Судові системи країн Європейського Союзу та України: порівняльно-правовий аналіз

Основні положення висновки й рекомендації доповідались на міжнародних і регіональних наукових і науково-практичних конференціях: «Розвиток демократії та демократична освіта в Україні» (28-30 вересня 2006 р., м. Ялта), «Навчальний процес у контексті модернізації вищої освіти» (2007 р., м. Харків), «Конституційні аспекти судової реформи» (26-27 червня 2008 р., м. Харків), «Політико-правові проблеми сучасного суспільства» (20-21 листопада 2008 р., м. Москва), «Організаційні та правові проблеми забезпечення державного суверенітету» (27 березня 2009 р., м. Харків), «Незалежний суд - гарантія захисту прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина» (30 травня 2009 р., м. Чернівці), «Проблеми реформування місцевого самоврядування України в контексті наближення до європейських стандартів» (28 жовтня 2009 р., м. Харків), «Політичні і правові проблеми становлення і розвитку держави на пострадянському просторі» (26 червня 2009 р., м. Харків), «Реформування судових і правоохоронних органів України: проблеми та перспективи» (14 травня 2010 р., м. Харків), «Правова система України: проблеми і тенденції розвитку» (3 червня 2010 р., м. Харків), «Проблеми політико-правового розвитку в XXI ст.» (19-20 листопада 2010 р., м. Москва); на міжнародному науковому семінарі «Проблеми державно-правового розвитку в умовах європейської інтеграції і глобалізації» (16 травня 2008 р., м. Харків); на науково-практичному семінарі молодих учених та здобувачів «Проблеми судової реформи в Україні» (9 квітня 2008 р., м. Харків); на засіданні круглого столу «Конституція України: досвід реалізації та шляхи удосконалення» (21 червня 2006 р., м. Харків).

Публікації. Основні результати наукового дослідження опубліковані автором у двох монографіях, 22 наукових статтях, що вийшли у виданнях, затверджених ВАК України як фахові, тезах 14 доповідей на наукових і науково-практичних конференціях та публікаціях в інших виданнях.

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються зв`язок роботи з науковими програмами, мета й завдання дослідження, методологічна, теоретична і емпірична база, розкриваються сутність і стан обраної проблеми, наукова новизна одержаних результатів, сформульовані основні положення, що виносяться на захист, наводяться дані щодо їх апробації й опублікування.

Розділ 1 «Концептуальний аналіз судової системи: теоретичний та історичний підхід» складається із 3 підрозділів, поділених на пункти.

У підрозділі 1.1. «Співвідношення понять “судова влада”, “судова система” і “суд”» аналізуються різні підходи до визначення поняття «судова влада». Зазначається, що практично всі автори в рамках дослідження судової влади відштовхуються від теорії поділу державної влади на гілки, виділяють організаційну складову судової влади й акцентують увагу на основній, специфічній її функції - правосудді. Констатується, що судовій системі традиційно порівняно із судовою владою відводиться друге місце. І найчастіше науковці, приділивши основну увагу аналізу поняття й сутності судової влади, не надають особливого значення визначенню місця судової системи в складі судової влади, співвідношенню понять цих явищ. Погляди ж дослідників на поняття «судова система» залежать від того, які риси або особливості судової системи розглядаються як першорядні. Найбільш обґрунтованим визнається спосіб визначення судової системи, що підкреслює її природу як інструмента судової влади, а також внутрішню єдність і загальні риси судових органів. Відповідно формулюється авторське визначення судової системи, як системи спеціальних державних органів - судів, які є носіями судової влади, створені для задоволення потреби у розгляді та вирішенні виникаючих правових спорів, мають загальні завдання, принципи організації й діяльності, відповідають рівню соціально-економічного розвитку суспільства. Таке визначення підкреслює головні риси судової системи: це не сукупність яких-небудь органів (державних, муніципальних, інших), а саме система, що має тісні внутріші зв'язки між елементами, будується на основі певних принципів, єдиних і обов'язкових для кожного суду, має відповідати вимогам суспільства і держави. Формулюються та аналізуються способи зв'язку між елементами судової системи - судами: внутрішньосистемна взаємодія (процесуальна, організаційна, з питань суддівської самоорганізації), зовнішня взаємодія (із зовнішніми несудовими органами та судами іноземних держав). Оскільки робота присвячена вивченню організаційних питань побудови судової системи сучасної держави, суд розглядається як структурна складова судової системи, а значить, як державний орган.

У підрозділі 1.2. «Суд як структурний елемент судової системи, його поняття та характеристики» досліджуються особливості суду, які характеризують його як орган держави, й специфічні риси, що виокремлюють його серед інших державних органів. Специфіка суду проявляється практично в усіх сферах організації його роботи. Так, законодавчо закріплюється особливий порядок і підстави для створення або ліквідації суду, визначення його структури й чисельності суддів, взаємодії судів між собою й з іншими державними й недержавними органами, формування суддівського корпусу. Владні повноваження суду як державного органу також мають специфіку, що підтверджується вітчизняним та зарубіжним законодавством. Але термін «суд» не має чіткого однозначного свого закріплення у законодавстві і використовується не лише у значенні державного органу, а й у більш вузькому, як склад суду, який слухає справу, як суддя, що одноособово розглядає справу, що свідчить про відсутність послідовності й однозначності його використання в різних ситуаціях. Оскільки використання терміна «суд» в одному значенні в усіх законах було б украй складно, пропонується ряд заходів, реалізація яких дозволить виключити непослідовність у розумінні й використанні настільки важливого для держави терміна, яким є «суд».

Головною об'єднуючою ознакою всіх понять й явищ, що характеризуються терміном «суд», визнається подія розгляду спору між декількома суб'єктами й прийняття обов'язкового для них рішення. Тому пропонується визначення поняття «суд» найбільш загального характеру, як місце або спосіб вирішення спору. А для конкретизації й чіткості розуміння на рівні конституції й закону варто закріпити що суд - це державний, незалежний орган судової гілки влади, що входить у судову систему України й забезпечує кожному право на повагу його прав і свобод шляхом здійснення правосуддя у випадках й у порядку, передбачених законом.

У підрозділі 1.3. «Історичні передумови становлення та розвитку судоустрою європейських країн» для визначення причин відмінностей у структурі судових систем України й країн Європейського Союзу досліджуються основні етапи історичного шляху вітчизняного й зарубіжного суду в контексті розвитку судової влади.

У пункті 1.3.1. «Основні етапи становлення судової системи України» досліджуються основні історичні писані акти, що визначають державний устрій України і мають положення, що характеризують значення суду та структуру судоустрою на території України здебільшого після 1648 р. З цією метою аналізуються праці таких дореволюційних та радянських вчених, як С. О. Андрієвський, Є. В. Васьковський, С. В. Вікторський, Б. В. Віленський, В. М. Гессен, Ю. В. Готьє, Н. В. Давидов, Ф. Г. Ділтей, Г. О. Джаншієв, Д. Іванов, А. Ф. Коні, А. Лазаревський, Д. П. Міллер, Я. Падох, М. Є. Слабченко, В. С. Случевський, І. Я. Фойницький та деяких інших щодо історії розвитку вітчизняного суду. На підставі таких праць формуються висновки стосовно особливостей судової системи України у різні часи та факторів, що спричиняли її реформування.

Зазначається, що вивчення історичних етапів формування судової системи в Україні необхідне з кількох причин. По-перше, вони можуть виявити причини слабкості сучасної судової влади. По-друге, можна простежити взаємозв'язок між судоустроєм і територіальним та політичним устроєм країн. По-третє, тільки протягом значного проміжку часу можна визначити ефективність судоустрою країни (оптимальна потрібна кількість судів на певній території та суддів у них, правила інстанційності, ступінчастості, порядок формування суддівського корпусу, характер і ступінь спеціалізації судів).

У пункті 1.3.2. «Історичний розвиток судових систем країн романо-германської системи права» аналізується, на які поступки пішли європейські країни при реформуванні своїх судових систем у прагненні досягти компромісу, здатного забезпечити їм більш комфортний, упевнений і безпечний спільний а не окремий розвиток, і зазначається, які елементи судоустрою залишаються незмінними відповідно до історичних традицій. З цією метою на прикладі судоустрою Франції, Німеччини, Італії, Іспанії, Португалії та інших європейських країн досліджуються основні етапи розвитку романо-германскої системи права. Аналіз формування їх судових систем свідчить про відсутність якої-небудь єдиної моделі судоустрою для всіх держав на всі часи. Такі моделі могли існувати лише тимчасово. За зразок брався судоустрій країни, що має переважне військове, політичне й економічне становище в регіоні в той або інший період часу (наприклад, Франції або Великої Британії). Але в чистому вигляді, без змін, така модель ніколи не переносилася в іншу державу. Завжди враховувалися історичні й правові традиції країни-реципієнта, які хоч і незначно, але змінювали оригінальну судову модель. Зі зміною же політичної картини в регіоні зміни в структуру судової системи вносилися ще більш рішуче. Тому нині вкрай складно визначити типи судових систем. Проте, незважаючи на значні історичні особливості формування національних судових систем європейських країн, можна виокремити їх загальні характерні риси. Наприклад, ієрархічний принцип побудови судової системи, створення адміністративної юстиції тощо.

У пункті 1.3.3. «Історичні етапи формування судової системи в умовах англо-саксонської системи права» аналізуються історичні особливості становлення авторитету суду на прикладі Великої Британії. Констатується значний вплив на ставлення до суду й визначення структури судової системи цієї країни англійського права, що має багато специфічних рис, які відрізняють його від романо-германського права. Зазначається, що розвиток Великої Британії є відмінним від розвитку країн Європейського Союзу, і значний інтерес для України має історія становлення судів першого рівня її судової системи, яка може дати відповідь на питання про доцільність запровадження в Україні інституту мирових суддів. Так, при створенні й розвитку системи місцевих судів необхідно буде визначитися з трьох найбільш важливих моментів: а) щодо співвідношення централізації й місцевої автономії; б) необхідності економії часу й коштів та врахувати політичний аспект. Вступ Великої Британії до Європейського Союзу сприяв тому, що правознавці країни з більшою увагою стали ставитися до права континентальної Європи й використовувати деякі його досягнення при систематизації прецедентів загального права. Крім того, необхідність дотримання європейських норм і принципів стала причиною значного реформування структури судової системи країни і появи єдиного вищого судового органу для всього Об'єднаного Королівства європейського зразка - Верховного суду Великої Британії.

Розділ 2 «Принципи побудови сучасної судової системи» складається із 3 підрозділів, поділених на пункти.

У підрозділі 2.1. «Природа принципів побудови судової системи» зазначається, що дослідженню структури судової системи передує розгляд принципів її побудови, тому що вони мають визначальне значення для розвитку системи судів, функціонування суду. Проведено аналіз генезису терміна «принцип», його дефініцій, розглянуто питання класифікації і видів принципів права. Це дозволило простежити природу виникнення принципів судової системи і дійти висновку, що джерела цих принципів лежать у загальноправових принципах, які несуть у собі певну частину змісту загальносоціальних принципів і конкретизуються в принципах кожної галузі. Відносити принципи судової влади до правоохоронних принципів, на наш погляд, не варто, оскільки значення й завдання судової влади значно виходять за межі правоохорони. А тому принципи судової влади слід розглядати як окрему систему принципів серед загальноправових принципів, що перебуває на рівні міжгалузевих принципів. І вже серед принципів судової влади окремо слід розглядати принципи судової системи. При цьому слід зазначити, що принципи організації судової системи мають загальні риси й з іншими системами загальноправових принципів, наприклад, з принципами побудови і функціонування державних органів, принципами інститутів права. Крім того, принципи судової системи необхідно відносити до принципів публічного, регулятивного, матеріального, об'єктивного права, оскільки предметом регулювання є особливості побудови системи державних органів специфічної компетенції.

Певною мірою можна сказати, що загальноправові принципи, проходячи через призму специфіки природи судової влади й судових органів, які її здійснюють, перетворюються на принципи судової влади, які далі конкретизуються в принципах побудови судової системи.

Оскільки принципи побудови судової системи входять до складу принципів судової влади, спочатку визначається зміст останніх. При аналізі наукових поглядів на поняття принципів судової влади, їх класифікацію та співвідношення із принципами побудови судової системи звертає на себе увагу використання деякими авторами терміна «принципи правосуддя» щодо судової влади в цілому. Доведено недоцільність його використання як аналога принципів судової влади.

У підрозділі 2.2. «Система принципів побудови судової системи, її характеристика» аналізуються наукові погляди на класифікацію принципів побудови судової системи, критерії такої класифікації. Виокремлено характерні риси і обов'язкові вимоги для принципів побудови судової системи. Такі принципи: а) утворюють самостійну систему, що визначає судовий устрій країни, мета якої - забезпечення створення й безперебійного функціонування демократичної й ефективної судової системи; б) нормативно закріплюють загальні положення обов'язкового характеру з приводу організації судової системи, структури її органів; в) відображають специфіку традицій судочинства країни й особливостей положення органів судової влади в державному механізмі; г) повинні відповідати економічним можливостям держави й потребам суспільства.

З урахуванням викладеного принципи побудови судової системи визначаються як історично сформовані теорією й практикою діяльності судів, обумовлені економічним і ідейно-політичним рівнем розвитку суспільства нормативно закріплені положення, що фіксують найбільш важливі вимоги й відображають закономірності побудови судової системи країни, виражають її зміст й специфіку і визначають тенденції розвитку.

До самої ж системи принципів побудови судової системи включено принципи: а) єдності судової системи; б) територіальності; в) спеціалізації; г) інстанційності; ґ) ступінчастості та ієрархічності; д) самостійності суду; е) доступності суду.

Отже, організаційні принципи судової влади утворюють власну систему, оскільки відповідають вимогам самостійності, повноти, несуперечності й є тісно взаємозалежними. Дія кожного принципу створює умови для дії другого принципу, що унеможливлює їхнє функціонування самостійно. Кожний із принципів судової системи відіграє самостійну роль при її побудові, характеризує ставлення до судового устрою країни й у сукупності з іншими принципами визначає єдину мету - забезпечення створення й безперебійного функціонування демократичної й ефективної судової системи.

У підрозділі 2.3. «Характеристика основних принципів побудови судової системи України та країн Європейського Союзу» розглянуто значення кожного із організаційних принципів для формування та функціонування сучасної судової системи.

У пункті 2.3.1. «Принцип єдності судової системи» доводиться, що вказаний принцип не залежить виключно від статусу вищого суду країни та ступеня концентрації його повноважень, як це прийнято вважати. Це лише один із факторів, що характеризує цей принцип, про що свідчать як історичні приклади, так і сучасний стан судової системи України та зарубіжних країн. Отже, принципу єдності судової системи може відповідати як моноцентристська система, так і судова система, що характеризується біцентризмом. У такому випадку для збереження єдності судової системи наявність декількох вищих судів, що очолюють судові органи різних судових юрисдикцій, може бути компенсована створенням єдиного дорадчого органу для координації непроцесуальної діяльності вищих судів і забезпечення єдиного розуміння чинного законодавства, однакового й правильного його застосування.

Злагоджена й ефективна робота судів має не менше значення для держави, ніж стабільна робота парламенту, уряду або інших державних інститутів. Історія розвитку судових систем зарубіжних країн свідчить, що незалежно від форм правління та форм державного устрою політичне керівництво всіх країн мало за мету розбудову єдиної для країни судової системи задля забезпечення стабільності розвитку суспільства. Тому принцип єдності побудови судової системи сприймається й закріплюється практично всіма країнами світу, навіть у країнах з федеративним устроєм.

У пункті 2.3.2. «Принцип територіальності» звертається увага на характер реалізації принципу територіальності у вітчизняному та зарубіжному законодавстві, вказується, що він пов'язує створення, ліквідацію та розташування судів всіх рівнів з адміністративно-територіальним устроєм країни. Принцип територіальності встановлює правила формування судових територій (районів, округів, дільниць) - тобто певного територіального простору, на який поширюється юрисдикція конкретного суду. Даний принцип повинен забезпечити здійснення судової влади на всій території країни. Незважаючи на численні зауваження з боку науковців до розуміння цього принципу та запропоновані ними різні підходи до його реалізації, доводиться, що немає підстав вважати, що зміна територіальної юрисдикції судів покращить роботу судів та зробить їх більш незалежними від місцевих органів влади. Про це свідчить і досвід європейських країн - уникнути повного збігу територій судових округів з межами адміністративних одиниць у країнах Європи не вдалося практично нікому. Але це компенсується тим, що практично в усіх країнах територіальна юрисдикція більшості судів поширюється на територію декількох адміністративних одиниць, або тим, що не в усіх адміністративних одиницях, на території яких створюються суди, діють органи місцевого самоврядування.

У пункті 2.3.3. «Принцип спеціалізації у побудові судової системи» проведено науковий аналіз особливостей реалізації цього принципу побудови судової системи в Україні та зарубіжних країнах (Франції, Німеччині, Австрії, Бельгії, Норвегії, Італії, Ісландії тощо) і сформульовано ряд висновків: 1) не можна погодитися з пропозицією розділити систему загальних судів на дві самостійні галузі судової системи - цивільні та кримінальні суди, оскільки немає гарантій, що такий поділ здатний підвищити якість і ефективність правосуддя; 2) більшість країн Європейського Союзу мають розвинуту систему спеціалізованих судів, і це розцінюється як засіб підвищення якості правосуддя, його доступності для населення та ефективності судової системи; 3) Україна потребує більш широкої реалізації як зовнішньої, так і внутрішньої спеціалізації судів. Тому пропонується підвищити рівень спеціалізації українських судів шляхом запровадження сімейних судів (суддів) та ювенальних судів (суддів), які є найпоширеними у європейських країнах після адміністративних.

Крім того, доводиться, що у більшості країн Європи використовуються терміни «загальні суди» і «спеціалізовані суди» і під загальними судами розуміють такі, що розглядають кримінальні й цивільні справи (Німеччина, Італія, Ірландія, Литва, Нідерланди, Румунія, Словаччина, Норвегія, Польща та ін.). Тому пропонується повернути діючим судам з розгляду цивільних і кримінальних справ назву загальних судів.

У пункті 2.3.4. «Принцип інстанційності» вказується, що цей принцип значною мірою регламентує процесуальні інститути, але його значення і зміст є настільки важливими при визначенні структури судової системи, що необхідно говорити про існування принципу інстанційності як одного з організаційних принципів судової влади й розглядати його у взаємодії з іншими принципами побудови судової системи.

Аналіз окремих норм чинного законодавства України й точок зору представників юридичної науки й практики свідчить про необхідність провести чітке розмежування між принципами інстанційності й ступінчастості в побудові судової системи. У багатьох випадках між зазначеними принципами ставлять знак рівності і така позиція є необґрунтованою, оскільки тісний взаємозв'язок цих принципів не робить їх ідентичними. Звертається увага на «правило» використання термінів «суд першої інстанції» або «суд другої (третьої) інстанції». Таке поняття може визначати не суд як постійну структурну складову судової системи, а як склад суду або судовий орган, що розглядає конкретну справу в певний час, оскільки той же склад або суд іншу справу може слухати як суд іншої інстанції.

Зазначається, що законодавство і правова наука країн Європи мають певні відмінності в розумінні способів оскарження судових рішень, його завдань, перевірочних повноважень судів, а міжнародні договори передбачають необхідність наявності в кожній національній судовій системі не менше двох судових інстанцій, але, як правило, створюються й використовуються три судових інстанції. Тому четверта інстанція, що з'явилася у новому законодавстві України, розглядається лише як негативний фактор, що обтяжує судову систему.

У пункті 2.3.5. «Принципи ступінчастості та ієрархічності побудови судової системи» доводиться, що питання оптимальної кількості ступенів (рівнів) судової системи вкрай важливе як для ефективності функціонування судової системи, так і для держави в цілому. На підставі аналізу чинного законодавства можна говорити про наявність в Україні чотирьох рівнів судової системи. Приклад судової системи України свідчить про те, що суди різних рівнів відрізняються між собою структурою, повноваженнями й територією юрисдикції. При цьому суди одного рівня можуть мати відмінності за структурою через більшу або меншу територіальну юрисдикцію. Але основною визначальною ознакою віднесення суду до того або іншого рівня є його компетенція. У країнах Європи питання кількості рівнів судової системи й розташування в їхніх межах судових інстанцій вирішується по-різному, відповідно судові системи за кількістю рівнів поділяються на кілька видів: 1) країни з дворівневою судовою системою (Ісландія, Туреччина); 2) країни, що мають судову систему із трьох рівнів (Угорщина, Данія, Норвегія, Словаччина, Фінляндія, Хорватія, Швеція); 3) країни, у яких судові системи мають чотири рівні (Бельгія, Німеччина, Ірландія, Італія, Литва, Нідерланди, Польща, Румунія). Крім того, можна окремо виділити ряд країн, судова система яких складається з декількох гілок, кількість рівнів у яких різна.

Аналіз принципу ієрархічності побудови судової системи свідчить про те, що він має у своєму змісті як функціональні, так й організаційні складові, тому можливість вищестоящого суду переглядати рішення нижчестоящого не розкриває його повною мірою. У контексті принципу ієрархічності справедливо говорити про кадрові повноваження вищестоящих судів стосовно нижчестоящих, організаційні повноваження та деякі інші, рішення з яких також є обов'язковими для нижчестоящих судів.

У пункті 2.3.6. «Принцип самостійності суду» доводиться, що принцип самостійності суду конкретизує принцип незалежності судової влади в організаційній її частині, так само як конкретизує його принцип незалежності суддів. Аналіз цього принципу дозволив виділити види самостійності: а) самостійність правову, що повинна бути забезпечена чітким законодавчим закріпленням статусу суду не лише як органу правосуддя або місця, де розглядаються судові спори, але й як державного органу, елементу судової системи, що при виконанні покладених на нього завдань взаємодіє як з іншими органами судової влади, так і з іншими державними й недержавними органами, установами; б) самостійність фінансову, що забезпечує реалізацію таких принципів Європейської конвенції з прав людини, як доступ до правосуддя та право на справедливий судовий розгляд; в) самостійність організаційну, яка визначається питаннями непроцесуального характеру по забезпеченню діяльності суду (формування кадрів для апарату суду, визначення необхідної кількості співробітників апарату та їхніх якісних характеристик, обсяг повноважень й порядок діяльності голови суду, повноваження зборів суддів суду та інші питання).

У пункті 2.3.7. «Принцип доступності суду» відповідний принцип розглядається як складова принципу доступності правосуддя (судової влади) і визначається такими елементами: 1) зручне розташування судів (наближення судів до громадян переслідує мету полегшити їм отримання правосуддя); 2) достатня кількість судів (цей показник має велике значення, оскільки багато в чому визначає якість правосуддя, тому в більшості європейських країн поступово кількість судів збільшується в першу чергу за рахунок найнижчих судів); 3) наближеність суду до населення. Аналіз його реалізації в Україні та в європейських країнах свідчить про необхідність чіткого розмежування компетенції судів першої рівня, щоб кожний суд розглядав свій вид спірних правовідносин, що вимагає розгалуження спеціалізованих судів на першому рівні судової системи. До деякої міри проблему достатньої кількості спеціалізованих судів може вирішити створення квазісудових органів - третейських судів, муніципальних (мирових) судів тощо.

Розділ 3 «Типологічний аналіз судових систем європейських країн» складається з 5 підрозділів, поділених на пункти.

У підрозділі 3.1. «Класифікація судових систем країн Європейського Союзу» констатується, що країни, які входять до складу ЄС в наші дні, мають різні історичні етапи й передумови формування правових систем, різні етапи становлення державності й різні історичні традиції функціонування судових органів. При цьому перебування в одному наддержавному утворенні вимагає від них пошуку компромісу й визначення єдиної моделі судової системи, можливої в майбутньому для кожного члена ЄС. Незважаючи на необхідність такої єдиної, компромісної моделі судової системи, її ще не існує. На рівні міжнародних договорів і загальноєвропейських стандартів визначені лише загальні принципи, яким повинні відповідати судові органи кожної європейської країни та завдання й цілі, які ставляться перед судами в сучасній демократичній країні.

Під час вивчення можливих критеріїв класифікації судових систем країн ЄС доведено, що неможливо їх поділяти за видом правових систем, оскільки це не відображає реальну ситуацію - судові системи в країнах однієї правової сім'ї можуть істотно відрізнятися між собою. Так, вони можуть мати й загальні риси, але загальні риси існують й у судових систем країн, що належать до різних правових сімей. Навіть серед таких країн, як Франція, Італія, Іспанія й Португалія, національні правові системи яких дуже близькі й вийшли з однієї колиски, судоустрій має значні відмінності, особливо коли йдеться про види й компетенцію спеціалізованих судів. Тому класифікація судових систем різних країн повинна проводитися за критеріями, які важливі для характеристики саме судової системи, а не держави в цілому, за специфічними, викликаними особливостями об'єкта дослідження критеріями: кількість рівнів судової системи, кількість судових інстанцій, ступінь використання спеціалізації судів, кількість вищих судових установ і порядок управління у сфері судової діяльності.

Критичний аналіз класифікацій судових систем країн світу, запропонованих вченими, а також позиція офіційних інститутів Європейського співтовариства з питань типології судових систем привели до висновку, що специфічні особливості судоустрою кожної країни не дозволяють виділити єдину, об'єктивну для будь-якої ситуації типологію судових систем. Отже, для максимальної точності досліджень критерії класифікації повинні визначатися метою й завданнями такого дослідження.

Оскільки робота присвячена вивченню судових систем не всіх країн світу, а лише країн, що входять до складу Європейського Союзу, і мета дослідження обумовлює потребу виявити вимоги, які ставляться Європейським Союзом як до власних національних судових систем, так і до судоустрою країн, що претендують на входження до складу зазначеного об'єднання, то це і стало головним визначальним критерієм для класифікації судових систем.

Таким чином, критерієм для класифікації стало перебування в складі Європейського Союзу або ступінь близькості до входження до складу даного об'єднання держав. Відповідно було виокремлено три види судових систем: 1) країн, що стояли у джерел створення ЄС і мають устояні демократичні традиції й найбільший ступінь реалізації європейських стандартів у сфері судової влади, судоустрою (наприклад, Франції, Німеччини, Великої Британії); 2) країн, які порівняно недавно увійшли до складу ЄС і продовжують реформу власних судових систем (Польща, Латвія, Литва, Естонія); в) країн, які найбільше наблизилися до правових стандартів, визначених ЄС, і одержали офіційний статус кандидата в члени ЄС (Хорватія, Македонія, Туреччина).

Розглядати у деталях судові системи всіх країн-членів Європейського Союзу, щоб одержати уявлення про їх загальні риси і вимоги до організації судоустрою країни-члена ЄС, немає необхідності. Цілком достатньо дати оцінку устрою судів основних представників від кожної групи зазначеної класифікації.

У підрозділі 3.2. «Загальна характеристика судових систем країн Європейського Союзу» вивчаються межі конституційного регулювання питань судоустрою в європейських країнах, що характеризує ставлення до суду в таких країнах, стан судової системи і те, яке місце займає судова гілка влади в державному механізмі. Досліджено положення Основних Законів щодо судових систем і видів судів Франції, Німеччини, Італії, Іспанії, Польщі, Австрії, Португалії та інших європейських країн. Зазначається, що конституційне оформлення в європейських державах одержують різні аспекти судової організації. Однак лише в деяких конституціях судова система описується детально із вказівкою на інші, крім вищої, ланки судової системи (Німеччина, Португалія, Польща). І частіше в європейських конституціях йдеться лише про вищестоящі судові інстанції в особі вищих (високих, верховних) судів країни.

У підрозділі 3.3. «Особливості судових систем країн, що заснували ЄС» досліджується сучасна структура судових систем Великої Британії, Німеччини і Франції, характер реалізації основних принципів побудови судової системи, напрями їх подальшого реформування.

У пункті 3.3.1. «Судова система Великої Британії та її реформування у зв'язку із членством в Європейському Союзі» досліджується судова система країни, яка є основним представником у ЄС загальної системи права, має суттєві особливості як судоустрою, так і ставлення до суду. Специфіку судоустрою Великої Британії розглянуто на прикладі судової системи Англії й Уельсу, яку становлять такі суди: а) Апеляційний суд Англії й Уельсу; б) Високий суд Англії й Уельсу; в) Суд корони; г) Суд графства; і на нижньому рівні судової системи ґ) мирові судді; е) трибунали. Зазначається, що у наш час всі судові органи Англії й Уельсу можуть здійснювати одну або кілька із трьох основних судових юрисдикцій: кримінальну, цивільну, сімейну. Крім того, можна говорити про військову юрисдикцію, оскільки існують відповідні військові суди. Специфічним є поділ усіх судів країни не лише по рівнях та інстанціях, а й на вищі та нижчі (залежно від права створювати судові прецеденти). Сімейна юрисдикція реалізована без створення окремої системи сімейних судів, але діє спеціалізація суддів і при більшості судів є судді, спеціально підготовлені для розгляду сімейних справ. Повноцінної системи адміністративних судів, характерної для більшості європейських країн, немає. Замість цього є поняття Judicial review - судовий перегляд, під яким розуміється тип судового процесу, у рамках якого суддя розглядає законність рішень і дій або бездіяльність державного органу, що здійснює публічні функції. Через процедуру судового перегляду можна оскаржити й судові рішення нижчестоящих судів і трибуналів. Розгляд судових справ у порядку «судового перегляду» здійснюється Адміністративним судом, під яким розуміється окремий підрозділ Високого суду Англії й Уельсу.

Незважаючи на історичні традиції, Велика Британія остаточно зробила вибір проєвропейського розвитку, у тому числі і у питанні реформування судової системи. Такі «екзотичні» для континентальної Європи судові установи, як Палата лордів і Судова рада Таємної ради поступово йдуть у минуле. У свою чергу Верховний суд Королівства поки не повністю відповідає, але дуже близький до стандартної європейської моделі вищого судового органу загальної юрисдикції.