Теорія повноважень, їх регулювання та розподіл у процесі міжнародної інтеграції

2

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук

Теорія повноважень, їх регулювання та розподіл у процесі міжнародної інтеграції

Голосніченко Д.І.

Спеціальність 12.00.01 - теорія та історія держави і права

Київ - 2010

Вступ

Актуальність теми. В межах загальної теорії держави і права поряд з підтвердженими життям існували і існують донині різні штучно створені нежиттєздатні теорії. Більше сімдесяти років розбудова радянського суспільства ґрунтувалась на принципі відмирання держави. Однак, як показав історичний досвід розвитку людства, найголовнішою організацією суспільства виявилася держава, яка стала гарантом забезпечення прав і свобод громадян, їх внутрішньої і зовнішньої безпеки. Особливо це характерно для правової держави, яка розвивається на основі верховенства права. Ні один державний орган, орган місцевого самоврядування, посадова особа не мають права діяти поза встановлених законодавством повноважень. Тому серед закономірностей обґрунтування теорії правової держави слід назвати необхідність вивчення її автономної частини - теорії повноважень.

У теорії права і держави ще недостатньо вивчені правові явища, які потребують глибокого аналізу та з'ясування суті як у цілому, так і на рівні особливого й одиничного. Таким явищем є правова категорія "повноваження", вона має різностороннє використання, застосовується у всіх галузях права, для розбудови державного механізму, таких його складових, як органи влади, їх підрозділи та державні службовці, а також інших інститутів громадянського суспільства. Використання категорії "повноваження" часто практикується і в приватному праві для визначення прав законних представників, захисників тощо. Широта застосування цього поняття потребує аналізу генетичних, гносеологічних і онтологічних його складових.

З'ясування поняття повноважень та побудови ефективної моделі їх розподілу є актуальним для юридичної науки та практики державотворення. Необхідне однозначне розуміння даного правового явища як при дослідженнях на рівні теорії держави та права, так і при його використанні галузевими юридичними науками.

Нагально постало питання розподілу повноважень між органами різних гілок влади. Це яскраво демонструє українська влада після проведення конституційної реформи в 2004 році. Протистояння різних органів влади в нашій державі, процес формування яких залежить від окремих політичних сил, зумовлено не стільки тим, як виконуються означені повноваження, скільки недостатністю вивчення юридичною наукою названого феномена, а в результаті недосконалого законодавчого їх розподілу.

Необхідним вбачається з'ясування не тільки розуміння повноважень, але і їх легітимності, виділення видів, обсягів, ступеня наповнення цих повноважень, різноманітності прав і обов'язків, необхідних для різних органів влади, місцевого самоврядування, їх розподілу.

Для громадянського суспільства є доцільним розмежування повноважень на рівні держави й інших інституцій. Наразі варто із застосуванням відповідної методики досліджень розмежувати повноваження держави та державні повноваження, вивчити структуру цих повноважень та її складові.

Комплексних теоретичних досліджень повноважень на загально-правовому рівні не існує. Ця правова категорія досліджувалась лише фрагментарно. Спроб всебічного з'ясування сутності повноважень у вітчизняній юридичній літературі не було. У той же час деякі аспекти відповідного поняття аналізувалися в роботах В.Авер'янова, С.Алексеєва, В.Андрейцева, В.Бабаєва, І.Бачило, І.Безклубого, О.Бульби, І.Голосніченка, І.Гриценка, С.Гусарєва, О.Зайчука, П.Орзіха, С.Ківалова, О.Копиленка, А.Козловського, М.Козюбри, А.Колодія, Б.Лазарева, М.Марченка, В.Марчука, В.Нерсесянца, Ю.Оборотова, О.Петришина, П.Рабіновича, О.Селиванова, В.Селіванова, В.Сіренка, О.Скакун, О.Скрипнюка, О.Тихомирова, Ю.Тихомирова, В.Цвєткова, В.Шаповала, Ю.Шемшученка, О.Ярмиша та інших.

Окремі питання, пов'язані з проблематикою повноважень, досліджувалися в працях як названих вище, так і ряду інших вчених-правознавців, зокрема таких, як Н. Александров, О. Андрійко, Л. Барнашова, В. Горшеньов, В. Гончаренко, Р. Гукасян, А. Денисов, В. Дудченко, Л. Ентін, А. Жимов, Д. Керімов, В. Козлов, Ю. Козлов, В. Колпаков, В. Копєйчиков, Н. Корпачова, О. Кузьменко, Р. Лівшиць, І. Лойфман, О. Марцеляк, М. Марченко, Г. Мурашин, О. Мурашин, П. Музиченко, Г. Нікеров, Н. Нижник, Н. Онищенко, Л. Петрова, М. Рассолов, Ф. Решетніков, І. Самощенко, Ю. Ткаченко, О. Фрицький, Ю. Фрицький, Бехруз Хашматулла, А. Черданцев, О. Шевченко, Г. Швеков, А. Шульга, В. Шумілов.

Окрім наукових праць українських і російських дослідників деякі аспекти теорії повноважень знайшли своє відображення у працях таких зарубіжних науковців, як Г.Бребан, М.Вебер, Р.Давид, Ц.Інако, П.Каррі, Е.Мундхенке, В.Хайде, Д.Хеллоуелл, В.Шефер, Б.Шлоер.

В дисертаційному дослідженні використані роботи класиків права, на яких розбудовувалася світова юридична наука, зокрема це труди Ж.Бодена, Джона Локка, Т. Гоббса, Ш. Монтескьє, П. Недбайла, Ф.Тарановського та інших.

Ураховуючи різнорідність правової природи повноважень у галузях приватного та публічного права, основне місце в роботі приділено публічним повноваженням. Щодо повноваження суб'єктів правовідносин у приватному праві показано лише їх наявність і можливості дослідження на галузевому рівні.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обрана тема дисертаційного дослідження базується на вимогах Концепції Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, затвердженої Законом України від 21 листопада 2002 р. № 228-ІV. Дисертаційне дослідження виконано згідно з програмою Міністерства освіти і науки України "Актуальні проблеми будівництва демократичної соціальної правової держави відповідно до положень Конституції України", загальною темою "Традиції і новації в сучасній Українській державності і правовому житті" (державний реєстраційний номер 0110U001195) на 2006-2010 рр., планами науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт Київського національного університету внутрішніх справ на 2006-2010 роки. Тема дисертації включена до Переліку тем дисертаційних досліджень з проблем держави і права.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є вироблення та узагальнення знань для обґрунтування поняття і змісту теорії повноважень, з'ясування сутності повноважень як загально-правової категорії, їх видів, порядку правового регулювання і особливостей встановлення та розподілу в процесі міжнародної інтеграції.

Для досягнення цієї мети поставлені і вирішені такі дослідницькі завдання:

- визначити поняття теорії повноважень, дослідити їх особливості, узагальнити теоретичні положення і знання про дану юридичну категорію;

- розкрити сутність повноважень як загальноправового явища;

- обґрунтувати методологію дослідження повноважень, визначити та систематизувати методи дослідження;

- здійснити класифікацію повноважень за суб'єктами правовідносин, їх юридичною характеристикою, видами інтересів, правовим функціональним призначенням і правовими актами встановлення;

- дати обґрунтування генезису владних повноважень, прослідкувати їх виникнення ще за стародавніх часів, взявши за основу найважливіші історичні пам'яткам права;

- показати місце повноважень в механізмі правового регулювання суспільних відносин, обґрунтувати принципи їх встановлення;

- з'ясувати особливості встановлення повноважень відносно різноманітних їх видів, показати залежність легітимності конституційних повноважень державних органів від порядку прийняття конституції, законодавчих повноважень - від форми державного правління та політичного режиму;

- проаналізувати порядок встановлення і розмежування повноважень органів влади та місцевого самоврядування, делегування як форму передачі повноважень;

- розглянути державні повноваження як цілісне явище, показати їх відповідні прояви в правовому статусі органів влади та у міжнародних і міждержавних відносинах;

- обґрунтувати розподіл повноважень в Євросоюзі, оскільки Україна прагне інтегруватися до цього Європейського співтовариства;

- з'ясувати сутність судових повноважень, здійснити їх класифікацію залежно від видів юрисдикційної діяльності органів судової влади;

- на основі аналізу правового положення відповідних органів показати правоохоронні та правозахисні повноваження, відповідні критерії їх розмежування;

- висвітлити проблеми компетенції органів внутрішніх справ, необхідності уточнення їх повноважень та підняття рівня підготовки їх співробітників як носіїв відповідних правозахисних повноважень.

Об'єкт дослідження - теорія права і держави, правові норми, що застосовуються в процесі державотворення та делегування прав, і утворені в результаті цього статусні правовідносини.

Предмет дослідження - теоретико-правові засади повноважень, їх регулювання та розподілу в процесі міжнародної інтеграції.

Методи дослідження. Достовірність та обґрунтованість наукових результатів базується на використанні філософсько-світоглядних підходів вивчення повноважень, загальнонаукових і спеціально-наукових методів їх дослідження. Використовувались діалектичний, системний, історичний, герменевтичний, моделювання, формально-юридичний, порівняльно-правовий, конкретно-соціологічний та інші методи.

Теорія пізнання є філософською основою методології правопізнання. Найбільш загальні принципи пізнавального процесу розробляються при діалектичному підході до вивчення відповідних соціальних і правових явищ.

У рамках діалектичного підходу можливі різні типи методологічних орієнтацій. Особливості, що переважають у конкретній методологічній орієнтації, визначають характер відповідного бачення і відображення об'єкта в концептуальній системі.

Діалектичний метод - це вчення про найбільш загальні закономірні зв'язки розвитку буття і свідомості. Із загальних законів діалектики, які мають використовуватися при вивченні об'єкта дослідження, можна виділити перехід кількісних змін в якісні. Накопичення знань про право, нагромадження законодавчого матеріалу, який характеризує публічні аспекти права і сам розвиток державотворення, призводить до зростання ролі повноважень суб'єктів правовідносин, необхідності їх осмислення як в цілому, так і окремих їх видів (підрозділи 1.1, 1.2). Закон єдності і боротьби протилежностей знаходить своє відображення в єдності і боротьбі складових повноважень (прав і обов'язків), що постійно можна спостерігати в діяльності, наприклад, органів виконавчої влади, приватного і суспільного інтересів, котрі мають місце при формуванні їх повноважень (підрозділ 1.2).

Системний метод дослідження повноважень передбачає дослідження цього явища у правовій системі, визначення місця і ролі повноважень у державно-правовому механізмі, з аналізом внутрішньосистемних зв'язків (підрозділ 3.1).

Функціональне дослідження повноважень зумовлене, по-перше, тим, що саме його існування пов'язане зі здатністю активно вирішувати визначені соціальні завдання. По-друге, тим, що повноваження рядом своїх особливостей істотно відрізняється від повноважень інших важливих інституцій громадянського суспільства. По-третє, функціональний аспект розроблення теорії повноважень визначається задачею підвищення ефективності правової форми нормативного регулювання як передумови удосконалювання керування всіма процесами суспільного життя (підрозділ 3.1).

У теоретичному обґрунтуванні визначення повноважень використано історичний метод дослідження, зокрема в розділі "Історія владних повноважень за правовими джерелами" (розділ 2 і підрозділ 6.3). Використання історичного підходу до вивчення повноважень дозволило максимально врахувати досвід, аспекти новизни і спадковості в сучасних підходах до проблематики, глибоко розібратися в її стані та означити шляхи радикального рішення (підрозділ 3.1).

Герменевтичний метод, який використовується у правознавстві, застосовано і при вивченні повноважень. Він виходить з того, що текст норми, яка встановлює повноваження, є документом особливого світогляду. Цей метод потребує тлумачення на основі внутрішнього досвіду людини та її безпосереднього сприйняття навколишньої дійсності. Найповніше він використовувався при з'ясуванні механізму правового регулювання повноважень (підрозділ 3.1).

Метод моделювання, який передбачає уявне створення державно-правової моделі з певними повноваженнями органів та інших елементів державної системи, з подальшим маніпулюванням цими елементами використано для визначення ефективності диференціації повноважень в державах з різними формами правління (підрозділи 4.1 та 5.2).

При юридичному оформленні компетенції органів держави, складовою якої є повноваження, науковому обґрунтуванні цього оформлення, традиційним є формально-юридичний метод. Суть його полягає у визначенні юридичних понять, суміжних повноваженню, у виявленні зовнішніх ознак повноважень, їх відмінності одне від одного. Широке використання цей метод отримав при з'ясуванні повноважень як предмета дослідження загальної теорії держави та права (підрозділ 1.2).

Провідне місце серед спеціальних методів пізнання в дисертації займає порівняльно-правовий метод. З допомогою цього методу виявлені особливості повноважень, їх спільні риси і видові відмінності щодо інших правових понять та категорій (підрозділ 1.2).

Великі можливості для вивчення повноважень відкриває конкретно-соціологічний метод дослідження (виявлення, збирання й узагальнення інформації, її пояснення). З його допомогою визначена достатність владних повноважень органів різних гілок влади (підрозділи 6.1-6.4), ефективність правового регулювання та застосування повноважень при виникненні відповідних юридичних фактів (підрозділи 6.4, 6.5), легітимність їх набуття (підрозділ 1.2) тощо.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що:

вперше:

- запропоновано основи теорії повноважень як системи знань про загальні юридичні закономірності виникнення, розвитку і формування вказаного державно-правового явища;

- сформульовано авторське розуміння повноважень як загального для теорії права та держави поняття, змістом якого є система прав та обов'язків, набутих у легітимний спосіб державою, місцевим самоврядуванням, державними органами і органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, іншими суб'єктами правовідносин з метою забезпечення можливостей, потреб та інтересів людини і громадянина, окремих соціальних груп та суспільства в цілому. Визначена роль повноважень в системі поняттєвого апарату теорії права і держави як базового ключового поняття, з'ясовано поняття повноважень як соціального явища та правового інституту;

- науково обґрунтовано підбір методів дослідження поняття "повноваження", який зумовлюється їх достатністю для з'ясування всіх проявів досліджуваної категорії, виявлення особливостей вказаного поняття, його основного змісту, структури і характерних рис, притаманних кожному різновиду;

- досліджено історію владних повноважень на основі вивчення найбільш типових правових джерел, при цьому з'ясовано, що владні повноваження зароджувалися вже з появою племінної організації суспільства, вперше нормативно закріплялися в правових актах Давнього Риму, набувалися в легітимний або напівлегітимний спосіб. Про розподіл повноважень відповідно до певних гілок влади йдеться вже в Литовських статутах. На становлення повноважень як держави в цілому, так і її органів значно вплинули декларації та Конституція США. В українському законодавстві термін "повноваження" було використано ще на початку ХVІІІ ст. у тексті Конституції Пилипа Орлика. Цим нормативним актом відповідні повноваження надавалися гетьману, генеральній раді та генеральному суду. В розвиток теорії повноважень свою лепту внесла Конституція Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вольності УНР), яка стала взірцем Основного закону парламентської республіки. В часи радянського розвитку України сталася підміна органів влади органами комуністичної партії. Лише з незалежністю, яку отримала наша держава в боротьбі з тоталітаризмом, з прийняттям Конституції України, влада стала легітимною, здійснено розподіл повноважень між органами законодавчої, виконавчої та судової влади;

- з'ясовано сутність правового регулювання повноважень, констатується, що загальні засоби і способи правового регулювання не повно співпадають із засобами та способами, які застосовуються до встановлення повноважень. Встановлення повноважень має на меті надати діянням державних органів та іншим носіям публічної влади урегульованості правом, це цілеспрямований вплив права на функціонування названих суб'єктів з використанням юридичних засобів. Найважливішим елементом правового регулювання поряд з нормами права виступають принципи встановлення повноважень як регулюючий засіб у механізмі правового впливу на їх формування, вони досліджені в роботі;

- показано вплив на законодавче встановлення повноважень державних органів форми державного правління та політичного режиму, який знаходиться в центрі державної політики. В результаті цього виробляється стратегія держави та її політичних інститутів, формулюється модель державного управління, якою зумовлюються повноваження відповідних органів і посадових осіб;

- з'ясовано, що в демократичних державах світу президенту не надається повноважень гаранта конституційних прав і свобод людини та громадянина, права і свободи гарантуються наявністю демократичної судової системи, в першу чергу конституційних та адміністративних судів;

- обґрунтовано положення про те, що об'єднання в одних і тих же органах виконавчої влади правовстановчих та правореалізуючих повноважень зазвичай має деякі негативні наслідки, що проявляються в урахуванні в підзаконних нормах здебільшого державницьких інтересів, а не інтересів людини та громадянина;

- розмежовано поняття "державні повноваження" та "повноваження держави". Державні повноваження - явище ширше за об'ємом повноважень держави, які визначаються як її права і обов'язки в зовнішніх, міждержавних і внутрішньодержавних відносинах. Державні повноваження можуть розглядатися не тільки як цілісне явище, але і як фрагмент прав і обов'язків конкретного суб'єкта державних відносин;

удосконалено:

- характеристику розподілу повноважень між суб'єктами управління, що склалися в результаті правотворчості в Європейському Союзі;

- формулювання поняття державних судових повноважень. Воно визначено як отримані в легітимний спосіб від народу права та обов'язки держави здійснювати юрисдикцію щодо неупередженого, всебічного, повного і об'єктивного вирішення кримінальних, цивільних, господарських, адміністративних справ та забезпечувати відновлення прав і свобод кожного суб'єкта правовідносин, порушених як приватними особами, так і органами держави, органами місцевого самоврядування або публічними посадовими особами. Визначені повноваження конституційної, загальної та спеціальної юрисдикції;

- положення щодо легітимності повноважень. Доведено, що конституційні повноваження та їх розподіл є легітимними в разі прийняття конституції установчими зборами, чи іншим органом, сформованим виборцями, та затвердження її на всенародному референдумі. Прийняття конституції парламентом не є легітимним, оскільки сам парламент утворюється шляхом делегування повноважень депутатам виборцями, однак виборці не передбачають передавання установчих повноважень парламенту;

- висновок про нераціональне і функціонально неузгоджене встановлення повноважень місцевих органів виконавчої влади в Україні. Законодавець визначив повноваження місцевих державних адміністрацій на управління відповідними адміністративно-територіальними одиницями як лише контрольних органів, які ні в якому разі не повинні виконувати ролі місцевої недержавної муніципальної влади;

дістали подальший розвиток:

- класифікація повноважень, в результаті якої здійснено підбір критеріїв поділу повноважень, вони згруповані за суб'єктами правовідносин (державні, муніципальні, об'єднання громадян, юридичних осіб, що здійснюють підприємницьку діяльність, спеціальних фізичних осіб), юридичною характеристикою (владні, державні владні, муніципальні владні та такі, що не мають ознак влади), видами інтересів (публічні й приватні), правовим функціональним призначенням (регулятивні та правоохоронні), правовими актами встановлення (конституційні, законодавчі, інструкційні, розпорядно-наказні, місцевосамоврядні, договірні та статутні);

- обґрунтування необхідності відходу від елементів радянської системи правового регулювання, які ще залишились в Україні. Європейська законодавча практика відносить норми, аналогічні нормам, що складають в Україні систему господарського права, до цивільного права, деякі адміністративно-правові норми - до кримінального права, це передбачає обов'язок України узгодити відповідні норми з вимогами законодавства ЄС;

- юридична характеристика правоохоронних та правозахисних повноважень і, відповідно, розмежування правоохоронних та правозахисних органів. Правова охорона полягає в наявності законодавчих норм і правовідносин, які забезпечують непорушність суспільних відносин, що врегульовані в нормах права, недоторканість прав і свобод людини та громадянина, а також відповідних суб'єктів, до повноваженнь яких входить спостереження за цілісністю цих правовідносин та інформування певних органів влади в разі їх порушення. Що ж стосується правозахисної діяльності, то основною її ознакою є не тільки правова охорона, а ще й втручання в правові відносини в разі їх порушення, з метою поновлення права;

- характеристика повноважень омбудсманів. У переважній більшості випадків ця посадова особа згідно з концепцією поділу влади підпорядкована законодавчій владі, співпрацює з нею, діє з метою контролю за виконанням її рішень, призначається парламентом та вважається його допоміжним органом, охороняє права і свободи людини та громадянина, не підміняючи собою інші правоохоронні органи;

- обґрунтування необхідності реформування повноважень органів прокуратури України, вмотивовано потребу перетворення їх із органів правозахисту в суто правоохоронні органи;

- характеристика повноважень правового захисту, що здійснюються іншими органами влади.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони були використані:

- у законотворчій діяльності - в Законі України від 21 грудня 2005 року, № 3253-ІV "Про внесення змін в Закон України "Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів". Частина 6 та 7 статті 32 названого закону були викладені в новій редакції з урахуванням пропозицій дисертанта (акт впровадження Інституту Законодавства ВРУ від 9 квітня 2006 р.);

- у правоохоронній практиці - вони покладені в основу Методики функціонального обстеження МВС, його органів, підрозділів та організацій, яка розроблена робочою групою Державного науково-дослідного інституту МВС України щодо теми наукового дослідження "Система управління якістю (СУЯ) в органах внутрішніх справ України (організаційно-правові аспекти)" (акт впровадження від 23 вересня 2009 р.);

- у навчальному процесі - розроблено та впроваджено навчальний курс "Повноваження органів управління інтелектуальною власністю в інноваційній сфері", що викладається в магістратурі Національного технічного університету України "КПІ" (Акт впровадження від 9 вересня 2009 р.); положення дисертації використовуються при викладанні навчальних дисциплін "Теорія держави і права", "Конституційне право" та "Адміністративне право" в КНУВС (акт впровадження від 21 січня 2010 р.).

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійним науковим дослідженням в неї внесені результати власних досліджень автора. Для аргументації окремих положень залучаються окремі положення з робіт інших авторів, на які є посилання. Основні положення і висновки, що характеризують наукову новизну дисертаційного дослідження, одержані особисто автором роботи. У колективній монографії "Повноваження органів місцевого самоврядування на здійснення комунального управління та охорону власності", підготовленій у співавторстві, доробок здобувача становить не менше 10 % і стосується обґрунтування повноважень органів місцевого самоврядування.

Апробація результатів дослідження. Основні теоретичні положення та висновки дисертаційного дослідження доповідались та обговорювались на наукових конференціях, семінарах і засіданнях кафедри теорії та історії держави і права Київського національного університету внутрішніх справ. Зокрема, висновки та основні положення дисертації оприлюднювались на ІІІ національній науково-теоретичній конференції "Українське адміністративне право: стан і перспективи реформування" (м. Одеса, 23-25 травня 2003 р.); науково-практичних конференціях: "Відповідальність за порушення виборчого законодавства та шляхи вдосконалення суміжного законодавства" (м. Київ, 24 листопада 2005 р.); "Конституційні засади державотворення і правотворення в Україні: проблеми теорії і практики", (м. Київ 26 червня 2006 р.); "Адміністративне право і процес: шляхи вдосконалення законодавства і практики" (м. Київ, 22 грудня 2006 року); "Запровадження у Міністерстві внутрішніх справ України системи управління якістю: проблеми і перспективи" (м. Київ, 15 червня 2008 р.); засіданні круглого столу "Реформа публічної адміністрації в Україні: центральний рівень" (м. Київ 4 липня 2006 р.); Всеукраїнських науково-практичних конференціях: "Проблеми систематизації законодавства України про адміністративні правопорушення" (17-18 листопада 2006 р., міста Сімферополь та Ялта); "Правове регулювання суспільних відносин у сфері культури" (м. Київ, 15 травня 2007 року); "Забезпечення прав і свобод людини та громадянина в контексті конституційної реформи" (м. Київ, 30 травня 2008 року); V національній науково-теоретичній конференції "Українське адміністративне право: сучасний стан і перспективи реформування" (м. Одеса, 15-17 червня 2007 р.); Міжнародних науково-практичних конференціях: "Національні меншини на Україні - українська меншина в Польщі (з 1989 року)"(м. Хелм, Польща, 19-20 вересня 2008 року,); "Адміністративна реформа та проблеми вдосконалення діяльності правоохоронних органів" (м. Сімферополь та м. Ялта, 2008 р.); "Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих вчених" (м. Київ, 23-24 квітня 2009 р.).

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження відображені в індивідуальній та колективній монографіях, а також 30 статтях, 23 із них опубліковані в наукових фахових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України.

Структура дисертації визначена метою та завданнями дослідження. Вона складається зі вступу, шести розділів, які містять 22 підрозділи, висновків, списку використаних джерел (569 найменувань, на 55 сторінках). Загальний обсяг дисертації становить 457 сторінок, з них основного тексту - 402 сторінки.

1. Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, ступінь наукового опрацювання проблеми, зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Визначено мету і завдання, об'єкт і предмет дослідження, охарактеризовано методологічну основу. Розкрито наукову новизну одержаних результатів, їх теоретичне і практичне значення, подаються відомості про апробацію основних положень дисертаційного дослідження, його структуру та обсяг.

Розділ 1 "Теорія повноважень, їх поняття, класифікація та методологія дослідження" присвячено аналізу вивчення теорії повноважень, методології їх дослідження, обґрунтуванню визначення поняття "повноваження", його значення для загальної теорії держави та права, а також дається класифікація повноважень в залежності від науково обґрунтованих критеріїв.

У підрозділі 1.1 "Сучасний стан формування теорії повноважень та методологія їх дослідження" розглядається поняття методології дослідження права взагалі і повноважень зокрема. Оптимально виваженого співвідношення між різними гілками влади з метою забезпечення ефективного управління усіма сферами суспільного життя можна досягти лише у разі науково обґрунтованого розподілу повноважень, першим кроком щодо якого є з'ясування самого правового явища "повноваження", що здійснюється із застосуванням відповідної йому методології дослідження. Методологія теорії держави та права як юридичної науки являє собою відповідну систему методів наукового дослідження. Під методом науки розуміють спосіб вивчення, що виражає загальні вихідні позиції та підхід до певного явища. Науково обґрунтований підбір методів дослідження поняття "повноваження" зумовлюється їх достатністю для виявлення всіх проявів досліджуваної категорії, виявлення особливостей вказаного поняття, основного змісту, структури і характерних рис, притаманних кожному його різновиду. Цей підбір визначається предметом дослідження, так як методи теорії держави і права тісно пов'язані із її предметом, а також ступенем його вивчення. У юридичній науці теорія повноважень розроблена поки що недостатньо. При дослідженнях з суміжної тематики зачіпалися окремі проблеми повноважень в роботах Б.М.Лазарєва, І.Л.Бачило, Ю.О.Тихомирова, В.Б.Авер'янова та деяких інших авторів. Б.М.Лазарєв у роботі "Компетенція органів управління" досліджував такий вид повноважень, як владні повноваження з діалектичних позицій загального і особливого, причому загальне "компетенцію", а особливе - "повноваження", він визначив як права і обов'язки органів державного управління. І.Л. Бачило вивчала повноваження на основі порівняльно-правового методу дослідження в ході наукового пошуку аргументів, якими зумовлюються функції державного управління. Вона розглядала повноваження як засіб реалізації цих функцій. Найбільший вклад у теорію повноважень внесено Ю.О.Тихомировим, який приділяв увагу цій проблемі в декількох своїх дослідженнях. У підручнику "Публічне право" проблематиці владних повноважень присвячена ціла глава, в якій на основі відповідних методів вивчаються суб'єкти владних повноважень, гносеологічні корені, що ідуть в природу державної влади, основні характеристики владних повноважень. Порівняльний метод дослідження застосовувався цим автором при дослідженні поняття компетенції в монографії "Теорія компетенції". В дисертації описані деякі аспекти дослідження повноважень й іншими вченими. Однак не всі методи дослідження повноважень застосувалися в названих роботах, а деякі використовувалися неповно, ні один із авторів цих робіт не ставив перед собою завдання вивчити їх на окремому монографічному рівні. Саме тому дисертант отримав можливість застосування багатьох методів для дослідження повноважень.

У роботі наголошується, що діалектичний підхід до вивчення повноважень передбачає зумовленість побудови державного апарату і держави у цілому залежно від економічного базису. І як свідчить досвід пострадянських держав, зміна економічної формації привела до відповідних змін надбудови - державно-правових інституцій. Причому цей процес був двоякий, з одного боку, капіталістичний спосіб виробництва зумовлював перебудову апарату влади, з іншого - була вироблена нова економічна політика, провідником якої стала оновлена держава. Діалектичний метод - це вчення про найбільш загальні закономірні зв'язки розвитку буття і свідомості. Із загальних законів діалектики, які мають використовуватися при вивченні нашого об'єкта дослідження, можна виділити перехід кількісних змін в якісні. Накопичення знань про право, нагромадження законодавчого матеріалу, який характеризує публічні аспекти права, і сам розвиток державотворення приводить до зростання ролі повноважень суб'єктів правовідносин, необхідності їх осмислення як в цілому, так і окремих видів цих повноважень. Закон єдності і боротьби протилежностей знаходить своє відображення в єдності і боротьбі складових повноважень (прав і обов'язків), яку постійно можна спостерігати в діяльності, наприклад, органів виконавчої влади, приватного і суспільного інтересів, котрі мають місце при формуванні їх повноважень. Закон заперечення заперечення проявляється в дослідженні змісту повноважень, коли ми маємо залишки нашарувань минулої правової системи і зародки нових суспільних відносин, у центрі яких знаходиться потреба створення найбільш сприятливих умов для розвитку людини і громадянина. Повноваження мають вивчатися і з позицій системності. Системний метод дослідження повноважень передбачає дослідження цього феномена в правовій системі, визначення їх місця і ролі у державно-правовому механізмі, з аналізом внутрішньосистемних зв'язків. Вивчення повноважень потребує функціонального підходу. Це зумовлено тим, що моделювання повноважень для держав із різними формами правління, національними та іншими особливостями потребує врахування обов'язків та прав щодо здійснення певних функцій державного управління. З іншого боку, є нагальна необхідність врахування функцій права при вивченні повноважень. Використання історичного методу до вивчення повноважень дозволить максимально врахувати досвід, аспекти новизни і спадковості в сучасних підходах до проблематики, глибоко розібратися в її стані та означити шляхи радикального рішення. Реалізація історичного підходу передбачає дослідження генезису та розвитку проблеми в теоретичному і практичному аспектах. Герменевтичний метод, який використовується у правознавстві, необхідно застосовувати і при вивченні повноважень. Він виходить з того, що текст норми, яка встановлює повноваження, є документом особливого світогляду. Він потребує тлумачення на основі внутрішнього досвіду людини та її безпосереднього сприйняття життєвої сутності.

Зазначається, що поряд з загальнонауковими методами в теорії повноважень використовуються спеціальні методи дослідження. Серед них можна назвати метод моделювання, який передбачає уявне створення державно-правової моделі з певними повноваженнями органів та інших елементів державної системи, з подальшим маніпулюванням цими елементами. Серед спеціальних способів дослідження повноважень провідне місце займає порівняльно-правовий метод. З допомогою цього методу виявляються особливості повноважень, їх спільні риси і видові відміни щодо інших правових понять та категорій. Причому з допомогою цього методу може бути досліджено повноваження порівняно не тільки з тими категоріями, що характеризують сутність самого повноваження, але і з суміжними поняттями, які надають можливість відмежувати повноваження від цих понять та показати їх роль як в застосуванні для побудови держави з відповідною формою правління, так і окреслити неприйнятні для формування повноважень інститутів певної форми правління, конкретні права і обов'язки, які негативно можуть вплинути на компетенцію органів як складові державного апарату. Конкретно-соціологічний метод дослідження надає можливість визначити достатність владних повноважень органів різних гілок влади, ефективність правового регулювання та застосування повноважень при виникненні відповідних юридичних фактів, легітимність їх набуття. Конкретно-соціологічні дослідження сприяють розробленню моделей повноважень державних органів, що особливо важливо для правової держави, з допомогою їх можна отримати масу даних, необхідних для проектування компетенційних нормативно-правових актів.

У підрозділі 1.2 "Теорія повноважень, їх поняття і значення як загальноправового явища" зазначається, що структурна побудова теорії держави і права передбачає наявність в її системі відповідних автономних частин. Такою автономною частиною є теорія повноважень, як сукупність достовірних знань про повноваження, які мають бути одержані, оновлені та поглиблені в результаті проведених досліджень. Як загалом теорія держави і права так і її складова - теорія повноважень, це не тільки знання про закономірності функціонування цього правового інституту, але є й наукою про загальні та об'єктивні закони їх розвитку. В свою чергу теорія повноважень має свою структуру. Вона включає в себе знання про поняття та генезис повноважень, механізм їх регулювання у тому числі способи встановлення. Доказана необхідність чіткого визначення поняття "повноваження", його ознак та складових елементів, їх детермінації певними соціальними цінностями. Визначено об'єкт і предмет дослідження повноважень. Демократичні перетворення передбачають якісні зміни в понятійно-категоріальному апараті, який використовується для змістового наповнення системи нормативно-правових актів, необхідних для регулювання суспільних відносин, поглибленого розуміння явищ і процесів, чіткого визначення певних понять. Повноваження можуть вивчатися як соціальне явище, загально правова категорія, категорія відповідних галузей права, правовий інститут у системі певної галузі. Як соціальне явище повноваження розглядаються із позицій зовнішнього виразу їх сутності в соціумі, почуттєвому сприйнятті членами суспільства. Повноваження як соціальне явище - це володіння правами і обов'язками членів (члена) суспільства, переданих суб'єкту відносин в порядку та у спосіб, визначений соціальними правилами і нормами з метою реалізації в особистих або спільних інтересах особи делегувальника і можуть включати в себе право розпорядження її цінностями, право на загальнообов'язковій основі залучати до виконання суспільних доручень, та застосовувати у випадках, передбачених правилами суспільного життя, заходи примусу. Підставою дослідження поняття повноважень на рівні науки теорії держави та права є те, що ця наука, на відміну від галузевих юридичних наук, вивчає загальні закономірності не ізольовано, а в нерозривному зв'язку з особливостями держави і права та його галузей, державно-правових інститутів. Зв'язок цілого і часткового базується на взаємопроникненні загальних і часткових закономірностей, але розглядається він з точки зору загальних законів розвитку. Елементом, що інтегрується в повноваження, розглядаються самі права як юридичне явище. До юридичного складу повноважень входять також обов'язки державних органів, громадських організацій, посадових і інших осіб, які закріплені за ними у встановленому законодавством порядку. Юридичні обов'язки також є категорією держави і права в цілому. Вони становлять такий елемент повноважень, що зустрічається в нормах багатьох галузей права. Повноваження встановлюються в нормах права як на законодавчому, так і на підзаконному правових рівнях.

У підрозділі на основі аналізу законодавства стверджується, що категорія "повноваження" застосовується в різних галузях права. Поняття "повноваження" в юридичні літературі визначається в основному однаково, як права та обов'язки органів влади, місцевого самоврядування або посадових осіб. Дослідження акцентує увагу на таких ознаках повноважень як легітимність, детермінованість їх потребами та інтересами людини і громадянина, можливостями прийняття об'єктивно зумовлених рішень. Загальним правилом визнання легітимності повноважень за органом влади чи посадовою особою є те, що вони і набувають повноважень на основі дотримання всіх вимог права, і діють у спосіб визначений в ньому.

Обґрунтовано відповідні рівні інтересів та потреб і взаємозв'язок з ними повноважень суб'єктів правовідносин. Проявом гармонійного сполучення різних інтересів у правотворчій діяльності щодо формування повноважень є і ті положення законодавства, на основі яких державні, приватні і громадські організації, а також окремі громадяни з метою реалізації наданих їм прав можуть спиратися на підтримку державної влади. Ставиться завдання всебічного обліку особливостей і інтересів кожної особистості, кожної соціальної групи, а також усього суспільства і необхідності їх врахування в повноваженнях владних суб'єктів.

На підставі викладеного визначено поняття повноважень як юридичної категорії. Повноваження - це загальне для теорії права та держави поняття, змістом якого є система прав та обов'язків, набутих у легітимний спосіб державою, місцевим самоврядуванням, державними органами і органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, іншими суб'єктами правовідносин з метою забезпечення можливостей, потреб та інтересів людини і громадянина, окремих соціальних груп та суспільства в цілому. Як зумовлений особливостями відповідної галузі права правовий інститут повноваження можуть бути представлені як система норм права, що закріплюють правила встановлення та зміст прав і обов'язків, набутих відповідними суб'єктами галузевих правовідносин.

У підрозділі 1.3 "Класифікація повноважень" досліджені критерії класифікації та основні ознаки повноважень, їх відповідні види. Повноваження класифікуються за суб'єктами правовідносин, юридичною характеристикою, видами інтересів, правовим функціональним призначенням, правовими актами встановлення. За суб'єктами правовідносин повноваження поділяються на державні, муніципальні, об'єднань громадян, юридичних осіб, що здійснюють підприємницьку діяльність, фізичних осіб (депутати всіх рівнів, державні та муніципальні службовці, опікуни і піклувальники, адвокати, захисники). В свою чергу, повноваження органів влади можуть бути класифіковані залежно від того, яку гілку влади представляють дані органи, за цим критерієм вони поділяються на законодавчі, виконавчі та судові повноваження. Відносно юридичної характеристики повноваження можуть бути класифіковані на владні, державні владні, муніципальні владні та такі, що не мають ознак влади. За видами інтересу, відносини щодо якого регулюються правом, повноваження поділяються на публічні й приватні. За правовим функціональним призначенням повноваження поділяються на регулятивні та правоохоронні. За правовими актами встановлення повноваження класифіковані на конституційні, законодавчі (у тому числі встановлені законами, указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України), інструкційні (встановлені в підзаконних актах міністерств та інших центральних органів виконавчої влади), розпорядно-наказні (передбачені в розпорядженнях місцевих державних адміністрацій та наказах їх управлінь і відділів), місцевосамоврядні (передбачені в нормативних актах органів місцевого самоврядування), договірні, що передбачаються в договорах суб'єктів правовідносин, які уповноважують певних осіб на здійснення правочинів, статутні, які встановлюються в статутах і положеннях громадських організацій, політичних партій, суб'єктів господарської діяльності.

Розділ 2 "Історія владних повноважень за правовими джерелами" присвячено проблемі виникнення повноважень та їх розвитку як в Україні, так і в процесі розвитку цивілізації в цілому. Генезис повноважень, процес їх виникнення і подальшого розвитку залежить від розвитку цивілізації, виникнення держави і права у різних частинах світу та в різні історичні періоди. Тому розвиток цієї правової категорії показано на основі історичних нормативно-правових джерел права, які дійшли до наших днів. Історичний досвід доводить, що для свого існування держава, як організація, має потребу в праві. Право оформляє структуру держави і регулює внутрішні взаємини в державному механізмі, взаємини між його основними ланками. За допомогою права закріплюються форма держави, устрій державного апарата, компетенція, повноваження державних органів і посадових осіб.

У підрозділі 2.1 "Виникнення повноважень за стародавніх часів. Повноваження за правовими джерелами Давнього Риму" з'ясовано, що владні повноваження зародилися з появою племінної організації суспільства. В часи скіфів, які оселялися на території нашої країни, поняття повноваження як нормативно-правове встановлення прав і обов'язків в основному органів і посадових осіб не існувало, але воно мало місце у вираженій усній формі, одна із ознак державних повноважень - влада, як правило, перебувала у руках завойовників. Джерела римського права свідчать про те, що в цій державі поряд з приватним правом діяло публічне право, яке в різні періоди розвитку Давнього Риму, поряд із регулюванням інших суспільних відносин, визначало повноваження ряду посадових осіб держави, а також сенату, куріатних, центуріатних та трибутних зборів. Особливу роль відігравали в Давньому Римі магістрати й едикти. Римське право встановлювало публічні повноваження магістратів, які наділялися відповідною компетенцією щодо реалізації різних за своєю правовою природою державних функцій. Магістратами в Римі називалися різні посадові особи (консули, претори, цензори, еділи й ін.), що мали визначене коло повноважень: командування військами, керування провінцією, відправлення правосуддя тощо. Вони мали також правовстановчі повноваження, видавали укази, у яких проголошували програму своєї діяльності, ці акти були обов'язковими як для простих римлян, так і для самих преторів.

У східних слов'ян були випадки набуття повноважень на здійснення державної влади в правовий спосіб. Особливо це простежується на прикладі територіального оформлення Київської Русі. Сформовані умови для державотворення визначали необхідність відповідного оформлення. Тут у переважній більшості існували державні повноваження, здійснювані на державно-договірній основі.

У стародавні часи владні повноваження переважно набувалися в легітимний або напівлегітимний спосіб, встановлювалися на основі норм права або церковних статутів. Чіткого розподілу на певні гілки влади не відбувалося і, відповідно, посадові особи наділялися владними повноваженнями різного характеру, однак вже в республіканському Давньому Римі (пізніше у Новгороді) намітилися деякі контури розподілу влади та згідно з цим владних повноважень.

У підрозділі 2.2 "Владні повноваження за Литовськими Статутами" відзначається, що в середньовічну добу повноваження органів влади та їх посадових осіб часто вже визначалися в нормативно-правових актах. Особливу роль в житті східної Європи відіграли Литовські Статути, князівське законодавство, постанови сейму, в яких певною мірою також закріплювалися повноваження глави держави, органів державного управління, відповідних посадових осіб. Аналіз норм Литовських статутів дає можливість сказати, що ці правові акти в певній мірі визначали навіть контури розподілу влади, а отже і повноважень. Адже Велике князівство Литовське, незважаючи на монархічну форму державного правління, де державна влада зосереджена в руках однієї особи, мало певні елементи демократії. Великий князь здобував владу на змішаних підставах - успадкування та вибору (хоч вибір здійснювався із синів князя). Передбачалося існування колегіального органу влади - Вального сейму. Це був ще не зовсім парламентський орган, однак первісна форма парламентаризму вже зародилася. Розпочали формуватися і відповідні органи управління, які поряд із великим князем здійснювали владні повноваження, а також судові органи, хоч й існували вони в недосконалому вигляді.

Вальний (загальний) сейм зародився на основі існуючих раніше панів-ради, як дорадчого органу Великого князя, який за привілеєм 1482 р. вирішував державні справи за порадою панів-радників. Цими радниками були удільні князі, бояри, магнати, церковні ієрархи, представники шляхти. В сеймі засідали місцеві адміністратори-намісники. Вже пізніше до нього входили виборні представники - по два шляхтича від повітів, і Вальний сейм почав складатися із двох палат, верхня палата - пани-рада стала називатися "лавицею", друга - нижня палата називалася "кола". Повноваження цього органу значно розширилися, він мав право видавати і скасовувати законодавчі акти, затверджувати норми державних податків, здійснювати видатки із державної скарбниці, що десь уже походило на затвердження бюджету парламентом. До виключних повноважень Вального сейму належало обирання Господаря, збирання коштів на військові потреби. Органи центрального управління організовувалися як на основі деяких правових норм, у тому числі і норм Статутів, так і на розсуд Великого князя. Основою формування таких органів були урядовці Виленського князівства. Спочатку їх Великий князь призначав особисто, а потім - за погодженням із панами-радою, пізніше - сеймом. Першою особою при великокнязівському дворі був маршалок земський. До його повноважень входило зпоміж іншого головування за відсутності Великого князя на засіданнях панів-ради. Його заступником був маршалок двірський. Повноваження між іншими посадовцями розподілялися наступним чином: державною канцелярією відав канцлер, а його заступником був підканцлер. Фінансами завідував підскарбій земський, його заступником був підскарбій двірський. Військові справи перебували у віданні гетьмана земського, пізніше він став називатися великим, та гетьмана двірського, до компетенції якого згодом перейшло управління найманим військом. При дворі знаходилися й інші урядовці, які виконували функції щодо утримання двора його величності та виконували окремі доручення за його велінням.

У підрозділі 2.3 "Розподіл повноважень державних органів і посадових осіб за першою Конституцією України гетьмана Пилипа Орлика" дається характеристика повноважень, визначених у названому правовому акті. Констатується, що в Українському законодавстві термін "повноваження" використано було ще на початку ХVІІІ століття в тексті Конституції Пилипа Орлика. Цим нормативним актом відповідні повноваження надавалися гетьману, генеральній раді та генеральному суду. Можна зазначити, що ще задовго до появи роботи Шарля Монтеск'є "Про дух законів" у Конституції Пилипа Орлика вже з'являються паростки правової теорії поділу влади. Якщо законодавча і виконавча влада в цьому правовому акті знайшли свій вираз ще в недостатньому вигляді, гіпертрофованому в бік виконавчих органів, то виділення судової влади мало більш завершений вигляд. Конституція Пилипа Орлика чітко виписувала повноваження гетьмана, який, за цим правовим актом, повинен був обиратися військом запорізьким при схваленні генеральною старшиною та за затвердженням короля Швеції. Він зобов'язувався достеменно добиватися непорушності кордонів української держави (Малої Русі), повернення територій, які належали державі за договором Богдана Хмельницького з Московською імперією, Річчю Посполитою та Портою Османською. Як свідчить цей історичний правовий документ, кошовий гетьман уповноважувався видавати універсали, якими мав змушувати людей різного соціального і правового положення виконувати дії щодо забезпечення спільного громадського інтересу, встановлював розміри і види мита, порядок їх стягнення, передбачав би заходи, спрямовані на забезпечення безпеки держави.

Підрозділ 2.4 "Вплив конституційної історії США на формування і розподіл владних повноважень" присвячено вивченню досвіду державотворення та формування повноважень у Сполучених Штатах Америки. Класичним прикладом значною мірою неадекватних метрополії формування і розподілу владних повноважень є законодавство Сполучених Штатів Америки, виборювання незалежності колоній і боротьби з метрополією шляхом поступового перерозподілу повноважень на користь нової держави з допомогою прийняття ряду декларацій та Конституції.