Кримінологічні засади запобігання рецидивній злочинності в Україні

У підрозділі 2.6. «Жіноча рецидивна злочинність в Україні: кримінологічний аналіз сучасного стану» констатується погіршення кількісно-якісних показників жіночої рецидивної злочинності. Про це свідчить, зокрема: а) збільшення протягом останніх років питомої ваги рецидивізму в жіночій злочинності майже на третину; б) збереження до недавнього часу тенденції до зростання жіночої рецидивної злочинності, темпи приросту якої в деякі роки випереджають відповідні показники рецидивної злочинності чоловіків; в) питома вага жінок-рецидивісток серед усіх злочинців-рецидивістів на рівні 7-8%, тоді як за радянських часів вона не перевищувала 5-7% з урахуванням того, що за тодішнім кримінальним законодавством рецидив складали випадки вчинення як умисних, так і необережних злочинів; г) більша, ніж у чоловіків, наркотична залежність, що зумовлює перевагу в структурі жіночого рецидивізму злочинів, пов'язаних із незаконним обігом наркотичних засобів, порівняно з аналогічними злочинами рецидивістів-чоловіків.

Основними тенденціями розвитку жіночого рецидивізму в Україні є: а) кардинальна зміна порівняно з минулими часами його характеру за рахунок переважання наркотичної злочинності над злочинами насильницької спрямованості; б) вузький спектр злочинних проявів порівняно зі структурою первинної злочинності жінок; в) переважання серед рецидивісток спеціального рецидиву; г) незначна частка злочинів, учинених з помсти або ревнощів; д) практична відсутність у середовищі рецидивісток ідейних „злочинниць-кар'єристок”; е) ускладнений процес соціальної адаптації порівняно з адаптацією чоловіків унаслідок більш тяжких соціальних наслідків відбування покарань та ін.

У підрозділі 2.7. «Рецидивна злочинність неповнолітніх в Україні: кримінологічний аналіз її сучасного стану» розглядаються негативні тенденції, що спостерігаються в розвитку злочинності неповнолітніх порівняно з рецидивною злочинністю в цілому. Їх наявність підтверджується, по-перше, відчутним зростанням за останні роки питомої ваги неповнолітніх рецидивістів у структурі як усієї рецидивної злочинності, так і загальної злочинності підлітків; по-друге, фактом повторного засудження протягом короткого проміжку часу підлітків віком 14-15 років (приблизно кожен четвертий-п'ятий неповнолітній рецидивіст є підлітком саме цього віку); по-третє, учиненням злочинних діянь, які в минулому не були притаманними рецидиву підлітків (приміром, злочини, пов'язані з незаконним обігом наркотичних засобів). У структурі злочинності неповнолітніх рецидивістів найбільша питома вага припадає на корисливі й корисливо-насильницькі злочини. Разом із тим установлено, що серед підлітків превалює спеціальний рецидив. У рецидивній злочинності неповнолітніх підвищеною (порівняно з рецидивною злочинністю дорослих) є частка групового рецидиву (понад 60 %), що зумовлюється, зокрема, особливостями підліткової психології. Але потрібно відмітити той факт, що процеси латентизації рецидивної злочинності неповнолітніх не настільки яскраво виражені, як у рецидивній злочинності дорослих.

Розділ 3 «Основні кримінологічні риси особи злочинця-рецидивіста» складається з п'яти підрозділів і висновків.

У підрозділі 3.1. «Рецидивні злочинці у ракурсі проблеми визначення феномену особи злочинця» зазначається, що проблема особи злочинця, в тому числі рецидивіста, знаходиться набагато глибше, ніж проста констатація негативних рис характеру людини. Особа злочинця-рецидивіста характеризується декількома вузловими моментами, які в комплексі свідчать про її підвищену суспільну небезпечність порівняно з іншими особами, перш за все тими, які не вчиняють злочинів. Такими вузловими моментами є: (а) специфічний спосіб мислення при обранні шляхів досягнення життєвих стандартів, на які націлює суспільство, й при розв'язанні будь-яких конфліктів; (б) самоідентифікація певної особи з особливою людською спільнотою - злочинцями, принаймні допущення можливості бути причетною до злочинного світу; (в) позитивне сприйняття й підтримування кримінальних традицій, законів, правил; (г) учинення умисного злочину. Названі вузлові моменти в комплексі є свідченням певної типовості рис і властивостей людини, які найчастіше спостерігаються в особі злочинця-рецидивіста, характеризуючи її соціальний тип.

Рецидивісти - це типові представники особи злочинця. Під особою злочинця-рецидивіста треба розуміти особливий соціальний тип людини, яка характеризується підвищеною для оточуючих, цілком усвідомленою даною особою суспільною небезпечністю, що пов'язана з учиненням умисного злочину і збереженням цієї властивості в майбутньому внаслідок злочинного способу мислення, відчуття міцного зв'язку із соціумом злочинців і бажання підтримувати злочинні ідеї, традиції, ремесло тощо.

Під час характеристики особи злочинця-рецидивіста необхідно орієнтуватися на декілька похідних позицій, докладно розроблених у межах соціологічних теорій - соціальної дезорганізації, стигматизації й диференціальної асоціації. Такий підхід не лише „викристалізовує” типове в особі, яка припустилася рецидиву злочину, а й відразу виводить на проблеми причинної зумовленості злочинної поведінки. Спираючись на положення цих теорій і на результати власних емпіричних спостережень, дисертантка дійшла висновку, що найчастіше найзагальнішими рисами рецидивістів є їх соціальна невпорядкованість і незадоволення тією позицією, яку вони займають у законослухняному суспільстві, почуття тривоги, відчуженості від останнього та його цінностей, можливі наслідки стигматизації після винесення судом обвинувального вироку, психологічна установка на зайняття злочинною діяльністю в широкому значенні цього слова та ін. Головне, що їх особу відрізняє усвідомлене ставлення до вчинення нових умисних злочинів, припинити вчиняти які рецидивістів, як правило, можуть змусити лише вагомі зовнішні обставини. При цьому частина сутнісних рис у злочинця закріплюється і навіть виникає внаслідок подальшого поглиблення кримінальної спрямованості особи. Злочинна „кар'єра” рецидивістів, безумовно, є свідченням посилення процесів їх дезадаптації, зростання почуття відчуженості від суспільних цінностей, превалювання психологічної установки на вчинення злочинів перед іншими варіантами чи то вирішення конфлікту, чи то задоволення будь-яких своїх потреб. При цьому підвищена суспільна небезпечність рецидивістів пролонгується й після факту вчинення злочину практично на невизначений строк. Це є їх особливістю, яку треба враховувати при аналізі особи злочинця-рецидивіста. Засуджуючи таку особу в черговий раз, не становитиме труднощів спрогнозувати збереження за нею властивості суспільної небезпечності, яка при більш-менш „сприятливих” обставинах призведе до вчинення нового злочину.

Якщо структурувати суспільну небезпечність на складники, то така небезпечність рецидивістів виявляється двояким способом: з одного боку, як властивість самої особи рецидивіста, що полягає в реальній і стійкій загрозі вчинити новий злочин навіть після засудження за попередній, а з другого - як процес взаємодії рецидивіста з конкретною обстановкою, що призводить до вчинення злочину, яким і реалізується вказана загроза. У цілому ж це дві компоненти одного явища - суспільної небезпечності такої особи.

У підрозділі 3.2. «Особливості кримінологічних рис особи злочинця-рецидивіста» стверджується, що рецидивні злочини - це різновид чоловічої злочинності, оскільки абсолютна більшість рецидивістів - чоловіки (94,5%). Чотири п'ятих усіх рецидивістів - особи віком 21-45 років. Сьогодні найвища питома вага рецидивістів у віці 26-30 років (23,2%). Після досягнення рецидивістом 30 років спостерігається повільний спад кримінальної активності. Середню освіту (неповну, загальну або спеціальну) мають 95,9% рецидивістів, що перевищує аналогічний показник стосовно всього населення України. Переважну більшість рецидивістів складають неодружені й незаміжні особи, а також розлучені. Під час відбування покарання в місцях позбавлення волі відсоток розлучених серед рецидивістів має тенденцію до збільшення. Чимало зі злочинців не мають дітей. Дев'ять десятих рецидивістів - люди працездатного віку, але які до вчинення злочину не працювали й не навчались. Якщо вони і мають трудовий стаж, то він дуже незначний, до того ж такий, що нерозмірний з їх віком і працездатністю. Серед рецидивістів немає різкого майнового розшарування, притаманного суспільству в цілому: переважна більшість із них знаходяться на межі бідності й навіть за цією межею.

Аналіз кримінально-правових ознак особи злочинця-рецидивіста має визначальне значення, оскільки ними багато в чому зумовлюються особливості його соціально-демографічних і морально-психологічних властивостей. Кількість засуджень протягом злочинної „кар'єри” рецидивіста залежить від характеру рецидиву. При спеціальному рецидиві вона вища, однак серед рецидивістів превалюють ті, „кар'єра” яких відрізняється злочинною полідіяльністю (загальний рецидив). Питома вага останніх становить 60,8 %. Злочинна „кар'єра” середньостатистичного рецидивіста нараховує приблизно 5-6 засуджень і триває в цілому 25-30 років. Причому інтенсивність злочинних діянь тісно переплітається з його фізичною активністю. Найбільший рівень рецидивних проявів (29,7 %) спостерігається у перші три місяці після звільнення від відбування покарання або засудження до покарань, не пов'язаних із позбавленням волі. Що стосується спеціального рецидиву, то час між звільненням і вчиненням нового злочину є ще коротшим, ніж у загальній масі рецидивістів: понад 60 % учиняють злочини в перші шість місяців після звільнення від відбування покарання. Близько 65 % осіб у момент вчинення злочину знаходилися в стані алкогольного або наркотичного сп'яніння. Основній масі рецидивістів у злочинних групах відводилася роль виконавця. Групи рецидивістів або за їх участю здебільшого складаються ситуаційно й обмежуються вчиненням в основному звичних для них або технічно „нескладних” злочинів, які не потребують значної організаційної підготовки або маскування. До рецидивістів, як правило, застосовуються тривалі строки позбавлення волі.

Раніше створене в спеціальній літературі морально-психологічне обличчя рецидивістів результатами проведеного дослідження здебільшого підтвердилося. Але в плані безумовної та стовідсоткової успішності соціальної адаптації, як вияснилося, це значною частиною загублені особи.

Особа рецидивіста - непростий феномен для розуміння. Так, між потребами рецидивістів і законослухняних людей більше спільного, аніж відмінного. Різниця криється лише в способі їх задоволення і змісті деяких із них. Якщо зробити спробу виокремити найспецифічнішу потребу рецидивістів, то, вочевидь, такою буде потреба специфічного спілкування, особливість якої зумовлюється тим, що акцент у пріоритетах останнього згодом зміщується на користь злочинного світу. При цьому інші соціальні зв'язки стають слабкішими.

Ще одна специфічна потреба рецидивістів - це повернення до злочинної поведінки. Ключовим моментом у комплексі інтересів рецидивістів є інтерес до антисуспільних діянь і до всього, що супроводжує життя рецидивістів (паразитичне існування, азартні ігри, вживання спиртних напоїв, наркотиків, специфічне коло спілкування тощо). Це домінанта, яка так чи інакше визначає характер багатьох інших інтересів. Між рівнем інтелекту й видом злочинів рецидивістів немає жорсткої кореляції. В ієрархії ціннісних орієнтацій рецидивістів превалюють індивідуально-егоїстичні переконання, прагнення до паразитичного існування за рахунок інших, погляди, що зумовлюють негативне ставлення до громадського порядку, власності громадян, зневажливе ставлення не лише до іншої людини, а іноді й до себе. Водночас для рецидивістів не є характерним негативне ставлення взагалі до всіх існуючих цінностей. Оскільки багато рецидивістів починають злочинну „кар'єру” у неповнолітньому віці, їх свідоме ставлення до моральних цінностей формується вже у місцях позбавлення волі і є продуктом систематичного й інтенсивного спілкування зі злочинним середовищем. У цілому ж ціннісно-нормативна сфера свідомості рецидивістів характеризується подвійними стандартами, що зумовлюється тим середовищем, у якому вони перебувають.

Аналізуючи риси характеру рецидивістів, слід брати до уваги, що ці злочинці - перманентна частина тюремного населення, особи з перерваними соціально-корисливими зв'язками, зруйнованими сім'ями тощо. Цим пояснюються найтиповіші риси характеру рецидивістів - підозрілість, недовірливість, нерідко неврівноваженість та імпульсивність, що зумовлюються тривалим часом їх знаходження в функціонуванні двох нормативних систем - правової і неформальної. Ці властивості характеру знижують „усталеність” рецидивістів до правослухняного способу життя, унаслідок чого особи досить легко переходять як до злочинної поведінки, так і до агресії вербального і фізичного характеру, що не вважається злочином. Проте, незважаючи на емоційну нестабільність, вони схильні до культивування в собі такої риси характеру, як конформізм.

У підрозділі 3.3. «Типи рецидивістів: наукова значущість типології та її практичне застосування» підкреслюється, що критерій, за яким доцільно типологізувати рецидивістів, повинен мати комплексний характер і походити з природи феномену злочинної „кар'єри” рецидивних злочинців, яка в широкому розумінні є в будь-кого з них. Цим критерієм охоплюються: а) характер рецидиву; б) тривалість та інтенсивність злочинної „кар'єри”; в) певний етап розвитку останньої; г) ставлення злочинця до своєї злочинної „кар'єри”; д) особливості виникнення злочинного умислу, планування й реалізації задуманого, посткримінальна поведінка як інтегративні показники успішності злочинної „кар'єри”; е) результати впливу каральних заходів; є) місце злочинця в злочинній ієрархії і сприйняття ним кримінальної субкультури; ж) варіант подальшого розвитку злочинної „кар'єри” та її завершення. Урахування перелічених параметрів дає реальну можливість здійснити типологію рецидивістів. Отже, в загальній масі рецидивістів доцільно виокремлювати такі їх типи: 1) послідовно-кримінальні; 2) з ознаками злочинної професіоналізації; 3) ситуативні; 4) дезадаптивні рецидивісти.

У підрозділі 3.4. «Рецидивні злочинці у контексті проблеми злочинності осіб із психічними аномаліями» зазначається, що в етіології повернення рецидивістів на злочинний шлях неабияке значення має проблематика психічних розладів, які не виключають стану осудності. Зі збільшенням кількості засуджень серед рецидивістів зростає питома вага осіб, які мають ці аномалії, що свідчить про зміщення в особі злочинця-рецидивіста балансу „соціальне - біологічне” в бік біологічного. Однак подібне зміщення є наслідком того способу життя, який ведуть ці особи: психічні явища значною мірою залежать від соціальних умов життя, переломлюючись і коригуючись цими умовами. Понад половину всіх обстежених відповідними спеціалістами рецидивістів мають які-небудь психічні розлади, що не виключають осудності. Результати експертних досліджень показали, що на першому місці серед рецидивістів поширені психічні розлади й розлади поведінки, пов'язані із вживанням психоактивних речовин (59,6 %). Далі за частотою поширеності в рецидивістів слід назвати так звані розлади особистості й поведінки в зрілому віці, а саме специфічні розлади (22,2 %). Розумова відсталість, що не виключає осудності, спостерігається у 8,1 % обстежених рецидивістів; органічні, включаючи симптоматичні, психічні розлади виявлено ще в 6,1 %; інші психічні розлади - у 4 % рецидивістів.

Проблема рецидивної злочинності осіб із психічними захворюваннями знаходиться на стику двох самостійних блоків знань: з одного боку - знання про злочинність осіб із психічними аномаліями в цілому, з другого - знання про так звані патологічні злочини. У першому випадку злочинність рецидивістів із психічними розладами виступає частиною всієї злочинності осіб з подібними аномаліями, а у другому вона лише „межує” з указаними злочинами. Останній висновок випливає з того факту, що рецидив саме серійних сексуальних убивств є неможливим унаслідок суворості покарань, які застосовуються до таких осіб.

Підрозділ 3.5. «Визначення рецидивістом свого місця, призначення й ролі в суспільстві» присвячений дослідженню думки рецидивістів із приводу свого місця, призначення й ролі в соціумі. Це дозволило поглянути на проблему рецидивізму крізь світосприйняття самого рецидивіста. Здебільшого рецидивістів відрізняє спрощене уявлення про свої місце й роль у законослухняному суспільстві, яке не йде далі загальних міркувань про „неправильний” устрій останнього. Цим чинником чимало зі злочинців, власне, й намагаються пояснити як свій вибір життєвого шляху, так і причини повернення до вчинення нових злочинів. Однак набагато чіткіше рецидивісти визначають своє місце й роль у злочинному соціумі, що свідчить, що вони „випали” з нормального укладу життя і тому мають свідому орієнтацію саме на „стандарти” злочинної спільноти як найбільш прийнятні і зручні для них.

Рецидивісти - особи, які достатньо швидко адаптуються до злочинного середовища й не бажають, як це не прикро, виходити з нього практично все своє життя, фактично залишаючись вигнанцями із системи координат правослухняного способу життя. Такий настрій злочинців означає міцність суб'єктивного начала в детермінації злочинної поведінки й замкненість злочинного середовища, кістяк якого становлять саме рецидивісти, тому майже марним є зовнішнє втручання з метою розхитати це середовище. Своє призначення в суспільстві (у широкому значенні слова) рецидивісти вбачають, по-перше, у підтриманні так званих корпоративних інтересів злочинної спільноти, по-друге, у виконанні специфічної місії щодо „вдосконалення” суспільного життя. Місце рецидивістів у злочинному середовищі ними найчастіше ідентифікується з певною сходинкою в злочинній ієрархії, яку вони займають. А власну роль вони бачать знову ж таки крізь призму злочинної спільноти. Вона визначається тим впливом, який має той чи інший засуджений на життя колективу злочинців у місцях позбавлення волі.

Розділ 4 «Кримінологічна детермінація рецидивної злочинності в Україні» складається із п'яти підрозділів і висновків.

У підрозділі 4.1. «Рівні детермінації рецидивної злочинності» зазначається, що із позиції системного підходу до проблем детермінації рецидивної злочинності доцільно приєднатися до поширеного в кримінологічній науці погляду, згідно з яким чинники рецидивізму розглядаються на двох рівнях. Один із них, умовно позначений як перший, представлено загальними детермінантами, що породжують злочинність узагалі незалежно від її конкретного різновиду, другий рівень - специфічними за своєю природою детермінантами, які призводять до існування й відтворення саме рецидивної злочинності. При цьому одностайної причини злочинного рецидивізму не існує.

Детермінанти першого рівня є загальними і для злочинних діянь осіб, які засуджувалися лише один раз, і для правопорушень рецидивістів, злочинна „кар'єра” яких мала колись свій злочинний дебют. До того ж особливість цих детермінант полягає в тому, що вони є загальними для будь-якого злочину незалежно від „черговості” злочинного діяння в „кар'єрі” рецидивіста. Серед детермінант першого рівня треба зазначити несприятливу соціально-економічну ситуацію в країні, прорахунки сімейного та шкільного виховання, негативний вплив найближчого оточення й засобів масової інформації, складні конкретні життєві ситуації, з яких людина не завжди знаходить вихід, не порушуючи закон, тощо. У детермінаційному комплексі рецидиву детермінанти першого рівня на подальших етапах злочинної „кар'єри” найчастіше виявляються в збереженні чи поновленні зв'язків раніше судимої особи з попереднім несприятливим побутовим оточенням, що призводить, зокрема, до загострення конфліктних ситуацій, які мали місце ще до вчинення першого злочину, до налагодження попередніх зв'язків зі злочинними угрупованнями, антисоціальними особами тощо.

До специфічних детермінант належать дві групи чинників, пов'язаних із 1) процесами призначення та відбування покарання, особливо у виді позбавлення волі, і 2) соціальною адаптацією, несприятливе протікання якої забезпечує поновлення й продовження існування детермінант первинних. Серед першої групи специфічних детермінант відчутно впливають на повернення особи до вчинення злочинів: а) її ізоляція від суспільства і знаходження певний час у специфічному середовищі правопорушників; б) статусна й рольова зміни особи у зв'язку із засудженням; в) виникнення або поглиблення процесів клеймування людини внаслідок засудження; г) поширення кримінального досвіду; д) чинники „образи” на вирок суду й на всю правоохоронну систему; е) підтримання особою зв'язків із тими, з ким вона відбувала покарання, й після звільнення з місць позбавлення волі; є) закріплення споживацької психології; ж) полегкість стосовно неповнолітніх злочинців під час призначення покарання за вчинення першого злочину та ін. Серед другої групи специфічних детермінант слід зазначити: а) свідому відмову на етапі соціальної адаптації після відбування покарання від допомоги, яку надає суспільство в працевлаштуванні, налагодженні житлово-побутових умов тощо; б) небажання відмовитися від злочинного способу життя з метою побудувати успішну злочинну „кар'єру”; в) недостатню потужність допомоги з боку суспільства та ін.

Вивчення природи детермінації рецидивної злочинності з виокремленням певних рівнів дає можливість: а) вирізнити в комплексному критерії типологізації рецидивістів його вузлові моменти, пов'язані зі становленням і подальшим розвитком злочинної „кар'єри”; б) враховувати детермінанти рецидивізму обох рівнів під час створення сучасної системи запобігання даному виду злочинних проявів і злочинності взагалі, поступово намагаючись усунути з життя ті чинники, що призводять до вчинення первинних і рецидивних правопорушень; в) окреслити контури нових кримінологічних досліджень з метою розв'язання складних проблем, пов'язаних із зазначеною тематикою.

У підрозділі 4.2. «Витоки рецидивної злочинності крізь призму теорій походження злочинності» зазначено, що трьома складниками у поясненні походження рецидивної злочинності виступають положення теорій соціальної дезорганізації (аномії), диференціальної асоціації (навчання) і стигматизації (клеймування). У такому підході закладено ідею синтезу, яка дозволяє проаналізувати в комплексі весь спектр детермінант рецидивних злочинів.

За допомогою положень теорії соціальної дезорганізації викривається зв'язок між невдалою соціалізацією рецидивіста в підлітковому або молодому віці внаслідок обмежених легальних можливостей досягнення стандартів життєвого успіху і обранням злочинної поведінки. При цьому акцент робиться на обмеженості в даному питанні передовсім можливостей родини, з якої походить правопорушник, оскільки абсолютна більшість рецидивістів виховувалася в сім'ях із низьким статком. Проте „користь” від злочинних діянь, як правило, не перевищує, „затрати”, до яких вдається злочинець. Це лише заглиблює ситуацію їх соціальної дезорганізації, призводячи на більш пізніх етапах злочинної „кар'єри” до ізольованості від суспільства в широкому значенні слова. Отже, пояснювальна сила теорії соціальної дезорганізації посилюється на більш пізніх етапах злочинної „кар'єри” рецидивістів. Разом із тим стратифікація суспільства й належність до нижчих прошарків цього соціуму - не єдина причина в обранні злочинного способу життя. Існують також й інші причини для формування явища рецидивізму.

Значне місце процесу становлення й розвитку злочинних „кар'єр” відводиться теорією навчання. Злочинні погляди й установки в особи виникають під час контактів з тими, хто вже є носіями антисоціальних поглядів. Набутий негативний досвід - це результат процесу навчання: а) зразкам злочинних дій; б) особливим прийомам вчинення й маскування злочинів; в) конформізму при відбуванні покарання; г) злочинному корпоративізму; д) певній поведінці при зіткненні з правоохоронними органами. Виділені позиції є вузловими моментами, задіяними в процесі набуття рецидивістом злочинного досвіду як результату певного навчання, що призводять до зміцнення їх злочинної „кар'єри”.

Усі типи рецидивістів зазнають стигматизації, якій у причинному комплексі походження рецидивної злочинності слід приділяти найпильнішу увагу. Хоча стигматизація - явище об'єктивного плану (виняток становить такий її різновид, як самостигматизація), але ж переживається кожним злочинцем суб'єктивно. Процес клеймування майбутнього рецидивіста, як правило, розпочинається набагато раніше, ніж він учиняє свій перший злочин, що пов'язано з невисоким соціальним статусом родини підлітка, алкоголізмом, наркоманією родичів, наявністю випадків аморальної поведінки або судимості когось із членів родини, браком належного догляду у дитинстві тощо. Усе це є могутнім каталізатором становлення і подальшого розвитку злочинної „кар'єри”. Після вчинення й викриття злочину процес стигматизації лише посилюється. Із цього моменту особа постійно перебуває в системі негативної оцінки своєї поведінки, в якій можна виокремити так звані інститути клеймування - офіційні (державні органи, якими виноситься вирок, установлюються судимість, режим відбування покарання, адміністративний нагляд тощо) й неофіційні (правослухняне суспільство і злочинне співтовариство).

У підрозділі 4.3. «Роль місць позбавлення волі в детермінації рецидивної злочинності» відзначається, що феномен тюрми в проблематиці злочинного рецидивізму має декілька ракурсів свого прояву: а) конкретне покарання, передбачене кримінальним законом; б) безумовний елемент злочинної біографії рецидивістів; в) певна територія, на якій вони перебувають визначений вироком суду час в умовах конкретного режиму; г) вагомий чинник у системі злочинних детермінант. Специфічність чинників рецидивних злочинів багато в чому зумовлюється досвідом знаходження злочинців у місцях позбавлення волі.

Обравши принцип визначення ролі цих чинників через розкриття парадоксів тюремного життя, можемо стверджувати, що фізична ізоляція, якою супроводжується позбавлення волі, є протиприродною сутності людини. Парадоксальність її впливу на особу пов'язується з викривленням свідомості: до ізоляції людина починає звикати, все більше втрачаючи здатність жити на свободі. Ізоляція злочинців, уособленням якої є місця позбавлення волі, фактично не обмежується лише досягненням цілей покарання, зокрема кари, а й має далекосяжні негативні наслідки, які вплітаються у детермінаційний комплекс рецидивної злочинності. Зворотним боком адаптування рецидивістів до умов тюрми є втрата навичок нормального життя поза нею. Унаслідок цього у них формується психологія утриманця, яка в поєднанні зі злістю й образою на оточуючий світ стає однією зі специфічних причин рецидивної злочинності.

У підрозділі 4.4. «Роль кримінальної субкультури в генезі рецидивної злочинності» підкреслюється, що для рецидивістів кримінальна субкультура - ідеологічне підґрунтя не лише їх злочинної діяльності, а й узагалі способу їх життя, чимало сторін якого орієнтуються на принципи й поняття, закладені цією субкультурою. У генезі рецидивної злочинності остання є дуже вагомою детермінаційною константою даного виду злочинності. Крім цього, вона справляє значний ідеологічний вплив не лише на свідомість злочинців, але й на масову суспільну свідомість. Особлива шкідливість зазначеного феномену полягає в тому, що він сприяє, з одного боку, виробленню в населення психології байдужості до злочинної поведінки суб'єктів, ставлення до неї як до чогось буденного замість культивування думки про допомогу в поверненні їх до законослухняного суспільства, а з другого, до руйнації загальнолюдської культури як такої.

Кримінальна субкультура в широкому значенні - це сукупність специфічних духовних і матеріальних цінностей, що а) забезпечують регулятивний вплив на життєдіяльність злочинної спільноти, сприяючи її згуртованості, наступності поколінь правопорушників, кримінальній активності й захисту від спроб придушення тощо, і б) стрімко поширюються в законослухняному суспільстві, розхитуючи підвалини справжньої культурної спадщини людства. Найтиповішими носіями, знавцями, творцями й передавачами кримінальної субкультури є рецидивісти, оскільки вся їх злочинна „кар'єра” супроводжується нею. Жоден із них не може бути абсолютно незалежним від неї, оскільки, опиняючись у місцях позбавлення волі, вони у будь-якому разі потрапляють під її інтенсивний вплив, принаймні при визначенні свого місця в злочинній ієрархії. Значення кримінальної субкультури в генезі рецидивної злочинності розкривається через призму функцій, які вона виконує. Основними з них є: 1) стратифікаційна; 2) регулятивна; 3) інформаційно-комунікативна; 4) матеріально-фінансова; 5) карально-захисна; 6) дозвільна.

У підрозділі 4.4. «Соціально-правове й морально-психологічне ставлення суспільства до рецидивістів» дисертанткою доводиться, що стан занепокоєння в суспільстві, викликаний існуванням гострої проблеми злочинності, відбивається на ставленні соціуму до злочинців, зокрема рецидивістів, а також до осіб, звільнених після відбування покарання. Це ставлення зумовлене багатьма чинниками: статево-віковими особливостями людини, її особистим досвідом, у тому числі віктимним, впливом ЗМІ тощо. Ставлення соціуму до злочинців доцільно розглядати з позиції декількох рівнів його соціальної організації.

Ставлення держави в цілому й громадянського суспільства як монолітного утворення до злочинності та проблем, пов'язаних з її існуванням, відбувається на загальному рівні. На цьому рівні вирішенню проблеми рецидивізму відводиться чимало уваги, про що свідчить аналіз української нормативно-правової бази, зокрема щодо додержання основних міжнародних стандартів поводження із засудженими й особами, які звільнилися з місць позбавлення волі.

Інституційний рівень взаємовідносин суспільства й правопорушників представлено діяльністю спеціальних соціальних інституцій, діяльність яких безпосередньо стосується роботи з ними. На цьому рівні відбувається практичне втілення всіх тих приписів, що проголошені на державному рівні. Його аналіз свідчить про деякі зміни в суспільстві в бік гуманізації у поводженні зі злочинцями й особами, які звільнилися після відбування покарання. У ході дослідження ця думка неодноразово підтверджувалася рецидивістами.

Головна проблема у взаємовідносинах суспільства із засудженими особами і тими особами, які звільнилися після відбування покарання, лежить у площині індивідуального рівня виміру цих взаємовідносин, на якому відбивається морально-психологічне ставлення пересічних громадян до зазначених осіб. Це ставлення відрізняється складністю й суперечливістю, оскільки не можна заперечувати проти морального права людей активно осуджувати протиправну поведінку рецидивістів. Тому просте толерантне ставлення пересічних громадян до осіб, звільнених після відбування покарання, - це вже великий крок на шляху реінтеграції останніх до законослухняного життя.

Розділ 5 «Теоретичні і прикладні проблеми запобігання рецидивній злочинності» складається із трьох підрозділів і висновків.

У підрозділі 5.1. «Об'єкти запобіжного впливу у сфері боротьби з рецидивною злочинністю: поняття, зміст, класифікація» дисертантка зазначає, що об'єктами запобіжного впливу у сфері боротьби з рецидивною злочинністю слід визнати саму людину, а також різні за структурою й динамічністю потенційно криміногенні явища й процеси об'єктивної дійсності, носії подібних явищ і процесів (тобто місця їх концентрації), які окремо або в сукупності здатні породжувати рішення людини продовжувати злочинну „кар'єру”, тобто повернутися до вчинення нового умисного злочину або злочинів.

Об'єкти запобігання злочинному рецидивізму можуть бути класифіковані за різними підставами. Але уявляється за доцільне поділити їх відповідно до положень поширених теорій походження злочинності, про які зазначалося вище. Цей поділ дозволяє не лише системно охопити різноманітні об'єкти, що потребують здійснення щодо них запобіжної діяльності, а й визначити момент виникнення потреби у здійсненні активних конкретних заходів на різних етапах розвитку злочинної „кар'єри” рецидивістів.

Серед об'єктів запобіжного впливу з позицій теорії соціальної дезорганізації можна назвати: а) стратифікацію суспільства в цілому; б) низький достаток родини, з якої походить рецидивіст, його належність до нижчих прошарків соціуму; в) процес невдалої соціалізації рецидивіста в підлітковому або молодому віці внаслідок обмежених легальних можливостей досягнення стандартів життєвого успіху, що є наслідком перших двох чинників. На пізніших етапах розвитку злочинної „кар'єри” самостійним об'єктом запобігання вчиненню злочинів є стан фактичної соціальної ізольованості рецидивіста.

Об'єктами запобігання у сфері боротьби з рецидивною злочинністю з огляду на положення теорії навчання є: а) морально-психологічний стан готовності певних осіб засвоювати негативний досвід, у тому числі й зразки злочинної поведінки; б) процес контактування з певним криміногенним середовищем, яким може виявитися неблагополучна родина, оточення, місця позбавлення волі тощо; в) результат засвоєння особою цього негативного досвіду у вигляді антисоціальних поглядів та установок, що виникають або закріплюються під час контактів з тими, хто вже є їх носіями; г) численні прояви кримінальної субкультури; д) негативний вплив ЗМІ на свідомість особи; е) недосконале законодавство та прорахунки в діяльності правоохоронної та судової систем та ін.

Основними об'єктами запобіжного впливу з точки зору теорії стигматизації є: а) оточуюче середовище, в якому відбувається стигматизація рецидивіста як до вчинення ним першого умисного злочину, так і після відбування покарання за цей і наступні умисні злочини; б) результат стигматизації як перебудова свідомості особи, що зашкоджує їй мати нормальні соціальні контакти з оточуючими; в) численні недоліки постпенітенціарної адаптації правопорушника.

Під кутом зору будь-якої з перелічених теорій походження рецидивної злочинності об'єктами запобіжного впливу завжди виступатимуть особи, які виношують умисел на вчинення злочину, вчиняють його, відбувають покарання, а також особи, які потребують вжиття заходів соціальної адаптації після звільнення від відбування покарання. Отже, особа - це наскрізний об'єкт запобіжного впливу на різних етапах злочинної „кар'єри” рецидивіста, взятий у комплексі різноманітних своїх проявів.

У підрозділі 5.2. «Соціальна політика запобігання рецидивній злочинності: історія, сучасність, майбутнє» констатується, що на даний час в Україні накреслено основні контури системи запобігання як злочинності в цілому, так і окремим її проявам, правильно визначено головні пріоритети поводження з рецидивними злочинцями, особливо після їх звільнення з місць позбавлення волі. При цьому найкращою стратегією боротьби з рецидивною злочинністю є запобігання злочинності первинній і, на крайній випадок, активна допомога в соціальній адаптації після першого засудження особи, оскільки друге засудження (особливо до позбавлення волі) вже можна назвати критичним у „кар'єрі” рецидивіста: після засудження вдруге сподіватися на остаточне повернення особи до законослухняного життя майже немає підстав.

Окреслюючи перспективу запобігання рецидивізму на майбутнє, треба походити з аналізу як негативного, так і позитивного досвіду вітчизняної практики боротьби з рецидивною злочинністю. При цьому безглуздим є закреслення всієї попередньої історії боротьби з цими видами злочинів на користь тотального копіювання зарубіжних зразків вирішення цієї проблеми. Разом із тим, призначаючи рецидивістам покарання, не можна йти шляхом безмірного збільшення його строку, а отже, нескінченного посилення. Це призведе, з одного боку, до збільшення чисельності ув'язнених у місцях позбавлення волі, що в скрутних економічних умовах є небажаним, а з другого - до ускладнень у протіканні процесу прищеплення українському суспільству підвалин гуманізації. Таким чином, є сенс уникати подібної уніфікації з практикою деяких країн світу щодо відбування рецидивістами покарання.

У підрозділі 5.3. «Загальносоціальні і спеціально-кримінологічні заходи в структурі соціальної політики запобігання рецидивній злочинності» зазначається, що під запобіганням рецидивній злочинності слід розуміти складну багаторівневу систему, за якою визначається спрямованість соціальної політики в цій сфері і яка складається із заходів загальносоціального характеру, спрямованих на подальший розвиток і вдосконалення суспільних відносин та оздоровлення соціального середовища людини, і заходів спеціально-кримінологічної спрямованості. Спеціально-кримінологічні заходи спрямовані: а) на безперервний захист суспільства від рецидивної злочинності в широкому значенні слова шляхом застосування відповідного покарання до рецидивістів, створення належних умов його відбування, нагляду за особами, які відбули покарання, а також тими, що відбувають покарання, не пов'язані з позбавленням волі, відшкодування збитків державі, суспільству й окремим громадянам, які потерпіли від злочинних діянь, недопущення вчинення нових злочинів тощо; б) на постійну соціальну адаптацію й ресоціалізацію колишніх засуджених, загальною метою якої є їх повернення до суспільства як осіб, які не порушують приписи кримінального закону. При цьому неодмінною умовою ефективної боротьби із рецидивізмом є індивідуальний підхід до кожного правопорушника: наявні запобіжні заходи треба варіювати у першу чергу на індивідуальному рівні запобігання.

Необхідною умовою організації процесу боротьби з рецидивною злочинністю є групування запобіжних заходів за відповідними напрямками. Масив спеціально-кримінологічних заходів запобігання рецидивній злочинності є доцільним розподілити за принципом виокремлення певних етапів розвитку злочинної „кар'єри” рецидивістів. Виходячи із цього, можна виділити комплекси спеціальних заходів запобігання рецидивній злочинності, що вживаються: а) при відбуванні покарання за вчинення першого й наступних (рецидивних) злочинів; б) під час соціальної адаптації після відбування покарання, а також при відбуванні покарання, не пов'язаного з позбавленням волі; в) на етапі здійснення адміністративного нагляду; г) у процесі виявлення умислу, підготовки й замаху особи, яка знаходиться на волі, на вчинення нового злочину; д) при розслідуванні й призначенні покарання за вчинення першого і наступних (рецидивних) злочинів. Згруповані в такий спосіб заходи, по-перше, можуть вживатися одночасно, якщо виникає така потреба (наприклад, паралельне вжиття заходів соціальної адаптації й адміністративного нагляду). По-друге, процес застосування запобіжних заходів має циклічний характер, який виявляється в тому, що протягом злочинної „кар'єри” рецидивіста суб'єкти запобігання вимушені вдаватися до цих заходів не один раз. По-третє, комплекс заходів щодо соціальної адаптації може бути як кінцевим етапом запобіжної діяльності, так і проміжним, якщо не досягається мета повернення особи до законослухняного життя після застосування покарання вперше. По-четверте, тривалість і конкретний набір запобіжних заходів спеціально-кримінологічної спрямованості потребує диференційованого підходу, оскільки протидія рецидиву здебільшого виявляється проблемою профілактики, відвернення й припинення злочинів, а також соціальної адаптації й ресоціалізації осіб на індивідуальному рівні із застосуванням суворо адресних запобіжних заходів.

Основними напрямками запобіжної роботи на етапі відбування особою покарання у виді позбавлення волі слід назвати: а) комплекс оперативно-розшукових заходів; б) удосконалення систем розподілу засуджених до позбавлення волі як по установах виконання покарань, так і всередині цих установ; в) заходи психологічної допомоги засудженим; г) участь громадськості в організації громадського контролю за дотриманням прав і законних інтересів засуджених, а також у сприянні установам виконання покарання у виправленні й ресоціалізації засуджених та створенні належних умов для їх тримання та ін. При цьому всі напрямки запобіжної діяльності на зазначеному етапі повинні узгоджуватися з вимогами міжнародних стандартів тримання ув'язнених, одними з головних принципів досягнення яких є законність і гуманізація процесу виконання-відбування покарання.

Під час соціальної адаптації осіб після відбування ними покарання, а також при застосуванні покарань, не пов'язаних із позбавленням волі, основними напрямками запобіжної роботи слід визнати заходи: а) з подальшого структурно-організаційного оформлення й законодавчого врегулювання сфери надання соціальних послуг особам, звільненим із місць позбавлення волі або таким, що відбувають покарання, не пов'язані з ізоляцією від суспільства; б) щодо допомоги в працевлаштуванні; в) стосовно забезпечення житлом; г) щодо медичної й психологічної допомоги; д) зі своєчасного відновлення документів та ін.

На етапах реально виявленого умислу, підготовки й замаху на вчинення нового злочину з боку особи, яка відбула покарання у виді позбавлення волі або відбуває покарання, не пов'язане з позбавленням волі, великого значення набувають оперативно-розшукові та профілактичні заходи. Оптимізуючи дані напрямки запобіжної роботи, треба забезпечити: а) подальше формування й практичне використання інформаційного банку даних на злочинців, їх кримінальні зв'язки, а також об'єкти, що представляють інтерес щодо майбутньої оперативної розробки; б) вдосконалення організації постійної взаємодії між оперативними та іншими підрозділами в межах однієї установи виконання покарання; між відповідними підрозділами різних установ одного відомства, а також між установами виконання покарання й органами інших відомств правоохоронної системи; в) вжиття заходів щодо захисту оперативної інформації; г) відведення належної ролі профілактичній діяльності служби дільничних інспекторів міліції.

Під час розслідування й призначення покарання за вчинення першого і наступних (рецидивних) злочинів основними заходами запобігання злочинному рецидивізму є: а) боротьба з корупцією посадовців правоохоронних і судових органів, а також із приховуванням від реєстрації вчинених злочинних діянь; б) слідчо-судова профілактика; в) призначення покарання в розмірі не менше обов'язкової частини максимального строку найбільш суворого виду покарання, передбаченого за вчинення певного злочину, що потребує внесення відповідних змін до кримінального закону.

ВИСНОВКИ

У результаті поглибленого і всебічного дослідження рецидивної злочинності в Україні сформульовано низку висновків і рекомендацій, спрямованих на досягнення поставленої мети - вирішення наукової проблеми зі створення кримінологічних засад запобігання рецидивній злочинності як цілісного теоретичного знання про сутність і зміст зазначеного соціально-правового феномену сучасності, його кількісно-якісні параметри, причини існування й відтворення, на якому будується сучасна система запобіжних заходів щодо злочинного рецидивізму. На підставі цього дисертанткою сформульовані такі висновки і пропозиції:

1. Становлення й розвиток теорії рецидивної злочинності мають давню історію. Однак визначення концептуальних підходів до цієї множинності злочинів відбулося лише в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст., коли інститут рецидиву злочинів дістав більш-менш чітке закріплення в кримінальному законодавстві. Відтоді теоретичні положення і закріплені на їх підставі норми права вагомо вплинули на конструкцію досліджуваного поняття в кримінальному законі не лише за радянської доби, а й за часів незалежної України та інших країн СНД. На сучасному етапі в розумінні кримінально-правової сутності рецидиву злочинів і з'ясуванні його впливу на кваліфікацію діяння й покарання за нього має місце поєднання класичного і соціологічного підходів.

2. Подальший розвиток теорії рецидивної злочинності виявився: а) в удосконаленні її концептуального апарату шляхом уточнення основних понять і введення нових; б) в уточненні основного ідеалізованого об'єкта, на якому інтерпретуються поняття і твердження цієї теорії; в) у виявленні логічних зв'язків між окремими складниками теорії і встановленні між ними взаємозалежності. При цьому причиною певних змін у понятійному апараті теорії рецидивізму стала виявлена невідповідність між існуючими теоретичними положеннями і встановленими фактами. Останні дозволили уточнити масштаби досліджуваного явища, а отже, й ідеалізовані об'єкти дослідження (наприклад, структуру рецидиву, злочинну „кар'єру”, типи злочинців-рецидивістів, систему заходів запобігання тощо) у межах магістрального ідеалізованого об'єкта, яким виступає відтворена за результатами емпіричних спостережень і теоретичних умовиводів кількісно-якісна модель сучасної рецидивної злочинності. З виявленням логічних зв'язків між ідеалізованими об'єктами стало можливим об'єднати окремі складники теорії в комплексне уявлення про певний фрагмент соціально-правової дійсності і встановити між ними взаємозалежність.

3. Сьогодні ядро теоретичного знання про рецидивну злочинність становлять перевірені в процесі дослідження положення про те, що а) рецидивна злочинність є невід'ємною частиною злочинності, оскільки чимало рецидивістів навіть юридично не виправні; б) вона має соціальне походження і складається лише з умисних злочинів; в) рецидивісти - особлива категорія не лише в загальній масі злочинців, яка, маючи відмінні якісні характеристики від інших категорій злочинців, створює своєрідне ядро злочинного світу, а й цілком сформований прошарок у структурі суспільства; г) у свою чергу, рецидивісти - неоднорідна за своїм складом множина; д) рецидивну злочинність живить злочинність професійна і навпаки; е) учинення рецидивних злочинів спрямоване здебільшого на отримання злочинцем будь-якої вигоди, „еквівалентної” ступеню ризику, пов'язаного з учиненням злочину; є) фундаментом запобіжної системи рецидивної злочинності виступають заходи, спрямовані перш за все на нівелювання чинників злочинності первинної.

4. Виявлення параметрів рецидивної злочинності треба гармонізувати з легальним визначенням рецидиву злочинів, яке наводиться у ст. 34 КК. Це дозволяє не тільки чітко визначитися з об'єктом дослідження, а й, отримавши більш адекватну картину про кримінальну дійсність, намітити, з чим треба боротися в першу чергу, інакше розширення поняття „рецидивна злочинність” за рахунок включення до нього повторних злочинів, які за законом не є рецидивними, створює практично необмежене коло теоретичних і прикладних проблем, пов'язаних із занадто широким підходом до явища злочинного рецидивізму. Таким чином, під рецидивною злочинністю розуміється соціально-правовий феномен, що є складовою частинною більш широкого явища кримінальної дійсності - повторної злочинності, сутність якого полягає у стійкій злочинній мотивації частини раніше засуджених осіб і який у статистичному вимірі являє собою масив умисних злочинів, учинених на певній території за відповідний проміжок часу особами, що на момент їх скоєння мали незняту або непогашену судимість за вчинення так само умисного або умисних злочинів, природа яких має цілком соціально зумовлений характер.

5. Рецидивна злочинність характеризується підвищеною суспільною небезпечністю, яка полягає: а) у її значній потужності до відтворення; б) в існуванні цієї злочинності за всіх часів історії держави і права; в) у значній питомій вазі в її структурі тяжких та особливо тяжких злочинних діянь; г) у здатності бути передаточним механізмом злочинного ремесла й досвіду, злодійських традицій, устоїв, що тягне за собою існування особливого соціального прошарку в структурі суспільства; д) у підвищеному ступені латентності цих злочинних проявів; е) в інтенсивності заходів, які суспільство й держава вживають з метою запобігання рецидивним злочинам; є) в ідеологічному впливі рецидивістів на свідомість злочинців і законослухняних громадян; ж) у низькій сприйнятливості рецидивістів до запобіжних заходів; з) у культивуванні в громадській свідомості думки про необхідність посилення суворості кримінальної політики як єдино можливого ефективного засобу боротьби з рецидивною злочинністю.

6. Під структурою рецидиву розуміється співвідношення й взаємозв'язок між усіма умисно вчиненими тією чи іншою особою протягом тривалого часу злочинами, за які вона неодноразово засуджувалась і які становлять злочинну „кар'єру” рецидивіста, його кримінальну біографію. Вивчення структури рецидиву дозволяє: а) отримати ретроспективне уявлення про попередню злочинну поведінку особи; б) з'ясувати типовість щодо прийняття особою рішень про вчинення конкретного злочину, обрання способу реалізації злочинного наміру, приховування протиправних дій тощо; в) установити певний взаємозв'язок і співвідношення рецидивних злочинів між собою (вчинення тотожних, однорідних або різнорідних злочинів, найбільш імовірні „зміни” у злочинних пріоритетах зі спливом часу); г) спрогнозувати вчинення нових злочинів і варіант закінчення злочинної „кар'єри” того чи іншого рецидивіста та ін. Разом із тим аналіз різних структур рецидиву сприяє визначенню деяких характерних особливостей рецидивної злочинності в цілому, які виявляються: а) у зростанні зі збільшенням кількості засуджень умовної й абсолютної ймовірностей вчинення особою злочинів проти правосуддя; б) у поглибленні у значної частини рецидивістів після кількох засуджень процесу загальної деградації та занепаду, який не в останню чергу зумовлений їх наркотизацією й алкоголізацією; в) у домінуванні в багатьох видах структур рецидиву злочинів проти власності; г) у звуженні з часом злочинної „кар'єри” рецидивістів, як правило, до кількох кримінологічних груп злочинних діянь, а саме до корисливих злочинів, протиправних діянь у сфері незаконного обігу наркотичних засобів і злочинів проти правосуддя.

7. Порівняно з минулими часами на сьогоднішній день відбулася зміна структури рецидивної злочинності за рахунок переважання в ній злочинних проявів у сфері незаконного обігу наркотичних засобів над злочинами проти життя та здоров'я особи, які традиційно випереджали будь-які інші, поступаючись лише злочинним діянням проти власності та хуліганству. Таким чином, сьогодні трьома найвагомішими складниками в структурі рецидивної злочинності є злочини: а) проти власності, б) у сфері незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів і в) проти життя та здоров'я особи. У цілому ж структура рецидивної злочинності в найкрупніших групах злочинів ізоморфна структурі загальної злочинності.