Верховенство права: ідея, доктрина, принцип

Отже, Алберт Вен Дайсі є основоположником тієї концепції «rule of law» («верховенство права»), яка від кінця ХІХ ст. стала класичною доктриною англійського конституційного права і яку було покладено в основу змісту принципу верховенства права в рамках англійської системи права. Висновки дисертанта у цій частині дослідження зводяться до того, що складниками доктрини і принципу, означених як «верховенство права», відповідно до Алберта Дайсі були:

1) верховенство права як протиставлення кожній системі державної влади, в основі якої лежать дії свавільного характеру; у такому значенні -- це противага свавільній владі, з тим щоб виключити для влади загалом та її посадових осіб зокрема можливість діяти інакше, ніж на підставі повноважень, визначених приписами права; цим ставилося за мету унеможливити для влади діяти по відношенню до людини «свавільно» та на підставі «широких дискреційних повноважень», себто -- на власний розсуд;

2) верховенство права як рівність усіх членів суспільства перед законом, де виключено ідею будь-якого звільнення посадових осіб від відповідальності за свої дії та передбачено поширення на посадових осіб такої ж рівної дії законів і однакової юрисдикції звичайних судів, як і на простих громадян;

3) верховенство права як верховенство духу права, яке означає, що свободи людини (до яких належать -- особиста свобода, свобода слова/думки, вираження поглядів і переконань, свобода публічних зібрань/мітинґів і демонстрацій) не є наслідком проголошених в офіційному документі (писаній конституції) ґарантій, а навпаки -- сама конституція в англійському суспільстві є наслідком прав особи, бо ці права (як права людини) існували ще до виникнення і закріплення положень права, що складають конституцію, а свій конкретний зміст ці положення дістали в результаті тлумачення суддями сутності цих прав упродовж тривалого процесу розгляду конкретних справ у звичайних судах.

Дисертант у своєму дослідженні доводить, що викладені Албертом Дайсі три елементи доктрини (принципу) верховенства права впродовж історичного поступу вийшли за межі системи загального права і набули теоретичного та практичного значення для різних систем права (включно з континентальними). Дисертант обстоює думку, що сформульована Албертом Дайсі доктрина верховенства права не стала догматичним вченням: вона виявила ознаки динамізму, про що свідчить адаптація її до багатьох суспільств із різними юридичними системами, відмінними від систем загального права, завдяки тому, що у «верховенстві права» вбачається захист людини проти свавільності дій держави за будь-якої форми правління та за будь-якого політичного режиму. Цю доктрину визнано придатною для застосування в будь-якій системі права безвідносно до ідеологічної основи тієї чи іншої системи.

За висновком дисертанта, у сформульованій Албертом Дайсі доктрині верховенства права знайшли своє втілення багато ідей-попередниць, а саме: ідея «закону природи» (Стародавній Рим і Стародавня Греція), середньовічна ідея природніх прав людини, ідея суспільного договору (Гобс, Лок, Руссо), що за сучасних умов дає такій доктрині можливість бути основою того нормативного ідеалу, до якого мають прагнути різні юридичні системи, які правдиво бажають цього. Народжена у ХІХ ст. як концепція англійського права, доктрина верховенства права уже на початку ХХІ ст. продовжує бути тим невичерпним джерелом життя, що забезпечує розвиток інших юридичних систем на основі стандарту справедливості й надалі незмінно виступає концепцією глобальної політики у царині права.

Завданням дослідження у книзі другій («Верховенство права: від доктрини -- до принципу») було простежити розвиток доктрини верховенства права упродовж ХХ ст. в конституційній теорії країн англосаксонської системи права -- Великої Британії, Канади, Сполучених Штатів Америки, здійснити порівняльний аналіз цієї доктрини та її відносних еквівалентів у країнах континентальної системи права, розкрити сутність сформованого на її основі впродовж другої половини ХХ ст. юридичного принципу верховенства права. Усім аспектам означеного завдання властива новизна, оскільки таке їх дослідження у вітчизняній науці здійснено вперше.

Досліджуючи зміст доктрини верховенства права та процес формування на її основі юридичного принципу в конституційній теорії Великої Британії у ХХ ст. (глава VIII), дисертант ілюструє, як до Другої світової війни у самій Великій Британії спостерігається гостро критичне ставлення до висунутої Албертом Дайсі доктрини «верховенства права». Проте друга половина ХХ ст. -- це період активного творчого розвитку цієї доктрини як «основи англійської конституції». Саме в цей період відбувається процес становлення верховенства права як основи не тільки конституційного права, а й адміністративного права сучасної Британії. Зміни у сприйнятті посутнього змісту цієї доктрини виявилися настільки разючими, що між конституційним правом та адміністративним правом не вбачається жодної різниці за суттю, бо загальновизнаною є думка, що і конституційне право, і адміністративне право мають «спільні джерела»; що обидва стосуються питань «функцій державної влади»; що обидва є частиною того, що часом називають «публічним правом». І якщо зараз і проводять «лінію поділу» між ними, то вона, найімовірніше, полягає в тім, що предметом конституційного права є питання «організації та функціонування державної влади у стані спокою», тоді як предмет адміністративного права становлять ті самі питання «організації та функцій державної влади», але -- «у стані руху». Тому в сучасній британській доктрині вважається, що і конституційне право, і адміністративне право -- це такі предмети, які «тісно поєднані між собою» і «широко перетинаються один з одним», а «верховенство права» -- така «базова концепція», яка «перетинає їх обидва»; «верховенство права» як принцип -- це основа британської конституції, тоді як адміністративне право -- це галузь, через яку «можна спостерігати найактивнішу дію цього принципу».

Досліджуючи розвиток доктрини верховенства права у конституційній теорії Сполучених Штатів Америки другої половини ХХ ст. (глава ІХ), дисертант розкриває відмінність між «суто англійським» і дещо іншим «американським» розумінням поняття «верховенство права», властиву американському правознавству періоду 1950-х і 1960-х років. Показовою для цього періоду є гостра полеміка між послідовниками школи «класичного позитивізму», представленої професором Гартом (H. L. A. Hart), та школи «природнього права», представленої професором Фулером (Lon L. Fuller).

За висновками автора дослідження, концептуальну основу сучасного розуміння доктрини верховенства права у США все-таки було закладено ще за часів Американської революції -- тоді, коли саме поняття «rule of law» ще не було у вжитку ані в Америці, ані в Англії. Це був період активного творення доктринальної основи для низки найважливіших засад, без яких досягнення того, що охоплюється поняттям «верховенство права», неможливо уявити. До цих засад належать, зокрема: 1) власне принцип верховенства права; 2) принципи конституційної державної влади; 3) процесуальні права особи в рамках як кримінального, так і цивільного судочинства; 4) суспільна практика, що дає змогу приборкувати свавілля держави та збільшує можливості людей здійснювати владу самим.

Автор праці наголошує на тому, що в юридичній практиці американці не так уже й часто застосовують фразу «rule of law» попри те, що вона й донині є предметом жвавої дискусії в наукових колах Сполучених Штатів Америки. Американська юридична практика і далі традиційно віддає перевагу численним елементам узагальненого поняття «верховенство права», серед яких -- «рівний захист», «справедлива процедура», «судовий нагляд», «конституційне тлумачення», «обмеження законодавчої влади», «обмеження виконавчої влади» тощо.

У монографії здійснено аналіз верховенства права як основи політичної та юридичної традиції в Канаді (глава Х). У цій країні наприкінці ХХ ст. ідею верховенства права було піднято на такий високий щабель політичної і юридичної теорії та практики, що її було внесено до одного з найважливіших конституційних актів, у якому проголошено: «Канаду засновано на принципах, які визнають всевишність Бога та верховенство права». Дисертант доводить, що загальне сучасне розуміння поняття «верховенство права» у канадській літературі не відрізняється суттєво від того, як його розуміють загалом у Великій Британії чи США. І в Канаді його сприймають як ідеал, що виступає «протилежністю до влади людини». Дисертант досліджує «верховенство права» -- як воно витлумачене в рамках канадської «ортодоксальної конституційної теорії», що спирається на положення теорії юридичного позитивізму, і «верховенство права» -- як воно витлумачене в рамках «альтернативної конституційної теорії» і видається як ідеалотип, що постав з канадської юридичної практики та існує у вигляді двох панівних концепцій: 1) «верховенство права» як визначеність і 2) «верховенство права» як справедливість.

У дисертації здійснено (вперше у вітчизняній науковій думці) порівняльний аналіз англійської доктрини «rule of law» та споріднених з нею національних доктрин континентально-європейського права -- німецької доктрини Rechtsstaat, французької доктрини Etat de droit, італійської доктрини Stato di diritto, а також відповідних доктрин у рамках систем права Скандинавських країн (глава ХІ).

Стосовно німецької доктрини Rechtsstaat дисертант дійшов таких узагальнень:

Rechtsstaat є суто німецьким явищем, що доктринально зародилось у Німеччині ще в перші роки ХІХ ст.; тому з поняттям Rechtsstaat пов'язуються початки «німецького конституціоналізму», бо вже тоді в нього закладалося те значення, під яким розумілося поняття «конституційне правління» або ж власне «конституціоналізм»;

особливістю походження та розвитку доктрини Rechtsstaat є те, що від самого початку в ній завжди був присутній «елемент формалізму»; вплив цього елементу часом був настільки істотним, що Rechtsstaat, витлумачена в рамках «юридичного позитивізму» (читай: «чистої теорії права»), набувала сутності Gesetzesstaat («держава позитивістських законів»), за якої «кожна держава являє собою Rechtsstaat» -- безвідносно до того, йдеться про демократію чи про диктатуру; отже, історія розвитку цієї доктрини -- це здебільшого історія розвитку концепції «формальної» Rechtsstaat;

відмінною від концепції «формальної» Rechtsstaat є концепція «матеріальної» Rechtsstaat, на якій побудовано Основоположний Закон (Grundgesetz) Німеччини 1949 р.; до конкретних аспектів, через які можна побачити прояви німецької матеріальної» Rechtsstaat, ще в середині 50-х років ХХ ст. було віднесено такі: «конституція з високим рівнем стабільності», «статутне право, ухвалене законодавчим органом, окрім своєї відповідності формальним нормам писаної конституції, має також відповідати певному стандартові справедливості», «виконавча влада має діяти тільки на основі статутного уповноваження та в межах конституційних рамок», «поділ влади», «незалежність судівництва», «судовий нагляд за законодавчою та виконавчою діями»; зазначені конкретні аспекти прояву «матеріальної» Rechtsstaat розцінюються як такі, що наповнюють закріплений в Основоположному Законі Німеччини 1949 р. Rechtsstaatprinzip («принцип правної держави»), який в узагальненому вигляді зводиться до такої вимоги: «Будь-яка форма здійснення державної влади має бути передбачуваною і такою, щоб людина була впевнена у ній».

Головний висновок дисертанта у цій частині праці полягає в тім, що для розвитку доктрини Rechtsstaat у другій половині ХХ ст. характерним є помітний вплив на неї англійської доктрини «rule of law». При цьому доктринальну еволюцію Rechtsstaat від «формального» розуміння в бік «матеріальної» концепції слід пов'язувати передовсім з новою хвилею відродження в Німеччині ідей природнього права, показовим свідченням чого може виступати факт доповнення Основоположного Закону Німеччини в 1994 р. новим положенням про те, що на державу покладається обов'язок забезпечувати «захист природніх основ життя в рамках конституційного ладу» (стаття 20а). На користь сказаного свідчить і новітня практика Конституційного суду Німеччини, який останніми роками довів, що у крайніх випадках він може навіть визнати нечинними положення самої Конституції, якщо вони порушують «основоположні принципи справедливості». Крім того, слід брати до уваги й те, що в основу тлумачення сучасної концепції Rechtsstaat Конституційний суд Німеччини кладе не якісь «окремі» положення Конституції 1949 р., а «первинні принципи» та «керівні напрямні», що належать до «надпозитивного ціннісного порядку» (і тому стоять «вище» від отих «окремих» положень Основоположного Закону Німеччини); головним чином -- це так звані «базові цінності»: гідність людини, свобода і рівність.

Стосовно французької доктрини Etat de Droit дисертант дійшов таких узагальнень:

теорія Etat de Droit у Франції розвивалася на тій самій концептуальній основі, яку становила доктрина Rechtsstaat у Німеччині;

французька доктрина виникла як «революційна альтернатива» монархічного режиму, що існував до Французької революції XVIII ст., у вигляді концепції Etat lйgal; тут посутнім ядром виступила концепція Rиgne de la Loi («влада закону»), що сформувала традицію «формального» аспекту французької доктрини;

від кінця Другої світової війни і до сьогодні у Франції не існує одностайної думки щодо розуміння самими вченими цієї країни поняття «Etat de Droit»; за цей час тут можна було спостерігати одночасне існування кількох доктрин у галузі права, що стосувалися змісту відносин між державою і людиною; такими доктринами були: 1) власне французька доктрина Etat lйgal (в основі якої лежали дві головні ідеї -- «влада закону» і «суверенітет парламенту»), яку було втілено на практиці в Конституції ІІІ Республіки (1946 р.), 2) запозичена від «німецької школи публічного права» доктрина Etat de Droit, яку було втілено на практиці в Конституції V Республіки (1958 р.), 3) доктрина, в рамках якої відбувався пошук змістового наповнення теорії, яка включала б головні ідеї французької політичної думки епохи Просвітництва і яка мала б найбільше відповідати доктрині «rule of law» в її «матеріальному» значенні.

Стосовно італійської доктрини Stato di diritto дисертант дійшов таких узагальнень:

уже в середині ХХ ст. італійські вчені, тлумачачи свою власну доктрину, віддавали перевагу англійській доктрині «rule of law», а не німецькій Rechtsstaat; головною причиною прихильнішого ставлення до англійської доктрини було те, що прибічники «формальної» концепції Stato di diritto доводили, що Італія періоду фашистського режиму була Stato di diritto;

ідеї концепції «rule of law» закладено в Конституції Італії 1947 р., де знайшли своє місце і проголошені основоположні свободи особи, і «верховенство жорсткої конституції», і поділ влади, і судові ґарантії захисту свобод особи; окремим внеском у споруду Stato di diritto, побудовану на ідеях «rule of law», стало створення Конституційного суду як ґарантії захисту особи від законодавчої влади.

Стосовно систем права у країнах Північної Європи дисертант наводить приклади того, що й тут містилися принципи та інститути, які хоч і різнилися від країни до країни, але сприймаються як такі, що охоплюються поняттям «rule of law».

Здійснений порівняльний аналіз низки доктрин, що властиві юридичним системам країн континентальної частини Європи, дав дисертантові можливість стверджувати, що термінологія романо-германської системи права не має задовільного терміна, за допомогою якого можна було б передати точне значення англомовного поняття «rule of law». Все, що пропонується вживати в інших європейських мовах як його відповідники, є, на жаль, лише приблизними і здебільшого недосконалими перекладами, кожен з яких тяжіє до наголошування на різних аспектах конкретної системи права, прив'язуючи їх обов'язково до такого явища, як Staat, Etat, Stato, государство, держава тощо.

У зв'язку з цим слід звернути увагу на принциповий характер висновку автора про те, що rule of law як явище існує без держави, або, якщо точніше, -- воно існує там, де держава не покладає на себе справу творення права. Той міцний зв'язок, який упродовж ХХ ст. поєднував і далі поєднує у наш час поняття «rule of law» та поняття Rechtsstaat (разом з усіма його майже ідентичними національними відповідниками, що існують у континентальних системах права інших європейських країн), пояснюється передовсім тією обставиною, що обидва поняття являють собою відмінні одна від одної «технології» досягнення тієї самої мети, а саме: підпорядкування політичної влади вимозі -- дотримувати норм права, скерованих на забезпечення свободи людини. І головним тут є те, що поняття «rule of law» не має жодного стосунку до будь-якої юридичної концепції держави.

Уперше для вітчизняної наукової думки в дисертації досліджено діяльність Організації Об'єднаних Націй у сфері утвердження верховенства права як юридичного принципу та наповнення цього принципу чітким юридичним змістом (глава ХІІ). Аналізуючи Загальну Декларацію прав людини 1948 р. (яка посутньо є стислим викладом тієї концепції прав людини, що веде свій початок ще від XVIII ст. і ґрунтується на ідеї природніх і невід'ємних прав людини), дисертант наголошує на тому, що власне цей ООНівський документ став до певної міри кульмінаційним моментом в існуванні маловідомої тоді у світі фрази «rule of law», бо саме тут уперше в документі міжнародного права було застосоване це англомовне поняття. Унормована документом ООН доктрина права на повстання, основу якого становила ідея забезпечення природніх прав людини за допомогою верховенства права (яке визначалось як єдино можливий засіб уникнути застосування права на опір), об'єктивно зумовлювала потребу в чіткому визначенні досить невиразного на той час поняття «rule of law» («верховенство права»).

Дисертант поставив за завдання докладно розкрити зміст діяльності Міжнародної комісії юристів (як неурядової організації з консультативним статусом у системі ООН), якій належить фундаментальна роль у концептуальному опрацюванні означеного поняття на основі врахування особливостей різних систем права та різних політичних систем у країнах світу. З цією метою в праці докладно проаналізовано результати серії різноманітних заходів Міжнародної комісії юристів (МКЮ), організованих упродовж тривалого періоду в минулому столітті з метою визначення, розвитку, поширення і застосування поняття «верховенство права». Йдеться, зокрема, про наслідки діяльності таких універсальних і реґіональних форумів, організованих з ініціативи та під безпосереднім професійним, науковим і методологічним супроводом Міжнародної комісії юристів, як: Перший Міжнародний конґрес юристів (Атени, 1955 р.; Атенський акт від 18 червня 1955 р.), Другий Міжнародний конґрес юристів (Нью-Делі, 1959 р.; Делійська декларація від 10 січня 1959 р.), Африканська конференція з питань верховенства права (Лаґос, 1961 р.; Лаґоський закон від 7 січня 1961 р.), Третій Міжнародний конґрес юристів (Ріо-де-Жанейро, 1962 р.; Резолюція Ріо від 15 грудня 1962 р.), Конференція юристів Південно-Східної Азії та Тихоокеанського реґіону (Банґкок, 1965 р.; Банґкокська декларація від 19 лютого 1965 р.), Цейлонський колоквіум на тему «Верховенство права» (Коломбо, 1966 р.; Декларація Коломбо від 13 січня 1966 р.), Гаазька конференція «Розвиток і верховенство права» (1981 р.). Окрім цього, в дисертації викладено зміст Доповіді МКЮ про право заарештованих осіб на спілкування з особами, необхідними для того, щоб дістати пораду з метою забезпечення собі судового захисту і захисту своїх найважливіших інтересів (1963 р.), підготовленої на замовлення Відділу ООН з прав людини, де було визначено «мінімум принципів верховенства права», який має бути запроваджений у життя всіма країнами, «що підписалися під верховенством права».

У дисертації -- вперше для вітчизняної науки -- досліджено внесок у визначення, розвиток, поширення та утвердження верховенства права з боку Ради Європи як міжнародної міжурядової організації, підвалини якої складає тріада принципів спільної спадщини європейських народів: плюралістична демократія, верховенство права і дотримання прав людини (глава ХІІІ). Дисертант розкриває внесок у визначення, розвиток, поширення та утвердження принципу верховенства права конкретно кожним із головних інституційних органів Ради Європи -- Парламентською Асамблеєю, Комітетом міністрів та Європейським Судом з прав людини. У праці також міститься аналіз конвенційної спадщини Ради Європи, шляхом інкорпорації якої в національне право досягається загальна мета запровадження верховенства права як європейського стандарту на національному рівні. Висновком дисертанта в цій частині праці є те, що принцип верховенства права в контексті заснування, існування та розвитку Ради Європи -- це одночасно і політичний, і юридичний принцип. Політичний принцип верховенства права можна розглядати як такий, що лежить в основі діяльності і самої Ради Європи (як принцип міжнародних відносин), і її держав-членів (тобто як принцип внутрішньої політики держав-членів та їхніх органів). Юридичний же принцип верховенства права слід розглядати як такий, що має лежати в основі політичної та юридичної систем кожної держави, що зобов'язана підтримувати його у статусі члена Ради Європи, а також на основі (або з урахуванням) якого формулює і виносить свої рішення Європейський Суд з прав людини у Страсбурзі. Принцип верховенства права -- це неодмінний складник цілковитої європейської ідентичності, набуття якої кожною державою-членом Ради Європи неможливе без неухильного виконання умов перебування в цій організації, що випливають із вимог її Статуту.

Осібне місце в інституційній системі Ради Європи посідає Європейський Суд з прав людини, бо саме йому належить роль творця сучасної основи нормативного тлумачення змісту принципу верховенства права. Саме практика Європейського Суду (його рішення), де викладається зміст принципу верховенства права в усій його багатоманітності -- залежно від конкретного права людини (передбаченого Європейською Конвенцією 1950 р.), порушення якого з боку конкретної держави (за твердженням особи-заявника) стає підставою для розгляду конкретної справи у цьому Суді, -- є концептуальною основою для опрацювання подальшого юридичного інструментарію, через який цей принцип набуває конкретних форм.

У дисертації -- вперше для української юридичної науки -- здійснено докладний аналіз багаторічної та доволі розгалуженої практики Європейського Суду з прав людини у тлумаченні положень Європейської Конвенції 1950 р. у частині розкриття сутності принципу верховенства права. На основі цього аналізу дисертант дійшов головного висновку: практика Суду достеменно доводить, що спроба дати чітке і вичерпне визначення поняття «верховенство права» у світлі положень Конвенції неодмінно приречена на невдачу, позаяк сама Конвенція (як визначив Суд) -- це «живий документ»; будь-який інший шлях, аніж тлумачення цього поняття Судом для цілей забезпечення дотримання Конвенції, є не тільки марною справою, а й небезпечним заняттям. Як засвідчує практика Суду, ця загальноєвропейська установа пішла шляхом виявлення тих важливих моментів (елементів), які становлять саму сутність верховенства права, а не шляхом спроби сформулювати конкретне і вичерпне визначення цього поняття. За висновком автора дисертації, такий практичний результат діяльності Суду слід сприймати не як ваду, а радше як перевагу -- не тільки з погляду самого розуміння верховенства права, а й з погляду можливостей його реального утвердження як в окремому суспільстві, так і в рамках європейської спільноти загалом. Практика Європейського Суду переконливо доводить, що принцип верховенства права лежить в основі всієї Конвенції як цілісного документа; він випливає з концепції верховенства права, яка є «живою і динамічною концепцією» (Делійський конґрес МКЮ 1959 р.), і є тим основоположним принципом «демократичного суспільства», що властивий усім статтям Конвенції. Практикою Суду доведено існування нерозривного зв'язку між принципом верховенства права і принципом прав людини. Європейська Конвенція та практика Європейського Суду, як ніщо інше, переконливо доводять необхідність приймати як аксіому ідею невіддільності прав людини від верховенства права: без захищених прав людини не існує верховенства права, а без верховенства права неможливо досягти захищеності прав людини та основоположних свобод. Так само без верховенства права не можна не тільки уявити, а й досягти справжньої демократії.

За узагальненим висновком дисертанта, верховенство права виступає тестом на наявність чи відсутність у суспільстві того стандарту, без якого справжня демократія і забезпечені права людини виявляються нездійсненними. Суд, оцінюючи дії держави (її органів і посадових осіб) стосовно людини в кожному випадку за допомогою формул -- «у суспільстві, що взяло зобов'язання дотримуватися верховенства права», «у державі, що визнає верховенство права», «у державі, керованій верховенством права» тощо, -- чітко визначає, що така-то і така-то ситуація (чи поведінка держави) є несумісною з погляду вимог Конвенції.

Виходячи з того, що принципи справжньої демократії, прав людини і верховенства права як «основоположні європейські ідеали» належать до цінностей, що становлять спільну спадщину європейських народів, у дисертації здійснено аналіз проблематики верховенства права у світлі євроінтеґраційних прагнень України (глава XIV). Одним із вагомих чинників, що зумовили потребу в такому аналізі, виявилася присутня в українській науковій літературі неоднозначність і суперечливість розуміння принципу верховенства права в контексті інтеґраційних процесів у рамках Європейського Союзу. У зв'язку з цим постала потреба в дослідженні цієї проблематики шляхом аналізу міжнародно-правних документів Європейського Союзу. З цією метою дисертант дослідив процес втілення поняття «верховенство права» в Установчих договорах ЄС -- Римському (1957 р.), Маастрихтському (1992 р.), Амстердамському (1997 р.) та Ніццькому (2001 р.). У дисертації окреме місце відведено аналізу поняття «верховенство права» як фундаментальної складової Копенгаґенських критеріїв (1993 р.), встановлених спеціально для набуття членства в Європейському Союзі країнами Центральної і Східної Європи. У світлі вимог Копенгаґенських критеріїв дисертант аналізує стан відносин між Україною і Європейським Союзом. На підставі такого аналізу дисертант дійшов висновку про те, що працям українських учених за цією тематикою властиве скептичне ставлення до Копенгаґенських критеріїв взагалі, а надто -- до такої їхньої складової, як «верховенство права».

У дисертації (вперше для української наукової літератури) проаналізовано результати Конференції Європейського Союзу з питань верховенства права (Нордвейк, Нідерланди, 1997 р.), що була організована у тісній співпраці з Радою Європи саме через запровадження стратегії розширення Європейського Союзу на схід. Дисертант звертає увагу на те, що висновки цієї Конференції посідають осібне місце в усьому переговорному процесі щодо розширення Європейського Союзу і тому мають важливе практичне значення для України, якщо виходити з проголошених нею євроінтеґраційних намірів.

Дисертант аналізує зміст Хартії основоположних прав Європейського Союзу (2000 р.), що містить так званий «каталог прав», до якого занесено, окрім, так би мовити, «традиційних» прав і свобод (добре відомих із базових міжнародно-правних документів -- Загальної Декларації прав людини ООН та Європейської Конвенції з прав людини), ще й новели, поява яких у цьому фундаментальному акті зумовлена досягненнями, здобутими у цій частині світу в перебігу стрімкого процесу єднання народів Європи на основі багатовікових і непроминущих цінностей, осердям яких є людська гідність. У дисертації також здійснено аналіз Конституції для Європи (2001 р.) -- документа, в якому пропонувалося закріпити успадковане від попередніх Установчих договорів положення про те, що Європейський Союз «засновано на цінностях», посеред яких є і «верховенство права».

Як наукове завдання у книзі третій («Верховенство права: український досвід») було визначено: дослідити український досвід -- у теоретичній та практичній площинах -- стосовно пізнання та утвердження верховенства права у процесі виникнення та розвитку незалежної держави з виявленням притаманних цьому процесові особливостей трансформаційних перетворень в українському суспільстві.

Відповідно дисертант дослідив чинники, що стоять на заваді впровадженню верховенства права в українську політичну та правничу культуру (глава XV). До таких чинників автор відносить: спадщину російської культурної традиції; ленінський інструменталізм; радянське позитивістське правознавство; догматизм вітчизняної науки, зумовлений її великою прихильністю до юридичного позитивізму. Дисертант наголошує, що українське суспільство за увесь період свого існування, на жаль, ніколи не переживало такого бурхливого культурного явища, яке за рівнем свого духовного піднесення було б співмірним з епохою Просвітництва в Європі. За висновком автора, головний вплив на стан українського суспільства мав російський чинник, сформований на основі євразійської культурної традиції утвердження культу держави -- пріоритету державного начала над інтересами особи. Така традиція сформувалася головним чином під впливом двох визначальних чинників: ідеології російського абсолютизму, яка становила доктринальну основу російської версії абсолютистської монархії («самодержавия»), та ідеології російської версії марксизму в авторському тлумаченні Леніна, відомої як «вчення марксизму-ленінізму».

У дисертації розкрито процес становлення социалистической теории права, заснованої на ідеях інструменталізму в розумінні сутності держави, що випливають із постулатів Леніна про «Советскую власть» та «революционную диктатуру пролетариата» як «форму або тип государства», про «государство» як «машину» для «придушення» («пригнічення», «підтримки панування») певного «класу» суспільства, де держава виступає знаряддям класової боротьби тощо. У дисертацїї докладно розкрито, що найважливішу роль у творенні социалистической теории права та у послідовному впровадженні інструментального ставлення до права відіграв випускник Київського університету (1913 р.) Андрій Януарович Вишинський, з чиїм іменем нерозривно пов'язана історія всієї «радянської юридичної науки». Саме Вишинський оприлюднив на скликаній 16-19 липня 1938 р. спеціальній всесоюзній нараді («совещание по вопросам науки советского государства и права») «єдино вірне» розуміння права в рамках офіційної та обов'язкової для всіх установки. Витворене Вишинським формулювання загального визначення права («Право -- сукупність правил поведінки людини, встановлених державною владою як владою панівного класу, а також звичаїв і правил співжиття, що їх санкціоновано державною владою і виконання яких здійснюється у примусовому порядку за допомогою державного апарату, для цілей охорони, закріплення та розвитку суспільних відносин і порядків, вигідних і бажаних для панівного класу») увійшло в усі підручники і впродовж багатьох років -- аж до розпаду СРСР -- слугувало основою для різноманітних (але майже дослівних) його варіацій, що відтоді відтворювалися в наукових працях як загальнотеоретичного змісту, так і галузевих юридичних дисциплін. Поряд із загальним визначенням права на нараді 1938 р. також було схвалено визначення советского права («[…] наше советское социалистическое право […] -- сукупність правил поведінки, що виражають волю панівного класу, які встановлені в законодавчому порядку, а також звичаїв та правил співжиття, що їх санкціоновано державною владою, застосування яких забезпечується примусовою силою держави для цілей охорони, закріплення та розвитку суспільних відносин і порядків, вигідних і бажаних для панівного класу»), яке радянські вчені сприйняли як «класичне» з погляду «нормативного» бачення права. Центральною ланкою системи советского социалистического права в теорії Вишинського виступало советское государственное право, яке цілковито відкидало ідею (принцип) поділу влади і до складу якого включалися всі без винятку галузі права: кримінальне, цивільне, адміністративне, судове (процесуальне), трудове тощо. Тому, відкидаючи «буржуазні вчення» про конституцію та конституційні принципи, Вишинський характеризував конституційне право, фактично ототожнюючи його із советским государственным правом. Повторюючи постулат Леніна, Вишинський характеризував конституцію як «основний закон держави». Отже, сформульований Вишинським підхід до того, як слід розуміти «на основі марксизму-ленінізму» такі поняття, як конституція, право, закон, став методологічним підґрунтям і для «радянської науки», і для практики комуністичного режиму на весь подальший період існування Советского государства.

Дослідивши тему зародження та розвитку українського конституціоналізму (глава XVI), дисертант обстоює думку, що вихідним пунктом (зародженням) українського конституціоналізму слід вважати Декларацію про державний суверенітет України, ухвалену Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 р. ще в часи комуністичного режиму СРСР і в умовах колоніального статусу українського народу. До її ухвалення конституціоналізм як явище взагалі ніколи не мав місця в Україні. Дисертант наводить ті положення Декларації 1990 р., які дають змогу характеризувати її як документ, що став вихідним пунктом справжнього зародження українського конституціоналізму. У дисертації досліджено наступний, якісно інший етап новітнього конституційного процесу в Україні, що настав з укладенням 8 червня 1995 р. Конституційного Договору між Президентом України та Верховною Радою України. Дисертантові належить авторство ідеї укладання такого договору, яку він висунув 28 листопада 1994 р. на першому засіданні нового складу Конституційної комісії, створеної Верховною Радою України 10 листопада 1994 р. У дисертації наведено та обґрунтовано низку підстав, за якими пропонується сприймати Конституційний Договір від 8 червня 1995 р. як наступну -- після Декларації про державний суверенітет України і проголошення незалежності України -- визначальну подію на шляху внесення в український конституційний правопорядок цінностей конституціоналізму включно з принципом верховенства права. Дисертант вважає закріплення Верховною Радою України 28 червня 1996 р. на конституційному рівні -- у статті 8 українського основоположного акта -- принципу верховенства права як наріжного каменя сучасного конституційного порядку в Україні одним із найважливіших здобутків новітнього конституційного процесу в Україні.

У дисертації наведено юридичний аналіз спроб вітчизняних науковців дати своє власне тлумачення або визначення поняття (принципу) «верховенство права» після його унормування в українському основоположному акті (глава XVII). Дисертант оцінює такі спроби здебільшого як невдалі. На підставі критичного аналізу таких спроб дисертант виокремив два підходи, які найвиразніше віддзеркалюють поширені в українському науковому середовищі тенденції сприймати і тлумачити верховенство права і які, за висновком дисертанта, неодмінно заводять у доктринальний глухий кут. Першому підходові властивий пошук посутнього значення цього явища загалом (концепції, доктрини, принципу) в спосіб, умовно кажучи, прямолінійно-механістичний. Це коли здійснюється поєднання (додавання) двох окремих слів -- «верховенство» і «право» -- з очевидною метою: визначитись як у просторовому, так і в посутньому відношеннях у головному: що слід розуміти під поняттям «право», аби дійти «правильного» висновку стосовно того, що ж саме тут «верховенствує» і відносно чого (чи над чим) воно «верховенствує», якщо його сприймати таким, що перебуває на найвищому щаблі ієрархічного порядку? Другий підхід можна характеризувати як обмежувально-звужувальний, коли автори вибудовують розуміння верховенства права й пояснюють його, не виходячи за межі співвідношень між двома величинами в рамках: «мале -- велике», «частка -- ціле». При такому підході верховенство права зводиться всього-на-всього до одного з низки елементів (принципів) і тим самим виступає як «мале» («частка») об'ємнішого поняття, яким тут, як стверджує переважна більшість українських авторів, є поняття «правна держава» (як «велике», «ціле»).

Обидва ці підходи до розуміння і пояснення верховенства права дисертант вважає хибними, а тому -- неприйнятними. У дисертації запропоновано новий підхід до розв'язання наукової проблеми сприйняття і тлумачення верховенства права, який, на переконання дисертанта, є виходом із того доктринального глухого кута, куди заводять два означені вище підходи. Запропонований дисертантом підхід ґрунтується на методології класичної доктрини верховенства права, основу якої становить доктрина природнього права. На переконання автора, лише такий шлях пізнання і лише така методологічна основа можуть забезпечити малопомилкове тлумачення принципу верховенства права як конституційного принципу українського права.

У дисертації автор запропонував власне тлумачення змісту верховенства права як основоположного принципу новітньої системи українського права (глава XVIII), що виступає ключовою ланкою всього наукового дослідження. Автор доводить, що структуру та юридичний зміст принципу верховенства права як принципу українського права неможливо осягнути і визначити, якщо в основу не покласти ті обов'язкові та засадничі елементи широкої доктрини верховенства права, які є conditio sine qua non його адекватного сприйняття, розуміння і тлумачення. Позиція дисертанта полягає в тім, що до таких засадничих елементів широкої доктрини верховенства права належать: 1) доктрина природніх прав людини; 2) доктрина суспільного договору в рамках ліберального юридичного вчення; 3) власне доктрина верховенства права -- від Алберта Дайсі до сучасного її тлумачення західною доктриною права з урахуванням доробку Міжнародної комісії юристів за кілька десятиліть. Спираючись лише на таку доктринальну основу, цілком можливо дійти достеменної сутності верховенства права та визначення складових елементів самого юридичного принципу верховенства права як принципу новітньої системи українського права.

Вибравши одним з основних завдань наукової праці дослідження питання можливості практичного застосування юридичного принципу верховенства права (класично структурованого Албертом Дайсі в рамках англійської конституції) як основоположного принципу українського конституційного права, дисертант на основі системного аналізу положень Конституції України 1996 р. наводить власне тлумачення юридичної формули, зафіксованої в частині першій статті 8 українського основоположного акта (глава ХІХ). Відповідно йдеться про системний аналіз Конституції України 1996 р. у тій частині, де її положення визначають сутність верховенства права як: а) заперечення свавільної влади; б) рівність перед законом; в) концепцію про конституційне право як наслідок прав особи, а не їхнє джерело. Саме цей аналіз дав дисертантові можливість доводити, що: ідея «верховенства закону» є несумісною з природою української конституції; зафіксований у формулі частини другої статті 19 Конституції України конституційний принцип законності, по суті, є запереченням конституційного підґрунтя для «верховенства закону»; ієрархічно вищий статус закону як нормативно-юридичного акта відносно підзаконних актів не є підставою для визнання «верховенства закону» конституційним принципом. Тут викладено сутність принципу верховенства права в його проявах через зафіксовані українським основоположним актом основоположні права і свободи людини та інші окремі інститути права, що ним визначені: інститут адміністративної юстиції; інститут воєнного (надзвичайного) стану; інститут збройних сил; інститут суспільного контролю за витрачанням державного бюджету; інститут контрасиґнації актів глави держави (відповідальність міністрів).

У цій частині праці дисертант подає лише кілька узагальнених висновків дослідження, що наводяться в наступному розділі автореферату разом з іншими загальними висновками, які випливають із прикінцевої глави монографії (глава ХХ) та які сукупно виносяться на захист.

ВИСНОВКИ

Наслідком дисертаційного дослідження є такі загальні висновки, що виносяться на захист:

головною перешкодою для осягнення сутності верховенства права як явища в усіх його проявах -- як ідеї, як доктрини, як принципу, а отже -- для всієї справи утвердження верховенства права в Україні загалом, виступає невідповідна вітчизняна юридична доктрина, яка донині такі ключові для верховенства права інституційні категорії, як права людини, конституція, конституціоналізм, право, держава тощо, розглядає лише через доктрину «юридичного позитивізму», який сам по собі є відображенням і застосуванням уже минулої (з погляду сучасних потреб українського суспільства) наукової -- і філософської, і юридичної -- парадигми;

розуміння і тлумачення верховенства права як класичного набутку в рамках європейської спадщини вимагає опанування концептуальних джерел доктрини верховенства права, які сягають: спадщини античних мислителів; думки, вкладеної в юридичні формули документальної пам'ятки англійського Середньовіччя -- Великої Хартії 1215 р.; надбань прабатьків ідеї природнього походження прав людини і послідовників цієї ідеї; європейських філософів доби Просвітництва, творчості провідників трьох Великих революцій -- Англійської, Американської і Французької, а також документів, що віддзеркалюють наслідки цих подій; необхідно ґрунтовно оволодіти класичним трактатом англійського правника Алберта Дайсі й переконатись у теоретичній та практичній значущості його доробку для сучасних українських потреб; слід простежити еволюцію доктрини верховенства права впродовж усього минулого століття; необхідно досконало вивчити доробок Міжнародної комісії юристів у ділянці осмислення всієї багатоманітності виявів верховенства права в найширших сферах суспільно-політичного життя та юридичної практики; слід опанувати внесок європейських міжурядових інститутів -- передовсім Ради Європи і Європейського Союзу, а надто Європейського Суду з прав людини у Страсбурзі -- у розвиток доктрини і принципу верховенства права та у справу тлумачення його сутності на основі букви і духу Європейської Конвенції з прав людини;

слід виходити саме з того, що доктрини мислителів доби Просвітництва (Джона Лока, Жан-Жака Руссо, Шарля Луї Монтеск'є) у поєднанні з працями послідовників учення про природнє право та природні права (Гуґо Ґроція, Томаса Пейна, Дені Дідро, Самуеля Пуфендорфа) заклали основи теорії політичного лібералізму та класичної доктрини верховенства права;

лише доктрина верховенства права, вибудувана на доктрині природнього права, дає можливість не тільки збагнути саму її сутність достеменно до традицій тих юридичних культур, у рамках яких вона виникла, розвивалася й удосконалюється нині, а й опанувати всі механізми практичного застосування сформованого саме на такій доктринальній основі юридичного принципу і запустити їх у дію, що врешті-решт дає змогу досягти практичного втілення цього принципу в життя, тобто досягти того, на що, власне, й скерована формула частини першої статті 8 Конституції України -- «в Україні визнається і діє принцип верховенства права»;

значна історична відстань між появою концепції верховенства права в Англії та потребами її практичного застосування вже як юридичного принципу в сучасній Україні у поєднанні із суттєвими відмінностями в політичній, а надто -- в юридичній культурах англійського та українського суспільств жодним чином не становлять перешкод, аби первісно визначену Албертом Дайсі структуру верховенства права можна було застосувати при визначенні конкретного юридичного змісту принципу верховенства права як основоположного принципу українського конституційного права;

сама доктрина верховенства права Алберта Дайсі з її класичним трикомпонентним осердям, витлумачена ним ще наприкінці ХІХ ст., зазнавши істотного «осучаснення» (в період, що триває й по сьогодні від часів закінчення Другої світової війни), вийшовши за межі англосаксонської системи права і ставши універсальною доктриною сучасного європейського правопорядку шляхом поширення і на континентальну систему права, набула якостей цілком пристосованої до обставин і потреб сучасного українського суспільства, а тому -- може і повинна сприйматися як основа для витлумачення новочасної теорії українського конституційного права;

основоположний юридичний принцип, що випливає з цієї доктрини, -- принцип верховенства права -- має бути покладений і в основу тлумачення новітнього українського конституційного правопорядку, де наріжним каменем має виступати ідея, що природні права людини -- це, власне, і є те підґрунтя, на якому вибудувано всі принципи української конституції;

відповідно -- будь-які спроби українських авторів тлумачити сам принцип верховенства права інакше, ніж на основі класичної концепції Алберта Дайсі та на основі теорії природніх прав людини, мають бути відкинуті як науково неспроможні (необґрунтовані);

дослідження того, що охоплює вислів «principle of the rule of law» (принцип верховенства права), шляхом порівняльного аналізу національних юридичних систем європейських країн та на європейському реґіональному рівні зумовлює потребу розмежовувати: з одного боку -- формальну нормативну концепцію, яка включає в себе теорії, що встановлюють інституційні або процедурні (процесуальні вимоги) як нормативний ідеал, якого повинна досягти всяка держава, що бажає бути керованою верховенством права; з іншого -- субстантивну (посутню) нормативну концепцію, яка вимагає того, щоб субстанція (сутність) позитивних юридичних правил, які застосовуються до особи, відповідала субстантивному ідеалу, визначеному, зокрема, щодо поняття прав людини; принцип верховенства права, початково наголошуючи на першій концепції, поступово розширив свої межі, і тепер він сприймається як такий, що інкорпорує і другу концепцію;

між поняттям «правова держава» (що застосоване у статті 1 Конституції України, з якої випливають різні характеристики самої держави) та поняттям «принцип верховенства права» (що є складником фундаментальної юридичної формули, зафіксованої в частині першій статті 8 Конституції України) існує принципова відмінність у власне юридичному контексті: в українському конституційному праві та в практиці української конституційної юрисдикції відсутнє витлумачене поняття «правова держава» у сенсі Конституції України 1996 р.; воно й надалі лишається тільки предметом наукових досліджень, в основі якого лежить поняття держави як організму, в якому влада має бути розподілена між різними інститутами, що є малопридатним для потреб юридичної практики, передовсім -- судової; верховенство права, не будучи -- на відміну від поняття «правова держава» -- елементом будь-якої юридичної концепції держави, легко піддається тлумаченню як юридичний принцип у сенсі Конституції України 1996 р., якщо його тлумачити на основі здобутків довготривалої західної політичної традиції та юридичної доктрини;

юридичний принцип верховенства права слід сприймати і як універсальний, і як інтеґральний принцип права, як його мега- а то й метапринцип: він у перебігу своєї еволюції, окрім закладених первісно ще у ХІХ ст. Албертом Дайсі принципу nullum crimen sine lege (що становить перший елемент його доктрини) та принципу рівності перед законом (що є другим елементом доктрини Дайсі), надалі увібрав у себе й інші добре відомі універсальні принципи права, які в його контексті виступають його складниками; це -- принцип законності, принцип поділу влади (розподілу владних повноважень), принцип народного суверенітету, принцип демократії, принцип основоположних прав і свобод людини, принцип nulla poena sine lege, принцип юридичної визначеності, принцип справедливого суду тощо;

поняття «верховенство права», сформульоване професором Оксфордського університету Албертом Дайсі, є тим нормативним ідеалом, до якого має прагнути українська система права;

верховенство права як явище далеко не вичерпується лише чисельною сукупністю юридичних принципів; адже позбавлені ґарантованих механізмів і способів їх практичного здійснення, юридичні принципи можуть так і залишатися лише «паперовим правом», позбавленим практичної значущості та дієвості; отож логічно третім елементом класичної доктрини верховенства права і сформованого на її основі юридичного принципу верховенства права виступає юридична максима ubi jus ibi remedium, яка неодмінно вимагає наявності в рамках будь-якої юридичної системи тієї сукупності відповідних юридичних інститутів та юридичних механізмів і процедур, за допомогою яких створюється теоретична та інституційна основа дієвого захисту основоположних прав і свобод людини;