Державна політика розвитку інноваційної діяльності в Україні

Важливим чинником підвищення ефективності державної інноваційної політики є розвиток адміністративного апарату. На сьогодні в Україні сформувалася ціла система органів управління наукою й інноваціями як на державному, так і на регіональному і місцевому рівнях, що мають певні повноваження та завдання щодо регулювання інноваційною діяльністю. Низка структур, що мають координувати перебіг інноваційних процесів, розробляти і реалізовувати програми науково-технічних робіт, забезпечувати освоєння виділених державних ресурсів. Серед таких структур: Український науково-технічний центр, Фонд цивільних досліджень і розвитку, Державна інноваційна компанія, Міністерство палива та енергетики, Міністерство економіки, Міністерство промислової політики, Національна академія наук, Міністерство освіти і науки тощо. Для здійснення координації діяльності державних органів виконавчої влади і реалізації державних науково-технічної та інноваційної політик утворено Державне агентство України з інвестицій та інновацій. Одним з найбільш важливих напрямів реалізації державної інноваційної політики є створення ефективної законодавчої та нормативно-правової бази, яка визначає умови розвитку інноваційної діяльності. Правовою основою формування та реалізації пріоритетних напрямів інноваційної діяльності є Конституція України, Закони України “Про наукову і науково-технічну діяльність”, “Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України”, “Про інноваційну діяльність”, “Про наукову і науково-технічну експертизу”, “Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки”, “Про спеціальний режим інвестиційної і інноваційної діяльності технологічних парків”, “Про спеціальний режим інвестиційної і інноваційної діяльності технологічних парків”, “Про наукову і науково-технічну експертизу”, інші закони України, Концепція науково-технологічного та інноваційного розвитку України. Нормативно-правова база інноваційної діяльності є досить суперечливою, крім того, неповною мірою відповідає засадам економіки, що ґрунтується на знаннях. До цього часу відсутня достатньо ефективна правова основа захисту прав інтелектуальної власності, функціонування венчурного капіталу як ринкового інституту; процедури створення окремих суб'єктів інноваційної діяльності безпідставно ускладнені. Таким чином, інституційно-правове забезпечення інноваційної діяльності в Україні перебуває на етапі формування, у даний момент створені основні його елементи. В Україні параметри забезпечення й стимулювання інноваційних процесів за рахунок прямих методів явно недостатні для реальних зрушень в інноваційному розвитку. Непрямі методи, які в умовах обмежених можливостей бюджетного асигнування набувають особливого значення, використовують мало й несистемно. Існуюча система податкових і інших пільг не відповідає вимогам становлення інноваційної моделі розвитку. Відсутність практичної реалізації норм щодо стимулювання інновацій негативно впливає на процеси в інноваційному секторі й на ставлення до державної інноваційної політики. Державна інноваційна політика України недостатньо орієнтована на стимулювання функціонування й розвитку малого інноваційного підприємництва. Забезпечення реалізації ефективної державної інноваційної політики неможливе без її ефективного впровадження на регіональному рівні, оскільки регіони з їхніми науково-технологічними, фінансово-економічними, виробничими та соціальними можливостями відіграють особливо важливу роль у процесі переходу економіки на інноваційний шлях розвитку.

У четвертому розділі “Державне стимулювання розвитку інноваційної діяльності в Україні” обґрунтовано концептуальні основи системи інституціональних перетворень в інноваційній сфері, запропоновано комплексний підхід до підвищення інвестиційної активності в інноваційній сфері, запропоновано оптимальні інструменти державного регулювання інноваційних процесів.

На основі світової практики доведено, що лише ринкові інструменти не можуть забезпечити ефективність у розвитку інноваційної діяльності. Нерозвинутість ринкової інфраструктури і інформаційного ринків, що забезпечує нормальне функціонування інноваційних суб'єктів, відсутність культури використання інноваційних послуг тільки уповільнюють процес розвитку інноваційної діяльності. Як наслідок актуальною задачею є розвиток повноцінного ринку науково-технічної продукції, функціонування якого задається: визнанням науково-технічної продукції товаром; необхідністю створення нової системи реалізації результатів науки, в основі якої лежить науково-технічне і впровадницьке підприємництво; тісною взаємодією державного наукового сектора з підприємницьким сектором, що базується на комерційній основі. Ринок науково-технічної продукції, стимулюючи розвиток економічних взаємозв'язків системи “наука - виробництво”, підпорядкований загальним закономірностям функціонування ринкових відносин і виконує при цьому наступні основні функції: інформаційну, координуючу, регулюючу; перевіряє суспільну корисність запропонованих новацій через попит на них, а також виявляє прорахунки і недоліки системи НДДКР, що дозволяє оперативно коректувати і робити науковий пошук. До сьогодні не створено працездатні механізми цивільного обороту цінних знань і технологій, відсутня система їх просування на світовий ринок. Замість необхідної організаційної, юридичної і фінансової допомоги творчим колективам у доведенні результатів НДДКР до комерціалізації продукту низка державних органів останнім часом тільки підсилювала фіскальний тиск на творців наукоємкої продукції. Досвід останніх десятиліть показав, що бурхливий розвиток науки і техніки породив нові організаційні форми поєднання науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок (НДДКР) виробництва і підприємництва. Це ділові центри, впровадницькі і інжинірингові фірми, профіцентри, технологічні, наукові парки, бізнес-інкубатори. Найбільш перспективною формою організації науково-технічної і підприємницької діяльності є технопарки, основою становлення яких стали малі господарські одиниці. Технологічні парки формуються з метою розробки наукоємних продуктів, орієнтованих на реалізацію державних і регіональних науково-технічних пріоритетів, на основі концентрації науково-технічних і виробничих об'єктів на єдиній території, об'єднаних загальною інфраструктурою.

У дослідженні аналіз інвестицій як основи підвищення інноваційної активності будується на використанні логічної схеми, у якій виділяємо два рівні можливостей реалізації інноваційного потенціалу: 1) рівень взаємодії підприємництва і сфер, які традиційно є генераторами інноваційних ідей (НДІ, КБ, вузи) (на даному рівні здійснюється комерціалізація інновацій і саме на цьому рівні особливо очевидна і швидка віддача від підвищення інноваційної активності); 2) рівень підготовки умов для подальшого зростання інноваційної активності (представлений освітньою базою, яка формує уявлення, мотивацію і стимули до інновацій, адже якість і характер отриманої освіти і кваліфікації - важлива складова науково-технічної діяльності будь-якого працівника). В алгоритмі інвестиційно-інноваційної стратегії (рис. 4.2) по розробленому, на наш погляд, достатньо скороченому “маршруту” реалізації повинні проходити більшість здійснюваних в інноваційних центрах інвестиційних проектів.

У наведеному алгоритмі інвестиційного забезпечення інноваційних проектів передбачається постійний розвиток інвестиційно-інноваційної інфраструктури паралельно з реалізацією інвестиційних проектів в інноваційній сфері. Методологічна правильність розділення інвестицій на різні рівні зумовлена необхідністю виділення напрямів, методів і форм державної дії на ці процеси. Тому система заходів, направлених на посилення інвестиційної активності, будується принаймні за трьома напрямами: залучення коштів населення у банківські і інші фінансові структури; створення непрямих умов для розширення інвестиційно-інноваційного поля фінансових структур; створення конкурентного середовища у фінансовій сфері. Залежно від типу інвестора і умов фінансування способи залучення капіталу в інноваційні компанії можуть бути різними: кредитування; державне фінансування (пряме кредитування, гранти і дотації, пайова участь, гарантії по кредитах); венчурні інвестиції; прямі інвестиції (кошти інвестиційних фондів, іноземні інвестиції). В українських умовах диверсифікація фінансових інститутів є перспективною задачею. Особливі надії покладають на венчурні фонди, беручи до уваги їх інноваційні функції.

Враховуючи позначене раніше розділення інвестицій на два умовні рівні, зазначимо, що кожному рівню відповідає певний варіант реалізації інвестицій. Так, на рівні комерціалізації інновацій, у процесі передання результатів наукових досліджень у промисловість доцільніше використовувати у першу чергу засоби інвестиційних фондів і банківські кредити, а також можливості венчурного капіталу. На даному рівні переважне використання зовнішніх фінансових джерел пояснюється необхідністю створення зв'язуючої ланки між наукою і виробництвом або налагодженого механізму взаємодії. Світовий досвід успішної діяльності інноваційних фірм свідчить про ефективність такої проміжної ланки - малих інноваційних підприємств (МІП). Виходячи з нашої логічної схеми, розглянемо варіанти інвестицій, які понад усе відповідають рівню загальної підготовки умов для подальшого зростання інноваційної активності. Як вже було сказано вище, саме освітня база формує уявлення, мотивацію і стимули до інновацій. Так, наше дослідження виходить з комплексного підходу до підвищення інвестиційної активності на всіх рівнях інноваційної діяльності. Механізм координації і взаємодії інвестицій, підприємництва, освіти, високих технологій формується під впливом державного регулювання.

Аналіз світового досвіду розвитку інноваційної діяльності свідчить, що державна підтримка суб'єктів інноваційної діяльності повинна носити комплексний характер, ураховувати всі параметри реальності, не суперечити загальноекономічним цілям і будуватись з урахуванням концептуальних основ інноваційної політики. Держава має усвідомити свою значущу роль у процесах формування інноваційних інтересів і стимулювання інноваційної активності. Виходячи з цього особливе значення має координація державного, регіонального і місцевого рівнів реалізації інноваційної політики, яка вимагає врахування того, які цілі і якими засобами можуть бути досягнуті з найбільшим ефектом на відповідному рівні управління. Так, державний рівень повинен у першу чергу забезпечувати створення і розвиток правових меж, загальних “правил гри”. Прерогативою держави є підтримка інноваційної діяльності, яка не має швидкого комерційного ефекту, задає технологічні параметри розвитку економіки. Регіональний рівень підтримки загалом сконцентровано на стимулюванні інноваційного підприємництва, оскільки саме ця сфера здатна забезпечити зростання і добробут на рівні регіону, і доходів до місцевих бюджетів. Очевидно, що кредитно-фінансова й інфраструктурна підтримка інноваційного бізнесу повинна виявлятися на регіональному рівні влади. Саме на рівні регіонів і місцевого самоврядування повинні визначатися пріоритетні напрями підтримки інноваційного бізнесу, також потрібно вести роботу з конкретними проектами, здійснювати відбір фінансових і інших інститутів, що беруть участь у реалізації окремих заходів. Задачі інноваційного розвитку доцільно розподіляти по рівнях управляючої системи, при цьому задача делегується на вищий рівень управляючої системи тільки тоді, коли вона не може бути вирішена на низовому рівні або якщо для її вирішення потрібно істотно більше ресурсів і часу (принцип субсидіарності). Для стимулювання інноваційної активності треба внести деякі зміни у податкове законодавство України, в яких передбачаються особливості оподаткування і податкові пільги для стимулювання виробництва і інноваційної діяльності. На регіональному рівні особливе значення має розвиток інноваційного підприємництва, яке повинне супроводжуватися активізацією декількох ключових процесів, здатних стимулювати зростання і підвищувати економічну ефективність інноваційного бізнесу. Другий процес, що вимагає концентрації зусиль всіх ресурсів регіону, - регіональна кредитно-фінансова підтримка інноваційного підприємництва. Посилення регіональної складової у політиці підтримки малого інноваційного підприємництва повинне виявлятися в ініціативі регіонів щодо створення адекватних кредитно-фінансових установ, спрямованих на стимулювання інноваційного потенціалу на територіальному рівні. Ще один процес, розвиток якого має принципове значення для стимулювання інноваційного підприємництва, - створення розвинутої інституційної інфраструктури, призначеної для стимулювання інноваційного підприємництва, - регіональних фондів підтримки, гарантійних фондів, лізингових компаній, консультант-інформаційних центрів, бізнес-шкіл і т.д. Всі розглянуті методи державного регулювання припускають активну участь регіонів у рішенні задач підвищення інноваційної активності, що має на увазі формування автономної фінансової бази для сприяння інноваційному підприємництву на регіональному рівні з використанням вже наявних фінансових ресурсів, а також із залученням їх з інших зовнішніх джерел.

У п'ятому розділі “Напрями удосконалення державної політики розвитку інноваційної діяльності” удосконалено класифікацію правових інструментів державного регулювання інноваційної діяльності, розвинуто модель економічних відносин у циклі “наука - виробництво - споживання”, розроблено методологічні підходи до формування інноваційної інфраструктури, що формує мережеву модель державного управління інноваційним розвитком.

Доведено, що реалізація інноваційної політики в Україні і її регіонах допускає створення повноцінної законодавчої бази, зв'язаної як з формуванням і здійсненням властиво інноваційної політики, так і з нормативно-правовим забезпеченням інноваційної діяльності. В економічній літературі правовим проблемам інноваційної політики й інноваційної діяльності приділяють не багато уваги. До теперішнього часу у нашій країні склалася певна законодавча й нормативно-правова база, що регулює формування й реалізацію, як інноваційної політики, так і інноваційної діяльності. Пропонуємо провести угруповання правових документів, на три блоки, а саме: правові інструменти державного впливу, правові інструменти регіонального впливу й правові інструменти аналізованих сфер у конкретних галузях економіки. Для дослідження нормативно-правового забезпечення інноваційної політики скористаємося запропонованою вище класифікацією, але певним чином доповнимо її шляхом проведення внутрішньої класифікації у зазначених блоках. Це важливо з погляду більше детального аналізу стану нормативно-правового забезпечення розробки й реалізації інноваційної політики. На державному рівні може бути запропонований наступний перелік блоків офіційних правових інструментів, пов'язаних з: формуванням і реалізацією інноваційної політики; визначенням науково-технологічних та інноваційних пріоритетів; фінансовим забезпеченням інноваційного розвитку; розвитком інноваційної інфраструктури; реалізацією інтелектуальної власності. Даний перелік охоплює основні напрями розвитку законодавства в інноваційній сфері сучасної України. Основні завдання регіональних правових інструментів державного регулювання зводяться до наступних моментів: проведення роботи з розмежування повноважень і предметів ведення у сфері державного регулювання науково-технічної й інноваційної діяльності, здійснення контролю й координації робіт у межах державних науково-технічних програм, виконуваних науково-технічними установами й організаціями; узагальнення регіональної практики правового регулювання відносин у науково-технічній сфері; розробка пропозицій по вдосконалюванню правового регулювання розвитку науки й техніки, здійсненню державної політики в області науково-технічної й інноваційної діяльності, соціальної захищеності науковців. Що стосується третього блоку нормативно-правових актів, то вони покликані вирішувати наступні завдання: визначення правових, економічних і організаційних умов науково-технічної й інноваційної діяльності на конкретних територіях; регулювання відносин між суб'єктами науково-технічної й інноваційної діяльності й органами державної влади й управління; визначення механізмів реалізації науково-технічної й інноваційної політики у регіоні; визначення порядку й умов надання підтримки юридичним особам, що беруть участь у здійсненні науково-технічної й інноваційної діяльності на території. Таким чином, найважливішим напрямком розробки й реалізації інноваційної політики у сучасній Україні і її регіонах є нормативно-правове забезпечення.

В інноваційно-орієнтованій економіці інтелектуальний капітал відіграє вирішальну роль у реалізації нових технологій і досить глибокої технологічної реструктуризації виробництва. Отже, для того щоб розвивати інноваційний високотехнологічний сектор, в Україні необхідно приділити першочергову увагу його базовому фундаменту, а саме - інтелектуальному капіталу. З прийняттям і введенням Цивільного кодексу України (з 16 січня 2003 року) інтелектуальна власність була зарахована до об'єктів цивільних прав. Згідно з Цивільним кодексом України “право інтелектуальної власності - це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законом”. В Україні часто не забезпечується баланс інтересів учасників ринку інтелектуальних продуктів. Узгодження інтересів суб'єктів, що беруть участь у створенні й реалізації інтелектуальних продуктів, в українських умовах можливе, шляхом зміни моделі економічних відносин у циклі “наука - виробництво - споживання”. Це модель “технологічного поштовху”, у якій як джерело і єдина рушійна сила розглядаються самі дослідження й розробки. Зв'язок між стадіями циклу у більшості випадків представляють у вигляді послідовного або паралельно-послідовного лінійного зв'язку між основними його ланками. Сучасним умовам більше відповідає сферичний характер зв'язку, орієнтований на споживача. Така структурно-логічна модель має на увазі тісне співробітництво у формуванні ринку інтелектуальних продуктів у рамках контрактних і мережних відносин між наукою, виробництвом, державою, управлінськими структурами, бізнесом і споживачами. При цьому прямі й зворотні зв'язки у такій моделі повинні реально й повною мірою здійснюватися при активному сприянні з боку держави, насамперед, структур по фінансуванню й управлінню наукою, науково-технологічною й інноваційною сферами. Реалізація подібної моделі припускає, з одного боку, реструктуризацію бюджетного фінансування науки на основі посилення цільової орієнтації коштів і створення механізмів наскрізного фінансування інноваційного циклу. Найважливіший принцип - перехід від субсидування до кредитування у міру просування по інвестиційному ланцюжку “фундаментальна наука - прикладні дослідження - розробки - впровадження інновацій - споживання інноваційної продукції”. Для підвищення ефективності спільної роботи державного апарата й наукового співтовариства по формуванню основ науково орієнтованої економіки пропонується реалізувати ряд організаційних і змістовних заходів, у тому числі: визначення найважливіших напрямків діяльності наукового співтовариства у взаємозв'язку з довгостроковою концепцією соціально-економічного розвитку держави; розширення участі НАН України у формуванні поточних і перспективних планів роботи уряду; поліпшення взаємодії наукового співтовариства з органами державної влади; підвищення вимог по звітності й відповідальності за результати проведених досліджень та ін. Нарешті, реалізація даної моделі припускає необхідність створення розвинутої інфраструктури інноваційної діяльності, її науково обґрунтованого правового забезпечення, спеціально підготовлених професійних менеджерів, дотримання певних економічних пропорцій у циклі “наука - виробництво - споживання”.

В Україні процес створення інноваційної інфраструктури поки що знаходиться у своїй початковій стадії. Вітчизняні автори розглядають інноваційну інфраструктуру і визначають її як середовище, яке забезпечує прискорення трансферу знань і технологій, а також дозволяє зменшити структурне безробіття і сприяє підвищенню зайнятості населення. В даному випадку особлива увага надається тому, що розвиток інфраструктури знижує безробіття шляхом створення додаткових робочих місць, а це лише одна із задач інноваційної інфраструктури. У самому загальному плані під інфраструктурою інноваційної діяльності розуміється сукупність суб'єктів такої діяльності, що забезпечують умови, необхідні для здійснення інноваційної діяльності й нормального функціонування інноваційних процесів. Основними елементами інноваційної інфраструктури є державні інноваційні фінансово-кредитні установи, венчурні компанії та фонди, зони інтенсивного науково-технічного розвитку (технополіси), технологічні парки (технопарки), інноваційні центри, інкубатори (інноваційні, технологічні, інноваційного бізнесу), консалтингові (консультаційні) фірми та ін. Впродовж останніх трьох років помітно пожвавилася діяльність технологічних парків. У 2008 року у межах виконання проектів технологічних парків було реалізовано інноваційної продукції на 851,5 млн грн. без ПДВ (табл. 4).

У сучасній Україні починає проглядатися комплексний, системний підхід до створення інноваційної інфраструктури. Зокрема, в 2008 році Постановою № 447 Кабінету Міністрів України від 14.05.2008 р. було затверджено Державну цільову економічну програму “Створення в Україні інноваційної інфраструктури” на 2009-2013 роки. Метою Програми є створення у 2009-2013 роках в Україні інноваційної інфраструктури, здатної забезпечити ефективне використання вітчизняного науково-технічного потенціалу, підвищення рівня інноваційності та конкурентоспроможності національної економіки. Згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України від 3 травня 2007 року № 255-р “Питання утворення регіональних центрів інноваційного розвитку” була прийнята пропозиція Держінвестицій щодо утворення регіональних центрів інноваційного розвитку як бюджетних установ з віднесенням їх до сфери управління агентства. Такі структури спрямовані на здійснення переходу від стихійного створення у регіонах держави окремих елементів інноваційної інфраструктури до формування її цілісної системи. Цей підхід давно назрів і потребує якнайшвидшої реалізації, тим більше, у період, коли мова йде про формування у країні й регіонах інноваційної системи. У літературі останніх років дана проблема знаходить своє певне висвітлення.

Розвиток в Україні інноваційної інфраструктури може здійснюватися за такими варіантами: збереження існуючого підходу до розвитку інноваційної інфраструктури; розвиток фінансово-економічної підсистеми інноваційної інфраструктури як недостатньо розвинутої; розвиток виробничо-технологічної підсистеми інноваційної інфраструктури з поступовим впровадженням окремих елементів фінансово-економічної підсистеми. З огляду на високі комерційні ризики інвестування у зазначену сферу, значні фінансові витрати, тривалий строк окупності інвестицій необхідно забезпечити фінансову підтримку інноваційної діяльності шляхом першочергового формування фінансово-економічної підсистеми як недостатньо розвинутої. Проте слід відзначити, що ефективність функціонування фінансово-економічної підсистеми залежить від розбудови розгалуженої виробничо-технологічної підсистеми, яка формує мережеву модель державного управління інноваційним розвитком на макро-, мікро- та територіальному рівні. Виробничо-технологічна підсистема включає базову та допоміжну інфраструктури. До базової інфраструктури належать суб'єкти, що забезпечують розвиток науково-технологічного та інноваційного потенціалу країни (науково-дослідні інститути, вищі навчальні заклади, державні лабораторії, лабораторії промислових підприємств тощо), а до допоміжної - суб'єкти, що забезпечують процеси впровадження інновацій на всіх стадіях (консультативні, інформаційні та лізингові компанії, венчурні фонди тощо). Формування цілісної виробничо-технологічної підсистеми сприятиме забезпеченню інноваційної сфери всіма видами посередницьких послуг, зокрема: трансфер технологій від власника наукової розробки до споживача; забезпечення захисту прав інтелектуальної власності; проведення експертизи інноваційних, науково-технічних проектів; надання послуг у сфері метрології, стандартизації, контролю за якістю; інформаційно-консультаційне забезпечення інноваційної діяльності, трансфер технологій, комерціалізація інтелектуальної власності; підготовка, перепідготовка, підвищення кваліфікації підприємців у сфері інноваційної діяльності, інтелектуальної власності та трансферу технологій. Виходячи з викладеного, оптимальним варіантом розбудови інноваційної інфраструктури є розвиток виробничо-технологічної підсистеми із створенням окремих найважливіших елементів інших підсистем, що сприятиме створенню умов для прискореного впровадження інновацій навіть в умовах обмеження бюджетного фінансування.

ВИСНОВКИ

У дисертації наведені теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми формування державної інноваційної політики, що полягає в обґрунтуванні теоретико-методологічних засад та практичних рекомендацій щодо реалізації державної політики розвитку інноваційної діяльності в Україні. Отримані у процесі дослідження результати підтвердили покладену в його основу гіпотезу, а їх узагальнення дає змогу сформулювати наступні висновки і внести пропозиції, що мають теоретичне й практичне значення.

1. Проаналізовано стан досліджень теорії та практики формування державної політики розвитку інноваційної діяльності, що створюють підстави для переосмислення підходу до реалізації державної інноваційної політики. Наявні публікації зарубіжних та вітчизняних учених висвітлюють переважно загальноприйняті проблеми структурного змісту інноваційної політики. Однак, на сучасному етапі більш актуального значення набуває вже не стільки факт розробки властиво офіційних документів по інноваційній політиці, скільки формування державою ефективної системи відносин між учасниками інноваційної діяльності. Цим зумовлюється необхідність подальших досліджень з виявлення принципових підходів до формування інноваційної політики, методичному забезпеченні її ефективної реалізації, науковому обґрунтуванні процесу формування інноваційних пріоритетів у розвитку вітчизняного промислового виробництва.

2. Визначено, що інноваційну діяльність можна розглядати як чинник, як джерело і як умову економічного розвитку держави. Стабільне довгострокове економічне зростання може бути досягнуто тільки на інноваційній основі, при активному використанні сучасних науково-технічних досягнень. Отже, розвиток інноваційної діяльності сприяє переходу економічної системи до нового рівня кількісного і якісного стану, яким вона характеризується. Виходячи з цього обґрунтовано роль інноваційної діяльності у соціально-економічному розвитку держави, що виявляється у наступних компонентах: економічна - створення нових елементів продуктивних сил, вплив на структуру суспільного виробництва, вплив на інституційні та економічні механізми; соціальна - розширення можливостей задоволення суспільних потреб, вплив на соціальну стабільність у суспільстві, створення умов для самореалізації людини; екологічна - вплив на навколишнє середовище, забезпечення екологічної рівноваги з метою визначення цільових орієнтирів державної політики розвитку інноваційної діяльності.

3. Визначено, що на сучасному етапі реалізується суто відомчий підхід до розробки й реалізації інноваційної політики. Основний акцент робиться тільки на структурному змісті інноваційної політики, проте на сучасному етапі більш актуального значення набуває політико-економічна сторона формування державою ефективної системи відносин між учасниками інноваційної діяльності. Державна інноваційна політика повинна забезпечуватись за галузевим принципом, суть її полягає у визначенні певного переліку державних цільових програм розвитку галузевої структури виробництва. Запропонований підхід до реалізації інноваційної політики дає змогу забезпечити повноцінну інтеграцію науки й виробництва на всіх рівнях: державному, регіональному, місцевому, корпоративному з метою прискорення інноваційних процесів для досягнення високих позицій держави у міжнародній конкуренції.

4. Важливим аспектом участі держави в інноваційних процесах є питання інституційного середовища інноваційної діяльності і його законодавчого забезпечення зокрема. В законодавчих актах, присвячених так чи інакше інноваційним питанням, відсутній систематизований повний перелік заходів державного регулювання інноваційної сфери. Таке становище зумовлює потребу систематизації заходів державного регулювання інноваційної діяльності. Правовою формою для такої систематизації ми пропонуємо розроблення інноваційного кодексу України, в якому б отримали комплексне закріплення принципи та засади регулювання національної інноваційної системи, її структурні елементи, механізми регулювання, організаційні форми та основні правила функціонування елементів національної інноваційної системи, із розширенням та конкретизацією його положень у спеціальних актах законодавства. Головною цінністю такої норми стане однаковість, передбачуваність та прозорість дій державних органів різних рівнів, здійснюваних для реалізації інноваційної моделі економічного розвитку.

5. Виникла гостра необхідність у формуванні державної стратегії розвитку інноваційної діяльності, а також розробці дієвих механізмів інвестування інноваційної діяльності. Першочерговим питанням є системне і послідовне впровадження базових принципів реалізації інвестиційної стратегії державного управління інноваціями. До них варто віднести наступні: чітка цільова орієнтація стратегії; логічність і юридична обґрунтованість використаних методів і механізмів; множинність джерел інвестування; широта і комплексність стратегії; адаптивність і гнучкість. Виходячи з цього пропонуємо удосконалити систему реалізації інвестиційної стратегії державного управління інноваціями об'єднавши під єдиним управлінням інноваційну і інвестиційну функції. При цьому найраціональнішою є мережева структура інноваційно-інвестиційних центрів, які володіють певною науковою, матеріально-технічною, інформаційною і фінансовою самостійністю і координованих за допомогою головного інноваційно-інвестиційного центру, як центрального управляючого органу. Таке об'єднання дозволяє створити юридичну інформаційну базу з урахуванням конкретних особливостей податкового і кредитно-фінансового законодавства, що приводить до економічно і юридично обґрунтованого вибору інвестиційної стратегії державного управління інноваціями.

6. Велике значення при формуванні інноваційної політики є державні цільові програми. Основою для цих програм повинні бути пріоритети державної інноваційної політики, які формуються з урахуванням: пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки і переліку критичних технологій державного рівня; розроблених стратегій і концепцій розвитку галузей реального сектора економіки; найефективніших результатів науково-дослідних робіт, виконаних у межах державних цільових програм; результатів виконання програм у межах прикладних досліджень державних наукових центрів. Виходячи з цього запропоновано державні цільові програми розподілити на три групи за спрямованістю: 1) створення надійної випереджаючої стратегічної основи прикладних досліджень, дослідно-конструкторських розробок, експериментальних моделей, а також резервного масиву новітніх технологій і дослідних зразків інноваційної продукції; 2) впровадження наукових розробок нового покоління, перехід до інноваційного типу відтворення, оновлення виробничого потенціалу; 3) використання традиційних технологій, що добре зарекомендували себе щодо надійності і ефективності виробництва.

7. Визначено, що без створення адекватних інноваційному процесу передумов неможливо перейти до створення конструктивних процедур, методів і моделей оптимальної стратегії управління інноваційною діяльністю. Виходячи з цього формування стратегії державного управління інноваційною діяльністю, яке вимагає розстановки спеціальних пріоритетів з урахуванням використання інструментів стратегічного управління, повинне здійснюватися поетапно, при цьому кожний з етапів можна характеризувати певним порядком проведення інноваційної політики. Перший етап рішення стратегічного управління повинне починатися з планування. Другий етап стратегічного управління інноваціями ґрунтується на програмуванні дій. Третій етап створення і раціонального стратегічного управління інноваційною діяльністю повинен бути орієнтований на державні управлінські дії, що забезпечують комерціалізацію технологій інноваційними організаційно-правовими структурами. Запропоновані методичні підходи до формування стратегії державного управління інноваційною діяльністю дозволяють органам державного управління приймати принципові рішення, на які можуть бути швидко і просто зорієнтовані окремі оперативні заходи організаційного, економічного, фінансового характеру.

8. Тенденції розвитку інноваційної діяльності в Україні за останні роки показали, що якісний рівень інноваційних процесів не відповідає основним стратегічним завданням інноваційного розвитку національної економіки. Серед основних особливостей економічного механізму України, що заважають інноваційному розвитку, можна вказати наступні: переміщення мотивацій суб'єктів ринку на короткострокову перспективу; відсутність підприємницьких мотивацій; несприйнятливість підприємств до новацій; розрив єдиного процесу відтворення інновацій; відсутність чіткої державної інноваційної політики; нерозвиненість інноваційної інфраструктури. Інноваційна сприйнятливість соціально-економічної системи залежить від різноманітних економічних, організаційних, психологічних, соціальних і технічних факторів. Визначальну роль виконують фактори, пов'язані з наявністю ринкових відносин; станом фінансово-економічної системи, соціально-економічним положенням суспільства, інноваційним кліматом, моделями управління, технічною оснащеністю, профілем продукції, що випускається, рівнем кваліфікації колективу. Виходячи з цього, визначені основні фактори розвитку інноваційної діяльності: система освіти, культура праці, рівень продуктивності праці і її якості, здатність перебудовуватися, мотивація і інвестиції.

9. Визначено, що в Україні ще цілком не сформовано національну інноваційну систему, а інноваційна діяльність характеризується структурною деформованістю, інституційною неповнотою, неузгодженістю та незбалансованістю технологічних, економічних і соціально-ціннісних аспектів. До основних проблем розвитку інноваційної системи України можна віднести: зниження інноваційної активності підприємств; інерцію попереднього екстенсивного розвитку; погіршення матеріально-технічної бази наукових установ; відсутність стратегії переходу України до інноваційної моделі розвитку; недостатній рівень інноваційної культури працівників органів державної влади; недосконалість нормативно-правової бази регулювання інноваційної діяльності, поширення практики ігнорування законодавства або призупинення дії статей законів, які стосуються фінансування та стимулювання науково-технологічної та інноваційної діяльності; неефективність адміністративно-організаційної структури управління науково-технологічною та інноваційною діяльністю; невідповідність розвитку корпоративної структури, вимогам інноваційного розвитку; повільне формування в Україні сучасного і масштабного ринку інноваційної продукції та інфраструктури інноваційної діяльності.

10. Інституційно-правове забезпечення інноваційної діяльності в Україні перебуває на етапі формування, у даний момент створені основні його елементи. В Україні параметри забезпечення й стимулювання інноваційних процесів за рахунок прямих методів явно недостатні для реальних зрушень в інноваційному розвитку. Непрямі методи, які в умовах обмежених можливостей бюджетного асигнування набувають особливого значення, використовуються незначно й не системно. При вдосконаленні системи стимулювання інноваційних процесів необхідно звернути особливу увагу на галузевий і регіональний розріз державної інноваційної політики. Для України сприятлива ситуація складається у металургії, автомобілебудуванні, хімічній й нафтохімічній промисловості, галузі електричного та електронного виробництва У цих галузях спостерігається найвища інноваційна активність, акумульовані значні ресурси, які необхідно зорієнтувати відповідно до принципів інноваційної моделі розвитку.

11. Нерозвинутість ринкової інфраструктури і інформаційного ринку, що забезпечує нормальне функціонування інноваційних суб'єктів, відсутність культури використання інноваційних послуг тільки уповільнюють процес розвитку інноваційної діяльності. Виходячи з цього обґрунтовано концептуальні основи системи інституціональних перетворень, спрямованих на масштабну реалізацію інноваційної політики, що мають таку спрямованість: формування повноцінного ринку науково-технічної продукції, що є необхідною умовою прискорення процесу розвитку і реалізації інноваційного потенціалу; правове забезпечення процесу залучення у господарський обіг результатів науково-технічної діяльності; детермінованість і захищеність інтелектуальної власності; формування розвиненої системи ринкових відносин в інноваційній сфері при наявності адекватних економіко-організаційних форм інноваційної діяльності.

12. Виділено два рівні можливостей реалізації інноваційного потенціалу: рівень взаємодії підприємництва й сфер, які традиційно є генераторами інноваційних ідей і рівень підготовки умов для подальшого росту інноваційної активності, що представлений існуючою освітньою базою. Поділ інвестицій на різні рівні зумовлюється необхідністю виділення напрямів, методів і форм державної дії на ці процеси. Виходячи з цього, запропоновано комплексний підхід до підвищення інвестиційної активності в інноваційній сфері: розвиток венчурного капіталу, банківського кредиту, координація багатоканальних джерел інвестування в інновації, створення спеціалізованих фінансових інститутів, орієнтованих на інноваційне підприємництво. Базовим принципом інвестиційної діяльності в інноваційній сфері представлена диверсифікованість джерел фінансування інноваційних проектів і інноваційно активних підприємств. Механізм координації і взаємодії інвестицій, підприємництва, освіти, високих технологій формується під впливом державного регулювання.

13. Визначено, що особливе значення у розвитку інноваційної діяльності має координація державного, регіонального і місцевого рівнів реалізації інноваційної політики, яка вимагає врахування того, які цілі і якими засобами можуть бути досягнуті з найбільшим ефектом на відповідному рівні управління. Запропоновані оптимальні інструменти державного регулювання інноваційних процесів на основі розділення завдань інноваційного розвитку по рівнях управляючої системи за принципом субсидіарності. Даний принцип передбачає делегування завдань на вищий рівень управляючої системи тільки тоді, коли вона не може бути вирішена на низовому рівні або якщо для її вирішення потрібно істотно більше ресурсів і часу. До основних інструментів регулювання як на державному так і регіональному рівні слід віднести: створення правового поля, що детермінує економічне поводження суб'єктів інноваційного процесу; формування системи податкового стимулювання інноваційної активності; розвиток системи гарантій і страхової підтримки державою інноваційних проектів; стимулювання інноваційного підприємництва.

14. Реалізація інноваційної політики в Україні і її регіонах припускає створення повноцінної законодавчої бази, зв'язаної як з формуванням і здійсненням властиво інноваційної політики, так і з нормативно-правовим забезпеченням інноваційної діяльності. Виходячи з цього удосконалено класифікацію правових інструментів державного регулювання інноваційної діяльності, що включає три блоки: правові інструменти державного впливу, правові інструменти регіонального впливу й правові інструменти аналізованих сфер у конкретних галузях економіки. Дану класифікацію доповнено шляхом проведення внутрішньої класифікації у зазначених блоках, що дає можливість детального аналізу нормативно-правового забезпечення розробки й реалізації інноваційної політики.

15. Для того щоб розвивати інноваційний високотехнологічний сектор, в Україні необхідно приділити першочергову увагу його базовому фундаменту, а саме інтелектуальному капіталу. В Україні часто не забезпечується баланс інтересів учасників ринку інтелектуальних продуктів. Узгодження інтересів суб'єктів, що беруть участь у створенні й реалізації інтелектуальних продуктів, в українських умовах можливе шляхом зміни моделі економічних відносин у циклі “наука - виробництво - споживання”. Сучасним умовам більше відповідає сферичний характер взаємозв'язку, орієнтований на споживача. Реалізація подібної моделі припускає, з одного боку, реструктуризацію бюджетного фінансування науки на основі посилення цільової орієнтації коштів і створення механізмів наскрізного фінансування інноваційного циклу. Така структурно-логічна модель має на увазі тісне співробітництво у формуванні ринку інтелектуальних продуктів у межах контрактних і мережних відносин між наукою, виробництвом, державою, управлінськими структурами, бізнесом і споживачами.

16. Визначено, що збереження існуючого підходу до розвитку інноваційної інфраструктури призведе до появи нових проблем у сфері інноваційної діяльності. Ефективність функціонування фінансово-економічної підсистеми залежить від розбудови розгалуженої виробничо-технологічної підсистеми, яка формує мережеву модель державного управління інноваційним розвитком на макро-, мікро- та територіальному рівнях. Формування цілісної виробничо-технологічної підсистеми сприятиме забезпеченню інноваційної сфери всіма видами посередницьких послуг. Виходячи з викладеного, оптимальним варіантом розбудови інноваційної інфраструктури є розвиток виробничо-технологічної підсистеми із створенням окремих найважливіших елементів інших підсистем, що сприятиме створенню умов для прискореного впровадження інновацій навіть в умовах обмеження бюджетного фінансування.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографії та інші видання

Груба Г.І. Розвиток інноваційної діяльності в Україні: теорія, методологія, стратегія державної політики: монографія / Г.І. Груба. Київ: ТОВ “ДКС центр”. 2009. 364 с.