Удоговорі можуть міститися умови, які дають змогу перервати виконання контрактів чи взагалі звільняють сторони від повного або часткового виконання зобов'язань за договором. Це стосується випадку настання обставин, що не залежать від волі сторін договору. Такі обставини, які перешкоджають виконанню контракту, називають «непередбаченими» чи «форсмажорними». Відповідна умова в контракті має назву «застереження про непередбачені випадки», «форсмажор», «випадки, які звільняють від відповідальності» тощо [84,с. 378 ].

В інтересах сторін доцільно конкретно визначити в договорі, які саме обставини сторони відносять до форсмажорних. В іншому разі такі тлумачитимуться відповідно до торгових звичаїв країни виконання договору. За настання форсмажорних обставин та в ра-зі їх тривалості більше встановленого строку кожна зі сторін має право відмовитися від подальшого виконання договору, і в цьому випадку жодна з них не матиме права на стягнення збитків з іншої сторони.

Тривалість форс-мажорних обставин визначається залежно від тривалості строку та від характеру договору, торгових звичаїв тієї чи іншої країни. Сторона, що зіткнулася з форсмажорними обставинами, повинна негайно в письмовій формі сповістити іншу сторону про Їх початок та закінчення, що має бути зазна-чено в договорі. 'у договорі сторони вказують також назву організації, яка засвідчує початок та закінчення форс-мажорних обставин і видає відповідну довідку, такою, як правило, є торгово-промислова палата країни, де мають місце форсмажорні обставини.

Окремо, треба зосередити увагу ще на деяких важ-ливих умовах договорів.

Одиницею виміру товарів, виконання робіт є його кількість - це обсяг зобов'язання активної сторони договору. Але ця умова не є обов'язковою для всіх видів договорів, вона більш характерна для договорів купівлі-продажу, поставки, підряду, кредитування тощо. Кількість може бути в натуральномуабо в гро-шовому вираженні. у договорах на виконання робіт, надання послуг визначаються конкретні обсяги робіт, послуг.

У тих договорах, де кількість є істотною умовою, відсутність її в тексті означає, що договір не може в цілому вважатися укладеним, оскільки одна з його істотних умов не була узгоджена. Це відноситься, наприклад, до договору підряду на капітальне будівництво. Він не спроможний породжувати права й обов'яз-ки між сторонами до того, поки не буде визначено обсяг робіт[ 57,с.229].

Діючий ЦК передбачає певні правила визначення кількості товарів. Наприклад, ст. 669 ЦК передбачає визначення в договорі купівлі-продажу кількості товарів, що підлягають переданню покупцеві, у відповідних одиницях виміру або грошовому вираженні [2]. Умова щодо кількості товарів може бути погоджена шляхом встановлення в договорі порядку її визначен-ня. Ці вимоги відповідають ратифікованій Україною Конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (ст. 14) [34,с.143]. Крім того, ст. 266 ГК передбачено, що загальна кількість товарів, що підлягають постав-ці, Їх часткове співвідношення (асортимент, сорти-мент, номенклатура) за сортами, групами, підгрупами, видами, марками, типами, розмірами визначаються специфікацією за згодою сторін, якщо інше не пе-редбачене законом [2].

Умова про якість товару також не є істотною для всіх договорів. Якісні характеристики виконання визначаються з посиланням на затверджені стандарти, технічні умови, типові проекти, будівельні норми і правила та інші загальні об'єктивні показники якос-ті. Відповідні державні органи забезпечують єдину технічну політику, що деякою мірою обмежує волю сторін при визначенні найбільш важливих властивостей предмета договору.

Завдяки тому, що вимоги, які ставляться до дого-ворів на поставку і перевезення товарів народного споживання, контрактації, підряду на капітальне будівництво (при будівництві жилих будинків), встановлюються компетентними державними органами, ство-рюються необхідні умови, що дозволяють забезпечити високу якість предмета цих договорів. А це також є надійним захистом інтересів безпосередньо споживачів.

Коли визначають зміст пункту договору про якість, воля сторін має потрійну спрямованість:

а) необхідно погодити, якому саме акту (конкретному стандарту, технічним умовам тощо) повинен відповідати предмет договору;

б) в деяких випадках слід конкретизувати вказівки, які включені до такого акта, враховуючи особливості відносин, що складаються між сторонами;

в) за відсутності актів, прийнятих компетентними органами, самі сторони повинні з вичерпною повнотою визначити якісні показники предмета договору. Правове значення Держстандартів, технічних умов і подібних актів складається з того, що сторони не мають права обумовити занижені вимоги до предмета договору. Тим часом, припустиме закріплення в договорі завищених якісних показників(ст. 268 ГК) [3]. Але це підвищення повинне бути узго-джене контрагентами. За відсутності такого погодження, сторона несе відповідальність лише за невідповідність властивостей і ознак предмета тим вимогам, які вказані в Держстандарті, технічних умовах і подібних актах. Якщо сторони за вимогою однієї з них узгодили підвищені порівняно з обов'язковими для них вимоги до якості - наявна звичайна істотна договір на умова. В інших випадках нормативного регулювання вимог до якості мова йде про імперативні норми, які обов'язкові для сторін незалежно від того, чи буде на цей випадок досягнута згода, чи ні.

Уразі порушення умов договору щодо якості товарів чи послуг винна сторона несе відповідальність відповідно до умов договору або закону. Це може бути заміна речі неналежної якості річчю належне якості, зменшення закупівельної ціни, вимога повернення сплаченої суми, безоплатне усунення недоліків речі продавцем, розірвання договору з відшкодуванням покупцеві збитків (ст. 268 ГК) [3].

Законодавець відносить до істотних умов господарських договорів умову про страхування. Це вимагається в договорі оренди державного майна, в договорі підряду на капітальне будівництво, в договорі лізизингу, а також за домовленістю сторін у зовнішньоекономічному контракті. Така вимога закону зумовлена специфікою предмета вищезазначених договорів, ним є майно, яке передається або у власність, або у користування, яке може бути пошкоджене чи взагалі знищене. Таким чином, умова про страхування спрямована на захист інтересів сторін. Сторони здійснюють страхування шляхом укладання відповідного догово-ру, умови якого визначені Законом України «Про страхування» в договорі страхування встановлюється розмір страхової суми, перелік страхових випадків, розмір тарифів, розмір страхових внесків та строки Їх сплати. Вказаний Закон визначає права й обов'язки страховика і страхувальника [10].

Для договорів, що пов'язані з передачею майна, виконанням робіт, наданням послуг, необхідною умовою є порядок здавання (приймання) товарів, робіт, послуг. Така вимога має важливе значення для сторін, оскільки тільки за умови дотримання порядку здавання (приймання) товарів, робіт, послуг та оформленні при цьому всіх необхідних документів сторони в змозі будуть захистити свої інтереси один перед одним, а також в суді, у разі виникнення спору. Отже, необхідно визначати в господарських договорах поря-док здавання (приймання) товарів, робіт, послуг за кількостю та якістю.

2.2 Форма господарського договору

Правове регулювання форми договорів виявляється у встановлені вимог до неї та наслідків їі порушення. Мета відповідних вимог полягає втому, що всі вони дозволяють зробити відносини сторін більш визначеними, забезпечити точність фіксації умов договору, чіткість прав та обов'язків сторін, зняти підстави для спорів у майбутньому з приводу самого факту здійснення договору та його змісту.

Норми, що регулюють форму договорів в Україні, знаходяться на трьох ступенях: вони містяться в гл. 16 ЦК («Правочини»), в різних главах ЦК,присвячених окремим видам договорів, а також в спеці-альних нормативних актах, які регулюють певний вид господарських відносин[2 ].

Відповідно до ст. 205 ЦК, правочин може вчиняти-ся усно або в письмовій формі, яка може бути простою або нотаріальною [2] .

Відповідно до ч. 1 ст. 205 ЦК, сторони мають право обирати форму правочину , якщо інше не встановлене законом. Таким чином, після того, як сторони обрали більш сувору, ніж передбачено законом, фор-му, наприклад, нотаріально посвідчену замість пись-мової, підстава обов'язковості відповідної форми - чиє ця більш сувора форма обов'язковою в силу закону або угоди сторін - втрачає значення [ 2] .

3 цієї причини передбачені в законі наслідки порушення вимог про просту письмову форму або про нотаріальне її посвід-чення застосовуються незалежно від того, чи стала відповідна форма обов'язковою в силу вказівки закону або досягнутою контрагентами угоди. Ст. 208 ЦК встановлює, що - у письмовій формі укладаються правочини:

між юридичними особами;

між фізичною та юридичною особою;

між фізичними особами на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян;

інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма. На нашу думку, письмової форми повинні дотримуватися і громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи.

Отже, всі господарські договори повинні укладатися у письмовій формі, чого вимагають закони України «Про фінансовий лізинг»[17], «Про страхування»[10], «Про оренду державного та комунального майна»[9], «Про заставу»[7], тощо.

Структура договору, укладеного в письмовій формі, має включати в себе преамбулу, яка повинна містити повну назву договору, наприклад, договір поставки, договір лізингу, дату, місце підписання договору, пов-ну фірмову назву контрагентів, назву сторони за договором («постачальник», «покупець», «замовник»), докладну назву посади, прізвища, імені, по батькові особи, що підписує договір, а також назву документа, з якого випливають її повноваження на підписання договору.

Після преамбули викладаються умови договору. Поділ договору за умовами може бути різноманітним. Якщо певні умови не потребують докладного опису, тоді Їх можна об'єднати. Навпаки, якщо за характером товару, роботи, послуги умова потребує більшої регламентації, то її слід виділити в окремий розділ. Є декілька принципів розміщення структурних частин договору. Один з них викладення від більш важливого до менш важливого. У цьому випадку спочатку розміщуються розділи (пункти), що містять іс-тотні умови договору, після цього викладаються менш суттєві умови договору.

Інший принцип - статті розміщуються в тій послі-довності, в якій сторони будуть виконувати договір. Так, у договорі купівлі-продажу спочатку формують статті про предмет, ціну, строки поставки, упаковку, маркування товару, потім визначають умови переда-вання товару, приймання за кількістю та якістю. Статті про умови оплати, відповідальність сторін, звільнення від відповідальності, порядок вирішення спорів, розірвання договору та інші умови викладаються в останню чергу.

У заключній частині визначається кількість екземплярів договорів, мова, на якій складений договір(особливо це має значення для зовнішньоекономічних договорів), юридичні адреси, банківські реквізити сто-рін, підписи та печатки сторін [47].

Існують примірники (зразкові) форми договорів, що затверджуються відповідними органами державної влади (наприклад, форма договору застави державного майна, затверджена Фондом державного майна України в додатку до Положення про порядок надання Фондом державного майна України дозволу на заставу державного майна). Ці форми не мають загальнообов'язково-го характеру, а надають можливість сторонам самим врегулювати перелік необхідних умов договору [78,с.83].

При укладанні договору у письмовій формі необ-хідне підписання його сторонами відповідно до ч. 1 ст. 207 ЦК. Діючий ЦК визначає, що використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронночислового підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випад-ках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у яких мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів [2].

Виникає також питання, чи обов'язково повинні господарські договори скріплюватись відбитками печатки юридичної особи. Відповідно до ч. 2 ст. 207 ЦК правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою. Таку саму вимогу містить і ГК у ст. 181 якого зазначається, що господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печаткою [67]. У випадках, прямо передбачених законодавством, необхідне нотаріальне посвідчення договору. Сторони можуть також за власною ініціативою нотаріально посвідчити договори, навіть якщо цього не вимагає закон.

Нотаріальної форми потребують, наприклад, догово-ри застави, коли предметом застави є нерухоме майно, транспортні засоби, космічні об'єкти, товари в оборо-ті або переробці; договір про іпотеку; договір застави в міжнародному обороті (це, відповідно, ст.ст. 13, 62, 32 Закону України «Про заставу» [17]).

Ст. 205 ЦК дає змогу сторонам обирати певну письмову форму господарського договору. Договір, укладений у письмовій формі, може мати декілька видів. Це може бути один документ, підписаний обо-ма сторонами (наприклад, договір поставки, міни, ку-півлі-продажу), або комплект листів, телеграм, теле-фонограм та ін., які сторони надсилали одна одній в процесі встановлення господарських зв'язків. При цьо-му це листування повинне містити намір сторін вступити в договірні відносини, а також умови, на які сторони погоджуються. Але при укладанні договору у формі обміну листами, телеграмами тощо треба визначити всі умови, що є істотними для даного виду договорів і в такій формі, щоб ці умови однозначно тлумачилися сторонами [2].

Ще одним різновидом укладання договору у пись-мовій формі є прийняття до виконання замовлення. Такий вид передбачений п. 21 Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення та п. 17 Положення про поставки товарів народного споживання, де зазначено, що покупець направляє по-стачальнику замовлення із вказівкою кількості, асор-тименту, якості продукції, товарів, строків поставки, ціни та інших необхідних даних[20].

Замовлення вважається прийнятим до виконання і набуває сили догово-ру, якщо протягом 20 днів після його отримання по-стачальник не повідомить покупця про відхилення замовлення або про непогодження з окремими його умовами [46].

Господарські договори можуть укладатися також шляхом приєднання до вже існуючої форми того чи іншого договору. Таку форму передбачають ч. 4 ст. 179 ГК та нормативні акти, які регулюють певні види господарсько-договірних відносин, як правило, це стосується договорів перевезення [3].

Згідно зі Статутом залізниць України (п.7 ст. 6) [23], формою договору перевезення вантажів залізничним транспортом є «накладна - основний перевізний документ встановленої форми, оформлений відповідно до цього Статуту та Правил і наданий залізниці відправником разом з вантажем». Накладна є обов'язко-вою двосторонньою письмовою формою угоди на пере-везення вантажу, яка укладається між відправником та залізницею на користь третьої сторони - одержувача. Форма і порядок її заповнення, а також форма квитанції затверджується Міністерством транспорту та зв'язку України. Станції видають вантажовідправ никам бланки накладних (комплектів перевізних документів) за плату згідно з тарифом.

Кодекс торговельного мореплавства України перед-бачає, що документом, який підтверджує наявність і зміст договору морського перевезення вантажу, є коносамент. Ст. 138 чітко визначає реквізити коносаменту, які завжди залишаються без змін. У п. 2 цієї самої статті зазначається, що в деяких випадках у коносамент можуть бути включені за згодою сторін інші умови та застереження [5].

Таким чином, вищезазначені нормативні акти створюють певну модель договірних відносин у вигляді спеціальних документів, і сторони можуть або погодитися з цією формою шляхом отримання квитка, квитанції, накладної тощо, або відмовитися від неї. Проте, якщо сторона відмовляється від запропонованої форми, ніякої заміни цих норм не відбувається.

ЦК містить положення, відповідно до якого правочин підлягає реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації (ст. 210 ЦК). Так, договір купівлі-продажу земельної ділянки, цілісного майно-вого комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається в письмовій формі і підлягає державній реєстрації (ст. 657 ЦК). Ч. 3 ст. 640 ЦК визначає, що договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчен-ня або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації [2] .

Підсумовуючи вищенаведене, можна зробити наступні висновки:

Щодо укладення господарських договорів, законодавець передбачає лише так звані істотні умови договору - предмет, ціну і строки.

Сьогодні не існує універсальної моделі договору, що визначала б положення, які мають міститись у договорі. Ми вважаємо, що в ньому мають бути такі розділи: предмет договору, права та обов'язки сторін, ціна договору та порядок розрахунків (якщо договір платний), умови приймання-передачі (робіт, послуг, продукції тощо), порядок вирішення суперечок, форс-мажорні обставини, відповідальність сторін, умови розірвання договору, строк дії договору та прикінцеві положення.

На жаль, багато суб'єктів господарювання нехтують розділом про права та обов'язки сторін і не включають його до договору. Це велика помилка. Адже часто трапляється так, що сторони, перш ніж укласти договір, домовляються про щось усно, а потім знизають плечима зі словами: «Ми ж домовлялися», не маючи змоги звернутися з письмовою претензією до контрагента, який порушив свої зобов'язання, чи до суду.

На нашу думку важливо включати додоговору, предметом яких є виконання робіт, послуги чи продукції, умови приймання-передачі таких робіт, послуг, продукції тощо. Як і в розділі про порядок розрахунків, радимо зазначати чіткі дати (або прив'язку до конкретних подій) такого приймання-передачі.

Умови розірвання договору передбачені і в законодавстві - ЦК та ГК, але сторони в договорі можуть додатково зазначити інші умови розірвання договору.

Вважаємо на кожній сторінці договору поставити номер і кількість сторінок (наприклад, сторінка 1 із 5), а також підписи обох сторін, які необхідно скріпити печатками підприємства.. Це дозволить убезпечити себе від недобросовісної поведінки контрагента (наприклад, від заміни сторінок договору).

Оскільки законодавство не регламентує, з яких саме розділів має складатись господарський договір, сторони, укладаючи його, мають передбачити якомога більше умов його виконання. Адже саме деталі в майбутньому можуть стати свідченням добросовісності сторін в суді та допоможуть уникнути багатьох проблем під час тлумачення та виконання умов договору.

Розділ 3. Дійсність господарських договорів

3.1 Проблемні аспекти правового регулювання господарських договорів

господарський договір недійсний неукладений

Головна риса договірного права у сучасних умовах - це його диспозитивність, більший ступінь гнучкості як результат відсутності жорстких формальних вимог. Про це свідчать і пункт 4 статті 178 Господарського кодексу України про вільне волевиявлення змісту договору на свій розсуд (якщо він не суперечить законодавству) і пункт 3 статті 6 Цивільного кодексу України про можливість відступлення при укладенні договору від актів цивільного законодавства та врегулювання своїх відносини на власний розсуд, якщо в цих актах прямо не вказано про це [3] .

Тому сьогодні на перший план виходять і юридична грамотність, і правова свідомість учасників договірного процесу. Саме з цієї позиції слід розглянути правові підстави дійсності господарського договору.

Господарський договір - це головний засіб організації господарсько-договірних відносин та важливий інструмент правової організації господарського житгя суспільства в цілому.

Господарський Кодекс України розглядає господарський договір як угоду (стаття 174) [3] . Із загальної теорії держави і права відомо, що тільки юридичні факти (як і правосуб'єктність) є не-обхідною умовою виникнення, зміни або припинення правовідносин. Тобто тільки уго-да, як правомірна дія може бути правоутворюючим юридичним фактом з юридичними наслідками [35,с.24].

За ст.638 ЦК України [2] договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (схожою за змістом є норма ч. 2 ст.180 ГК України)[3]. У літературі справедливо вказується, що буквальне тлумачення такої норми означає: для того, щоб договір міг вважатись укладеним, необхідна не тільки наявність істотних умов договору, але й дотримання форми договору у всіх випадках, коли встановлені відповідні вимоги щодо форми [27,с.47] . Оскільки за ст.208 ЦК України правочини між юридичними особами належить вчиняти у письмовій формі (на відміну від договорів за участі фізичних осіб, до яких є чинною ст.206 ЦК України), то до надання цьому договору письмової форми він вважається неукладеним (таким, що не відбувся) [2] . Якщо договір є таким, що не відбувся, відповідно немає можливості застосувати положення ст.218 ЦК України. Таким чином, на нашу думку, існування господарських договорів в усній формі виключається [2] .

Проблема в даному випадку полягає також у тому, що в законодавстві часто змішуються поняття «неукладений» та «недійсний договір». Так, за ст.1118 ЦК України у разі недодержання письмової форми договору комерційної концесії такий договір є нікчемним. Проте у науковій літературі справедливо розмежовуються недійсність та неукладеність договору [64,с.148 ]. У судовій практиці дані поняття також не ототожнюються: у п.17 Роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 12 березня 1999 р. №02-5/111 зазначається, що недійсною може бути визнана лише укладена угода, тобто така, щодо якої сторонами в потрібній формі досягнуто згоди з усіх істотних умов [55,с.130] .

Згідно пункту І статті 180 ГК України зміст господарського договору ста-новлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства[ 3] .

Дійсність господарського договору означає:

1. Визначення за господарською угодою (як складовою частиною договору) якостей юридичного факту, який здатен породжувати той правовий результат, до котрого прагну-ли суб'єкти договірних відносин.

2. Оцінку господарської угоди (юридичного факту) з точки зору відповідності до законодавства - у повному обсязі чи така, що має недоліки.

3. Юридичну забезпеченість.

Відступлення сторонами-учасниками договірних відносин від зазначених вище ви-мог має наслідком визнання господарського договору недійсним. Оцінка господарсько-го договору на предмет дійсності проводиться на підставі об'єктивного критерію - до-тримання умов дійсності, тобто ряду передбачених законом умов, яким повинен відповідати договір для того, щоб була досягнута та правова мета, якої прагнуть її учасники[25].

Традиційно умовами дійсності договорів як різновиду угод / правочинів вважаються:

І) можлива і дозволена мета;

2) належне волевиявлення;

З) свідома та вільна воля;

4) належна правосуб'єктність сторін. [26,с.144 ] .

При аналізі постанов Вищого господарського суду України з позовами про визнання господарського договору недійсним, дуже рідно рішенням Вищого господарського суду України спірні договори були визнані неукладеними.

Здійснюючи розгляду справ господарський суд першим кроком завжди здійснює перевірку договору на наявність всіх необхідних істотних умов та їх узгодження, тобто на укладеність.

Господарське процесуальне законодавство містить можливість визнавати недійсними договори (правочини) незалежно від наявності такої вимоги в позові і навіть незалежно від того, чи має право позивач заявляти таку вимогу. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 83 Господарсько-процесуальний Кодекс України, господарський суд, приймаючи рішення, має право, визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству [25].

Проте, через наявність у судовій практиці недоліків при розгляді справ про визнання правочинів недійсними вищими судовими інстанціями неодноразово видавалися роз'яснення з метою поліпшення стану здійснення правосуддя за даною категорією справ, забезпечення однакового правильного застосування законодавства при вирішенні відповідної категорії спорів . Аналіз Господарсько-процесуального Кодексу та судової практики свідчить про те, що хоча п. 1 ч. 1 ст. 83 Господарсько-процесуального Кодексу України передбачає саме право господарського суду щодо визнання недійсними договорів (правочиниів) за власною ініціативою, насправді ця норма фактично перетворюється на обов'язок [4]. Зазначене пояснюється тим, що, по-перше, судове рішення повинне бути законним і обґрунтованим. Отже, не може бути законним і обґрунтованим судове рішення, якщо вирішуючи спір суд «не помітить» протиправність пов'язаного з цим спором договору. Зокрема не можна вважати законним стягнення за незаконним договором. Тому господарський суд, розглядаючи спір, який виник з приводу виконання договорів, повинен оцінити законність такого договору і, за наявності підстав, визнати такий договір недійсним [44,с.130].

По-друге, не слід забувати, що право скористатися п. 1 ч. 1 ст. 83 Господарсько-процесуального Кодексу України має не тільки суд першої інстанції, але й апеляційний та / або касаційний суд. Отже, якщо правом, наданим п. 1 ч. 1 ст. 83 Господарсько-процесуального Кодексу України, не скористається суд першої інстанції, то таким правом, за наявності підстав, скористається суд вищої інстанції. Отже, для уникнення скасувань судових рішень господарські суди повною мірою повинні користуватися правом, наданим п. 1 ч. 1 ст. 83 Господарсько-процесуального Кодексу України [5].

Аналогічної позиції дотримується і Вищий господарський суду України. Так, приймаючи Постанову від 6 червня 2007 р. у справі № 31-28/198-05-4541 , Вищий господарський суд України визначив загальний підхід до застосування п. 1 ч. 1 ст. 83 Господарсько-процесуального Кодексу України. Як зазначив Вищий господарський суд України , згідно з частинами 1, 2 ст. 20 Господарського кодексу України, держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів. Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом, зокрема, визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом. Таким чином, імперативним приписом цієї правової норми визначено обов'язок держави щодо захисту прав і законних інтересів суб'єктів господарювання. Права господарського суду щодо прийняття рішення встановлено ст. 83 Господарсько-процесуального Кодексу України, згідно з якою господарський суд, приймаючи рішення, має право, зокрема, визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству. Враховуючи імперативний припис ст. 20 Господарського Кодексу України щодо обов'язку держави захищати права і законі інтереси суб'єктів господарювання, то приписом ст. 83 ГПК України на господарський суд покладено обов'язок при прийнятті рішення визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству . За таких обставин роз'яснення місцевого господарського суду, що господарський суд не вважає за можливе застосовувати приписи ст. 83 Господарсько-процесуального Кодексу України, навіть коли для цього є правові підстави, є порушенням цієї правової норми та ст. 20 ГК України [ 25].

Вищий господарський суд України встановив, що в цій конкретній справі № 31-28/198-05-4541 господарський суд припустив неправильне застосування приписів ч. 1 ст. 4-7 Господарсько-процесуального Кодексу України щодо прийняття судового рішення суддею за результатами обговорення усіх обставин справи та ч. 1 ст. 43 зазначеного Кодексу стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їхній сукупності. Тому прийняте по суті справи рішення ґрунтується на неповно з'ясованих обставинах, які входять до предмета доказування, а отже, неможливо зробити висновок про правильність застосування господарським судом норм матеріального права. Така неповнота досліджень господарським судом обставин справи, що мають значення для справи, є порушенням вимог ст. 43 Господарсько-процесуального Кодексу України щодо оцінки доказів на підставі всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, та є підставою для скасування постановленого у справі судового рішення із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції [25].

Здійснюючи касаційний перегляд справи № 9/414/07, Вищий господарський суд України в Постанові від 30 січня 2008 р. самостійно прийняв рішення про застосування п. 1 ч. 1 ст. 83 Господарсько-процесуального Кодексу України. Предметом позову у цій справі було стягнення пені за порушення відповідачем зобов'язання щодо передачі у власність позивача коренеплодів буряків згідно з договором на вирощування та постачання цукрових буряків від 9 грудня 2006 р., яке (зобов'язання) відповідач не виконав. Пунктом 4.3 вказаного договору сторони визначили, що у разі порушення умов договору виробник незалежно від наявності вини сплачує позивачу пеню у розмірі п'яти відсотків від вартості недопоставленого товару за кожний день прострочення. Виходячи з цього, суди попередніх інстанцій стягнули пеню в розмірі 800 000 грн.

Переглядаючи цю справу в касаційному порядку, Вищий господарський суд України звернув увагу на те, що поняття неустойки встановлено ст. 549 ЦК України, відповідно до якої неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Таким чином, пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання. Як було зазначено вище, відповідач зобов'язався передати у власність позивача товар у натурі. Отже, невиконаним зобов'язанням відповідача була передача речей. Враховуючи, що пеня є неустойкою, що обчислюється від суми грошового зобов'язання, а зобов'язанням відповідача було передача речей, то встановивши пеню за невиконання зобов'язання стосовно передачі речей сторонами порушено приписи ст. 549 ЦК України [25].

Враховуючи все сказане вище, а також положення статей 203 ЦК України та 207 ГК України можна визначити такі умови дійсності господарських договорів:

1) відповідність змісту господарського договору вимогам закону та інтересам держави;

2) наявність спеціальної правосуб'єктності;

3) належне волевиявлення учасників договірних відносин (свідоме та вільне);

4) згода сторін з умовами договору;

5) додержання передбачених законом порядку та форми укладення господарських договорів;

6) предмет договору має бути спрямований на реальне досягнення[2;3].

Сучасний ЦК України умовно поділяє правочини за ступенем визначеності на абсолютно недійсні (нікчемні) та відносно недійсні (оспорюванні). Якщо недійсність прямо встановлена законом (нікчемність), то визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але заявою однієї з сторін (або іншої зацікавленої особи) на підставах встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Абсолютна (безумовна) недійсність настає сама собою, в відносна (умовна) уражає правочин на вимогу певної особи. [44,с.132] .

У справі № 35/141 (9/289) розглянута ще одна підстава, за якою існує практика визнання недійсним договору з застосуванням п. 1 ч. 1 ст. 83 Господарсько-процесуального Кодексу України, а саме - ст. 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» в системному зв'язку зі ст. 227 ЦК України. Як вказано в Постанові Вищого господарського суду України від 22 листопада 2006 р., відповідно до ст. 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», вид діяльності з надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом підпадає під обов'язкове ліцензування. Згідно з ч. 1 ст. 227 ЦК України, правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним. У справі № 35/141 (9/289) господарськими судами встановлено, що при укладенні договору позивач (виконавець транспортних послуг), який заявив позов про стягнення, такої ліцензії не мав, у зв'язку з чим суди на підставі ст. 227 ЦК України п. 1 ч. 1 ст. 83 Господарсько-процесуального Кодексу України визнали цей договір недійсним [25] .

Зазначена справа дає уявлення щодо позиції Вищого господарського суду України, коли застосування п. 1 ч. 1 ст. 83 Господарсько-процесуального Кодексу України є неможливим [4]. Вищий господарський суд України спеціально наголосив, що визнання договору недійсним із застосуванням п. 1 ч. 1 ст. 83 Господарсько-процесуального Кодексу України можливо тільки тоді, коли договір суперечить закону. Так, у цій справі, визнавши договір недійсним, суд застосував наслідки, передбачені ч. 1 ст. 216 ЦК України. Згідно з цією статтею, у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які є на момент відшкодування. На виконання цієї вимоги суд стягнув з позивача (виконавця послуг) грошові кошти, фактично отримані за виконані роботи, але стягнув і з відповідача (замовника послуг) грошовий еквівалент отриманих послуг. Відповідач не погодився і наполягав застосувати до спірних відносин ст. 230 ЦК України, а не ст. 227 ЦК України. Згідно з ч. 1 ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин визнається судом недійсним. Обман може бути, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їхнє існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину. Таким чином, визнання договору недійсним на підставі ч. 2 п. 1 ст. 230 ЦК України із застосуванням відповідних наслідків означало б, що відповідач (замовник) не повинен нічого повертати, а, навпаки, міг претендувати на відшкодування шкоди за рахунок виконавця [25].

Однак Вищий господарський суд України визнав такі твердження заявника касаційної скарги помилковими, оскільки визнання спірного договору недійсним відбулось на підставі п. 1 ст. 83 Господарсько-процесуального Кодексу України, якою господарському суду надано право визнавати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаного з предметом спору договір лише за умови, коли такий договір суперечить законодавству. Господарський суд позбавлений можливості реалізувати надане йому п. 1 ст. 83 Господарсько-процесуального Кодексу України право з інших підстав, як-то з підстав, передбачених ст. 230 ЦК України, оскільки в цьому випадку діють особливі правила визнання договору недійсним, а саме: наявність позову про визнання договору недійсним саме на підставі ст. 230 ЦК України, який відповідачем не заявлявся, та необхідність доведення безпосередньо факту обману[25].

Вищий господарський суд України зазначив, що така правова позиція відповідача була предметом дослідження у господарському суді апеляційної інстанцій, яким встановлено, що відповідачем факт підробки з боку позивача ліцензії на перевезення чи факт укладення з боку відповідача спірного договору під впливом обману не доведено, що виключає визнання спірного договору недійсним на підставі ст. 230 ЦК України [25].

Але на практиці проблема розмежування недійсних ( оспорюваних) і нікчемних договорів залишається проблемою для учасників договірних відносин.

Хоча Цивільний Кодекс України і встановлює, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсностю, тобто їх наслідком може бути реституція, а для нікчемних вона є обов'язковою.

Позов про визнання оспорюваного господарського договору недійсним є позовом на знищення правового ефекту договірної угоди, фактично це відмова у визнанні угоди як юридичного факту і як наслідок- недійсність зобов'язальних відносин.

Нікчемність договору означає, що договірна угода не існує як юридичний факт з моменту укладення і є нікчемною (тому що незаконна) і як наслідок виникли нікчемні зобов'язальні правовідносини. Правове значення нікчемних угод, недійсних з самого початку незалежно від судового рішення і відповідно в плані створення правових наслідків насправді є «ніщо». Таким чином, можна визначити, що недійсність є різними формами відмови права у визнанні договірної угоди як юридичного факту, але вони мають однакові правові наслідки, встановлені законом. І тому для спрощення механізму реалізації права, що сприятиме підвищенню ефективності роботи господарських судів пропонується не обмежувати права власників у формулюванні позову:

позов про визнання господарського договору недійсним;

позов про визнання нікчемного господарського договору недійсним [64,с.149].

Існує ще одна юридична конструкція господарського договору, знаходиться поруч з недійсністю - неукладеність господарського договору.

Згідно з частиною 8 статті 181 ГК України «У разі, якщо сторони не досягнули згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладени ( таким, що не відбувся). Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами ЦК України» [3] . Слід зазначити, з неукладеного правочину не виникають договірні зобов'язання і він не породжує жодних цивільних правовідносин. У свою чергу, недійсний правочин не породжує тих правових наслідків, які притаманні правочинам даного виду, але разом з тим, він породжує правові наслідки, які випливають з його недійсності, зокрема його наслідками є те, що сторони зобов'язані повернути все те, що одержали на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано[64].

Правові наслідки виконання нікчемних, зобов'язань за неукладеними договорами визначаються главою 83 Цивільного Кодексу України про повернення безпідставно одержаного майна [2] . Причому положення цієї глави застосовується також до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином. Тобто можна вважати, правові наслідки виконання недійсного і неукладеного договору однакові.

А, з точки зору логіки, одержання майна (грошових коштів) і за договором, визна-ним недійсним, і за визнаними недійсними нікчемними договірними зобов'язаннями, і при відсутності договірних зобов'язань - все це фактично безпідставно одержане май-но (збагачення). Тобто можна стверджувати, що правові наслідки недійсних, нікчемних та неукладе-них договорів з правової точки зору однакові. Отже, можна визначити, що неукладений договір має наступні ознаки нікчемного:

- договірна угода не існує як правоутворюючий юридичний факт;

- нікчемні договірні зобов'язання;

- правові наслідки.

Сьогодні категорія «неукладений» договір вважається досить умовною:

· по-перше, словосполучення «визнання договору неукладеним» містить внутрішню логічну супе-речність - договір припустимо існує й водночас ніколи не існував;

по-друге, до складу інституту визнання договорів неукладеними, крім норм, що природно стосуються само-го процесу укладення договору, додаються і норми, що регулюють наступну стадію - ви-конання договорів, а також вимоги до форми і державної реєстрації, що не унеможлив-лює зрозуміти логіку законодавця і значно ускладнює судову практику;

по-третє, ЦК Ук-раїни не містить визначення категорії «неукладений» договір, а категорія «укладений»договір пов'язана лише з процесом укладання та моментом укладення договору.

В літературі щодо неукладених правочинів пропонувалося запровадити поняття «невчинений» правочин, маючи на увазі, недійсний правочин в широкому сенсі, оскільки Цивільний кодекс використовує поняття «недійсність» у вузькому. Відповідно «визнання неукладеним» це спеціальний наслідок порушення норм права, що виключає застосування недійсності. Виконання такого «правочину» дозволяє ставити питання про наявність договірних відносин за відсутності попередньої домовленості[ подолян] . Як здається, з такою думкою цілком можна погодитися. Недійсний правочин - це правочин в складі якого присутній певний дефект, а для неукладеного (не вчиненого) правочину характерний статус юридичної дії при відсутності елементу, що виражає сутність правочину та індивідуалізують його, а тому вони породжують різні правові наслідки.

Підсумовуючи вищенаведене, можна зробити наступні висновки.

Для того, щоб договір міг вважатись укладеним, необхідна не тільки наявність істотних умов договору, але й дотримання форми договору у всіх випадках, коли встановлені відповідні вимоги щодо форми.

Відповідно до положення статей 203 ЦК України та 207 ГК України можна визначити такі умови дійсності господарських договорів:

1) відповідність змісту господарського договору вимогам закону та інтересам держави;

2) наявність спеціальної правосуб'єктності;

3) належне волевиявлення учасників договірних відносин (свідоме та вільне);

4) згода сторін з умовами договору;

5) додержання передбачених законом порядку та форми укладення господарських договорів;

6) предмет договору має бути спрямований на реальне досягнення.

Існує ще одна юридична конструкція господарського договору, знаходиться поруч з недійсністю - неукладеність господарського договору.

Згідно з частиною 8 статті 181 ГК України «У разі, якщо сторони не досягнули згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним ( таким, що не відбувся). Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами ЦК України». Слід зазначити, з неукладеного правочину не виникають договірні зобов'язання і він не породжує жодних цивільних правовідносин. У свою чергу, недійсний правочин породжує правові наслідки, які випливають з його недійсності - сторони зобов'язані повернути все те, що одержали на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано.

Правові наслідки виконання нікчемних, зобов'язань за неукладеними договорами визначаються главою 83 Цивільного Кодексу України про повернення безпідставно одержаного майна. Причому положення цієї глави застосовується також до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином. Тобто можна вважати, правові наслідки виконання недійсного і неукладеного договору однакові.

В літературі щодо неукладених правочинів пропонувалося запровадити поняття «невчинений» правочин, як такий в якому відсутностня попередня домовленість.

Розділ 4. Охорона праці та безпека в надзвичайних ситуаціях

Аналіз причин смертності в Україні показує, що основною причиною смертності чоловіків працездатного віку є нещасні випадки, отруєння, травми (30 - 35% усіх смертей у цьому віці). «Через нещасні випадки та аварії на виробництві гинуть не просто робітники та службовці, на підготовку яких держава витратила значні кошти, але ще й годувальники сімей та батьки дітей».

Тому, в Законі України «Про охорону праці» наголошено на тому, що «основним принципом державної політики України є пріоритет життя і здоров'я людини над результатами її праці» [2].

В сучасних умовах під охороною праці розуміється «система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження життя, здоров'я і працездатності людини у процесі трудової діяльності» [1].

Окрім соціального, охорона праці, безперечно, має важливе економічне значення - це і висока продуктивність праці, зниження витрат на оплату лікарняних, компенсацій за важкі та шкідливі умови праці тощо.

Отже, проблема охорони праці є важливою складовою усіх сфер суспільного життя, включаючи й науково-дослідну роботу в гуманітарній галузі. Зокрема, проблема охорони праці набуває актуальності при роботі та опрацюванні матеріалів в бібліотечних, архівних, музейних та інших установах.

Для належної організації охорони праці при здійсненні науково-дослідної роботи в гуманітарній сфері важливими є Закони України «Про освіту», «Про вищу освіту», «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічній діяльності», «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки», «Про інформацію», «Про науково-технічну інформацію», «Про захист інформації в автоматизованих системах», «Про науково-технічну експертизу», «Про наукову і науково-технічну діяльність», «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», «Про охорону прав на промислові зразки», «Про авторське право і суміжні права», «Про інноваційну діяльність», «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні», Кодекс законів про працю України, Кримінальний кодекс України та інші нормативно-правові акти.

Специфіка нашого дослідження зумовлює актуальність питання охорони праці під час роботи в бібліотеці, зокрема при опрацювання наукової літератури та, особливо, під час роботи з персональним комп'ютером (ПК).

Відомо, що комп'ютери, з одного боку, покликані полегшити умови праці людини, з іншого - мають негатичний вплив на її здоров'я. Це і шумові забруднення, джерелами яких є принтери, сканери, дисководи (рівні шуму на робочих місцях користувачів ПК можуть досягати 56-76 дБА, а при роботі друкуючого устаткування - 82 дБА). Для користувачів ПК характерним є значне зорове навантаження (при спостереженні за інформацією на моніторі, особливо коли зображення має дрібні елементи, літери тощо). В осіб, які мають справу із сучасною обчислювальною технікою, може виникнути астенопія - будь-які суб'єктивні зорові симптоми або емоційний дискомфорт, що є результатом зорової діяльності, а саме: пелена перед очима, двоїння, блимання; відчуття втоми очей, почервоніння, біль в очах; підвищення температури тіла, головний біль та ін. Чутливішими до виникнення астенопії є люди, що мають порушення зору; важливу роль у розвитку астенопії відіграє якість зображення інформації на моніторі: дефекти фокусування і розпливчасті символи на екрані підвищують імовірність цього захворювання. Зоровий дискомфорт найчастіше виникає при великій відмінності яскравості екрана і паперового документа.

Встановлено також, що жінки частіше, ніж чоловіки, скаржаться на зоровий дискомфорт. У жінок віком 31 - 45 років астенопія виникає частіше, ніж у жінок віком 18 - 30 років, що свідчить про вплив на розвиток астенопії стажу роботи. На зорову втому скаржаться 47 % користувачів ПК, які працюють безперервно менше 30 хв, і 66 % користувачів, які працюють понад 30 хв.

Зафіксовані випадки кольорової зорової післядії в користувачів ПК (ефект Мак-Галоха). Люди, які працювали з дисплеєм, що мав зелені знаки на темному фоні, бачили потім рожеве забарвлення білих предметів. Цей ефект може зберігатися протягом одного дня і довше. Частота таких порушень варіюється від 5 - 8 % до 63 - 90 % залежно від виду виконуваної роботи.

У 80 % працівників при напруженій зоровій роботі помітним є прогресивне зниження працездатності, що настає через 45-60 хв і поступово спричиняє перевтому, розлади центральної нервової та інших систем організму. Удругій половині дня (іноді раніше) з'являються загальна втома, головний біль, біль в очах. Латентний період зорової та акустико-моторної реакцій до закінчення зміни подовжується відповідно на 14 та 20 %; швидкість опрацювання інформації зменшується на 25-34 %; стійкість ясного бачення знижується на 40-52 %. Під кінець робочого дня частішають серцеві скорочення і підвищується систолічний та діастолічний артеріальний тиск.

У користувачив ПК вимушена робоча поза і виконання дрібних стереотипних рухів призводять до кістково-м'язового дискомфорту. З'являються такі симптоми, як біль у кістках, скутість м'язів, відчуття втоми, судоми, оніміння та тремтіння рук. Перераховані симптоми локалізуються в різних частинах тіла (шиї, плечах, руках) і виникають з різною частотою (щодня, епізодично або рідко). Частота подібних скарг користувачів ПК залежить від їхнього віку, статі й тривалості роботи за комп'ютером.

За даними ВООЗ, у користувачів ПК, котрі працюють тривалий час, внаслідок стресу виникають психічні порушення: тривога, дратівливість, пригніченість; часто спостерігають безсоння і втрату апетиту; психосоматичні симптоми (серцебиття, біль у грудях, різні порушення нижнього відділу шлунково-кишкового тракту) з'являються у 15-50% операторів.

Основні вимоги до організації науково-дослідної роботи в бібліотеках

Працюючи в бібліотечних установах, необхідно знати, що організація освітлення робочих приміщень і зон має виключати попадання прямих і відбитих світлових потоків в органи зору. Під час заміни джерел світла на обладнанні належить встановлювати лампи, які не знижують рівня освітленості.