменування голів постійних дипломатичних представництв де- ' яких держав є іншими. Наприклад, в дипломатичній практиці Святого Престолу послу відповідає нунцій, а посланнику - інтернунцій.

Голови постійних дипломатичних представництв перших двох класів акредитуються при голові держави, а голова дипломатичного представництва третього класу - при міністрі закордонних справ Також їх статус відрізняється щодо старшинства та етикету.

Клас, до якого належатиме голова дипломатичного представництва (а тим самим - клас дипломатичного представництва), визначається домовленістю між державами.

До призначення голови представництва держава, що акредитує запитує у держави перебування агреман (згоду) на призначення конкретної особи головою представництва в даній державі. Відмова в наданні агреману або відсутність відповіді перешкоджає призначенню даної особи головою представництва. Держава перебування не повинна У повідомляти державі, що акредитує, мотиві відмови в агремані. Якщо агреман було надано, призначеному послу або посланнику видаються вірчі грамоти для їх вручення голові держави перебування.

Під час офіційної церемонії вони вручаються голові держави перебування і цим розпочинається дипломатична місія представника на посаді посла або посланника.

Місія дипломатичного представника припиняється за ініціативою держави,що акредитує (вихід у відставку, нове призначення, хвороба), або за ініціативою держави перебування в разі визнання даної особи Реrsoпа non grata, або в разі дісмісла (оголошення дипломата приватною особою), або відмови дипломата виконувати свої функції. Підставами для припинення діяльності представництва в цілому є розірвання дипломатичних відносин, стан війни, припинення існування однієї із сторін як суб'єкта міжнародного права, а також інколи соціальна революція в одній з держав або просто неконституційна зміна уряду.

8. Початок місії глави дипломатичного представництва

Перш ніж призначити главу представництва, слід запитати агреман (п. 1 ст. 4 Віденської конвенції), тобто згоду уряду приймаючої держави на призначення даної особи. Запитання необхідне, щоб не допустити помилки в призначенні особи, яка нелояльна або недружня, а тому небажана у країні перебування. Агреман запитується в письмовій або усній формі (Ф.Ф. Молочков навіть пише про запитання по телефону), але в умовах суворої таємниці, тому що відмова в агремані може вплинути на відносини між державами і відбитися на долі дипломата, якого потім важко буде призначити в іншу державу. Чим більш Дружні відносини між державами, тим швидше надходить відповідь на агреман. Довга відсутність відповіді свідчить, що в агремані відмовлено. Відповідно до п. 2 ст. 4 Віденської конвенції держава, що акредитує, не має права вимагати мотивів відмови. Дипломатичний представник, який отримав агреман, вважається персоною грата (persona grata), тобто бажаною особою, на відміну від персони нон грата (persona non grata), Кот. рою вважається дипломат, який не отримав агреман. У 1992 р уряд Росії призначив своїм послом в Естонії Артура Кузнецова, який до призначення був міністром в одному з естонських урядів і вийшов у відставку з причин політичних розбіжностей. Як зазначалось, той факт, що інтереси Росії в Естонії має представляти людина, яка ще кілька місяців тому входила в уряд Естонії, є “безпрецедентним у світовій дипломатичній практиці”, причому до моменту призначення А. Кузнецов ще був естонським громадянином, а про його призначення повідомлення з'явилось до отримання агремана. Не дивно, що уряд Естонії довго роздумував щодо агремана15.

На інших співробітників дипломатичного представництва отримання агремана не потрібне. Видача в'їзної візи для них є згодою їхнього прийняття. Однак для військових, морських або авіаційних аташе, як це вказано у ст. 7 Віденської конвенції, держава перебування може просити заздалегідь повідомляти їхні імена для схвалення.

Після отримання агремана й офіційного призначення в дану країну дипломатичного представника як глави представництва йому вручається вірча грамота і відзивна грамота його попередника. Вірча грамота -- це загальні повноваження глави представництва. Назва походить від слова “вірити”, оскільки основний смисл грамоти -- прохання до глави приймаючої держави “вірити всьому тому, що буде говорити” глава дипломатичного представництва. Відзивна грамота -- документ, що офіційно підтверджує закінчення місії попередника. Вона вручається главі держави знову призначеним представником разом з вірчою грамотою.

Як випливає зі статті 13 Віденської конвенції, глава представництва починає виконання своїх обов'язків з моменту вручення вірчих грамот, хоча практика деяких держав виходить з іншого факту: прибуття в приймаючу державу і подання завірених копій вірчих грамот міністру закордонних справ. Про вручення вірчих грамот глава представництва сповіщає глав всіх дипломатичних представництв у даній країні.

9. Закінчення місії дипломатичного представництва

Місія дипломатичного представництва припиняється “за повідомленням держави, що акредитує, державу перебування про те, що функції дипломатичного агента припинені” (п. “а” ст. 43 Віденської конвенції), тобто з відкликанням дипломатичного представника. Звичайно це пов'язано з кадровою політикою держави. Місія припиняється також у зв'язку зі смертю глави представництва. У цьому разі пост глави місії заміщується старшим за рангом співробітником представництва, а якщо такого немає, посада залишається вакантною до нового призначення.

Функції припиняються також за повідомленням держави перебування, що вона відмовляється визнавати дипломатичного агента співробітником представництва. Йдеться про застосування положень ст. 9 Віденської конвенції, відповідно до якої держава перебування може у будь-який момент без пояснювання причин повідомити державу, котра акредитує, що глава представництва або будь-який інший його співробітник оголошуються persona non grata, тобто небажаною особою. У цьому разі держава, що акредитує, зобов'язана відізвати цю особу або припинити її функції у представництві. Звичайно проголошення persona non grata є результатом “дій, несумісних із статусом дипломатичного представника”, таких, як втручання у внутрішні справи держави, висловлювання, в яких убачається неповага до держави перебування або її офіційних осіб, збір інформації недозволеними засобами тощо.

Місія закінчується з розривом дипломатичних відносин, остаточним відкликанням дипломатичного представництва (статті 44-- 45 Віденської конвенції). У разі розриву дипломатичних відносин держава перебування має поважати і охороняти приміщення дипломатичного представництва разом з його майном і архівами, а якщо це пов'язано з озброєним конфліктом, -- сприяти дипломатичному персоналу і членам сімей для якнайшвидшого їхнього виїзду, в тому числі з наданням перевізних засобів.

У разі нелегітимної зміни політичного режиму або державного ладу в країні перебування місія дипломатичного представництва припиняється, якщо держава, що акредитує, вважає зміни, котрі трапились, недопустимими. Якщо це трапляється у державі, що акредитує, нова влада має підтвердити визнання повноважень глави місії. Нарешті, місія припиняється у разі припинення існування держави, що акредитує.



10. Структура та персонал дипломатичних представництв

Дипломатичний персонал -- це насамперед глава представництва. Відповідно до ст. 14 Віденської конвенції глави дипломатичних представництв підрозділяються на три класи: клас послів і нунціїв (так йменуються дипломатичні представники Ватикану), які акредитуються при главі держави; клас посланників (для Ватикану -- інтернунціїв), які акредитуються також при главах держав; клас постійних повірених у справах, які акредитуються при міністерстві закордонних справ.

еси та інформації представництва. Всіх аташе іноді об'єднують поняттям “аташат”.

Персонал дипломатичних представництв поділяється на три категорії: дипломатичний, адміністративно-технічний і обслуговуючий.

Членами дипломатичного персоналу є члени персоналу представництва, які мають дипломатичний ранг. Дипломатичні ранги - це службові звання, які, на відміну від встановлених міжнародним правом класів, які призначені лише для голів представництв, надаються дипломатичним працівникам на основі законодавства держави, що їх кредитує.

В Україні Законом «Про дипломатичні ранги» від 28 листопада 2002 р. встановлені наступні ранги для дипломатичних агентів: Надзвичайний і Повноважний Посол; Надзвичайний і Повноважний Посланник першого класу; Надзвичайний і Повноважний Посланник Крутого класу; радник першого класу; радник другого класу; перший секретар першого класу; перший секретар другого класу; другий секретар першого класу; другий секретар другого класу; третій секретар та аташе.

Адміністративно-технічний персонал - економісти, референдуми, перекладачі, шифрувальники, канцелярські працівники, технічні секретарі та ін. Всі ці співробітники не мають дипломатичні ранги.

Дипломатичні ранги -- це ступені розрізнення дипломатичних представництв, дипломатичного персоналу посольств і місій, а також співробітників апарату зовнішньополітичного відомства. У сучасній міжнародній практиці глави дипломатичних представництв мають такі найменування: посол -- надзвичайний і повноважний посол (скорочено -- посол); посланник -- надзвичайний посланник і повноважний міністр (скорочено -- повноважний міністр); постійний повірений у справах (скорочено -- повірений у справах); тимчасовий повірений у справах. Ранги дипломатичним представникам надаються внутрішньодержавними актами.

Службові посади дипломатичних працівників такі: радник- посланник, радники. Радники посольства здійснюють самостійне керівництво певними сферами діяльності (політичні, економічні, культурні), підпорядковуючись вказівкам посла. У разі відсутності посла його заміняє один з радників; у цей період він несе повну відповідальність за діяльність дипломатичного представництва і має статус посла. Крім того, у склад представництва входять 1-й секретар, 2-й секретар, 3-й секретар, аташе, серед яких виділяють спеціальних і військових. Спеціальні (з науки і техніки, з праці, економіки, фінансів) є висококваліфікованими спеціалістами в даній галузі діяльності й працюють у країні перебування за своєю кваліфікацією. Вони мають зміцнювати контакти у тій сфері, яка їм довірена і в якій вони є спеціалістами. Військовий аташе може бути один, представляючи збройні сили своєї країни у цілому, але їх може бути декілька, відповідно до родів військ, у тому числі військово-морський і військово-повітряний. Військові аташе представляють військове відомство своєї країни, вони є радниками глави представництва з військових питань. Прес-аташе завідує питаннями пр

Обслуговуючий персонал включає шоферів, прибиральників, садівників, кухарів, кур'єрів та інших осіб, що виконують обов*язки з обслуговування Дипломатичного представництва. Він переважно комплектується з громадяни держави перебування.

Встановлення чисельності персоналу дипломатичного предстая ництва в принципі є компетенцією держави, що акредитує. Щоправда Віденська конвенція 1961 р. допускає можливість пропозицій з боку приймаючої держави щодо скорочення персоналу іноземних представництв.

11. Дипломатичний корпус

В літературі з міжнародного права існує таке поняття, як «дитоматичний корпус>. У вузькому розумінні, дипломатичний корпус-це сукупність голів іноземних дипломатичних представництв, які акредитовані у державі перебування. У широкому розумінні - крім голів дипломатичних представництв, у дипломатичний корпус входять всі члени дипломатичного персоналу всіх іноземних дипломатичних представництв, які акредитовані у державі перебування, а також члени їх родини.

Дипломатичний корпус виступає як єдине ціле щодо церемоніальних питань, під час урочистих заходів (наприклад, вступ на посади голови держави, відзначення національного свята, висловлення чуття та ін.).

Дипломатичний корпус очолює дуаєн (старшина), яким, за існуючою традицією, стає найвищій за класом і перший за часом перебування у приймаючій державі голова одного із акредитовані ній дипломатичних представництв. У католицьких державах папський нунцій. Серед обов'язків дуаєна - консультування ново призначених голів дипломатичних представництв щодо традицій, про та особливостей взаємовідносин з владою держави перебування.

Сукупність дипломатичних представників у країні перебування носить назву дипломатичного корпусу. Розрізняють дипломатичний корпус у вузькому і широкому значенні. У вузькому -- це тільки глави представництв. У широкому -- всі дипломатичні співробітники, а також члени їхніх сімей: дружини, незаміжні дочки і неповнолітні сини. Належність до дипломатичного корпусу відомство закордонних справ країни перебування засвідчує дипломатичною карткою.

Дипломатичний корпус -- не організація, що заснована на праві, не юридична або міжнародна особа, не суб'єкт міжнародного права. Це -- сукупність дипломатичних представників (дипломатичних співробітників), які акредитовані у даній державі. Дипломатичний корпус виступає як колективне об'єднання з протокольних приводів: державне свято, урочисті події в державі або в її керівників. У цих випадках дипломатичний корпус поздоровляє або співчуває. Дипломатичний корпус очолює дуайєн, або старійшина. Звичайно це глава представництва, старший за віком чи за часом перебування в даній країні серед глав представництва однакового класу. У деяких державах ним завжди є папський нунцій. Старшинство розрізнюється також серед глав дипломатичних представників -- за класом або за часом перебування (вручення вірчих грамот) в приймаючій державі.

12. Дипломатичні привілеї та Імунітети

у силу свого особливого положення дипломатичним агентам і та дипломатичним представництвам надаються виключні гарантії, покликані забезпечувати максимально сприятливі умови для виконання ними своїх функцій. Під дипломатичним імунітетом розуміти непідлеглість дипломатичних представництв та їх Персоналу місцевій юрисдикції. Дипломатичні привілеї - деякі собливі права, пільги та переваги, які надаються дипломатичним представництвам та їх персоналу.

У Віденській конвенції 1961 р. дипломатичні імунітети і привілеї. Вділені на імунітети і привілеї дипломатичного представництва та шбисті імунітети і привілеї членів дипломатичного персоналу та та їх родин.

До пертої категорії відносяться: недоторканність приміщень Дипломатичного представництва, недоторканість його архівів і документів, фіскальні (митні) пільги та переваги, право на прапор, право на безперешкодні зносини представництва зі своїм центром та іншими представництвами своєї держави тощо.

До другої категорії відносяться: особиста недоторканість, недоторканість особистої резиденції, повний імунітет від кримінальної юрисдикції держави перебування, а також від цивільної і адміністративної юрисдикці у відношенні виконавчих дій, фіскальний імунітет, митні привілеї, звільнення від особистих повинностей.

Допускаються три виключення з імунітету від цивільної та адміністративної юрисдикції держави перебування: дипломатичному агенту кожна пред'явити судовий позов з приводу нерухомого майна, яким дипломат або член його родини володіє особисто, позов по спадкоємній справі, у якому дипломати виступають як спадкоємці і т.п., а також позов із приводу професійної чи комерційної діяльності, якою вони приймаються з метою особистої вигоди.

15. Постійні представництва держав при міжнародних організаціях

Однією з характерних рис сучасних міжнародних відносин є ріст числа та значення міжнародних організацій у забезпеченні миру і різнобічного співробітництва суб'єктів міжнародного права. Найбільш вагома роль у справі створення і функціонування міжнародних організацій належить державам. Держава в міжнародній організації може бути представлена постійним представництвом і місією спостерігачів.

Постійні представництва при міжнародних організаціях можуть відкривати тільки держави -- члени таких організацій. Держави, що не є членами таких організацій, але заінтересовані в їх діяльності, можуть мати при них постійні місії спостерігачів, якщо це допускається установчими документами організацій.

Слід мати на увазі, що відкриття при міжнародній організації постійного представництва є правом держави, а не її обов'язком. Тому що таке право випливає з об'єктивного права на представництво в міжнародних відносинах.

Питання про розміщення штаб-квартири міжнародної організації або її відділення повинно бути узгоджене із державою, що приймає, оскільки тільки вона може дати дозвіл на це. При цьому, як правило, укладається угода між організацією і державою перебування. З державою перебування організації також узгоджується питання про відкриття постійних представництв дер-жав-членів. Але, на відміну від дипломатичного представництва, якось дана згода держави, що приймає, на відкриття постійних представництв держав при міжнародній організації поширюється на всі держави, що мають намір відкрити такі представництва. Отже, надалі вже не потрібно погоджувати це питання з державою перебування в кожному окремому випадку відкриття нового постійного представництва.

Правове становище представництв держав при міжнародній організації визначається насамперед статутом самої організації, а також нормами Віденської конвенції про представництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня 1975 року, угодами про привілеї та імунітети організації й інших міжнародно-правових документів.

Функції постійних представництв держав при міжнародних організаціях зафіксовані в статті 6 зазначеної Віденської конвенції 1975 року. До них, зокрема, належать:

а) забезпечення представництва держави, що посилає, при організації;

б) підтримка зв'язку між державою, що посилає, і організацією;

в) ведення переговорів з організацією й у її рамках;

г) з'ясовування здійснюваної в організації діяльності і повідомлення про неї уряду держави, що посилає;

ґ) забезпечення участі держави, що посилає, у діяльності організації;

д) захист інтересів держави, що посилає, у відношенні організації;

є) сприяння здійсненню цілей і принципів організації шляхом співробітництва з організацією й у її рамках.

У статті 7 цієї ж Конвенції визначені функції постійної місії наглядачів при міжнародній організації. Слід зазначити, що в порівнянні з функціями постійного представництва вони носять більш обмежений характер. Зокрема, вони полягають в:

а) забезпеченні представництва держави, що посилає, і охороні її інтересів стосовно організації, а також підтримці зв'язків із нею;

б) з'ясовуванні здійснюваної в організації діяльності і повідомленні про неї уряду держави, що посилає;

в) сприянні співробітництву з організацією і веденні з нею переговорів.

Слід вказати на те, що частина функцій постійних представництв держав при міжнародних організаціях практично збігається з функціями дипломатичних представництв. Але тут є і розрізнення, що пов'язані зі специфікою діяльності міжнародних організацій і наявністю тристоронніх зв'язків (держава, що посилає,-- оргалізація -- держава, що приймає) у процесі здійснення такої діяльності.

Зазначені обставини визначають і особливості процедури призначення і припинення функцій членів персоналу постійних представництв і його кількісний склад. Так, наприклад, стаття 9 Конвенції 1975 року закріплює принцип свободи призначення співробітників постійних представництв. При цьому чисельність персоналу представництва не повинна виходити за межі, що є розумними і нормальними з урахуванням функцій організації, потреб даного представництва, а також обставин і умов, що існують у державі перебування (стаття 14).

Представництво держав у міжнародній організації зазвичай містить у собі таких осіб: главу представництва, членів дипломатичного, адміністративно-технічного й обслуговуючого персоналів.

Повноваження глави представництва видаються від імені глави держави, глави уряду, міністра закордонних справ або іншого компетентного органу. Особливістю призначення глави постійного представництва є те, що для нього не потрібно одержання агремана. Глава представництва вручає генеральному секретарю організації свої повноваження, що дають правову підставу для виконання ним своїх функцій.

Держава, що акредитує, повідомляє організацію про призначення, посаду, звання співробітників представництва, про прибуття і вибуття персоналу і членів їхніх родин; про місцезнаходження помешкань представництва і приватних резиденцій співробітників і т.п.

Припинення функцій персоналу постійного представництва в Конвенції зв'язується з двома умовами:

1) повідомленням про це організації державою, що посилає;

2) остаточним або тимчасовим відкликанням постійного представництва.

У зв'язку з тим, що персонал постійного представництва акредитований при міжнародній організації, а не при державі перебування, оголошення члена персоналу persona non grata не передбачено. Водночас статті 77, 84 і 85 Конвенції 1975 року враховують законні інтереси держави, що приймає. У них закріплено, що всі члени персоналу представництва, які користуються привілеями та імунітетами, зобов'язані шанувати закони і постанови держави перебування. У разі «серйозного й очевидного» порушення кримінального законодавства держави, що приймає, або такого ж втручання в її внутрішні справи, держава, що посилає, відкликає таких осіб, припиняє їхню діяльність або вживає заходів для їхнього від'їзду. При цьому тягар доведення «серйозного й очевидного» порушення лежить на державі перебування.

Привілеї та імунітети, передбачені Конвенцією 1975 року для постійних представництв і їхнього персоналу, аналогічні дипломатичним привілеям та імунітетам. У 1946 році була укладена Конвенція про привілеї та імунітети ООН, у якій вони визначені у відношенні організації і представників членів ООН у головних і допоміжних органах і на конференціях, що скликаються організацією. До особистих привілеїв та імунітетів, зокрема, належать: імунітет від особистого арешту або затримання і від накладення арешту на особистий багаж, а також судово-процесуальний імунітет; недоторканність усіх паперів і документів; право користуватися шифром і деякі інші. Передбачені в даній Конвенції привілеї та імунітети носять функціональний характер, тобто поширюються на сферу виконання службових обов'язків представниками держав -- членів ООН. І хоча практично всі такі держави мають постійні представництва при ООН і її спеціалізованих установах, у Конвенції 1946 року про них і їхні імунітети нічого не говориться. Угода між ООН і США 1947 року про штаб-квартиру Організації також не містить згадки про постійні представництва держав як органів зовнішніх зносин, тут говориться тільки про постійних представників, їхні привілеї та імунітети, що збігаються з дипломатичними привілеями та імунітетами. У 1947 році була підписана Конвенція про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН.

У ній також закріплюються привілеї та імунітети представників, але не постійних представництв держав. Ці особливості зазначених угод і викликали необхідність прийняття Віденської конвенції про представництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру 1975 року.

16. Привілеї та імунітети міжнародних організацій та їх посадових осіб

Віденська конвенція встановлює перелік привілеїв й імунітетів, якими користуються представництва та їхній склад, а також спеціальні місії та місії спостерігачів. Вони є досить схожими на ті, що надаються звичайним дипломатичним представництвам.

Що ж до дипломатичної діяльності міжнародних організацій, то вона передбачає їх представництво в інших організаціях та державах, відрядження організаціями спеціальних місій, ведення переговорів і підписання договорів з різноманітних питань. Так, в Україні є Представництва ООН, ОБСє, Всесвітнього банку за інших міжнародних організацій. Нерідко вони також направляють спеціальні місії, окремих спостерігачів від організацій, як це було, наприклад, під час виборів Президента України в 2004 році. Проте, слід відмітити, що все ж таки це питання врегульовується здебільшого статутами організацій, тому потребує узагальнення практики і вироблення єдиної доктрини.

Привілеї та імунітети міжнародних організацій та їх посадових осіб. Невід'ємне право володіти ними закріплене в установчих актах більшості міжнародних організацій. Зокрема, у ст.105 Статуту ООН констатується:

1. "Організація Об'єднаних Націй користується на території кожного зі своїх членів такими привілеями та імунітетами, які потрібні для досягнення її мети.

2. Представники членів Організації і її посадові особи також користуються привілеями та імунітетами, які потрібні для самостійного виконання ними своїх функцій, що зв'язані з діяльністю Організації".

У статутах спеціалізованих організацій також міститься положення про привілеї та імунітети як організацій, так і їх посадових осіб. Наприклад, ст.ХІІ Статуту ЮНЕСКО, ст. 67 Статуту ВООЗ. Але при цьому слід підкреслити, що статути міжнародних організацій закріплюють лише принцип надання привілеїв та імунітетів і не розкривають їх конкретний зміст, порівняно з іншими міжнародно-правовими актами, які спеціально укладені з цього приводу. До цих актів належать: 1) Конвенція про привілеї і імунітети Організації Об'єднаних націй 1946 p.; 2) Конвенція про привілеї та імунітети спеціалізованих установ 1947 p.; 3) Конвенція про правовий статус, привілеї та імунітети міждержавних економічних організацій, які діють у певних сферах-співробітництва, 1980 p.; 4) Генеральна угода про привілеї та імунітети Ради Європи; 5) Угоди міжнародних організацій з країнами перебування та ін. Як приклад можна навести угоди Швейцарії з міжнародними організаціями, що розташовані на її території: МОП, ВООЗ, ВМО.

Привілеї та імунітети міжнародних організацій і їх посадових осіб мають функціональний характер, тобто вони надаються для досягнення організацією своєї мети і для безперешкодного виконання її посадовими особами своїх функцій. На практиці це означає, що вони діють тоді, коли посадова особа перебуває при виконанні службових обов'язків. А тому вони значною мірою відрізняються від дипломатичних привілеїв та імунітетів. Ця відмінність полягає в тому, що обсяг вказаних привілеїв та імунітетів у міжнародних організаціях і їх посадових осіб вужчий, ніж обсяг привілеїв та імунітетів як самого дипломатичного представництва, так і її співробітників. Винятком із загального правила є категорія вищих посадових осіб: генеральний секретар організації і його заступники, а також члени Міжнародного Суду ООН, які користуються дипломатичними привілеями та імунітетами.

Привілеї та імунітети міжнародних організацій і їх персоналу

Для успішного виконання функцій, закріплених у засновницьких документах, міжнародні міжурядові організації потребують певної незалежності від влади держави перебування, тобто привілеїв та імунітетів. Сучасне міжнародне право надає привілеї та імунітети як універсальним, так і регіональним міжнародним організаціям. Зазвичай привілеї та імунітети міжнародних організацій визначаються у їх статутних документах, багатосторонніх конвенціях і двосторонніх угодах між організацією і державою перебування. Сьогодні намітилася тенденція щодо уніфікації привілеїв та імунітетів міжнародних організацій.

Відповідно до Конвенції про привілеї та імунітети ООН 1946 р., Організація має в принципі такі самі привілеї та імунітети, як і дипломатичні представництва, хоча зі своєю специфікою. Так, ООН на території своєї штаб-квартири в Нью-Йорку має власну службу безпеки, а також радіомережу, що здійснює радіопередачі. Але щодо злочинів, скоєних на території штаб-квартири ООН, юрисдикцію здійснюють суди США. При цьому жодні процесуальні дії у приміщеннях ООН влада США не може здійснювати без дозволу Генерального секретаря ООН.

За Угодою між ООН і США 1947 р. про штаб-квартиру ООН влада Сполучених Штатів не повинна перешкоджати в'їзду в штаб-квартиру Організації і виїзду з неї представників держав, співробітників ООН та інших офіційних осіб. США зобов'язані видавати візи на в'їзд у країну співробітникам ООН, експертам, персоналу постійних представництв держав при ООН.

...