Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 347. 65/68 (091)

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора юридичних наук

ЕВОЛЮЦІЯ СПАДКОВОГО ПРАВА В УКРАЇНІ

(ІСТОРИЧНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ)

спеціальність: 12.00.01 - теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень

НЕЛІН ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ

Київ - 2010

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі теорії та історії держави і права Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий консультант:

Безклубий Ігор Анатолійович, доктор юридичних наук, професор, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри теорії та історії держави і права.

Офіційні опоненти:

Никифорак Михайло Васильович, доктор юридичних наук, професор, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, завідувач кафедри теорії та історії держави і права.

Захарченко Петро Павлович, доктор юридичних наук, доцент, Київський національний університет внутрішніх справ, доцент кафедри теорії та історії держави і права.

Дзера Олександр Васильович, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України, академік Академії наук Вищої школи України, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри цивільного права.

Захист відбудеться "10" жовтня 2010 р. о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 26.001.04 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 253).

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий "08" листопада 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, доктор юридичних наук, професор Н.Ю. Пришва.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Проблеми спадкового права з давнини й донині залишаються в центрі уваги суспільства та держави, законодавця й дослідників, оскільки майже кожна людина неминуче стає спадкоємцем і одного разу приречена стати спадкодавцем. Українська держава є спадкоємицею всієї тієї правової спадщини, що протягом віків створювалась в українських землях. Українське право сягає своїм корінням звичаєвого права давніх слов'ян, класичних джерел права Руської держави, Великого князівства Литовського і Речі Посполитої. Воно інтегрувало правотворчі пошуки Запорозької Січі та Війська Запорозького. Його історія фрагментарна без дослідження правових явищ в українських землях, що входили до складу Російської та Австро-Угорської імперій, у період відродження української державності (1917-1920 рр.), в Українській Радянській Соціалістичній Республіці (1917-1991 рр.) і сучасній Україні. Створення новітньої парадигми українського права неможливе без здобутків і втрат національної минувшини.

Із прийняттям Конституції України 28 червня 1996 р. відбулася переорієнтація суспільних відносин на охорону і захист прав громадян, побудову демократичної, правової держави, що зумовлює необхідність дослідження та аналізу на належному науковому рівні історії становлення й розвитку вітчизняного права. Існує ще ряд проблем, які законодавець має вирішити, щоб українська правова система повністю відповідала світовим стандартам. Саме тому нині відбувається адаптація національних особливостей, елементів (норм, принципів, інститутів) правової системи України до європейського та міжнародного права. Разом із тим, реформа української правової системи показує, що формальне запозичення західно-правових моделей без урахування культурно-історичних, національних і духовних особливостей України не тільки не дає очікуваних результатів, а навпаки, згубно позначається на стані суспільства і держави.

На вибір теми дослідження остаточно вплинув факт її малорозробленості у науковій літературі та відсутність дисертаційних досліджень, у яких досліджувалася б еволюція спадкового права в Україні. В умовах становлення основних державно-правових інститутів України зростає інтерес до поглибленого вивчення процесів правотворення минулого, у тому числі й у сфері спадкового права.

Науковий аналіз еволюції спадкового права в Україні від потестарного суспільства до сьогодення дає можливість глибше зрозуміти специфіку державно-правового розвитку українського народу, пізнати систему спадкових правовідносин, що характеризують самобутність правової системи України, з'ясувати закономірності та забезпечити наступність розвитку національного права.

В умовах зростання значення ролі приватної власності громадян і порядку її спадкування в умовах ринкової економіки, розширення сфери застосування приватного права на порядок денний постає необхідність розроблення механізму захисту прав і законних інтересів суб'єктів спадкових правовідносин, що неможливо здійснити без звернення до історичних витоків спадкового права, без усебічного розгляду правової природи й особливостей цього правового явища.

Недостатність пізнання історії спадкового права України, існування значної кількості дискусійних проблем, необхідність вдосконалення законодавства в цій частині також зумовлює актуальність дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане відповідно до державної бюджетної теми юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка "Формування механізму реалізації та захисту прав та свобод громадян України" (номер 01-БФ-042-01; номер державної реєстрації - 019u007725).

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від зародження спадкових правовідносин до аналізу сучасного стану спадкового права в Україні.

Мета та завдання дослідження. Мета роботи полягає в переосмисленні теоретичних і методологічних засад, світоглядних основ досліджень процесу еволюції спадкових правовідносин у контексті сучасної доктрини спадкового права, а також у проведенні комплексного науково-теоретичного аналізу еволюції спадкового права в українських землях. Мета дослідження зумовила постановку та вирішення таких завдань:

? проаналізувати комплекс літературних джерел, необхідних для реалізації мети дослідження, класифікувати і типологізувати їх за науковими напрямами та школами. У ході виконання цього завдання виявити свідомо створювані прогалини, навмисно замовчувані та спотворені сторінки історії спадкового права України;

? простежити порядок спадкування на різних етапах розвитку історії українського народу, пов'язаних з існуванням чи відсутністю українською державності;

? виявити залежність розвитку спадкових правовідносин від соціально-економічних, політичних, духовних та інших умов життя суспільства;

? з'ясувати яка із двох форм спадкування - за законом чи за заповітом мала на Русі первинний характер, а яка з'явилася пізніше;

? проаналізувати чи був у Руській державі порядок спадкування результатом еволюції руського спадкового права чи рецепції норм права інших держав, і в першу чергу Візантії;

? з'ясувати порядок спадкування князівського столу в Руській державі;

? простежити за порядком спадкування родового майна, розширенням кола суб'єктів спадкових правовідносин за доби Руської держави, Великого князівства Литовського та у Війську Запорозькому і виділення їх у самостійний правовий інститут;

? встановити особливості спадкового права в українських землях у складі Королівства Польського та Речі Посполитої Польської;

? з'ясувати основні риси козацького спадкового права;

? виявити особливості спадкового права у Війську Запорозькому;

? уточнити час поширення дії російського законодавства в українських губерніях Російської імперії;

? встановити основні джерела особливих для Полтавської і Чернігівської губерній положень Зводу законів Російської імперії 1842 р.;

? проаналізувати особливі для Полтавської і Чернігівської губерній положення спадкового права, що ґрунтувалися на нормах місцевого звичаєвого права, з відповідними положеннями Зводу законів Російської імперії 1842 р., що діяли на території метрополії;

? встановити рівень урахування і спадковим законодавством Російської та Австро-Угорської імперій місцевих особливостей права в українських губерніях;

? простежити за порядком диференціації між суб'єктами спадкових правовідносин залежно від соціального статусу особи, статі, релігійної належності тощо;

? розробити пропозиції, спрямовані на вдосконалення спадкового законодавства та практики його застосування.

Об'єктом дослідження є спадкові правовідносини, що склалися в українських землях, які сьогодні складають етнічну територію України, від їхніх витоків до сьогодення.

Предметом дослідження є еволюція спадкового права в Україні в межах ІХ - початок ХХІ ст.

Методологічна основа дослідження. Обґрунтованість і достовірність наукових здобутків забезпечуються використанням діалектичного методу та окремих загальнонаукових, конкретно-наукових і спеціально-правових методів пізнання. Основою дисертаційного дослідження є діалектичний метод, який дозволив визначити закономірності розвитку спадкових правовідносин від потестарного суспільства до сьогодення (підрозділи 2.2, 2.3, 3.1-3.5, 4.1-4.3,5.1-5.3). Метод герменевтики сприяв пізнанню текстів нормативних актів, архівних матеріалів, інших документів, аналізу й оцінці змісту монографічних праць, наукових публікацій, що дало змогу узагальнити політико-правові явища та властивості предмета дослідження (підрозділ 1.1-1.3, 3.1-3.2, 3.5, 4.2-4.3, 5.1-5.3). Історичний метод використано для відтворення еволюції спадкового права України (підрозділи 3.1-3.5, 4.2-4.3, 5.1-5.3). Аксіологічний метод використовувався для визначення якості нормативних актів Української гетьманської держави, їхній відповідності морально-етичним категоріям на кшталт: добро, справедливість, суспільне благо тощо (підрозділ 3.5).

Широкого застосування набули загальнонаукові методи, а саме: логіко-історичний, який передбачає наповнення будь-якої логічної моделі історичним змістом задля унеможливлення підміни реальності на раціонально вибудуваний логічний ряд поза межами об'єктивної дійсності. Правова конструкція еволюції спадкових відносин коригувалася за допомогою значного пласту історичних і юридичних фактів, виявлених у ході наукового пошуку (підрозділи 3.1-3.5, 4.2-4.3, 5.1-5.2); структурний і системний методи забезпечили системне вивчення особливостей і принципів соціальної структуризації населення в українських землях, правового статусу різних суспільних станів - суб'єктів спадкових правовідносин (підрозділи 3.1-3.5). Статистичний метод як один із конкретно-наукових методів покликаний через засоби математичного порядку виявити найбільш значущі показники, що дозволили проілюструвати соціально-економічні причини кодифікації дореволюційного права (підрозділи 3.5, 4.2).

Метод моделювання використано при розробці пропозицій і рекомендацій, спрямованих на удосконалення спадкового законодавства і практики його застосування. Спеціально-правові методи застосовувалися в їхньому оптимальному співвідношенні: історично-правовий метод ґрунтується на доктрині синтезних, інтегрованих досліджень правових явищ та історичних процесів. Цей метод є квінтесенцією усього дослідження, оскільки саме на нього було покладено основну місію - розкриття еволюції спадкових правовідносин у зазначених хронологічних межах із усією конфліктністю, характерною для проникнення нових правових, економічних, соціальних, політичних явищ у середовище, століттями незмінюване, з недосконалим правом спадщини (підрозділи 3.5, 4.2); порівняльно-правовий метод націлював на зіставлення окремих норм спадкового права, сприяв науковому пошуку загального й особливого у правових актах, ухвалених чи діючих як в українських губерніях, так і в Російській імперії (підрозділи 4.2, 4.3).

Здобувач у своїй роботі спирався на комплекс методів, застосувавши принципи їхньої взаємодоповнюваності або поліметодологізму.

Теоретичну основу дослідження складають наукові розробки відомих дореволюційних, радянських, зарубіжних і сучасних учених у галузі теорії та історії держави і права, римського приватного права, цивільного і спадкового права. Спеціальні дослідження історії кодифікації права в України провели Д. Багалій, В. Баршевський, М. Владимирський-Буданов, І. Каманін, В. Латкін, Г. Максимович, Д. Міллер, М. Слабченко, Ф. Тарановський, І. Теліченко. Історії кодифікації цивільного права присвячено роботи В. Дронікова, С. Пахмана; історії кодифікації місцевих цивільних законів В. Кульчицького, В. Месяца, А. Нольде, А. Ткача; історії та праву Київської Русі Б. Грекова, Б. Рибакова, П. Толочка, С. Юшкова; джерелам права України в першій половині ХІХ ст. А. Дубровіної; Литовським статутам І. Усенка, В. Чеховича; історії економічного, юридичного та суспільного ладу України М. Василенка; історії українського права Р. Лащенка, О. Шевченка.

У вирішенні науково-дослідницьких завдань значу допомогу надали праці сучасних українських учених-теоретиків держави і права М. Кельмана, М. Козюбри, В. Котюка, О. Мурашина, Н. Оніщенко, П. Рабіновича, О. Скакун та інших.

Свою частку у дослідження проблем спадкового права в Україні внесли праці П. Захарченка, присвячені історії держави і права України та подвірно-спадковій системі землекористування і землеволодіння в українських губерніях Російської імперії (середина ХІХ - перша чверть ХХ ст.) і М. Никифорака, присвячені державному ладу і праву на Буковині в 1774-1918 рр.

Дореволюційне спадкове право викладено в підручниках Є. Васьковського, Д. Мейєра, К. Побєдоносцева, П. Цитовича, Г. Шершеневича. Проблемам радянського спадкового права були присвячені дослідження Б. Антімонова і К. Граве, М. Гордона, В. Дронікова, Т. Коваленко, П. Нікітюка й інших.

Базовий рівень пізнання проблем цивільного і спадкового права забезпечили праці сучасних українських цивілістів: І. Безклубого, Д. Бобрової, Т. Бондар, О. Дзери, А. Довгерта, Ю. Заіки, Н. Кузнецової, І. Кучеренко, В. Луця, О. Підопригори, С. Фурси, Є. Харитонова, Я. Шевченко та ін. Істотний внесок у дослідження проблем спадкових правовідносин внесли дисертаційні дослідження вітчизняних учених В. Васильченка, Є. Рябоконя, Є. Фурси, В. Чуйкової, Л. Шевчук та інших.

Висновки зіставляються й коригуються відповідно до робіт сучасних істориків національного права Ю. Бисаги, В. Гончаренка, В. Кульчицького, П. Музиченка, А. Рогожина, В. Тація, О. Шевченка, Ю. Шемшученка, О. Ярмиша та інших.

Емпіричну основу дослідження становлять праці дослідників історії держави і права України, історії цивільного і спадкового права, опубліковані та виявлені нормативні акти відповідних галузей права, документи і матеріали фондів Центрального державного історичного архіву України, державного архіву Чернігівської області, Праці етнографічно-статистичної експедиції в західно-руському краї, зібрані П.П. Чубинським, Праці комісії для виучування історії західно-руського та українського права за редакцією М.П. Василенка, а також опублікована судова практика у справах про спадкування.

Наукова новизна дослідження. Дисертація є першим в Україні самостійним комплексним дослідженням еволюції спадкового права в українських землях, які сьогодні складають етнічну територію України, від потестарного суспільства до сьогодення. У дисертаційній роботі обґрунтовано ряд концептуальних положень, узагальнень і висновків, які відповідають критеріям наукової новизни.

Автором уперше:

? здійснено класифікацію масиву історіографічної літератури, актуалізовано споріднені з темою дисертації наукові проблеми, нагальність яких зумовлена суспільними потребами;

? обґрунтовано, що у кінці ХІ - на початку ХІІ ст. на Русі спадкування здійснювалось згідно з нормами звичаєвого права. Спадкування за законом було пріоритетним, і цим гарантувалося, що маєтки завжди залишалися за родовими сім'ями. Спадкування за заповітом з'явилося лише у Просторовій редакції "Руської правди" на початку ХІІІ ст. у специфічній правовій конструкції - "ряд". За своєю юридичною природою "ряд" докорінно відрізнявся як від візантійського заповіту того періоду, так і від сучасного заповіту, що виключало можливість рецепції візантійського спадкового права;

? доведено, що розділи про спадкування з "Еклоги" та "Прохірона" в Руській державі до ХІІІ ст. ще не були відомі. Юридичні збірники "Номоканони" були поширені на Русі у період виникнення Просторової редакції "Руської правди", тому формування руського спадкового права відбувалось незалежно від візантійського; отже, правові принципи римського та візантійського спадкового права за заповітом, не могли бути запозичені на Русі при спадкуванні за "рядом".

У візантійському праві спадкоємцями за законом могли бути батько, мати, дід, баба, брати, подружжя. У руському праві такі варіанти виключались, тому що за законом родове майно могли успадковувати лише сини. Майно бояр і дружинників, які не мали синів, дозволялося успадковувати донькам.

У Литовсько-Руській державі серед рецептованих (запозичених) іноземних джерел вирізнялося німецьке або магдебурзьке право. Але рецепція пам'яток іноземного походження в цей період не припинила розвиток руського права, а збагатила його новими правовими поняттями та нормами.

Певну самостійність правова система України зберігала в Запорозькій Січі та в Українській гетьманській державі (Військо Запорозьке). Після входження України під протекторат російського царя, попри деякі спроби зберегти українську державність і самостійну правову систему, вона дедалі більше втягувалася в контекст історичного розвитку Російської імперії. Надалі всі правові рішення визначались імперською (до 1917 р.) і радянською правовими доктринами;

? встановлено порядок спадкування князівського столу в Руській державі, що

приватно-правові та публічно-правові елементи не розрізнялися, а тогочасне право спадщини закріплювало за спадкоємцем не тільки власність, але й владу. Із права власності на землю випливало і право на повноту всієї влади над населенням, що проживало на успадкованій землі, проте Київське віче не дозволяло князівській владі перетворити державу у приватну власність та вільно в ній успадковувати владу;

? визначено основні риси козацького спадкового права, обґрунтовано, що традиційне для Статутів Великого князівства Литовського успадкування землі в Запорозькій Січі не було поширено з двох причин: 1) користування землею було довічним, а терени Запорозьких вольностей вважалися колективною власністю козацтва; 2) особливості січового життя впливали на те, що в більшості козаків просто не було спадкоємців - жінок, дітей;

? з'ясовано, що в Українській гетьманській державі виник новий інститут спадкового права - умовний заповіт, тобто заповіт із певними умовами щодо передачі спадкоємцеві у володіння майна ще за життя спадкодавця;

? виявлено витоки та причини впровадження російського спадкового законодавства в українських губерніях Російської імперії;

? обґрунтовано, що місцеві особливості права в українських губерніях Російської імперії або зовсім не були враховані загальноімперським законодавством, або різко суперечили йому. Тому Судовий статут 1839 р. дозволив селянським судам (сільським розправам) у таких випадках розглядати справи на підставі норм звичаєвого права. При проведенні кодифікації права у першій половині ХІХ ст. російський царизм урахував місцеві особливості права для Полтавської і Чернігівської губерній (53 статті "Зводу законів цивільних", чотири статті "Зводу законів про стани", одна стаття "Зводу законів межових") у т. Х Зводу законів Російської імперії 1842 р. Австро-Угорською імперією особливості українського звичаєвого права не були враховані;

? доведено, що основним джерелом особливих для Полтавської і Чернігівської губерній положень Зводу законів Російської імперії 1842 р. стали Звід місцевих законів західних губерній 1837 р. (47 статей), Литовський статут третьої редакції та "думка" Державної ради;

? встановлено, що система права в українських губерніях Російської імперії відрізнялася вищим рівнем юридичної техніки та більш детальною регламентацією шлюбно-сімейних і спадкових правовідносин, передбачала остаточний (вічний) і тимчасовий порядок спадкування. Особливі статті для Полтавської і Чернігівської губерній значно розширювали, порівняно зі статтями, що діяли на території метрополії: права батьків (зокрема, їх право зректися своїх дітей у випадку негідної їх поведінки); батько користувався ширшими правами, ніж мати; власника майна, щодо розпорядження родовим майном тощо.

Отримали подальший розвиток висновки й узагальнення, пов'язані з:

? характеристикою порядку спадкування на різних етапах розвитку історії українського народу, пов'язаних з існуванням чи відсутністю української державності;

? встановленням, що спадкові правовідносини об'єктивно відображають стан суспільного, економічного, політичного й духовного розвитку певної епохи і певного соціуму. Обмеження спадкових прав, нерівність - це ті фундаментальні проблеми, що пронизують історію спадкового права й лише останнім часом поступово вирішуються;

? уточненням, що в Руській державі існувало успадкування як за законом, так і за заповітом. За законом родове майно могли успадковувати лише сини. У разі відсутності у спадкодавця синів його майно переходило до братів. Згодом Просторова редакція "Руської правди" передбачила, що майно померлого смерда, у якого не було синів, могло переходити у власність князя, а доньки від батьківського спадку отримували невелику частку на прожиття. Своєю чергою, майно бояр і дружинників, які не мали синів, дозволялось успадковувати донькам. Усе це є свідченням появи правових привілеїв для представників аристократичної верхівки;

? характеристикою спадкового права в українських землях, які були під юрисдикцією Польщі, особливістю якого було обмеження прав жінки на успадкування нерухомості. У XVII ст. 3/4 батьківського майна переходило до синів, а 1/4 успадковували доньки незалежно від їхньої кількості. Материнське майно всі діти успадковували в однакових частках.

У дослідженні вдосконалені окремі положення, відповідно до яких:

? встановлено, що руське спадкове право мало яскраво виражені риси та принципи феодального права, оскільки порядок спадкування різнився залежно від соціального статусу особи, статі, віку, релігійної належності, стану здоров'я тощо;

? проведено аналіз поняття спадкування, яке є ключовим у теорії спадкового права, оскільки саме його зміст визначає і зміст похідних від нього термінів: спадщина, спадкодавець, спадкоємець, спадкові правовідносини. Запропоновано доповнити ст. 1216, 1217 і 1249 ЦК України новими правовими поняттями та нормами, обґрунтовано, що укладення секретного заповіту суперечить встановленій законодавцем вимозі щодо нотаріальної форми заповіту.

Практичне значення одержаних результатів дослідження. Результати дослідження використовуються як дисертантом, так й іншими викладачами в науково-педагогічній діяльності, у тому числі при читанні курсів "Історія держави і права України" спецкурсів "Спадкове право України" та "Нотаріат в Україні", які викладаються у Київському університеті туризму, економіки і права. Крім того, вони можуть бути використані в інших сферах діяльності, зокрема:

? у науково-дослідній сфері: сформульовано та викладено положення, узагальнення, висновки та рекомендації можуть стати основою для подальших наукових розробок в історії держави і права України та спадкового права України;

? у сфері правотворчості: висновки та пропозиції, сформульовані у дисертації, можуть використовуватися для подальшого вдосконалення Цивільного кодексу України, Закону України "Про нотаріат", інших актів цивільного законодавства, які регламентують спадкові правовідносини і діяльність органів нотаріату;

? у навчально-методичній роботі: узагальнені і викладені в дисертації положення можуть використовуватися при підготовці навчальних і навчально-методичних посібників з курсу "Історії держави і права України" та "Спадкового права України" (Акт впровадження від 15 лютого 2010 р.).

Пропозиції і доповнення дисертанта до проекту Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах про спадкування" були враховані та використані у Постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах про спадкування" від 30 травня 2008 р. (Довідка про впровадження Верховного Суду України від 05 червня 2008 р.).

Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення дисертації обговорювалися й були схвалені на засіданні кафедри теорії та історії держави і права Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Окремі положення дисертації були предметом обговорення на конференціях: Всеукраїнська науково-практична конференція "Актуальні проблеми правового регулювання відносин у сфері господарювання в умовах ринкової економіки". - м. Київ, 18 травня 2007 р.; IV Міжнародна науково-практична конференція "Актуальні питання реформування правової системи України". - м. Луцьк, 1-2 червня 2007 р. (тези опубліковані); Науково-практична конференція "Нотаріат - проблеми сьогодення: шляхи вирішення". - м. Київ, 30 травня 2008 р. (акт апробації матеріалів дисертаційного дослідження Неліна О.І. від 19.05.2010 № 548/1/12-10); Міжвузівська науково-практична конференція "Проблеми розбудови громадянського суспільства в Україні". - Університет економіки і права "КРОК", 5 червня 2008 р. (тези опубліковані); VІ Міжнародна науково-практична конференція "Актуальні питання реформування правової системи України". - м. Луцьк, 29-30 червня 2009 р.; VII Міжнародна науково-практична конференція "Актуальні питання реформування правової системи України". - м. Луцьк, 4-5 червня 2010 р. (тези опубліковані).

На монографію здобувача опубліковано дві рецензії: Семчик В.І. Рецензія на монографію "Еволюція спадкового права в Україні" / В.І. Семчик // Підприємництво, господарство і право. - 2010. - № 6. - С. 167-168; Кузьминець О.В. Рецензія на монографію "Еволюція спадкового права в Україні" / О.В. Кузьминець // Підприємництво, господарство і право. - 2010. - № 7. - С. 183-184.

Публікації. Основні наукові положення та результати дисертації знайшли відображення у монографії (Київ 2009, 22,2 д. а.) і 33 наукових статтях (загальним обсягом 12,5 д. а.), які опубліковано у фахових виданнях, включених до переліків, затверджених ВАК України, а також матеріалах і тезах доповідей на наукових конференціях.

Структура роботи зумовлена метою та предметом дослідження. Дисертація складається зі вступу, п'яти розділів, поділених на вісімнадцять підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи - 414 сторінок, із них основного тексту - 370 сторінок. Список використаних джерел налічує 524 найменування і займає 44 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовуються актуальність і наукова новизна теми дисертаційного дослідження, зазначається її зв'язок із науковими програмами, планами, темами, визначається мета, завдання, об'єкт і предмет, методологічні, науково-теоретичні, нормативні основи, формулюються основні положення і висновки, що виносяться на захист, характеризуються методи дослідження, використані в роботі. Підкреслюється теоретичне та практичне значення одержаних результатів, містяться відомості про їхню апробацію, наведено дані про публікації в наукових виданнях.

Розділ 1. "Історіографія, джерельна база та методологія дослідження" складається з чотирьох підрозділів і містить характеристику стану наукової розробки історіографії спадкового права, теоретичних засад і змістового наповнення поняття "спадкове право" і "спадкові правовідносини".

У підрозділі 1.1 "Дореволюційна історіографія спадкового права (до 1917 року)" здійснено аналіз загальної і спеціальної літератури з проблематики дослідження. Запропоновано класифікувати опубліковані праці за ознаками їхнього виду і характеру на чотири групи: 1) літописи, хроніки й інші джерела, у яких показ чинних на час їхнього створення норм спадкового права має переважно описовий характер; 2) загально-історичні, історично-економічні й історично-філософські праці, у яких поряд із висвітленням соціально-економічних та інших аспектів історичного розвитку розглядаються й аналізуються і проблеми спадкового права; 3) праці цивілістів різних періодів, у яких при аналізі новітніх для авторів правових норм певною мірою робились історичні екскурси в минуле; 4) спеціальні історико-правові праці, присвячені як історії права загалом так й історії цивільного та спадкового права.

До першої групи історичних джерел, у яких висвітлюється питання спадщини, безсумнівно, слід віднести "Руську правду", княжі договірні й духовні грамоти.

До другої групи (литовсько-польської доби) віднесено праці А. Валовського, Я. Длугоша, М. Кромера, М. Меховського, М. Стрийковського та ін. Чільне місце посідає "Рукописання Володимира Васьковича" (1287), у якому йшлося про передачу князем сеньйоральних прав своїм спадкоємцям. Важливе місце займають праці С. Десницького, Я. Козельського, М. Ломоносова, І. Пніна, О. Поленова, І. Третьякова та ін.

Третю групу складають роботи М. Владимирського-Буданова, К. Кавеліна, М. Качалова, О. Куніцина, Д. Мейєра, К. Неволіна, К. Побєдоносцева, Й. Покровського, В. Сергеєвича, В. Синайського, Б. Чичеріна, Г. Шершеневича, на яких базується наука цивільного і спадкового права.

Четверту групу складають спеціальні дослідження історії кодифікації дореволюційного права України, які провели Д. Багалій, В. Баршевський, І. Каманін, В. Латкін, Г. Максимович, Д. Міллер, М. Слабченко, Ф. Тарановський, І. Теліченко та ін. Плідно у цій сфері працювали П. Даневський, І. Данилович, О. Кістяківський, М. Сперанський.

Підсумовуючи зміст підрозділу, здобувач водночас зазначає, що праці вчених дорадянського періоду є багатим джерелом щонайпершого фактичного матеріалу. Остання чверть ХІХ - початок ХХ ст. для історіографії спадкового права України характеризувалися рядом окремих наукових статей, які у своїй сукупності не давали цілісної картини розвитку та процесу прирощення історично-правових знань у частині аналізу еволюції спадкового права, а могли слугувати лише вихідним матеріалом для створення синтезуючих праць цієї проблематики.

У підрозділі 1.2 "Історіографія розвитку спадкового права у працях радянських і зарубіжних вчених (1917-1991 роки)" здійснено аналіз загальної та спеціальної літератури з проблематики дослідження. Здобувач звернув увагу, що радянські й зарубіжні вчені, досліджуючи історію українського права, більшу увагу звертали на ІХ-XVIII ст. Історія ж права України у ХІХ ст. розглядалася тільки побіжно. Запропоновано опубліковані наукові праці радянського періоду за своїм змістом і характером використовуваних методів розділити на п'ять хронологічних відрізків: 1) 1917 - кінець 20-х рр.; 2) 30-ті - середина 50-х рр.; 3) середина 50-х - середина 60-х рр.; 4) середина 60-х - середина 80-х рр.; 5) середина 80-х рр. - 1991 р. За основний критерій виділення цих проміжків було взято таке: а) основна спрямованість досліджень і їхні результати; б) ступінь свободи автора при аналізі досліджуваної проблематики й можливість вільного викладення і відстоювання отриманих наукових результатів.

Безсумнівним авторитетом у перший період в історичній науці користувалися праці В.К. Винниченка, М.С. Грушевського, Д.І. Дорошенка, Н.Д. Полонської-Василенко; в історично-правовій - М.П. Василенка, Р.М. Лащенка; в економічній теорії й науці цивільного права - В.М. Гордона, М.В. Гордона, С.Г. Струміліна та ін. Наступний період збагатив історіографію академічними роботами Г.А. Аксеньонка, А.В. Венедиктова, Д.М. Генкіна, Б.Д. Грекова, А.В. Карасса, М.В. Колганова, І.Б. Новицького, Н.В. Рабинович, Б.О. Рибакова. Третій період був позначений певною ліберальною хвилею "відлиги". У цей період було видано монографії з історично-правничої тематики В.А. Дядиченка, А.Б. Дубровіної, О.С. Компан, В.С. Кульчицького, В.Д. Мєсяца, А.П. Ткача, П.П. Толочка, К.О. Софроненко, П.Ф. Щербини. Проблемам спадкового права були присвячені дослідження вчених-юристів Б.С. Антімонова, М.В. Гордона, К.О. Граве, В.К. Дронікова, П.С. Нікітюка, В.І. Серебровського, які містять цілісну теоретичну розробку більшості проблем спадкового права й залишаються в науковому обігу завдяки високому авторитету їхніх авторів.

Середина 60-х - середина 80-х рр. в історіографії визначається як період застою, який негативно позначився й на розвитку юридичної науки. Серед авторів, які видавали монографічні праці та підручники, домінували російські вчені; вони мали кращі фінансові та видавничі можливості для наукових досліджень.

Останній період (1985-1991 рр.) характеризується переглядом установлених теоретичних підвалин, які були сформовані у радянський період. Спадковому праву присвячені роботи О.С. Іоффе, Т.П. Коваленко, С.Н. Ландкофа, В.А. Рясенцева, К.Б. Ярошенко та ін.

Підсумовуючи зміст підрозділу, здобувач водночас зазначає, що науковий доробок цього періоду є досить значним - як за кількістю публікацій, так і за спектром досліджуваних авторами проблем, і за глибиною їхнього аналізу. Незважаючи на істотні зміни у правовому регулюванні спадкових відносин і попри те, що написані багато років тому, вони містять цілісну теоретичну розробку більшості проблем спадкового права і залишаються в науковому обігу завдяки високому авторитету їх авторів.

У підрозділі 1.3 "Дослідження еволюції спадкового права в сучасній українській історіографії (1991-2010 роки)" зазначається, що історія спадкового права України в сучасній українській історіографії (1991-2010 рр.) викладена недостатньо та фрагментарно, обмежується в основному короткими історичними екскурсами в минуле цієї проблематики, яка виступає об'єктом безпосереднього дослідження якогось автора. Вагомий внесок зробили своїми монографічними дослідженнями, підручниками, навчальними посібниками доктори юридичних наук, професори: Ч.Н. Азімов, Д.В. Боброва, О.В. Дзера, А.С. Довгерт, І.В. Жилинкова, В.І. Кисіль, В.М. Коссак, Н.С. Кузнєцова, В.В. Луць, Є.Ф. Мельник, В.Л. Мусіяка, О.А. Підо-пригора, О.О. Підопригора, З.В. Ромовська, М.М. Сібільов, І.В. Спасибо-Фатєєва, Є.О. Харитонов, Я.М. Шевченко та інші вчені.

Питання, пов'язані із спадкуванням за заповітом, досліджувалися в дисертаційних роботах В.К. Дронікова, Г.І. Жаркова, З.Г. Крилової, Т.Г. Крисанової-Кирсанової, О.В. Кутузова, Р.М. Мусієва, А.А. Файншейна, К.В. Храмова, Т.Д. Чепіги. Питання щодо спадкування за законом розроблялися в дисертаціях Н.П. Аслан, А.М. Байзигітова, С.А. Джапарідзе. Спадкування за правом представлення обрав предметом дослідження А.А. Дружнєв. Особливість спадкових правовідносин і спадкового правонаступництва досліджували С.Г. Єгорова, В.Л. Інцас, Н.С. Кирилова, Є.В. Кожевіна, З.І. Можзухіна, С.В. Строк, Н.В. Щербина, Є.О. Рябоконь. Проблемні питання спадкування розглядалися П.С. Нікітюком й У.А. Омаровою.

Значний внесок у теорію спадкового права зробили праці сучасних українських цивілістів: І.А. Безклубого, Т.В. Бондар, Ю.О. Заіки, І.М. Кучеренко, Р.А. Ма-йданика, Н.О. Саніахметової, С.Я. Фурси, Р.В. Шишки та ін. Істотний внесок у дослідження проблем спадкування зробили дисертаційні дослідження вітчизняних учених В.В. Васильченка, О.Л. Зайцева, С.В. Мазуренко, Є.О. Рябоконя, А.А. Степанюк, Є.І. Фурси, В.Ю. Чуйкової, Л.В. Шевчук та ін. Цілісну теоретичну розробку більшості проблем спадкового права України містить монографія українського вченого-цивіліста Ю.О. Заіки "Спадкове право в Україні: становлення і розвиток" (2004).

Завдяки високому рівню дослідження не втратили своєї актуальності й сьогодні праці В.С. Кульчицького і Б.Й. Тищика "Історія держави і права України". - К., 2006, П.П. Музиченка "Історія держави і права України". - К., 2000, О.О. Шевченка "Історія українського права". - К., 2001, двотомна "Історія держави і права України" за редакцією В.Я. Тація, А.Й. Рогожина, В.Д. Гончаренка. - К., 2003. Як і більшість сучасних дослідників, вони лише побічно розглядають проблеми спадкового права в Україні.

Спробу дослідити історію спадкового права України здійснив І.А. Шахрайчук, який опублікував у 2000 р. навчальний посібник "Спадкове право України (Ретроспективний аналіз)", де фрагментарно розглянув історію розвитку законодавства про спадкування від часів Київської Русі до сьогодення, але цей посібник не є синтезною працею. Вагоме значення має кандидатська дисертація О.М. Коросташова "Особливості правового регулювання цивільних відносин у Полтавській і Чернігівській губерніях (перша половина ХІХ століття) (2001), у якій автор дав науковий аналіз особливого правового статусу Полтавської і Чернігівської губерній у складі Російської імперії у першій половині ХІХ ст.

У підрозділі 1.4 "Джерельна база та методологія дослідження" розкривається методологічна основа дисертаційного дослідження. У роботі здобувач використав діалектичний метод пізнання: закон переходу кількісних змін у якісні дозволив дисертантові довести, що спадкові права невід'ємно пов'язані із загальними правовими нормами певної епохи, які, у свою чергу, об'єктивно відображають стан суспільного, економічного та політичного розвитку певного соціуму; закон єдності й боротьби протилежностей проявився у збігу (на певних етапах) інтересів козацької старшини й шляхти та російського дворянства, яка прагнула основного: юридичного закріплення її особливих переваг і прирівняння в правах до російського дворянства та пристосуванні існуючого феодально-кріпосницького правопорядку до нових капіталістичних відносин із метою зберегти основні підвалини феодалізму та своєї влади.

Простір історично-правового дослідження для застосування герменевтичного методу з метою інтерпретації та тлумачення не лише законів, а й висловлювань юристів епохи, представників громадської думки з питань правових привілеїв для успадкування представниками аристократичної верхівки, достатньо широко був заповнений здобувачем. Аксіологічний метод забезпечив оцінку законодавчих ініціатив козацької старшини та царського уряду щодо їхньої відповідності суспільним очікуванням. Завдяки застосуванню статистичного методу здобувач довів, що причинами кодифікації дореволюційного права України спершу у зв'язку зі зміцненням феодально-кріпосницького ладу, потім із його кризою та розкладом і зростанням капіталістичних відносин були як соціально-економічні, політичні, так і технічні.

Історичний метод використано для відтворення історії виникнення та розвитку спадкового права України, починаючи з потестарного суспільства до сьогодення; довести як історія українського спадкового права відображала особливості історичного процесу розвитку української нації, держави та права.

Використовуючи порівняльно-правовий метод, дисертант намагався якнайглибше проаналізувати практичний досвід реалізації звичаєвого місцевого права на різних етапах української державності, виявити загальне й особливе в межах окремого історичного періоду (синхронне порівняння), або на різних етапах їхнього роз-витку (діахронне порівняння). Синхронне порівняння автором застосовано при оцінці правового змісту особливих для Полтавської і Чернігівської губерній положень Зводу законів Російської імперії 1842 р. На рівні діахронного порівняння проведено аналіз спадкового права в радянській і незалежній Україні. За допомогою історично-правового методу уможливлювалося ретроспективне пізнання еволюції спадкового права в Україні. Комплексність, усебічність і послідовність дослідження забезпечували структурний, системний, історично-філософський і логіко-філософський методи. Метод моделювання використано при розробці пропозицій і рекомендацій, спрямованих на удосконалення спадкового законодавства та практики його застосування.

Джерельну базу дослідження складають праці дослідників історії держави та права України, історії цивільного і спадкового права, опубліковані та виявлені нормативні акти відповідних галузей права, документи й матеріали фондів Центрального державного історичного архіву України, державного архіву Чернігівської області, Праці етнографічно-статистичної експедиції у західно-руському краї, зібрані П.П. Чубинським, Праці комісії для виучування історії західно-руського та українського права за редакцією М.П. Василенка, а також опублікована судова практика у справах про спадкування.

Розділ 2. "Загальні положення спадкового права й основні етапи виникнення та розвитку спадкового права" складається із трьох підрозділів і містить аналіз загальних положень спадкового права та характеристику спадкових правовідносин за різних суспільно-економічних формацій.

У підрозділі 2.1 "Основні поняття спадкового права" зазначається, що система права складається із галузей, а галузі складаються з підгалузей, інститутів i норм права. Окремими взаємозалежними елементами галузі є інститути права. У цивілістичній доктрині спадкове право традиційно трактують як один із цивільно-правових інститутів (О.С. Іоффе, В.К. Дроніков, С.Я. Фурса, Є.І. Фурса). Натомість В.В. Гущін, Ю.О. Заіка, І.Л. Корнєєва, Є.О. Рябоконь, Ю.К. Толстой, Я.М. Шевченко розглядають спадкове право як підгалузь цивільного права. Здобувач обґрунтував, що спадкове право доцільніше відносити саме до числа підгалузей, а не до інститутів цивільного права.

У роботі проведено аналіз поняття спадкування, яке є ключовим у теорії спадкового права, оскільки саме його зміст визначає і зміст похідних від нього термінів: спадщина, спадкодавець, спадкоємець, спадкові правовідносини. Запропоновано розрізняти поняття "спадкове право" і "право спадкування", оскільки спадкове право не обмежується регулюванням відносин лише за участю спадкоємців, а поширює свою дію й на інші правовідносини, що складаються за участю третіх осіб, причетних до спадкування: відказоодержувача, виконавця заповіту, нотаріуса, територіальної громади як правонаступниці у виморочному майні. Право спадкування - це суб'єктивне право спадкоємця, це елемент спадкових правовідносин. Запропоновано закріпити це у ст. 1216 ЦК України: ч. 1. - "Спадкове право - це система встановлених державою правових норм, що регулюють цивільні відносини, які виникають у зв'язку зі смертю громадянина і переходом його майнових і деяких інших немайнових прав і обов'язків до спадкоємців та інших суб'єктів у порядку універсального або сингулярного правонаступництва". У ч. 2. - розкрити поняття спадкування. Під спадкуванням пропонується розуміти реалізацію спадкоємцями їхніх прав на отримання належної їм частки спадщини.

У юридичній літературі існує досить багато визначень поняття "заповіт". Так, у ст. 1233 ЦК заповіт визначається як особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Але, на думку здобувача, це поняття слід уточнити. Заповітом має визнаватись посвідчене відповідно до законодавства особисте розпорядження фізичної особи (правочин), у якому вона на випадок її смерті визначає спадкоємців, яким бажає передати належні їй майно та права, а також може зазначити умови прийняття спадщини й інші передбачені законом розпорядження (наприклад, заповідальний відказ). Саме посилання на правочин, закріплений у Цивільному кодексі, дозволяє термін "правочин" з'єднати і поширити його дію на заповіт. За допомогою заповіту спадкодавець розпоряджається спадщиною, призначає спадкоємців, покладає на них виконання певних обов'язків.

Як законодавець, так і науковці, поняття "спадкоємець" (ст. 1222 ЦК України) пов'язують лише з існуванням права, а не з його реалізацією. Так, потенційною можливістю отримати спадщину послідовно володіють як спадкоємці першої, так і інших черг, але лише за умови відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених ст. 1259 ЦК. Докторантом пропонується розмежування поняття "спадкоємець" залежно від учинених особою дій: потенційний спадкоємець (до прийняття спадщини); фактичний спадкоємець (після вчинення дій, що свідчать про прийняття спадщини); повноправний власник майна (після отримання свідоцтва про право на спадщину).

Здобувач обґрунтовує, що поняття "спадкодавець" необхідно пов'язувати з поняттям "заповідач", яке в юридичній літературі не відокремлюється і не конкретизується. У ЦК України також не розкрито поняття "заповідач", а тільки у ст. 1234 ЦК ідеться про те, що право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Пропонується до ЦК ввести поняття "заповідач", під яким розуміти дієздатну особу, яка у визначеному законом порядку склала заповіт і таким чином визначила хто має бути спадкоємцем і на яких умовах має прийматися спадщина. Застосування термінів "заповідач" і "заповіт" дозволяють відокремити спадкодавця, який склав заповіт (заповідача), від такого, що не складав заповіту. спадкування розвиток український державність

Дисертант поділяє концепцію вчених, що право складати заповіт повинно надаватися виключно повнолітній особі. Складання заповіту вимагає спеціальної дієздатності, яка має бути пов'язана не зі штучним наданням дієздатності, а саме з досягненням повноліття. Тому, пропонується таких осіб позбавляти спадкової дієздатності.

Проблемним є застосування положень ст. 1241 ЦК України, яка регламентує право на обов'язкову частку у спадщині. Так, за ЦК неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) і непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка). У той же час ст. 1217 ЦК України закріплює існування двох видів спадкування: за заповітом або за законом. Спадкування за законом має місце лише в разі, коли воно не змінене заповітом спадкодавця (ст. 1223 ЦК України). Для того, щоб розмежувати всі три існуючі види спадкування, пропонується назвати їх так: за заповітом, за законом, за правом на обов'язкову частку. На підставі викладеного, пропонується сформулювати ст. 1217 ЦК України в такій редакції: "Спадкування здійснюється за заповітом з урахуванням права на обов'язкову частку та за законом".

У підрозділі 2.2 "Виникнення та розвиток спадкових відносин у потестарному суспільстві і спадкування в римському цивільному праві" зазначається, що у потестарному суспільстві, у період матріархату, із метою укріплення економічної основи роду звичай не допускав виходу майна померлого за межі роду. Належне померлому майно розподілялось між родичами, частіше переходило у спадщину найближчим кровним родичам із боку матері. Тому, діти не могли успадкувати після смерті батька, а батько не міг бути спадкоємцем після смерті своїх дітей.

Зміна виробничих відносин, концентрація в руках чоловіка приватної власності змінили порядок спадкування, який діяв за часів матріархату. Тепер, при другому порядку спадкування, майно померлого стало розподілятися між агнатами (най-ближчими родичами померлого, із якими спадкодавець вів спільне господарство) і не виходило за межі патріархальної сім'ї. Решта родичів закликались до спадкування лише в тому разі, коли не було нікого з агнатів. Автор робить висновок, що за іншого порядку спадкування агнатські родинні зв'язки визнавалися більш близькими, ніж когнатські (кровні).

Виникнення приватної власності на землю, розвиток виробничих сил, удосконалення знарядь праці призвели до розпаду патріархальної сім'ї, заміни її моногамною та новому порядку спадкування. При третьому порядку спадкування діти стали спадкоємцями першої черги. Після смерті батька майно успадковували сини, які зобов'язані були утримувати своїх сестер й у випадку їхнього одруження, виділити їм посаг. Доньки померлого успадковували лише тоді, коли у спадкодавця не було синів. Одружені доньки не мали права на спадщину після смерті свого батька, тому що діяло правило про збереження спадкового майна в межах роду. Коли ж дітей у померлого не було, спадкове майно переходило до агнатів, а якщо і агнатів не було, то до успадкування закликалися найближчі кровні родичі.

Дисертант робить висновок, що у первісному суспільстві не існувало спадкового права, як і права взагалі, хоча первісному ладу був відомий перехід майна померлого до його родичів, тобто було відоме спадкування. Існували родові звичаї, за якими речі померлого члена роду переходили до інших членів того самого роду. Звичай у потестарному суспільстві був основним засобом регулювання поведінки людей, а вже в ІХ ст. набув значення неписаної правової норми. Отже, спадкування за звичаєм з'явилося раніше, аніж виникла держава.

Здобувачем обґрунтовано, що в рабовласницькому суспільстві розвиток приватної власності та заміна праці членів сім'ї працею рабів призвели до втрати значення сім'ї як виробничого колективу, як економічного осередку. У зв'язку з цим патріархальна сім'я розпалася на індивідуальні моногамні сім'ї. Агнатське споріднення втратило своє значення, а когнатське (кровне) визнано основним видом родинності. До спадкування стали закликатися близькі родичі померлого, незалежно від їхньої участі в накопиченні спадкового майна. Автор робить висновок, що заповіт стає панівною формою спадкування.

Римське право розглядало спадкування як універсальне наступництво, за яким спадкоємець, вступивши в спадщину, одним актом набував усю сукупність прав та обов'язків померлого. Разом з тим римському праву було відоме і сингулярне наступництво, тобто надання спадкодавцем певній особі окремих прав без покладення на неї обов'язків.