Судова гносеологія: проблеми методології та практики

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

УДК 343.98

Спеціальність 12.00.09 - кримінальний процес та криміналістика;

судова експертиза

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора юридичних наук

СУДОВА ГНОСЕОЛОГІЯ: ПРОБЛЕМИ МЕТОДОЛОГІЇ ТА ПРАКТИКИ

Котюк Іван Ілліч

Київ - 2008



Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

Науковий консультант Заслужений діяч науки і техніки України, академік Академії правових наук України, доктор юридичних наук, професор Гончаренко Владлен Гнатович, Академія адвокатури України, професор кафедри кримінального процесу та судоустрою

Офіційні опоненти:

Заслужений юрист України, академік Академії правових наук України, член-кореспондент Академії педагогічних наук, доктор юридичних наук, професор Костицький Михайло Васильович Київський національний університет внутрішніх справ України, професор кафедри філософії права та юридичної логіки;

доктор юридичних наук, професор Аленін Юрій Павлович Одеська національна юридична академія, завідувач кафедри кримінального процесу;

доктор юридичних наук, професор Шумило Микола Єгорович, Університет економіки і права ”Крок”, перший проректор

Захист відбудеться 26 травня 2008 р. о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.05 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка(01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий 23 квітня 2008 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Н.П. Сиза



ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Широке використання сучасних наукових досягнень у всіх сферах суспільного життя зумовило й істотні зміни в пізнавальних процесах у сфері судочинства. Такими змінами, зокрема, є: розширення не тільки використання досягнень науки і техніки та спеціальних знань, а й результатів взаємодії різних наук при розв'язанні окремих завдань, що виникають у цій сфері; поява якісно нових об'єктів правовідносин, які часто стають й об'єктами судових досліджень; розробка й використання дедалі складніших інструментальних засобів пізнання; організований характер отримання доказів і розчленування пізнавальних дій на окремі види завдань, які є професійною сферою діяльності спеціалістів у різних галузях знань, та поглиблення диференціації і професіоналізації пізнавальних дій всередині самих таких завдань; залучення у сферу судочинства суб'єктів, які виконують технічні функції; ускладнення судової оцінки результатів пізнавальних дій, виконаних з використанням складних науково-технічних засобів тощо. Означені зміни значно ускладнюють процеси пізнання та доказування, оскільки завдання, які постають перед їх суб'єктами, вже неможливо розв'язувати на інтуїтивному рівні, на основі досвіду та особистої переконаності, вони вимагають серйозного наукового підходу і насамперед звернення до теорії та методології пізнавальної діяльності, що й свідчить про актуальність удосконалення теоретичних та методологічних засад правової науки і практики.

Особливостям використання наукових засобів пізнання у сфері судочинства приділяли увагу такі вітчизняні вчені, як Ю.П. Аленін, Л.Ю. Ароцкер, В.Д. Басай, В.П. Бахін, П.Д. Біленчук, Т.В. Варфоломеєва, А.Ф. Волобуєв, В.І. Галаган, В.Г. Гончаренко, Ю.М. Грошевий, В.А. Журавель, В.С. Зеленецький, А.В. Іщенко, Н.С. Карпов, Н.І. Клименко, О.Н. Колесніченко, В.О. Коновалова, М.В. Костицький, В.С. Кузьмічов, В.К. Лисиченко, В.Г. Лукашевич, Є.Д. Лук'янчиков, Г.А. Матусовський, О.Р. Михайленко, В.Т. Нор, М.А. Погорецький, М.В. Салтевський, М.Я. Сегай, В.В. Тіщенко, В.Ю. Шепітько, М.Є. Шумило та інші, а також такі вчені колишнього СРСР та країн СНД, як А.Р. Бєлкін, Р.С. Бєлкін, О.М. Васильєв, А.І. Вінберг, І.О. Возгрін, І.Ф. Герасимов, Г.І. Грамович, Р.Г. Домбровський, Л.Я. Драпкін, О.В. Дулов, О.Ф. Лубін, І.М. Лузгін, В.О. Образцов, Ю.К. Орлов, М.С. Полєвой, О.Р. Росінська, М.О. Селіванов, В.І. Шиканов, М.П. Яблоков тощо.

Безумовно, дослідження цих вчених є значним внеском у розвиток теорії та удосконалення практики судочинства, однак не вичерпують глибини цієї багатоаспектної проблеми. Як наслідок, створення чіткої методологічної системи положень, які були б орієнтиром у науковому пізнані у цій сфері, залишається актуальним. А це в свою чергу вимагає соціально-історичної, гносеологічної і процесуальної характеристики не тільки загальної сутності цього виду пізнання, а й сутності кожного його структурного елементу та механізму його здійснення, що є неодмінною умовою подальшого його розвитку та успішного розв'язання проблем теоретичного і прикладного характеру.

Зокрема, соціально-історичний підхід до розуміння процесу пізнання дає можливість визначити особливості його сутності, мети, об'єктів, суб'єктів, форм організації, умов здійснення, засобів та отриманих з їх допомогою результатів, а з урахуванням цього орієнтує на розгляд пізнавальної діяльності у сфері судочинства як особливий вид соціальної діяльності та обов'язкове врахування загальносоціальних умов, у яких вона здійснюється. Адже на сьогодні є очевидним не тільки ускладнення пізнавальних процесів у цій сфері, а й часте відверте політичне лобіювання і результатів розслідування, і судових рішень, ігнорування законності та морально-етичних норм, що висуває підвищені вимоги і до професійної кваліфікації, і до світоглядної підготовки осіб, які її здійснюють.

Важливим є й те, що демократизація суспільних відносин зумовила появу конституційних норм, згідно з якими правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, а їх юрисдикція поширюється на всі види правовідносин, що свідчить про зростання значення суду як органу правосуддя. Та й ”попереднє слідство” назване досудовим, чим підкреслюється його допоміжний, організаційно-забезпечувальний по відношенню до судового слідства характер.

Прогресивним є й декларований законодавством України принцип єдності судової влади, згідно з яким суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему судів. Водночас на сьогодні є очевидною відсутність організаційної та процесуальної єдності судової системи України, оскільки фактично тут створено кілька автономних судових систем, кожна з яких має й власне процесуальне забезпечення, у кожній з них навіть “своє” розуміння й основних категорій доказового права. Але ж принцип єдності судової влади зумовлює необхідність створення єдиної системи її органів з покладанням на неї здійснення функцій правосуддя у справах, що виникають з будь-яких правовідносин у визначеному законом єдиному процесуальному порядку.

А якщо взяти до уваги, що будь-який вид судочинства насамперед являє собою пізнавально-практичну діяльність, спрямовану на встановлення суті та обставин вчинення відповідного юридичного факту і прийняття на цій основі законного та обґрунтованого рішення, то стає очевидним, що ця діяльність має бути забезпечена й відповідним науковим інструментарієм, який за винятком кримінального судочинства, тут відсутній хоча потреба у ньому також є очевидною. Саме тому змістом гносеологічного аспекту вивчення пізнання у сфері судочинства є встановлення його структури і механізму здійснення, встановлення системи методологічних принципів, які детермінують його характер і специфіку загалом, так і особливості кожної пізнавальної дії, і, таким чином, забезпечують методологічну дисципліну думки, тобто розв'язання проблеми, яким чином пізнавальну діяльність суб'єктів доказування можна висловити у вигляді чітко визначеної системи елементів, які виконують евристичну функцію. Виділення і обґрунтування такої вихідної системи сприятиме не тільки уникненню ”методу спроб і помилок”, а й переходу до свідомого врахування специфіки підпорядкованих їй підсистем, аналіз яких давав би можливість зрозуміти, як потрібно мислити і практично діяти для отримання запланованих результатів у конкретних умовах.

Адже саме складність правовідносин у сфері кримінального судочинства зумовила появу науки криміналістики, яка й здійснює відповідне методологічне забезпечення пізнавальних процесів у цій сфері. Але криміналістика зорієнтована на забезпечення пізнавальних процесів лише у сфері кримінального судочинства, більше того, переважно у сфері досудового слідства, а науки, яка здійснювала б цю функцію у сфері цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства немає. Складність проблем формування доказів і їхніх процесуальних джерел та оперування ними у сфері кримінального судочинства зумовили появу й теорії доказів, яка знайшла втілення у відповідних наукових працях, але й подібної теорії немає у жодній іншій сфері судочинства. Варто зазначити й те, що й наявні напрацювання вчених процесуалістів та криміналістів також потребують належного наукового осмислення та відповідного коригування згідно з сучасним рівнем розвитку науки та судочинства.

Зазначені обставини є доказом необхідності створення якісно нової системи знань - теорії судового пізнання, яка виконувала б функцію наукового забезпечення пізнавальних процесів у кожній із сфер судочинства.

Отже, оскільки потреба наукової розробки вчення про механізми та засоби наукового пізнання та особливості їх використання у кожній із сфер судочинства є очевидною і актуальною, то це й зумовило вибір теми цього дослідження. І саме з огляду на це, підкреслюючи необхідність процесу інтеграції досягнень сучасної науки у сферу судочинства, в дисертації послідовно доводиться необхідність його організаційного, правового, теоретичного та методологічного забезпечення.

У зв'язку з викладеним актуальність обраної теми дисертаційного дослідження зумовлена, з одного боку, завданнями розвитку юридичної науки, а з іншого - потребами практики у науково обґрунтованих методичних рекомендаціях з використання сучасних засобів наукового пізнання при здійсненні судочинства.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконане на кафедрі криміналістики юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка в контексті держбюджетних тем “Формування механізму реалізації і захисту прав та свобод громадян в Україні” (номер теми 06БФ042-01) та ”Механізм адаптації законодавства в сфері прав громадян України до законодавства Європейського Союзу” (номер теми 06БФ042-01), які виконувалися на юридичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка, та відповідно до плану науково-дослідних робіт кафедри криміналістики юридичного факультету на тему “Криміналістичні засоби протидії злочинній діяльності” (номер теми 97115).

Досліджувані за темою галузево-предметні питання є складовими програм і тематичних планів з курсів криміналістики, кримінального процесу і юридичної психології, а також спецкурсів ”Теорія судового пізнання”, ”Теоретичні аспекти криміналістичної ідентифікації”, ”Судова експертологія”, ”Огляд місця події”, які викладаються на юридичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка та на юридичних факультетах інших навчальних закладів.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є теоретичне осмислення сутності, сучасного стану і проблемних аспектів пізнавальних процесів у сфері судочинства, а також аналіз законодавства, наукової літератури і судової, слідчої та експертної практики для виявлення проблемних процесуальних, гносеологічних, організаційних і технічних питань та вироблення комплексу методологічних підходів і практичних рекомендацій щодо вдосконалення інформаційного забезпечення цих процесів. судочинство слідчий експертний процесуальний

Зазначена мета реалізується за допомогою вирішення таких завдань:

- визначення сутності пізнавальних процесів і їх особливостей у сфері судочинства та характеристика системи сучасних засобів наукового пізнання;

- систематизація, аналіз та розвиток наукових знань про пізнавальні процеси у сфері судочинства з урахуванням сучасних наукових досягнень;

- визначення особливостей використання загальнонаукових засобів пізнання при конструюванні засобів пізнання, які застосовуються у сфері судочинства, та розробка відповідних рекомендацій щодо їх застосування;

- вироблення пропозицій, спрямованих на вдосконалення організаційного, процесуального та методологічного забезпечення пізнавальних процесів у сфері судочинства та підвищення на цій основі їх ефективності;

- формулювання пропозицій щодо вдосконалення законодавства, судової, слідчої та експертної практики у зазначеній сфері.

Об'єктом дослідження є правовідносини у сфері сучасного судочинства.

Предметом дослідження є методологічні аспекти використання сучасних наукових засобів пізнання в процесі інформаційного забезпечення пізнавальних відносин у сфері судочинства.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є система світоглядних принципів, що базуються на діалектико-матеріалістичному методі наукового пізнання, а також таких загальнонаукових методів, як аналіз і синтез, порівняння, узагальнення, класифікація, системно-структурний, формально-логічний, історичний, порівняльний тощо.

Зокрема, в дослідженні застосовувалися методи:

- аналізу і синтезу - для виявлення будови досліджуваного об'єкта, його структури, виявлення його складових та їхніх ознак і взаємозв'язків між ними, відмежування суттєвого від несуттєвого, узагальнення виявлених істотних ознак та формулювання висновків, які з них випливають;

- порівняння - для виявлення подібності та відмінності між явищами, що є складовими предмета дослідження, зокрема, при аналізі норм чинного законодавства та обґрунтуванні висновків і пропозицій щодо їх доповнення чи уточнення;

- узагальнення - з метою переходу від окремих фактів до загальних;

- класифікації - з метою систематичного поділу і впорядкування об'єктів;

- системно-структурний - при дослідженні системи суб'єктів і засобів пізнання та структури пізнавальної діяльності у цій сфері;

- формально-логічний при аналізі норм чинного законодавства та існуючих теоретичних конструкцій з приводу особливостей наукового пізнання у сфері судочинства, обґрунтуванні висновків і пропозицій щодо їх доповнення чи уточнення, формулюванні відповідних висновків та наукових положень;

- історичний - при визначенні закономірностей розвитку потреб практики та процесуального законодавства, яке регламентує порядок їх реалізації, та зумовлених ними передумов для вдосконалення засобів формування і використання судових доказів, а також при дослідженні генезису окремих теоретичних концепцій, вчень, наукових категорій, поглядів.

Висновки і рекомендації автора ґрунтуються на нормах Конституції України, конституційного, адміністративного, кримінального, кримінально-процесуального, цивільного та цивільно-процесуального законодавства.

Теоретичною основою дослідження є наукові праці з питань філософії, логіки, психології, теорії держави і права, конституційного, адміністративного, кримінального та кримінально-процесуального права, теорії доказів, криміналістики, юридичної психології тощо.

Емпіричною базою дослідження є особистий досвід роботи автора в органах прокуратури та як завідувача лабораторії криміналістичної техніки, асистента, доцента та завідувача кафедри криміналістики юридичного факультету Київського Національного університету імені Тараса Шевченка, а також узагальнені матеріали судової, слідчої та експертної практики, статистичні звіти КНДІСЕ.

Наукова новизна одержаних результатів визначається метою та предметом дослідження, а також завданнями і методами їх вирішення і полягає у тому, що автором уперше у вітчизняній науці на монографічному рівні з використанням методологічних положень філософії, логіки, психології, теорії держави і права, матеріального та процесуального права, криміналістики та інших галузей знань проведено комплексне дослідження сутності, структури та засобів пізнання у сфері судочинства, стан регулювання їх законодавством, виявлено недоліки поглядів вчених та законодавства з цього приводу, та практичні помилки, які з цього випливають, обґрунтовані висновки і пропозиції щодо їх усунення.

Цінність дослідження та зроблених на його основі висновків і пропозицій полягає в тому, що у ньому пропонується низка нових концептуальних положень, які є значущими як для теорії, так і для практики. Зокрема:

вперше:

- обґрунтовано необхідність створення якісно нової системи юридичних знань - теорії судового пізнання, яка має виконувати методологічну функцію забезпечення пізнавальних процесів у сфері судочинства;

- визначено її структуру та охарактеризовано основні її елементи;

- запропоновано поняття ”світоглядні принципи в системі засобів пізнання”;

- обґрунтовано висновок про необхідність створення якісно нової системи знань - юридичної гносеології, яка була б методологічним орієнтиром у пізнанні та адекватному відображенні державно-правових реалій і в правосвідомості, і в правових конструкціях і, таким чином, стала б основою процесів праворозуміння, правотворчості, тлумачення і реалізації правових приписів;

- обґрунтовано висновок про необхідність уніфікації процесуального законодавства, яким урегульована процедура судочинства;

- внесено пропозицію про необхідність уточнення переліку і назв юридичних спеціальностей та про необхідність перейменування спеціальності 12.00.09 - кримінальний процес і криміналістика; судова експертиза на спеціальність -судочинство; теорія судового пізнання;

- обґрунтовано висновок про необхідність створення на основі кафедр криміналістки у класичних юридичних вузах кафедр теорії судового пізнання;

удосконалено:

- підходи до визначення таких понять, як ”пізнання”, ”відображення”, ”судове пізнання”, ”доказування”, ”тактичний прийом”, ”докази”, ”речові докази”;

- підходи до класифікації слідів у криміналістиці;

- уявлення про психологічні механізми формування судових показань;

- систему та характеристику методів наукового пізнання і тактичних прийомів, які використовуються у сфері судочинства;

уточнено:

- визначення понять: ”пізнання”, ”відображення”, ”засоби наукового пізнання”, ”засоби пізнання у сфері судочинства”, ”докази”, ”речові докази”;

- мету та завдання правосуддя і окремих його інститутів;

- структуру пізнавальних процесів та характеристику окремих її елементів;

- уявлення про механізми інформаційного забезпечення свідомості, які лежать в основі формування судових показань;

- уявлення про систему юридичних знань та місце юридичної гносеології, теорії судового пізнання і криміналістики в цій системі;

- класифікацію слідів, які використовуються у сфері судочинства;

- характеристику методів наукової організації праці, логіки та психології і розкрито механізми їх трансформації у тактичні прийоми, які використовуються у сфері судочинства та систему тактичних прийомів, заснованих на цих методах;

набули подальшого розвитку:

- вчення про систему та функції юридичних наук, особливості процесуального та методологічного забезпечення пізнавальних процесів у сфері судочинства;

- теоретичні положення про актуальність та особливості використання досягнень науки і техніки у сфері судочинства;

- вчення про засоби пізнання та особливості їх використання у цій сфері;

- вчення про особливості формування і використання судових доказів;

- вчення про сліди-відображення, які використовуються у сфері судочинства.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що на основі викладених у дисертації розробок розширені знання про пізнавальні процеси у сфері судочинства та особливості їх методологічного, процесуального та організаційного забезпечення, а сформульовані автором положення, висновки, рекомендації та пропозиції можуть використовуватись в таких напрямах:

- загальній теорії держави і права для розширення системи знань про юридичні науки, сферу судочинства та пізнавальні процеси у цій сфері;

- у теорії управління для організації сфери судочинства та його організаційного, процесуального і гносеологічного забезпечення;

- науково-дослідній роботі - як підґрунтя для подальших досліджень у сфері юриспруденції, удосконалення теоретичних напрацювань у напрямі вдосконалення судочинства та використання засобів наукового пізнання у цій сфері;

- законотворчій діяльності - в процесі вдосконалення законодавчого забезпечення судочинства і насамперед вдосконалення процесуальної регламентації механізмів пізнавальної діяльності у цій сфері;

- навчальному процесі - при викладанні курсів теорії держави і права, теорії доказів, юридичної психології, криміналістики та відповідних спецкурсів;

- при підготовці підручників і посібників з навчальних курсів теорії держави і права, теорії доказів, цивільного і кримінального процесу, юридичної психології, криміналістики та відповідних спецкурсів;

- правозастосуванні - при розробці та впровадженні у судову, слідчу, експертну та адвокатську діяльність наукових рекомендацій щодо використання сучасних засобів наукового пізнання у цих сферах;

- у виховній сфері - для підвищення рівня правової культури і формування фахової правосвідомості, підвищення кваліфікації викладачів юридичних навчальних закладів, працівників правоохоронних органів;

- в практично-методичній площині - при проведенні семінарів і практичних занять з відповідних дисциплін, розробці навчальних посібників, курсів лекцій, навчально-методичних матеріалів, довідників тощо.

Особистий внесок здобувача. Дисертація та опубліковані монографії, а також фахові наукові праці, які розкривають її зміст, виконані автором самостійно і є результатом його власних наукових розробок. Сформульовані у них висновки і практичні рекомендації отримані на підставі особистих досліджень автора, вони обґрунтовані ним з методологічних, теоретичних і практичних аспектів і випливають з аналізу відповідних наукових, нормативно-правових і практичних джерел. Деякі з них у юридичній науці висвітлені вперше, інші викладено по-новому з урахуванням сучасного стану і розвитку юридичних знань та особливостей пізнавальних процесів у сфері судочинства.

Наукові ідеї та розробки, що належать співавторам опублікованих праць, у дисертації не використовувалися. У монографії, виконаній у співавторстві, передмова та розділи 1 ”Методологічні аспекти ґендерної рівності” (с. 1-53) і 3 ”Кримінально-процесуальні аспекти ґендерної рівності” (с. 80 - 112) виконані автором, а розділи 2 ”Ґендерний аналіз кримінального права України” і 4 ”Ґендерний аналіз кримінально-виконавчого права” - співавтором. У чотирьох статтях, виконаних у співавторстві, наукові ідеї належать автору, а збір і узагальнення літератури та практики, з урахуванням якої вони сформульовані, виконані співавторами.

Апробація та впровадження результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертації відображені в наукових працях: монографіях, навчальних посібниках, підручниках, наукових статтях, тезах доповідей і повідомлень. Вони оприлюднювалися, критично оцінювалися та схвалювалися на засіданнях кафедри криміналістики та Вченої ради Київського національного університету імені Тараса Шевченка; Вченої ради Київського науково-дослідного інституту судових експертиз, круглих столах, науково-практичних конференціях національного та міжнародного рівня, зокрема: “Практичні проблеми юридичної освіти в Україні в контексті європейської інтеграції” (Київ, 2001); „Розвиток правової освіти - необхідна умова побудови правової держави” (Харків, 2003); ”Проблеми конституційної реформи в Україні” (Київ, 2003); ”Міжнародний досвід державного забезпечення рівності жінок та чоловіків” (Київ, 2003); „Проблеми реалізації прав людини у контексті міжнародних конвенцій” (Київ, 2003); „Реформування правової системи України: проблеми і перспективи розвитку в контексті європейських інтеграційних процесів” (Київ, 2004); ”Молодь і правова освіта України” (Київ, 2005); „Наукові правничі школи Київського університету” (Київ, 2005); ”Болонський процес: досягнення та проблеми вищої правничої освіти України” (Київ, 2006); ”Сучасні проблеми, тенденції і перспективи розвитку криміналістики та судової експертизи” (Харків, 2007); ”Права і свободи людини і громадянина: проблеми судового захисту” (Київ, 2007); навчально-методичному семінарі зі слідчими та молодими спеціалістами прокуратури міста Києва (Київ, 2007).

Положення дисертації були апробовані і впроваджені в лекційних та практичних заняттях зі спецкурсів ”Теорія судового пізнання”, ”Теоретичні аспекти криміналістичної ідентифікації”; курсів криміналістики та юридичної психології, які велися автором на юридичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка; в навчальній діяльності Академії прокуратури України, Академії суддів України, Міжгалузевого інституту управління; в практичній діяльності Київського науково-дослідного інституту судових експертиз, Прокуратури міста Києва, що посвідчується актами впровадження: Київського національного університету імені Тараса Шевченка (два акти від 26 лютого 2007 року), Академії прокуратури України (від 27 лютого 2007 року № 16-146 вих.); Київського науково-дослідного інституту судових експертиз (від 24 жовтня 2007 року № 01/4-580); Міжгалузевого інституту управління (акт від 30 жовтня 2007 р. №258/10); Академії суддів України (акт від 15 листопада 2007 р.); Прокуратури міста Києва (акт від 17 грудня 2007 р. №02-310 вих-07).

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження викладено у двох одноособових монографіях та одній монографії у співавторстві, а також у 27 наукових статтях, опублікованих у фахових наукових виданнях, затверджених ВАК України і 21 статті в інших виданнях.

Структура дисертації зумовлена предметом дослідження, метою і завданнями, та складається зі вступу, чотирьох розділів, що містять 19 підрозділів, висновків, списку використаних джерел і додатків. Загальний обсяг дисертації - 436 сторінок. Основний текст викладено на 394 сторінках, список використаних джерел, що містить 699 найменувань, - на 32 сторінках, додатки - на 9 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дисертації, визначаються ступінь її наукової розробленості, мета, завдання й методи дослідження; показується зв'язок роботи з державними програмами боротьби зі злочинністю і планами проведення науково-дослідних робіт Київського національного університету імені Тараса Шевченка; визначаються наукова новизна і практичне значення отриманих результатів дослідження та положення і висновки, що виносяться на захист; вказуються конкретні форми їх апробації й впровадження в навчальний процес і практичну діяльність.

Розділ перший ”Загальнотеоретичні аспекти судового пізнання” складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. ”Актуальні проблеми організаційного, процесуального та методологічного забезпечення пізнавальних процесів у сфері сучасного судочинства” акцентується увага на тому, що, попри декларовану на конституційному рівні єдність органів судової влади, на сьогодні в Україні функціонує кілька самостійних судових систем, які мають відокремлене кадрове, фінансове та матеріально-технічне забезпечення, свої ради суддів, кваліфікаційні комісії тощо. Кожна з цих систем має й власне процесуальне забезпечення, у кожній з них навіть власне розуміння й основних категорій доказового права. Водночас з ускладненням пізнавальних процесів у сфері судочинства є актуальною потреба його належного теоретичного та методологічного забезпечення. Частково цю функцію виконує наука криміналістика. Але оскільки криміналістика зорієнтована на забезпечення пізнавальних процесів у сфері кримінального судочинства, більше того, досудового слідства, то це є свідченням необхідності створення якісно нової системи знань - теорії судового пізнання, яка виконувала б функцію наукового забезпечення пізнавальних процесів у кожній із сфер судочинства. Саме тому автор доходить висновку, що першочерговими проблемами організаційного, процесуального та методологічного забезпечення сучасного судочинства є:

1) необхідність організаційного приведення органів судової влади України у відповідність до декларованого законодавством України принципу єдності судової системи та створення єдиного і рівного для всіх суб'єктів правовідносин державного суду з покладанням на нього здійснення функцій правосуддя у справах, що виникають з будь-яких правовідносин;

2) необхідність здійснення правосуддя у єдиному процесуальному порядку, що зумовлює потребу уніфікації процесуального законодавства, яким врегульована його процедура, та створення єдиного кодексу судочинства або принаймні кодексу публічного та кодексу приватного судочинства;

3) необхідність приведення переліку наукових спеціальностей у відповідність до методологічних засад юридичної науки та перетворення спеціальності 12.00.09 - кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза на спеціальність - судочинство; теорія судового пізнання;

4) необхідність уніфікації методологічних підходів до розуміння та здійснення пізнавальних процесів у сфері судочинства, а з цією метою - запровадження нового напряму юридичної науки - теорії судового пізнання;

5) необхідність створення у класичних національних юридичних вузах на основі кафедр криміналістики кафедр теорії судового пізнання.

У підрозділі 1.2. ”Загальна характеристика пізнання і відображення та особливості психічного відображення” автор на основі аналізу сучасних визначень пізнання та відображення доводить, що вони базуються на вульгарно-матеріалістичному баченні світу, а тому потребують уточнення, і робить висновок, що: пізнання - це процес активного, цілеспрямованого, категоріального відображення дійсності свідомістю людини, а властивість відображення - це прояв такого взаємозв'язку між явищами дійсності, за якого особливості одних з них відтворюються у відповідних особливостях інших. Змістом відображення є відтворення ознак одних об'єктів у відповідних ознаках інших.

При класифікації слідів-відображень слід виходити з того, що форма відображення залежить від рівня структурної організації взаємодіючих систем і виявляється у вигляді таких видів слідів, як: а) змін просторового взаєморозташування об'єктів; б) трасологічних відображень ознак об'єктів; в) фізичного відображення на атомному та молекулярному рівні; г) відображення у формі хімічних реакцій та перетворення атомів і молекул речовин; ґ) біологічного відображення на ботанічному та зоологічному рівнях; д) фізіологічного відображення як результату діяльності живого організму; е) психічного відображення, що являє собою мислені образи об'єктів, які закарбувалися в свідомості людини (ідеальних відображень); є) соціального відображення у вигляді соціального досвіду та знань.

Зростання активності відображення і ступеня його адекватності є об'єктивним критерієм прогресивності його форм. З урахуванням означених форм відображення повинні здійснюватись і класифікації слідів у сфері судочинства.

Коли ж йдеться про психічне відображення, то воно можливе лише в процесі суб'єктно-об'єктних відносин. Тобто пізнається завжди певний об'єкт як об'єктивна реальність, яка відзначається неповторною сукупністю якісних та кількісних ознак, що й дає можливість вирізняти її серед інших, ототожнювати її. Але слід пам'ятати дуалістичну природу об'єкта пізнання, унаслідок якої він є неподільною єдністю зовнішньої - такої, що сприймається органами чуття та внутрішньої - такої, що осягається розумом сторін, які з позицій філософського осмислення являють собою сутність і явище. А оскільки об'єктивним і постійним станом людини є її взаємодія з навколишнім середовищем, то внаслідок цієї взаємодії на її органи чуття одночасно діє безліч подразників - як внутрішніх, так і зовнішніх. І якщо враховувати психофізіологічні процеси цієї взаємодії, найважливішою з якої є пізнання, то виявиться, що воно починається з уваги - вибіркової спрямованості психічної діяльності суб'єкта та її зосередженості на конкретних об'єктах, унаслідок чого вони й стають об'єктом пізнання. Отже, першою, причому психофізіологічною, операцією, яка відбувається в процесі пізнання, є вирізнення суб'єктом певного об'єкта з навколишнього середовища. При цьому називаючи зазначену операцію психофізіологічною, маються на увазі її фізіологічний і психологічний аспекти, які на даному етапі ще є нероздільними. Рух пізнання ж як процес активної і цілеспрямованої взаємодії суб'єкта й об'єкта пізнання відбувається від явища до сутності, від окремих ознак об'єкта, які сприймалися органами чуття, до їхнього узагальнення і створення абстрактної моделі (образу) цього об'єкта, яка й відображає його сутність. Як наслідок, пізнаний об'єкт для суб'єкта, який його пізнав, уже починає існувати у двох проявах - як об'єктивна реальність, що існує незалежно від суб'єкта пізнання, та як її образ, тобто об'єкт думки (логічний, абстрактний об'єкт), створений суб'єктом пізнання. Причому вже на рівні сприйняття в означеному образі об'єкта узагальнюється не тільки те, що давалось у відчуттях, а й те, що безпосередньо органами чуття не сприймалося. Така здатність свідомості не тільки відтворювати, а й створювати образи предметів, які безпосередньо органами чуття не сприймалися, є уявою. А узагальнене відображення найзагальніших істотних властивостей предметів і явищ та взаємовідносин між ними приводить до формування понять, які є засобом комунікації між людьми, і передбачають різний ступінь абстрагування від того, що давалось у відчуттях.

Але відчуття ще сприймаються як недиференційовані та неопредметнені враження від навколишнього. Усвідомлюються ж відчуття як образи речей лише в пізнавальній рефлексії, у самосвідомості. Тобто, якщо в безпосередньому відчутті відчуття і те, що відчувається, ще не розрізняються, то вже на рівні сприйняття відбувається категорізація предметів, тобто підведення предмета під певний образ, поняття, яким у пам'яті володіє суб'єкт пізнання. Причому основою механізму категорізації є ідентифікація об'єкта, що дається у відчуттях, і віднесення його до певного класу об'єктів, а вже результат цього підведення множини подібних предметів до одного класу закріплюється загальним іменем предметів цього класу, яким вони позначаються та у якому відображаються їхні найважливіші властивості. Крім здатності відображати об'єктивну реальність, важливо відзначити й таку властивість свідомості, як її здатність зберігати результати відображення у вигляді абстрактних образів і таким чином накопичувати інформацію про світ. Однак ця інформація залишалася б мертвою без можливості її використання в процесі подальшої взаємодії з навколишнім світом. Найяскравіше ця здатність виявляється в аналітичній діяльності, ядром якої є порівняння, і як наслідок цього - виявлення серед ознак об'єктів таких, що збігаються, та ототожнення їх. Отже, за вирізненням окремих часток об'єктивної дійсності наступною (причому вже суто логічною) операцією в процесах пізнання є їхнє порівняння з відображеними та категорізованими образами об'єктів, що зберігаються в пам'яті людини. Саме такий порівняльний аналіз, який є властивістю, що генетично притаманна свідомості, і лежить в основі ототожнення - розрізнення об'єктів.

Таким чином, у процесі пізнання об'єкт дійсності з реальності, яка не залежить від свідомості суб'єкта пізнання і сприймається ним таким, яким він даний йому його відчуттями, будучи узагальненим мисленням, перетворюється на абстрактну об'єктивну реальність - образ цього об'єкта, що відображає його сутність, у вигляді певного поняття, яке до того ж є суб'єктивним, оскільки характер цього образу залежить не тільки від самого об'єкта, а й від процесу та наслідків його відображення. А з цього випливає, що для суб'єкта пізнання сутність пізнаного ним об'єкта - це створений ним суб'єктивний образ цього об'єкта, який при цьому продовжує залишатися незалежно та поза його свідомістю "річчю в собі". Саме тому, виходячи з об'єктивності передумов пізнавального відображення, за своєю природою воно є об'єктивним, однак активність суб'єкта пізнання надає його результатам суб'єктивного характеру, а їх неадекватність може бути як наслідком об'єктивних труднощів проникнення в сутність явищ, так і суб'єктивних причин.

У підрозділі 1.3. ”Загальнотеоретичні аспекти інформаційного забезпечення свідомості” автор констатує, що: у структурі пізнавального відображення виділяється чуттєва та раціональна складові, в межах яких розрізняються відчуття і сприйняття (чуттєвий рівень), а також уявлення, поняття, судження і умовиводи (раціональний рівень). Чуттєве пізнання хоча й є основою всіх знань про об'єктивну дійсність, це початковий його етап, який відображає переважно зовнішній аспект явищ, дає відомості про окреме, а виявлення загального, проникнення в сутність явищ досягається на раціональному рівні. Незважаючи на якісну своєрідність, чуттєве і раціональне пізнання функціонує в нерозривній єдності, взаємодоповнюючи одне одного. Чуттєва та раціональна складові в інформаційному забезпеченні свідомості виступають у складі емпіричного і теоретичного пізнання. Емпіричне пізнання здійснюється переважно за допомогою органів чуття, тобто безпосередньої взаємодії його суб'єкта з відповідним об'єктом, що дає змогу пізнати цей об'єкт переважно з боку тих його ознак і властивостей, які доступні чуттєвому сприйняттю, а теоретичне пізнання базується на раціональному відображенні об'єктивної дійсності. Емпіричне пізнання являє собою нижчий його рівень, воно обмежується відображенням дійсності на рівні явища, однак воно є основою для розгортання теоретичного пізнання, яке розкриває сутність цієї дійсності і характер зв'язків між її складовими, що є недоступним для емпіричного пізнання. Якщо емпіричне пізнання без теоретичного неможливе, то теоретичне як вищий його рівень може здійснюватись і без емпіричного.

Пізнання може здійснюватися безпосередньо, коли суб'єкт безпосередньо взаємодіє з об'єктами пізнання, та опосередковано, коли знання набуваються з джерел, які відобразили об'єкт пізнання або шляхом логічних операцій. Чуттєве є переважно безпосереднім пізнанням, а раціональне - опосередкованим. Раціональним, а отже, й опосередкованим є логічне доказування. Слід розрізняти й побутове та наукове пізнання. В основі їх розмежування - сфера їхнього застосування, рівень організованості та можливості проникнення в сутність явищ. Зокрема, побутове пізнання менш організоване, воно нерозривно пов'язане з практичною діяльністю і базується переважно на щоденному досвіді та здоровому глузді, а наукове пізнання - це самостійний вид цілеспрямованої суспільної діяльності, що здійснюється за допомогою наукових засобів. Пізнання у сфері судочинства є одним із різновидів прикладного наукового пізнання.

У підрозділі 1.4 ”Характеристика окремих елементів когнітивної діяльності та їх вплив на формування судових показань” автор констатує, що в структурі інформаційного забезпечення свідомості слід розрізняти такі складові, як увага, відчуття, сприйняття, уявлення, пам'ять, мислення та уява, кожна з яких істотно впливає на кінцеві результати пізнавальної діяльності. А організованість свідомості насамперед проявляється в уважності, тобто у вибірковій спрямованості і зосередженості уваги на значущих об'єктах. При характеристиці уваги слід розрізняти такі її властивості, як: спрямованість, активність, обсяг (широта), розподіленість, зосередженість, інтенсивність, стійкість, переключуваність. Високий рівень уважності - показник організованості свідомості, а низький - свідчить про її дезорганізованість. Слід враховувати непатологічні та патологічні прояви дезорганізації свідомості. Непатологічними її проявами є неуважність, перевтома, апатія (байдужість), гнів, страх, стрес, фрустрація та фізіологічний афект, а патологічними - є патологічний афект і патологічні стани психіки.

Відчуття - це психічний процес відображення окремих властивостей явищ об'єктивної дійсності, який виникає в результаті їхнього впливу на органи чуття. Залежно від виду (модальності) аналізатора розрізняють зорові, слухові, шкірні, нюхові, смакові, кінестезичні (динамічні), статичні, вібраційні, органічні та больові відчуття. На відчуттях базуються складніші пізнавальні процеси, такі як: сприйняття, уявлення, пам'ять, мислення та уява. Робота кожного аналізатора відзначається властивими лише йому закономірностями, але усі види відчуттів насамперед відзначаються певною чутливістю та можливістю її зміни (адаптацією) які залежать не тільки від зовнішніх подразників, а й від внутрішніх станів.

Завдяки одночасному функціонуванню кількох аналізаторів людина виявляється здатною чуттєво відображати не тільки окремі ознаки об'єктів, а й сприймати їх у вигляді цілісних образів. Отже, сприйняття - це відображення предметів і явищ у цілісному вигляді внаслідок усвідомлення їхніх ознак, що є вищим етапом у розвитку процесу пізнання порівняно з відчуттям. Ознаками сприйняття є: осмисленість, узагальненість, цілісність, структурність, вибіркова спрямованість, апперцепція та константність сприйняття.

Уявлення - це відтворення в свідомості образу предмета мислення, який раніше сприймався наочно. На рівні уявлень в образі узагальнюється не тільки те, що давалось у відчуттях, а й те, що органами чуття не сприймалося. Ця здатність розуму не тільки відтворювати, а й створювати образи предметів, які безпосередньо не сприймалися, дає змогу встановлювати недосяжні чуттєвому сприйняттю зв'язки і відношення речей, виконувати прогностичну функцію.

Процес відображення найзагальніших істотних властивостей предметів і явищ приводить до формування понять - мисленнєвих образів об'єктивної дійсності, які фіксуються у пам'яті людини і використовуються нею у мисленні, тобто опосередкованому та узагальненому оперуванні психічними відображеннями з метою виявлення істотних, закономірних взаємозв'язків між явищами дійсності, та уяві, яка являє собою психічний процес побудови нового образу на основі наявного досвіду та знань. Але поняття не можуть бути використані іншими особами до тих пір, поки рух думки не досягне такого рівня абстракції, на якому можливе поєднання створеного поняття з певним символом або знаком, словом або словосполученням. Саме тому, тільки матеріалізуючись, і насамперед у формі визначення, поняття стають надбанням суспільства.

Кожен елемент когнітивної діяльності істотно впливає на формування судових показань, а тому він має детально вивчатися та враховуватися в процесі формування доказів.

Розділ другий ”Особливості пізнання та доказування у сфері судочинства” складається з п'яти підрозділів.

У підрозділі 2.1. ”Загальна характеристика пізнання у сфері судочинства” підкреслюється, що пізнання у сфері судочинства відбувається в межах процесуальних правовідносин, а тому, крім сфери його здійснення, воно відзначається ще й: специфікою його мети та завдань, особливостями його об'єкта, яким є юридично значущі факти; особливою соціальною значущістю його результатів; тим, що його суб'єкти, засоби та форми їх застосування визначені законом; особливостями фіксації отриманих результатів та оперування ними в процесі доказування; обмеженими часовими межами та конфліктними умовами його здійснення; здійсненням його у формі доказування, яке являє собою здійснювану у визначеному законом порядку єдність логічного і практичного аспектів діяльності уповноважених суб'єктів, спрямованої на формування, перевірку та оцінку доказів і їхніх процесуальних джерел, а також оперування ними з метою встановлення істини; колективним характером; переважно ретроспективним, а отже, й опосередкованим його здійсненням, хоч окремі його аспекти можуть мати й безпосередній характер.

У підрозділі 2.2. ”Пізнання та доказування, дослідження та доказування, види досліджень у сфері судочинства” автор, розмежовуючи процесуальне і логічне доказування, акцентує увагу на тому, що при їх характеристиці слід враховувати, що доказування тези, висновку завжди повернуто до зовнішнього адресата, тоді як пізнання спрямоване насамперед на формування внутрішнього переконання самого суб'єкта пізнання. Процесуальне доказування, з одного боку, є діяльністю суб'єктів з формування, перевірки й оцінки доказів та їхніх процесуальних джерел, а з іншого - формулюванням на цій основі певних тез і наведенням аргументів для їхнього обґрунтування. Саме тому в його структурі слід розрізняти два аспекти: пізнавальний, спрямований на встановлення фактичних даних, або коли за допомогою одних (доказових) фактів отримують (виводять) знання про інші (установлювані) факти (обставини), і процесуальний, який проявляється у формуванні, перевірці та оцінці доказів та оперуванні ними в процесі доказування. Отже, процесуальне доказування - це здійснювана у визначеному законом порядку пізнавально-практична діяльність уповноважених суб'єктів, що полягає у формуванні, перевірці й оцінці доказів та їхніх процесуальних джерел, а також оперування ними з метою встановлення істини у сфері судочинства. Воно здійснюється у формі визначених законом слідчих і судових дій. Результати пізнавальних актів, що здійснюються поза межами цих дій (непроцесуальні пізнавальні дії) доказового значення не мають.

Предмет пізнання є ширшим за предмет доказування, що дає підстави розрізняти обставини, що підлягають обов'язковому доказуванню, і обставини, що підлягають установленню. А межами доказування є такий обсяг доказового матеріалу (доказів та їхніх джерел), який забезпечує належне та достовірне встановлення всіх обставин, що входять до предмета доказування, правильне вирішення справи та вжиття заходів щодо запобігання злочинам.

А дослідження - це детальне вивчення конкретного об'єкта з метою з'ясування його сутності, ознак, складових і зв'язків між ними та з іншими об'єктами.

Щодо видів досліджень у сфері судочинства, то, крім ідентифікаційних та неідентифікаційних, слід розрізняти інші їх види. Зокрема, у межах неідентифікаційних - діагностичні, класифікаційні та ситуаційні. В межах діагностичних - класифікаційні, диференційні, казуальні, презентаційні, ретрогностичні, прогностичні, реконструкційні, реставраційні. В межах ситуаційних - обставинні, подійні, атрибутивні, казуальні, нормативістські тощо. І хоча ця класифікація потребує вдосконалення, означений підхід є продуктивним як з теоретичного, так і з практичного поглядів. Серед досліджень, які здійснюються у сфері судочинства, особливе місце належить так званим судово-балістичним дослідженням. Але попри поширення цього поняття, автор доводить, що воно не відповідає ні предмету балістики як військово-технічної науки, ні змісту досліджень пов'язаних із застосуванням зброї, які фактично проводяться у сфері судочинства, а тому вони мали б називатися судовим дослідженням зброї, боєприпасів та слідів їх застосування.

Що ж до того, які дослідження у сфері судочинства є криміналістичними, то фактично ними є лише ті, які здійснюються на методах власне криміналістики.

Дослідження у сфері судочинства можуть здійснюватися в процесуальних і непроцесуальних формах. Процесуальні дослідження спрямовані на отримання судового доказу, а непроцесуальні здійснюються паралельно з процесуальними і відіграють допоміжну, забезпечувальну роль. Наприклад, непроцесуальні ідентифікаційні дослідження спрямовані лише на розв'язання питання про тотожність, а тому й зводяться лише до безпосереднього ототожнення, а процесуальні є системою взаємопов'язаних пошукових, організаційних, дослідницьких та оціночних дій, спрямованих на отримання судового доказу про тотожність.

У підрозділі 2.3. ”Проблемні аспекти мети і завдань процесуальної діяльності та окремих її інститутів” автор доводить, що не слід ототожнювати поняття ”мета” та ”завдання”, оскільки мета - це мислено передбачуваний і очікуваний результат певної діяльності, а завдання - це те, що потрібно виконати для досягнення мети. Слово ”мета” не є синонімом слова ”ціль”, оскільки ціль - це те, у що потрібно влучити. Водночас слід враховувати, що у російській мові слово ”цель” багатозначне, а тому охоплює зміст українських слів і ”мета”, і ”ціль”. Крім того, оскільки мета будь-якої діяльності завжди одна, то в українській мові слово ”мета” у множині не використовується, і як наслідок у практичному мовленні тут часто застосовується поняття ”цілі”.

Мета і завдання судочинства та окремих його інститутів належним чином не визначені ні в законодавстві, ні на теоретичному рівні, але їх порівняльний аналіз дає підстави для висновків, що: 1) співвідношення між метою та завданнями має діалектичний характер - мета досягається через розв'язання конкретних завдань, але по її досягненні вона припиняє своє функціонування як мета й стає засобом досягнення мети вищого ступеня загальності, з позицій якої і виступає як одне із завдань, спрямованих на її досягнення; 2) система цілей судочинства має ієрархічний характер; 3) мета судочинства досягається шляхом розв'язання поставлених перед ним завдань; 4) досягнення мети судочинства стає засобом досягнення мети правосуддя загалом, а реалізація мети правосуддя стає засобом досягнення цілей, що стоять перед державою та суспільством.

Враховуючи специфіку судочинства, актуальною вбачається й класифікація його завдань з урахуванням їх змісту, зокрема: пошукові, у процесі яких виявляються об'єкти дослідження та фактичні дані про них; констатаційні, у результаті яких здійснюється ”фактофіксуюча функція” особи, що здійснює доказування, тобто встановлення та фіксація очевидних на емпіричному рівні характеристик об'єктів, виявлених відомостей, слідів, механізмів, процесів тощо; аналітичні, спрямовані на виявлення інтеграційно-вивідних відомостей, тобто відомостей неочевидних, які можуть бути отримані в результаті спеціального дослідження об'єктів і даних, добутих у результаті вирішення констатаційних завдань; оціночні, що розв'язуються при оцінці фактичних даних, проміжних та кінцевих висновків, і які дають змогу вирішити поставлені перед дослідником завдання.

Особливе місце у сфері судочинства посідають процесуальні завдання, тобто ті, що передбачені законодавцем, виконання яких є обов'язковим і які визначають специфіку (характер, мету, засоби, форми тощо) усіх пізнавальних дій у цій сфері, а також тактичні, що дають змогу вибирати та використовувати найраціональніші пізнавальні засоби. Але у будь-якому дослідженні не обійтись і без виконання суто технічних, комунікативних та організаційно-розпорядчих завдань, що сприяють організації та здійсненню всього дослідницького процесу.

У підрозділі 2.4. ”Суб'єкти пізнання і доказування” автор доходить висновку, що серед осіб, які беруть участь у пізнавальних діях у сфері судочинства слід розрізняти його учасників, які шляхом використання наданих їм законом прав і виконання покладених на них обов'язків здійснюють процесуальні та непроцесуальні функції, і суб'єктів доказування, на яких законом покладено обов'язок або надано право брати участь у доказуванні. Оскільки розслідування злочину та судовий розгляд справи являють собою окремий випадок пізнання, то всі його суб'єкти можуть здійснювати пізнавальні дії. Однак оскільки у сфері судочинства процесуально значущими визнаються лише пізнавальні дії, які здійснюються у формі доказування (тобто у формі процесуальних дій), то й суб'єктами цього пізнання можуть бути лише суб'єкти цих процесуальних дій, а суб'єктами непроцесуальних пізнавальних дій можуть бути будь-які учасники судочинства. Причому, якщо непроцесуальні пізнавальні дії можуть здійснюватись одноособово, то процесуальні пізнавальні дії являють собою систему взаємопов'язаних і взаємозумовлених колективних дій учасників конкретної слідчої або судової дії.

...