Формування механізмів державного управління сталим розвитком регіонів України

основні напрями інституційних перетворень і державної соціально-економічної політики.

Фундаментальною основою, стратегічною рушійною силою структурної перебудови стійкого регіонального розвитку має бути активізація інноваційної діяльності, причому в трьох аспектах:

розвиток базисних інновацій шляхом створення наукоємної продукції в машинобудуванні, приладобудуванні, електротехнічних виробництвах, мікробіології тощо;

розширення впровадження інновацій у всіх галузях і сферах народного господарства; формування “точок” і “полюсів” розвитку;

активна дифузія інновацій - просування новітніх технологій і продуктів від центру на периферію з одночасною підготовкою й перепідготовкою кадрів для подальшого створення територій інноваційного профілю: технополісів, агрополісів.

Програма структурної перебудови економіки й соціальної сфери виступає ефективним інструментом організаційно-економічного механізму управління регіоном, що дасть змогу поєднати державні, відомчі, галузеві та місцеві інтереси з метою подальшого сталого розвитку регіону.

Важливе місце в системі заходів із структурною перебудови регіонального господарства належить реструктуризації державної власності, яка все ще в багатьох регіонах залишається значною. Питання реформи держсектора є актуальними сьогодні практично для всіх регіонів.

Cтруктурна перебудова в регіоні повинна базуватися на системному підході, збалансованій координації та регулюванні регіональними органами управління.

Для соціально-економічного розвитку регіонів і структурної перебудови регіонального господарства велике значення має ринкова інфраструктура.

Інфраструктурне забезпечення слід розглядати як складну сукупність різного роду організаційно-економічних комунікацій, а результатом інфраструктурної діяльності є різноманітні послуги. В роботі дано визначення ринкової інфраструктури, яка розуміється як складна економічна категорія, підсистема ринкової економіки, що включає сукупність підприємств, зв'язків між ними та інституційних умов, які забезпечують здійснення певних видів діяльності, процесів і процедур, що виражаються в послугах, які задовольняють конкретні потреби господарюючих суб'єктів та населення й тим самим сприяють конкуренції та безперебійному функціонуванню ринкового господарства.

Ринкову інфраструктуру доцільно вивчати за допомогою системного підходу, що дає змогу визначати основні елементи системи, найбільш суттєві зв'язки і взаємозалежності між ними; виявляти процеси, тенденції, суперечності і проблеми функціонування системи в цілому.

Регіональну ринкову інфраструктуру необхідно аналізувати як складну організаційно-економічну систему. При цьому можна назвати такі її системні характеристики:

цілепокладання (сприянні забезпечення успішного функціонування учасників ринкових відносин відповідно до мети їх діяльності);

ієрархічність (наявність підсистем, елементів, взаємозв'язків і взаємозалежностей між ними);

різнорідність структурного складу й функціональних елементів;

унікальність (оригінальність, відмінність від інших аналогічних систем);

відкритість (можливість входу та виходу структурних одиниць);

певна самостійність окремих структурних елементів (господарюючих суб'єктів);

багатоаспектність функціонування й результатів, багатопрофільність діяльності, безліч видів послуг і різноманітний ефект);

динамічність (високий ступінь кількісних і якісних змін);

здатність до самоорганізації, саморозвитку (здатність міняти свій склад і властивості під дією змін у внутрішньому й зовнішньому середовищі, схильність до нововведень);

багатокритерійність оцінок ефективності (як процесів, що відбуваються в системі, так і її діяльності в цілому).

На основі аналізу регіональної ринкової інфраструктури (як складної розгалуженої системи) виділено в її складі чотири підсистеми: структурну; функціональну; інституційну; нових знань і розвитку.

Модель регіональної ринкової інфраструктури подана на рис. 7.

Рис. 7 Модель регіональної ринкової інфраструктури

У процесі модернізації зазнають якісних змін усі підсистеми регіональної ринкової інфраструктури (структурна, функціональна, інституційна, нових знань і розвитку) і їх складові, що позитивно позначається на послугах, які надаються, і, відповідно, на ринковій життєдіяльності суб'єктів регіональної економіки. Важливо відзначити, що оновлення ринкової інфраструктури не повинно відставати від темпів розвитку регіональної економіки, у зв'язку із чим її модернізація має все більше сприяти структурним перетворенням у регіоні.

На сучасному етапі науково-технічного прогресу відбувається якісне піднесення в розвитку ринкової інфраструктури, що пов'язане з її технологічним переозброєнням на базі високих, насамперед інформаційних, технологій. Модернізуються фондові біржі, позабіржові електронні торгові системи. Особливу роль відіграють Інтернет-технології. Швидко розвиваються мережеві електронні компанії, особливо Інтернет-магазини.

З метою подальшої модернізації регіональної ринкової інфраструктури в сучасних умовах дуже актуальним є створення електронних торгових майданчиків і магазинів, впровадження системи електронної комерції. За допомогою електронних технологій суттєво змінюються економічні відносини на різних ринках, додаючи їм масштабного мережевого характеру.

Існуюча на сьогодні структура доходів місцевих бюджетів свідчить про посилення тенденцій до централізації бюджетно-фінансових ресурсів, що виявляється, зокрема, у зростанні питомої ваги міжбюджетних трансфертів. Якщо у 2002 р. частка трансфертів у доходах місцевих бюджетів становила 31,2%, у 2003 р. - 34,2%, у 2004 р. - 42,5%, у 2005 р. - 43,5%, то у 2006 р. цей показник становив 46,1%. Також зменшувалась частка доходів місцевих бюджетів без урахування міжбюджетних трансфертів у структурі зведеного бюджету - від 31,4% у 2002 р. до 23,1% на 2007 р., упродовж 2000-2007 рр. частка перерозподілу ВВП через місцеві бюджети в середньому стабілізувалась на рівні 7,8% (зменшилась з 11,5% у 1992 р. до 7,3% у 2007 р.), що становить приблизно чверть частки ВВП, яка перерозподіляється через зведений бюджет України.

Такі тенденції до централізації фінансових ресурсів суперечать загальній практиці децентралізації повноважень на користь органів місцевого самоврядування, що відбувається в Україні. Органи місцевої влади наділені достатнім обсягом повноважень для втілення необхідних заходів. Аналіз переліку повноважень, якими наділені органи місцевої влади, свідчить, що в Україні дотримуються положення Європейської хартії про місцеве самоврядування - здійснення державних повноважень переважно покладається на органи влади, що найбільш близькі до громадян, тим самим має забезпечуватися повніше врахування інтересів кожного громадянина. Натомість структура доходів свідчить про збереження значних бюджетно-фінансових повноважень у органів центральної влади. Тим не менше, в унітарній країні, якою є наша держава, структура доходів місцевих бюджетів має відображати баланс самодостатності органів місцевої влади й фінансової залежності від держави.

Структура доходів місцевих бюджетів складає податкові надходження в розмірі 77,6% від усіх надходжень місцевих бюджетів (без урахування міжбюджетних трансфертів); неподаткові надходження - 12%; доходи від операцій з капіталом - 6,7%; надходження до цільових фондів - 3,7%. Найбільшим джерелом доходів місцевих бюджетів залишається податок доходів фізичних осіб. Другим за вагою джерелом надходжень до місцевих бюджетів залишається плата за землю.

Концепція реформування місцевих бюджетів передбачає зміцнення фінансової основи місцевого самоврядування: підвищення рівня самодостатності місцевих бюджетів шляхом удосконалення податкового законодавства відповідно до напрямів реформування податкової системи, зокрема системи місцевих податків і зборів та механізму здійснення зарахування податку з доходів фізичних осіб; оптимальний розподіл податків і зборів (обов'язкових платежів) між державним та місцевими бюджетами, передача окремих джерел доходів місцевим бюджетам (частина податку на прибуток, збір за спеціальне водокористування, плата за видачу ліцензій та інших); перерозподіл доходів між місцевими бюджетами.

Існуюча практика формування місцевих бюджетів свідчить, що самостійність прийняття рішень органами місцевого самоврядування зумовлена гнучкістю та диференційованістю джерел фінансування. Позитивно зарекомендували себе механізми не тільки вертикального (від бюджету вищого рівня до нижчого), а й горизонтального вирівнювання (між бюджетами одного рівня). Введення подібних механізмів в Україні ускладнене зосередженістю перерозподільного центру бюджетних коштів на рівні держави й економічною невмотивованістю передачі коштів між бюджетами одного рівня.

Сьогодні регіони України мають різне соціально-економічне становище. Проблема витягування відсталої периферії може бути вирішена тільки за умови економічного розвитку міст-центрів. Саме міста, в яких концентруються економічні ресурси й людський капітал, здатні транслювати нововведення в навколишній простір, повільно підтягувати за собою спочатку напівпериферійні, а потім і більш віддалені регіони.

У четвертому розділі - “Формування моделі суспільного розвитку регіонів України” - розглянуто різні рівні та види регіональної політики, визначено місце та значення державної регіональної політики, удосконалено визначення рівнів і видів регіональної політики щодо сільських територій.

Сьогодні в Україні довгострокова соціальна стратегія практично відсутня. Спостерігається також недостатнє стратегічне осмислення ролі й функцій соціальної політики в українському суспільстві. Логіка розвитку процесів суспільного реформування в Україні потребує докорінної зміни підходів держави, суспільства та бізнесу до проблем соціального розвитку країни. Високий рівень суспільного “попиту” на активну соціальну політику вимагає від влади активних кроків щодо досягнення цілей соціального захисту та соціального розвитку. З огляду на це актуальності набуває потреба у виробленні оптимальної моделі соціальної політики в контексті сучасних концепцій управління та реалій ринкової економіки.

Важливо підкреслити, що необхідність реформування соціальної сфери постала, перш за все, через існування ресурсного дефіциту. Треба враховувати і той факт, що, відповідно до світових тенденцій, ресурсні потреби соціальної сфери найближчим часом різко зростуть, і навіть в умовах розвутої економіки посиляться труднощі в її ресурсному забезпеченні. Це засвідчує безперспективність перерозподільних моделей соціального захисту та вимагає узгодження соціальної політики із цілями зростання ВВП на душу населення, продуктивності праці та ефективності виробництва.

Вибір основних пріоритетів соціальної політики держави безпосередньо залежить від стратегічної мети соціально-економічного розвитку регіонів. В Україні як у діяльності держави, так і в діяльності структур громадянського суспільства, що формується, в останні десятиріччя закріпився підхід до соціальної політики, який базується на пріоритетності гуманного підходу для реалізації функцій держави. Зусилля спрямовувалися на адресну соціальну допомогу в першу чергу тим соціальним прошаркам, які найбільше цього потребують - найбіднішим, малозабезпеченим, соціально вразливим, непрацездатним групам населення. Водночас диспропорції в розвитку регіонів породжують явища все більшого розшарування населення залежно від рівня соціально-економічного розвитку регіонів, де воно проживає.

Виникнення проблем регіонального розвитку зумовлено комплексом факторів як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру. Зарубіжний досвід показує, що територіальні диспропорції наявні практично в усіх країнах. Крім того, практика країн, які пройшли трансформацію соціальних систем, доводить, що збільшення диспропорцій соціального розвитку є об'єктивним процесом. При цьому ринкові механізми не завжди здатні подолати значні міжрегіональні відмінності. Саме тому в розвинутих країнах вони доповнюються інструментами державного регулювання. Таким чином, аналіз чинної нормативно-правової бази свідчить, що сучасна методика аналізу стану соціально-економічного розвитку регіонів не визначає якість регіонального соціального управління, передусім, через відсутність комплексного підходу, єдиного переліку індикаторів, яка б застосовувалися на державному рівні як своєрідний стандарт, та ефективної системи моніторингових спостережень за їх динамікою. Сьогодні вона переважно має на меті отримання від регіонів інформації щодо виконання фінансових показників та інших зобов'язань перед центральними органами виконавчої влади, а також побудову різних інтегральних індексів та рейтингових оцінок. Однак її застосування не дає змоги визначати конкретні соціальні проблеми окремих регіонів і шляхи їх подолання, сформувати стратегію державної регіональної політики та соціально-економічного розвитку регіонів. Останнє є надзвичайно важливим як для центральних органів виконавчої влади, відповідальних за реалізацію державної політики регіонального розвитку, так і для органів державної влади та місцевого самоврядування регіонального рівня. Саме тому актуальним є вдосконалення методологічних і методичних засад забезпечення регіонального розвитку на основі здійснення діагностики та моніторингу соціального розвитку регіонів.

Для подолання визначених недоліків загальні методичні основи аналізу та оцінювання регіональних диспропорцій соціального розвитку на концептуальному рівні повинні включати: системний аналіз проблеми та її структуризацію, визначення основних компонентів і напрямів аналізу диспропорцій регіонального соціального розвитку; формування переліку показників і статистичної бази даних регіонального соціального розвитку за кожним з обраних компонентів; обробку даних, здійснення розрахунків, аналіз та інтерпретацію отриманих результатів.

При здійсненні системного аналізу проблеми пропонується виходити із загальної гіпотези про наявність певного порядку в об'єкті дослідження, а саме: систематичного характеру регіональних відмінностей соціального розвитку. Доведено, що за його результатами необхідно визначити 15 основних компонентів - складових регіонального соціального розвитку, а також окремі індикатори (показники) за кожним з компонентів: демографічний розвиток; ринок праці; доходи населення; освіта; охорона здоров'я; культура та відпочинок; транспорт і комунікації; житлово-комунальне господарство; екологічний стан та безпека життєдіяльності; реальний сектор; фінансовий сектор; інвестиційна діяльність; споживчий ринок та сфера послуг; малий бізнес; організацію соціального діалогу.

Аналіз й оцінювання міжрегіональних відмінностей і їх динаміки в Україні за окремими складовими соціального розвитку дають можливість визначати пріоритетні напрями зменшення виявлених диспропорцій для кожного з регіонів України. При цьому як критерії формування переліку пріоритетів можуть використовуватись рівні обраних для аналізу показників (найбільші або найменші значення для всієї сукупності регіонів, залежно від позитивного чи негативного змістовного навантаження кожного конкретного показника), а також їх динаміка впродовж обраного для дослідження періоду.

З урахуванням викладених вище пропозицій методика комплексного оцінювання стану соціального розвитку регіонів має поєднувати в собі два етапи: побудова інтегральної оцінки регіонального розвитку із застосуванням спеціальних методів математичного згортання окремих індикаторів; визначення типу регіонального розвитку з використанням будь-якого класичного індикатора з арсеналу математичної статистики, що застосовується для оцінювання розкиду (розсіювання) компонент вектора від середнього значення.

Синтез цих двох підходів дасть змогу отримати інформацію як про стан соціального розвитку кожного регіону порівняно з іншими, так і про ситуацію за окремими складовими регіонального соціального розвитку на національному та регіональному рівнях.

У свою чергу, процес діагностики і моніторингу соціального розвитку регіонів має охоплювати:

формування системи критеріїв та індикаторів (показників), забезпечення їх відображення в державній статистичній звітності, визначення нормативних значень цих індикаторів;

створення системи моніторингових спостережень, що забезпечуватиме відстеження, аналіз та прогнозування обраних показників, оцінювання дієвості засобів державної регіональної політики, що застосовуються.

Запропонована схема моніторингу регіонального соціального розвитку дасть змогу забезпечувати:

1) періодичне збирання й аналітичне опрацювання інформації за встановленим переліком індикаторів, оцінювання траєкторії та динаміки процесів за окремими складовими соціального розвитку, ідентифікацію типових проблем для регіонів;

2) визначення пріоритетів, розробку її обґрунтування програмно-цільових заходів, опрацювання альтернативних варіантів управлінського впливу та їх ресурсного забезпечення;

3) прогнозування передбачуваних результатів і строків їх отримання.

Ця схема надає можливість ураховувати основні стратегії забезпечення соціального розвитку залежно від можливостей регіону та характеру ситуації: запобігати негативним процесам, покращувати наявну динаміку показників, компенсувати збитки.

Для регіонального соціального розвитку принциповим є визначення граничних значень показників, за межами яких соціальна сфера регіону функціонує в екстремальних умовах, а відтак, виникає загроза її руйнування та виникнення некерованих соціальних процесів. Відповідні граничні значення показників мають визначатися з урахуванням особливостей періодів розвитку економіки, що зумовлює можливість використання їх варіантної оцінки для регіонів.

Надзвичайно важливим є забезпечення доступності даних моніторингу для регіональних органів державної влади та місцевого самоврядування, їх участі на усіх етапах його реалізації відповідно до визначеної компетенції, а також зворотного зв'язку з центральними органами виконавчої влади, відповідальними за реалізацію державної регіональної політики.

Аналіз динаміки процесів, що визначають рівень життя сільського населення на сучасному етапі, вказує на незадовільний стан соціального розвитку сільських територій, для яких сьогодні характерні глибока демографічна криза, відсутність мотивації до праці, безробіття, відплив трудових ресурсів, занепад соціальної інфраструктури та “вимирання” населених пунктів.

Прагнення України до інтеграції в європейське співтовариство потребує нагального коригування ситуації, що склалася на селі, та якнайшвидшого прийняття рішень у цій сфері розвитку людського потенціалу нашої держави.

Без подолання негативних тенденцій у розвитку сільських територій, де мешкає 31,9% населення України, наша держава не зможе ефективно конкурувати з економічними системами інших розвинутих країн, у яких рівні життя сільського та міського населення максимально зближені. Диференціація рівнів життя сільського та міського населення в Україні загрожує відпливом найбільш активної та працездатної частини сільського населення до міст, активізує зовнішню трудову міграцію, що робить занепад сільських територій самовідтворюваним процесом.

Несприятливі тенденції щодо погіршення рівня та якості життя в сільській місцевості спостерігаються у таких сферах: демографічна сфера; стан ринку праці; розвиток соціальної та побутової інфраструктури.

Поліпшення соціального та економічного становища на селі вимагає, насамперед, здійснення комплексних ринкових перетворень в агропромисловому комплексі країни:

вироблення дієвих економічних механізмів стимулювання та підтримки розвитку аграрного виробництва у ціновій, кредитній, податковій політиці та відповідного інституційного забезпечення;

розвитку механізмів залучення в сільське господарство капіталу промислових підприємств, фінансових і сервісних структур шляхом організації великотоварного агропромислового виробництва;

упровадження ринкових механізмів регулювання цін на аграрних ринках, скорочення кількості посередницьких ланок між сільгоспвиробником та кінцевим споживачем його продукції;

посилення антимонопольного контролю за цінами на матеріально-технічні ресурси, енергоносії і послуги, що надаються сільськогосподарським товаровиробникам, з метою оптимізації їх витрат;

заохочення, в тому числі з використанням змішаного інвестування, розвитку інфраструктурних елементів аграрного ринку: постачально-збутових систем, транспорту сільгосппродукції, засобів нагромадження та зберігання сільгоспсировини;

заохочення розвитку малого бізнесу у сферах виробництва та переробки сільськогосподарської продукції;

сприяння розвитку територіальних підприємницьких мереж (регіональних кластерів) у сільських регіонах, орієнтованих на матеріально-технічне постачання сільгоспвиробництва та переробку, зберігання і збут сільгосппродукції.

У п'ятому розділі - “Механізми становлення системи стійкого розвитку регіонів” - подано результати дослідження щодо формування понятійного апарату і теоретичну модель комплексного державного механізму управління сталим розвитком регіонів України, надано рекомендації з узагальнення підходів до методології управління сталого розвитку регіонів шляхом побудови матриці показників визначення ефективності управління сталим розвитком регіонів.

В організаційно-технологічному плані основними структурними елементами системи моніторингу та прогнозування є: інформаційно-аналітична підсистема моніторингу, призначена для автоматизації процесу збору даних; інформаційно-аналітична підсистема прогнозування, що реалізує функції оцінювання й прогнозування виконання нормативів програм; інформаційна підсистема візуалізації, що забезпечує функції подання результатів моніторингу й прогнозування, та інформаційна система захисту інформації. В управлінському плані вирішальне значення мають перші дві складові системи.

Основними принципами еколого-економічної ефективності проектів, що дають змогу враховувати соціальні ефекти в обох випадках, є: 1) включення екологічних витрат і вигід до фінансових потоків при аналізі проекту й моделюванні його фінансового забезпечення; 2) врахування всього періоду впливу проекту на навколишнє середовище й населення, фактору часу як одного з інструментів для визначення довгострокових екологічних і соціальних наслідків реалізації проекту; 3) поширення просторових меж проекту відповідно до його позитивного впливу на навколишнє середовище; 4) урахування всього спектра соціально бажаних результатів й інтересів для аналізу можливості усунення суперечностей на ранніх стадіях прийняття управлінських рішень і, відповідно, аналіз розподілу вигід і шкоди від здійснення проекту між окремими складовими територіальної громади.

Узагальнення підходів до методології управління сталого розвитку регіонів через виділення матриці показників визначення ефективності управління сталим розвитком регіонів. На першому рівні встановлюють внутрішні показники, до яких належать індикатори якості навколишнього середовища регіону й рівень екологічної свідомості його населення. Другий рівень включає зовнішні показники, які характеризують залежність регіонів від зовнішніх факторів. Третій - процесуальну складову управління, питомі показники впливу регіону на навколишнє середовище. На четвертому рівні визначаються абсолютні показники цього впливу.

Аналіз вітчизняної практики моделювання стійкого розвитку на регіонів дає підстави здійснити певні узагальнення як успіхів, так і проблем у цій сфері. Пошук оптимальної моделі розвитку регіонів України здійснюється насамперед управлінцями-практиками. На сьогодні основні напрями пошуків зорієнтовані на визначення механізмів управління, які б дали можливість регіонам забезпечити матеріально-фінансовий фундамент самодостатнього соціально-економічного сталого розвитку. Значна увага приділяється розробці інвестиційної моделі розвитку регіонів, зорієнтованій на формування привабливих для інвесторів умов і на цій основі залученні коштів для розвитку. Важливою проблемою є диференціація моделей сталого розвитку для громад, великих міст і малих міст, оскільки дуже часто при однакових цілях сталого розвитку мають бути задіяні різні механізми їх реалізації. Слід також підкреслити, що будь-яка модель сталого розвитку регіонів формується на основі розробки адекватної системи управління процесом реалізації вказаної моделі, а тому становлення сучасної системи управління регіонів на засадах сталого розвитку є системостворювальним компонентом будь-якої моделі.

Загалом, розробка моделі сталого розвитку регіонів включає в себе визначення сутності, параметрів і структурних елементів соціально-економічної та соціокультурної моделі міста в умовах переходу до сталого розвитку. Модель ґрунтується на Концепції соціально-економічного розвитку середньо- або довгострокового характеру. Остання формулює узагальнену візію майбутньої моделі та її основні системоутворювальної ідеї. На основі концептуальних засад сталого розвитку формулюються основні складові моделі. Передусім це стосується формування нової типології та цільових орієнтирів розвитку господарських систем регіонів з упровадженням критеріїв соціоцентричного цілепокладання, основних форм власності; рівнів інтересів; форм регулювання; розподільних механізмів. Відповідно до нового розуміння цілей соціально-економічного розвитку моделюється структурна перебудова економіки регіонів на базі створення структуроутворювальних схем (кластерів). Важливим є впровадження принципів етичного господарювання та відповідального бізнесу, що лежить в основі формування гуманоцентричних вимірів моделі сталого розвитку регіонів, базовими складовими якого є збалансованість і стійкість економічного зростання. Соціокультурна складова моделі враховує традиції, менталітет, ціннісні орієнтири місцевого населення.

Управлінська підсистема моделі включає механізм програмно-цільового управління муніципальним утворенням, формування та використання місцевого бюджету. Критерії й показники ефективності діяльності системи управління орієнтуються також на цільові установки моделі, пов'язані з орієнтацією господарських механізмів на забезпечення потреб людини. Цьому слугують індикатори сталого розвитку регіону, диференційовані за певними групами показників, що відображають ті чи інші сфери життєдіяльності регіонів. Це стосується насамперед рівня і якості життя; рівня економічного розвитку; ресурсного забезпечення; стану охорони здоров'я; освіти; культури; соціального захисту; екології; безпеки тощо.

Механізм реалізації моделі сталого розвитку регіону має спиратися на створення інноваційних структур регіонального рівня, до яких доцільно віднести науково-дослідний центр сталого розвитку регіону, інформаційно-аналітичний центр, структури спеціалізованого управління комунальним сектором, туризмом, логістикою, маркетингом, а також комунальний банк, муніципальний розрахунковий центр тощо. До механізму реалізації моделі також слід включити створення спеціальної системи освіти в галузі сталого розвитку для керівників місцевої громади та жителів. Необхідно також передбачити певні зміни адміністративно-територіального характеру для оптимізації процесу управління впровадженням моделі сталого розвитку регіону.

ВИСНОВКИ

Дисертаційне дослідження надало можливість отримати нові результати в галузі державного управління, які в сукупності розв'язують важливу наукову проблему щодо формування механізмів державного управління сталим розвитком регіонів України на основі розроблення узгоджених теоретико-методологічних засад наукового вивчення цього суспільного явища та побудови теоретичної моделі організаційно-економічного механізму державного управління сталим розвитком регіонів. Це дозволяє сформулювати такі принципові положення та висновки:

1. Сучасна система регіонального управління повинна задовольняти таким вимогам: здійснювати науково обґрунтоване стимулювання й регулювання розвитку регіону відповідно до загальнодержавної соціально-економічної політики та ринкових умов господарювання; забезпечувати системність, цілісність, збалансованість, внутрішню консолідацію регіонального господарства; формувати гнучкість, адаптивність регіонального господарства й ефективну реалізацію власного специфічного потенціалу; оптимізувати комбінацію чинників розширеного суспільного відтворення на різних його стадіях; координувати процеси структурної перебудови регіонального господарства; сприяти формуванню інноваційної моделі регіональної економіки; інтегрувати соціально-економічні інтереси різних категорій регіонального співтовариства на благо розвитку регіону; стимулювати й підтримувати креативність у всіх сферах життєдіяльності регіонального співтовариства; створювати стратегічне бачення розвитку регіону та організовувати реалізацію стратегічних планів; налагоджувати взаємовигідну міжрегіональну співпрацю; підвищувати конкурентоспроможність регіону й активно запроваджувати в систему світогосподарських зв'язків.

2. Нормативно-організаційними механізмами формулювання та реалізації моделі сталого розвитку регіонів є сукупність програмно-проектних документів, які програмують необхідні зміни у межах реалізації цілей управлінської діяльності органів місцевого самоврядування та державної влади. Узагальнюючим документом має стати Програма сталого розвитку регіону, значущість якої визначається процедурою затвердження в органах державної влади. Загалом, має бути утверджена спеціальна нормативна база сертифікації вказаних програм на рівні обласних державних адміністрацій та Кабінету Міністрів України, яка поки що відсутня в Україні. При розробці цих програм доцільно використовувати як існуючі в країні уніфіковані й апробовані структури, так і новації, запозичені з передового досвіду та розробок науковців. У будь-якому випадку основою програм сталого розвитку регіонів мають бути прогнози розвитку відповідних галузевих комплексів і конкретні механізми їх реалізації на території регіону в контексті досягнення цілей сталого розвитку та залучення необхідних для цього інвестиційних ресурсів. Механізмом реалізації програм зазвичай є бізнес-плани й інвестиційні проекти, які ініціюються органами управління чи підтримуються ними після проходження відповідних конкурсних процедур.

3. У програмно-цільовому підході важливе значення має ефективність функціонування й виконання програм. Для виявлення оптимального варіанту програми підходять такі критерії, як: мінімум часу реалізації при заданих обмеженнях на ресурси та кінцевих показниках; мінімум витрат на реалізацію при фіксованих кінцевих показниках і часі реалізації; мінімум відхилення кінцевих показників від встановлених нормативів при заданих витратах і часі реалізації. Обмеженість фінансових, матеріальних та інших ресурсів робить неможливою й недоцільною одночасну розробку великої кількості програм. Мова йде, таким чином, про неодмінне ранжирування й відбір найбільш актуальних і перспективних проблем з-поміж потенційних. Вивчення практичної діяльності з програмування у ряді регіонів показує, що в більшості з них переважає зважений, організаційно й економічно обґрунтований підхід до розробки та оцінювання програм. Разом з тим у деяких випадках виявляються окремі недоліки, які узагальнено можна описувати так: перенесення форм і методів державного програмування, прийнятого на державному рівні, без необхідного заломлення на рівень регіону; недостатність нормативних, методичних і організаційно-управлінських основ для науково обґрунтованого програмування; спроби одночасної реалізації великої кількості програм, не підкріплених необхідними матеріальними, технічними й фінансовими ресурсами; дефіцит об'єктивної (незалежної) експертизи програм; нереальність термінів виконання заходів і завершення програм; безсистемність у моніторингу великої кількості програм. Наявність таких недоопрацювань знижує ефективність програмування й не кращим чином позначається на процесах потенційного розвитку регіону. Тому подальше вдосконалення програмування як ефективного інструменту організаційно-економічного механізму регіонального управління є важливим завданням регіонів.

4. Стратегічне управління регіоном повинно виходити з певних принципових положень, що передбачають таке: органи управління мають уявлення про те, яких цілей потрібно досягти в майбутньому; основні джерела проблем приховані в зовнішньому середовищі; ключовою складовою стратегічного управління є стратегічне планування; система має здатність своєчасно розпізнавати проблеми, складнощі, загрози; вона має володіти арсеналом засобів для їх вирішення або усунення; управлінська реакція на небезпеки й загрози випереджає їх настання; потенціал системи управління швидко підлаштовується під можливості, що відкриваються, і нові перспективи.

5. У дисертаційній роботі виокремлено пріоритетні напрями державної політики, що спрямована безпосередньо на забезпечення стійкого підвищення рівня та якості життя сільського населення. Серед них: інвентаризація, впорядкування та ефективне впровадження існуючих цільових програм державного стимулювання розвитку сільських територій України з метою гарантування забезпечення їх належного фінансування; створення системи моніторингу демографічної ситуації в сільських територіях та інформаційного забезпечення досліджень у цій сфері, встановлення конкретних пріоритетів та адресних заходів демографічної політики по кожному із сільських регіонів з урахуванням особливостей демографічних показників у регіональному розрізі; поліпшення стану соціального забезпечення пенсіонерів за віком, розвиток системи сервісних служб та спеціалізованих закладів для літніх людей, створення умов для ефективного використання трудового потенціалу людей пенсійного віку в сільській місцевості, з метою зниження рівня демографічного навантаження; здійснення заходів щодо підвищення ефективності управління соціальною сферою та якості соціальних послуг, зокрема шляхом реорганізації та впровадження страхових схем в охороні здоров'я, диверсифікації постачальників соціальних послуг; активізація державної політики на ринку праці в сільській місцевості; розробка засобів заохочення інвесторів сільськогосподарських підприємств в інвестуванні в розвиток комунальної й транспортної інфраструктури, соціальної сфери сільських населених пунктів, зокрема у вигляді укладання інвестиційних угод з органами місцевої влади й отримання податкових канікул щодо сплати місцевих податків і зборів; вжиття заходів щодо відновлення та подальшого розвитку соціальної інфраструктури сільських територій.

6. Визначено, що суперечливість процесу формування державної соціальної політики в Україні визначається комплексом проблем, а саме: відсутність системного підходу до формування державних соціальних гарантій, сучасного інструментарію вибору пріоритетів соціальної політики та механізмів її реалізації; недосконалість нормативно-правового забезпечення у сфері соціального захисту, відсутність єдиної системи соціального права; невідповідність заходів соціального забезпечення задекларованим цілям; наявність численних суперечностей у законодавстві України; недостатня міжвідомча координація органів, які беруть участь у формуванні та реалізації соціальної політики; нечіткість розмежування функцій, обов'язків і відповідальності щодо реалізації державних соціальних гарантій між державою та регіонами; нерозробленість системи кількісних і якісних соціальних індикаторів; відсутність адресної системи соціальної допомоги. Визначаючи цілі соціальної регіональної політики, потрібно враховувати не тільки ресурсні, а й інституційні обмеження. Стратегічними орієнтирами політики держави, спрямованої на реформування соціальної політики в Україні, мають бути: поступове підвищення частки заробітної плати в структурі собівартості продукції; сприяння легалізації “тіньових” зарплат; поступове зменшення частки прямого державного фінансування соціальних потреб і підвищення частки фінансування з боку населення на основі збільшення коштів, що надходять до домогосподарств у вигляді заробітної плати, пенсій і різних видів соціальної допомоги; радикальне підвищення якості і ефективності надання послуг соціальної сфери шляхом диверсифікації постачальників послуг соціальної сфери та удосконалення механізмів розміщення і реалізації замовлень на надання послуг; реформування системи надання соціальних пільг; впровадження моделі розрахунку соціального бюджету, яка дає змогу обчислювати та прогнозувати соціальні витрати на основі макроекономічних показників, демографічних прогнозів і соціальних нормативів.

7. Перевагами запропонованого переліку індикаторів регіонального соціального розвитку є: цілісність, комплексність і системність, урахування суттєвих взаємозв'язків між параметрами регіонального соціального розвитку; кількісний характер показників, наявність їх в існуючій у країні системі статистичного обліку та інформації; стандартизація та уніфікація показників на території країни в частині методики формування, реального наповнення; достатній рівень конкретності та визначеності, що забезпечує можливість отримання кількісної оцінки фактичного стану соціального розвитку регіону; однакова міра важливості показників, що використовуються; універсальність, можливість використання показників не тільки на рівні держави, а й також і для оцінювання стану окремих регіонів; можливість здійснення моніторингу та прогнозування показників, що визначають рівень регіонального соціального розвитку.

8. У процесі функціонування регіональна ринкова інфраструктура об'єктивно потребує вдосконалення, поліпшення розвитку відповідно до ринкових вимог і громадських перетворень. Розвиток ринкової інфраструктури виступає багатогранним процесом поєднання рутинних, традиційних процесів, видів діяльності і послуг з еволюційними новаціями, модифікацією і прискореною модернізацією, зумовленими соціально-економічним прогресом. Системна модернізація регіональної ринкової інфраструктури сприяє структурним перетворенням і всебічному розвитку регіону. Причому, повинна дотримуватися пов'язаність цієї модернізації з розвитком економіки регіону, при якій швидкість оновлення регіональної ринкової інфраструктури не повинна відставати від темпів прогресивних змін у регіоні. Цей взаємозв'язок і взаємозумовленість можуть і повинні розглядатися як одна із сучасних закономірностей збалансованого системного розвитку регіону.

9. Сучасна реформа місцевого самоврядування передбачає максимально можливе наближення органів місцевого самоврядування до населення. Реформа не зможе додати необхідного прискорення соціально-економічного розвитку на місцях, що диктує необхідність подальших перетворень. Так, у програмах соціально-економічного розвитку необхідно передбачити проведення реформ місцевого самоврядування, регіональних і місцевих фінансів, міжбюджетних відносин. Результатом здійснення реформ стане система відносин між органами влади й управління, що включає такі характеристики: чітке розмежування повноважень між рівнями державної влади й місцевого самоврядування, відсутність перехрещення сфер регулювання і втручання влади у рішення інших рівнів влади, що приймаються в рамках власної сфери виняткових повноважень; ефективне функціонування органів місцевого самоврядування; підвищення відповідальності органів виконавчої влади за виконання зобов'язань щодо соціально-економічного розвитку; наявність чітких законодавчих рамок бюджетних відносин між рівнями державної влади, що по можливості виключають довільні неформалізовані розв'язання щодо нижчих органів влади.

10. Для забезпечення необхідного зростання стратегічного розвитку регіону необхідне оптимальне поєднання різних напрямів організаційно-економічної діяльності. Зокрема, не можна обійти увагою такі напрями: створення умов для пріоритетного зростання галузей так званої нової економіки (знань, інформатизації, комп'ютеризації, сучасних засобів зв'язку, високотехнологічних послуг); сприяння розвитку галузей і компаній, щодо яких прогнозуються високі темпи попиту на їх продукцію (товари, роботи, послуги); створення стимулюючих умов для окремих галузей і компаній з найбільш високою доданою вартістю в обсязі виробництва; антикризові заходи щодо депресивних галузей, підприємств і видів діяльності; підтримка й надійніше інвестування галузей соціальної сфери; розвиток інженерної, дорожньої, транспортної, енергетичної, наукової та ринкової інфраструктури; вдосконалення системи державних закупівель; просування перспективних високотехнологічних проектів і товарів; формування регіональної інноваційної системи й активізація інноваційних процесів; широке залучення інвестицій з різних джерел, масштабна диверсифікація видів діяльності, товарів і послуг; структурна перебудова регіональної економіки на користь оброблювальних секторів, високотехнологічних галузей і сфери послуг; створення кластерів, різних за змістом діяльності, формам, конфігурації, масштабам; комплексний розвиток територій; різнобічна підтримка малого й середнього бізнесу; ефективне використання бюджетних коштів різних рівнів; сприяння підготовці висококваліфікованих кадрів.

11. Найбільш системною формою переходу державного управління на засади сталого розвитку є розробка та реалізація моделі сталого розвитку регіонів. Вона має враховувати міжнародні стандарти сталого розвитку населених пунктів і вітчизняні нормативні та програмні документи у цій галузі. Аналіз існуючого в Україні досвіду розробки вказаних моделей показує необхідність удосконалення як нормативної бази, так і діяльності органів державного управління та самоврядування, передусім щодо ініціювання та забезпечення відповідності державній політиці конкретних моделей сталого розвитку. Найбільш перспективним напрямом подальших досліджень слід вважати розробку диверсифікованих матриць моделей сталого розвитку регіонів залежно від їх класифікаційних особливостей.

12. В рамках прогнозування соціально-економічного розвитку регіону на майбутній період потрібне докладне опрацювання таких важливих питань: обґрунтування й уточнення цілей, завдань, варіантів, сценаріїв, орієнтирів і параметрів розвитку; врахування об'єктивних тенденцій, процесів, нових передумов суспільного розвитку; ретельне вивчення умови життя населення, врахування запитів, традицій і звичаїв місцевих жителів; виявлення особливостей і перспектив функціонування регіональних ринків: товарів і послуг; сировини; праці; капіталу; засобів виробництва; інтелектуальної власності; визначення напрямів і способів здійснення економічної, структурної, інвестиційної, інноваційної, фінансової й соціальної політики; обґрунтування заходів з підвищення якості життя населення; формування заходів щодо зростання ділової активності населення, підтримки та стимулювання підприємницької діяльності; розроблення заходів зі зміцнення та розширення експертного потенціалу, вдосконалення міжрегіональних і зовнішньоекономічних зв'язків; складання планів дій з поліпшення екологічного стану, захисту навколишнього середовища, підвищення ефективності природокористування; накреслення етапів, термінів і засобів вирішення назрілих проблем; здійснення вибору відповідних для регіону в даних умовах форм і методів управління соціально-економічними процесами.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Балашов А.М. Регіональне управління в контексті суспільного розвитку України: монографія / А.М. Балашов // Запоріжжя: КПУ, 2009. 257 с.

2. Державні організації як складова механізму держави: [навчальний посібник] / [Балашов А.М., Безверхнюк Т.М., Зінкевічус В.О. та ін ; за заг. ред. П.І. Надолішнього]. Одеса: ОРІДУ НАДУ: Optimum, 2005. 228 с.

3. Балашов А.М. Формування моделі організаційно-економічного механізму управління регіоном / А.М. Балашов // Держава та регіони. Серія: Державне управління. Запоріжжя: Класичний приватний університет, 2008. № 4. С. 11-19.

4. Балашов А.М. Особливості організаційних структур управління й форм координації регіонального розвитку/ А.М. Балашов // Держава та регіони. Серія: Державне управління. Запоріжжя: Класичний приватний університет, 2008. № 1. С. 14-21.

5. Балашов А.М. Науково-методичні засади розробки й реалізації стратегії сталого розвитку регіонів / А.М. Балашов // Держава та регіони. Серія: Державне управління. Запоріжжя: Класичний приватний університет, 2008. №2. С. 24-33.

6. Балашов А.М. Міжнародний контекст державного управління сталим розвитком в Україні / А.М. Балашов // Статистика України, 2009. №2. С. 91-94.

7. Балашов А.М. Зарубіжний досвід соціального партнерства як фактор суспільного розвитку / А.М. Балашов // Держава та регіони. Серія: Державне управління / Класичний приватний університет. Запоріжжя, 2009. №3. С. 180-184.

8. Балашов А.М. Сутність та механізми становлення системи управління сталим розвитком на муніципальному рівні / А.М. Балашов // Економіка та держава. Київ, 2009. №5. С. 64-66.

9. Балашов А.М. Особливості муніципального управління з використанням показників сталого розвитку / А.М. Балашов // Економіка та держава. Київ, 2009. №6. С. 79-82.

10. Балашов А.М. Концтуальні засади формування моделі сталого розвитку на муніципальному рівні / А.М. Балашов // Економіка та держава. Київ, 2009. №7. С. 89-91.

11. Балашов А.М. Координація й регулювання структурної перебудови регіонального господарства/ А.М. Балашов // Економіка та держава. Київ, 2007. №12. С. 83-87.

12. Балашов А.М. Вдосконалення процесів системного реформування муніципальної діяльності в регіоні / А.М. Балашов // Економіка та держава. Київ, 2008. №1. С. 79-85.

13. Балашов А.М. Державне управління в сфері житлово-комунального господарства / А.М. Балашов // Держава та регіони. Серія: Державне управління. Запоріжжя: Класичний приватний університет, 2009. №4. С. 141-144.

14. Балашов А.М. Планування сталого розвитку на муніципальному рівні / А.М. Балашов // Економіка та держава. Киів, 2009. №4. с. 75-76.

15. Балашов А.М. Міжнародні чинники та проблемиекологізації державного управління в Україні / А.М. Балашов // Стратегічні пріоритети. 2009. №10. С. 57-64.

16. Балашов А.М. Концепція сталого розвитку у глобальному вимірі та її управлінська операціоналізація / А.М. Балашов // Актуальні проблеми державного управління / Зб. наук. пр. ДРІДУ НАДУ. 2007. Вип. 2 (28). С. 148 - 157.

17. Балашов А.М. Інституційне забезпечення соціального захисту населення / А.М. Балашов // Економіка та держава. Київ, 2010. №2. с. 97-99.

18. Балашов А.М. Освітня підготовка державних службовців до управління стійким розвитком / А.М. Балашов // Державне управління та місцеве самоврядування. Серія Управління: зб. наук. праць Академії муніципального управління. Вип. 1(7). Київ, 2009. С. 259-266.

19. Балашов А.М. Реформування системи державного управління у контексті міжнародних стандартів сталого розвитку / А.М. Балашов // Державне управління та місцеве самоврядування. Серія Управління: зб. наук. праць Академії муніципального управління. Вип. 2(8). Київ, 2009. С. 37-44.

20. Балашов А.М. Управлінська парадигма сталого розвитку: орієнтири проектування / А.М. Балашов // Актуальні проблеми державного управління: зб.наук.праць Одеського регіонального інституту державного управління НАДУ при Президетнові України. Вип. 1(33). Одеса, 2008. С. 4-9.

21. Балашов А.М. Проективне управління стійким розвитком суспільства: концептуальні засади та методологія / А.М. Балашов // Актуальні проблеми державного управління: зб. наук. праць Одеського регіонального інституту державного управління НАДУ при Президентові України. Вип. 2(34). Одеса, 2008. С. 4-9.

22. Балашов А.М. Методологічні проблеми управління стійким розвитком [Електронний ресурс] // Теоретичні та прикладні питання державотворення: зб. наук. праць ОРІДУ. Вип. 2. 2008. Режим доступу: http:/nbuv/gov/ua/e-journals/tppd/2008-2/index.html.

23. Балашов А.М. Використання методологічного потенціалу теорії стійкого розвитку для оптимізації стратегії публічного управління / А.М. Балашов // Серія Державне управління: зб. наук. праць. Дон ДУУ. Вип. 2. Донецьк: Дон ДУУ, 2009. С. 85-97.

24. Балашов А.М. Проектування стійкого розвитку як складова державного управління / А.М. Балашов // Актуальні проблеми державного управління: зб. наук. праць. Вип. 2(38). Одеса: ОРІДУ НАДУ, 2008. С. 4-9.

25. Балашов А.М. Управлінські проблеми переходу України до стратегії сталого розвитку / А.М. Балашов // Теорія та практика державного управління: зб. наук. пр. Х.: Вид-во ХарРІНАДУ «Магістр», 2008. Вип. 4 (23). С. 298-305.

26. Балашов А.М. Розвиток сільських територій України в контексті формування суспільного розвитку/ А.М. Балашов // Актуальні проблеми державного управління: зб. наук. пр. Х.: Вид-во ХарРІНАДУ «Магістр», 2009. №1 (35). С. 227-232.