Кримінологічні засади запобігання рецидивній злочинності в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

ІМЕНІ ЯРОСЛАВА МУДРОГО

УДК 343.911

КРИМІНОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ЗАПОБІГАННЯ

РЕЦИДИВНІЙ ЗЛОЧИННОСТІ В УКРАЇНІ

Спеціальність 12.00.08 - кримінальне право та кримінологія;

кримінально-виконавче право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора юридичних наук

БАТИРГАРЕЄВА ВЛАДИСЛАВА СТАНІСЛАВІВНА

Харків - 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті вивчення проблем злочинності Національної академії правових наук України.

Науковий консультант:

доктор юридичних наук, професор Голіна Володимир Васильович, Інститут вивчення проблем злочинності Національної академії правових наук України, завідувач сектора дослідження проблем запобігання злочинності, член-кореспондент Національної академії правових наук України.

Офіційні опоненти:

- доктор юридичних наук, професор Костенко Олександр Миколайович, Інститут держави і права імені В. М. Корецького НАН України, завідувач відділу проблем кримінального права, кримінології та судоустрою, академік Національної академії правових наук України;

- доктор юридичних наук, професор Гуторова Наталія Олександрівна, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, директор Кримського юридичного інституту, академік Національної академії правових наук України;

- доктор юридичних наук, доцент Бойко Андрій Михайлович, Львівський національний університет імені Івана Франка, декан юридичного факультету.

Захист відбудеться 28 лютого 2011 р. о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.086.01 у Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого (61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 70).

Автореферат розісланий 24 січня 2011 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради

В.Ю. Шепітько

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Демократичні соціально-економічні і політичні перетворення різноманітних сфер життєдіяльності українського суспільства, проведення масштабної правової реформи, реалізація стратегічного завдання інтеграції України до європейського співтовариства зумовили теоретичний аналіз багатьох вітчизняних законодавчих формул, оцінку сучасних загроз безпеці людини, соціуму і держави, проведення значної роботи зі стабілізації криміногенної обстановки в країні та ін. На цьому тлі серйозною соціально-правовою й кримінологічною проблемою виступає рецидивна злочинність.

Гострий інтерес до проблеми рецидивізму полягає в тому, що оцінка його рівня нерідко зазнає різночитання, а іноді навіть стає предметом свідомих маніпуляцій. Серед науковців і практиків досить поширеною є думка, що у структурі злочинності питома вага рецидивної її частини продовжує стабільно і неухильно зростати. Але ж, висловлюючись у такий спосіб, апелюють нерозмірними цифрами, коли за рівень рецидивізму намагаються видати відсоток не вперше засуджених осіб, обчислений від загальної чисельності всіх позбавлених волі; або рецидивну злочинність ототожнюють із повторною, яка включає в себе випадки вчинення як рецидивних злочинів, так і нових, які за законом не визнаються рецидивом. Інваріантність інтерпретації рецидивної злочинності зумовлюється й спробами теоретиків вирізнити види рецидиву (легальний, кримінологічний, пенітенціарний, реабілітаційний та ін.) У будь-якому разі виявлення параметрів цієї злочинності треба гармонізувати з легальною дефініцією рецидиву злочинів, наведеною у ст. 34 КК України.

В останні роки зареєстрована частка рецидиву в структурі всієї злочинності залишається відносно стабільною, не перевищуючи 12-15%. При цьому частка рецидивістів у загальній чисельності злочинців сягає 7-12%. Неточність у підрахунках справжніх масштабів явища здатна викликати як викривлення картини кримінальної дійсності, так і неправильний перерозподіл сил і витрат соціуму, спрямований на боротьбу з цим лихом. Разом із тим, не дивлячись на усталені традиції радянської кримінологічної школи, які міцно вкоренили парадигмальний монізм до постановки й розв'язання конкретної проблеми, слід додати, що нерозмірність кількісно-якісних параметрів сучасного рецидивізму, оцінених на підставі теперішньої законодавчої формули кримінального закону, з уявленнями про нього в минулому не виключає класичної інтерпретації деяких блоків знань про це явище. Викладене, наприклад, стосується системи чинників, що зумовлюють рецидивну злочинність, типології злочинців-рецидивістів, загальних підходів до її запобігання та ін.

Актуальність теми дисертаційного дослідження зумовлюється й тим, що при всій аксіоматичності твердження про рецидивну злочинність як константу злочинності за будь-яких часів і в будь-якій державі, її природа відрізняється своєрідністю, оскільки це навіть не окремий вид злочинних проявів у структурі загальної злочинності, а системне утворення криміногенної дійсності, міцні позиції якого свідчать, з одного боку, про підвищену суспільну небезпечність рецидивної злочинності, а з другого - про необхідність постійного спостереження за її розвитком й запровадження енергійних заходів для захисту суспільства від продукування усе нової і нової злочинної агресії в широкому розумінні слова.

Ефективне запобігання рецидивній злочинності в Україні можливе за умови визначення кримінологічних засад цієї діяльності. В якості таких виступають теоретичні положення про природу злочинного рецидивізму, сформовані на підставі установлених емпіричним шляхом характерних ознак, закономірностей розвитку цього явища та його зав'язків з іншими явищами соціальної дійсності, на яких будується соціальна політика запобігання рецидивній злочинності з метою обмеження останньої та контролю за нею. Розробці цих засад перш за все й присвячено дисертаційне дослідження.

Виявлення сутнісних рис існування й відтворення сучасної рецидивної злочинності завжди супроводжується процесом спростування або підтвердження раніше сформованих уявлень про її природу. Вагомий внесок у розвиток проблеми рецидивної злочинності, на якому ґрунтуються сучасні погляди, зробили знані вітчизняні правники другої половини ХІХ - першої треті ХХ ст.: М.М. Гернет, М.М. Гродзинський, Д.А. Дріль, О.Ф. Кістяківський, В.І. Куфаєв, С.В. Познишев, М.Д. Сергієвський, М.С. Таганцев, Є.М. Тарновський, І.Я. Фойницький, М.П. Чубинський та ін. Доволі цікавими для царини дослідження виявилися й розробки відомого італійського вченого Ч. Ломброзо.

Неодноразово питання рецидиву злочинів як інституту кримінального права і рецидивної злочинності як проблеми кримінологічної науки порушувалися в наукових працях учених радянської доби, сучасних вітчизняних науковців, фахівців близького зарубіжжя - колишніх радянських республік і країн далекого зарубіжжя. Серед них: Г.А. Аванесов, А.І. Алексєєв, Ю.М. Антонян, А.В. Армашова, М.І. Бажанов, Ю.І. Битко, А.Б. Блага, А.М. Бойко, В.Б. Волков, В.В. Голіна, П.Ф. Гришанін, О.І. Гуров, Н.О. Гуторова, І.М. Даньшин, О.М. Джужа, С.О. Дунаєв, М.А. Єфимов, О.В. Зайцева, А.П. Закалюк, В.П. Замицьких, А.Ф. Зелінський, І.О. Зінченко, В.А. Іванов, М.Е. Казмер, В.Ю. Квашис, Т.В. Кльонова, М.І. Ковальов, О.М. Костенко, Д. Крессі, Н. Крісті, В.В. Лунєєв, В.П. Малков, Г.Г. Менберг, П.П. Михайленко, О.Ю. Морозов, Е.Я. Немировський, А.М. Нієдре, Г.Ш. Пашаєв, А.А. Піонтковський, В.І. Попов, Л.М. Пшенникова, І.П. Рущенко, Е. Сатерленд, Ю.В. Солопанов, І.Б. Степанова, М.О. Стручков, Е.Я. Стумбіна, О.К. Суменков, К.М. Тараленко, В.І. Тютюгін, Б.С. Утєвський, В.В. Федусик, В. Фокс, Г.Ф. Хохряков, Д.С. Чукмаїтов, В.Ф. Шевченко, В.А. Шкурко, І.В. Шмаров, Г.Й. Шнайдер, В.Ю. Южанін, Т.М. Явчуновська, О.М. Яковлєв, О.Н. Ярмиш та ін.

Незважаючи на великий внесок у розвиток учення про рецидив злочинів і накопичені знання про рецидивну злочинність, наукові праці зазначених правознавців не вичерпали вказаної проблеми, а, навпаки, поставили низку нових питань, які потребують вирішення. Однак при неослабному інтересі до злочинного рецидивізму в Україні бракує монографічних робіт, присвячених комплексному соціально-правовому й кримінологічному дослідженню проблеми сучасної рецидивної злочинності та запобігання їй.

Окремі автори, намагаючись підкреслити занепокоєність станом правопорядку в країні, практично завжди згадують про рецидивну злочинність, проте при цьому майже ніколи критично не оцінюють реалії і можливості запобігання їй та не відступають від традиційного способу ескалації тотальної загрози підвалинам національної безпеки. Адже не можна не помічати й ситуації деякої стабільності цього виду злочинності, а також ігнорувати наявний у суспільстві запобіжний потенціал у боротьбі зі злочинним рецидивізмом. Усе це потребує нового осмислення, ревізії досвіду минулого й урахування сучасних тенденцій розвитку злочинності в Україні.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано відповідно до науково-дослідної роботи Інституту вивчення проблем злочинності НАПрН України „Теоретичні та прикладні проблеми рецидивної злочинності осіб, які були раніше засуджені і утримуються в місцях позбавлення волі після повторного засудження” у межах проекту „Вдосконалення законодавства та розробка заходів протидії щодо окремих різновидів злочинних проявів на сучасному етапі розвитку українського суспільства” (державний реєстраційний номер: 0104U008668), у рамках планових завдань Національної академії правових наук України згідно з Пріоритетними напрямами розвитку правової науки на 2005-2010 рр., рекомендованими відділенням НАПрН України, і завдань Плану заходів щодо забезпечення соціальної адаптації осіб, які відбули покарання у вигляді позбавлення волі, на період до 2009 року, а також узгоджується з Концепцією розвитку кримінологічної науки на початку ХХІ ст. Тема дисертаційного дослідження затверджена вченою радою Інституту (постанова №4 від 17.11.2004 р.).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є вирішення наукової проблеми зі створення кримінологічних засад запобігання рецидивній злочинності, які, з одного боку, дозволяють розкрити природу рецидивної злочинності, закономірності її існування й відтворення, а з другого - спрямовують соціальну практику у конкретне русло позитивного впливу на це негативне явище.

Для досягнення зазначеної мети поставлені наступні завдання:

1) дослідити концептуальні підходи до визначення інституту „рецидив злочинів” за різних часів у вітчизняному кримінальному законодавстві та розглянути вплив цього інституту на уявлення про рецидивну злочинність; 2) обґрунтувати положення про підвищену суспільну небезпечність рецидивної злочинності та визначити прояви цієї небезпечності; 3) збагатити знання про структуру рецидиву шляхом установлення функціонального призначення цієї категорії та її аналізу у контексті створення імовірнісних моделей розвитку злочинної „кар'єри” рецидивістів; 4) з урахуванням законодавчої формули рецидиву злочинів та феноменологічних особливостей природи злочинного рецидивізму визначити поняття „рецидивна злочинність”, її місце і роль у структурі злочинності в цілому; 5) дослідити сучасні тенденції рецидивної злочинності в Україні, проаналізувавши її кількісно-якісні показники та визначивши чинники, які впливають на їх оцінку; 6) на підставі попередніх теоретичних напрацювань сформулювати основні положення про злочинну „кар'єру” рецидивістів, прикладний аспект яких полягає у можливості пізнання особливостей становлення і розвитку злочинних біографій цих осіб та здійсненні їх типології; 7) установити типові ознаки підвищеної суспільної небезпечності особи злочинця-рецидивіста та дослідити з їх урахуванням означену категорію злочинців; 8) на підставі комплексного критерію провести типологію злочинців-рецидивістів та розкрити шляхи її практичного застосування; 9) обґрунтувати необхідність розгляду злочинного рецидивізму також у форматі злочинності осіб із психічними аномаліями як однієї з умов успішності проведення роботи із соціальної адаптації рецидивістів; 10) виділити вектори взаємодії системи „суспільство-злочинець”, дослідивши проблеми визначення рецидивістом свого місця, призначення й ролі у соціумі та соціально-правове й морально-психологічне ставлення останнього до рецидивістів; 11) довести значення положень теорій соціальної дезорганізації (аномії), диференціальної асоціації (навчання) та стигматизації (клеймування) у поясненні походження рецидивної злочинності й у процесі виокремлення об'єктів запобіжного впливу; 12) розкрити особливе значення і роль місць позбавлення волі й кримінальної субкультури в детермінації рецидивної злочинності; 13) в історичному ракурсі здійснити аналіз вітчизняної соціальної практики боротьби з рецидивною злочинністю та визначити можливі шляхи запозичення зарубіжного досвіду у цій сфері; 14) з'ясувавши специфіку запобіжної діяльності щодо рецидивізму, визначити поняття „запобігання рецидивній злочинності” та окреслити основні комплекси спеціальних заходів цієї діяльності з огляду на певні етапи розвитку злочинної „кар'єри” рецидивістів; 15) опрацювати й обґрунтувати рекомендації, спрямовані на вдосконалення чинного законодавства у сфері запобігання злочинному рецидивізму, зокрема кримінального, кримінально-виконавчого, адміністративного, а також законодавства із соціального забезпечення осіб, звільнених із місць позбавлення волі, та практику його застосування.

Об'єктом дослідження виступає сучасна злочинність в Україні як соціально-правовий та кримінологічний феномен.

Предметом дослідження є кримінологічні засади запобігання рецидивній злочинності як цілісне ґрунтовне теоретичне знання про кількісно-якісні її параметри, особу злочинця-рецидивіста, детермінацію та основні принципи і напрямки запобіжної діяльності щодо злочинного рецидивізму.

Методи дослідження. Для досягнення обґрунтованості теоретичних висновків й достовірності емпіричних результатів застосовано системний підхід, який у методологічному плані дозволяє охопити два взаємопов'язаних рівня пізнання - емпіричний і теоретичний. Такий підхід передбачає використання не лише положень діалектичної теорії пізнання під час аналізу результатів, отриманих емпіричним шляхом, за допомогою інструментарію, ґрунтовно розробленого саме в межах теорії матеріалістичної діалектики, але й положень позитивізму - у процесі отримання первинного знання про явище емпіричним шляхом. Вибір і використання конкретних методів дослідницького процесу залежали від етапу пізнання та мети, яка ставилася на цьому відрізку пізнавальної діяльності. Так, у процесі збирання кримінологічно значущої інформації щодо рецидивної злочинності застосовувалися статистичні та конкретно-соціологічні методи (спостереження, опис, інтерв'ювання, анкетування, вивчення документів та ін.), які дали можливості охарактеризувати стан цього виду злочинності в цілому, визначити розмір вибіркового спостереження, установити статистичні зв'язки, залежності й співвідношення між станом рецидивних злочинних проявів і певними соціальними процесами, явищами, з'ясувати тенденції розвитку рецидивної злочинності та ін. Крім того, використання конкретно-соціологічних методів після узагальнення емпіричного матеріалу дозволило: окреслити кількісні параметри сучасного рецидивізму; створити необхідне підґрунтя для кримінологічної характеристики особи злочинця-рецидивіста та проведення типології означених злочинців; виявити особливості детермінації злочинної поведінки в цілому, мотиваційних аспектів їх дій і ставлення до загальнолюдських цінностей; оцінити життєві перспективи подібних осіб; виявити складнощі їх соціальної адаптації та ін.

Дослідження рецидивної злочинності на рівні емпіричного пізнання завершується висуненням гіпотез щодо окремих сторін явища та переходом до розв'язання проблематики на теоретичному рівні. Найважливішими методами теоретичного рівня пізнання рецидивізму виступають догматично-правовий, історико-правовий методи, методи системно-структурного аналізу, абстрагування, ідеалізації й моделювання, сходження від абстрактного до конкретного, верифікації гіпотетичних суджень про ті чи інші аспекти рецидивної злочинності та ін. Названі методи допомогли: уточнити одні й розробити інші поняття, що створюють каркас теорії рецидивної злочинності; змоделювати різні структури рецидиву й виокремити основні типи злочинців-рецидивістів; визначити показники підвищеної суспільної небезпечності рецидивної злочинності і здійснити класифікацію її чинників; виявити функції кримінальної субкультури; дослідити нормативно-правову оцінку досліджуваного явища за різних часів; визначити положення, що становлять ядро теоретичного знання про рецидивну злочинність; закласти фундамент для подальших досліджень її майбутнього стану і ступеня впливу на нього різних чинників, можливих напрямків розвитку теоретичних уявлень про досліджуване явище тощо.

При обґрунтуванні теоретичних висновків і практичних пропозицій використано офіційні статистичні відомості МВС України, Верховного Суду України, Державної судової адміністрації України, Державного департаменту України з питань виконання покарань, Міністерства праці та соціальної політики України, Державного комітету статистики України, Федеральної служби державної статистики Російської Федерації, узагальнення матеріалів архівних кримінальних справ стосовно 1,5 тис. рецидивістів, інтерв'ювання 70 й анкетування 270 засуджених рецидивістів, інтерв'ювання 50 осіб, за якими встановлений адміністративний нагляд, і анкетування 360 осіб, звільнених із місць позбавлення волі, вивчення понад 100 особових справ засуджених осіб та облікових справ осіб, звільнених після відбування покарання, що ведуться органами внутрішніх справ, анкетування 120 дільничних інспекторів органів внутрішніх справ, оперативних працівників карного розшуку, співробітників установ виконання покарань та ін.

Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що дисертація є першим у вітчизняній науці кримінології комплексним монографічним дослідженням загальнотеоретичних проблем запобігання злочинному рецидивізму в Україні. Основні результати цієї роботи виявилися у суттєвому поглибленні й прирощенні теоретичного знання про рецидивну злочинність та створенні кримінологічних засад її запобігання.

У процесі проведеного дослідження сформовано низку положень і висновків, запропонованих особисто дисертанткою. До найбільш значущих з них належать такі:

уперше:

1) зроблено висновок, що на сучасному етапі розвитку української правової думки під час закріплення у кримінальному законі інституту рецидиву злочинів поєднані класичний й соціологічний підходи до розуміння його сутності та визначення впливу на кваліфікацію діяння і покарання за нього;

2) системно представлені ознаки підвищеної суспільної небезпечності рецидивної злочинності як її інтегративної властивості, що полягає у: а) більшій потужності цього виду злочинності до відтворення порівняно зі злочинністю первинною; б) її існуванні за всіх часів історії держави та права; в) значній питомій вазі у структурі рецидивної злочинності тяжких й особливо тяжких злочинних діянь; г) здатності бути передавальним механізмом злочинного ремесла та досвіду, злодійських традицій, устоїв, що забезпечує існування особливого соціального прошарку в структурі суспільства; д) підвищеному ступені латентності цих злочинів; е) інтенсивності заходів, які суспільство й держава мають вживати з метою їх запобігання; є) ідеологічному впливі рецидивістів як на свідомість злочинців, так і на масову свідомість законослухняних громадян; ж) низькій чутливості рецидивістів до запобіжних заходів; з) культивуванні у суспільній свідомості думки про необхідність посилення суворості кримінальної політики як єдино можливого ефективного засобу боротьби з рецидивною злочинністю;

3) доведено, що у структурі загальної злочинності України рецидивна злочинність виступає своєрідною константою, конструктом, фенотипом і корелятом, відрізняючись неминучістю, постійним відтворюванням і кримінологічно значущою показовістю;

4) на підставі аналізу основних тенденцій сучасної рецидивної злочинності в Україні констатовано її ізоморфізм по найкрупніших групах злочинів у структурі злочинності в цілому, а також зміну структури рецидивної злочинності за останні 20-30 років, в якій найвагомішими складниками виявилися: а) злочини проти власності; б) злочини у сфері незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та в) злочини проти життя та здоров'я особи;

5) на підставі власних емпіричних досліджень зроблено висновок, що реальний рівень рецидивної злочинності в Україні з урахуванням її латентної частини принаймні удвічі перевищує офіційно зареєстрований рівень цих злочинів;

6) доведено, що пролонгація суспільної небезпечності рецидивістів фактично на невизначений строк є особливістю подібних осіб, яку треба враховувати як при аналізі особи злочинця-рецидивіста, так і при здійсненні запобіжної діяльності щодо злочинного рецидивізму;

7) системно досліджена проблема визначення рецидивістом свого місця, призначення й ролі в суспільстві та соціально-правового й морально-психологічного ставлення суспільства до цієї категорії злочинців;

8) наведено поняття „запобігання рецидивній злочинності”, під яким розуміється система заходів загальносоціального характеру, спрямованих на подальший розвиток і вдосконалення суспільних відносин та оздоровлення соціального середовища людини, і заходів спеціально-кримінологічної спрямованості, що передбачають безперервний захист суспільства від рецидивної злочинності у широкому значенні слова шляхом (а) застосування відповідного покарання до рецидивістів; (б) створення належних умов його відбування; (в) нагляду за особами, які відбули покарання, а також тими, що відбувають покарання; (г) відшкодування збитків державі, суспільству й окремим громадянам, потерпілим від злочинних діянь; (д) недопущення вчинення нових злочинів тощо, і постійну соціальну адаптацію й ресоціалізацію колишніх засуджених як показник успішності цього процесу й досягнення стану їх виправлення;

9) доведено положення про те, що в плані безумовної успішності соціальної адаптації рецидивісти значною частиною „загублені” особи;

удосконалено:

1) поняття про рецидивну злочинність, яке повинно засновуватися на визначенні „рецидив злочинів”, наведеному у ст. 34 КК України;

2) типологію злочинців-рецидивістів на підставі розробки за аналізом природи злочинної „кар'єри” рецидивних злочинців комплексного критерію, яким охоплюється: а) характер рецидиву, б) тривалість та інтенсивність злочинної „кар'єри”, в) певний етап її розвитку, г) ставлення злочинця до своєї злочинної „кар'єри”, д) особливості виникнення злочинного умислу, планування й реалізації задуманого, посткримінальна поведінка як інтегративні показники „успішності” злочинної „кар'єри”, е) результати впливу каральних заходів, є) місце злочинця у злочинній ієрархії і сприйняття ним кримінальної субкультури, ж) варіант подальшого розвитку злочинної „кар'єри” та її завершення;

3) перелік об'єктів запобіжного впливу у сфері боротьби з рецидивною злочинністю, до яких слід відносити: (1) саму людину, (2) різні за структурою й динамічністю потенційно криміногенні явища та процеси об'єктивної дійсності, (3) носіїв подібних явищ і процесів (тобто місця їх концентрації), які окремо або в сукупності здатні породжувати бажання й рішення особи продовжувати злочинну „кар'єру”;

4) на підставі зробленого екскурсу у вітчизняну історію боротьби з рецидивною злочинністю та аналізу здобутків і прорахунків у цій сфері положення про основні складові соціальної політики запобігання рецидивній злочинності, які повинні враховуватися при розробці стратегії і тактики боротьби зі злочинним рецидивізмом на сучасному етапі розвитку української держави. Цими складовими є: а) законодавча регламентація врахування випадків рецидиву злочинів при кваліфікації вчиненого й призначенні покарання; б) організація певного порядку відбування рецидивістами покарання; в) надання допомоги протягом відбування покарання й після звільнення від нього; г) установлення соціального контролю за поведінкою звільнених від покарання осіб;

5) положення про доцільність розподілу всього масиву спеціально-кримінологічних заходів запобігання за принципом виокремлення певних етапів розвитку злочинної „кар'єри” злочинців-рецидивістів;

набуло подальшого розвитку:

1) дослідження структури рецидиву, на підставі чого сформульовано авторське визначення поняття „структура рецидиву”, розкрито алгоритм побудови останньої, а також визначено її роль та функції під час аналізу й прогнозування злочинної поведінки рецидивістів;

2) положення про злочинну „кар'єру” рецидивістів, які дозволили отримати не лише ретроспективне уявлення про попередню злочинну поведінку особи, але й спрогнозувати вчинення нових злочинів, а також варіант закінчення злочинної „кар'єри” того чи іншого рецидивіста та ін.;

3) поняття „особа злочинця-рецидивіста” як особливого соціального типу людини, яка характеризується підвищеною для оточуючих, цілком усвідомленою даною особою суспільною небезпечністю, що пов'язана з учиненням умисного злочину і збереженням цієї властивості в майбутньому внаслідок злочинного способу мислення, відчуття міцного зв'язку із соціумом злочинців і бажання підтримувати злочинні ідеї, традиції, ремесло тощо;

4) дослідження основних тенденцій жіночої і підліткової рецидивної злочинності, які свідчать про погіршення кількісно-якісних показників цих сегментів рецидивної злочинності в цілому;

5) уявлення про основні структурні елементи моделі соціальної адаптації осіб, звільнених із місць позбавлення волі, до яких віднесено: створення мережі соціальних закладів та установ для звільнених рецидивістів; допомога у працевлаштуванні; забезпечення житлом і необхідними документами; соціально-медична і психологічна допомога колишнім засудженим;

6) раніше сформовані у теорії кримінології уявлення про морально-психологічне обличчя рецидивістів;

7) погляди про два рівні детермінації рецидивної злочинності (загальний та специфічний) і прикладний аспект цього знання з позицій положень теорій соціальної дезорганізації, диференціальної асоціації та стигматизації щодо походження злочинних проявів.

Практичне значення одержаних результатів. Сформульовані та обґрунтовані в дисертації положення, висновки і рекомендації мають не лише загальнотеоретичне значення для розвитку кримінологічної науки, але й спрямовані на всебічне удосконалення практики запобігання рецидивній злочинності. Висловлене стосується правотворчого аспекту, який полягає в удосконаленні норм чинного законодавства у сферах соціального контролю за особами, звільненими з місць позбавлення волі, їх соціальної адаптації, порядку й умов відбування покарання та ін. У правозастосовчій діяльності результати дисертаційного дослідження посприяли розробленню загальноукраїнської моделі соціальної адаптації осіб, звільнених із місць позбавлення волі (акт впровадження результатів дисертаційного дослідження від 10 серпня 2009 р. № 9177/0/14-09/042, надісланий із Міністерства праці та соціальної політики України) та враховані під час прийняття рішення РНБО України „Про стан злочинності у державі та координацію органів державної влади у протидії злочинним проявам і корупції” від 11 вересня 2009 р. (акт впровадження результатів науково-дослідної роботи від 19 лютого 2010 р. №2/9-421-2-5, надісланий із РНБО України). У науково-дослідній роботі одержані результати служитимуть підґрунтям для подальшої розробки проблем запобігання рецидивізму, зокрема, під час розробки теми фундаментального дослідження Інституту вивчення проблем злочинності НАПрН України „Теоретичні і прикладні питання реінтеграції до суспільства осіб, які відбули покарання у виді позбавлення та обмеження волі (на виконання пунктів 1, 2, 4, 15 Плану заходів з реалізації Концепції соціальної адаптації осіб, які відбули покарання у виді позбавлення волі на певний строк, до 2015 року)”. У навчальному процесі положення дисертаційної роботи використовуватимуться при підготовці відповідних підрозділів підручників із кримінології та кримінально-виконавчого права, навчальних посібників з курсу „Запобігання злочинності”, а також у науковій роботі студентів і аспірантів при дослідженні різних аспектів відповідної теми.

Апробація результатів дисертації. Дисертація виконана й обговорена у відділі загальної теорії кримінології та кримінологічних досліджень і відділі кримінально-правових проблем та кримінально-виконавчого законодавства ІВПЗ НАПрН України. Теоретичні висновки, сформульовані в дисертації, розглядалися та обговорювалися на засіданнях вченої ради зазначеного Інституту. Положення дисертації також доповідалися на міжнародних, всеукраїнських і регіональних науково-практичних конгресах, конференціях, семінарах, „круглих столах”: “Основні риси сучасної злочинності неповнолітніх: стан та шляхи її попередження” (Харків, 2003), „Сучасні проблеми юридичної науки: стан і перспективи розвитку” (Харків, 2005), „Проблеми застосування кримінального законодавства України” (Луганськ, 2005), „Відповідальність за злочини у сфері господарської діяльності” (Харків, 2005), „Конституція України - основа побудови правової держави і громадянського суспільства” (Харків, 2006), „Теоретичні та практичні проблеми реалізації Конституції України” (Харків, 2006), „Проблеми теорії та практики реалізації правоохоронних функцій в охороні державного кордону” (Хмельницький, 2007), „Актуальні проблеми кримінології і кримінальної психології” (Одеса, 2007), „Питання удосконалення законодавства України у сфері боротьби зі злочинністю” (Харків, 2007), „Протидія злочинності: кримінально-правові, кримінологічні та кримінально-виконавчі аспекти” (Москва, 2008), „Правові засади підвищення ефективності боротьби зі злочинністю в Україні” (Харків, 2008), „Проблеми кримінального права, процесу та криміналістики” (Одеса, 2009), „Наука-2009: теоретичні та прикладні дослідження” (Черкаси, 2009), „Актуальні проблеми кримінального права та кримінології” (Донецьк, 2009), „Теоретичні основи забезпечення якості кримінального законодавства та правозастосовчої діяльності у сфері боротьби зі злочинністю в Україні” (Харків, 2009), „Політика української держави у сфері боротьби зі злочинністю” (Івано-Франківськ, 2009), „Правова політика Української держави” (Івано-Франківськ, 2010), „Наука - 2010: проблеми та перспективи розвитку” (Черкаси, 2010), „Реформування судових і правоохоронних органів України: проблеми та перспективи” (Харків, 2010).

Публікації. Основні положення і результати дисертаційного дослідження знайшли відображення у 47 наукових працях, зокрема: 1 монографії, 30 статтях у фахових виданнях, затверджених ВАК України, та тезах 16 доповідей на науково-практичних конференціях, семінарах та „круглих столах”.

Структура дисертації зумовлена метою дослідження, його завданнями та предметом і складається зі вступу, п'яти розділів, що містять 23 підрозділи, висновків, списку використаних джерел (всього 574 найменування). Загальний обсяг дисертації становить 465 сторінок. Основний текст - 408 сторінок, список використаних джерел - 57 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, визначається її зв'язок із науковими планами та програмами, розкриваються мета й завдання, об'єкт і предмет дослідження, зазначаються методи, за допомогою яких можна досягнути поставленої мети, характеризуються теоретична й емпірична бази дослідження, формулюється наукова новизна одержаних результатів, з'ясовується теоретичне і практичне значення цих результатів, надаються основні положення, що виносяться на захист, міститься інформація про їх апробацію, структуру й обсяг дисертації.

Розділ 1 «Рецидив злочинів як соціальне і кримінально-правове явище» складається з трьох підрозділів і висновків.

У підрозділі 1.1. «Концептуальні підходи до визначення й закріплення рецидиву злочинів у вітчизняному кримінальному законодавстві» зазначається, що особливе місце в розвитку поняття „рецидив злочинів” належить науковим поглядам ХІХ - початку ХХ ст., оскільки теоретичні положення й закріплені на їх підставі законодавчі норми саме цього періоду справили вплив на конструкцію досліджуваного поняття у кримінальному законодавстві пореволюційного періоду, а також у сучасному законодавстві. У межах концептуальних напрямків класичної й соціологічної шкіл кримінального права було закладено основний понятійний апарат, накреслено окремі моделі розв'язання проблеми та визначено передумови майбутніх досліджень. На сучасному етапі розвитку української правової думки щодо інституту рецидиву злочинів у кримінальному законі домінує поєднання класичного й соціологічного підходів до розуміння його сутності та визначення впливу на кваліфікацію діяння та покарання за нього. Разом із тим підкреслюється, що серед численних передумов прирощення знання про рецидив злочинів і рецидивну злочинність доцільно виокремити загальнотеоретичні, історичні, соціальні, психологічні, кримінологічні й пенітенціарні передумови, дослідження яких доводить правильність сучасного законодавчого підходу до визначення рецидиву злочинів, а значить, і розуміння рецидивної злочинності, заснованого на закріпленій у кримінальному законі дефініції.

У підрозділі 1.2. «Проблема соціальної оцінки суспільної небезпечності рецидивної злочинності» підкреслюється, що сутність рецидивної злочинності зумовлюється стійкою злочинною мотивацією частини раніше засуджених осіб, що у статистичному вимірі являє собою відносно масовий прояв

умисних злочинів, учинених на певній території за відповідний проміжок часу особами, які на момент їх скоєння мали незняту або непогашену судимість за вчинення так само умисного або умисних злочинів, природа яких має цілком соціально зумовлений характер. При цьому основною властивістю рецидивної злочинності є її підвищена суспільна небезпечність, що не зводиться до суспільної небезпечності окремих рецидивних злочинів та осіб, які їх учинили, а також до розуміння небезпечності чи то злочинного діяння, чи то особи або наслідків діяння з позиції кримінального права. Це інтегративна властивість, що утворюється внаслідок деструктивного впливу цього виду злочинних проявів на суспільні відносини, соціальні інститути, правосвідомість, стан правопорядку, що склався у суспільстві, систему законодавства, саму кримінальну реальність та ін.

Інтенсивність впливу та ступінь його негативних наслідків настільки відчутні для системи функціонування суспільних зв'язків, що цілком дозволяють віднести цей вид злочинних проявів у загальному масиві злочинності до категорії найбільш небезпечних. Підвищена суспільна небезпечність рецидивної злочинності визначається: а) її більшою потужністю у своєму прагненні до відтворення порівняно зі злочинністю первинною; б) її існуванням за всіх часів історії держави та права; в) значною питомою вагою у структурі рецидивної злочинності тяжких й особливо тяжких злочинних діянь та переважанням злочинів середньої тяжкості й тяжких злочини проти злочинів середньої і невеликої тяжкості у структурі первинної злочинності; г) здатністю бути передавальним механізмом злочинного ремесла та досвіду, злодійських традицій, устоїв, що забезпечує існування особливого соціального прошарку осіб у структурі суспільства; д) підвищеним ступенем латентності цих злочинів; е) інтенсивністю заходів, які суспільство й держава вживають з метою запобігання цим злочинним проявам; є) значним ідеологічним впливом рецидивістів як на свідомість злочинців, так і на масову свідомість законослухняних членів суспільства; ж) низькою чутливістю рецидивістів до запобіжних заходів; з) культивуванням у суспільній свідомості думки про необхідність посилення суворості кримінальної політики як єдино можливого ефективного засобу боротьби з рецидивною злочинністю.

У підрозділі 1.3. «Структура рецидиву злочинів у злочинній „кар'єрі” сучасних рецидивістів» відзначається, що під структурою рецидиву розуміються співвідношення і взаємозв'язок між усіма злочинами, умисно вчиненими тією чи іншою особою протягом тривалого часу, за які вона неодноразово засуджувалася і які становлять злочинну „кар'єру” рецидивіста, його кримінальну біографію. Використання структури рецидиву, за допомогою якої створюються імовірнісні моделі розвитку злочинної біографії рецидивістів і закінчення їх злочинної „кар'єри”, в аналізі й прогнозуванні їх злочинної поведінки відіграє вагому роль, оскільки ця структура надає можливості: а) в ретроспективі отримати уявлення про всю лінію злочинної поведінки особи; б) установити типовість, зокрема, у прийнятті особою рішення про вчинення конкретного злочину, в обранні способу реалізації свого злочинного наміру, в приховуванні протиправних дій тощо; в) констатувати певний взаємозв'язок і співвідношення рецидивних злочинів (учинення тотожних, однорідних або різнорідних злочинних діянь, найбільш імовірні „зміни” у злочинних пріоритетах зі спливом часу); г) спрогнозувати ймовірність учинення тих чи інших злочинних діянь у майбутньому з боку певного рецидивіста або групи рецидивістів і варіанти закінчення їх злочинної „кар'єри”.

Дослідження різних структур рецидиву злочинів дозволяє встановити деякі характерні особливості не лише щодо того чи іншого виду структури, а й стосовно всіх видів структур рецидиву в цілому. До числа таких належать: а) збільшення імовірності учинення злочинів проти правосуддя зі збільшенням в особи кількості судимостей; б) процес наркотизації значної частини рецидивістів, а значить, і загальної деградації осіб після декількох засуджень; в) наявність злочинів проти власності, що виступають стрижнем злочинної діяльності в багатьох видах структур; г) звуження злочинної „кар'єри” наприкінці, як правило, до вчинення злочинних діянь декількох кримінологічних груп, а саме: злочинів корисливих, у сфері незаконного обігу наркотичних засобів і проти правосуддя.

Розділ 2 «Рецидивна злочинність: природа, кримінологічна характеристика, латентність» містить сім підрозділів і висновки.

У підрозділі 2.1. «Рецидивна злочинність - складова частина злочинності в Україні» підкреслюється, що рецидивна злочинність - це вагома частина злочинності України, яка вирізняється неминучістю, постійним відтворюванням і кримінологічно значущою показовістю. У структурі загальної злочинності України вона виступає своєрідною константою, оскільки, по-перше, серед злочинців завжди є особи, які припускаються вчинення нових злочинів, а, по-друге, у кримінальному законі законодавець завжди спеціально вирізняє подібні випадки. Разом із тим рецидивна злочинність - вагомий конструкт, який є настільки суттєвим з точки зору кількісних показників своєї масовості, що безпосередньо впливає на стан злочинності, багато в чому визначаючи її характер і структуру в системі різноманітних кримінологічних координат.

Екстраполюючи положення природознавчого поняття „фенотип” на природу рецидивної злочинності, слід відмітити, що її своєрідними успадкованими властивостями є постійне відтворення у суспільстві та перенесення злочинної майстерності ядра рецидивізму з одного покоління злочинців на наступне, що викликає відповідну реакцію суспільства, тобто застосування репресивної політики до осіб, які вчиняють рецидивні злочини, а також різноманітних запобіжних заходів, спрямованих на зниження кількості подібних випадків. Нарешті, рецидивна злочинність як частина загальної злочинності має здатність корелювати з іншими її частинами. Так, наприклад, кількісні зміни в злочинності проти правосуддя корелюються з рецидивною злочинністю, оскільки основними порушниками такого кримінологічно значущого в кількісному плані злочинного діяння, як порушення правил адміністративного нагляду, є рецидивісти. Отже, за допомогою перелічених вище ознак, термінологія й сутнісні риси яких запозичені з інших галузей знань, можна повніше висвітлити природу й роль рецидивної злочинності у структурі злочинності в цілому.

У підрозділі 2.2. «Кількісні показники рецидивної злочинності в Україні» підкреслюється, що у різні часи суперечливо оцінювався рівень рецидивної злочинності, що часто залежало від будь-яких кон'юнктурних міркувань, конкретної суспільно-політичної ситуації тощо. На сьогодні офіційні статистичні дані не відбивають абсолютно точних кількісних параметрів рецидивної злочинності, визначення якої засновується на легальному понятті рецидиву. Принаймні відповідні показники, що характеризують рівень рецидивної злочинності, окрім кількості рецидивних злочинів і рецидивістів, включають: а) осіб, які мають судимість за вчинення необережного злочину, а також тих, які вчинили новий злочин з необережності (хоча не виключається, що обидва злочини вчинені з необережності); б) необережні злочини, вчинені особами, які мають непогашену або незняту судимість за попередні умисні або необережні злочини. Отже, в офіційній судовій статистиці і статистиці органів внутрішніх справ України дотепер фактично існують два види обліку - щодо рецидивної і щодо повторної злочинності, хоча при цьому й не застосовуються такі терміни, як „рецидивний злочин”, „рецидивіст” або „рецидивна злочинність”.

Кількість злочинних діянь, учинених особами, з яких судимість не знята або не погашена, у 2003 р. дорівнювалася 71577, у 2004 р. - 70027, у 2005 р. - 61803, у 2006 р. - 55660, у 2007 р. - 59716, у 2008 р. - 58685, у 2009 р. - 57784. При цьому в рецидивній злочинності високим залишається рівень злочинів тяжких і середньої тяжкості. Протягом низки років кількість тяжких злочинів превалювала над злочинними діяннями середньої тяжкості.

Чисельність осіб, які вчинили нові злочини, маючи незняту й непогашену судимість за вчинення попередніх злочинних діянь, у 2003 р. склала 24104; у 2004 р. - 26083; у 2005 р. - 24784; у 2006 р. - 22983; у 2007 р. - 24086; у 2008 р. - 24140; у 2009 р. - 25410. Слід додати, що чисельність тих, хто вчинив новий злочин з необережності або мав попередню судимість за вчинення необережного злочину, становить 1-1,5%. Таким чином, статистичний показник осіб, які на момент учинення нового злочину мали судимість, формується саме з рецидивістів.

У підрозділі 2.3. «Структура, географія, динаміка рецидивної злочинності в Україні та їх прикладний аспект» наголошується, що сьогодні трьома найвагомішими складниками (за даними офіційної статистики) у структурі рецидивної злочинності є: а) злочини проти власності (65,3%); б) злочини у сфері незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів (14,5%) і в) злочини проти життя та здоров'я особи (9,8%). Водночас не виявлено будь-яких суто рецидивних злочинів. Виняток становлять хіба що порушення правил адміністративного нагляду, ухилення від відбування покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі, дії, що дезорганізують роботу виправних установ та деякі інші. Отже, у цілому структури рецидивної злочинності по найкрупніших групах злочинів і злочинності загальної ізоморфні. Однак порівняно з минулими часами відбулася зміна структури рецидивної злочинності за рахунок переважання в ній злочинів у сфері незаконного обігу наркотичних засобів над тими, що вчиняються проти життя та здоров'я особи, які традиційно випереджали будь-які інші, поступаючись лише злочинам проти власності й хуліганству.

У структурі рецидивної злочинності протягом кількох років (до 2006 р.) найбільша питома вага припадала на тяжкі злочини (45-49%). У теперішній час превалюють злочини середньої тяжкості й тяжкі порівняно зі злочинами середньої і невеликої тяжкості у структурі первинної злочинності. При цьому переважає загальний рецидив, частка якого становить 60,8%. У масовому плані відносно новим видом спеціального рецидиву є рецидив у сфері незаконного обігу наркотичних засобів. Порівняно з минулими часами зараз збільшилася кількість випадків багаторазових рецидивних злочинів, що означає погіршення якісних характеристик рецидивної злочинності. Злочинні групи, якими вчиняється понад 40% рецидивних злочинів, здебільшого мають ситуаційний характер походження і складаються, як правило, з двох осіб (65,4%).

Між видом рецидивного злочину і місцем його вчинення існує певний взаємозв'язок. Основними місцями вчинення рецидивних злочинів є житлові приміщення, установи, організації, підприємства, вулиці й громадські місця. На їх частку припадає майже 90% всіх рецидивних злочинів. З точки зору географічного поширення рецидивна злочинність не знає обмежень. Вона має місце в будь-якій області, населеному пункті України. Серед чинників, що впливають на поширеність рецидивізму, слід виділити: а) кількість населення, що мешкає на певній території; б) рівень індустріального розвитку й інфраструктури району, що зумовлює масштаби обігу та зберігання матеріальних цінностей, існування місць великого скупчення людей, установлення численних контактів між людьми, розвиток розгалуженої транспортної мережі тощо; в) сільськогосподарські характеристики тих чи інших регіонів, які мають неабияке значення для визначення обсягів виробництва й обігу наркотичних засобів; г) наявність місць, в яких зазвичай відбувається скупчення кримінальних елементів; д) територіальну дислокацію установ виконання покарання; е) інтенсивність міграційних процесів та ін. Найбільш ураженими рецидивом злочинів є Східний, Центральний і Південний регіони країни. Це Дніпропетровська, Донецька, Луганська, Харківська, Запорізька, Одеська області, Автономна Республіка Крим і Київ. Найменша кількість подібних злочинів реєструється у Волинській, Закарпатській, Івано-Франківській, Рівненській, Тернопільській, Чернівецькій та інших областях.

У динаміці рецидивної злочинності поки що не намітилися будь-які усталені позитивні тенденції щодо її зниження, оскільки часткове зниження рівня злочинів і злочинців в окремі роки чергується з їх значним підвищенням.

У підрозділі 2.4. «Проблема латентності рецидивної злочинності та її виміру» наголошується, що рецидивній злочинності, як і злочинності в цілому, притаманні процеси латентизації, які не лише перекручують дійсні масштаби цієї частини злочинності, а й порушують пропорції її структури. Реальні її розміри принаймні вдвічі більші проти зареєстрованої її частини. Найбільшу питому вагу серед латентних злочинів рецидивістів становлять злочини у сфері незаконного обігу наркотичних засобів, а також злочини проти власності та проти правосуддя. Процеси латентизації досліджуваної злочинності не впливають лише на рівень злочинів проти життя та здоров'я особи в цьому виді злочинності, оскільки фактично всі вони, на противагу зазначеним вище, потрапляють до офіційної статистики. Латентна рецидивна злочинність представлена всіма видами латентності. Вона складається з незаявлених, неврахованих і невстановлених злочинів. Найбільший масив латентної частини рецидивної злочинності утворюється за рахунок незаявлених і неврахованих злочинів, частка яких сягає приблизно 9/10 від усіх латентних злочинних діянь.

У підрозділі 2.5. «Рецидивізм і професійна злочинність: взаємозв'язок через злочинну „кар'єру”» пояснюється, що необхідність звернення до такої складної теми, як злочинна „кар'єра” рецидивістів (принаймні про моральність і коректність якої можна сперечатися,) зумовлюється низкою причин. Вивчення питань злочинної „кар'єри” рецидивістів і варіантів її завершення дозволяє: а) виявити недоліки системи соціальної адаптації, встановити, де найчастіше ці заходи „не спрацьовують”; б) дізнатися, що врешті-решт стає з людиною, яка веде злочинний спосіб життя, й довести отримані результати до відома не лише наукової спільноти, практичних працівників, а й самих рецидивістів; в) визначити чинники, які перешкоджають припиненню злочинної „кар'єри” рецидивістів. При цьому дисертанткою зазначається, що злочинна „кар'єра” є достатньо широким феноменом, притаманним як професійним злочинцям, так і рецидивістам. Тому за допомогою положень цієї категорії можна здійснити аналіз поведінкової активності будь-якого рецидивіста, дослідити його кримінальну біографію, охопити процес становлення особи як злочинця. Отже, у кожного рецидивіста є своя злочинна „кар'єра”, в якій можна назвати її початок і кінець, спосіб її закінчення, окремі етапи. Як правило, початок злочинної „кар'єри” в таких осіб збігається з учиненням першого злочину. При цьому періодизацію етапів злочинної „кар'єри” доцільно провадити з урахуванням двох критеріїв - зовнішнього і внутрішнього. Сутність зовнішнього пов'язана з новим фактом учинення рецидивістом злочинного діяння (або діянь) і новим засудженням за нього (або них). Тому у злочинній „кар'єрі” рецидивіста вирізняються стільки етапів, скільки судимостей він має. При цьому в злочинній „кар'єрі” професійних злочинців цього зовнішнього критерію може й не бути. Внутрішній критерій періодизації злочинної „кар'єри”, за допомогою якого можна судити про інтенсивність процесу кримінального зараження людини, відбиває ступінь морально-психологічної занедбаності й деградації особи та набуття нею злочинного професіоналізму.

Рецидивісти майже все своє життя (до самої смерті або принаймні до старості) вчиняють злочини. Тому їх злочинна „кар'єра” - досить тривале явище, яке триває в переважній більшості все життя злочинців. Способи закінчення злочинної „кар'єри” свідчать про те, що більшість із рецидивістів умирає від зловживання алкоголем, наркотиками або від хвороб, що розвиваються внаслідок вживання останніх або є супутніми алкоголізму й наркоманії.

Але насамперед категорія злочинна „кар'єра” виконує роль сполучної ланки між професійною й рецидивною частинами злочинності, адже чимало професійних злочинців є рецидивістами і навпаки. Своєрідним індикатором злочинного професіоналізму є злочинна спеціалізація, яка виявляється у спеціальному рецидиві і служить одним з основних критеріїв віднесення осіб до розряду злочинних професіоналів. Оскільки спеціальний рецидив становить майже 36 %, можна з упевненістю стверджувати, що чимало рецидивістів одночасно є і професійними злочинцями. Набуття певного рівня злочинної спеціалізації, майстерності, що дозволяє, з одного боку, уникати викриття злочинної діяльності правоохоронними органами, а з другого - підвищувати розміри злочинного доходу, в цілому є показником успішності злочинної „кар'єри”.