Сітьова парадигма територіального розвитку: сутність, логіка впровадження

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ

УДК 352.071(043.3)

Сітьова парадигма територіального розвитку:

сутність, логіка впровадження

25.00.01 - теорія та історія державного управління

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора наук з державного управління

МОЛОДЦОВ Олександр Володимирович

КИЇВ - 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Національній академії державного управління при Президентові України.

Науковий консультант -доктор філософських наук, професор

Князєв Володимир Миколайович, Національна академія державного управління при Президентові України, завідувач кафедри філософії і методології державного управління.

Офіційні опоненти:доктор наук з державного управління, доцент САХАНЕНКО Сергій Єгорович,

Одеський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України, професор кафедри державного управління та місцевого самоврядування;

доктор наук з державного управління, професор Біла Світлана Олексіївна,

Національний інститут стратегічних досліджень, завідувач відділу стратегій управління регіональним розвитком;

доктор соціологічних наук, професор

Сурмін Юрій Петрович,

Інститут проблем державного управління та місцевого самоврядування Національної академії державного управління при Президентові України, перший заступник директора.

Захист відбудеться 18 лютого 2010 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.810.01 у Національній академії державного управління при Президентові України за адресою: 03057, м. Київ, вул. Ежена Потьє, 20, к. 212.

Із дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної академії державного управління при Президентові України (03057, м. Київ, вул. Ежена Потьє, 20).

Автореферат розісланий 16 січня 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої радиА.П.Рачинський

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми зумовлена необхідністю вдосконалення в Україні системи публічно-владних відносин, яка має бути сприятливою для реалізації повноважень суб'єктів територіального розвитку - органів центральної і місцевої виконавчої влади, місцевого самоврядування, суб'єктів господарювання та громадських організацій. Їх оптимізація потребує нетрадиційних підходів, що ґрунтуються на сучасній методологічній базі, яка враховує потенціал самоорганізації соціально-територіальних систем, вплив глобалізації, інформатизації, регіоналізації суспільного життя на децентралізацію публічної влади, посилення ролі інформації, знання, гуманітарних цінностей, феноменів довіри та соціального капіталу, неформальних компонентів взаємодії суб'єктів влади та суспільства як нематеріальних ресурсів розвитку. Зазначені процеси не можна пояснити з погляду традиційних методологічних уявлень про лінійний регіональний розвиток, який здійснюється за законами функціонування моноцентричної влади та адміністративного впливу. Процеси організації та самоорганізації суспільства, поняття, які їх характеризують, загалом ще мало чи взагалі не досліджені як складові методології регіональної політики. Складний, багаторівневий характер досліджуваного феномена потребує комплексного аналізу та синтезу цих понять у контексті методології суспільствознавчих наук і державного управління (В.Д.Бакуменко, В.М.Князєв, Ю.П.Сурмін).

Нова сітьова парадигма територіального розвитку акцентує увагу на вимогах, суть яких полягає в побудові такої системи публічно-владних відносин, яка б забезпечувала функціонування єдиного організаційно-динамічного соціального простору, в якому суб'єкти влади та суспільства діють на основі спільного корпоративного інтересу, на засадах партнерства, добровільності й автономності. Впровадження сітьового підходу у формування нової державної регіональної політики потребує розв'язання наукової проблеми - розробки сітьової парадигми територіального розвитку як цілісної системи знань, яка слугує теоретичним інструментом обґрунтування стратегії оновлення державної регіональної політики, що реалізується в умовах децентралізованих публічно-владних відносин на основі сітьових форм взаємодії суб'єктів влади та суспільства.

Загальні тенденції формування сітьових форм взаємодії та проблеми вдосконалення ієрархічних відносин в системах менеджменту та публічної влади досліджувались у сучасних зарубіжних соціально-філософських та соціологічних теоріях постіндустріального суспільства. Ці питання розглядалися у працях Д.Белла, Е.Гіденса, Дж.Гелбрейта, М.Кастельса, Д.Нейсбіта, Д.Тапскотта, Е.Тоффлера, Ф.Фукуями, П.Штомпки та інших дослідників. У працях цих науковців, зокрема, показано, що нелінійні процеси, які посилюються в сучасному “сітьовому суспільстві”, зумовлюють необхідність переосмислення ролі, принципів, технологій публічного управління з погляду врахування соціально-гуманітарних та технологічних аспектів становлення інформаційного суспільства, оскільки інформаційно-комунікаційні технології (ІКТ) та культурно-економічні чинники стають глобальними інструментами перерозподілу ідей, капіталу та праці (М.Кастельс).

Сітьові підходи, які реалізуються на основі моделі політичної сіті (policy network), розроблялись у межах методології політичних досліджень в Англії та Німеччині. Теоретиками політичної сіті вважаються Д.А.Блом-Хансен, П.Богасон, Т.Берцель, В.П.Гай, П.Джон, Р.Келлі, А.Коул, Дж.Марш, Дж.Палмер, М.Сміт, Д.Тоук, А.Тунен, І.Річардс. Об'єктом їх уваги є теоретико-прикладні аспекти політичної сіті як елемента децентралізації політико-адміністративного управління, який підсилює роль самоорганізаційного потенціалу суб'єктів влади та суспільства в системі публічно-владних відносин.

Прихильники сітьового підходу продемонстрували приклади вживання поняття “політична сіть”, яке в загальному розумінні означає структуру управління публічними справами, що формується у різних сферах суспільної діяльності на основі формальних та неформальних зв'язків інституціональних структур, посадових осіб публічної влади з організаціями та лідерами недержавного сектору, функціонує згідно з узгодженими правилами співробітництва, процедурами прийняття спільних рішень в єдиній системі цінностей, яка формує довіру між інституціональними суб'єктами (міжінституціональну довіру), корпоративний інтерес всіх учасників. У такому розумінні поняття “політична сіть” відіграє інструментальну роль у пізнанні нелінійних процесів, пов'язаних з відсутністю жорсткого детермінізму в децентралізованій системі публічно-владних відносин, високим рівнем нестабільності та непередбачуваності поведінки суб'єктів влади і суспільства, які функціонують на відносно самостійних засадах. Тому воно може бути використано для аналізу різнопланових економічних, соціологічних і політологічних проблем, пошуку нових методологічних основ моделювання публічно-владних відносин. До прикладів такого аналізу слід віднести, зокрема, праці зарубіжних дослідників С.Борсукової, В.Сергеєва, К.Сергеєва, Л.Сморгунова, С.Бирюкова, А.Макаричева, Л.Мамута, А.Олейника, В.Радаєва, М.Стрежнєвої. У вітчизняній науці державного управління особливості багаторівневого самоврядування та його зв'язок із сітьовим управлінням було розглянуто О.Киричуком, методологічний потенціал сітьового підходу було застосовано Є.Марчуком для аналізу нової парадигми соціально-економічного розвитку через соціополіси, Т.Сенюшкіною - для розширення методологічної бази управління етнічними конфліктами, Х.Хачатуряном - для аналізу проблем упровадження інновацій у державному управлінні. Автором не виявлено прикладів використання сітьового підходу для комплексного дослідження проблем територіального розвитку та реалізації державної регіональної політики, ефективність якої більшість науковців та експертів пов'язують з децентралізацією публічно-владних відносин з одночасним збереженням політичної та економічної стабільності в регіонах.

У наукових дослідженнях, у яких застосовується сітьовий підхід, обґрунтовуються: необхідність перегляду класичних принципів державної влади з погляду переваг інсталяції у ієрархічні відносини влади сітьових форм взаємодії; підвищення суспільної значущості гуманістичної, інформаційної та комунікаційної парадигм державної влади; революційна роль ІКТ в удосконаленні системи влади; функціональне призначення та принципи моделювання політичної сіті як елемента децентралізації політико-адміністративного управління. Результати цих досліджень задають смислові рамки сітьового підходу до аналізу проблем територіального розвитку. У методологічному плані він трансформує традиційну схему системного аналізу публічно-владних відносин у більш динамічні складові горизонтальної взаємодії, характер якої зумовлюється не тільки нормативним полем, а і їх комунікаційно-смисловим наповненням, яке визначає зміст і механізми поєднання формальних та неформальних практик у публічному управлінні.

З'ясування логіки впровадження сітьових форм взаємодії суб'єктів територіального розвитку потребувало поєднання гуманістичної, інформаційної, комунікаційної та синергетичної парадигм. З цією метою автором було використано теоретичні джерела, в яких обстоюються ідеї поліцентризму влади, принципи полісуб'єктності та поліваріантності суспільного розвитку, акцентується увага на позитивному впливі на цей процес соціального капіталу, інституціональної довіри, цінностей соціального блага та справедливості, на значному впливі неформальних компонентів інституціональних практик на ефективність взаємодії суб'єктів влади та суспільства. До зарубіжних теоретичних джерел, які мають важливе значення для аналізу сітьових форм взаємодії, належать: соціологічні теорії соціального становлення П.Штомпки, структурації Е.Гідденса, концепція габітусу і соціального поля П.Бурдьє; теорії довіри та соціального капіталу М.Вулкока, Р.Патнама, А.Селігмана, А.Токвіля, Ф.Фукуями; концепція політичного поля та нової бюрократії М.Крозь'є; політологічні концепції влади Д.Бьюкенена, Ф.А.Гаєка, Р.Даля, Ж.Марку, Ж.Мере, Ф.Шміттера, Дж.Реза, Дж.Ролза; нова інституціональна теорія П.Бергера, Т.Лукмана, Р.Коуза, Д.Норта, О.И.Уильямсона; теоретичні розробки Т.Ларссона, К.Номдена, Ф.Петітвіля, Б.Г.Пітерса щодо створення гнучкої системи державного управління на основі інтегрованого врядування та наскрізного управління; концептуальні підходи щодо реалізації важливої ролі громадянського суспільства у державному управлінні Дж.Кіна, Р.Патнама, А.Токвіля.

Ідеї саморозвитку регіонів та пропозиції щодо впровадження механізму встановлення балансу організації та самоорганізації розглядаються також у наукових працях з методології дослідження процесів глобалізації, синергетики, проблем державного управління. У роботах Г.Атаманчука, В.Афанасьєва, М.Афанасьєва, В.Авер'янова, В.Бакуменка, Л.Бевзенко, О.Белоруса, А.Блінова, В.Борденюка, О.Валевського, Б.Гаєвського, В.Горбатенка, Н.Драгомирецької, Ю.Кальниша, В.Кампа, В.Князєва, В.Козакова, В.Кравченка, М.Корнієнка, В.Куйбіди, М.Лесечка, В.Лугового, С.Максимова, В.Матвієнка, Л.Мамута, В.Мартиненка, В.Матвієнка, В.Нечаєва, Н.Нижник, О.Оболенського, М.Панова, М.Пухтинського, В.Ребкала, І.Розпутенка, В.Саламатова, С.Серьогіна, О.Скаленка, О.Сосніна, Ю.Сурміна, О.Сушка, О.Сушинського, В.Тертички, В.Токовенко, В.Троня, В.Туленкова, Х.Хачатуряна, В.Цвєткова, А.Чемериса, Ю.Шарова та інших вчених здійснено науковий аналіз: співвідношення державної влади і державного управління; інституцій державної влади і місцевого самоврядування; муніципальної влади і муніципального менеджменту; впливу глобалізації та регіоналізації на державне управління та його децентралізацію; структури методології державного управління; методологічної ролі категорій, принципів, парадигм в аналізі суспільних процесів; механізму прийняття державних рішень; методів прогнозування соціально-економічних процесів, впливу нетрадиційних управлінських теорій на впровадження поліархічних засад у структурно-функціональну побудову системи державної влади тощо.

Проблематика дисертаційного дослідження передбачає розробку методологічних засад територіального розвитку в умовах децентралізованої системи публічно-владних відносин та реалій постіндустріального суспільства. Ця різнопланова проблематика стала предметом активного наукового дискурсу на теренах пострадянських республік після започаткування ринкових та демократичних перетворень. У працях українських та зарубіжних вчених з регіональної проблематики С.Білої, І.Бодрової, М.Бочка, І.Бусигіної, М.Бутка, І.Грицяка, С.Іщука, Л.Зайцевої, М.Долішнього, С.Дорогунцова, С.Злупка, В.Керецмана, О.Коротич, Д.Котельникова, В.Лексина, М.Лендьел, О.Мельника, М.Пойченка, О.Ральчука, С.Романюка, Л.Семківа, В.Симоненка, Д.Стеченка, А.Швецова, В.Шемятенкова, П.Щедровицького було запропоновано методологічні підходи до територіального розвитку, які враховують багатогранність, взаємозалежність економічних, політичних, соціальних, соціокультурних складових державної регіональної політики, що базується на використанні наукових знань щодо актуалізації соціального капіталу та самоорганізаційного потенціалу розвитку міст та регіонів.

Результати наукових розвідок щодо зазначених вище проблем потребують додаткового аналізу та узагальнення стосовно парадигмального обґрунтування механізмів поєднання організації та самоорганізації в децентралізованій системі публічно-владних відносин, яка функціонує в умовах наростання сітьових процесів - тотальної інформатизації, інформаційної насиченості соціальних відносин, зростання ролі інформаційних ресурсів, прискорення світового темпоритму життєдіяльності соціально-територіальних систем, ускладнення та взаємовпливу суспільних відносин, посилення ролі елементів самоорганізації та неформальних компонентів взаємодії суб'єктів територіального розвитку.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. У дисертації висвітлюються результати наукових досліджень автора, здобуті в процесі виконання комплексного наукового проекту Національної академії державного управління при Президентові України “Державне управління та місцеве самоврядування” (ДР 0106U004375) за науково-дослідною роботою кафедри філософії та методології державного управління на тему “Розроблення методологічних засад філософії державного управління” (ДР 0207U004799), а саме: параграф 1 розділу 1 звіту про науково-дослідну роботу “Розроблення методологічних засад філософії державного управління”. У рамках цієї теми автором досліджено вплив сучасних соціально-філософських та соціологічних теорій на перегляд концепцій влади, формування нового парадигмального бачення взаємодії суб'єктів влади та суспільства, запропоновано та обґрунтовано нові теоретико-методологічні засади щодо організації діяльності публічного управління в системі децентралізованих публічно-владних відносин.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є парадигмальне обґрунтування механізмів поєднання організації та самоорганізації суб'єктів територіального розвитку в децентралізованій системі публічно-владних відносин.

Для досягнення мети сформульовані такі дослідницькі завдання:

- виявити та розкрити методологічний потенціал поняття “сіть” як теоретичного інструмента побудови інституціональної конструкції, сприятливої для ефективної сітьової взаємодії суб'єктів територіального розвитку в умовах постіндустріального суспільства та децентралізації публічно-владних відносин;

- розробити сітьову парадигму територіального розвитку як цілісну систему знань, ідей, принципів та соціальних цінностей, встановити її органічний зв'язок із сучасними концепціями, які впливають на розвиток теорії і практики регіональної політики в країнах ЄС, визначають пріоритетні завдання адаптації державної регіональної політики в Україні до європейських стандартів;

- з'ясувати та описати інституціональну особливість функціонування організаційно-управлінської моделі державного управління територіями, застосовуваної в ЄС, яка забезпечує підтримку ефективного функціонування децентралізованої системи публічно-владних відносин суб'єктів територіального розвитку;

- окреслити основні культурно-інституціональні бар'єри формування інфраструктури міжінституціональної довіри та впровадження моделі політико-адміністративних сітей управління територіальним розвитком в Україні;

- обґрунтувати пріоритетні завдання інституціонального розвитку, які забезпечують децентралізацію публічно-владних відносин та інституціоналізацію сітьових форм взаємодії суб'єктів влади і суспільства в Україні;

- визначити комплекс основних інституціональних механізмів, упровадження яких забезпечить системне оновлення державної регіональної політики в Україні на основі сітьових форм взаємодії суб'єктів територіального розвитку;

- здійснити практичну верифікацію концептуальних підходів щодо формування стратегії інституціональних перетворень, необхідних для упровадження сітьової парадигми територіального розвитку в інституціональному середовищі України;

- виробити науково-практичні рекомендації для центральних органів влади щодо інституціональних перетворень в Україні, необхідних для забезпечення ефективності функціонування децентралізованої системи публічно-владних відносин та сітьових форм взаємодії суб'єктів територіального розвитку, формування нової державної регіональної політики;

- позначити перспективи подальших наукових розвідок щодо інституціоналізації моделі політико-адміністративних сітей управління регіональними процесами.

Об'єктом дослідження є теоретико-методологічні засади удосконалення системи публічно-владних відносин на основі впровадження механізмів самоорганізації суб'єктів територіального розвитку.

Предметом дослідження є сітьова парадигма територіального розвитку.

Методи дослідження. Для реалізації мети й завдань дослідження було застосовано комплекс загальнонаукових принципів, підходів і методів. Основними пізнавальними інструментами виступили:

- діалектичний метод, застосування якого було зумовлено необхідністю аналізу та узагальнення окремих аспектів територіального розвитку як процесу, що ускладнюється в умовах переходу від індустріального до інформаційного типу суспільних відносин. У рамках цього методу використано: принцип сходження від абстрактного до конкретного, який дав змогу зробити логічний перехід від загального змісту конструкта “сіть” до з'ясування особливостей моделі політико-адміністративних сітей управління, яка діє в країнах ЄС; принцип збігу логічного й історичного, згідно з яким результати аналізу історичного процесу трансформації публічно-владних відносин у країнах ЄС були використані для з'ясування логіки впровадження сітьової парадигми територіального розвитку в інституціональному середовищі України;

- структурно-функціональний аналіз, відповідно до якого досліджено структуру політико-адміністративних сітей управління, генеральних (системоутворювальних) функцій та ролей їх потенційних учасників;

- аксіологічний та порівняльний аналіз, згідно з вимогами яких було проаналізовано концепцію нормативно-ціннісного забезпечення діяльності інституцій інформаційного суспільства, здійснено порівняння ступеня впливу демократичних цінностей на консолідацію зусиль та організацію партнерських відносин суб'єктів територіального розвитку в країнах ЄС та Україні;

- гіпотетико-дедуктивний метод, за допомогою якого емпіричний матеріал, що стосується практики європейського управління, було систематизовано та розтлумачено з погляду базових теоретико-методологічних положень сучасної теорії публічного управління, обґрунтовано практичні рекомендації щодо удосконалення інституціонального забезпечення взаємодії суб'єктів територіального розвитку в Україні;

- системно-аналітичний метод, згідно з яким на основі узагальнення наукових концепцій та розробок, присвячених стратегії інституціонального розвитку держави, проаналізовано наявну ситуацію функціонування інституціональної системи в Україні, побудовано гіпотетичну модель політико-адміністративних сітей управління регіональними процесами в Україні, запропоновано основні напрями удосконалення публічно-владних відносин.

Дисертаційне дослідження спирається на аналіз зарубіжних і вітчизняних наукових джерел, в тому числі Інтернет-ресурсів.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертаційна робота є комплексним дослідженням у науковій галузі державного управління, у процесі якого автором отримано нові наукові результати, які в сукупності парадигмально обґрунтовують стратегію інституціональних перетворень, спрямованих на впровадження сітьової парадигми територіального розвитку в Україні. У ній розкрито теоретико-методологічні засади сітьової взаємодії суб'єктів влади та суспільства, які є основою для розробки сітьової моделі публічного управління регіональними процесами та реалізації державної регіональної політики в умовах децентралізованої системи публічно-владних відносин.

У дисертації

уперше:

- розроблено сітьову парадигму територіального розвитку як цілісну систему знань, ідей, принципів та соціальних цінностей. Установлено, що вона базується на сучасних знаннях про постіндустріальне суспільство, в яких формулюються принципи поліцентризму, діалогічності влади; субсидіарності прийняття рішень; організаційного плюралізму; інституціонального партнерства; раціонального вибору та корпоративної соціальної відповідальності суб'єктів влади і суспільства, які інстальовано в діяльність публічно-управлінських структур на соціально-ціннісній основі - концептуально та законодавчо оформлених ідеях відкритого суспільства, суспільного блага, злагоди, соціальної рівності, справедливості, законності, правопорядку, свободи особистості та її автономності;

- установлено зв'язок сітьової парадигми територіального розвитку з сучасними концепціями доброго врядування, багаторівневого та інтегрованого врядування, вертикальної та горизонтальної координації, наскрізного управління, соціального капіталу, соціальної та інституціональної довіри, нового регіоналізму, які вплинули на системний перегляд методології регіональної політики в країнах ЄС;

- обґрунтовано, що сучасна методологія державного управління визначає пріоритетні завдання розвитку теорії та практики державної регіональної політики в Україні, які мають бути спрямовані на децентралізацію публічно-владних відносин та формування горизонтальної політики (horizontal policy) на основі розробки та впровадження нової правової доктрини з погляду поняття “правове суспільство”, принципів представницької демократії, інструментів і механізмів поліцентричного прийняття рішень, деліберативної моделі суспільного розвитку, сітьової моделі просторової ідентифікації стратегії державної регіональної політики, створення спеціалізованих інформаційних ресурсів територіального розвитку;

- виявлено та обґрунтовано, що процес децентралізації публічно-владних відносин та інституціоналізації сітьової парадигми територіального розвитку в Україні має супроводжуватися одночасним впровадженням таких інституціональних механізмів, як електронне урядування, муніципальний консалтинг та сітьова модель представництва регіональних інтересів;

удосконалено:

- методологічний підхід щодо прогнозування інституціональних ефектів, суспільних стимулів та ризиків активізації потенціалу самоорганізації у регіональних процесах на основі застосування понять “інституціональне середовище”, “інституціональна угода”, “інституціональна практика”, “інституціональна пастка” як теоретичних інструментів, які дають змогу: виявити зони стратегічної відповідальності суб'єктів влади та суспільства за виконання завдань територіального розвитку, які не зумовлені зобов'язальними нормами та директивами; з'ясувати соціально-ціннісну сумісність/несумісність формальних та неформальних інституціональних практик у взаємодії учасників політико-адміністративних сітей управління;

- концептуально-правовий підхід щодо розроблення норм законодавства, необхідних для створення сприятливого режиму кооперації влад усіх рівнів на основі переходу від концепції адміністративного регулювання публічно-владних відносин до концепції автономних повноважень, тривимірного принципу субсидіарності, законодавчого визначення балансу повноважень держави, місцевого самоврядування, громадянського суспільства та просторової ідентифікації стратегії державної регіональної політики;

дістали подальшого розвитку:

- сфера методологічного застосування поняття “сіть” як теоретичного інструмента аналізу інституціональних аспектів проблем територіального розвитку, пов'язаного із формуванням у структурі публічної влади гнучких автономних організаційно-управлінських систем із власними імперативами та самостійністю, розвитком реординаційних та координаційних відносин, удосконалення яких дає змогу здійснити інституціоналізацію сітьових форм взаємодії суб'єктів влади та суспільства, активізувати процес самоорганізації на регіональному і місцевому рівнях влади;

- концептуальний підхід щодо використання механізмів соціального партнерства та самоорганізаційного потенціалу територіальних громад, недержавних суб'єктів територіального розвитку на основі поєднання формальних та неформальних інституціональних практик з питань ідентифікації стратегії державної регіональної політики, спільного розроблення і реалізації програм та проектів регіонального і місцевого розвитку;

- обґрунтування шляхів посилення менеджеріальної функції системи виконавчих органів місцевого самоврядування на основі впровадження в Україні організаційно-управлінської моделі “рада - менеджер” як оптимальної публічно-управлінської структури для сітьових форм взаємодії суб'єктів територіального розвитку;

- категорійно-понятійний апарат державно-управлінської науки, що стосується методології регіональної політики. Зокрема, розкрито методологічне значення таких понять: “політична сіть територіального розвитку”, “модель політико-адміністративних сітей управління”, “інформаційно-когнітивний простір територіального розвитку”, “культурно-економічна регіоналізація”, “інфраструктура міжінституціональної довіри”, які можуть бути застосовані як конструкти сучасної теорії та практики формування і реалізації нової концепції державної регіональної політики в умовах постіндустріального суспільства.

Практичне значення одержаних результатів. Результати дисертаційного дослідження впроваджені в діяльність органів державної влади, використані в прикладних дослідженнях державних і недержавних структур, у підготовці інформаційно-аналітичних матеріалів і у викладацькій практиці. Зокрема, в результаті реалізації теоретичних положень дисертації розроблено:

- завдання Програми державної підтримки розвитку місцевого самоврядування, затвердженої Указом Президента України “Про державну підтримку розвитку місцевого самоврядування в Україні” від 30 серпня 2001 р. № 749/2001, яка виконувалась Фондом сприяння місцевому самоврядуванню України при Президентові України спільно з центральними органами виконавчої влади та асоціаціями органів місцевого самоврядування України (акт про впровадження від 4 липня 2006 р. № 243/05/5-06-1);

- нормативно-правову базу та методичні матеріали Всеукраїнського конкурсу проектів та програм розвитку місцевого самоврядування, який проводиться Фондом сприяння місцевого самоврядування України при Президентові України з 2003 р. по цей час згідно з Указом Президента України “Про Всеукраїнський конкурс проектів та програм розвитку місцевого самоврядування” від 28 жовтня 2002 р. № 952/2002) (акт про впровадження від 4 липня 2006 р. № 243/05/5-06-2);

- рекомендації парламентських слухань на виконання доручення Прем'єр-міністра України від 18 лютого 2003 р. № 9249 до Постанови Верховної Ради України “Про проведення парламентських слухань “Регіональна політика та місцеве самоврядування в Україні: законодавчі аспекти” від 6 лютого 2003 р. № 476-IV, які увійшли до Постанови Верховної Ради України “Про рекомендації парламентських слухань про законодавчі аспекти регіональної політики та місцевого самоврядування” від 5 червня 2003 р. № 939-IV (акт про впровадження від 4 липня 2006 р. № 243/05/5-06-3);

- рекомендації до проекту “Стратегія захисту прав та представлення інтересів органів місцевого самоврядування”, що реалізується Асоціацією міст України та громад у рамках проекту Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) “Розширення навчальних послуг та дорадчої допомоги” (довідка про впровадження від 17 червня 2009 р. № 3-94);

- рекомендації щодо реалізації проекту “Електронне місто” виконавчим комітетом Української міської ради Обухівського району Київської області в частині визначення структури веб-порталу м. Українка, яка забезпечує відкриту та прозору діяльність органів місцевого самоврядування на основі використання ІКТ (довідка від 19 лютого 2009 р. № 31);

- навчальний курс “Муніципальне право зарубіжних країн” (довідка від 19 лютого 2009 р. № 03-35 ) та збірник навчально-методичних матеріалів з курсу “Муніципальне право зарубіжних країн” (довідка від 19 лютого 2009 р. № 03-36) для студентів Академії муніципального управління; навчальний курс “Місцеве самоврядування в Україні” (довідка від 24 лютого 2009 р. № 16/363-1) і “Програма та методичні рекомендації до семінарських занять з курсу “Місцеве самоврядування в Україні” (довідка від 24 лютого 2009 р. № 16/363-2) для студентів Національної академії “Києво-Могилянська академія”.

Апробація результатів дослідження. Результати наукового дослідження оприлюднені автором на численних міжнародних, всеукраїнських та регіональних наукових і науково-практичних заходах. Серед них найбільш важливими з точки зору проблематики дослідження були такі: Міжнародна конференція з питань презентації Європейської стратегії інновацій та доброго врядування на місцевому рівні (Київ, 2009); науково-практична конференція за міжнародною участю “Проблеми трансформації системи державного управління в умовах політичної реформи в Україні” (Київ, 2006); всеукраїнська науково-практична конференція “Актуальні проблеми муніципального управління” (Київ, 2006); круглі столи: “Соціально-економічне становище сіл, селищ, міст: проблеми та перспективи” (Київ, 2003); “Розвиток громад через формування міжрегіональної муніципальної консультативної мережі” (Київ, 2007); XІ Всеукраїнські муніципальні слухання “Інноваційні шляхи муніципального розвитку: сучасний стан, прогнози, проекти і програми” (Бердянськ, 2006); ХІІ Всеукраїнські муніципальні слухання “Формування системи належного, доброчесного місцевого врядування в Україні” (Київ, 2007); міжнародний форум “Європейські орієнтири місцевого та регіонального розвитку” (Київ, 2008); XIV Всеукраїнські муніципальні слухання “Реформа публічної влади як інструмент подолання фінансово-економічної кризи в Україні” (Київ, 2009).

Окремі положення дисертації обговорювались на фахових науково-методичних семінарах, експертних круглих столах та під час засідань організаційно-методологічних груп з підготовки щорічних всеукраїнських муніципальних слухань, концепції нової державної регіональної політики та проекту Закону України “Про засади державної регіональної політики”.

Дисертацію в цілому обговорено й рекомендовано до захисту в Національній академії державного управління при Президентові України.

Публікації. Результати дисертаційного дослідження опубліковано в 44 наукових працях, у тому числі: одній монографії, 23 статтях у наукових фахових виданнях України з державного управління. Серед публікацій, які додатково відображають наукові результати дослідження, 12 статей в інших наукових виданнях, одна програма та методичні рекомендації до семінарських занять з курсу “Місцеве самоврядування в Україні”, один збірник навчально-методичних матеріалів з курсу “Муніципальне право зарубіжних країн”. Протягом 2002-2008 рр. вийшло з друку 6 публікацій тез в матеріалах конференцій. Загальний обсяг публікацій за темою дослідження - 37 друк. арк.

Структура й обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації становить 416 сторінок, обсяг основного тексту - 363 сторінки, додатки - 10 сторінок. Список використаних джерел включає 376 найменувань, у тому числі 35 іноземними мовами та 35 Інтернет-джерел.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, його мету і завдання, об'єкт, предмет і методи дослідження, наукову новизну, теоретичне й практичне значення одержаних результатів, наведено дані щодо їх апробації.

У першому розділі - “Теоретичний фундамент дослідження сітьової парадигми територіального розвитку” - розглянуто теоретичні засади сітьової парадигми територіального розвитку, її основні ідеї та принципи.

Проаналізовано зв'язок зміни парадигм територіального розвитку із зміною пріоритетів його ресурсного та соціально-ціннісного забезпечення. На підставі вивчення праць західних вчених розкрито концептуально-теоретичну основу сітьової парадигми територіального розвитку, яка спирається на наукові розробки, в яких обстоюються ідеї соціального поліцентризму, поліцентризму влади в суспільстві, утверджується полісуб'єктність та поліваріантність територіального розвитку, підкреслюється роль і значення для суспільного розвитку соціальної та міжінституціональної довіри, пріоритетність таких цінностей, як соціальне благо та справедливість, відзначається значний вплив неформальних компонентів інституціональних практик на ефективність взаємодії системних суб'єктів влади та суспільства. Згідно з цією концептуально-теоретичною основою модернізуються політичні підходи, переосмислюється роль держави як регулятора економічного та соціального розвитку, удосконалюються публічні структури управління, механізми та інструменти планування і реалізації регіональної політики. Її ядром стає зростання економіки відповідно до вимог забезпечення безпеки особистості, суспільної злагоди, законності та правопорядку, поваги до регіональної ідентичності.

Зазначені ідеї розцінено автором як елементи смислового поля “екологічного погляду” (сітьової парадигми), яка поєднує системну методологію з ідеями синергетики та нормативно-ціннісними настановами сучасного суспільства. Метод “глибокої екології” усуває механістичність (лінійність) мислення, недоліки абстрактних підходів до пізнання явищ у природі та суспільстві (Ф.Капра). Абстракція та аналіз як основні методи науки індустріальної епохи стали недостатніми для розуміння складних процесів, пов'язаних з перетворенням централізованої владної вертикалі на відкриту саморегульовану систему, яка поєднує управління та політику, і в такий спосіб - організаційні ресурси суб'єктів влади та самоорганізаційні ресурси суб'єктів суспільства. Нові цінності, що закладені в сітьову парадигму розвитку, поступово заміщають ідеї самоствердження, панування, експансії, конкуренції, раціоналізму, редукціонізму, лінійності та кількості, що підтверджують наукові праці зарубіжних і українських вчених, у яких застосовано ідею “глибокої екології” для аналізу сутності процесів територіального розвитку в нових умовах (Е.Беннермен, В.Вайнерфельд, П.Ф.Вайтлі, М.Китінг, Т.Ларссон, Б.Колер-Кох, К.Номден, Б.Г.Пітерс, Дж.Пітерс, A-M.Слоутер, П.Хіндмор, Ж.Шрьодер, Д.Юїл, І.Бусигіна, І.А.Грицяк, М.І.Долішній, С.І.Дорогунцов, С.М.Злупко, В.Ю.Керецман, В.Н.Лексин, М.Лендьел, О.М.Мельник, Л.К.Семків, В.К.Симоненко, А.Н.Швецов, В.Г.Шемятенкова, П.Г.Щедровицький та ін.).

Аргументовано, що оновлення категорійного апарату науки публічного управління та регіоналістики пов'язано з формуванням сітьової парадигми територіального розвитку на основі понять, найважливішими з яких є: “новий регіоналізм”, “багаторівневе врядування”, “інтегроване врядування” (joined-up government), “вертикальна та горизонтальна координація”, “наскрізне управління”, “кооперативний регіоналізм”, “соціальний капітал”, “інституціональна довіра”, “тривимірний принцип субсидіарності”. Методологічна значущість цих понять полягає в позначенні гнучкої системи публічного управління, більш відкритої до потреб суспільства, нелінійного характеру публічно-владних відносин. Інструментом побудови такої системи є політична сіть територіального розвитку - структура управління процесами територіального розвитку з певною конфігурацією формальних та неформальних інформаційно-комунікативних контактів представників органів публічної влади, державних, муніципальних закладів, громадських та бізнес-організацій, які мають спільний інтерес у розробленні та прийнятті рішень щодо розв'язання конкретних проблем місцевого і регіонального розвитку на партнерських засадах.

Політичні сіті формуються згідно з узгодженими правилами співробітництва, процедурами прийняття спільних рішень в єдиній системі цінностей, яка формує міжінституціональну довіру та корпоративний інтерес всіх учасників. Політичні сіті територіального розвитку дають змогу систематично та своєчасно коригувати державну регіональну політику залежно від конкретних обставин та потреб територіальних громад. Поєднання в єдиній організаційно-управлінській структурі політичних, міжуправлінських, проектних, експертних сітей територіального розвитку є процесом формування цілісної моделі політико-адміністративних сітей управління, яка використовується публічною владою для просторової ідентифікації стратегії державної регіональної політики, розроблення і реалізації проектів та програм місцевого й регіонального розвитку. Вона являє собою модель партнерства різних секторів суспільства і використовується як інструмент узгодження цілей політики та управління, поєднання організаційних і самоорганізаційних ресурсів суб'єктів територіального розвитку.

Побудова державного управління регіональними процесами за зразком моделі політико-адміністративних сітей управління є результатом впливу нового парадигмального бачення територіального розвитку. Об'єктивний характер зміни парадигм є процесом, що супроводжується поступовою втратою домінуючих цінностей індустріального типу розвитку та парадигми міжрегіонального перерозподілу ресурсів, підвищенням ролі парадигми “полюсів зростання”, орієнтованої на ринкові механізми самоорганізації суб'єктів територіального розвитку. Разом з тим у регіональній політиці набувають більшої значущості соціальні ресурси розвитку. Їх використання в публічно-управлінській практиці потребує вдосконалення публічно-владних відносин на основі методологічного осмислення таких понять, як “сітьове суспільство”, “сітьові структури”, “сітьова організація”, “сітьова логіка взаємодії”, “сітьова економіка”, “соціальна сіть”, “політична сіть”, “сітьовий регіон”, “культурно-економічна регіоналізація”, які в поєднанні з методологічним інструментарієм теорії публічного управління та регіоналістики можуть застосовуватись як конструкти сучасної теорії та практики побудови моделі політико-адміністративних сітей управління регіональним розвитком.

У другому розділі - “Суспільні стимули та ризики інституціоналізації політичної сіті територіального розвитку” - проаналізовано інституціональні ефекти використання соціального капіталу в процесах територіального розвитку, явище синергізму політичної сіті територіального розвитку, її роль як моделі просторової ідентифікації стратегії державної регіональної політики.

Розкрито тісний зв'язок формальних та неформальних компонентів діяльності суб'єктів територіального розвитку. Показано, що неформальні чинники є нематеріальними (самоорганізаційними) ресурсами розвитку територій, які можуть продукувати як позитивні стимули, так і суспільні ризики (конструктивні та деструктивні інституціональні ефекти). Конструктивний інституціональний ефект від застосування моделі політичної сіті виникає за таких умов: за наявності ефективних інститутів влади та громадянського суспільства, реальних механізмів здійснення корпоративної соціальної відповідальності, сумісності цінностей формальних і неформальних компонентів взаємодії. За цих умов формується симетрична політична сіть, функціонування якої продукує синергетичний ефект спільної діяльності суб'єктів територіального розвитку. Деструктивний інституціональний ефект виникає у разі відсутності зазначених факторів, що зумовлює формування асиметричної політичної сіті, функціонування якої характеризується опортуністичною поведінкою окремих політичних/економічних суб'єктів, реалізацією ними вузькокорпоративних інтересів, що суперечать загальнонаціональним.

Виявлено, що ризик отримання деструктивного інституціонального ефекту ускладнює використання соціального капіталу як самоорганізаційного ресурсу міст та регіонів. Тому перехід від вертикальної до горизонтальної взаємодії суб'єктів територіального розвитку має здійснюватись з чітким окресленням проблем, що виникають у процесі взаємодії формальних і неформальних практик. Ціннісна симетричність/асиметричність формальних та неформальних практик зумовлює соціальну або асоціальну спрямованість спільної діяльності зацікавлених суб'єктів на досягнення реальних чи декларованих цілей, використання відповідних стратегій, ресурсів і видів капіталу. Виходячи з цього обґрунтовано, що інституціоналізація політичної сіті територіального розвитку має базуватись на соціальному капіталі, потенціал якого становлять: спільна мета; ідеологія згуртованості та соціального партнерства; міжінституціональна довіра, реально діючий соціально-політичний механізм установлення балансу соціально-економічних інтересів усіх основних груп суспільства; дотримання правових норм взаємодії суб'єктів територіального розвитку; виключення прямої інституціональної (адміністративної) залежності одних суб'єктів від інших у процесі здійснення комунікацій та прийняття рішень. Фундаментальною умовою реалізації соціального капіталу є міжінституціональна довіра, яка формується в разі забезпечення тісних інтерактивних інституціональних та особистісних зв'язків; високої діалогової політичної культури; спроможності влагоджувати конфліктні чи спірні ситуації, не вдаючись до третейських суддів - держави чи суду; готовності суб'єктів територіального розвитку розкривати важливу інформацію, справедливо розподіляти витрати та вигоди у спільних регіональних проектах.

Наведено аргументи на користь того, що в процесах інституціоналізації політичної сіті територіального розвитку важливу роль відіграють такі фактори, як знання, сучасні управлінські технології, репутація суб'єктів територіального розвитку у певному інституціональному середовищі тощо, які впливають на стратегію використання значущих ресурсів кожним з учасників політичної сіті. До сукупності значущих ресурсів суб'єктів територіального розвитку, які можуть бути в їх розпорядженні, належать: економічні ресурси (матеріальні, грошові ресурси, блага для споживання, умови для отримання грошових доходів тощо); інформаційні ресурси (знання); адміністративні та політичні ресурси (призначення на посаду, прийняття політичних рішень, законодавчих та інших нормативно-правових актів тощо); особистісні ресурси (якості, можливості, зв'язки кожного окремого учасника). Наявність тих чи інших значущих ресурсів у кожного із суб'єктів територіального розвитку, їх співвідношення та вміння їх використовувати для спільних цілей визначає місце учасників в ієрархії політичної сіті територіального розвитку.

З'ясовано, що баланс організації/самоорганізації встановлюється на основі знань та компетентності щодо раціонального використання значущих ресурсів суб'єктів влади і суспільства. У цьому контексті стверджується, що інституціоналізація політичної сіті територіального розвитку стає можливою за умови, якщо недержавний сектор у цілому досягає високого рівня знань, комунікації та міжнародних контактів, які дають йому певні переваги відносно політичних та адміністративних ресурсів суб'єктів влади. Бізнес-структури є провідними центрами збирання, зберігання та використання економічної інформації, високорозвиненого менеджменту; громадські організації та університети - центрами розроблення політичних і соціальних технологій, генераторами знання із суспільно-прикладних проблем стратегічного бачення суспільного розвитку. Ці переваги скасовують чи суттєво обмежують дію залізного закону ієрархії. Зміна характеру зв'язків в ієрархічних відносинах не порушує домінуючу роль органів публічної влади як учасників політичної сіті, оскільки вони є розпорядниками найбільшого обсягу значущих ресурсів. Залучаючись до політичної сіті територіального розвитку, органи влади отримують доступ до “сітьового капіталу” - іміджу, ділової репутації, інформаційного, когнітивного, експертного, фінансового та матеріального потенціалів недержавних суб'єктів територіального розвитку.

Аргументовано, що логіка встановлення балансу процесів організації та самоорганізації соціально-територіальних систем базується на синергетичній інтерпретації співвідношення понять “організація/самоорганізація”, “соціальний капітал”, “держава”, “місцеве самоврядування”, “громадянське суспільство”, яка полягає ось у чому. Інститут державної влади, будучи продуктом самоорганізації суспільства, одночасно виступає суб'єктом організації публічно-владних відносин першого порядку. У цьому статусі держава формує умови саморозвитку суспільства шляхом створення інститутів місцевого самоврядування та громадянського суспільства, нормативної бази їх діяльності. Інститут місцевого самоврядування виникає як продукт самоорганізації держави, яка впроваджує в державне управління принцип “організаційного плюралізму” та утворює суб'єкта організації публічно-владних відносин другого порядку. Інститути держави та місцевого самоврядування забезпечують поєднання процесів організації та самоорганізації суспільства на основі функціональної організаційної сумісності через механізм делегованих державою повноважень. “Організаційний плюралізм” сприяє підвищенню організаційної здатності усієї системи публічного управління адаптуватись до нелінійних самоорганізаційних процесів за рахунок використання управлінського потенціалу місцевого самоврядування як агента держави на місцевому рівні, значущих ресурсів громадянського суспільства та актуалізованого соціального капіталу.

Розглянуто модель політичної сіті територіального розвитку як інституціональний інструмент просторової ідентифікації стратегії державної регіональної політики. Ця модель виступає механізмом представлення та реалізації інтересів територіальних громад, органів та посадових осіб місцевого самоврядування, регіональних бізнесових та громадських організацій. Сітьовий спосіб представлення місцевих інтересів сприяє узгодженню та прийняттю політичних рішень з комплексу економічних та інших питань територіального розвитку, які неможливо оперативно та ефективно вирішувати в системі адміністративної організаційно-управлінської вертикалі. Ця мотивація є додатковим імпульсом для переходу до відкритої спільної діяльності структур публічного управління з різними політичними сітями, які представляють ту чи іншу сферу господарської чи публічно-управлінської діяльності. Показано, що політико-адміністративні сіті управління регіональними процесами є найбільш адекватною структурою для врахування всієї палітри місцевих та регіональних інтересів у сфері виробництва суспільних благ.

У третьому розділі - “Культурно-економічна регіоналізація та формування сітьових регіонів як провідні тенденції сучасності: приклад управління ЄС” - проаналізовано сутність культурно-економічної (постіндустріальної) регіоналізації та сітьового принципу регіоноутворення, розглянуто методологічне значення ідей нового (європейського) регіоналізму для побудови моделі політико-адміністративних сітей управління ЄС, роль, структуру інформаційно-когнітивного простору територіального розвитку як інструмента підвищення ефективності державної регіональної політики.

З'ясовано методологічне значення для науки державного управління поняття культурно-економічної регіоналізації як просторово-фрагментарної локалізації культурної, економічної та інших видів діяльності, що базуються на цінностях інтегрування, високих стандартах публічного управління, новітніх соціальних практиках і технологіях, сучасній інформаційно-комунікаційній інфраструктурі та розвиненій системі публічних послуг. Показано, що ним позначають процеси диференціації регіонів, наслідком яких є вибіркове (точкове) входження окремих територіальних утворень (фрагментів чи зон територій) у світові процеси, які підпорядковані сітьовій логіці та більш інтенсивному темпоритму взаємодії соціальних структур, що базуються на єдиних цінностях політико-управлінських еліт, культурних та бізнесових спільнот у глобальному, регіональному, локальному вимірах (Е.Гіденс, М.Кастельс, О.Скаленко, П.Г.Щедровицький). Ущільнення та висока швидкість здійснення комунікацій зумовлює більшу залежність соціального простору не від фізичної території та концентрації організаційних важелів впливу в одному адміністративному центрі, а від логіки колективного мислення і колективної дії (сітьової логіки), рівня розвитку людських ресурсів, технологій, інтелектуального та соціального капіталу, ціннісно-нормативного потенціалу публічної влади. Зони територій, де сформовані соціально-управлінські практики з високими стандартами професійної діяльності, формують супратериторіальну сіть міст (регіонів), що надбудовується над фізичним простором (територією) держав.

Обґрунтовано, що адміністративно-територіальний параметр діяльності органів публічної влади в умовах постіндустріалізму перестає бути бар'єром для співробітництва однієї локальної території (зони) з іншою. У процесах розвитку зростає роль культурно-економічного потенціалу території, який стає основою формування екстериторіальної сіті розвитку подібних територій. До її складу включаються тільки ті локальні зони територій, де сформовані публічно-управлінські практики доброго врядування з високими нормами інноваційної діяльності та відповідна управлінська культура. Співробітництво цих територій забезпечується єдиним інформаційно-когнітивним простором територіального розвитку - супратериторіальним простором певної конфігурації, що утворюється на основі інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури та ІКТ шляхом поширення і використання конкретних інформаційних ресурсів - світових, національних, регіональних, локальних, у яких відображені знання про проблеми та механізми розвитку територій відповідного масштабу, з метою їх застосування як інструментів впливу на суб'єктів територіального розвитку. Обґрунтовано, що зміст понять культурно-економічної регіоналізації та інформаційно-когнітивного простору територіального розвитку є теоретичною основою для формулювання важливих методологічних настанов щодо оновлення державної регіональної політики в Україні з позицій забезпечення публічно-управлінських практик високорозвиненими стандартами доброго врядування, які базуються на інформації, знаннях, ІКТ, максимальному використанні соціальної енергії недержавних суб'єктів територіального розвитку (соціального капіталу).