Верховенство права: ідея, доктрина, принцип

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІНСТИТУТ ЗАКОНОДАВСТВА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

УДК 340.131

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття вченого ступеня

доктора юридичних наук

Верховенство права: ідея, доктрина, принцип

12.00.01 -- теорія та історія держави і права;

історія політичних і правничих учень

ГОЛОВАТИЙ Сергій Петрович

Київ -- 2008

Дисертацією є монографія

Робота виконана у відділі проблем розвитку національного законодавства Інституту законодавства Верховної Ради України

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор

Гуренко-Вайцман Марина Миколаївна,

Кримський юридичний інститут Одеського державного університету

внутрішніх справ України, завідувач кафедри теорії та історії держави і права доктор юридичних наук, професор

Костицький Михайло Васильович,

Київський національний університет внутрішніх справ, професор кафедри філософії права і юридичної логіки

доктор юридичних наук, професор

Скакун Ольга Федорівна,

Харківський національний університет внутрішніх справ,

професор кафедри теорії та історії права Навчально-наукового інституту права, економіки та соціології

Захист відбудеться « 23 » _12 2008 року о 11.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.867.01 по захисту дисертації на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук в Інституті законодавства Верховної Ради України за адресою: 04053, м. Київ, пров. Несторівський, 4.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту законодавства Верховної Ради України за адресою: 04053 м. Київ, пров. Несторівський, 4.

Автореферат розіслано « 21 » _11_ 2008 року.

Вчений секретар cпеціалізованої вченої ради О. М. Биков

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

Актуальність дослідження явища, яке в українському правничому середовищі дістало назву «верховенство права» зумовлена кількома фундаментальними чинниками. З одного боку, ці чинники являють собою хронологічно послідовну лінію визначальних політико-юридичних подій у житті українського суспільства і держави, а з іншого -- уособлюють глибинну складність перехідного (від радянського тоталітаризму до стану справжньої демократії) періоду розвитку суспільства і держави, позначену проблемами теоретичного осмислення цього явища та його практичної реалізації у політичній та юридичній площинах.

Відтоді як 8 червня 1995 р. Президент України та Верховна Рада України уклали Конституційний Договір, який починався з юридичної формули: «В Україні діє принцип верховенства права», -- у нашій країні було закладено юридичні підвалини докорінно іншого українського конституційного правопорядку, цілковито відмінного від того, що існував до цієї дати. Саме з Конституційним Договором пов'язане започаткування процесу внесення до українського конституційного правопорядку загальновизнаних цінностей конституціоналізму, з-посеред яких щонайвиразніше постають принцип верховенства права і принцип поділу влади.

Рішення Верховної Ради України від 31 жовтня 1995 р. про приєднання України до Статуту Ради Європи дало нашій державі можливість набути 9 листопада 1995 р. статусу повноправного члена міжнародної організації, умови членства в якій мають характер юридичних обов'язків. Відтоді ці юридичні обов'язки стали неодмінними і для України. Серед них: обов'язок визнати принципи -- верховенства права та здійснення всіма особами, що перебувають під юрисдикцією України, прав людини і основоположних свобод.

Довготривалий новітній конституційний процес завершився 28 червня 1996 р. прийняттям українського основоположного акта, де на конституційному рівні закріплено принцип верховенства права як наріжний камінь нового конституційного правопорядку в Україні. Відтоді постала нагальна потреба у сприйнятті та розумінні верховенства права як установчої і реґулятивної концепції юридичного аналізу - і в площині конституційної теорії, і в площині юридичної практики.

Ратифікація Верховною Радою України 17 липня 1997 р. Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.) засвідчила, що Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції про визнання обов'язковою юрисдикції Європейського Суду з прав людини в усіх питаннях щодо тлумачення і застосування Конвенції. Відтак Україна зобов'язалася сприймати і застосовувати поняття «верховенство права» у тому нормативному значенні, як його витлумачив Європейський Суд з прав людини.

На тлі наведених вище визначальних політико-юридичних подій незалежного розвитку України, що передовсім зумовлюють актуальність дослідження, досить своєрідною постає новітня система українського права. З одного боку, в ній наявне трирівневе унормування принципу верховенства права, який одночасно присутній: 1) у міжнародних договорах України -- як норма міжнародного права, що зазнала імплементації в національне законодавство (зокрема стаття 3 Статуту Ради Європи, преамбула Європейської Конвенції з прав людини); 2) на конституційному рівні -- як норма основоположного акта установчої влади народу (частина перша статті 8 Конституції України 1996 р.); 3) у низці звичайних законів, що їх ухвалює український парламент, коли діє як державний орган законодавчої влади (зокрема в законах про судоустрій України, про Конституційний Суд України, про Центральну виборчу комісію, про службу в органах місцевого самоврядування, а також у Господарському кодексі та Кодексі адміністративного судочинства). З іншого боку, ще й дотепер є чинною норма статті 4 Закону про прокуратуру (1991 р.), яка спрямовує діяльність органів української прокуратури «на всемірне утвердження верховенства закону». Отже, однією з помітних рис новітньої системи українського права у питанні, що є головним предметом наукового дослідження, виступає її непослідовність і суперечливість, позаяк для різних інститутів національної юридичної системи встановлено абсолютно відмінні одна від одної напрямні діяльності: верховенство права -- для інститутів судочинства, верховенство закону -- для інституту прокуратури.

Отже, актуальність наукового дослідження проблеми верховенства права зумовлена гострим запитом на теоретичну розробку широкого кола питань, які стосуються історії виникнення та розвитку множинності ідей, що стали основою формування доктрини верховенства права.

Актуальності та теоретичного і практичного запиту на таке дослідження додає не тільки (і не стільки) непослідовність і суперечливість українського законодавця у питаннях верховенства права, а й -- передовсім! -- доктринальне сприйняття та бачення цієї проблематики вітчизняною науковою елітою. Як випливає із здійсненого в дослідженні аналізу праць широкого кола провідних вітчизняних науковців, верховенство права в Україні, на відміну від політичного та юридичного середовища суспільств високорозвинених країн Заходу, ще й дотепер не набуло того стану, коли його сприйнято, усвідомлено, визнано та вживано як установчу і реґулятивну концепцію юридичного аналізу в рамках конституційної теорії та юридичної практики.

Відтоді, як принцип верховенства права було імплементовано у вітчизняну систему права (Конституційний Договір 1995 р.) та унормовано як один із засадничих приписів українського основоположного акта (Конституція України 1996 р.), і дотепер в Україні не було здійснено комплексного, системного, спеціального дослідження сутності того явища, яке в західному світі постало як Rule of Law, а в українському середовищі відоме як верховенство права. Якщо йдеться про монографії вітчизняних авторів, то означена тема представлена хіба що невеликими підрозділами лише у двох монографіях, та й то присвячених дещо іншій тематиці: у праці А. Зайця, де досліджено поняття «правова держава», та у праці С. Шевчука, де досліджено питання конституційної юриспруденції. Попри те, що поняття «верховенство права» винесено в заголовок монографії А. Селіванова, у ній взагалі не йдеться про верховенство права чи бодай про котрийсь із його аспектів.

Проте останнім часом з року в рік зростає кількість наукових публікацій на цю тему, представлених переважно статтями в наукових журналах, збірниках, виданнях науково-допоміжного характеру (коментарях, енциклопедіях) та підручниках і навчальних посібниках. У такого роду публікаціях, а також побіжно в інших монографіях до цієї теми переважно зверталися, зокрема: Козюбра М. І., Колодій А. М., Кравченко В. В., Назаренко Є. В., Орзих М., Погорілко В., Рабінович П. М., Селіванов В. М., Семчик В., Скрипнюк О. В. Прикметно те, що українські автори по-різному сприймають і викладають сутність поняття «верховенство права».

Як результат, вдалося виявити, що всім проаналізованим публікаціям (за винятком статей Миколи Козюбри) властива одна досить виразна спільна риса: автори обстоюють необхідність визнавати «принцип верховенства закону» або концепцію «верховенства закону», що були впроваджені у тогочасну юридичну практику ще радянською теорією правознавства. Понад те, автори цих публікацій сходяться на думці, що «принцип верховенства закону» існує (має існувати) поряд із «принципом верховенства права» або навіть виступає як «прояв» останнього. Наслідком цього в сучасній вітчизняній науці стали досить поширеними тези про те, що «верховенство закону» є «одним із значень принципу верховенства права»; що «принцип верховенства права» не заперечує «принципу верховенства закону»; що «принцип верховенства права» -- це «верховенство правового закону»; що «принцип верховенства закону» слід сприймати як «формальну характеристику верховенства права».

Здійснений аналіз публікацій вітчизняних авторів лише підтвердив думку багатьох дослідників про те, що «розуміння явища верховенства права ніколи не було і не є однозначним», що в нас це явище й досі є «практично неосмисленим», що «зміст верховенства права в Україні, як у доктрині, так і на практиці, залишається ще не визначеним».

Віддаючи належне авторам, які по-піонерському розпочали вивчення проблематики довкола поняття «верховенство права» та виклали своє розуміння в нечисленних публікаціях, доводиться констатувати, що комплексного і системного дослідження цієї теми в Україні дотепер не було здійснено.

Зв'язок праці з науковими програмами, планами, темами. Монографія виконана у відділі проблем розвитку національного законодавства Інституту законодавства Верховної Ради України як складова загального плану науково-дослідної роботи Інституту законодавства Верховної Ради України, зокрема програми «Стратегія розвитку законодавства України» (державний реєстраційний № 0103U007975).

Отже, з урахуванням наведених вище чинників метою дослідження було заповнення прогалини, що існує у вітчизняній доктрині права стосовно сутності явища верховенства права відповідно до усталених поглядів на нього в західній доктрині права.

Об'єктом дослідження виступає верховенство права як явище.

Комплексний і системний підхід до дослідження вимагає, щоб явище верховенства права стало предметом аналізу в усіх його проявах -- і як ідея, і як наукова доктрина, і як юридичний принцип.

Виходячи з актуальності теми та відсутності в Україні комплексного і системного дослідження явища верховенства права, автор вибрав предметом дослідження три ключові проблеми теоретичної ваги: 1) верховенство права як ідея; 2) верховенство права як доктрина; 3) верховенство права як юридичний принцип.

Досліджуючи верховенство права як ідею, автор поставив завдання розкрити джерела такої ідеї (ідей), сутність і еволюцію, виявити ті чинники, які уможливили перетворення цієї ідеї на доктрину. Досліджуючи верховенство права як доктрину, автор поставив завдання з'ясувати головні концептуальні компоненти, а також інші елементи, які, власне, й наповнюють змістом уже сам юридичний принцип верховенства права. Поряд з цим ставилося завдання здійснити порівняльний аналіз доктрини верховенства права з іншими схожими за змістом чи спрямованістю, тобто спорідненими доктринами (концепціями) -- такими, наприклад, як Rechtsstaat, Etat de droit, правовое государство/правна держава тощо. Завданням у дослідженні верховенства права як юридичного принципу було показати процес формування цього принципу та розкриття його змісту в універсальному (світовому), реґіональному (європейському) і національному (українському) контекстах.

Особливо гострою з погляду українських реалій була необхідність у з'ясуванні того, хто конкретно і яким чином має застосовувати на практиці принцип верховенства права, закріплений у статті 8 Конституції України, за умови, що його сутність науково досліджено і вона достеменно відома. Отже, в дослідженні за мету також ставилося отримання результату, який був би максимальнопрактичним для повсякденного життя суспільства, нації, країни, а головне -- для утвердження в Україні верховенства права, щоб воно не лишалося тільки ідеєю, а в найкоротший час могло стати українською дійсністю.

Наукове дослідження було здійснено виключно завдяки можливості доступу до публікацій праць класичних авторів іноземними мовами (окрім праць античних мислителів) і документалістики, що практично є недосяжним для пошуковців як в Україні, так і в Росії через брак таких джерел у наукових установах і бібліотечних закладах цих країн. Подолати таку перешкоду авторові вдалося завдяки можливостям працювати упродовж шести місяців (з 1 липня по 31 грудня 2001 р.) як стипендіатові Інституту Макса Планка з порівняльного публічного та міжнародного права (Max-Planck-Institut fьr auslдndiches цffentliches Recht und Vцlkerrecht) у м. Гайдельберґ (Німеччина) та впродовж 10 місяців (з 1 вересня 2002 р. по 31 червня 2003 р.) як стипендіатові Програми обмінів Фулбрайта у Школі права Єйльського університету (Yale Law School) у м. Нью-Гейвен (США). До цього слід додати також можливості доступу автора до документальних джерел інституцій Ради Європи -- бібліотеки Vedovato, фондів Європейської Комісії «За демократію через право» (Венеціанська Комісія) -- у поєднанні з можливостями практичної роботи автора в таких органах, зокрема у постійних комітетах Парламентської Асамблеї Ради Європи (передовсім -- у Комітеті з юридичних питань і прав людини) та у складі Венеціанської Комісії.

Методи дослідження. Наукову працю виконано на основі філософсько-світоглядних, загальнонаукових та спеціально-наукових методів. Всеохопне дослідження верховенства права як явища в усіх його проявах -- і як ідеї, і як доктрини, і як юридичного принципу -- зумовило застосування низки філософських підходів -- онтологічного, гносеологічного, логічного, аксіологічного, діалектичного, соціологічного, етичного. Спираючись на раціоналізм як тип філософствування, дисертант використав притаманні йому форми і методи мислення, якими є: поняття, судження, висновок, гіпотеза, теорія, індукція, дедукція, аналіз, синтез, класифікація, визначення, порівняння, сходження від часткового до загального, від конкретного до загального тощо. Застосовано структурний та функціональний методи системного аналізу, а також типологічний, модельний, цільовий, історико-юридичний, порівняльно-юридичний методи пізнання. На застосування певного наукового підходу чи методу дослідження вказано в основному змісті автореферату, де викладено сутність дисертації за розділами.

Дисертаційне дослідження спирається на сучасні здобутки передовсім західної науки в ділянках соціальної філософії, теорії права, політології, міжнародного права та на юридичну практику європейських і українських установ правосуддя.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тім, що монографія дисертанта є першим і дотепер єдиним в українській юридичній науці фундаментальним дослідженням явища верховенства права в усій його повноті -- і як ідеї, і як наукової доктрини, і як юридичного принципу.

Практичне значення результатів дослідження полягає в тім, що його зміст, висновки та пропозиції можуть бути використані:

у науково-дослідницькій ділянці -- з метою зміни парадигми української доктрини права шляхом відмови від погляду на право виключно через доктрину юридичного позитивізму а також з метою формування української доктрини верховенства права на основі класичних західних концепцій та з метою доктринального тлумачення принципу верховенства права як основоположного принципу новітньої системи українського права;

у ділянці нормотворчої діяльності відповідних органів державної влади -- з метою забезпечення відповідності змісту українських законів та підзаконних актів вимогам сутності верховенства права, які витлумачені західною доктриною права, визначені в нормативних документах європейських політичних та юридичних інститутів;

у ділянці конституційної юрисдикції -- з метою формування нормативного тлумачення принципу верховенства права як одного з основоположних принципів українського конституційного права на основі здобутків західної теорії та практики права, а також з метою забезпечення становлення та розвитку нової української конституційної теорії на основі найновіших знань про конституційне право з європейської конституційної спадщини;

у ділянці судівництва -- з метою приведення системи українських судів, статусу українського суду і судді, характеру і якості українського судочинства за всіма видами його юрисдикції (передовсім -- адміністративної, а також цивільної та кримінальної) у відповідність із вимогами, що їх висуває імператив верховенства права на основі європейського досвіду;

у ділянці загальної юридичної освіти -- з метою внесення змін до існуючих навчальних програм і курсів за тематикою теорії права та історії політичних учень, а також з метою запровадження спеціального навчального курсу з верховенства права як загальнообов'язкового в усіх вищих навчальних закладах, у яких здійснюється підготовка фахівців-юристів;

у ділянці післядипломної юридичної освіти -- з метою надання фахівцям, що здобули юридичну освіту раніше та застосовують право (суддям, працівникам адміністративних органів) або практикують право (адвокатам), знань про зміст поняття «верховенство права» у його класичному розумінні та про теоретичні й практичні наслідки його застосування Європейським Судом з прав людини у тлумаченні Європейської Конвенції з прав людини (1950 р.).

Апробація результатів дисертації. Окремі положення та висновки дослідження було покладено в основу опрацьованих дисертантом документів, що були предметом розгляду в інституційних органах Ради Європи (Парламентської Асамблеї та Венеціанської Комісії): 1) доповідь «The co-existence of the Convention on Human Rights and Fundamental Freedoms of the Commonwealth of Independent States and the European Convention on Human Rights» («Співіснування Конвенції про права людини та основні свободи Співдружності Незалежних Держав та Європейської Конвенції з прав людини»), Doc. 9075, 23 May 2001, на основі якої було ухвалено Резолюцію ПАРЄ 1249 (2001); 2) проект резолюції ПАРЄ «The principle of the rule of law» («Принцип верховенства права»), Doc. 10180, 6 May 2004, на основі якої було опрацьовано спеціальну доповідь. Окремі положення та висновки дослідження було також включено у доповідь Комітету з юридичних питань і прав людини ПАРЄ «The principle of the rule of law» («Принцип верховенства права»), Doc.11343, 6 July 2007, на основі якої було ухвалено Резолюцію ПАРЄ 1594 (2007).

Дисертант упродовж 2007-2008 рр. провів шість чотириденних навчальних семінарів на тему «Верховенство права: ідея, доктрина, принцип», організованих Координатором проектів ОБСЄ в Україні в рамках проекту «Підготовка розробки та запровадження навчального курсу «Верховенство права на юридичних факультетах вищих навчальних закладів України». Слухачами семінарів були 59 викладачів юридичних факультетів вишів з 15 міст України (Вінниця, Дніпропетровськ, Донецьк, Київ, Кіровоград, Луганськ, Львів, Миколаїв, Сімферополь, Тернопіль, Ужгород, Харків, Херсон, Черкаси, Чернігів), з яких -- 2 декани, 5 завідувачів кафедр, 4 професори, 18 доцентів, 11 старших викладачів, 16 викладачів і 3 асистенти (з них -- 3 доктори наук, 18 кандидатів юридичних або філософських наук).

Упродовж 2005-2007 рр. дисертант викладав лекції за тематикою дослідження на семінарах, організованих Державною судовою адміністрацією України та Академією суддів України в рамках проекту «Модель впровадження європейських стандартів прав людини в українське судочинство». Слухачами семінарів були 27 суддів-викладачів (по одному судді від кожного апеляційного суду адміністративної юрисдикції), які у наслідку самі провели 14 реґіональних семінарів, у яких взяли участь 603 судді України.

Результати дослідження дисертант доповідав на наукових і науково-практичних конференціях, симпозіумах, семінарах, «круглих столах» та інших подібних заходах наукового характеру. Це, зокрема: лекція на тему «Зміст судової та юридичної реформи в Україні» в рамках лекцій у Кембриджському університеті, організованих Канадським інститутом післядипломної юридичної освіти (Лондон, Велика Британія, 4-14 червня 1993 р.); лекція на тему «Україна: будівництво нації на основі верховенства права» в університеті Манітоби (Манітоба, Канада, 3 листопада 1994 р.); наукове повідомлення на тему «Конституційний договір як елемент відновленого конституційного процесу в Україні» на 22-му пленарному засіданні Венеціанської Комісії, 3-4 березня 1995 р.; доповідь на тему «Конституційний договір у механізмі конституційного процесу в Україні» на конференції, організованій Українською Правничою Фундацією (Київ, 10-11 березня 1995 р.; тези опубліковано); доповідь на тему «Український конституціоналізм у контексті конституційної спадщини Європи» на семінарі, організованому Венеціанською Комісією (Монпельє, Франція, 22-23 листопада 1996 р.); доповідь на тему «Реформа української юридичної системи в період переходу до ринку і демократії» на конференції у Єйльському університеті (Нью-Гейвен, США, 23-25 квітня 1998 р.); доповідь на тему «Нова Конституція України: розвиток та перспективи» на конференції в Оттавському університеті (Оттава, Канада, 2-3 жовтня 1998 р.); доповідь на тему «Конституційний розвиток в Україні: уроки минулого та на майбутнє» на конференції у Єйльському університеті (Нью-Гейвен, США, 22-24 квітня 1999 р.); доповідь на тему «Україна перехідного періоду: від новоутвореної демократії -- до автократії?» на семінарі, організованому Венеціанською Комісією в Люндському університеті (Люнд, Швеція, 19-20 травня 2000 р.; доповідь опубліковано); виступ на тему «Чи переслідуємо ми мету отримання подвійних стандартів у захисті прав людини?» на 26-й Конференції міністрів юстиції Європи (Гельсінкі, Фінляндія, 7-8 квітня 2005 р.).

Публікації. Комплексний і системний підхід до дослідження явища верховенства права і як ідеї, і як доктрини, і як юридичного принципу зумовив логіку та структуру монографії. Вона складається з трьох книг, які містять вступ і ХХ глав, відповідно поділених на розділи та підрозділи; загальний обсяг праці -- 1747 сторінок (без урахування обсягу розділу «Переднє слово» і сторінок, на яких подано зміст усієї монографії та окремо трьох книг). Список використаних джерел налічує понад 600 найменувань. У додатку подано англійсько-український ґлосарій правничих термінів, укладений на основі англомовних джерел за тематикою дослідження, обсягом 100 мовних одиниць.

Окрім монографічного дослідження, автор опублікував 24 наукові статті у вітчизняних і зарубіжних виданнях, зініціював та підготував доповіді, що були предметом обговорення.

Узагальнені результати дослідження, викладені в цій науковій доповіді, виносяться на розгляд на предмет здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.01 -- теорія та історія держави і права; історія політичних і правничих учень.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У Вступі: обґрунтовано актуальність теми; досліджено стан опрацювання проблеми вітчизняними науковцями; визначено риси, напрями та тенденції сприйняття і розуміння українськими науковцями сутності поняття «верховенство права» на час написання монографії; сформульовано концептуальні положення, які, на переконання автора, потребували нового наукового пошуку з метою з'ясування достеменної сутності явища верховенства права; здійснено аналіз праць вітчизняних авторів на цю тему, що дало змогу встановити властиву їм спільну рису -- панівним у вітчизняній науці виявилося сприйняття і розкриття сутності поняття «верховенство права» через поєднання його з поняттям «верховенство закону», привнесеним у вітчизняну юридичну доктрину ще в часи радянського правознавства, заснованого на методології нормативного позитивізму.

У книзі першій («Верховенство права: від ідеї -- до доктрини») за початкове завдання було дослідити концептуальні джерела ідеї верховенства права у теоретичній спадщині античних мислителів -- Платона, Аристотеля, Цицерона (глава І). Важливо було виявити, щь саме із вчень античних мислителів не перейшло до категорії історії політичної та правничої думки, а стало і наразі є складником сучасної теорії та практики права перш за все в частині досліджуваної теми. Тобто завдання дослідження в цій частині праці полягало в з'ясуванні такого: які ідеї, думки, формули, конструкції та окремі вчення античних мислителів і тепер виступають попередниками складників (як їх античні відповідники) того, що в сучасному світі визнано як «верховенство права».

У дослідженні вперше у вітчизняній науковій літературі виявлено, які елементи із вчення античних мислителів слід відносити до попередників складників верховенства права. До них, зокрема, віднесено такі: концепції «правильно побудованої», «цілком досконалої держави» (Платон), «правильної», «найкращої форми державного устрою» (Аристотель), «найкращого державного устрою» (Цицерон); ідеї добра та справедливості; вчення про природнє (позадержавне) походження права (теорія природнього права); ідеї стосовно забезпечення справедливого способу здійснення державної влади; ідеї стосовно заперечення тиранії в будь-яких формах її прояву; ідея, згідно з якою дія закону поширюється на всіх; концептуальні положення про право на життя та право на приватну власність як природні права людини; думки про належне мистецтво правосуддя; концептуальні міркування про сутність справедливої людини. У дослідженні зроблено узагальнений висновок про те, що всі наведені вище ідеї, формули, конструкції та концепції, висунуті мислителями ще в античні часи, склали філософську основу доктрини верховенства права, яка постала набагато пізніше.

Ідеї античних мислителів про «панування закону» як «панування серед речей того, що є найвищим за все», як «влада розуму», «панування розуму», «верховенство розуму», «панування божества і розуму» (те, що англійською мовою передається як «the rule of reason»), того, що «велить робити добро» і «відвертати зло», за своєю суттю були попередниками ідеї «верховенства права» (англ. -- «the rule of law»).

Однією з епохальних пам'яток права, що мала визначальний вплив на формування юридичної (а не філософської) основи концепції (доктрини) верховенства права, виступає Magna Carta 1215 р., яку вже давно у західному світі виправдано сприймають як найвизначніший її середньовічний попередник. Тому відповідний розділ монографії (глава ІІ) присвячено аналізу виникнення, еволюції та змісту Великої Хартії у площині досліджуваної теми. Як наслідок здійсненого вперше у вітчизняній науці такого аналізу, автор доводить, що: 1) Magna Carta за своїм історико-філософським походженням є втіленням теорії «вищості права» (англ. -- «predominance of law»), яка існувала ще за часів заснування Англії германськими племенами і зміст якої полягав у тім, що влада короля походить від «загального права», яке передбачало «загальне визнання взаємних прав і обов'язків» між правителем і йому підвладними; 2) за своїм історико-політичним походженням цей документ був виявом опору постійним і тривалим зловживанням владою з боку монархів та успішною спробою поставити одноосібного правителя в певні юридичні рамки; 3) за своїм історико-юридичним походженням цей документ був договором, де сторонами виступали повстале проти сваволі монарха дворянство -- з одного боку, і сам монарх, який підкорився вимозі повсталих дотримуватися певних юридичних рамок, -- з іншого боку; 4) за своїм філософсько-юридичним змістом цей документ дав чітку відповідь на запитання: «що є вищим -- влада права (правом у цьому випадку виступали положення самого документа як договору) чи воля владаря?»; 5) за своїм юридичним характером цей документ став актом унормування відносин між монархом і підданими в рамках права. Узагальнений висновок цієї частини дослідження такий: Велика Хартія як юридичний документ у вигляді мирного договору між королем та його підданими заклала стрижневий принцип політичного життя, суть якого полягає в тім, що влада (навіть одноосібна) має бути відповідальною (в політико-юридичному значенні) перед тими, стосовно кого вона здійснюється (себто перед народом). Втілена у Великій Хартії ідея, згідно з якою в суспільстві існує корпус правил (право), якому має коритись і сам монарх, стало основою теорії обмеженої монархії.

Одним з узагальнених висновків автора у цій частині дослідження є те, що для людства загалом Велика Хартія стала доказом того, що проти свавільної влади є ефективний інструмент дії, який полягає в реалізації ідеї встановлення «загального юридичного порядку», якому має коритися будь-яка влада. У цьому аспекті Велику Хартію слід сприймати як юридичний документ, що був безпосереднім попередником доктрини верховенства права та відповідного їй юридичного принципу.

За допомогою порівняльного аналізу в праці досліджено теоретичну спадщину англійських мислителів -- Томаса Гобса і Джона Лока (глава ІІІ), чиї класичні твори безпосередньо позначилися на подальшому формуванні змісту як концепції (доктрини) верховенства права, так і відповідного їй юридичного принципу. Здійснене дослідження дало змогу виявити, зокрема, таке:

-- класична праця Томаса Гобса насичена багатьма теоріями, які можна розглядати як окремо одна від одної, так і сукупно («теорія уповноваження»; «теорія договору як джерела державної влади»; «теорія походження держави»; «теорія абсолютно-владної держави»; «теорія абсолютистської монархії»). Усі ці теорії сукупно становлять теорію політичного абсолютизму, застосовану на практиці як наукову доктрину для обґрунтування і виправдання необмеженої влади держави як такої; у класичній праці Джона Лока містяться аналогічні за назвою теорії (доктрини), проте фундаментально протилежні за своєю суттю; Лок доводить, що абсолютна монархія «не може бути формою державної влади взагалі», бо абсолютна монархія -- це «влада однієї людини»; концепції прихильників абсолютизму, згідно з якою «королі як творці законів […] є понад законами», Лок протиставив доктрину «влади закону природи» і «влади розуму», згідно з якою цій «владі» -- підвладні навіть королі;

-- згідно з теорією Гобса, державна влада за своїм характером є абсолютною, невідчужною і неподільною, тоді як теорія Лока у цьому відношенні -- це теорія принципово «обмеженої влади» держави; такі обмеження на державну владу накладено «суспільством та Законом Природи; якщо у Гобса невідчужною є абсолютна влада держави, то в Лока невідчужними є природні права людини;

-- згідно з теорією Гобса, державна влада (себто сама держава) за своїм призначенням -- це примусова сила, яка є інструментом стримування громадян і яка діє за допомогою загрози покарання; у вченні Лока держава -- це «згода» і «результат домовленостей» людей щодо об'єднання в єдину політичну організацію, яка є інструментом збереження (себто захисту) всього того, що охоплене загальним поняттям «власність» -- «життя, свобода і майно»;

-- згідно з теорією Гобса, за своїм наповненням (тобто змістом) державна влада -- це вся сукупність прав і повноважень, переданих їй громадянами, що в наслідку означає для держави -- права, а для громадян -- обов'язки; згідно з ученням Лока, держава -- це сукупність природніх прав, які людина «передала» не для того, щоб у держави були тільки права, а в людини залишилися тільки обов'язки. Це права, «передані» державі задля «збереження» як «самої людини», так і «решти людства»; йдеться про такий варіант «передання» людиною своїх прав державі, який передбачає обов'язки для держави перед людиною;

-- за теорією Гобса, свобода належить не людині, а державі; свобода ж громадянина -- це лише те, що «дозволила держава»; відповідно -- закон, який встановлює держава, це -- «воля держави», це -- «наказ держави», це -- «штучний ланцюг», це -- «кайдани»; оці тези вчення Гобса було покладено в основу формування та розвитку, а також практичного застосування доктрини юридичного позитивізму, яка виступала противагою доктрині природнього права; згідно з теорією Лока, людина навіть за наявності політичної організації (себто держави) зберігає за собою «природню свободу», яка полягає в тім, що людина є вільною від будь-якої «вищої влади на землі», що «природня свобода» людини означає не бути підпорядкованою волі чи владі будь-якої іншої людини, що людина в суспільстві має за свою «владу» лише «закон природи».

Порівняльний метод аналізу класичних праць із теоретичної спадщини Томаса Гобса і Джона Лока дав дисертантові змогу зробити низку узагальнених висновків, які наводяться в дослідженні. Саме вчення Лока сприяло розвиткові доктрини природнього права як альтернативи доктрині юридичного позитивізму, стало логічним розвитком і фундаментально насиченим удосконаленням закладеної ще античними мислителями основи для остаточного формування нового вчення -- інтеґрованої доктрини лібералізму, яка, народившись в епоху англійської Славетної революції XVII ст., здобула свій подальший розвиток у наступному -- XVIII ст., тепер уже в ученнях мислителів епохи Просвітництва та у практичних наслідках Американської і Французької революцій.

Логічним постало як одне з основних завдань праці дослідження розвитку доктрини лібералізму в теоретичній спадщині мислителів епохи Просвітництва та у практичних наслідках Американської і Французької революцій. Відповідно до означеного завдання предметом дослідження стали класичні твори Жан-Жака Руссо i Шарля-Луї Монтеск'є (глава V), а також політико-юридичний зміст і спільна головна ідея, закладена в основу юридичних документів, породжених подіями, що назавжди увійшли в історію людства як найзнаменніші в усьому поступі людської цивілізації загалом (глава VI).

Досліджуючи вчення Жан-Жака Руссо (глава IV), яке мало визначальний вплив на розвиток політико-юридичної думки ліберального спрямування, автор дійшов висновку, що головні його концептуальні елементи частково складають основу доктрини верховенства права. До ідей, концепцій і теорій із творчої спадщини мислителя, що мали безпосередній стосунок до процесу формування пізнішої доктрини верховенства права і мали відчутний вплив на становлення її сутності, автор дослідження відносить, зокрема, таке:

-- доказове заперечення теорії «державного абсолютизму» Гобса, якій Руссо протиставив «абсолютний суверенітет народу», де саме він виступає «правом» і тому є єдино можливим чинником, що леґітимізує «владу держави»;

-- принципову ідею про те, що «людина за народженням -- вільна», тобто «вільна» за своєю природою, що, власне, і становить сутність природнього права людини на свободу; це природнє право людини Руссо проголошує невідчужним; відповідно -- людина не має права віддавати свою природню свободу нікому -- ні іншій людині, ні суспільству, ні державі;

-- попри невідступність позиції стосовно невідчужності природнього права на свободу, визнання Руссо факту наявності «кайданів», «накинутих на людину» в умовах її суспільного існування, де «кайдани» -- це «пута суспільного порядку», себто реґулювання суспільного буття людини за допомогою законів, витворених державою;

-- тези про те, що єдино можливою основою леґітимності і самої «держави» («державної влади»), і «кайданів» суспільства (держави), якими є «суспільний порядок», установлений людиною, виступає «домовленість» людей, що становить суть суспільного договору. У дослідженні розкрито значення висунутої Жан-Жаком Руссо теорії «суспільного договору» для становлення концептуального змісту доктрини верховенства права.

Автор дослідження доводить, що одним із найважливіших концептуальних елементів у вченні Руссо, що пізніше став складником доктрини верховенства права, є його ідея стосовно обмеженої влади. Сама «державна влада» (яка в теорії Руссо є «виконавчою владою») має бути поставлена в жорсткі рамки обмеження, передовсім такі, щоб вона не могла змінити «загальної конституції» шляхом заміни її на «свою власну».

Досліджуючи вчення Шарля-Луї Монтеск'є (глава V), автор поставив за мету виявити ті ідеї, концепції та теорії вчення Монтеск'є, які стали хрестоматійними та енциклопедичними для ліберального напряму політико-юридичної думки вчення загалом. Йдеться про складники концептуальної основи доктрини верховенства права, що сформувалася історично пізніше. До таких ідей, концепцій та теорій автор дослідження відносить, зокрема, визначення поняття справедливості, яке випливає з «теорії природнього стану та виникнення суспільства» і означає «відносини відповідності, що існують в дійсності між двома речами» і є «незмінними». «Справедливість» у вченні Монтеск'є -- категорія «вічна». Її існування жодною мірою «не залежить від людських законів», себто законів, що є «продуктом людської діяльності». Тими «законами», що «передують усім іншим законам», є «закони природи». Таким чином, «первозданний розум», «закони природи» та «принципи справедливості» -- це тотожні поняття, які становлять «основу порядку» у всесвіті. Проголосивши «первозданний розум», «закони природи» та «принципи справедливості» категоріями «вічними», «незмінними», такими, що «існують незалежно від людини», «випливають із природи речей», і такими, що є «законами, які передують усім законам», Монтеск'є тим самим назвав ці категорії «законом», під яким він розумів власне «вияв розуму». Це -- «закон», який «і є людським розумом», оскільки «він управляє всіма людьми на землі» і оскільки такий «закон» -- це «необхідні відносини, що випливають із природи речей». Отже, у Монтеск'є йдеться про те, що «основу порядку у всесвіті» становить «керівне начало», яким є «влада» (іншим словом -- «панування») «закону взагалі».

Наведені ідеї Монтеск'є -- це лише один з елементів концептуальної основи доктрини, яку можна назвати доктриною верховенства «закону взагалі», яка, своєю чергою, є складником теорії природнього права. З «теорії природнього права» Монтеск'є випливає, що «вічною основою» для створених людиною «позитивних законів» є принципи справедливості. Іншим елементом концептуальної основи доктрини, що є предметом дослідження, виступає вчення Монтеск'є про свободу, скероване мислителем на творення інструментів «стримування» будь-яких форм і видів «зловживання владою». Одним із найважливіших висновків учення філософа в цій частині є його твердження про те, що свобода може існувати лише в умовах «стримуваного правління», себто там, де «немає зловживань владою».

Концепція «стримуваного правління» Монтеск'є -- це, по суті, те саме, що й концепція «обмеженої влади», бо обидві спрямовані на одне -- забезпечення свободи людини і захист її від свавільної влади. Необхідний для свободи людини характер її «інституційної основи», відповідно до теорії мислителя, досягається за допомогою створених людиною «позитивних законів» за рахунок побудови влади на засадах її поділу на три функції -- законодавчу, виконавчу і судову -- та на (відповідно до цих функцій) три види органів. Отже, правління має бути структуроване в такий спосіб, аби законодавчу і виконавчу владу не було зосереджено в тому самому органі і щоб судова влада не належала ні законодавчій, ні виконавчій владі.

У монографії (вперше як для української наукової думки) здійснено аналіз Американської та Французької революцій XVIII ст. -- з погляду їх історичного внеску в становлення верховенства права як доктрини і юридичного принципу (глава VI). На основі такого аналізу цих подій -- за ідеями, на основі яких вони відбувалися, за метою, яку вони ставили, та за документами, що постали як їхній наслідок, автор дійшов низки висновків, які, на його переконання, мають принципово важливе значення для досліджуваної теми. Усі вони випливають із головної тези, що виснував автор: документи обох революцій -- це практична юридизація ідей політичного лібералізму.

Декларація незалежності США (1776 р.) -- це перший документ в історії людства, де політико-юридичною мовою зафіксовано ідеї політичного лібералізму, проголошені спочатку Локом (XVII ст.), а згодом -- мислителями епохи Просвітництва Монтеск'є і Руссо (XVIII ст.). В основу Декларації було покладено концептуальний зміст «закону природи» і «природніх прав» людини. Закладений у документі на основі «закону природи» і «природніх прав» принцип природньої рівності став підґрунтям для випрацювання політико-юридичної природи стосунків між людиною і суспільством, а отже -- між людиною і державою. Саме з природньої рівності всіх людей випливають невід'ємні (невідчужні) природні права, до яких у Декларації було віднесено життя, свободу і прагнення щастя. Принцип природньої рівності є доктринальною основою принципу політичної рівності. Обидва принципи формують першооснову суспільного існування, головною метою якого виступає збереження за людиною її невід'ємних (невідчужних) природніх прав, коли вона є членом суспільства.

Дисертант обстоює думку, що в Декларації незалежності США практично реалізовано концептуальне розмежування таких юридичних категорій, як:

«невідчужні права», якими виступають «природні права» («natural rights») як внутрішньо присутня властивість людської природи; та

«відчужні права», якими виступають «цивільні права» («civil rights») як такі, що є наслідком «політичного об'єднання» і «громадянства», себто права, пов'язані із суспільним становищем людини як члена суспільства і громадянина держави. верховенство право людина незалежність

Окрім того, Декларація незалежності США сама собою стала концептуальною основою для створення інституційного, матеріального і процесуального забезпечення верховенства «закону природи» і «природніх прав» у рамках організації державної влади та побудови її стосунків з людиною на основі положень таких фундаментальних позитивних законів, якими виступають два основоположні юридичні документи -- Конституція США і Білль про права (у вигляді Поправок до неї). Поєднання закладених у Декларації незалежності ідеї «закону природи» і «природніх прав» з ідеєю «конституційно обмеженої державної влади» на практиці дало у наслідку дві речі -- власне Конституцію США (в рамках якої було реалізовано ідею конституційно обмеженої влади) та Білль про права (в рамках якого було реалізовано ідею закону природи і природніх прав). Усе це забезпечило договірну основу для установлення суспільством держави, що у своєму підсумку дало інституціоналізацію ідеалу верховенства права.

Ухвалена Національними Зборами Франції 26 серпня 1789 р. Декларація прав людини і громадянина хронологічно стала другим політико-юридичним документом, у якому було втілено концептуально ідеї політичного лібералізму, представленого творчою спадщиною Лока, Монтеск'є і Руссо. Тут, як і в Декларації незалежності США, було закріплено низку положень, що згодом набули характеру визнаних політико-юридичних принципів, покладених в основу відносин між людиною і державою. Ключовим для розуміння як природи самої держави (державної влади), так і природи взаємин між людиною і державою є положення статті 2 Декларації, де як принцип зафіксовано ідею теоретичної спадщини епохи Просвітництва стосовно мети виходу людини з «природнього стану» та входження її в «суспільний стан». Такою метою є творення «політичного об'єднання», себто заснування самої держави. Декларація чітко зафіксувала принцип, який є імперативним і визначає мету «політичного об'єднання» -- збереження тих природніх, невідчужних і священних прав, які належать людині від народження: прав на свободу, на власність, на безпеку, на опір гнітові.

Принципово важливим за своїм юридичним значенням є положення статті 1 Декларації, яким було проголошено принцип свободи людини та принцип рівності людини від народження. Дисертант доводить, що набагато важливішим і принциповішим є те положення, де підкреслюється, що люди народжуються та залишаються вільними і рівними у правах. Тут виявляється новизна дослідження, бо на прикладі цих положень Декларації дисертант уперше у вітчизняній науці розкриває концептуальну сутність природніх прав людини, як її закладено у самому документі: завдяки слову «залишаються» Декларація вказала на те, що, перебуваючи в суспільстві, людина не втрачає тих прав, які належать їй від природи. Природа, зміст, сутність, повнота цих прав -- залишаються незмінними. Змінюється лише їхня форма: будучи у «стані природи» невідомими, у «стані суспільства» вони вже стають відомими, оскільки дістають своє офіційне закріплення і своє проголошення в документі, бо вони є принципами, що лежать в основі суспільного буття людини. Шляхом закріплення (проголошення) їх в офіційному документі, який є продуктом «цивільного стану» людини, вони проходять процес оцивільнення (цивілізації), набувають форми цивільних прав. Відтак зроблено висновки: природні права за своїм змістом, обсягом і характером залишаються у людини від її народження до її смерті незмінними, змінюється тільки їхня форма -- вони стають цивільними; природні права є основою цивільних прав; цивільні права -- це ті самі природні права, але належать вони людині на підставі її членства у суспільстві (належності людини до «цивільного стану»); кожне цивільне право -- це видозмінене природнє право; сама ж державна влада («політичне об'єднання»), відповідно до статті 2 Декларації, -- це сукупність природніх прав людини, зібраних докупи для того, щоб утворити спільну силу («суспільну силу» -- владу), призначенням якої є збереження цих прав кожної людини. І тому така «суспільна сила» (влада) не може застосовуватися для того, аби чинити наступ на ці природні права, що мають цивільну форму.

Провідна ідея всього документа у викладі автора дослідження зводиться до того, що права людини є основою основ суспільного буття людини. Це ідея вищості природніх прав людини відносно будь-яких суспільних інститутів чи результатів їхньої діяльності: природні права людини стверджено як невідчужні і священні; вони мають характер «простих і незаперечних» принципів, що завжди мають лежати в основі творення і функціонування конституції, себто в основі технічного забезпечення мети кожного політичного установлення -- як самої держави, так і кожного її владного інституту чи її посадової особи. Ідея вищості природніх прав лежить в основі того порядку, який має існувати в суспільстві навіть у рамках законів, створених державою, себто «позитивних законів». Ідею вищості природніх прав закріплено як принцип і стосовно всього конституційного порядку, оскільки будь-яке «політичне об'єднання» (а воно утворюється шляхом «установлення», себто конституювання) підпорядковане лише одній чітко визначеній меті -- збереженню цих прав. Суспільство, у якому ґарантію прав не забезпечено, не має конституції (стаття 16 Декларації).

Завдяки порівняльному аналізу Американської та Французької революцій автор дослідження виявив як властивий їм обом спільний елемент, так і особливості. Спільним елементом виступає те, що вони спиралися на загальні (універсальні) принципи природи. В основу обох революцій було покладено одну (спільну) ідею -- ідею прав, внутрішньо притаманних усім людським істотам, які можливо реалізувати лише на основі свободи. Обидві революції, по суті, відновили природній стан речей -- природню свободу для кожного народу (нації): Американська революція повернула природню свободу нації (незалежність) від зовнішнього чинника, Французька -- від внутрішнього; кожна людина у наслідку отримала ґарантовану свободу (незалежність) від держави. Дисертант робить загальний висновок про те, що завдяки цьому обидві революції породили універсальну систему принципів (або -- систему універсальних принципів), які, своєю чергою, складають систему західних цінностей, до яких, зокрема, належать концепція прав людини західного походження і концепція верховенства права.

Особлива роль Французької Декларації прав людини 1789 р. полягає в тім, що нею було закладено таку концептуальну модель оформлення прав людини, яка насправді стала світовою моделлю, оскільки мовну редакцію і змістове наповнення статті 1 Декларації було визнано класичними, внаслідок чого її було запозичено для світового документа, що постав як Загальна Декларація прав людини 1948 р.

У монографії (так само вперше у вітчизняній науці) здійснено аналіз фундаментальної праці класика доктрини верховенства права -- англійського професора Алберта Вена Дайсі (Albert Venn Dicey), що є першим фахівцем конституційного права, який наприкінці ХІХ ст. ввів у активний науковий і практичний обіг нову концепцію, для вираження змісту якої як сутнісного явища він застосував синонімічний ряд англомовних виразів, зокрема: «rule of law», «supremacy of law», «predominance of law» (глава VI). У проаналізованій праці Алберта Дайсі вперше було сформульовано «три характерні риси» британської конституції, до яких автор відніс: 1) суверенітет (верховенство) парламенту; 2) верховенство права («rule of law»); 3) взаємозв'язок між конституційним правом і конституційними звичаями. Дисертант приходить до висновку, що коли проаналізувати першу і третю «характерні риси», то на передній план висувається якраз ключова роль другої «характерної риси», себто «rule of law» («верховенство права»). Це та риса, що пронизує і визначає, власне, всю специфіку й сутність англійського конституційного облаштування (системи правління), у яку автор вкладав сутність природи стосунків між особою і владою.