Формування механізмів державного управління сталим розвитком регіонів України

Теоретичні та науково-прикладні пропозиції щодо запровадження моделі організаційно-економічного механізму державного управління сталим розвитком регіонів, демократизації механізмів управління сталим розвитком регіонів України через їх значну практичну цінність будуть використані при формуванні та реалізації державної регіональної політики Міністерством регіонального розвитку та будівництва України (довідка від 20.01.2009 р. № 16/14-31).

Теоретико-методологічні підходи щодо вдосконалення змісту регіональної соціальної політики через сукупність індикаторів регіонального соціального розвитку були використані у процесі програмування на 2008 рік соціально-економічного розвитку Запорізької, Донецької, Харківської областей відповідними управліннями обласних державних адміністрацій (довідка від 06.07.2008 р. № 01-74/2908), (довідка від 09.04.2008 р. № 07-77/08), (довідка від 14.06.2009 р. № 558/0609).

Рекомендації з побудови моделі регіональної ринкової інфраструктури через виділення в її складі відповідних підсистем були враховані в роботі Торгово-промислової палати Запорізької області (довідка від 21.09.2009 р. № 791/178).

Запропоновані за результатами дисертаційного дослідження елементи сценарного підходу в процесі розробки об'єктивного прогнозу розвитку регіонів були прийняті для впровадження у Дніпропетровський обласній державній адміністрації та використані для розроблення програми соціально-економічного розвитку області (довідка від 24.10.2009 р. № 19-10/09).

Теоретичні положення та наукові результати дисертаційної роботи використано в Класичному приватному університеті при розробці основних навчальних модулів для слухачів усіх форм навчання магістерської підготовки, при викладанні навчальних курсів і модулів: „Стратегічне управління”, „Ситуаційний менеджмент”, „Сучасні проблеми державного управління” (довідка впровадження від 28 листопада 2009 р.).

Запропоновані у дисертаційній роботі теоретичні та методологічні підходи, висновки і рекомендації також можуть бути використані у якості підґрунтя для подальших наукових досліджень у галузі державного управління, у тому числі державного управління регіональним розвитком в Україні.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційна робота є самостійною науковою працею і містить отримані автором нові результати у галузі державного управління, що розв'язують важливу наукову проблему щодо формування концептуальних засад і теоретико-методологічного забезпечення державного управління сталим розвитком регіонів України.

Апробація результатів дисертації. Основні положення й результати дисертаційних досліджень доповідались на міжнародних науково-практичних конгресах, конференціях, круглих столах, симпозіумах: “Державне управління та місцеве самоврядування” (Харків, 2008 р.), “Стратегія реформування системи державного управління на засадах демократичного врядування” (Київ, 2007 р.); “Напрями і моделі трансформації інноваційної діяльності у контексті міжнародної інтеграції” (Донецьк, 2007 р.); “Актуальні проблеми інноваційно-інвестиційного розвитку економіки України” (Харків, 2007 р.); “Тенденції та перспективи розвитку державно-управлінських відносин” (Харків, 2007 р.); “Інноваційний розвиток суспільства за умов крос-культурних взаємодій” (Суми, 2008 р.); “Новітні тенденції розвитку демократичного врядування: світовий та український досвід” (Київ, 2008 р.); “Актуальні проблеми європейської та євроатлантичної інтеграції України” (Дніпропетровськ, 2008 р.); “Новый политический цикл: Повестка дня для России” (Москва, 2008 р.); “Інституціональні зміни системи державного управління України в умовах суспільних трансформацій та посилення вимог антикорупційного законодавства” (Запоріжжя, 2009 р.); “Європейські орієнтири муніципального управління” (Київ, 2008 р.); “Удосконалення механізмів державного управління та місцевого самоврядування” (Київ, 2009 р.); “ДНІ НАУКИ-2008 в Класичному приватному університеті” (Запоріжжя, 2008 р.).

Публікації. Основні наукові результати дисертаційної роботи опубліковані в 41 праці, з яких 1 одноосібна монографія, 27 - статей у наукових фахових виданнях з державного управління. Загальний обсяг публікацій за темою дослідження 36,17 обл.-вид. арк.

Структура дисертації. Дисертація складається з вступу, п'яти розділів, висновків, додатків і списку використаних джерел. Її повний обсяг становить 320 сторінки. Робота містить 12 рисунків, 11 таблиць, список використаних джерел з 287 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі надано загальну характеристику роботи, обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, зазначено її зв'язок з напрямами наукових досліджень, визначено мету, завдання, об'єкт, предмет і методи дослідження, висвітлено наукову новизну, практичне значення одержаних результатів, наведено дані щодо їх упровадження та апробації.

У першому розділі - “Концептуальні засади державного управління територіальним розвитком країни” - подано сучасні парадигми територіального розвитку України, обґрунтовано необхідність формування моделі організаційно-економічного механізму управління регіоном, визначено закономірності, принципи й завдання регіонального управління.

Наукова парадигма реалізації соціально-економічних перетворень передбачає необхідність критичного переосмислення закономірностей суспільного відтворення, визначення найбільш суттєвих зв'язків і залежностей між різними ланками національної економіки у просторовому, часовому і суб'єкт-об'єктному аспектах.

Різноманіття характеристик, властивостей і особливостей, природно, ускладнює відображення сутності регіону в якомусь одному визначенні. Проте узагальнення існуючих дефініцій дало змогу зробити висновок про те, що в них не враховано такої важливої системної складової, як наявність і стан наявного потенціалу, під яким розуміють сировинний, виробничий, енергетичний, фінансовий, інвестиційний, кадровий, науковий, інтелектуальний, організаційно-управлінський та інші складові сукупного потенціалу регіону, які часто залежать як від природно-географічних, історичних, демографічних умов, так і від спеціалізації конкретного регіону, що склалася в процесі суспільного поділу праці і розвитку виробництва, від структури економіки.

На основі вищевикладеного й з урахуванням сучасних досягнень суспільного прогресу в роботі запропоновано авторське визначення категорії: регіон - це адміністративно-територіальна й соціально-економічна підсистема національного господарства та водночас складна багатоаспектна соціокультурна й виробничо-господарська система, що володіє специфічним потенціалом, певним ступенем цілісності, комплексності, єдності внутрішньої структури, взаємозв'язків і функцій, що своєрідно формують відтворювальні процеси і яка характеризується власними ринковими інтересами й особливостями соціально-економічних перетворень, має відповідні органи управління, покликані забезпечувати стійкий розвиток території та підвищення якості життя населення (регіонального співтовариства).

Державне управління на регіональному рівні в роботі трактується як здійснення місцевими органами державної влади організуючих, координуючих і стимулюючих впливів на всі сфери регіональної системи.

Під державним регулюванням регіонального розвитку розуміється створення органами державної влади обмежень, умов і пріоритетів регіонального розвитку у державі загалом та на рівні конкретних регіонів, зокрема.

Державне управління на регіональному рівні та державне регулювання регіонального розвитку тісно переплетені завдяки тому, що вони забезпечують керівні впливи держави на функціонування й розвиток регіональної системи. Водночас між ними є певні відмінності, зокрема, за суб'єктом впливу, масштабом впливу, ресурсним забезпеченням.

Слід відзначити, що держава й бізнес мають принципово різні сфери функціонування та відповідальності при будь-якому рівні зрілості суспільства. І емпірично, і теоретично доведено, що існують сфери суспільної життєдіяльності, де приватна ініціатива багато в чому слабо застосовна через їх природну збитковість. Мова йде про інфраструктурні галузі економіки й соціальний сектор, до якого входить значна частина науки, освіти, культури й охорони здоров'я. У такому разі ми маємо справу з абсолютно визначеними суспільними інтересами, які не зводяться до інтересів окремих індивідуумів. Отже, державна активність і приватна ініціатива в багатьох процесах взаємодоповнювані, причому пов'язує їх інституційне середовище, частина якого теж формується відповідними діями держави.

Державна участь у соціально-економічних процесах реалізується за допомогою відповідної державної політики, державного регулювання, державного управління, причому, кожана із зазначених складових має свої відмінності в інструментах і методах впливу на об'єкт, цілі та задачі.

Необхідність регулювання соціально-економічного розвитку в регіоні зумовлена, перш за все, потребою в координації діяльності господарюючих суб'єктів різних форм власності, розмірів і масштабів функціонування в ринкових умовах і забезпеченням збалансованості відтворювальних процесів. Разом з тим необхідність управління регіоном пов'язана з важливістю повноцінної реалізації державної соціально-економічної політики на територіях країни з урахуванням специфіки кожного конкретного регіону, особливостей різних місцевостей. Також регіональне управління покликане пом'якшувати й усувати “провали” ринку, компенсувати його недоліки, особливо в соціальній сфері.

Ефективність державного управління розвитком регіону передбачає дослідження проблем взаємозв'язку регіональної економіки й регіональної політики. При цьому важливо як теоретичне осмислення різних аспектів регіонального розвитку, так і чітке виділення шляхів, завдань, інструментів, механізмів прогресивного перетворення об'єкта управління - регіонального господарства в усьому його різноманітті, з багатогранним урахуванням реальної дійсності.

На підставі викладеного пропонуємо таке авторське визначення: державним регіональним управлінням є діяльність, що базується на сукупності принципів, функцій, форм, методів та інструментів системного впливу на соціально-економічні процеси в регіоні для забезпечення координації господарської діяльності, реалізації специфічного потенціалу, розширеного відтворення умов життєдіяльності населення, оновлення економіки й соціальної сфери регіону відповідно до сучасних суспільних потреб на основі раціонального використання ресурсів і з різнобічним урахуванням територіальних чинників і місцевих особливостей.

З урахуванням сучасних тенденцій і процесів визначено перелік найбільш актуальних для вітчизняної теорії і практики принципів сталого регіонального управління: збалансованого поєднання централізації й децентралізації; наукової обґрунтованості; стратегічності; інноваційності; державно-приватного партнерства та співпраці; мобільності й адаптованості; субсидіарності; ресурсного забезпечення, закріпленої компетенції.

Регіональне управління багато в чому зумовлено державною соціально-економічною політикою, державним регулюванням суспільного життя й економічної діяльності. Державне регулювання економічної діяльності повинно являти собою грамотно побудовану систему взаємопов'язаних інституційних елементів, що створюються для ефективного функціонування національної економіки, яка забезпечує отримання максимально можливого в існуючих умовах соціально-економічного ефекту.

Система регіонального управління - це складна сукупність компонентів, що включає органи управління, цільові стратегічні установки, принципи, функції, структури, ресурси, методи, технології й інструменти, які тісно взаємопов'язані між собою, створюють інтеграційну цілісність і формують механізм впливу на регіональне господарство, регіональний потенціал, соціально-економічні процеси, умови життєдіяльності населення, організації й домашні господарства з метою підвищення якості життя населення.

У дисертації розроблено принципову модель системи сталого регіонального управління (рис. 1). Ця модель відображає зв'язок і певну залежність системи регіонального управління від зовнішніх факторів: державної соціально-економічної політики й державного регулювання, умов зовнішнього середовища, сучасних досягнень національного та зарубіжного менеджменту, закономірностей регіонального управління.

Рис. 1 Принципова модель системи регіонального управління сталим розвитком

Вивчення теоретичних основ і практичного функціонування сучасної системи регіонального управління дає змогу виділити ряд її характерних ознак, зокрема, таких як: гнучкість, адаптивність, маневреність; комплексність охоплення вирішуваних проблем; раціональна реалізація специфічного потенціалу; ефективне використання нових інструментів менеджменту; раціональна побудова організаційної структури; децентралізація управління й посилення горизонтальних зв'язків; швидке реагування на різні зміни у внутрішньому та зовнішньому середовищі; активізація творчості, інноваційності, ініціативи; стимулювання ділової активності, сприяння підприємництву; впровадження стратегічного планування; здатність формування соціальної консолідації в регіональному співтоваристві.

Формування сучасної системи регіонального управління дасть змогу конкретним регіонам ефективно використовувати механізми управління, вписатися в глобальні процеси суспільного розвитку й забезпечити зростання якості життя населення.

Організаційно-економічний механізм державного управління сталого розвитку регіону найбільше впливає на хід домінуючих процесів у соціальному й господарському житті регіону, виконанні завдань і досягненні цілей. Організаційно-економічний механізм управління регіоном є складною сукупністю інструментів і процесів прямого (безпосереднього) та непрямого впливу (координації, стимулювання, регулювання) на соціальні й ринкові умови життєдіяльності регіону, що забезпечують підвищення ефективності регіональної економіки та зростання якості життя населення.

Концептуальну модель організаційно-економічного механізму державного управління сталим розвитком регіону наведено на рис. 2.

Водночас організаційно-економічний механізм державного управління сталим розвитком регіону формується на основі специфічних принципів регіонального управління, властивих йому функцій, спеціальних структур, наявних ресурсів, традиційних і нових методів та сучасних технологій управління.

За допомогою організаційно-економічного механізму здійснюються такі основні масштабні процеси впливу: безпосереднє управління державним сектором регіонального господарства; координацію різних видів діяльності та процесів соціально-економічного розвитку регіону; ринкове стимулювання й регулювання господарської системи.

Для здійснення вказаних процесів впливу в межах застосування організаційно-економічного механізму використовується власний інструментарій, тобто арсенал інструментів, кількість, поєднання і ступінь застосування яких може набувати різних значень залежно від конкретних завдань, рішень, ситуацій.

Запропонована модель може бути застосована для програмування та стратегічного планування заходів державного управління сталим розвитком регіону.

Другий розділ - “Методологічні аспекти застосування ключових інструментів організаційно-економічного механізму управління на регіональному рівні” - присвячено обґрунтуванню моделі стратегічного планування сталого розвитку регіонів України. Розроблено об'єктивні прогнози розвитку регіонів з урахуванням стану економіки й соціальної сфери, визначення можливих змін цих факторів у перспективі; проаналізовано та виділено регіональні програми розвитку за певними класифікаційними ознаками, виявлено їх вплив на сталий розвиток регіонів.

В Україні для побудови й перетворення організаційних структур управління регіоном слабо застосовується зарубіжний досвід у зв'язку з значними відмінностями у розвитку регіонів, специфікою менталітету населення та керівників різних рівнів, особливостями формування ринкового середовища й розвитку соціальної сфери, управлінськими традиціями.

Рис. 2 Концептуальна модель організаційно-економічного механізму державного управління сталим розвитком регіону

Органи регіонального управління за своїм призначенням виконують такі основні функції: прогнозування розвитку, що включає цілепокладання, планування, оцінювання, моніторинг; програмування, що передбачає розробку рішень, програм, планів заходів; організація виконання рішень, планів, програм; підбір, узгодження, розстановка й підвищення кваліфікації управлінських кадрів у різних галузях регіональної економіки та соціальної сфери; мотивація, стимулювання (як окремих компаній, галузей, секторів регіонального господарства, так і різних груп населення); регулювання соціально-економічних процесів; контроль за виконанням рішень і корегування діяльності.

Відповідно до цих укрупнених функцій на кожному рівні організаційної структури регіонального управління і в кожній ланці основного рівня управління визначаються і здійснюються конкретизовані функції, зумовлені специфікою і завданнями діяльності того чи іншого структурного підрозділу. Виконуючи свої функції, органи регіонального управління використовують як традиційні, так і нові методи управління. У наукових і навчально-методичних працях вказано, як правило, загальновідомі методи управління. Сьогодні практично не можна обійтися без нормативно-правових, інституційних, організаційно-структурних, бюджетних, маркетингових, програмно-цільових методів управління регіоном та інших, список яких постійно розширюється й оновлюється.

Відповідно до своїх завдань, функцій і на основі принципів та методів органи регіонального управління в практичній діяльності застосовують різні технології управління, у тому числі нові: бюджетно-фінансові, інформаційно-комунікаційні, інвестиційні, маркетингові, проектні, бенчмаркінгові.

Застосування методів і технологій державного регулювання регіонального розвитку органами управління має бути оцінено з позицій їх ефективності та результативності впливу на соціально-економічний стан регіону. В якості індикаторів соціально-економічного розвитку запропоновано використовувати показники, що характеризують динаміку, структуру й ефективність економіки, обсяги промислового та сільськогосподарського виробництва, будівельних робіт, товарообігу, темпи зростання прибутку, стан фінансів, грошового обігу, ринку товарів і цінних паперів, динаміку змін цін, зайнятість, рівень життя населення, зовнішньоекономічні зв'язки. Для ефективного застосування індикативного планування в практиці регіонального розвитку потрібно формувати цілісну систему індикаторів, що об'єктивно відображають якісні зміни в регіоні.

Індикативне планування, яке набуло значного розвитку в ряді зарубіжних країн, довело свою високу результативність як цінний інструмент координації діяльності держави, населення, підприємницьких і громадських структур.

З функцією планування тісно пов'язано прогнозування, яке часто визнають найважливішою складовою ринкового планування. В умовах нашої країни регіональний аспект планування та прогнозування відіграє величезну роль, оскільки без урахування можливостей реалізації специфічного потенціалу кожного регіону й особливостей його розвитку неможливі бачення, налаштування, організація та проведення загальнодержавних соціально-економічних перетворень, досягнення загальнонаціональних цілей.

Прогнози розвитку регіону необхідно розробляти, виходячи із системного аналізу природно-ресурсного, виробничого, науково-технічного, інвестиційного, фінансового, трудового потенціалів, ринкової кон'юнктури, демографічної ситуації, стану економіки й соціальної сфери, а також можливих змін цих факторів у перспективі. При цьому обов'язкова розробка прогнозів розвитку в кількох варіантах з урахуванням імовірнісної дії різноманітних внутрішніх і зовнішніх чинників.

Для розробки об'єктивного прогнозу розвитку регіону доцільно використовувати сценарний підхід, що передбачає вибудовування деяких сценарних варіантів і їх зіставлення. Найчастіше використовують два варіанти - песимістичний і оптимістичний, один з яких визначається як основний, але ми вважаємо за прийнятне опрацьовувати три варіанти: песимістичний (або помірно консервативний), оптимістичний (найбільш сприятливий) і реалістичний (усереднений).

Методологічні основи технології довгострокового прогнозування ще не набули широкого висвітлення й визнання, поки відпрацьовуються та обговорюються тільки в науковому середовищі. Виходячи з практики застосування, можна позначити основні методологічні елементи довгострокового прогнозування, які застосовні для використання в регіонах.

З погляду управління довгостроковий прогноз повинен давати такі можливості: виявляти ймовірнісні точки насичення й перелому тенденцій, що сформувалися; визначати умови досягнення цільових орієнтирів соціально-економічного розвитку; оцінювати наслідки реалізації масштабних проектів на тривалу перспективу. Приблизні межі довгострокового розвитку подано на рис. 3.

Рис. 3 Фактори довгострокового розвитку регіону

Цільовими установками розвитку регіону може бути як вирішення проблем загальнорегіонального рівня (наприклад, структурна перебудова регіонального господарства), так і здійснення завдань вужчого, конкретного характеру (наприклад, розвитку галузі освіти або охорони здоров'я).

На рис. 4 подано принципову класифікацію регіональних програм за рядом ознак, що дає змогу певним чином висвітлити ту чи іншу програму. За цією класифікацією кожну регіональну програму можна охарактеризувати одночасно за кількома класифікаційними ознаками.

Рис. 4 Класифікація регіональних програм розвитку

Основними принципами відбору проблем для їх вирішення з використанням цільової програми є: особлива значущість проблеми для здійснення структурних змін і підвищення ефективності соціально-економічного розвитку регіону; створення умов, що стимулюють інноваційну й інвестиційну активність господарюючих суб'єктів і використання науково-технічних досягнень у регіоні; координація міжгалузевих виробництв, створення коопераційних зв'язків у технологічно пов'язаних галузях; підвищення бюджетного потенціалу районів і міст; забезпечення соціальних гарантій населення.

Взаємопов'язана сукупність прогнозування, планування та програмування є цінним блоком дієвих інструментів організаційно-економічного механізму державного управління стійкого розвитку регіонів, яким потрібно уміло й системно користуватися. На сучасному етапі розвитку регіонів визначився й удосконалюється новий підхід до розробки перспективних напрямів їх прогресивного руху, що називають стратегічним. Цей підхід полягає в тому, що регіон розглядається як відкрита система, основні передумови ефективного функціонування якого перебувають не тільки у внутрішньому середовищі, а й поза ним, тобто в зовнішньому середовищі. Важливою частиною стратегічного управління регіоном є стратегічне планування, яке полягає у формуванні цілей і завдань, аналізі існуючого стану речей, визначенні основних проблем розвитку, вивченні можливих варіантів подальшого функціонування, побудові сценаріїв розвитку з різнобічним урахуванням зовнішніх і внутрішніх чинників, виборі на основі цього стратегічних напрямів діяльності й адекватних засобів досягнення цілей.

Модель стратегічного планування стійкого розвитку регіонів подано на рис. 5.

Рис. 5 Теоретико-методична модель стратегічного планування стійкого розвитку регіонів

Разом з розробкою загальної стратегії соціально-економічного розвитку регіону можливе формування окремих стратегій за напрямами розвитку, наприклад інноваційної, інвестиційної, структурної, фінансово-бюджетної тощо. Систему таких стратегій подано на рис. 6.

Рис. 6 Система важливих стратегій розвитку регіонів

Розробка стратегій за окремими напрямами діяльності має місце в регіонах і зумовлена в основному гострими проблемами або високою значущістю конкретної сфери регіонального господарства.

У третьому розділі - “Формування системного підходу в державному управлінні структурними перетвореннями в регіонах” - запропоновано системний підхід до побудови моделі регіональної ринкової інфраструктури через виділення в її складі чотирьох підсистем.

Сьогодні регіони України не відповідають формату економічних і соціальних процесів відкритого ринку. Деякі регіони не в змозі забезпечувати конкурентоспроможність власного господарства навіть у межах держави. Насамперед не знайшли себе в новій економіці ті поселення, які історично мали слабку промислову чи аграрну виробничу базу. Внутрішня сировинна й виробничо-територіальна організація більшості регіонів країни не забезпечує їх самостійного сталого розвитку. В результаті колишньої політики розміщення виробничих сил приблизно четверта частина всіх регіонів має монопрофільну економіку, і основним джерелом формування їх бюджетів виступають не виробничі мережі, а великі вертикально-інтегровані корпорації.

Отже, виникає необхідність структурної перебудови народного господарства регіону, яка є складовою системної державної економічної політики. Її слід розглядати як підсистему, яка тісно пов'язана з інноваційною, інвестиційною, науково-технічною, промисловою, аграрною, сервісною, фінансовою, соціальною політикою регіону. При цьому в сукупності названих підсистем структурна посідає особливе місце, що зумовлено необхідністю встановлення впорядкованих структурно-функціональних взаємозв'язків між усіма складовими регіонального господарства.

Принципове значення має взаємозв'язок між структурною, інноваційною та інвестиційною політикою. По суті, перша визначається двома останніми, оскільки зміна тих чи інших структурних зв'язків, економічних пропорцій здійснюється, перш за все, через кількісні і якісні зміни основних компонентів кожного структурного елемента. А це зробити без інвестицій і інновацій у сучасних умовах глобального технологічного перевороту неможливо.

Організація структурної перебудови в регіоні передбачає, перш за все, активну участь держави, що зумовлено стратегічним підходом до намічених перетворень. Державний вплив на структурні перетворення в умовах змішаної економіки має враховувати вимоги ринку, але повністю орієнтуватися на ринкову самоорганізацію при проведенні структурної перебудови не можна. Всі ринкові процеси і явища, що викликають структурні зміни в економіці, впливають на різні аспекти структури народного господарства як позитивно, так і негативно (з погляду інтересів суспільства). Тому цілком природно, що сукупність методів державної структурної політики не може пасивно співіснувати із чинниками ринкового самоналаштування пропорцій і структурних зв'язків. Вона покликана своїм впливом посилювати позитивний і послаблювати негативний вплив ринкових важелів структурної трансформації на основі критерію динамічної оптимальності структури.

На сьогодні проблема структурної перебудови є маловивченою як з теоретичного, так і з практичного погляду, тому потребує наукового обґрунтування. У концепції стійкого регіонального розвитку було сформульовано визначення поняття “структурна перебудова”, під якою ми розуміємо науково обґрунтовану, ретельно сплановану, узгоджену за ресурсами, організаційно підготовлену й чітко керовану систему взаємопов'язаних прогресивних перетворень у способах, формах, пропорціях і методах суспільного відтворення, що спричинюють зміну економічних, фінансових, організаційних, соціальних відносин та забезпечують підвищення конкурентоспроможності економіки, її окремих галузей і господарюючих суб'єктів, збалансованість процесів і обсягів виробництва, реалізації, споживання й накопичення, а також складових валового продукту з метою задоволення ринкового попиту та підвищення якості життя населення.

Головною метою структурної перебудови народного господарства є зростання якості життя людей завдяки системному підвищенню ефективності суспільного відтворення та збільшенню національного доходу.

Оскільки структурна перебудова народного господарства є багаторівневою, то вона здійснюватиметься стосовно окремих підприємств, галузей, сфер діяльності, територій, регіону в цілому. При цьому починати потрібно з основної ланки економіки - підприємств і організацій різних форм власності в усіх галузях народного господарства.

Реалізація програми структурної перебудови була покликана забезпечити:

створення структури виробництва, збалансованого із структурою внутрішніх потреб у продукції і можливостями її імпорту, експорту;

формування умов для нормального відтворення трудових ресурсів;

створення умов для раціонального використання виробничих потужностей ресурсного потенціалу;

формування інституційної структури економіки, що забезпечує ефективне її функціонування на ринкових принципах;

оптимізацію мережі бюджетних установ і обсягів їх фінансування на основі пооб'єктної інвентаризації;

формування фінансової самодостатності міст і районів регіону.

Методологічну основу розробки програми структурної перебудови народного господарства регіонів становить системний підхід, що дає можливість дослідити складні багаторівневі господарські комплекси, їх складові, елементи (об'єкти) і процеси; виявити сутнісні зв'язки, відносини і пропорції як усередині регіональної системи, так і за її межами. Для вивчення стану народного господарства й формування програми структурної перебудови було використано метод системно-структурного аналізу, програмно-цільовий і міжгалузевих балансів. Взаємопов'язане використання сукупності цих методів дає можливість системно вирішувати порушену проблему.

У ході розробки програми структурної перебудови економіки було визначено пріоритети, на реалізацію яких слід орієнтувати діяльність регіональної влади і які мають бути покладені в основу державної соціально-економічної політики, зокрема:

перелік галузей (підгалузей), конкретних виробництв, розвиток яких є найбільш важливим і виправданим з погляду соціально-економічних критеріїв;

перелік найбільш критичних соціально-економічних проблем, для вирішення яких доцільно розробити й реалізувати комплексні цільові програми;