Еволюція спадкового права в Україні (історично-правовий аспект)

Дисертантом з'ясовано, що в римському цивільному праві вперше було розкрито сутність спадкування за законом і заповітом, поняття легат і фідеїкоміс, а також встановлено розмір обов'язкової спадкової частки.

Дисертант вважає можливим практичне застосування положень римського права спадкування за законом у спадковому праві України, зокрема для уточнення кола спадкоємців.

У підрозділі 2.3 "Розвиток спадкування у феодальному та буржуазному праві" зазначається, що римське спадкове право вплинуло на розвиток спадкового права країн континентальної Європи. Його норми були частково рецептовані у чистому вигляді в країнах Європи, а частково були видозмінені під впливом нових суспільних (феодальних) відносин. Із розвитком феодалізму право власності, яке регулювало земельні відносини, удосконалюється. Здобувачем обґрунтовано, що на зміну вільному, не обмеженому обов'язками, алоду приходить суто умовне, передане на термін служби володіння - бенефіцій і спадкова земельна власність з обов'язком служби (феод).

Дисертант робить висновок, що феодальному спадковому праву були властиві такі риси: земля та інше спадкове майно були виділені у самостійний об'єкт спадкування (ленне право, спадкування вотчин, майорат); успадкування нерухомого майна відбувалося за умов кровної спорідненості та придатності спадкоємця нести військову службу; становий характер спадкування; нерівність прав жінок і чоловіків.

На зміну феодальному праву приходить право буржуазне, яке виникає разом зі становленням буржуазної держави й розвивається як логічне і пряме продовження існуючих раніше систем права. Відкидалися лише ті частини попереднього права, які ставали на перешкоді економічним і політичним інтересам буржуазії. Відкидаючи феодальний партикуляризм, буржуазне право народжувалося в усіх країнах у вигляді національних правових систем. З'ясовано, що континентальна система буржуазного права створювалася під безпосереднім впливом наполеонівської кодифікації, яку було проведено на початку XIX ст. Вплив кодексів Наполеона в країнах континентальної Європи і Латинської Америки визначався не тільки тим, що в них знайшли своє найточніше відображення потреби буржуазного суспільства, але і тим, що в цих країнах завдяки рецепції римського права, що мала там місце за часів Середньовіччя, а також мовної близькості склалася єдина романська основа. Під впливом кодексів Наполеона в цих країнах остаточно утвердилося кодифіковане право, був сприйнятий розподіл права на публічне і приватне. У країнах континентальної системи права утвердилася ідея зверхності закону (а не права). Тут слідом за Францією саме закон було визнано основним джерелом права, судовий прецедент було відкинуто як самостійне джерело права.

Буржуазне спадкове право в різних країнах по-різному регулювало спадкові відносини. В одній групі країн (Італія, Бельгія, Польща, Румунія, Іспанія, Португалія) спадкове право створювалося за зразком Французького цивільного кодексу 1804 р.; у другій групі країн (Австрія, Швейцарія) - за зразком Німецького цивільного уложення; у третій групі країн (Англія, США) - за зразком англо-американського права.

Дисертант робить висновок, що буржуазному спадковому праву були притаманні такі характерні особливості: існування єдиного порядку спадкування; у переважній більшості буржуазних країн відмінено особливий порядок спадкування нерухомого майна й закріплено принцип єдиної спадкової маси; спадкові права жінок зрівняні зі спадковими правами чоловіків; скасовані будь-які привілеї, що існували від народження.

Розділ 3. "Виникнення та розвиток спадкового права в Україні у IX - кінці XVIII століть" складається з п'яти підрозділів, у яких синтезовано зміст законодавчих та інших нормативних актів, дано характеристику спадкового права в українських землях у досліджуваний період.

У підрозділі 3.1 "Виникнення та розвиток спадкового права в Руській державі" зазначається, що в Руській державі існувало успадкування як за законом, так і за заповітом. Здобувачем обґрунтовано, що у період створення Короткої редакції "Руської правди" на Русі спадкування здійснювалось згідно з нормами звичаєвого права. Спадкування за законом мало у той час пріоритет, і цим гарантувалося, що маєтки завжди залишалися за родовими сім'ями. Спадкування за заповітом з'явилося лише у Просторовій редакції "Руської правди" на початку ХІІІ ст. у специфічній правовій конструкції - "ряд". За своєю юридичною природою "ряд" докорінно відрізнявся як від візантійського заповіту того періоду, так і від сучасного заповіту, що виключало можливість рецепції візантійського спадкового права.

Здобувачем з'ясовано, що за законом родове майно могли успадковувати лише сини. Батьківський двір без розподілу успадковував молодший син. Але достовірно не встановлено чи двір взагалі виключався з переліку спадкового майна, чи він замі-нював собою частково або повністю законну частку спадку, що відходила до молодшого сина. Доньки спадкоємцями не вважалися, оскільки могли виносити майно за межі роду. У разі відсутності у спадкодавця синів його майно переходило до братів. Вони були зобов'язані забезпечити посагом доньок померлого, коли ті вступали до шлюбу. Згодом Розширена редакція "Руської правди" передбачала, що майно померлого смерда, у якого не було синів могло переходити у власність князя чи іншого феодала, а доньки від батьківського спадку отримували невелику частку на прожиття. В історіографії зовсім не згадується про подальшу долю дружини та доньки смерда після його смерті. Нез'ясованим залишається питання про місце проживання дружини і доньок після того, як батьківське майно опинилось у князя чи іншого феодала.

Дисертант робить висновок, що до досягнення повноліття спадкоємців спадком розпоряджалася їхня мати. У цьому разі вона мала виняткове право проживання у будинку свого чоловіка. При цьому не мало значення, чи хочуть цього її дорослі діти. Вдова отримувала частку майна від чоловічого спадку, а також своє материнське майно (посаг, жіночі речі), якими вона розпоряджалася на свій розсуд. Однак заповідати вона могла лише своїм дітям. У разі смерті матері-вдови без заповіту її частка майна діставалася тому з дітей, хто за нею доглядав. У разі поганого ставлення синів до матері вона мала право свою частку майна заповідати доньці.

Якщо вдова одружувалася вдруге, то з найближчих родичів призначався опікун, який користувався прибутками з майна підопічного. Опікуном могла бути і стороння людина, якщо про це прямо вказувалося в заповіті. З досягненням повноліття спадкоємцями опікун мав повернути належне їм майно. Якщо з вини опікуна щось пропадало, то він повинен був відшкодувати збитки.

Здобувач робить висновок, що руське спадкове право визнавало материзну - майно, що було власністю матері. Права спадкоємців на материзну відрізнялися від їхніх прав на батьківщину, і ця відмінність знайшла відображення вже в "Руській правді".

Досліджуючи правове становище жінки в Руській державі, здобувач зазначає, що за римським і старонімецьким правом дружина завжди перебувала під опікою чоловіка і була обмежено дієздатною, то за "Руською правдою" становище дружини, матері було в окремих випадках вищим, ніж чоловіка.

Своєю чергою, майно бояр і дружинників, які не мали синів, дозволялось успадковувати донькам. Здобувач робить висновок, що усе це є свідченням появи правових привілеїв для представників аристократичної верхівки.

Інше питання, на яке здобувач звернув увагу, - це успадкування нерухомого майна феодально залежними категоріями населення. Якщо одні (В.П. Нікольський, І.Д. Бєляєв) вважали, що разом із землею, худобою, реманентом воно отримувало в користування й дім з двором, то інші (М. Владимирський-Буданов, О. Філіппов) писали про оренду лише рухомого майна і землі. Здобувач вважає, що князь давав смерду землю в користування за умови, що він буде йому служити. За своє право самостійного володіння господарством смерди сплачували князеві данину. Розвиток феодалізму вів до зменшення ролі смердів у Руській державі. Зауважимо, що уривчастість і нечіткість джерел про смердів зумовили різне розуміння правового становища цієї категорії населення Руської держави.

За руським законодавством до спадкоємців переходили й боргові зобов'язання спадкодавця. Щоправда, достеменно невідомий механізм повернення боргу в разі наявності кількох претендентів - чи борг покладався на того, хто успадковував найбільшу частину майна, чи розподілявся між спадкоємцями пропорційно до їхніх часток.

Надзвичайно жваву дискусію викликало в історіографії трактування кола спадкоємців за нормами руського права. У відповідних статтях "Руської правди" спадкоємцями названо чоловіків низхідної лінії спорідненості, за відсутності яких наслідували й доньки (крім смердів). Разом з тим онуків, дружини, бокових і вис-хідних родичів серед спадкоємців не згадано. За договором Русі з Візантією 911 р. у разі відсутності у померлого синів могли успадковувати його брати.

Підсумовуючи зміст підрозділу, здобувач відзначає, що руське спадкове право формувалося й розвивалося внаслідок встановлення приватної власності. Спадкове майно руської родини становило власність усієї сім'ї, сім'я мала права й обов'язки і відповідала за них наче правоздатна особа.

У підрозділі 3.2 "Спадкове право в українських землях, що входили до складу Великого князівства Литовського (друга половина ХІV - перша половина XVI століття)" зазначається, що в українських землях, що входили до складу Великого князівства Литовського, основними чинними джерелами права деякий час були звичаєве руське право та "Руська правда". Власну правову систему було створено у Великому князівстві Литовському - результатом цього стала поява у XVI ст. трьох Статутів Великого князівства Литовського: 1529 ("Старий"), 1566 ("Волинський"), 1588 р. ("Новий"). Дисертант робить висновок, що питання, пов'язані з успадкуванням майна, отримали саме у Статутах Великого князівства Литовського досить детальну правову регламентацію, що дозволило розглядати спадкове право як основну підгалузь цивільного права.

Здобувачем обґрунтовано, що норми спадкового права "Руської правди" щодо збереження родового майна за спадкоємцями були не тільки визнані дійсними, а й розвинуті та закріплені у Статутах Великого князівства Литовського у нормах, що обмежували волю спадкодавця щодо спадкових маєтків. Статутами дозволялося продавати лише одну третину батьківського маєтку. Ця ж тенденція збереження родового майна спостерігається і в Українській гетьманській державі, що виявилося в чіткішому розмежуванні різного правового режиму спадкування для батьківського чи материнського майна та майна набутого.

Статути знали спадкування за законом (за звичаєм) і за заповітом. За законом у Великому князівстві Литовському спочатку успадковували діти, потім онуки і правнуки. За відсутності таких спадкове майно переходило до бокових родичів (братів, сестер тощо). У деяких випадках їх можна було позбавити права на спадщину. Так, за законом виключалися із числа спадкоємців: донька, яка одружилася без згоди батьків або опікуна; позашлюбні діти; діти державних злочинців і деякі інші особи.

Законодавець розрізняв батьківське й материнське майно. Материнське майно порівну розподілялося поміж дітьми: синами і доньками. Батьківське майно: нерухоме та рухоме передавалося за спадком лише синам, а донькам - виділявся тільки посаг із четвертої частини будь-якого майна батьківського і купленого.

Закон визначав особливості спадкування рухомого майна панських слуг і залежних селян. Дві третини його обов'язково мало переходити їхнім дітям, "для несення служби з землі, на якій вони сиділи". Решту, одну третину, селянин чи слуга мав право заповідати на власний розсуд. Вільним селянам дозволялося розпоряджатися всім складом рухомого майна.

Дисертант обґрунтував, що держава ретельно охороняла майнові права спадкоємців, створюючи законодавчі перешкоди для несумлінних спадкодавців. Скласти заповіт могла лише правоздатна фізична особа. Цього права були позбавлені неповнолітні, ченці, сини, що не були відокремлені від батьків, залежні люди, божевільні, полонені, челядь. Статутами дозволялося продавати лише одну третину батьківського маєтку.

Коли ж не знаходилося спадкоємців ні за законом, ні за заповітом, то майно визнавалося виморочним і переходило до державної скарбниці, тобто до великого князя. Дисертант обґрунтував, що вперше у Великому князівстві Литовському таку норму було введено II Литовським статутом 1566 р. Аналогічне положення міститься у III Литовському статуті 1588 р.

Дисертант з'ясував, що специфічною ознакою середньовічної руської правової системи було змагання східної та західної традицій права з переважанням першої на підґрунті звичаєвого права Руської держави та з переважанням другої у період створення Статутів Великого князівства Литовського.

У наслідок проведеного дослідження зроблено висновок, що руське спадкове право мало яскраво виражені риси та принципи феодального права, оскільки порядок спадкування відрізнявся залежно від соціального статусу особи. Позбавлялися права на успадкування іновірці, особи, що перейшли до нехристиянських конфесій, позашлюбні діти, доньки, що вийшли заміж без згоди батьків, особи, що зловживали спиртними напоями тощо. Не мали сили заповіти нерухомості на користь євреїв поляків та іноземців.

У підрозділі 3.3 "Спадкове право в українських землях у складі Королівства Польського та Речі Посполитої Польської (друга половина XIV-XVIIІ століття)" зазначається, що від 1349 р. до 1434 р. на території Галичини спадкові правовідносини, регулювалися нормами "руського права". У Галичині існувало два види спадкування: за законом і за заповітом; два порядки спадкування: для бояр і для смердів.

Від 1434 р. спадкування в Галичині почало регламентуватися польськими джерелами права, зокрема "Польською правдою", Віслицьким статутом 1347 р., Повним зводом статутів Казимира Великого 1420 р. У польському праві перевага надавалася успадкуванню за законом. Передавати спадщину за заповітом дозволялося лише в окремих випадках. На початку XVI ст. нерухомість узагалі було заборонено заповідати, дозволялося успадковувати за заповітом гроші й рухомі речі.

За польським законодавством сини були обов'язковими спадкоємцями. Якщо спадкодавець не мав синів, то майно переходило до дружини на праві володіння. Якщо в померлого не було ані синів, ані дружини, то все майно переходило у власність польського короля як виморочне. Звідси випливає, що доньки спадкових прав не мали. Винятком для них було виділення посагу під час виходу заміж.

Спадкування побічними родичами - явище пізніше у польському праві. Йому відомо було спадкування побічними родичами аж до четвертого покоління.

Особливістю польського спадкового права було обмеження прав жінки на успадкування нерухомості. У XVI-XVII ст. 3/4 батьківського майна переходило до синів, а 1/4 успадковували доньки незалежно від їхньої кількості. Материнське майно всі діти успадковували в однакових частках.

Майно померлого селянина переходило у власність його пана, тобто феодал у цьому випадку здійснював "право мертвої руки" на майно своїх селян. Спадкове право селян розширив Повний звід статутів Казимира Великого 1420 р., увівши спадкування селянського майна далекими родичами. Водночас статути відмінили звичай успадкування селянського майна панами. Тепер церкві вносились гроші в сумі півгривні, а решта майна переходила вже не до пана, а успадковувалась найближчими родичами померлого селянина.

У підрозділі 3.4 "Спадкове право Запорозької Січі" зазначається, що в Запорозькій Січі склалася своя правова система, в основі якої лежало козацьке право, на характер, зміст і форму якого вирішальний вплив мали умови існування козацького суспільства. Козаки не визнавали дії Статутів і магдебурзького права. Аналіз документів свідчить, що козацьке право було становим, корпоративним. Захищаючи військово-політичну організацію запорозького козацтва, воно встановлювало різний правовий статус окремих груп населення. Козацьке право було не тільки суто звичаєвим, а ще й щиро національним. Воно було продуктом відносин чисто козацького суспільства, у його нормах втілені їхні уявлення про право, справедливість, свободу, рівність. Демократичність козацького права виявилась у відсутності привілеїв для окремих соціальних груп, щорічний перерозподіл землі тощо. Найдемократичніші засади козацького суспільства знайшли своє відображення в Конституції Пилипа Орлика (1710).

Формальна відсутність привілеїв козацької старшини була причиною відсутності їхньої фіксації у письмовій формі. Крім того, не слід забувати, що усна форма права була вигідна козацькій старшині, оскільки дозволяла трактувати стародавні звичаї у власних інтересах. Охоронцями козацьких традицій були літні люди - так звана абшинтована старшина - старі, заслужені козаки, які раніше обіймали виборні посади й користувались авторитетом серед громади. У зв'язку з цим козацькому праву був притаманний певний консерватизм.

Здобувачем обґрунтовано, що традиційне для Литовських статутів успадкування землі в козацькому середовищі не було поширене з двох причин: 1) користування землею було довічним, а терени Запорозьких Вольностей вважалися колективною власністю козацтва; 2) особливості січового життя впливали на те, що в більшості козаків просто не було спадкоємців, прийнятих законом - жінок, дітей. Дисертант робить висновок, що спадкове право не відігравало істотної ролі в житті запорозького козацтва, яке керувалося у сфері права звичаями і традиціями.

У підрозділі 3.5 "Спадкове право в Українській гетьманській державі (Військо Запорозьке) (друга половина XVII - кінець XVIII століття) та в інших українських землях, що входили до складу іноземних держав" зазначається, що право Української гетьманської держави (Військо Запорозьке) було продуктом відносин суто козацького суспільства, у його нормах втілені їхні уявлення про право, справедливість, свободу, рівність. Головним чинником правової системи було звичаєве право, важливими джерелами права були договірні статті й гетьманське законодавство.

Цивільне право доби Української гетьманської держави містило норми успадкування як за заповітом, так і за законом (за звичаєм). Заповіт складався дієздатними особами, добровільно. Заповідачами не могли бути засуджені до смертної кари, політичні злочинці, що перебували за кордоном, невільники, особи, позбавлені честі в судовому порядку. Позбавлялися права на успадкування іновірці, особи, що перейшли до нехристиянських конфесій, позашлюбні діти, доньки, що вийшли заміж без згоди батьків, особи, що зловживали спиртними напоями. Укладаючи заповіт, спадкодавець користувався повним правом вільного вибору спадкоємців як чоловічої, так і жіночої статі. Обов'язковою умовою дійсності заповіту чинне право визнавало передання частини спадку дитині, що перебувала в утробі матері.

За законом майно успадковували лише кровні родичі. До першої черги спадкоємців належали рідні сини спадкодавця, до другої - онуки. Донькам майно діставалося лише в разі відсутності синів або якщо останні померли бездітними. Земельна власність успадковувалася також синами. Наймолодший син успадковував батьківський будинок, був зобов'язаний забезпечити сестер у разі одруження посагом.

Здобувачем обґрунтовано, що тенденція збереження родового майна спостерігається і в Українській гетьманській державі, що виявилося в чіткішому розмежуванні різного правового режиму спадкування батьківського чи материнського майна й набутого майна. Майно батька успадковувалося лише синами, материнське - і синами і доньками, а також спадкоємцем могла стати дитина, що народилася після смерті батька. Пізніше це було закріплено в "Правах, за якими судиться малоросійський народ" 1734 р.

За звичаєвим правом України подружжя успадковувало майно одне після одного. Дружина була спадкоємницею чоловіка в тому випадку, коли у неї були спільні діти, або якщо дітей не було, але вона проживала з ним у шлюбі тривалий час (5-6 років). Але коли дітей не було і шлюб був нетривалим, вдова отримувала своє власне майно (посаг) і виходила з сім'ї. Якщо ж у вдови були малолітні діти, то усе майно чоловіка успадковувала вона і залишалася у його хаті на правах господині. Коли вдова одружувалася, вона втрачала права на успадковане майно першого чоловіка. Якщо вдова одружувалася вдруге, то вона втрачала право на утримання дорослими дітьми.

Здобувач робить висновок, що у XVII-XVIII ст. в Українській гетьманській державі було зрівняно жінок у праві спадщини з чоловіками; жінка була дієздатною; спадкодавець мав право вільно розпоряджатися майном, заповідаючи його будь-кому. Прогресивність українського спадкового права середини XVII-XVIII ст. не мала аналогів ні в Європі, ні в Росії.

Дисертантом з'ясовано, що в Українській гетьманській державі виник новий інститут спадкового права - умовний заповіт, тобто заповіт із певними умовами щодо передачі у володіння спадкового майна ще за життя спадкодавця. Він складався літніми спадкодавцями, які відчували наближення смерті. Траплялися випадки укладення договору між братами-спадкоємцями, відповідно до яких один із братів зрікався своє частини майбутньої спадщини за термінову винагороду.

Здобувачем встановлено, що до XVIII ст. царський уряд не наважувався розповсюджувати російське законодавство на територію України. Першою цій інтервенції була піддана Слобідська Україна, у якій із 1765 р. основним джерелом стало російське законодавство. На півдні України (Херсонська Катеринославська, Таврійська губернії) діяло загальноросійське законодавство. На Правобережній Україні (Київська, Волинська, Подільська губернії), яка до 1793 р. входила до складу Речі Посполитої, діяли попередні джерела права: акти вищих органів польської влади, Литовські статути, магдебурзьке право й залишки звичаєвого права.

Розділ 4. "Спадкове право в українських землях у складі Російської та Австро-Угорської імперій у ХІХ - на початку XX століття" складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 4.1 "Російське спадкове право у першій половині XIХ ст." зазначається, що на початку 30-х рр. XIX ст. було завершено роботи зі складання та публікації Повного зібрання законів Російської імперії (45 томів) і Зводу законів Російської імперії (15 томів). Звід законів Російської імперії є законодавством, систематизованим за галузями права.

Здобувачем з'ясовано, що законодавство XIX ст. закріпило й розширило ті принципи спадкового права, які були встановлені у XVIII ст., і передбачало спадкування за заповітом і за законом. Заповіт укладався особою "за здорового глузду і твердої пам'яті", що досягала 21-річного віку. Предметом заповіту було майно власника, яке поділялося на набуте й родове. Набутим майном спадкодавець розпоряджався вільно, а родове майно, за невеликим винятком, заповідатися не могло. За відсутності заповіту майно переходило до спадкоємців за законом. Ними були як сини, так і доньки, однак перевага надавалася синам. Доньки при живих братах отримували 1/14 частину нерухомого майна і 1/8 частину рухомого майна, а решту ділили порівну між собою сини.

Батьки після своїх дітей не успадковували. Щоправда, якщо померлі діти були бездітними, батьки одержували їхнє набуте майно в довічне володіння, яким вони не мали права розпоряджатися на свій розсуд. Якщо подружжя було бездітним, то у випадку смерті одного з них інший отримував так звану "указану частину спадку" - 1/7 нерухомого і 1/4 частину рухомого майна.

Здобувач робить висновок, що російське дореволюційне спадкове право розрізняло поняття "надання обов'язкової частки" і "надання довічного користування". У той же час, українське спадкове право (спадкове право Лівобережжя), передбачало, що батьківське майно, отримане синами шляхом виділу та посаг доньки (які померли бездітними), поверталися до батьків. Овдовіле подружжя отримувало в спадщину третину всього майна, а якщо дітей не було - все майно. Вдова отримувала спадкове майно в довічне володіння, а не у власність.

У підрозділі 4.2 "Спадкове право в українських землях у складі Російської імперії у ХІХ - на початку ХХ століття" зазначається, що до 40-х рр. ХІХ ст. в Україні зберігало чинність місцеве право. У Полтавській, Чернігівській, Київській, Волинській, Подільській губерніях діяли такі самі нормативні акти, що й у ХVIII ст. У той же час царизм намагався поширити в українських землях загальноросійське законодавство. Для цього було використано кодифікацію права, що розпочалася в Російській імперії на початку ХІХ ст. Результатом кодифікаційних робіт стало підготовлене у 1830 р. "Повне зібрання законів Російської імперії" і "Звід законів Російської імперії" (1833 р.).

Над кодифікацією права України у першій половині ХІХ ст. працювали дві групи. Підсумком роботи групи під керівництвом Ф. Давидовича стало "Собрание гражданских законов, действующих в Малороссии" ("Собрание малороссийских прав" 1807 г.); групою під керівництвом І. Данилевича було підготовлено "Звід місцевих законів західних губерній" (Правобережжя України і Білорусії) 1837 р. Здобувачем обґрунтовано, що основним джерелом особливих для Полтавської та Чернігівської губерній положень Зводу законів Російської імперії 1842 р. стали "Звід місцевих законів західних губерній" 1837 р. (47 статей) і Литовський статут. Остаточне запровадження загальноросійського законодавства на Лівобережжі (Полтавська і Чернігівська губернії), але зі збереженням дії окремих норм Литовського статуту, які було включено до загальноросійського Зводу законів другої редакції, відбулося згідно з Указом від 4 березня 1843 р. "Про введення в губерніях Чернігівській і Полтавській загальних про судочинство настановлень імперії".

На Правобережній Україні місцеве право було скасоване Указом від 25 червня 1840 р. На Слобожанщині та на півдні України ще раніше почала діяти система російського права. У західноукраїнських землях (Галичина і Буковина) діяв Австрійський цивільний кодекс 1811 р.

На основі застосування великого масиву архівних документів, законодавчих та інших нормативних актів здобувач відзначає різновекторний характер урахування норм українського звичаєвого права Російською та Австро-Угорською імперіями. Зокрема, законодавством Російської імперії (т. Х Зводу законів Російської імперії 1842 р.) особливі статті для Полтавської і Чернігівської губерній, що базувалися на нормах місцевого звичаєвого права (53 статті "Зводу законів цивільних", чотири статті "Зводу законів про стани", одна стаття "Зводу законів межових"), були враховані. Вони значно розширювали, порівняно зі статтями, що діяли на території метрополії: права батьків (зокрема, їхнє право зректися своїх дітей у випадку негідної їхньої поведінки); батько користувався ширшими правами, ніж мати; власника майна, щодо розпорядження родовим майном тощо.

Австро-Угорською імперією особливості українського звичаєвого права не були враховані, тому що законодавство цієї держави відображало західну традицію права і належність до романо-германської сім'ї.

Дисертантом з'ясовано особливості спадкування для Полтавської і Чернігівської губерній, які передбачали, що батьківське майно, отримане синами шляхом виділу майна, і посаг доньки (які померли бездітними), поверталися батькам. Овдовіле подружжя отримувало у спадщину третину всього майна, а якщо дітей не було - усе майно. Вдова отримувала спадкове майно у довічне володіння, а не у власність.

У підрозділі 4.3 "Спадкове право в українських землях у складі Австро-Угорської імперії" зазначається, що наприкінці XVIІІ ст. майже всі західноукраїнські землі потрапили під владу Австрії. На час приєднання до Австрії більшість населення Буковини майже не знала писаного права, не існувало писаного кодексу законів, і тому не було поля для застосування юридичної науки. Старости проводили судові процеси без адвокатів, покладаючись лише на здоровий глузд, і виносили свої рішення лише зі звичаєвого права. Для розгляду великих і заплутаних справ залучався як радник Ясський митрополит, який єдиний використовував збірник законів, що мав назву "Молдавські правила". Норми, викладені в цій книзі, виходили з церковних звичаїв і могли застосуватись хіба що в духовних справах".

Правда, у якійсь мірі використовувався ряд грамот молдавських господарів, які в основному стосувались відносин феодалів і залежних селян (хрисовули В. Лупула, К. Маврокордата, Г. Гіки). Проте це не систематизоване князівське законодавство свідчить про невисокий рівень правового життя тодішньої Молдавії.

Запроваджена у 1774 р. військова адміністрація Буковини використовувала місцеву адміністрацію, яка продовжувала діяти на основі старого права. Політика австрійської влади була скерована спочатку на те, щоб затримати Status-qwo, але з часом уряд щоразу посилював уніфікацію краю з цілою державою та до нищення турецько-молдавських особливостей у суспільно-громадському житті.

На Буковині діяли як норми звичаєвого права, що мали силу по всій Молдавській державі (загальнодержавне звичаєве право), так і суто місцеві (місцеве звичаєве право). Забігаючи вперед, зазначимо, що останнє зберегло своє значення і через 100 років австрійського правового впливу на Буковині.

Із прилученням Буковини до Галичини, у ній поступово запроваджується державне, карне і цивільне австрійське законодавство. Основним джерелом права стає австрійський закон. На той час австрійському праву вже був відомий поділ на галу-зі, які почали розвиватися самостійно, у межах широкої хвилі кодифікації законодавства, характерної для епохи "освіченого абсолютизму".

1 січня 1812 р. Цивільний кодекс Австрії (Allgemeines bьrgerliches Gesetzbuch - ABGB) уведений у дію. Діюче до того моменту загальне приватне право (перейняте римське право, йозефінський і західногалицький кодекси, провінційні статути і звичаєве право) було відмінене. На Буковині цей цивільний кодекс введено з 1 лютого 1816 р.

Джерелами цивільного кодексу послужили пандектне римське право, Прусське земське уложения 1794 р., провінційне право австрійських земель. Дуже мало було запозичено з цивільного кодексу Франції 1804 р. (Кодексу Наполеона). На відміну від Прусського уложення, Австрійський кодекс (у певній частині діючий донині) присвячений суто цивільному праву. За своїм змістом і за рівнем юридичної техніки Австрійський кодекс, за визначенням В. Аннерса, займав проміжне становище між Прусським уложенням і Французьким цивільним кодексом.

Дисертантом з'ясовано, що у спадковому праві традиційно було закріплено принцип універсального правонаступництва. Спадкування базувалося на законі, на договорі й на заповіті. До числа спадкоємців за законом законодавець відносив найближчих родичів померлого та його чоловіка (дружину). Спадкування за законом було засноване на кровному спорідненні. Діти першого ступеня (незалежно чоловічого чи жіночого роду) успадковували всю спадщину в рівних частках. Онуки за живих батьків і правнуки за живих онуків не мали права на спадщину. Позашлюбні діти успадковували лише материнське майно та майно її родичів, батьківське майно вони не мали права успадковувати. Переживше подружжя мало право на 1/4 сімейного спадкового майна, а з майна родичів покійного або майна дідів - на 1/2 спадщини. Коли ж не було законних спадкоємців першого чи другого ступеня, то переживше подружжя успадковувало все майно.

Здобувач відзначає, що на відміну від дореволюційного російського й українського права, за якими заповіти неповнолітніх були недійсними, австрійське цивільне право дозволяло неповнолітнім, тобто особам, які не досягли 18 років, заповідати у нотаріальній формі та усно в суді.

З'ясовано, що Австрійський цивільний кодекс 1811 р. продовжував діяти до розпаду імперії і навіть - декілька років після включення у 1921 р. західноукраїнських земель до складу Польщі. Але в 1933 р. був затверджений обширний за обсягом польський Кодекс зобов'язань, який припинив дію значної частини цього кодексу.

Розділ 5. "Спадкове право у період відродження української державності (1917-1920 роки), право радянського періоду (1917-1991 роки) та сучасної України (1991-2010 роки)" містить три підрозділи, у яких досліджується спадкове право у період відродження української національної державності, у радянській і незалежній Україні.

У підрозділі 5.1 "Спадкове право у період відродження української державності (1917-1920 роки)" зазначається, що попри всі проблеми й помилки, Центральна Рада зробила важливі кроки на шляху формування державного механізму. Із цієї точки зору принципове значення мав ухвалений нею 25 листопада 1917 р. (за ст. ст.) Закон "Про порядок видання нових законів", відповідно до якого всі російські закони, прийняті до 27 жовтня 1917 р., залишалися чинними, а Центральна Рада мала право приймати нові закони й інші нормативні акти чи скасовувати старі від імені УНР. Правоохоронним і місцевим органам влади і управління була дана вказівка змінити в діючих законах назву "Русь" на "УНР".

Центральна Рада не відразу взялася і за створення власної судової системи. Впродовж тривалого часу в Україні продовжували діяти суди, запроваджені реформою 1864 р. Лише в грудні 1917 р. Генеральне секретарство судових справ розпочало проведення судової реформи зі створенням тимчасового Генерального суду. На місцях продовжувала діяти стара судова система з дільничними мировими судами та з'їздами мирових суддів як апеляційною інстанцією. Судами першої ланки вважалися окружні, волосні та військово-революційні суди. Юридичним оформленням початку радянського судового будівництва в Україні була постанова Народного секретаріату України "Про введення народного суду" від 4 січня 1918 р. Паралельно тривала робота над проектом Конституції УНР, яку Центральна Рада ухвалила в останній день свого існування - 29 квітня 1918 р.

Здобувач з'ясував, що у період відродження Української держави Центральна Рада дозволила застосувати норми дореволюційних законів, коли вони не були скасовані або не суперечили революційній правосвідомості. Допускалася допоміжна роль звичаєвого права в земельних, цивільних, шлюбно-сімейних і спадкових правовідносинах.

29 квітня 1918 р. з'їзд землевласників у Києві проголосив П. Скоропадського гетьманом України, відбувся державний переворот і Центральна Рада припинила існування. В Українській державі (квітень-листопад 1918 р.) єдиного узагальнюючого акту на зразок, скажімо, закону Центральної Ради від 25 листопада 1917 р., який би однозначно вирішив проблему російського законодавства й законодавства Української Народної Республіки, видано не було. Замість цього гетьманська адміністрація, визнавши де-факто весь масив попереднього законодавства, пішла шляхом вибіркового скасування насамперед тих актів, що суперечили соціально-економічним і політичними засадам Української держави, а також рецепції тих нормативних актів колишніх режимів, які не суперечили інтересам Української держави. Неврегульованість певних сфер державного будівництва та прогалини в галузях права заповнювалися законотворчістю гетьмана.

У "Грамоті до Українського народу" від 22 жовтня 1918 р. П. Скоропадський зазначав, що в Українській державі було видано більше 400 законодавчих актів, метою яких було упорядкування політичного й економічного життя України. Найважливішими з них у галузі цивільного права були закони, які регулювали власність. Головна тенденція цих законів - захист права приватної власності.

У галузі спадкового права суди продовжували використовувати норми дореволюційних законів, коли вони не були скасовані або не суперечили революційній правосвідомості.

У ніч проти 14 листопада 1918 р. провідні діячі Українського Національного Союзу та представники січового стрілецтва створили Директорію Української Народної Республіки. 18 грудня 1918 р. Директорія урочисто ввійшла до Києва, відновивши Українську Народну Республіку. За доби Директорії УНР (листопад 1918 - листопад 1920 рр.) діяли різноманітні джерела права, що належали до правових систем Російської імперії, Тимчасового уряду, Центральної Ради, Гетьманату, радянської влади. Нагромаджувала Директорія й свою нормативно-правову базу, намагаючись оперативно реагувати на зміни в суспільно-політичному житті країни. Директорія обрала той самий шлях, що й гетьман Скоропадський, шлях часткового скасування одних і відновлення чинності інших законів, залежно від своїх політичних інтересів. Так, за затвердженою 17 травня 1919 р. головою Директорії постановою Ради Народних Комісарів на території України було анульовано чинність законів і декретів Українського Радянського та Російського Радянського урядів і поновлено чинність законів УНР. Однак реально цілий ряд законів УНР, які Директорія вважала "лівими", у тому числі й Конституція УНР, поновлені не були. Разом із тим, не було скасоване в повному обсязі законодавство гетьмана П. Скоропадського, проти якого власне виступила Директорія. Не припинялась чинність і дореволюційного законодавства, якщо воно не суперечило новим українським законам. Для законодавства "другої" УНР характерна відсутність власних кодифікованих актів у галузі цивільного та спадкового законодавства. Те саме стосується й конституційно-правової сфери. У галузі спадкового права суди продовжували використовувати норми дореволюційних законів, коли вони не були скасовані або не суперечили революційній правосвідомості.

9 листопада 1918 р. Українська національна рада проголосила створення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) до складу якої, крім Східної Галичини, увійшли Північна Буковина й українські повіти Закарпаття. Уряд ЗУНР - Державний секретаріат на чолі з Костем Левицьким було сформовано ще 9 листопада 1918 р. До нього перейшли виконавчі функції державної влади. Упродовж першої половини 1919 р. судову гілку влади створено не було. Тимчасово функціонувала австро-угорська судова система. Лише в лютому 1919 р. Державний секретаріат судівництва розпочав докорінну перебудову судової системи. У сфері цивільних і спадкових відносин продовжували діяти австрійські закони. Для власної кодифікації права в ЗУНР не було ні професійних кадрів, ні умов, ні часу.

У підрозділі 5.2 "Спадкове право Української Радянської Соціалістичної Республіки (1917-1991 роки)" зазначається, що Українська радянська держава як федеративна частина Російської республіки була утворена у грудні 1917 р. на першому Всеукраїнському з'їзді Рад. 6 січня 1918 р. її проголосили Українською Соціалістичною Радянською Республікою (УСРР). 28 грудня 1920 р. було підписано договір про воєнний і господарський союз між Росією та Україною. Так виникла договірна федерація формально незалежних радянських держав. Після повалення монархії і встановлення радянської влади в Україні держава спробувала не лише переглянути основні принципи спадкового права, які склалися в буржуазному суспільстві, а й взагалі ліквідувати цей інститут як такий, що закріплював майнову нерівність і дозволяв набувати власність нетрудовим шляхом. Услід за декретом ВЦВК РСФСР, РНК УСРР у березні 1919 р. ухвалила декрет "Про скасування приватної власності", за яким скасовувалось успадкування як за законом, так і за заповітом. Майно, залишене після смерті власників передавалось у власність держави. Для непрацездатних або малозабезпечених родичів установлювалося правило, за яким їм надавалася незначна частка з майна померлого "на прожиття". Іншим декретом визнавалися недійсними договори дарування, перездавання чи інші операції з майном, вартість якого становила більше 10 тис. рублів. Пожертви дозволялися без обмежень, але на суму понад 10 тис. рублів необхідний був дозвіл Раднаркому.

Дисертантом поділяється концепція вчених, що Декрети РНК УСРР "Про скасування спадкування" від 11 березня та 21 березня 1919 р. скасували спадкування як форму переходу власності, і, водночас, створили джерело соціального забезпечення для непрацездатних осіб, які перебували на утриманні спадкодавця. Українськими декретами "Про скасування спадкування" від 11 березня та 21 березня 1919 р. обмежувалась вартість спадкового майна до 10 тис. рублів, встановлювався новий порядок спадкування трудової власності.

Здобувачем обґрунтовано, що джерелом права України у період формування радянської державності в Україні (1917-1920 рр.) був закон (тобто російське законодавство) і так звана революційна правосвідомість. Головною особливістю формування радянської правової системи в Україні було те, що вона складалася, як однорідна система права в більшовицькій Росії. Це була рецепція в її найпростішій формі - пристосування права однієї держави до умов іншої.

Декрети про скасування спадкування без змін діяли в Україні під час громадянської війни, але початок НЕП вимагав іншого змісту спадкових відносин. Тому кодифікація розглядалась як черговий етап формування радянського права.

Цивільний кодекс УСРР 1922 р. певною мірою відновив успадкування приватної власності, установив межу майна, яке може успадковуватися (10 тис. рублів), та визначив обмежене коло спадкоємців за законом і за заповітом. Коло спадкоємців за заповітом в основному збігалося з колом спадкоємців за законом, якщо не рахувати того, що спадкоємцями за заповітом могли бути державні, кооперативні і громадські організації. За відсутності зазначених спадкоємців майно померлого визнавалося виморочним і надходило в доход держави.

Дисертант з'ясував, що допускаючи пряме та непряме позбавлення спадкоємців спадщини, Цивільний кодекс 1922 р. залишив відкритим питання про обов'язкову частку так званих обов'язкових спадкоємців (малолітніх і непрацездатних).

Обґрунтовано, що відповідно до постанови ЦВК і РНК СРСР від 29 січня 1926 p., постановою ВУЦВК і РНК У PCP від 7 липня 1926 р. було внесено відповідні зміни до ЦК, і як наслідок, допускалося спадкування як за законом, так і за заповітом усього спадкового майна, незалежно від його вартості, а спадкоємці, які мешкали разом із спадкодавцем, отримували понад своєї частки домашнє майно.

Здобувач встановив, що наступна зміна у спадковому праві відбулася у зв'язку із введенням з 1 березня 1926 р. Інституту усиновлення. Усиновлені та їхні нащадки стали успадковувати майно усиновлювачів. З'являється інститут обов'язкової спадкової частки, але в Україні не було прийнято закон про право неповнолітніх спадкоємців на обов'язкову часту спадку.

Обґрунтовано, що в умовах Великої Вітчизняної Війни виникла необхідність розширити коло осіб, які мали право на спадщину, що і було зроблено Указом Президії Верховної Ради СРСР від 14 березня 1945 р. "Про спадкоємців за законом і за заповітом" та указом Президії Верховної Ради УРСР від 17 грудня 1945 р. "Про зміни Цивільного кодексу УРСР", яким внесено зміни до інституту спадкового права. ЦК УСРР 1922 р. надалі став базою для подальшого розвитку українського спадкового права.

Дисертант зробив висновок, що Цивільний кодекс УРСР 1963 р. розширив свободу заповіту, посилив роль сімейно-правових зв'язків у спадкуванні та зменшив значення спадкування як форми матеріального забезпечення непрацездатних родичів та утриманців померлого.

Здобувачем з'ясовано, що спадкоємцем, окрім громадянина, могла бути юридична особа або держава. Кожен громадянин міг стати спадкоємцем незалежно від віку, стану здоров'я тощо. Спадкоємцем могли стати навіть недієздатні, але в такому випадку дії, необхідні для приймання спадщини, здійснювали їхні батьки або опікуни.

Суттєву увагу приділено розкриттю успадкування за законом і за заповітом. Так, обґрунтовано, що в Україні замість діючих раніше трьох черг спадкоємців за законом було введено дві черги (ст. 529 ЦК УРСР), передбачено черговість залучення до спадщини спадкоємців.

Здобувачем з'ясовано, що на відміну від ЦК УСРР 1922 p. у ст. 541 ЦК УРСР 1963 р. встановлено, що заповіт під загрозою недійсності мав бути укладений у письмовій формі і нотаріально засвідчений.

Уперше до ЦК було включено положення, які давали можливість посвідчити заповіти громадян під час їхнього лікування в лікарнях, госпіталях, інших стаціонарних лікувальних установах тощо.

Дисертант робить висновок, що заповідач під час складання заповіту не був зв'язаний ні колом спадкоємців за законом, ні черговістю закликання спадкоємців до спадкування, ні правом представлення. Крім того, він міг розподілити своє майно між спадкоємцями в будь-яких частинах.

У роботі зазначається, що новою нормою спадкового законодавства стало і правило щодо спадкування в колгоспному дворі. Якщо після смерті члена колгоспного двору інших членів двору не залишалося, то спадщина відкривалася на загальних підставах. Раніше це питання вирішувалося відповідно до положень земельного законодавства.

Дисертант обґрунтовує думку, що в діючому раніше цивільному законодавстві не було визначено кола осіб, які внаслідок вчинення ними протиправних дій усувалися від спадкування. Цю прогалину було усунуто спеціальною ст. 528 ЦК УРСР "Усунення від спадщини", у ч. 1 якої були зазначені особи, які не мали права стати спадкоємцями ні за законом, ні за заповітом, а в частині другій - особи, які усувалися від спадкування за законом, але могли спадкувати за заповітом на загальних підставах.

У підрозділі 5.3 "Спадкове право сучасної України (1991-2010 роки)" зазначається, що новий Цивільний кодекс України 2003 р. зберіг у цілому свій правовий фундамент, але зазнав значних як кількісних, так і якісних змін. Зокрема, якщо у ЦК УРСР 1963 р. регулюванню спадкових відносин було присвячено всього 41 статей (з 524 по 564), то новий ЦК України включає 93 статті (з 1216 по 1308).

У ЦК України 2003 р. передбачено спадкування за заповітом і за законом. Здобувач обґрунтовує, що перевага надається саме спадкуванню за заповітом, а не за законом, як це мало місце в ЦК УРСР 1963 р. Такий підхід свідчить про розширення приватноправових засад у регулюванні спадкових відносин, оскільки законодавець спеціально підкреслює, що пріоритет у визначенні долі спадкового майна надається фізичній особі, яка має право скласти заповіт.

Здобувач з'ясував, що новим є положення щодо форми заповіту. Ст. 1249 ЦК надає право складати секретні заповіти. У випадку складання такого заповіту нотаріус повинен посвідчити заповіт, не ознайомившись при цьому з його змістом. Крім того, ст. 1302 ЦК запроваджено новий інститут - спадковий договір, до якого віднесено договір, за яким одна сторона (набувач) зобов'язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача.

Істотних змін зазнав також інститут спадкування за законом. Так, встановлено п'ять черг спадкоємців за законом, тобто новий ЦК втілив ідею якнайширшого охоплення числа осіб, до яких може перейти спадщина за відсутності заповіту, відмовився від імперативності при спадкуванні за законом, розширив свободу заповідальних розпоряджень і коло об'єктів спадкового правонаступництва. Дисертант обґрунтував, що встановлення у новому ЦК України п'яти черг спадкоємців за законом практично позбавило державу права на так звану відумерлу (виморочну) спадщину.

Здобувач обґрунтував думку, що порівняно з ЦК УРСР новий ЦК України надає більш детальну регламентацію об'єктів спадкових правовідносин. Зокрема, визначено особливий порядок спадкування окремих видів майна (квартир, земельних ділянок, страхових сум тощо).

Дисертант з'ясував, що у ст. 7 ЦК України 2003 р. уперше у вітчизняному законодавстві вказується на звичай як на джерело цивільного права та визначаються засади його застосування. Такий підхід цілком відповідає східноєвропейській концепції цивільного права (яка прийнята і в Україні), де правовому звичаю як джерелу права традиційно відводиться другорядна роль.

Дисертант з'ясовував правові підстави спадкування за законом. Основною ознакою, яка визначає спадкоємців за законом, є наявність родинних зв'язків осіб, які претендують на одержання спадщини. Черговість спадкоємців залежить від ступеня їхнього споріднення зі спадкодавцем. Здобувач поділяє концепцію вчених, що за наявності безспірних доказів родинних зв'язків між спадкодавцем і особою, яка претендує на спадщину, та відсутності заперечень із боку інших зацікавлених осіб, право встановлювати факт наявності родинних зв'язків між спадкодавцем і особою, яка звертається із заявою про прийняття спадщини, доцільно надати органам нотаріату.

ВИСНОВКИ

Аналіз еволюції спадкового права в Україні дозволив сформулювати ряд науково-практичних підсумків та узагальнень, серед яких головними є такі:

1. Проведений аналіз джерелоутворюючої літератури до теми засвідчив, що найбільшою заангажованістю, схематизмом і фрагментарністю відзначається радянська історіографія. На об'єктивність праць представників української діаспори вплинув брак нормативного й іншого джерельного матеріалу. Сучасний стан історіографії свідчить про повернення інтересу до проблем розвитку спадкового права.

2. Спадкове право, як й інші правові явища, пройшло свою еволюцію, удосконалення та збагачення на різних етапах розвитку історії українського народу, пов'язаних з існуванням чи відсутністю української державності, поступово вироблялися сучасні стандарти у цій галузі правових відносин.

3. Спадкові правовідносини об'єктивно відбивають стан суспільного, економічного, політичного й духовного розвитку певної епохи та певного соціуму. Обмеження спадкових прав, нерівність - це ті фундаментальні проблеми, що пронизують історію спадкового права й лише останнім часом поступово вирішуються.