Міжнародне право і дипломатія

Подібна угода була також укладена в 1946 р. між ООН і Швейцарією, де знаходиться штаб-квартира Європейського відділення ООН (Женева).

Особисті привілеї та імунітети співробітників ООН залежать від їх статусу і виконуваних функцій. Дипломатичні привілеї та імунітети в повному обсязі поширюються на відносно невелике коло співробітників ООН - Генерального секретаря і його заступників. До заступників Генерального секретаря ООН прирівнюються виконавчі секретарі економічних комісій ООН (для Європи, Азії і Тихого океану, Західної Азії, Африки, Латинської Америки і Карибського басейну), представник Генерального секретаря ООН на Кіпрі, представник ООН для Індії і Пакистану та деякі інші співробітники. Особисті привілеї та імунітети поширюються також на членів сімей вказаних співробітників.

За положеннями Конвенції 1946 р. решта співробітників ООН має функціональні привілеї та імунітети, що поширюються на них тільки при виконанні службових обов'язків.

Експерти ООН, які беруть участь у виконанні місій організації, мають привілеї та імунітети, необхідні їм для виконання функцій у період діяльності місії. Це правило стосується експертів неурядових організацій та інших осіб, які залучаються ООН до роботи в семінарах, симпозіумах, конференціях й інших заходах, що проводяться організацією.

Відповідно до Конвенції про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН 1947 р., ці міжнародні організації мають практично ті самі привілеї та імунітети, що й ООН.

Ця Конвенція передбачає, що дипломатичні привілеї та імунітети надаються в повному обсязі тільки вищому посадовцю спеціалізованої установи і членам його сім'ї. В додатках до Конвенції, які поширюються на певні спеціалізовані установи ООН, а також в угодах, що укладаються спеціалізованими установами з державою перебування, передбачається надання цих привілеїв та імунітетів і деяким іншим керівникам спеціалізованих установ.

Так, у Додатку IV до Конвенції 1947 р. визначено, що дипломатичними привілеями та імунітетами в повному обсязі користується, крім Генерального директора ЮНЕСКО, і його заступник, а також дружина і неповнолітні діти останнього. За угодою між ЮНЕСКО і Францією - державою перебування цієї організації - дипломатичні привілеї та імунітети надаються на території Франції також директорам департаментів ЮНЕСКО і деяким іншим службовцям, їх подружжю і дітям, що знаходяться на їх утриманні.

На решту співробітників спеціалізованих установ ООН поширюються функціональні привілеї та імунітети.

17. Спеціальні місії

Існують випадки, коли необхідним є вирішення певних завдань чи розгляду певних питань спільно протягом певного часу, але не постійно. Для цього держави можуть направляти до інших держав спеціальні місії - тимчасові за своїм характером, що й відрізняє їх суттєво від дипломатичних представництв.

Слід зазначити, що дипломатія загалом виникла саме як дипломатія спе- ціальних місій, оскільки тривалий час Не існувало настільки міцних зв'язків між державами, щоб відкривати постійні представництва. Окремі делегації направлялися до держав для вирішення поставлених завдань На певний час, але не постійно. Поступово, з припиненням епохи завоювань та розвитком дружніх економічних, політичних і культурних стосунків між державами та встановленням постійних дипломатичних відносин постало питання щодо необхідності представлення держави в іншій державі на постійній основі для вирішення нагальних питань політичного та іншого характеру.

Діяльність спеціальних місій на сьогодні регулюється Конвенцією про спеціальні місії 1969 p., згідно з якою під спеціальною місією розуміється тимчасова місія, яка за своїм характером представляє державу та направляється нею в іншу державу за погодженням з останньою щодо спільного розгляду певних питань чи виконання певних завдань.

Конвенцією передбачається можливість направлення однієї й тієї ж спеціальної місії в дві чи декілька держав, загальної місії двома або декількома державами, або окремих спеціальних місій двома чи декількома державами для розгляду питання, яке представляє для них спільний інтерес.

Звернімося до порядку функціонування спеціальної місії.

Загальноприйнятим є те, що держава може направляти спеціальну місію в іншу державу за згодою останньої, попередньо отриманою через дипломатичні та інші узгоджені або взаємоприйнятні канали. Утім, И можна отримати й усно.

Функції спеціальної місії визначаються за взаємною згодою обох держав. Ці функції зумовлені тим, що постійні представництва не завжди в змозі охопити весь спектр взаємовідносин між державами, а іноді й виникає потреба в спеціальних знаннях для вирішення певних питань, для чого до складу місії включаються відповідні спеціалісти. При цьому направляюча держава може на свій розсуд призначити членів спеціальної місії, повідомивши попередньо приймаючій стороні всю необхідну інформацію про її чисельність і склад і, зокрема, прізвища і посади осіб, яких вона має намір призначити. Приймаюча держава може не дати своєї згоди на направлення спеціальної місії, чисельність якої вона не вважає прийнятною через обставини й умови в приймаючій державі та потреб даної місії. Вона може також, не повідомляючи причин відмови, не дати згоди на призначення будь-якої особи як члена спеціальної місії.

Функції спеціальної місії розпочинаються з моменту встановлення місією офіційного контакту з міністерством закордонних справ або іншим органом приймаючої держави, щодо якого є домовленість.

Діяти від імені спеціальної місії і вести листування з приймаючою державою уповноважений глава спеціальної місії або, якщо направляюча держава такого не призначила, один з її представників, зазначений останньою. Приймаюча держава адресує листування, що стосується спеціальної місії, главі місії або, якщо він не призначений, то зазначеному вище представнику або безпосередньо, або через постійне дипломатичне представництво. Всі офіційні справи з приймаючою державою, доручені спеціальній місії направляючою державою, ведуться з міністерством закордонних справ або через це міністерство, або з іншим органом приймаючого уряду, щодо якого є домовленість.

Щодо припинення діяльності місії, то це може відбуватися за домовленістю держав, після виконання її завдань, після закінчення строку (якщо його не було подовжено), після повідомлення направляючої держави про припинення або відкликання місії, після повідомлення приймаючої держави про те, що вона вважає її діяльність припиненою. Оскільки відкриття місії не залежить від встановлення постійних дипломатичних відносин (і може відбуватися без , таких), то розірвання таких відносин між направляючою державою і приймаючою державою не тягне за собою припинення діяльності спеціальних місій, що існують у момент розірвання відносин.

Відносно привілеїв та імунітетів спеціальної місії слід відзначити, що в принципі вони подібні до привілеїв й імунітетів дипломатичних представництв.

Проте, слід додати одне зауваження. Як влучно визначив К.К. Сандровський, заперечення викликає той факт, що поряд із проголошенням недоторканості приміщення спеціальної місії Конвенція містить норму щодо можливості вирішення питання доступу до приміщення в односторонньому порядку, коли .згода глави місії «може передбачатися». У такому випадку ігнорується принцип абсолютної недоторканості приміщень дипломатичних представництв, оскільки місія може розміщуватися і в цих приміщеннях. Ця умова викликає неприйняття Конвенції деякими державами.

18. Привілеї та імунітети спеціальної місії та її членів

У преамбулі Конвенції про спеціальні місії зазначається, що спеціальним місіям завжди надавався особливий режим, відповідно привілеї та імунітети, що стосуються спеціальних місій, надаються не для вигоди окремих осіб, а для забезпечення ефективного виконання функцій спеціальних місій як місій, що за своїм характером представляють державу.

Загальні переваги, які надаються спеціальній місії, закріплені у ст. 22 Конвенції, яка констатує, що приймаюча держава повинна надавати спеціальній місії можливості, необхідні для виконання її функцій, беручи до уваги характер і завдання спеціальної місії. Головна особливість полягає в тому, що надання таких можливостей, привілеїв та імунітетів є тепер не питанням ввічливості чи доцільності, відданим на розсуд держави, а її правовим обов'язком.

У разі прохання з боку спеціальної місії приймаюча держава зобов'язана сприяти їй в одержанні потрібних приміщень, а також у створенні належних житлових умов для її членів. Це стосується, передусім, орендованих приміщень. Принагідно зазначимо, що ст. 23 Конвенції не покладає на приймаючу державу обов'язок брати участь у витратах на оплату членами місії житлових приміщень, оскільки спеціальна місія не звільняється від сплати податків, зборів і мита, що являють собою оплату за конкретні види обслуговування.

Приміщення, в яких розташовується спеціальна місія, недоторканні. Це означає, що представники приймаючої держави не можуть увійти туди інакше, як за згодою глави спеціальної місії, або, у відповідних випадках, за згодою глави постійного дипломатичного представництва відряджаючої держави, акредитованого в приймаючій державі. Така згода може передбачатися у випадку пожежі або іншого стихійного лиха, що становить серйозну загрозу громадській безпеці, лише в тому разі, якщо немає змоги отримати безпосередню згоду глави спеціальної місії або, у відповідних випадках, глави дипломатичного представництва. Гадаємо, що це положення ст. 25 п. 1 суперечить загальноприйнятій дипломатичній практиці, тому що воно створює можливості для зловживань з боку властей держави перебування.

На приймаючу державу покладено спеціальний обов'язок вживати всіх належних заходів для захисту приміщень і спеціальної місії від будь-якого вторгнення або завдання шкоди та для відвернення будь-якого порушення спокою місії або ображання її гідності. Приміщення спеціальної місії, предмети облаштування та інше майно, що використовується для роботи, а також транспортні засоби користуються імунітетом від обшуку, реквізиції, арешту та виконавчих дій.

Архіви і документи спеціальної місії недоторканні в будь-який час та незалежно від їх місцезнаходження.

Оскільки це не суперечить законам і правилам про зони, в'їзд у які забороняється або регулюється з міркувань державної безпеки, приймаюча держава повинна забезпечувати всім членам спеціальних місій свободу пересування і поїздок її територією тією мірою, якою це необхідно для виконання функцій спеціальної місії. При цьому варто наголосити на праві членів спеціальної місії вільно контактувати із постійним представництвом у державі перебування незалежно від місця знаходження спеціальної місії.

Безумовно, однією з найнеобхідніших умов успішного функціонування спеціальної місії є свобода зносин. За ст. 28 Конвенції, приймаюча держава повинна дозволяти й охороняти вільні зносини спеціальної місії для всіх офіційних цілей. При зносинах із урядом акредитуючої держави, її дипломатичними представництвами, консульськими установами та іншими спеціальними місіями або з окремими групами тієї ж місії, де б вони не перебували, спеціальна місія може користуватися всіма прийнятними засобами, включаючи кур'єрів та закодовані або зашифровані депеші. Але встановлювати й експлуатувати радіопередавач вона може лише за згодою приймаючої держави.

Офіційна кореспонденція спеціальної місії, вся кореспонденція, що стосується спеціальної місії та її функцій, недоторканна.

Пошта спеціальної місії прирівнюється до дипломатичної пошти і не підлягає ні розкриттю, ні затриманню. Всі місця, зайняті поштою спеціальної місії, мусять мати видимі зовнішні знаки, які вказують на їх характер, і можуть містити тільки документи та предмети, призначені для офіційного користування спеціальною місією. Місія може використовувати дипломатичних кур'єрів ad hoc. їх правовий статус такий самий, як у кур'єра, якого використовують постійні дипломатичні представництва згідно зі ст. 27 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 p., хоча і в першому, і в другому випадку цього явно недостатньо. А тому зараз у Комісії міжнародного права ООН на стадії завершення перебуває проект Конвенції про дипломатичних кур'єрів.

Щодо особистих привілеїв та імунітетів глави і членів спеціальної місії, потрібно, насамперед, виокремити принцип особистої недоторканності глави і членів дипломатичного персоналу спеціальної місії. Вони не підлягають арешту або затриманню у будь-якій формі. Для цього приймаюча держава має вжити всіх заходів, щоб запобігти будь-яким посяганням на їх особу, свободу або гідність.

Особисті приміщення представників акредитуючої держави в спеціальній місії та членів її дипломатичного персоналу користуються такими ж недоторканністю і захистом, що й приміщення спеціальної місії.

Представники акредитуючої держави в спеціальній місії та члени її дипломатичного персоналу користуються імунітетом від кримінальної юрисдикції приймаючої держави. Вони користуються також імунітетом від цивільної та адміністративної юрисдикції приймаючої держави, крім випадків:

а) майнових позовів, що стосуються приватного нерухомого майна на території приймаючої держави, якщо тільки особа не володіє ним від імені акредитуючої держави, для потреб місії

б) позовів, що стосуються спадкування, щодо яких особа виступає як виконавець заповіту, опікун над спадковим майном, спадкоємець, відмовник від спадкоємства як приватна особа, а не від імені акредитуючої держави

в) позовів, що стосуються будь-якої професійної або комерційної діяльності, здійснюваної особою в приймаючій державі за межами її офіційних функцій

г) позовів про відшкодування збитків, завданих унаслідок випадку, що стався за участю транспортного засобу, використовуваного за межами офіційних функцій особи.

Винятки, передбачені у п. 2 ст. 31, вичерпні та не підлягають розширеному тлумаченню.

Крім цього, представники акредитуючої держави в спеціальній місії та члени її дипломатичного персоналу не зобов'язані давати свідчення як свідки. Принагідно зазначимо, що імунітет від юрисдикції представників спеціальної місії і членів дипломатичного персоналу в державі перебування не звільняє їх від юрисдикції акредитуючої держави.

Глава і члени дипломатичного персоналу спеціальної місії звільняються від усіх прямих податків, зборів та мита (особистих і майнових, державних, районних і муніципальних), за винятком непрямих податків, зазвичай включених у ціну товарів або обслуговування, зборів і податків на приватне нерухоме майно, що перебуває на території приймаючої держави, якщо особа не володіє ним від імені акредитуючої держави для потреб місії. Однаковою мірою це стосується податків на спадщину та мито, які стягує приймаюча держава, зборів і податків на приватний дохід, джерело якого є у приймаючій державі, та на капіталовкладення в комерційні підприємства у приймаючій державі (ст. 33). У цьому випадку їм можуть бути висунуті цивільні позови, вони не можуть посилатися на свій імунітет стосовно податків на спадщину та мито, які стягують відповідні органи приймаючої держави.

Приймаюча держава не має права примушувати представників акредитуючої держави в спеціальній місії до виконання ними різних трудових та державних обов'язків, незалежно від їх характеру, а також до таких військових обов'язків, як реквізиція, контрибуція та військовий постій.

Згідно з Конвенцією, приймаюча держава, у межах прийнятих нею законів і правил, дозволяє ввозити предмети, призначені для офіційного користування спеціальною місією, для особистого користування представниками акредитуючої держави в спеціальній місії та членами її дипломатичного персоналу і членами їх сімей, які живуть з ними, і звільняє від усіх митних зборів, податків і пов'язаних з цим зборів, за винятком складських зборів, зборів на перевезення та подвійного роду послуги.

Особистий багаж члена спеціальної місії звільняється від огляду, якщо немає серйозних підстав припускати, що він містить предмети, на які не поширюються винятки, викладені вище, або предмети, ввезення і вивезення яких заборонене законом чи регулюється карантинними правилами приймаючої держави. Такий огляд проводять лише у присутності особи або її уповноваженого представника.

Поширена практика, коли член дипломатичного персоналу і глава спеціальної місії на території країни перебування можуть перебувати разом із дружиною та іншими членами сім'ї. Члени сім'ї глави і члени дипломатичного персоналу спеціальної місії, що перебувають разом з ним, користуються, якщо вони не є громадянами держави перебування, такими ж привілеями та імунітетами, як і член дипломатичного персоналу спеціальної місії (п. 1 ст. 39).

Приймаюча держава не може обмежувати в'їзд членів сім'ї спеціальних місій. Такі обмеження можуть застосовуватись лише щодо певних спеціальних зон, які є предметом особливої турботи держави з приводу її безпеки, забезпечення правопорядку тощо.

Конвенція встановлює також відповідні привілеї та імунітети для адміністративно-технічного та обслуговуючого персоналу (ст. 36---37). Інші члени спеціальної місії та члени приватного обслуговуючого персоналу, які є громадянами приймаючої держави і постійно в ній проживають, користуються ними у тому обсязі, в якому це допускає приймаюча держава. Остання зобов'язана здійснювати свою юрисдикцію над цими особами так, щоб не втручатися у здійснення функцій спеціальної місії.

Позаяк члени спеціальної місії є представниками акредитуючої держави як суб'єкта міжнародного права, відповідно лише вона може відмовитися від імунітету та юрисдикції, причому ця відмова має бути завжди належним чином виражена. Відмова від імунітету та юрисдикції щодо цивільної або адміністративної справи не означає відмову від імунітету щодо виконання рішення, для чого вимагається спеціальна відмова. Якщо хтось із членів спеціальної місії подасть позов із названої категорії справ, -- це позбавляє його права посилатися на імунітет від юрисдикції щодо зустрічних позовів, безпосередньо пов'язаних з основним позовом (ст. 41).

Конвенція не виключає можливість укладення державами на основі принципу взаємності угоди про надання привілеїв та імунітетів адміністративно-технічному та обслуговуючому персоналу спеціальної місії, аналогічної наданим дипломатичному персоналу.

Важливим теоретичним і практичним питанням є визначення часових рамок, у межах яких члени спеціальних місій мають право користуватися привілеями та імунітетами. Згідно з п. 1 ст. 43 Конвенції, кожен член спеціальної місії користується ними з моменту вступу на територію приймаючої держави з метою здійснення своїх функцій у спеціальній місії або якщо вони вже перебувають на цій території з того моменту, коли про їх призначення повідомляється Міністерству закордонних справ або іншому органу приймаючої держави, щодо якого є домовленість.

Якщо функції членів спеціальної місії вичерпуються, їх привілеї та імунітети припиняються у той момент, коли вони залишають територію приймаючої держави або після закінчення розумного строку, встановленого для цієї мети, але продовжують тривати до цього часу навіть при збройному конфлікті. У випадку смерті члена спеціальної місії члени його сім'ї продовжують користуватися привілеями та імунітетами, на які вони мають право, до закінчення розумного строку для залишення території приймаючої держави.

Треба зазначити, що навіть під час збройного конфлікту приймаюча держава повинна надавати сприяння, необхідне для якомога швидшого виїзду осіб, що користуються привілеями та імунітетами і не є громадянами приймаючої держави, та членів сімей таких осіб незалежно від їх громадянства. У разі потреби вона зобов'язана надавати в їх розпорядження транспортні засоби для них самих та їх майна.

Крім цього, приймаюча держава має забезпечити вивезення зі своєї території архівів спеціальної місії.

За відсутності або при розірванні дипломатичних чи консульських відносин між акредитуючою і приймаючою державами та якщо функції спеціальної місії припинилися, акредитуюча держава може, навіть у випадку збройного конфлікту, довірити охорону її майна й архівів третій державі, прийнятній для приймаючої держави.

Важливим моментом у Конвенції є положення про те, що без шкоди для своїх привілеїв та імунітетів особи зобов'язані поважати закони і постанови приймаючої держави. Вони не мають права втручатися у внутрішні справи цієї держави. Представники акредитуючої держави в спеціальній місії та члени її дипломатичного персоналу не повинні займатися у приймаючій державі професійною або комерційною діяльністю з метою особистої вигоди.

Принципове значення мають положення ст. 49 Конвенції, що стосуються недопущення дискримінації між державами. Однак не вважається дискримінацією, якщо держава застосовує будь-які положення Конвенції обмежувально через аналогічне застосування цього положення до її спеціальної місії в акредитуючій державі або якщо держави за звичаєм або угодою між собою змінили обсяг переваг, привілеїв та імунітетів для своїх місій. Така зміна не застосовується щодо держав за умови, що вона не буде несумісна з об'єктом і метою цієї Конвенції та не впливає на здійснення третіми державами своїх прав або на виконання ними своїх зобов'язань.

На завершення розгляду питання про привілеї та імунітети, а також аналізу Конвенції про спеціальні місії варто зазначити, що вона відкрита для підписання всіма держа-вами-членами ООН або будь-якої зі спеціалізованих установ (Міжнародного агентства з атомної енергії чи учасників Міжнародного суду), а також будь-якою іншою державою, запрошеною Генеральною Асамблеєю ООН стати учасницею цієї Конвенції. З огляду на те, що сьогодні майже всі держави є членами ООН, не існує жодних дискримінаційних норм щодо її підписання.

Безумовно, Конвенція має певні недоліки, однак вона стала значним кроком до подальшого розвитку сучасного дипломатичного права.

19. Поняття та джерела консульського права

Консульське право - сукупність міжнародно-правових норме що регламентують правове положення і порядок діяльності консульських установ. Головним джерелом консульського права є, Віденська кодвениція про консульські зносини 1963 р. Важливу роль у консульських відноЯ синах відіграють двосторонні консульські конвенції, у яких, крім врегулювання загальних питань, закріплюються особливості здійсненим консульських відносин між конкретними державами. Загальні засадім діяльності консульських установ також визначаються актами наці-м онального законодавства, зокрема, Консульським статутом України, затвердженим Указом Президента України 1994 р.і Положенням прої нештатних (почесних) консулів України, затвердженим Указом Президента України ;1997 p.,Інструкцією про порядок консульської легалізацій офіційних документів в Україні і,за кордоном, затвердженою наказом МЗС України від 2002р.

Консульське право є частиною міжнародного права, яке складається із правових норм і принципів, що закріплюють статус членів консульського представництва у зв'язку з виконанням ними консульських функцій у приймаючій державі, а також під час їхнього переміщення через територію третьої держави.

Воно визначає найважливіші консульські функції, права та обов'язки консулів, їх класи, правовий статус консульського представництва, а також рухомого і нерухомого майна, що перебуває в його віданні.

Як відомо, дипломатичний представник, який здійснює дипломатичні зносини і веде переговори, може при потребі здійснювати консульські функції у державі перебування. Консул, за загальним правилом, не виконує функцій політичного представника. Отже, формально консульський інститут не входить у дипломатичний корпус. Багато держав не визнають за консулом статус дипломата, інші поєднують їхні функції, ще інші -- консульські зносини, не маючи дипломатичних зносин.

Консульське право закріплює правові основи діяльності консульського представництва та його членів у приймаючій державі, встановлює чіткі межі його компетенції і дає змогу належно реалізувати свої функції з використанням привілеїв та імунітетів.

На відміну від дипломатичного права консульське право майже до початку XX ст. існувало як звичаєве право, тобто ґрунтувалося на звичаєвих нормах і національному законодавстві держав. Сучасне консульське право прийнято вважати конвенційним правом, оскільки за останнє сторіччя воно зазнало суттєвих змін як у плані кодифікації, так і в розширенні сфери застосування.

Однак упродовж цього сторіччя була проведена значна робота щодо кодифікації норм консульського права, яка завершилась прийняттям Віденської конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 р. Усвідомлюючи ту обставину, що держави довший час не зможуть відмовитись від можливості врегулювання консульських зносин на двосторонній основі, розробники цієї Конвенції прийняли досить компромісне і гнучке рішення, за яким її положення не будуть відбиватися на інших міжнародних угодах, що діють між державами. Ст. 73 Віденської конвенції про консульські зносини констатує, що жодне з положень Конвенції не заважає державам укладати міжнародні угоди, які підтверджують і розширюють їх положення.

Поряд з Віденською конвенцією 1963 р. держави й надалі обирають різні способи врегулювання статусу консульського представництва та його членів. Існуюча кількість двосторонніх консульських конвенцій засвідчує, що переважна їх більшість закріплює аналогічні положення, які вміщуються у Віденській конвенції. Така практика має особливо важливе значення у діяльності тих держав, які ще не стали учасниками Віденської конвенції про консульські зносини 1963 р.

Отже, звідси випливає, що до найважливіших міжнародно-правових актів -- джерел консульського права -- належать: Віденська конвенція про консульські зносини від 24 квітня 1963 р., регіональна Гаванська конвенція про консульських чиновників від 28 лютого 1928 р., ратифікована 12 американськими державами, і Каракаська конвенція 1911 р. про консульські функції, укладена між п'ятьма латиноамериканськими державами (Болівія, Колумбія, Еквадор, Перу і Венесуела), а також значна кількість двосторонніх конвенцій.

У преамбулі Віденської конвенції зазначено, що норми міжнародного звичаєвого права продовжують регулювати питання, прямо не передбачені її положеннями. Важливим джерелом сучасного консульського права є консульська практика, закріплена в нормах внутрішньодержавного права, рішення і висновки міжнародних судових органів, національних судів, а також загальна доктрина міжнародного права.

20. Поняття і види консульських установ

Консульська установа (консульство) - це постійний державний орган зовнішніх зносин, заснований в іншій державі на підставі угоди між цими державами для виконання консульських функцій у певному консульському окрузі.

У міжнародній практиці розрізняють такі види консульських установ: генеральне консульство, консульство, віце-консульство і консульське агентство. Ці установи очолюють відповідно генеральний консул, консул, віце-консул і консульський агент. Консули і віце-консули, крім тих випадків, коли вони очолюють консульські установи, можуть входити як звичайні посадовці до складу генеральних консульств. Сьогодні доволі поширене відкриття консульських відділів при дипломатичних представництвах. Очолюють ці відділи завідувачі, які іменуються генеральними консулами або консулами. Як заведено на практиці, завідувачам консульських відділів посольств не видаються патент і екзекватура, оскільки вони діють як співробітники дипломатичного представництва.

Основні функції консульських установ визначені у Віденській конвенції про консульські зносини 1963 р. Це, зокрема, такі:

1) захист у державі перебування інтересів своєї держави, її громадян і юридичних осіб у межах, що допускаються міжнародним правом;

2) сприяння розвитку торгових, економічних, культурних та наукових зв'язків між державою, яка представляється, і державою перебування, а також сприяння розвитку дружніх відносин між ними;

3) з'ясування всіма законними шляхами умов і подій у торговому, економічному, культурному та науковому житті держави перебування, повідомлення про них уряду держави, що представляється, і надання відомостей зацікавленим особам;

4) виконання адміністративних і нотаріальних функцій;

5) надання допомоги та сприяння фізичним і юридичним особам держави, яка представляється, у тому числі правової;

6) надання допомоги морським (річковим) суднам і літакам та їх екіпажам;

7) виконання інших функцій, покладених на консульську установу державою, яка представляється, що не забороняються законами і правилами держави перебування.

При виконанні функцій консульські установи повинні керуватися як нормами міжнародного права, так і законами своєї держави та держави перебування. Важливу роль у консульських відносинах між державами відіграють двосторонні консульські конвенції. На відміну від дипломатичних представництв, консульські установи мають право напряму зноситися тільки з місцевими властями консульського округу. Якщо виникає необхідність у взаємодії з урядом держави перебування, то її можна реалізувати тільки за допомогою дипломатичного представництва своєї держави. За відсутності дипломатичних відносин держави можуть покласти виконання деяких дипломатичних функцій на консульські установи за згодою уряду приймаючої держави. У таких випадках консульства мають право зноситися з урядом держави перебування.

У більшості держав консульські установи підлеглі міністерствам закордонних справ, а також дипломатичному представництву своєї держави в державі перебування.

За нормами міжнародного і внутрішньодержавного права консули можуть представляти фізичних і юридичних осіб своєї держави в судах та інших органах держави перебування в порядку, передбаченому у вказаних нормах.

Найпоширенішими видами діяльності консульських установ є: видача віз, видача і продовження строків дії паспортів, реєстрація своїх громадян, які постійно проживають на території консульського округу, реєстрація актів цивільного стану, легалізація і нотаріальне засвідчення документів та ін. За виконання вказаних дій консульства стягують консульські збори у валюті держави перебування. Держави можуть укласти між собою угоду про скасування стягування всіх або деяких видів консульських зборів.

Консульські установи припиняють діяльність у таких випадках:

1) закриття консульської установи;

2) вихід території, на якій розташований консульський округ, з-під суверенітету держави перебування;

3) війна між державами, що раніше встановили консульські відносини.

Консульські представництва

Консульські відносини між державами регулюються згаданою конвенцією про консульські відносини 1963 р. і двосторонніми угодами між ними та внутрішньодержавними актами. В Україні чинним є Консульський статут України, затверджений Указом Президента України № 127/94 від 2 квітня 1994 р. із змінами, внесеними Указами Президента України № 1043/96 від 5 листопада 1996p., № 150/97від 17 лютого 1997р., № 70/99 від 27 січня 1999 р. і № 474/2002 від 21 травня 2002 р. Крім того, між Україною і рядом держав укладено консульські угоди.

Відповідно до ст. 5 Віденської конвенції про консульські зносини (далі -- консульська конвенція) функціями консульських установ є:

а) захист в державі перебування інтересів держави, що представляється, її фізичних і юридичних осіб у межах, які допустимі міжнародним правом;

б) сприяння розвитку торгових, економічних, культурних і наукових зв'язків між державою, що представляється, і країною перебування;

в) вияснення всіма законними способами умов і подій в економічному, культурному і науковому житті держави перебування і повідомлення про них уряду і заінтересованим особам держави, що представляється;

г) видача паспортів, проїзних документів і віз громадянам для проїзду в державу, що представляється, або тим, хто бажає виїхати в державу, що представляється;

д) виконання функцій нотаріуса, регістратора актів громадянського стану і деякі інші адміністративні функції, якщо це 0е суперечить законам країни перебування;

е) охорона інтересів громадян держави, що представляється, допомога і сприяння їм, у тому числі в судових або слідчих установах, а також неповнолітнім при необхідності встановлення над ними опіки або піклування;

є) допомога суднам і літакам, їхнім екіпажам і розгляд усілякого роду спорів між їхніми членами, а також виконання інших функцій, що не суперечать законам країни перебування.

Консульський статут України визначає функції консульських представництв України і відповідно до Консульської конвенції конкретизує їх згідно з Конституцією України та її законодавством. Статут передбачає, що консульські установи мають уживати заходів щодо громадян України у країні перебування, які мають користуватися всіма правами, наданими їм законодавством цієї держави, двосторонніми угодами і міжнародним правом. Якщо дії консула в країні перебування не приведуть до відновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб України, він має проінформувати про це главу дипломатичного представництва України в цій країні й Міністерство закордонних справ України.

Функції консула стосуються військового обліку громадян України, які тимчасово проживають у країні перебування, виконання доручень судово-слідчих органів України, реєстрації і розірвання шлюбу відповідно до законодавства України, встановлення батьківства, опіки і піклування, заходів щодо охорони майна громадян України. Консул також сприяє громадянам України, котрих затримано, котрі перебувають під арештом або відбувають покарання в країні перебування. Консул видає паспорти й візи, приймає осіб з питань громадянства України для передачі їхніх заяв Президенту України, здійснює нотаріальні дії.

Крім того, консул сприяє торговим і військовим суднам під час заходження їх в порти консульського округу. Зокрема консул забезпечує вчасне прибуття лоцмана на корабель, зв'язок корабля з берегом і береговою владою, приймає заяви про морський протест (статті 341,342 КТМ України) і складає акт про морський протест (ст. 346 КТМ України), сприяє нормальному перебуванню в даному порту корабля і його екіпажу. Ці ж дії консул виконує стосовно повітряного судна і його екіпажу.

21. Глава і персонал консульської установи

Віденська конвенція 1963 р. встановила для глав консульських установ чотири класи: 1) генеральний консул; 2) консул; 3) віце-консул; 4) консульський агент.

Генеральний консул очолює генеральне консульство або консульський відділ дипломатичного представництва; консул - консульство, віце-консул - віце-консульство. Останні також можуть бути помічниками або заступниками генерального консула. Віце-консул може виконувати обов'язки заступника консула. Консульський агент очолює консульське агентство.

В Україні, як і в більшості держав, консульські працівники є службовцями міністерства закордонних справ і їм присвоюються дипломатичні ранги. У деяких країнах консульська служба відокремлена від дипломатичної і консульським працівникам присвоюються спеціальні ранги.

Глави консульських установ призначаються державою, яку представляють, і допускаються до виконання функцій державою перебування. Держава, яку представляють, забезпечує главу консульської установи спеціальним документом - консульським патентом, що засвідчує його посаду і вказує, як правило, його повне ім'я і прізвище, клас, консульський округ і місцезнаходження консульської установи. Держава, яку представляють, направляє цей патент зазвичай дипломатичними каналами уряду держави, на території якої глава консульської установи повинен виконувати функції. Глава консульської установи допускається до виконання функцій тільки після отримання дозволу на це з боку держави перебування. Цей дозвіл, яку б форму він не мав, іменується екзекватурою. Держава, що відмовляє у наданні екзекватури, не зобов'язана повідомляти мотиви своєї відмови. З моменту отримання екзекватури вважається, що глава консульської установи приступив до виконання функцій. З цієї дати визначається його старшинство відносно глав консульських установ інших держав, розташованих у конкретному консульському окрузі.

Згідно з Віденською конвенцією про консульські зносини 1963 p., персонал консульських установ поділяється на три категорії:

1) консульські посадовці, що перебувають на консульській службі і виконують консульські функції;

2) консульські службовці, що виконують адміністративно-технічну роботу;

3) обслуговуючий персонал.

У принципі, консульські посадовці повинні бути громадянами держави, яку представляють. Громадяни держави перебування або третіх держав можуть призначатися на консульські посади державою, яку представляють, тільки з безумовно висловленої згоди держави перебування.

Держава перебування може у будь-який час повідомити державу, яка представляється, про те, що будь-який член персоналу консульської установи є persona non grata, У такому разі держава, що представляється, повинна відкликати цю особу або припинити її функції в консульській установі. Влада держави перебування (зазвичай міністерство закордонних справ) видає консулам консульські картки, які підтверджують їх посадове становище і наявність привілеїв та імунітетів відповідно до міжнародного права.

Функції члена персоналу консульської установи припиняються, зокрема, на таких підставах: а) повідомлення держави перебування державою, яка представляється, про те, що його функції припиняються (відкликання); Ь) анулювання екзекватури (оголошення persona non grata); с) повідомлення державою перебування держави, яка представляється, про те, що держава перебування перестала вважати його працівником консульського персоналу.

Призначення і допущення глав консульських установ

Призначення глави консульської установи державою, що представляється, можливе за умови згоди країни перебування. Для цього посадовій особі, яка призначається, видається консульський патент (або подібний до нього акт), що містить відомості про особу, яка призначається, котрий засвідчує її посаду, категорію або клас, до якого вона належить, і деякі інші відомості про неї. Дозвіл на виконання консульської посади, котрий дає приймаюча держава, йменується консульською екзекватурою. Лише після її отримання призначена особа може приступити до виконання своїх функцій. Відмова в екзекватурі може не пояснюватися. Приймаюча держава має негайно повідомляти власті округу про допущення глави консульської установи до виконання своїх функцій. Інші співробітники консульської установи призначаються за міркуваннями держави, що представляється, влада якої сповіщає приймаючій державі прізвище та ім'я призначеного і його клас. Разом з тим ще до прибуття співробітник консульської установи може бути проголошений недопустимим, у зв'язку з чим держава, що представляється, повинна анулювати його призначення.

Як згадувалось, дипломатичне представництво є політичним представництвом. Консульське не є таким. У тих країнах, де відсутні дипломатичні представництва, консульській установі може бути надано право здійснення дипломатичних функцій.

Глава консульської установи може виконувати консульські функції в інтересах декількох держав за згодою країни перебування. В Україні для цього необхідна спеціальна вказівка МЗС. Про призначення, прибуття і відбуття консульських співробітників повідомляється Міністерство закордонних справ країни перебування.

Як і дипломатичний представник, консульська посадова особа може бути проголошена persona non grata.

Почесні консули. Практика СРСР не знала інституту почесних консулів. Український консульський статут у повній відповідності До консульської конвенції таку можливість передбачив. Почесним йменується консул, який призначається з громадян країна перебування, або громадянин держави, що представляється, якщо він має постійне мешкання в країні перебування. Як правило, почесний консул призначається тоді, коли потреба в консульських послугах в інтересах держави, що представляється, виникає не часто. Крім того, це дає можливість економити в коштах на утримання представництва. Він призначається з числа осіб, які відомі своїми позитивними якостями, “котрі займають позитивне становище в суспільстві держави перебування” (ст. 92 Консульського статуту). Вони не повинні бути на державній службі у країні перебування і брати активної участі в її політичному житті. В Україні їхній статус регламентовано Положенням про нештатних (почесних) консулів України, затвердженим Указом Президента України № 150/97 від 17 лютого 1997 р. Почесний консул виконує ті ж функції, має ті ж права, що і штатний консул.

Достатньо ліберальний порядок призначення почесних консулів в останній час призводить до великих дипломатичних скандалів. У1995 р. стало відомо, що Коста-Ріка призначила своїм почесним консулом у Москві Сергія Михайлова, як стверджували, ватажка так званого сонцевського угруповання, відомого в кримінальних колах під прізвиськом “Михась”. Яким чином цей міжнародний злочинець став консулом, встановити не вдалося, але після викривання він був негайно позбавлений цього статусу, а разом з ним ще більше 150 таких самих “консулів” Коста-Ріки, у тому числі близький знайомий “Михася”, громадянин Росії, Австрії і ще ряду країн Шабтай Калманович з таким самим злочинним минулим

Розглянемо механізм та принципи призначення глав консульських установ. . Адже в різних країнах існує різна практика призначення акредитуючою державою та визнання країною перебування компетентності консульського співробітника. Так, у більшості країн, зокрема в Україні, глави консульських установ усіх рангів призначаються МЗС України. В США, наприклад, генеральні консули призначаються декретом президента країни, а решта -- державним секретарем. Проте, оскільки йдеться про призначення офіційного представника за кордон, необхідно враховувати й точку зору країни перебування, яка в порядку здійснення своїх суверенних прав, зрештою, може й відмовитись прийняти того чи іншого представника. Ось чому необхідно заздалегідь урегульовувати це питання шляхом узгодження позицій обох заінтересованих сторін. З цим пов'язана практика попередньої домовленості на призначення глави консульської установи з боку майбутньої країни перебування. Така домовленість певною мірою нагадує отримання агреману для голів дипломатичних представниіггв, і по суті її існування пояснюється тими ж мотивами. Перед тим як направити держслужбовця -- консульського співробітника на роботу за кордон, його кандидатуру необхідно узгодити з органами влади країни перебування. Цього вимагає не лише здоровий глузд, а й етика міждержавних відносин. Так, у ст. З Консульської конвенції між Україною і Республікою Молдова від 29 серпня 1995 р. зазначається: «1. Для призначення глави консульської установи акредитуюча держава має отримати попередню згоду держави перебування. Якщо держава перебування не згодна на це, вона не зобов'язана пояснювати мотиви свого рішення».

Вимога попередньої згоди, як правило, порушується лише на двосторонній основі, в порядку виконання консульських конвенцій. Багатостороння ж Віденська конвенція про консульські зносини не містить цього положення як загальної норми міжнародного права. Вона просто констатує, що глави консульських установ призначаються акредитуючою державою і допускаються до виконання своїх функцій країною перебування: «1. Глави консульських установ призначаються акредитуючою державою і допускаються до виконання своїх функцій державою перебування. 2. За умови дотримання положень цієї Конвенції формальності щодо призначення і Допущення глави консульської установи визначаються, відповідно, законами, правилами і звичаями акредитуючої держави і держави перебування» (ст. 10).

Що стосується формальностей, то, як правило, консул повинен отримати відповідний документ -- так званий «консульський патент». Органи влади країни перебування, яким вручається патент, розглядають питання про допущення консула до виконання ним службових обов'язків у зазначеному консульському окрузі. Таке допущення або визнання консула оформляється шляхом видачі екзекватури, тобто дозволу країни перебування на виконання консульських функцій в узгодженому консульському окрузі. Так, у Консульській конвенції між Україною та Російською Федерацією від 15 січня 1993 р. зазначається: «2. Акредитуюча держава передає Міністерству закордонних справ держави перебування консульський патент про призначення глави консульської установи. 3. За поданням консульського патенту держава перебування видає главі консульської установи екзекватуру в можливо короткий строк. 4. Глава консульської установи може приступити до виконання своїх обов'язків після того, як держава перебування видасть йому екзекватуру. 5. Держава перебування до видачі екзекватури може дозволити главі консульської установи тимчасово виконувати свої функції. 6. Після видачі главі консульської установи екзекватури або дозволу тимчасово виконувати його функції держава перебування негайно сповіщає органи влади консульського округу і вживає всіх необхідних заходів, щоб надати главі консульської установи можливість виконувати свої обов'язки і користуватися усіма правами, пільгами, привілеями та імунітетами, передбаченими цією Конвенцією» (ст. З, п. 2, 3, 4, 5, 6).

Порядок і форма видачі екзекватури визначаються внутрішнім правом країни перебування. Екзекватура може бути видана у формі окремого документа, підписаного главою уряду або міністром закордонних справ, а іноді від імені уряду в цілому. Трапляється, що окремий документ у вигляді екзекватури не видається взагалі, а лише робиться напис дозволу на консульському патенті.

Загальновизнаною нормою в міжнародному праві є право країни перебування відмовити у видачі екзекватури, не пояснюючи при цьому причин відмови. «Держава, що відмовляє у видачі екзекватури, не зобов'язана повідомляти акредитуючій державі мотиви такої відмови»,-- говориться у Віденській конвенції про консульські зносини (ст. 12, п. 2). Слід, проте, зазначити, що запит згоди на призначення консула і запит екзекватури -- це далеко не одне й те ж. Запит згоди на призначення консула, як ми вже згадували, робиться по дипломатичних каналах і стосується особи консульського представника. Екзекватура ж видається після призначення консула в країні перебування у відповідь на представлений

патент. При цьому сутність екзекватури полягає в дозволі займатися консульською діяльністю в певному консульському окрузі, тому питання про особу самого представника вже не має ніякого значення, оскільки воно вирішене країною перебування ще тоді, коли вона давала дозвіл на звернення акредитуючої держави, тобто до видачі патенту.

Зрозуміло, що як екзекватура, так і консульський патент є необхідними лише для глав самостійних консульських установ. Для керівників консульських відділів посольств і місці, хоча вони іноді й іменуються генеральними консулами або консулами, надання патенту та отримання екзекватури не передбачене. Вони залишаються дипломатичними агентами, що перебувають у штаті посольств та місій, зі звичайним для них порядком призначення та вступу на посаду, тобто для них необхідно отримати тільки в'їзну візу в країну перебування і здійснити нотифікацію (повідомлення) про їхнє призначення.

Для інших консульських посадових осіб (тобто крім глав самостійних консульських установ) консульськими конвенціями встановлюється, як правило, такий порядок: акредитуюча держава заздалегідь повідомляє міністерство закордонних справ країни перебування їхні повні імена, прізвища, ранг, посаду в консульській установі. Про співробітників консульств, які виконують адміністративні або технічні функції, повідомляються ті ж самі дані, крім рангів, оскільки вони таких не мають. Після отримання такої нотифікації та повідомлення про прибуття даної особи, вона вважається такою що приступила до виконання своїх обов'язків, після чого компетентні органи країни перебування видають консульським посадовим особам, співробітникам консульства та членам їхніх родин, які мешкають разом із ними, відповідні посвідчення. Так, у згадуваній вже Конвенції між Україною та РФ у ст. 5 зазначається: «Акредитуюча держава в особі своїх компетентних органів заздалегідь листовно повідомляє Міністерство закордонних справ держави перебування про наступне: 1) прізвище, 'ім'я, громадянство, посаду працівників консульської установи, дату їхнього прибуття, їхнього остаточного відбуття або припинення їхніх функцій, а також про будь-яку зміну їхнього статусу під час роботи у консульській установі; 2) прізвище, Ім'я, громадянство, дату прибуття, остаточного відбуття членів сім'ї кожного працівника консульської установи, а також про те, що та чи інша особа стає або перестає бути членом сім'ї: компетентні органи влади держави перебування видають безкоштовно, згідно з встановленим порядком цієї держави, посвідчення працівникам консульської установи та членам їхніх сімей, за винятком тих, які є громадянами держави перебування або постійно проживають у ній».

З моментом видачі екзекватури, як і з врученням вірчих грамот послом або посланником, пов'язані певні правові наслідки, крім офіційного вступу на посаду, а саме: генеральний консул у даному конкретному місті країни перебування, який раніше від інших отримав екзекватуру, вважається дуайєном консульського корпусу. До речі, консульський корпус, у широкому значенні слова, складається із всіх консульських посадових осіб всіх іноземних консульств, розміщених у даному місті країни перебування, тож функції його дуайєна, по суті, збігаються з функціями дуайєна дипломатичного корпусу.

Відмічаючи певну тотожність ситуацій під час вручення консульського патенту, екзекватури та вірчих грамот, необхідно згадати й про ті відмінності, що існують у зазначених процедурах. Так, якщо місія глави дипломатичного представництва розпочинається тільки після вручення ним своїх вірчих грамот, які протягом усього часу виконання дипломатичної місії залишаються в компетентних структурах країни перебування, то місія глави консульської установи, навпаки, розпочинається тільки після повернення йому патенту з виданою до нього екзекватурою. На відміну від вірчих грамот, що адресовані главам країн перебування і їм вручаються, консульські патенти не містять конкретного адресата. Вони складаються за формулою:«всім, кого це може стосуватися», або «всім, хто побачить даний документ», і разом з екзекватурою за необхідності пред'являються консулом під час виконання ним своїх службових функцій.