Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

РАДА ПО ВИВЧЕННЮ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ УКРАЇНИ

УДК 351.82: 330.341.1

ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА РОЗВИТКУ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
В УКРАЇНІ

Спеціальність 25.00.02 - механізми державного управління

АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора наук з державного управління

ГРУБА Григорій Іванович

Київ 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Раді по вивченню продуктивних сил України НАН України.

Науковий консультант - доктор економічних наук, професор, академік НАН України ДАНИЛИШИН Богдан Михайлович, Міністерство економіки України, міністр.

Офіційні опоненти: доктор економічних наук, професор БУТКО Микола Петрович, Чернігівський державний технологічний університет, завідувач кафедри менеджменту;

доктор наук з державного управління, професор ДЄГТЯР Андрій Олегович, Харківський регіональний інститут державного управління НАДУ при Президентові України, завідувач кафедри економічної теорії і фінансів;

доктор наук з державного управління, професор БЕЗЗУБКО Лариса Володимирівна, Донбаська національна академія будівництва та архітектури, професор кафедри менеджменту організацій.

Захист відбудеться 24 лютого 2010 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.160.03 у Раді по вивченню продуктивних сил України Національної академії наук України за адресою: 01032, м. Київ, бульв. Т. Шевченка, 60, к. 302.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Ради по вивченню продуктивних сил України Національної академії наук України (01032, м. Київ, бульв. Т. Шевченка, 60, к. 202).

Автореферат розісланий 23 січня 2010 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

к.держ.упр., с.н.с. І.О. Драган

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Характер економічного зростання, конкурентоспроможність країни на світовому ринку, її національна безпека визначаються сьогодні не обсягами фізичних ресурсів, а залежать від того, наскільки суспільство може створювати й ефективно використовувати інтелектуальний фактор, розвивати інноваційну діяльність і інноваційні процеси на всіх рівнях управління. Для сучасної України рішення ключових соціально-економічних проблем також неможливо без продуктивного використання науково-технічного потенціалу, його реструктуризації й формування на цій основі національної інноваційної системи. Практика реформування вітчизняної економіки показала, що ринок не в змозі вирішити всі проблеми подолання деградації технологічної бази виробництва й формування нових технологічних укладів, настільки необхідних для забезпечення стійкого економічного зростання в нашій країні і її регіонах. Це зумовлює необхідність посилення ролі держави в економічному забезпеченні інноваційних процесів і в регулюванні інноваційної сфери взагалі. Зростає значення якнайшвидшого формування ефективної економічної політики держави й зокрема такого її різновиду як інноваційна політика. Отже, одним із головних завдань розвитку економіки України і подолання економічної кризи є розробка й застосування сучасних методів і форм державного управління інноваційною діяльністю, створення умов для її активізації й ефективного розвитку.

Здебільшого в сучасній літературі основний акцент робиться тільки на структурному змісті інноваційної політики, що в сучасних умовах України для досягнення нею повноцінного економічного розвитку недостатньо. Проблема структурного змісту інноваційної політики важлива, однак, на сучасному етапі важливішого значення набуває не стільки факт розробки офіційних документів з інноваційної політики, скільки формування державою ефективної системи відносин між учасниками інноваційної діяльності.

Значний внесок у формування інноваційної теорії економічного розвитку внесли роботи Дж. Гелбрейта, П. Друкера, С. Коваля, К. Маркса, Г. Менша, М. Мескона, Д. Рікардо, Б. Санто, А. Сміта, М. Туган-Барановського, Й. Шумпетера.

Проблемам розвитку інноваційної діяльності та удосконалення державної інноваційної політики присвячені дослідження провідних вітчизняних учених, серед яких: З. Адаманова, О. Амоша, Л. Безчасний, О Веклич, А. Гальчинський, М. Гаман, В. Геєць, Б. Данилишин, О. Дацій, М. Корецький, М. Крупка, О. Кузьмін, В. Мельник, В. Осецький, О. Тивончук, А. Федорищева, В. Чижова.

Значним внеском у розвиток науки державного управління є роботи сучасних українських вчених О. Алимова, В. Бакуменка, Л. Беззубко, С. Білої, В. Бодрова, М. Бутка, А. Дєгтяра, В. Мунтіяна, О. Суходолі, В. Шамрая, В. Юрчишина та ін.

Незважаючи на велику увагу до проблем розвитку державної інноваційної політики з боку вчених, існують невирішені завдання, які стримують темпи економічного зростання. Відсутні дослідження політико-економічної сторони інноваційної політики, теоретичне обґрунтування й практична реалізація державної інноваційної політики не відповідають сучасному етапу конкурентної боротьби, недостатньо досліджено роль стратегічного підходу в державній інноваційній політиці, досі не існує системного підходу до побудови ринково-орієнтованих інфраструктурних комплексів. Дотепер не сформована цілісна національна інноваційна система в Україні. Не багато уваги приділяється правовим проблемам інноваційної політики й інноваційної діяльності, відсутні спеціальні роботи, так чи інакше узагальнюючі теорію й практику даних аспектів дослідження.

Необхідність теоретичного та практичного значення вирішення зазначених проблем зумовила вибір теми, актуальність і цільову спрямованість дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Наукові результати, теоретичні положення й висновки дослідження було отримано в межах науково-дослідних тем Ради по вивченню продуктивних сил України НАН України “Макроекономічне регулювання інвестиційних процесів та впровадження стратегії інновативно-інноваційного розвитку в Україні” (номер державної реєстрації 0107U004762) та “Інституціоналізація інноваційно-інвестиційної трансформації економіки регіонів” (номер державної реєстрації 0108U009957). Роль автора як співвиконавця полягає у визначенні теоретичних та методологічних засад і розробці напрямів державної політики розвитку інноваційної діяльності в Україні.

Мета й завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є обґрунтування теоретичних і методологічних засад, а також розробка практичних рекомендацій щодо удосконалення державної політики розвитку інноваційної діяльності в Україні.

Для досягнення мети дослідження було поставлено та вирішено такі завдання:

- проаналізувати стан досліджень теорії та практики формування державної політики розвитку інноваційної діяльності, що враховуються сучасною науковою галуззю “Державне управління”;

- визначити роль інноваційної діяльності в соціально-економічному розвитку держави;

- сформулювати й обґрунтувати теоретичні підходи до реалізації державної інноваційної політики;

- удосконалити інституційне середовище інноваційної діяльності через розвиток законодавства;

- удосконалити систему реалізації інвестиційної стратегії державного управління інноваціями;

- удосконалити методичні підходи до формування державних цільових програм на основі пріоритетів державної інноваційної політики;

- розвинути методичні підходи до формування стратегії державного управління інноваційною діяльністю;

- визначити особливості реалізації та фактори розвитку інноваційної діяльності в Україні;

- визначити проблеми розвитку Національної інноваційної системи;

- проаналізувати сучасний стан інноваційної політики держави в контексті особливостей інноваційного розвитку;

- обґрунтувати концептуальні основи системи інституціональних перетворень в інноваційній сфері;

- запропонувати комплексний підхід до підвищення інвестиційної активності в інноваційній сфері;

- запропонувати оптимальні інструменти державного регулювання інноваційних процесів;

- удосконалити класифікацію правових інструментів державного регулювання інноваційної діяльності;

- розвинути модель економічних відносин у циклі “наука - виробництво - споживання”;

- розробити методологічні підходи до формування інноваційної інфраструктури до формування інноваційної інфраструктури, що формує мережеву модель державного управління інноваційним розвитком.

Об'єкт дослідження - процес державного управління інноваційною діяльністю в Україні.

Предмет дослідження - державна політика розвитку інноваційної діяльності. інноваційний політика держава програма

Гіпотеза дослідження базується на припущенні, що розроблені методологія, теоретичні засади, методичні підходи, практичні пропозиції щодо удосконалення державної політики розвитку інноваційної діяльності доповнюють правові, економічні та організаційні засади державного управління економікою України, форми стимулювання державою ринкових процесів спрямованих на підтримку розвитку інноваційної діяльності.

Методи дослідження. Теоретико-методологічну основу роботи становлять загальнонаукові прийоми досліджень і спеціальні методи, що ґрунтуються на сучасних наукових засадах управлінської, економічної і споріднених з ними наук. У роботі використано: історичний та логічний методи - для дослідження еволюції постановки проблеми й наступності її вирішення; абстрактно-логічний - для теоретичного узагальнення й формування висновків; економіко-статистичний - для аналізу сучасного стану та тенденції державно політики розвитку інноваційної діяльності; методи аналізу і синтезу - для визначення факторів розвитку інноваційного потенціалу; розрахунково-конструктивний - для розробки методичних підходів до формування стратегії державного управління інноваційною діяльністю зорієнтованої на комерціалізацію технологій; експериментальний - для розробки підходу до реалізації державної інноваційної політики; порівняльного аналізу - для зіставлення ефективних механізмів державного регулювання інноваційної діяльності.

Наукова новизна одержаних результатів визначається особистим внеском автора у вирішення актуальної наукової проблеми в галузі державного управління, що полягає у розробці й обґрунтуванні методологічних, теоретичних і науково-методичних засад, а також шляхів удосконалення державної політики розвитку інноваційної діяльності в Україні. Найсуттєвіші результати дисертаційного дослідження, які містять наукову новизну, полягають в наступному:

вперше:

- сформульовано й обґрунтовано теоретичні підходи до реалізації державної інноваційної політики з урахуванням теорії економічного розвитку Й. Шумпетера, Г. Менша, представників неошумпетеріанської школи зокрема щодо необхідності державного втручання в інноваційну діяльність з метою поліпшення структури виробництва, економічного розвитку провідних галузей національної економіки, забезпечення повноцінної інтеграції науки й виробництва на всіх рівнях: державному, регіональному, місцевому, корпоративному;

- розроблено методологічні підходи до формування інноваційної інфраструктури через розвиток розгалуженої виробничо-технологічної підсистеми на основі мережевої моделі державного управління інноваційною діяльністю із створенням окремих цільових підсистем, що дає можливість прискореного впровадження новацій в умовах обмеженого бюджетного фінансування;

- запропоновані оптимальні інструменти державного регулювання інноваційних процесів за принципом субсидіарності з метою координації державного, регіонального і місцевого рівнів реалізації інноваційної політики: правове регулювання, що детермінує економічну поведінку суб'єктів інноваційного процесу; податкове стимулювання інноваційної активності; державні гарантії й страхове забезпечення інноваційних проектів; стимулювання інноваційного підприємництва;

удосконалено:

- інституційне середовище інноваційної діяльності в Україні через розвиток законодавства на основі розробки інноваційного кодексу, в якому б отримали комплексне закріплення принципи та засади регулювання національної інноваційної системи, її структурні елементи, механізми регулювання, організаційні форми та основні правила функціонування;

- систему реалізації інвестиційної стратегії державного управління інноваціями на основі створення інноваційно-інвестиційної мережі та системного і послідовного впровадження базових принципів а саме: чітка цільова орієнтація стратегії; логічність і юридична обґрунтованість використаних методів і механізмів; множинність джерел інвестування; широта і комплексність стратегії; адаптивність і гнучкість;

- методичні підходи до формування державних цільових програм на основі пріоритетів інноваційної політики, розподіливши їх на три групи направленості: створення надійної випереджаючої стратегічної основи наукових розробок; впровадження наукових розробок нового покоління; використання традиційних технологій;

- класифікацію правових інструментів державного регулювання інноваційної діяльності, що включає три блоки: правові інструменти державного впливу, правові інструменти регіонального впливу й правові інструменти у конкретних галузях економіки, доповнивши її шляхом проведення внутрішньої класифікації в зазначених блоках, що на відміну від існуючих дає можливість детального аналізу нормативно-правового забезпечення розробки й реалізації інноваційної політики;

набули подальшого розвитку:

- визначення ролі інноваційної діяльності в соціально-економічному розвитку держави, що на відміну від усталеної виявляється в наступних компонентах: (економічна) створення нових елементів продуктивних сил, вплив на структуру суспільного виробництва, вплив на інституційні та економічні механізми; (соціальна) розширення можливостей задоволення суспільних потреб, вплив на соціальну стабільність в суспільстві, створення умов для самореалізації людини; (екологічна) вплив на навколишнє середовище, забезпечення екологічної рівноваги;

- концептуальні основи системи інституціональних перетворень, спрямованих на масштабну реалізацію інноваційної політики, що включають наступні елементи: сформований ринок науково-технічної продукції, правове забезпечення інноваційної діяльності й організаційні форми інноваційних підприємств;

- комплексний підхід до підвищення інвестиційної активності в інноваційній сфері через диверсифікованість джерел фінансування інноваційних проектів на основі виділення двох рівнів реалізації інноваційного потенціалу;

- методичні підходи до формування стратегії державного управління інноваційною діяльністю зорієнтованої на комерціалізацію технологій на основі поетапної реалізації пріоритетів інноваційного розвитку: планування, програмування, управляючі дії держави, що дає змогу органам державного управління приймати принципові рішення та вживати оперативні заходи організаційного, економічного, фінансового характеру;

- модель економічних відносин у циклі “наука - виробництво - споживання”, що на відміну від існуючої має сферичний характер взаємозв'язку шляхом реструктуризації бюджетного фінансування науки на основі посилення цільової орієнтації коштів і створення механізмів наскрізного фінансування інноваційного циклу, що дає змогу забезпечити баланс інтересів учасників ринку інтелектуальних продуктів.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що розроблені теоретичні та методологічні положення логічно доведені до рівня конкретних пропозицій, придатних для впровадження в управлінську практику, а також у науковому обґрунтуванні напрямів удосконалення державної політики розвитку інноваційної діяльності.

Результати досліджень щодо розробки заходів реалізації державної політики розвитку інноваційної діяльності в Україні були використані Комітетом Верховної Ради України з питань промислової і регуляторної політики та підприємництва при розробці проекту Закону України про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо приведення їх у відповідність із Законом України “Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності” від 23.11.2007 №0944 (довідка від 23 листопада 2009 року № 04-31/12-615/254411). Результати досліджень щодо системи реалізації інвестиційної стратегії державного управління інноваціями використані в роботі Міністерства промислової політики України при розробці проекту “Положення про Галузевий реєстр (базу даних) промислових технологій та їх складових” (довідка від 11 листопада 2009 року № 01/5-1-1456). Розробки автора щодо реалізації державної інноваційної політики використані в роботі Державного агентства України з інвестицій та інновацій (довідка від 18 листопада 2009 року №2771/01-06-1-06). Оптимальні інструменти державного регулювання інноваційних процесів використовуються в роботі Ради міністрів АР Крим (довідка 02 листопада 2009 року №01-01/3345). Розробки автора з даного напряму досліджень пройшли перевірку й були схвалені при підготовці акту Президії ВР АРК №912-5/08 від 18.06.2008 “Про порядок надання підприємствам фінансової підтримки за рахунок бюджетних коштів бюджету Автономної Республіки Крим на реалізацію інноваційних (інвестиційних) проектів через механізм здешевлення кредитів” (довідка 02 листопада 2009 року №28-43/485).

Теоретичні розробки дисертаційної роботи використовуються в навчальному процесі Харківського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України у процесі викладання таких дисциплін: “Теорія та історія державного управління”, “Державне регулювання економіки”, “Державне управління в економічній сфері”, “Державна політика: аналіз та механізми впровадження”, “Законотворча діяльність”, “Організаційно-правові засади державного регулювання” (довідка від 15 вересня 2009 року № 81/9).

Особистий внесок здобувача. Теоретичні обґрунтування, практичні рекомендації, висновки та пропозиції, які отримані в результаті проведених досліджень, розроблено здобувачем самостійно.

Апробація результатів дослідження. Основні положення й результати дисертації доповідались й обговорювались на таких конференціях та форумах: “Проблеми розвитку фінансової системи України в умовах євроінтеграції” (Львів, 2007), “Напрями і моделі трансформації інноваційної діяльності у контексті міжнародної інтеграції” (Донецьк, 2007), “Стратегія реформування системи державного управління на засадах демократичного реформування” (Київ, 2007), “Стратегія регіонального розвитку: формування та механізми реалізації” (Одеса, 2007), “Стратегии развития Украины в глобальной cреде” (Сімферополь, 2007), “Особливості соціально-економічного розвитку України та регіонів” (Запоріжжя, 2007), “Актуальні проблеми інноваційно-інвестиційного розвитку економіки України” (Харків, 2007), “Актуальні проблеми економіки 2007” (Київ, 2007), “Управління сьогодні та завтра” (Київ, 2008), “Європейські орієнтири муніципального управління” (Київ, 2008), “Соціально-економічна політика та розвиток регіонів в умовах переходу до постіндустріального суспільства” (Дніпропетровськ, 2008), “Державне управління та місцеве самоврядування” (Харків, 2008), “Стратегія забезпечення сталого розвитку України” (Київ, 2008), “Інвестиційна складова сталого розвитку регіону” (Київ, 2008), “Проблеми економіки й управління у промислових регіонах” (Запоріжжя, 2008), “Макроекономічне регулювання інвестиційних процесів та впровадження стратегії інновативно-інноваційного розвитку в Україні” (Київ, 2008), “Фінансово-бюджетна політика в контексті соціального розвитку регіонів” (Дніпропетровськ, 2009), “Удосконалення механізмів державного управління та місцевого самоврядування” (Київ, 2009), “Розвиток продуктивних сил України: від В.І. Вернадського до сьогодення” (Київ, 2009), “Государственное регулирование экономики и повышение эффективности деятельности субъектов хозяйствования: пятая Международная научно-практическая конференция” (Мінськ, 2009).

Публікація результатів дослідження. Основні положення дисертаційної роботи опубліковано в 49 публікаціях, у тому числі в 1 монографії, в 23 статтях у наукових фахових виданнях з державного управління, 5 - у інших виданнях та у 20 тезах науково-практичних конференцій.

Обсяг та структура роботи. Дисертація складається зі вступу, п'яти розділів, висновків, додатків та списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації - 414 сторінок, у т. ч. 21 таблиця, 15 рисунків, 5 додатків. Список використаних джерел складається з 362 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність і рівень наукової розробленості обраної теми, її зв'язок із науковими програмами; визначено об'єкт, предмет, методи, мету й завдання дослідження, описано наукову новизну, встановлено практичну цінність одержаних результатів; наведено дані щодо апробації цих результатів та їх опублікування.

У першому розділі “Теоретичні основи державної політики розвитку інноваційної діяльності” проаналізовано стан досліджень теорії та практики формування державної політики розвитку інноваційної діяльності, що враховуються сучасною науковою галуззю “Державне управління”, визначено роль інноваційної діяльності в соціально-економічному розвитку держави, сформульовано й обґрунтовано теоретичні підходи до реалізації державної інноваційної політики, удосконалено інституційне середовище інноваційної діяльності через розвиток законодавства.

Проаналізовано стан досліджень теорії та практики формування державної політики розвитку інноваційної діяльності, що створюють підстави для переосмислення підходу до реалізації державної інноваційної політики. На даний час багато наукових праць спрямовані, головним чином на розширення знань про науково-технічний прогрес та основам державного управління інноваційною діяльністю. Це праці О. Алимова, В. Бакуменка, Л. Безчасного, Л. Беззубко, М. Бутка, М. Гамана, В. Геєця, Б. Данилишина, О. Дація, А. Дегтяра, М. Корецького, М. Крупки та ін. У працях інших вчених багато уваги надається питанням форм та методів реалізації науково-технічної політики, досліджуються проблеми інтеграції науки в виробництво, шляхи впровадження досягнень науки і техніки, проблеми оцінки впливу інноваційної діяльності на ефективність суспільного виробництва. Серед них можна виділити наступних вчених: З. Адаманову, О. Амошу, А. Гальчинского, О. Кузьміна, В. Осецького, О. Тивончука, А. Федорищеву, В. Чижову та ін. Розглянуті в роботі теоретичні підходи до формування державної інноваційної політики не суперечать один одному, а свідчать про те, що інноваційна політика ? ємне поняття, що вимагає системного підходу до її вивчення. Проте наукові дослідження по розробці соціально-економічних передумов формування державної політики розвитку інноваційної діяльності через обґрунтування ефективної системи відносин між учасниками інноваційної діяльності в цілях підвищення конкурентоспроможності економіки на сучасному етапі здійснюються поки що недостатньо. Цим зумовлюється необхідність подальших досліджень з виявлення принципових підходів до формування інноваційної політики, методичному забезпеченні її ефективної реалізації, науковому обґрунтуванні процесу формування інноваційних пріоритетів у розвитку вітчизняного промислового та аграрного виробництв.

Розглянувши загальні закономірності розвитку продуктивних сил, зроблено висновок про те, що найглибший вираз змін в сучасному відтворенні полягає у значному підвищенні ролі людського чинника в складі, структурі і динаміці продуктивних сил. Розвиток інноваційної діяльності діє на структуру суспільного виробництва, виступаючи безпосередньою причиною виникнення одних виробництв і галузей, та поступового зникнення інших. За рахунок зростання ефективності використання ресурсів частина їх вивільняється і перерозподіляється в інші сфери діяльності. Визначено, що інновації виступають рушійною силою розвитку техніки, технології і економіки як окремо взятого підприємства, так і світової спільноти загалом. Отже, розвиток інноваційної діяльності сприяє переходу економічної системи до нового рівня кількісного і якісного стану, яким вона характеризується. Інноваційні процеси набувають все більшого соціального значення. Водночас економічне зростання, яке генерується інноваціями, дає змогу підвищити рівень життя населення, інновації сприяють вирішенню проблем зайнятості за рахунок створення нових робочих місць. Процес розповсюдження нововведень є одним з елементів, зв'язуючих різні соціальні і економічні суб'єкти в єдине ціле: у багатьох випадках пом'якшує соціальні суперечності і конфлікти. Науково-технічні досягнення дозволяють зменшити використання невідновних ресурсів і шкідливі викиди шляхом раціоналізації структури виробництва і споживання, а також розповсюдження рециклічних технологій. У сучасній літературі розповсюджене двояке тлумачення сутності інновації. У даній роботі категорію “інновація” трактуватимемо перш за все як процес, в середовищі якого наукова ідея або технічний винахід доводиться до стадії практичного використання і починає давати економічний ефект. Узагальнюючи вищевикладене, можна сказати, що від розуміння сутності інновацій, інноваційної діяльності їх ролі у розвитку держави багато в чому залежить ефективність державного управління інноваційними процесами як складовими елементами функціонування інноваційної сфери, розроблення відповідного механізму державного регулювання та інноваційної політики.

Аналіз літератури, присвяченої питанням державної інноваційної політики, дає змогу виділити три групи джерел, де розглядали дану категорію. Перша група ? це офіційні документи законодавчого характеру. Розробники наведених офіційних документів акцентують увагу на таких найважливіших її компонентах як цілі, принципи, стратегії, напрями. Тобто у законодавчій літературі основний акцент роблять тільки на структурному змісті інноваційної політики, проте на сучасному етапі актуальнішого значення набуває процес формування державою ефективної системи відносин між учасниками інноваційної діяльності. Друга група - це наукова література, що висвітлює вітчизняний досвід. На жаль, автори в ході своїх досліджень не розкривають економічні відносини, що складаються між державою й учасниками інноваційної діяльності. Зокрема, факт відставання країн, що розвиваються, і перехідних країн від розвинених країн світу в 90-ті роки, спричинив розвиток ендогенних теорій економічного зростання. Родоначальником теорії інновацій у сучасному трактуванні вважають Й. Шумпетера. Саме Й. Шумпетер вперше ввів у науковий обіг поняття “інновація”, під якою розумів нову комбінацію факторів виробництва, спричинену підприємницькою діяльністю, а останню охарактеризував як “конструктивне руйнування” наявного способу господарювання. В сучасних умовах актуальними стали напрацювання неошумпетеріанської школи щодо впливу змін технологій і відповідної структури виробництва на економічний розвиток. Взаємозв'язок між базовими інноваціями, темпами економічного зростання та циклічністю встановив Г.Менш: у результаті виникнення базових інновацій виникають нові підприємства, пропозиція нових товарів відстає від попиту, що призводить до високих темпів зростання виробництва. Так, в сучасних умовах необхідним є державне втручання в інноваційну діяльність з метою поліпшення структури виробництва та економічного розвитку провідних галузей національної економіки.

Третій блок джерел, є сучасною вітчизняною літературою, що узагальнює світовий досвід у сфері регулювання інновацій. У загальному вигляді під інноваційною політикою розуміють сукупність науково-технічних, виробничих, управлінських, фінансово-збутових і інших заходів, пов'язаних із просуванням нової або поліпшеної продукції на ринок. Так, виходячи із сутності й структури інноваційної політики, можна зробити висновок про те, що вона повинна забезпечувати повноцінну інтеграцію науки й виробництва на всіх рівнях: державному, регіональному, місцевому, корпоративному з метою прискорення інноваційних процесів для досягнення високих позицій країни в міжнародній конкуренції. На сучасному етапі реалізується суто відомчий підхід до розробки й реалізації інноваційної політики. Суть його полягає у визначенні певного переліку державних цільових програм розвитку галузевої структури виробництва, при цьому кожне відомство намагалося відкрити якнайбільше таких програм і вибити ресурси з державного бюджету. Отже, необхідно змінити підходи до розробки й реалізації інноваційної політики, відмовитися від її вузькоцільового характеру. Необхідний перехід на стратегію постійної промислової технологічної реструктуризації вітчизняного виробництва, його індустріально-технологічної бази й створення на цій основі конкурентоспроможної продукції не тільки на внутрішньому, а й на зовнішньому ринках. Державну інноваційну політику варто переорієнтувати на підтримку певного технологічного рівня всього національного виробництва й забезпечення відтворення відповідного цьому рівню всіх елементів системи продуктивних сил.

Державне регулювання інноваційної діяльності повинно включати: чітку мету державної політики; органи управління, реалізовуючі функції, які забезпечують досягнення сформульованих цілей; інформаційну систему, що формує інформаційний образ об'єкта регулювання, достатньої для реалізації функцій управління; інструменти регулювання і підтримки, за допомогою яких органи державного управління впливають на підприємства і середовище у межах виконання своїх функцій. Заходи і методи державного регулювання економіки ґрунтуються на використанні сукупності інструментів, притаманних складовим елементам національної економічної політики. Важливим аспектом участі держави в інноваційних процесах є питання інституційного середовища інноваційної діяльності і його законодавчого забезпечення зокрема. В нормативно-правових актах, присвячених так чи інакше інноваційним питанням, відсутній систематизований повний перелік заходів державного регулювання інноваційної сфери - конкретні інструменти іноді просто містяться у різних правових документах нормативного характеру, зокрема нові заходи можуть вводитися на підзаконному рівні, тобто є такими, що не передбачені на рівні закону. Таке становище зумовлює потребу систематизації заходів державного регулювання інноваційної діяльності. Вважаємо, що гідним та адекватним місцем для цього якраз й може стати Інноваційний кодекс, в якому б отримали комплексне закріплення принципи та засади регулювання національної інноваційної системи, її структурні елементи, механізми регулювання, організаційні форми та основні правила функціонування елементів національної інноваційної системи із розширенням та конкретизацією його положень в спеціальних актах законодавства. Такий нормативно-правовий акт має також встановити засади функціонування ринку інновацій (в тому числі високих технологій), визначити його організаційно-правові форми та інноваційну інфраструктуру. Головною цінністю такої норми стане однаковість, передбачуваність та прозорість дій державних органів різних рівнів, здійснюваних для реалізації інноваційної моделі економічного розвитку. Конкретизація й систематизація правового інструментарію є необхідною для розроблення та реалізації закладених у програмах соціально-економічного розвитку різних видів та рівнів завдань, а також для забезпечення комплексної взаємодії інноваційних структур та процесів за різними напрямами і рівнями реалізації економічної політики. Для чіткості правового регулювання вважаємо за доцільне провести градацію таких засобів за наступними векторами: 1) на загальні засоби державного регулювання та спеціальні засоби, що застосовують в інноваційній сфері; 2) на засоби поточні та засоби особливі, до яких може вдаватися держава у разі різкого та суттєвого погіршення стану національної економіки, національної інноваційної системи чи окремих її елементів, а також у разі суттєвих змін в геоекономічному просторі. Як уже було зазначено раніше, законодавчо слід визначити умови, за яких держава може вдаватися до особливих правових заходів. Крім того, „інноваційно-правовий” інструментарій державного регулювання можна класифікувати за напрямами економічної політики, зокрема, в бюджетній, кредитно-фінансовій, податковій, амортизаційній, інвестиційній, зовнішньоекономічній політиці й т.д. Із теоретичної точки зору цікавим може стати дослідження такої класифікації засобів державного регулювання, як засоби безпосереднього державного регулювання інноваційних процесів, засоби державного стимулювання здійснення суб'єктами господарювання інноваційної діяльності.

У другому розділі “Методологічні основи стратегічної політики розвитку інноваційної діяльності” удосконалено систему реалізації інвестиційної стратегії державного управління інноваціями та методичні підходи до формування державних цільових програм на основі пріоритетів державної інноваційної політики, розвинуті методичні підходи до формування стратегії державного управління інноваційною діяльністю.

Визначено, що не всі новації знаходять застосування у потрібному напрямі і масштабах, багато з них не використовуються, або впроваджують безперспективні нововведення. Така практика приводить до даремного витрачання фінансових ресурсів і часу. Отже, можна стверджувати, що виникла гостра необхідність в формуванні державної стратегії розвитку інноваційної діяльності, а також розробці дієвих механізмів інвестування інноваційної діяльності. Можливість розробки і реалізації скоординованої стратегії інноваційного розвитку обумовлена перспективністю узгодженого розвитку інноваційної і фінансової сфер. Отже, виникає необхідність системного і послідовного впровадження базових принципів реалізації інвестиційної стратегії державного управління інноваціями. До них варто віднести наступні: чітка цільова орієнтація стратегії, її зв'язок із задачею швидкого і ефективного упровадження сучасних інновацій; логічність і юридична обґрунтованість використаних методів і механізмів; множинність джерел інвестування; широта і комплексність стратегії, тобто є можливість охопити максимально широке коло інновацій і напрямів їх практичного використання; адаптивність і гнучкість, які припускають постійне корегування, як стратегії інвестування, так і її окремих елементів на умови зовнішнього середовища, що динамічно змінюються, з метою підтримки максимальної ефективності. Виходячи з цього, пропонуємо систему реалізації інвестиційної стратегії державного управління інноваціями, об'єднавши під єдиним управлінням інноваційну та інвестиційну функції. Зацікавлена орієнтація на кінцевий результат дає змогу інноваційно-інвестиційну стратегію використовувати як основу для побудови замкнутих стратегій при реалізації державної інноваційної політики (рис. 1).

Слід зазначити, що в якості елементу, який сполучає сфери інновацій і інвестицій в їх розвитку, можна запропонувати створити розподілену за всіма господарюючими суб'єктами мережі міжгосподарського і міжгалузевого об'єднання розвитку інновацій і інвестицій, яка містить спеціалізовані інвестиційні банки, інноваційні та інжинірингові центри, технопарки, центри підготовки персоналу. При цьому найраціональнішою є мережева структура інноваційно-інвестиційних центрів, які володіють певною науковою, матеріально-технічною, інформаційною і фінансовою самостійністю, які стратегічно розвиваються, і координованих за допомогою єдиного органу управління - головного інноваційно-інвестиційного центру. Наявність мережі дає змогу створити юридичну інформаційну базу з урахуванням конкретних особливостей податкового і кредитно-фінансового законодавства, що приводить до економічно і юридично обґрунтованого вибору інвестиційної стратегії управління інноваціями. Істотному збільшенню інвестиційних джерел сприяє широта і комплексність інноваційно-інвестиційної мережі, можливість охоплення максимально широкого кола інновацій, застосування нових систем управління і напрямів їх практичного використання. Домінуюче значення в інвестиційній стратегії державного управління інноваціями отримують реінвестиції інноваційно-інвестиційних центрів, одержувані із доходів у режимі безперервного портфеля відновлюваних проектів із великим обсягом раніше незавершеного виробництва.

З урахуванням трансформації економіки державна інноваційна політика повинна формуватися на основі аналізу поточного стану інноваційної діяльності в Україні, комплексного підходу до вирішення задач інноваційної політики, розробленої стратегії і прогнозів інноваційного розвитку. Досвід розвинутих країн показує, що одним з основних інструментів державної підтримки інноваційного шляху розвитку економіки на основі використання новітніх інноваційних розробок і високих технологій є державні цільові програми, що концентрують засоби державного бюджету і позабюджетних джерел на фінансуванні як наукових досліджень і дослідно-конструкторських розробок, так і на освоєнні їх в промисловому виробництві. Основою для цих програм повинні бути пріоритети державної інноваційної політики, які формуються з урахуванням: пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки і переліку критичних технологій державного рівня; розроблених стратегій і концепцій розвитку галузей реального сектора економіки; найефективніших результатів науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, виконаних у межах державних цільових програм; результатів виконання програм в рамках прикладних досліджень державних наукових центрів. При цьому потрібно державні цільові програми розподілити на три групи. Перша група державних цільових програм направлена на створення надійної випереджаючої стратегічної основи прикладних досліджень, дослідно-конструкторських розробок, експериментальних моделей, а також резервного масиву новітніх технологій і щільних зразків інноваційної продукції вищого ступеня готовності. Друга група державних цільових програм пов'язана із забезпеченням упровадження наукових розробок нового покоління, переходом до інноваційного типу відтворення, подоланням негативних тенденцій у розвитку інноваційної діяльності, оновленням виробничого потенціалу і досягненням на цій основі вищих темпів економічного зростання, необхідних для вирішення актуальних економічних задач. До третьої групи входять державні цільові програми, що використовують традиційні технології, що зарекомендували себе з погляду надійності і забезпечують ефективність виробництва. Так, зважене поєднання державних цільових програм, державних цільових інноваційних програм, програм технологічного розвитку, а також окремих інноваційних проектів створює умови для насичення вітчизняною конкурентоздатною продукцією найбільш ємних і стабільних секторів внутрішнього і зовнішнього ринків на основі використання інноваційного потенціалу. Основними механізмами, що забезпечують реалізацію інноваційної політики, пріоритетний розвиток високотехнологічних і наукомістких галузей промисловості, є фінансово-кредитні механізми, механізми, обумовлені законодавчими і нормативними правовими актами, інституційні перетворення, механізми у сфері освіти, експорту і митного регулювання.

Визначено, що без створення адекватних інноваційному процесу передумов неможливо перейти до створення конструктивних процедур, методів і моделей оптимального стратегічного управління, формування раціональної інвестиційної стратегії управління інноваційною діяльністю. Відзначимо також і те, що проблема якнайповнішого обліку інтересів і запитів держави в оперативному і стратегічному розвитку інноваційного процесу в даний час є однією з головних. В економічній літературі висвітлені лише її окремі аспекти. Проте повне і вичерпне її рішення, на нашу думку, ще не знайдене. Стратегічне управління інноваціями, направлене на планування і стимулювання інноваційних процесів в економіці повинно здійснюватися як безпосередня дія механізму стратегічного управління, що впливає на інноваційну сферу, включає відбір об'єктів управління, розробку методів і форм реалізації ухвалених рішень. Постановка і рішення стратегічних задач, яке вимагає розстановки спеціальних пріоритетів з урахуванням використання інструментарію стратегічного управління, повинне здійснюватися поетапно. При цьому кожний з етапів можна характеризувати певним порядком проведення інноваційної політики. Початковий (перший) етап рішення стратегічних управлінських задач повинен починатися з планування. В цьому випадку на початковій стадії виробляється вибір стратегічних і тактичних цілей інноваційного розвитку господарюючого суб'єкта, виходячи з прогнозу соціально-економічного розвитку регіону, країни. Після визначення стратегічних цілей слід формувати систему пріоритетів інноваційного розвитку, вимоги до яких можуть виражатися у відповідності народногосподарським потребам, у зіставленні з ресурсними можливостями корпорації, особливо фінансовими, у локалізованності за часом, у змістовній спрямованості. Другий етап стратегічного управління інноваціями повинен ґрунтуватися на програмуванні дій. У ринковій економіці конкретний зміст стратегічного планування і управління по суті визначається з позицій програмно-цільового підходу. Програми по здійсненню інноваційної діяльності слугують найважливішим засобом для концентрації всіх видів споживаних ресурсів на пріоритетних напрямах розвитку інноваційного процесу. При цьому програмування інноваційної діяльності виступає не тільки як основна форма стратегічного планування і управління, але і як об'єкт фінансової, матеріальної і законодавчої підтримки з боку держави. Третій етап створення і раціонального стратегічного управління інноваційною діяльністю повинен бути орієнтований на державні управляючі дії, що забезпечують реалізацію нововведень, нових технологій інноваційними організаційно-правовими структурами. На даному етапі проводиться інтенсивна комерціалізація нововведень та нових технологій. Для вказаних напрямів реалізації інновацій можуть застосовуватися різні економічні, організаційні і правові форми стосунків.

У третьому розділі “Сучасний стан державної політики розвитку інноваційної діяльності в Україні” визначено особливості реалізації та фактори розвитку інноваційної діяльності в Україні, а також проблеми розвитку Національної інноваційної системи, проаналізовано сучасний стан інноваційної політики держави у контексті особливостей інноваційного розвитку.

Визначено, що формально існуюча ситуація, що склалась в інноваційній сфері в Україні визначається як період депресивної стабілізації, але в українській економіці спостерігається слабка інноваційна активність підприємств (табл. 1), загальне скорочення інвестицій в основний капітал, перш за все у реальний сектор економіки, що зумовило загрозливе зниження випуску високотехнологічної продукції.

На такому несприятливому фоні актуальними стають два аспекти, що цікавлять нас в ході дослідження: 1) характеристики сучасного інноваційного потенціалу і причини антиінноваційності економічного механізму України; 2) проблеми реалізації інноваційного потенціалу. При вдосконаленні системи стимулювання інноваційних процесів необхідно звернути особливу увагу на галузевий і регіональний аспект державної інноваційної політики. Розглянемо результативність інноваційної діяльності в Україні на промислових та сільськогосподарських підприємствах. Так, у 2008 р. кількість підприємств, що впроваджували інновації, склала 1160, або 10,8 % обстежених промислових підприємств (табл. 2).

Дані свідчать про те, що кількість сільськогосподарських підприємств, які здійснювали експериментальне впровадження інновацій, в останні три роки збільшилася на 131 одиницю (табл. 3). Водночас на 85 одиниць зменшилася кількість тих господарських структур, що займалися освоєнням винаходів. Порівняно з 2000 р. у 2008 р. на 703 одиниці збільшилась кількість укладених договорів на застосування інноваційної продукції.

Аналіз даних щодо інноваційної діяльності в Україні за останні роки показав, що ні інтенсивність, ні якісний рівень інноваційних процесів не відповідають основним завданням стратегічного курсу інноваційного розвитку національної економіки. Серед основних особливостей економічного механізму України, що заважають інноваційному розвитку, можна вказати наступні: переміщення мотивацій суб'єктів ринку на короткострокову перспективу; відсутність підприємницьких мотивацій; несприйнятливість підприємств до новацій; розрив єдиного процесу відтворення інновацій; відсутність чіткої державної інноваційної політики; нерозвинутість інноваційної інфраструктури.

Інноваційна сприйнятливість соціально-економічної системи залежить від різноманітних економічних, організаційних, психологічних, соціальних і технічних факторів. Визначальну роль відіграють фактори, пов'язані з наявністю ринкових відносин; станом фінансово-економічної системи, соціально-економічним положенням суспільства, інноваційним кліматом, моделями управління, технічною оснащеністю, профілем продукції, що випускається, рівнем кваліфікації колективу. Рівень розвитку робочої сили посідає центральне місце у формуванні і реалізації інноваційного потенціалу суспільства. Водночас, слід виділити систему факторів, яка визначає як загальний рівень розвитку самої робочої сили, так і умови формування інноваційного потенціалу. Ця сукупність факторів включає: систему освіти, культуру праці, рівень продуктивності праці і якості, здатність перебудовуватися, мотивацію і інвестиції. Система освіти безпосередньо пов'язана із збільшенням інноваційного потенціалу суспільства, оскільки процес придбання нових знань стимулює творчість, пошук нових оригінальних рішень. Інноваційний потенціал суспільства визначається також загальним рівнем культури праці. Відносна відсталість культурного розвитку робочої сили є однією з найбільших перешкод для швидкого технологічного вдосконалення. Вона ускладнює освоєння, адаптацію і подальший розвиток технологій вищого типу. Низький рівень культури праці не дає змогу забезпечити порівняно високу організацію виробництва, в певній мірі гальмує інноваційний розвиток суспільства. Перспективи розвитку ринкового суб'єкта знаходяться у найтіснішій залежності від вибраної ним стратегії і умов запровадження її у життя. Здатність безперервно пристосовуватися до умов ринку, що розвивається та змінюються, до змін у технології, до різних потрясінь є важливою умовою розвитку інноваційного потенціалу суспільства, чинником, що поступається за своїм значенням тільки освіті. Для підвищення інноваційного потенціалу суспільства необхідно, щоб у процесі соціально-економічного розвитку установка на стабільність змінилася установкою на зміни. Слід виробляти звичку сприймати зміни як нормальне явище і як сприятливу можливість для зростання і оновлення, тобто повинна активно формуватися система ринкової мотивації до інновацій. У економічному плані інноваційні й інвестиційні процеси тісно переплетені один з одним. З другого боку, самі результати інноваційного процесу можуть по своїй економічній природі перетворюватися на інвестиції. Можливість цієї події виникає тоді, коли у числі вірогідних інвестицій розглядаються технології, ліцензії і інтелектуальні цінності. Таким чином, при реалізації інновацій потреба в інвестиціях об'єктивна. Слід зазначити, що найбільша динамічність розвитку інноваційної діяльності можлива лише за дієвої державної інвестиційної підтримки, а створення інституційного середовища, що сприяє здійсненню інвестицій у нововведення, стає вирішальним фактором забезпечення науково-технічного прогресу.

Підсумком розвитку науки та високотехнологічних галузей у XX ст. стало формування в економіках провідних країн світу нового механізму саморозвитку - національних інноваційних систем, у рамках яких зароджуються і реалізуються інновації. Незважаючи на національні відмінності, загальною ознакою усіх без винятку національних інноваційних систем є лідерство у забезпеченні трьох пріоритетів розвитку: науки, освіти та наукомісткого виробництва. На відміну від розвинутих країн, в Україні ще не створено цілісну національну інноваційну систему, а інноваційна діяльність характеризується структурною деформованістю, інституційною неповнотою, неузгодженістю та незбалансованістю технологічних, економічних і соціально-ціннісних аспектів. Хоча перші кроки до формування національної інноваційної системи вже зроблено, так зокрема 17 червня 2009 р. розпорядженням КМУ було схвалено Концепцію розвитку національної інноваційної системи. До основних проблем формування та розвитку інноваційної системи України можна віднести наступні. Економіка України обтяжена інерцією попереднього екстенсивного розвитку. Інноваційні процеси в Україні не набули достатніх масштабів і не стали суттєвим фактором зростання ВВП. Науково-технічний потенціал України практично виключений із економічного процесу держави. Наукоємність промислового виробництва України не перевищує 0,3%, що значно менше світового рівня, знижується частка високотехнологічної продукції у структурі ВВП. Знижується інноваційна активність підприємств промисловості. Стала тенденція щодо погіршення матеріально-технічної бази наукових установ негативно відображається на результатах їх діяльності. Відсутня стратегія переходу України до інноваційної моделі розвитку, неналежне використання методів наукового планування на всіх рівнях управління, недостатній рівень інноваційної культури працівників органів державної влади перешкоджають становленню національної інноваційної системи в Україні. Недосконалість нормативно-правової бази регулювання інноваційної діяльності, поширення практики ігнорування законодавства або призупинення дії статей законів, які стосуються фінансування та стимулювання науково-технологічної та інноваційної діяльності. Недостатня конкретизація пріоритетних напрямів, визначених Законом України “Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні”, їх переважна орієнтація на третій і четвертий технологічні уклади, їх неузгодженість з пріоритетними напрямами науково-технічної діяльності не сприяють розвитку високоукладної економіки України та не дозволяють запровадити для різних рівнів відповідні механізми реалізації пріоритетних напрямів. Неефективна адміністративно-організаційна структура управління науково-технологічною та інноваційною діяльністю. Недостатній рівень фінансового забезпечення реалізації державної науково-технологічної та інноваційної політики. Невідповідність корпоративної структури, яка формується в Україні, вимогам інноваційного розвитку. Повільне формування в Україні сучасного і масштабного ринку інноваційної продукції, інфраструктури інноваційної діяльності.