Судова гносеологія: проблеми методології та практики

У підрозділі 2.5. ”Процеси пізнання і доказування: поняття, структура” підкреслюється, що однією з вихідних гносеологічних умов пізнання і доказування є визначення їхньої структури та механізму здійснення, тобто розв'язання проблеми, як цю діяльність можна подати у вигляді системи елементів, що орієнтують на те, як суб'єкт пізнання має мислити і діяти практично з метою отримання істинних і достовірних результатів.

У структурі доказування умовно можна виділити такі стадії, як: а) формування доказів та їхніх процесуальних джерел, яке передбачає виявлення і вилучення об'єктів, слідів і відомостей, що стосуються скоєного злочину, їхнє процесуальне закріплення та збереження як доказів; б) дослідження доказів та їхніх процесуальних джерел, яке передбачає їх вивчення та перевірку; в) оцінка доказів та їхніх процесуальних джерел, яка полягає у визначенні їхньої відносності, допустимості, достовірності та достатності; г) оперування доказами, яке передбачає їхнє групування, наведення аргументів для їх обґрунтування і кореспондування їх як фактичних даних адресату доказування з метою встановлення істини у справі.

Структура пізнавальних дій у сфері судочинства насамперед залежить від мети, на досягнення якої вона спрямована, згідно з чим розрізняють процесуальні та непроцесуальні пізнавальні дії. Якщо метою пізнавальної дії є лише розв'язання певного пізнавального питання, то і її структура являтиме собою лише структуру взаємодії суб'єкта з об'єктом пізнання, а такі дії матимуть непроцесуальний характер. Якщо ж метою пізнавальних дій є отримання судового доказу, то ця діяльність має процесуальний характер і являє собою систему взаємопов'язаних пошукових, процесуальних, організаційних, пізнавальних, тактичних і технічних дій, спрямованих на організацію і проведення певної слідчої або судової дії.

В організаційному аспекті структура пізнавальних дій складається з підготовчої стадії, стадії безпосереднього пізнання та заключної стадії, у межах кожної з яких згідно з розв'язуваними завданнями слід розрізняти окремі відносно самостійні етапи, кожен з яких складається з певної кількості окремих дій, спрямованих на розв'язання конкретних пізнавальних завдань.

А в операціональному аспекті вона являє собою сукупність прийомів і дій, спрямованих на отримання судового доказу. Саме тому якщо в операціональному аспекті розглядати, наприклад, структуру криміналістичної ідентифікації як сукупність прийомів і дій, спрямованих на отримання судового доказу про тотожність, то з цього погляду вона насамперед залежить від характеру ототожнюваних та ототожнюючих об'єктів. Так, при ототожненні за матеріально-фіксованими відображеннями вона являтиме собою діяльність з організації і проведення експертного дослідження, а при ототожненні за відображеннями об'єктів свідомістю людини - діяльність з організації і проведення пред'явлення для впізнання. А з урахуванням цього стає очевидним, що структура криміналістичної ідентифікації має включати не тільки структуру конкретної слідчої дії, у межах якої проводиться ототожнення, а й дії забезпечувального характеру.

Розділ третій ”Загальна характеристика засобів пізнання та доказування у сфері судочинства” складається з шести підрозділів.

У підрозділі 3.1. ”Поняття засобів наукового пізнання та їхні особливості у сфері судочинства” дається загальна характеристика засобів наукового пізнання та розкриваються їхні особливості у сфері судочинства, характеристика засобів доказування у цій сфері. Зокрема, тут розглядаються світоглядні принципи в системі засобів пізнання, характеризуються загальнонаукові та окремонаукові методи пізнання, у тому числі й методи криміналістики, а також технічні засоби пізнання, що використовуються у цій сфері.

Автор доходить висновку, що засоби пізнання - це об'єктивна, історично зумовлена, відносно стійка і водночас відкрита система теоретичних і технічних (інструментальних) засобів, які використовуються з метою досягнення знань про об'єктивну дійсність. А особливістю сучасного наукового пізнання є функціонування в ньому багаторівневої системи, яка включає: а) психофізіологічні механізми взаємодії суб'єкта з об'єктивною дійсністю; б) світоглядний шар наукових знань, який являє собою фундаментальні філософські принципи наукового сприйняття і перетворення дійсності та є змістом всезагального методу; в) систему діалектично взаємопов'язаних і взаємозумовлених загальнонаукових, окремонаукових і спеціальних методів пізнання; г) логічні форми пізнання, які є системою відомостей про закони та форми мислення в процесі застосування окремих методів пізнання; ґ) технічні засоби, які розширюють пізнавальні можливості суб'єкта пізнання.

Засоби пізнання, які застосовуються в конкретному науковому дослідженні, детерміновані предметом пізнання та його суб'єктом.

Система засобів пізнання у сфері судочинства - це історично зумовлена, об'єктивна, відносно стійка система визначених законом науково-технічних засобів, що використовуються в процесі доказування судової істини.

У системі засобів пізнання особливе місце посідають методи пізнання. У найзагальнішому розумінні метод є способом упорядкування діяльності з досягнення певної мети, а метод пізнання - це система правил, які орієнтують на певний спосіб дій при розв'язанні пізнавальних завдань. Методи пізнання є складовими системи засобів пізнання, але водночас кожен метод є складноорганізованою системою нижчого рівня загальності, яка реалізується за допомогою власних засобів (правил, способів, дій). Методи пізнання класифікують за різними підставами: ступенем загальності (всезагальний, загальнонаукові, окремонаукові та спеціальні методи); рівнем пізнання (емпіричні й теоретичні методи); сферою застосування (методи наукового пізнання і методи практичної діяльності; методи філософського і методи прикладного пізнання; методи побутового і методи наукового пізнання); природою (теоретичні та інструментальні методи); галузями знань (фізичні, хімічні, біологічні тощо); сферою виникнення і переважного функціонування (методи суспільних, методи природничих і методи технічних наук) тощо.

Для досліджень у сфері судочинства важливою є й така підстава класифікації методів, як ступінь активності втручання суб'єкта в досліджуваний об'єкт і характер оперування об'єктом, згідно з чим слід розрізняти методи руйнівного характеру (методи, що призводять до повного знищення об'єкта та методи, що зумовлюють часткове руйнування об'єкта) та методи неруйнівного характеру, тобто ті, що не впливають на стан досліджуваних об'єктів.

Принципами допустимості наукових засобів пізнання у сфері судочинства є законність, відповідність морально-етичним вимогам, наукова обґрунтованість, доцільність, економність, безпечність, ефективність і доступність.

У підрозділі 3.2. ”Засоби доказування у сфері судочинства” автор обґрунтовує висновок, що поряд із системою засобів пізнання слід розрізняти й систему засобів процесуального доказування, яка являє собою об'єктивну, історично зумовлену, регламентовану законом систему процесуальних дій, науково-технічних засобів, доказів і їхніх процесуальних джерел та процесуальних форм оперування ними, які використовуються у процесі розв'язання завдань судочинства. Оскільки процесуальне доказування є одночасно й процесом пізнання, то засоби доказування є і засобами пізнання. Що ж до засобів доказування, то: 1) неправомірно зводити їх лише до процесуальних джерел фактичних даних, ними слід визнати й самі докази; 2) якщо доказування визнається і процесом пізнання, то засобами доказування слід визнати і науково-технічні засоби, які використовуються для розв'язання його завдань; 3) якщо особливістю пізнання-доказування є те, що воно здійснюється у визначених законом формах, недотримання яких зумовлює нікчемність його результатів, то засобом доказування слід визнати й саму, здійснювану у визначених законом формах, діяльність суб'єктів доказування з реалізації цього процесу.

Офіційне тлумачення поняття ”доказ” як ”всякі фактичні дані” (ст. 65 КПК), є некоректним, оскільки доказами можуть бути не будь-які відомості, а відомості, що відповідають вимогам закону. А такими вимогами є: а) реальна наявність їх як фактів об'єктивної дійсності, які адекватно відображають певні обставини; б) вони мають бути отримані уповноваженими особами, з визначених законом джерел, у визначених законом умовах і визначеними в законі способами; в) їхнім змістом мають бути відомості (інформація), що мають значення для встановлення або спростування обставин у конкретній справі; г) вони повинні бути оцінені, зафіксовані, посвідчені та прилучені до справи визначеним законом способом.

Універсальним визначенням процесуальних доказів для кожної із сфер судочинства могло б бути таке:

”Доказами у справі є такі, що відповідають вимогам закону відомості про факти, документи, а також будь-які інші матеріальні об'єкти, що мають значення для правильного розв'язання справи, заяви або звернення особи”.

З урахуванням цього ст. 65 КПК України слід було б викласти у такій редакції:

”Доказами у справі є такі, що відповідають вимогам закону відомості про факти, документи, а також будь-які інші матеріальні об'єкти, що мають значення для правильного розв'язання справи (заяви або повідомлення про злочин).

Процесуальними джерелами доказів є: показання свідків, потерпілих, підозрюваних, обвинувачених, підсудних, висновки експертів, протоколи слідчих і судових дій, носії інформації, на яких з допомогою технічних засобів зафіксовано процесуальні дії, протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, та інші документи і речові докази”.

Забезпеченню вимоги оперування в процесі доказування лише допустимими доказами сприяло б доповнення ст. 66 КПК України частиною четвертою такого змісту: ”Виявивши факт порушення закону при формуванні конкретного доказу, особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор або суддя в межах своєї компетенції виносить постанову про визнання цього доказу недопустимим і виключає його з числа доказів, якими можуть установлюватись обставини, що підлягають доказуванню у справі”.

Процесуальними доказами є й речові докази. Але їх визначення, яке дається у ст. 78 КПК, є невдалим, а тому термін ”предмети”, яке фігурує у цьому визначенні, доцільно замінити терміном ”матеріальні об'єкти”, яке точніше відповідає онтологічній, гносеологічній і процесуальній природі цього поняття. Крім того, оскільки функції доказів визначені й в інших нормах процесуального закону, то подібний детальний, але не вичерпний їх перелік при визначенні речових доказів є невиправданим. Саме тому при визначенні речових доказів слід вказати лише на ті загальні ознаки, за наявності яких вони можуть бути засобом доказування. А ними є: 1) їх матеріальний характер; 2) наявність зв'язку з обставинами розслідуваного злочину; 3) здатність сприяти встановленню цих обставин; 4) відповідність процесуальним вимогам щодо долучення їх до матеріалів справи. Невідповідність об'єкта хоча б одній із перерахованих ознак виключає можливість його використання як речового доказу. Саме тому стаття 78 КПК мала б бути сформульована так: “Речовими доказами можуть бути будь-які матеріальні об'єкти, які причиново пов'язані з обставинами розслідуваного злочину, є джерелом відомостей про цей злочин та долучені до справи у визначеному законом порядку з метою використання їх як засобів встановлення обставин, що мають значення для правильного вирішення справи”.

У підрозділі 3.3. ”Світоглядні принципи в системі засобів пізнання” автор обґрунтовує висновок, що діалектико-матеріалістичний метод є не єдиним загальним методом, а тому об'єктивність пізнання може бути забезпечена лише з урахуванням інших світоглядних підходів, зокрема, антидіалектичного та ідеалістичного тощо. Крім того, оскільки одним методом неможливо розв'язати жодного пізнавального завдання, то поняття ”всезагальний метод” слід замінити поняттям ”світоглядні принципи”, універсальне значення яких полягає в тому, що вони не розкривають причин окремих явищ, а показують, як потрібно діяти, щоб їх розкрити. Саме на основі світоглядних принципів, яких дотримуються конкретні суб'єкти, вони обирають і форми та способи мислення, і методи пізнання та практичної діяльності. Оскільки кожна наука базується на певному філософському способі мислення, згідно з яким і розробляє свої власні методи пізнання, то світоглядні принципи функціонують не тільки на рівні загального, а й на рівні загальнонаукових, окремонаукових і спеціальних методів.

У підрозділі 3.4. ”Загальнонаукові методи пізнання” автор констатує, що загальнонауковими є методи, які, наповнюючись специфічним змістом, але не змінюючись у своїй логіко-гносеологічній основі, можуть використовуватись у різних галузях пізнання безпосередньо або в пристосованому вигляді. Залежно від рівня пізнання, переважно на якому вони застосовуються, серед загальнонаукових методів розрізняють методи, що застосовуються в емпіричних дослідженнях (спостереження, порівняння, вимірювання, експеримент), методи, що застосовуються як на емпіричному, так і на теоретичному рівнях (абстрагування, аналіз і синтез, індукція і дедукція, моделювання, використання приладів, історичний і логічний методи тощо), та методи, що застосовуються в теоретичних дослідженнях (ідеалізація, формалізація, аксіоматичний метод, сходження від абстрактного до конкретного).

У підрозділі 3.5. ”Поняття окремонаукових методів і загальна характеристика методів криміналістики” автор підкреслює, що окремонауковими є методи, які сформувались у надрах конкретної науки, але ними можуть бути й пристосовані для її потреб загальнонаукові методи та методи інших наук. Саме тому криміналістичними є методи, засновані на криміналістичних знаннях, а також пристосовані для вирішення завдань у сфері судочинства за рахунок інтеграції досягнень природничих, технічних і суспільних наук. Серед цих методів розрізняють техніко-криміналістичні методи (методи збирання інформації, методи експертного дослідження) та структурно-криміналістичні (методи побудови певних систем: планування, прогнозування, прийоми тактики слідчих дій, методики розслідування, методи наукового узагальнення слідчої і судової практики тощо). Щодо спеціальних методів криміналістики, то ними насамперед є методики окремих досліджень, які створюються на основі окремих методів та технічних засобів для розв'язання завдань судочинства з урахуванням об'єкта дослідження.

У підрозділі 3.6. ”Технічні засоби пізнання та доказування” автор підкреслює що технічні засоби сприяють будь-яким пізнавальним діям, оскільки вони: розширюють межі відчуття, поліпшують умови сприйняття, дають змогу точно визначити кількісні характеристики досліджуваних об'єктів та сприяють визначенню їхніх якісних ознак, дають змогу об'єктивно зафіксувати ознаки об'єктів, процеси їх дослідження та отримані результати, сприяють мисленнєвій діяльності та накопиченню і обробці необхідної інформації, полегшують перевірку істинності отриманих знань на практиці. Саме тому пізнання у сфері судочинства також неможливе без застосування технічних засобів, які розширюють пізнавальні можливості та сприяють належній фіксації його ходу і результатів. Зокрема, вони полегшують виявлення, дослідження і посвідчення необхідної інформації та речових доказів, забезпечують переконливість при доказуванні, точність фіксації умов і результатів слідчих дій, сприяють встановленню причин явищ і взаємозв'язків між ними. При їх характеристиці також використовуються відповідні класифікації, а тому за завданнями, для розв'язання яких вони використовуються, серед техніко-криміналістичних засобів розрізняють: а) допоміжні; б) засоби виявлення, фіксації та вилучення слідів і речових доказів; в) засоби судово-оперативної фото- і відеозйомки; г) засоби науково-дослідницької техніки; г) технічні засоби криміналістичної профілактики тощо.

Розділ четвертий ”Характеристика окремих засобів пізнання та доказування у сфері судочинства” складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 4.1. ”Тактичні засоби розв'язання пізнавальних завдань у сфері судочинства: поняття і загальна характеристика” дається загальна характеристика тактичних засобів розв'язання пізнавальних завдань у сфері судочинства, розкриваються особливості тактичних прийомів та методів, на яких вони базуються, розглядаються тактичні прийоми, засновані на даних наукової організації праці, тактичні прийоми засновані на даних логіки, а також тактичні прийоми, засновані на методах психологічного впливу. Автор доходить висновку, що прийом - це рекомендація про певний спосіб дій, а тактичний прийом - це наукова рекомендація про певну лінію поведінки, спрямовану на ефективне розв'язання окремого завдання. Саме тому тактичні прийоми у сфері судочинства - це розроблені на основі даних науки, узагальнення слідчої практики та вимог закону рекомендації про певну лінію поведінки, спрямовану на розв'язання окремих його завдань. Ознаками тактичного прийому є його: науковий характер, практична обґрунтованість, системність, рекомендаційний та альтернативний характер, законність, етичність, цілеспрямованість, пізнавальна цінність, доступність, вибірковість, економність, ефективність, ефектність. А принципами допустимості - законність, відповідність морально-етичним вимогам, наукова обґрунтованість та доцільність.

У підрозділі 4.2. ”Тактичні прийоми, засновані на даних наукової організації праці” автор доходить висновку, що ними є: організація та планування розслідування, мобілізація і розстановка сил, розслідування бригадним методом, використання оперативно-розшукових заходів, створення слідчо-оперативних груп, організація дослідження матеріальної обстановки, використання спеціальних знань, звернення до громадськості, використання засобів масової інформації. Зокрема, організація розслідування передбачає створення умов, необхідних для ефективної роботи учасників процесу. Планування розслідування - це процес організації розслідування конкретного злочину, який передбачає відповідні розрахунки та організаційні заходи щодо оптимального його здійснення з урахуванням витрати часу і сил. Мобілізація і розстановка сил передбачають: а) визначення кола і залучення учасників слідчої дії, ознайомлення їх з їхніми правами і обов'язками та інформування про передбачену законом відповідальність; б) розподіл обов'язків; в) роз'яснення суті дій, їхньої мети, етапів і завдань, які вирішуються на кожному з них; г) контроль за виконанням цих обов'язків.

Метою застосування оперативно-розшукових заходів є використання можливостей оперативно-розшукових органів. Зокрема, з їх допомогою можуть розв'язуватися такі завдання: а) підготовка оперативно-розшуковими заходами умов для успішного проведення слідчих дій; б) використання їх результатів при проведенні слідчих дій з метою отримання доказів; в) проведення цих заходів одночасно із слідчими діями з метою підвищення їхньої ефективності; г) закріплення і розвиток результатів слідчих дій тощо.

Матеріали, одержані в результаті проведення оперативно-розшукових заходів, підлягають оцінці на предмет їхньої відповідності закону. Зокрема, оцінка цих матеріалів передбачає встановлення їх відповідності таким критеріям: а) чи були дотримані положення закону про те, з якою метою можуть проводитися оперативно-розшукові заходи; б) чи були ці заходи проведені уповноваженим на це органом; в) чи передбачені законом заходи, в результаті яких була одержана інформація, що залучається до кримінального процесу; г) чи були передбачені законом підстави для проведення оперативно-розшукових заходів; ґ) чи були додаткові умови, передбачені законом для проведення деяких оперативно-розшукових заходів; д) чи був дотриманий встановлений законом особливий порядок проведення оперативно-розшукових заходів, пов'язаних з обмеженням конституційних прав і свобод; е) чи були дотримані положення закону щодо недоторканності посадових осіб, які обіймають визначені законом посади.

Створення слідчо-оперативних груп передбачає одночасну участь кількох працівників різного профілю - слідчих і оперативних співробітників, кожний з яких застосовує при цьому свої можливості і діє в межах своєї компетенції, використовуючи при цьому свої знання, здібності й індивідуальні нахили.

Організація дослідження матеріальної обстановки передбачає: визначення її меж; візуальне орієнтовне ознайомлення з нею; вибір напрямку руху; вибір послідовності дослідження окремих її частин; вибір методів дослідження, поєднання статичного і динамічного методів; фіксація ходу і результатів тощо.

Звернення до громадськості розраховано на її допомогу, яка може проявлятися в: а) участі в інформуванні населення про обставини певного злочину (напр., за допомогою засобів масової інформації); б) інформуванні слідчих про вчинені або підготовлювані злочини, місцеперебування підозрюваних осіб або викраденого майна; в) участі в збиранні орієнтуючої інформації за завданням слідчого до порушення кримінальної справи; г) участі в підготовці та проведенні окремих слідчих дій і оперативно-розшукових заходів; ґ) участі у виявленні умов, що сприяють скоєнню злочинів; д) участі в профілактичній діяльності слідчого.

Змістом використання засобів масової інформації є інформаційні заходи, що використовуються з метою впливу на певних осіб.

У підрозділі 4.3. ”Тактичні прийоми, засновані на даних логіки” автор робить висновок, що найпоширенішими загальнонауковими методами, які лежать в основі тактичних прийомів, заснованих на даних логіки, є: аналіз, синтез, індукція, дедукція, аналогія, гіпотеза, абстрагування, порівняння, ототожнення, прогнозування, моделювання, реконструкція.

Аналіз - це мислене розчленування фактів, виділення їхніх складових і осмислення та оцінка кожного з них, а синтез - це протилежний аналізу прийом, який полягає у вивченні предмета в його цілісності, в єдності та взаємозв'язку його складових, розчленованих шляхом аналізу. Зіставлення знань, висловлених у формі суджень, з даними досвіду та з іншими судженнями приводить до формулювання умовиводів, які являють собою форму мислення (логічну дію), у результаті якої з одного або кількох відомих і певним чином пов'язаних суджень (засновків) здобувається нове судження (висновок), у якому міститься нове знання. Серед умовиводів найпоширенішими є індуктивні, дедуктивні, традуктивні та гіпотетичні. Залежно від того, чи існує між засновками і висновком зв'язок логічного наслідку (якщо - то), розрізняють індуктивні та дедуктивні умовиводи. У дедуктивному умовиводі цей зв'язок базується на логічному правилі, згідно з яким висновок з логічною необхідністю випливає із засновку. А в індуктивному - зв'язок засновків і висновку спирається не на правило логіки, а на певні фактичні або психологічні підстави, які не мають формального характеру. Шляхом дедуктивного методу (методу виведення) із загального правила (засновків) виводиться окремий висновок, тобто це шлях мислення, який веде від загального до окремого. А індуктивний метод (метод наведення) - це шлях мислення, який веде від окремого, особливого до загального, закономірного, тобто тут з окремих ознак (засновків) виводиться певне загальне правило (висновок). Слід враховувати, що у дедуктивному висновку від істинних знань (засновків) переходять й до істинних висновків, а в індуктивному висновку від істинних знань (засновків) переходять до вірогідних висновків, які потребують додаткової перевірки. У традуктивних умовиводах окремий висновок робиться з окремих засновків або загальний висновок - із загальних засновків. Прикладом традуктивного умовиводу є аналогія, яка являє собою логічний висновок, у результаті якого досягається знання про ознаки одного предмета на основі знання того, що цей предмет схожий з іншими предметами.

Версія - це різновид гіпотези (гіпотетичного умовиводу), якою є науково обґрунтоване припущення, що пояснює походження, існування або суть фактів і причини досліджуваного явища, а криміналістична версія - це обґрунтовані наявною інформацією припущення про обставини скоєного злочину. Перевірка версій є змістом усього процесу розслідування і включає два основних етапи: аналіз версії і практичну її перевірку та виведених з неї наслідків, що, у свою чергу, включає чотири стадії: а) виведення із версії всіх можливих наслідків, тобто формулювання суджень про невстановлені ще факти та обставини; б) визначення, які дії і в якій послідовності потрібно провести, щоб установити наявність або відсутність наслідків; в) проведення запланованих дій; г) оцінка отриманих фактичних даних і формулювання висновку про істинність або хибність версії.

Прогнозування - це процес науково обґрунтованого передбачення майбутнього стану об'єкта. Прогнозування у сфері судочинства може бути спрямовано на прогнозування: ходу і результатів розслідування злочину та розгляду справи, окремих слідчих дій та оперативно-розшукових заходів; конкретних станів, поведінки та взаємодії суб'єктів тощо. Моделювання - це опосередкований метод наукового дослідження об'єктів пізнання на їхніх моделях, коли безпосереднє вивчення є неможливим або недоцільним. З урахуванням того, що в практиці використовуються, головним чином, фізичні та уявні моделі, розрізняють фізичне і уявне моделювання. Реконструкція - це загальнонауковий метод дослідження, який проявляється у вигляді тактичних прийомів відтворення матеріальної обстановки шляхом усної, графічної або фізичної реконструкції. Застосовується, головним чином, при підготовці до такої слідчої дії, як відтворення обстановки і обставин події й полягає у відновленні зміненої матеріальної обстановки.

У підрозділі 4.4. ”Поняття і загальна характеристика методів психологічного впливу та заснованих на них тактичних прийомів” автор підкреслює, що при використанні методів психології та заснованих на них тактичних прийомів не слід ототожнювати поняття ”психічний вплив” і ”психологічний вплив”, оскільки вони відображають різні реалії: перше - об'єкт впливу, яким у даному випадку є психіка людини, а друге - його засоби, і, зокрема, ті, що розроблені на основі науки психології. Психічний вплив - це вплив на психіку і, по суті, є подразником, що зумовлює певну реакцію особи. Уникнути його неможливо, а в практиці судочинства уникати його й недоцільно, оскільки він використовується як засіб розв'язання практичних завдань. У процесі спілкування психічний вплив є взаємовпливом. А психологічний вплив - це свідома, цілеспрямована діяльність, що здійснюється спеціальними методами з метою стимулювання відповідної поведінки особи. Застосування правомірного психологічного впливу у сфері судочинства не тільки допустиме, а й необхідне, інакше його суб'єкти виявляться неспроможними розв'язувати поставлені перед ними завдання.

Особливістю психологічного впливу, що використовується в судочинстві, є те, що в процесі цього взаємовпливу вплив процесуально уповноваженої особи повинен бути домінуючим, оскільки лише за такої умови він може бути засобом розв'язання відповідних завдань, якими є: установлення психологічного контакту; викриття обману та досягнення правдивих показань; допомога у відновленні та відтворенні в пам'яті обставин, що стосуються справи; подолання негативного ставлення до слідчого з боку інших осіб; сприяння вихованню особи та зміні її ціннісних орієнтирів; стимулювання до законослухняної поведінки тощо.

Серед методів психологічного впливу за змістом розрізняють методи: передачі інформації, переконання, навіювання, наказу, прикладу, постановки і варіювання мисленнєвих завдань, керованих психічних станів, рефлексії, психологічних пасток, зараження, наслідування тощо.

Методи психологічного впливу у сфері судочинства можуть використовуватись і безпосередньо, але, як правило, на їхній основі розробляються тактичні прийоми, серед яких за змістом розрізняють: установлення психологічного контакту; звернення до громадянської совісті та інших позитивних якостей особи; переконання; стимулювання позитивних якостей особи; спонукання до наслідування; створення неадекватного уявлення про хід розслідування і зібрані докази; непрямий допит; мислена реконструкція обставин злочину; словесна розвідка; демонстрація можливостей розслідування; використання стану емоційної напруженості; різка зміна стану емоційної напруженості; емоційний експеримент; допуск легенди; нейтралізація особи; суспільна ізоляція особи.

ВИСНОВКИ

1. Розвиток судочинства зумовлює необхідність вдосконалення його гносеологічних, методологічних, процесуальних та організаційних засад.

2. Якщо в основі будь-якого виду судочинства є пізнавально-практична діяльність, спрямована на пізнання юридичного факту, який став підставою виникнення, зміни або припинення правовідносин та прийняття на цій основі обґрунтованого рішення у справі, то є очевидним, що вона має бути забезпечена й відповідним науковим інструментарієм, який, за винятком кримінального судочинства, тут відсутній. Адже саме складність розв'язання означених питань у кримінальному судочинстві зумовила появу науки криміналістики, метою якої є наукове забезпечення пізнавальних процесів у цій сфері, а оскільки подібної науки у жодній з інших сфер судочинства немає, то це є свідченням необхідності створення якісно нової системи знань - теорії судового пізнання, яка виконувала б функцію наукового забезпечення пізнавальних процесів у кожному із видів судочинства.

3. Зміст означеної системи знань дає підстави для її визначення як науки про закономірності виникнення юридичних фактів та засоби їх виявлення, дослідження і використання у сфері судочинства. Її методами є світоглядні принципи, а також система загальнонаукових, окремонаукових та спеціальних методів. Її завданнями є: 1) дослідження закономірностей виникнення, виявлення та використання юридичних фактів та слідів, які їх супроводжують; 2) формування науково-понятійного апарату, що функціонує у сфері судочинства; 3) розробка і вдосконалення засобів пізнання та методів практичної діяльності у цій сфері; 4) розробка рекомендацій, спрямованих на запобігання правопорушенням.

4. Оскільки теорія судового пізнання зорієнтована на забезпечення пізнавальних процесів лише у сфері судочинства і всіх аспектів пізнавальних процесів у сфері юриспруденції не вичерпує, то постає актуальним і завдання формування такої складової юридичної науки, як юридична гносеологія, яка була б методологічним орієнтиром у пізнанні та адекватному відображенні державно-правових реалій - і в правосвідомості, і в правових конструкціях (правових нормах, поняттях, дефініціях, теоріях), а як наслідок, у процесах праворозуміння, правотворчості, тлумачення, використання і застосування правових норм.

5. Декларований законодавством України принцип єдності її судової системи зумовлює необхідність створення єдиного і рівного для всіх фізичних та юридичних осіб суду з покладанням на нього здійснення функцій правосуддя у справах, що виникають з будь-яких правовідносин. А необхідність здійснення правосуддя у визначеному законом єдиному процесуальному порядку зумовлює потребу уніфікації процесуального законодавства, та створення на основі наявних процесуальних кодексів єдиного кодексу судочинства, або, принаймні, кодексу публічного та кодексу приватного судочинства.

6. Системний підхід при характеристиці юридичної науки дає підстави для висновку, що сучасні назви наукових спеціальностей її організаційній структурі та особливостям процесуального забезпечення судочинства не відповідають, що зумовлює необхідність приведення їх у відповідність до методологічних засад юридичної науки і, зокрема, перетворення спеціальності 12.00.09 - кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза на спеціальність - судочинство; теорія судового пізнання.

7. Потреба наукового забезпечення пізнавальних процесів у сфері судочинства зумовлює необхідність створення у класичних національних юридичних вузах на основі кафедр криміналістики кафедр теорії судового пізнання.

8. При характеристиці пізнавальних процесів у сфері судочинства слід виходити з того, що пізнання - це процес активного, цілеспрямованого, категоріального відображення дійсності свідомістю людини, а властивість відображення - це прояв такого взаємозв'язку між явищами дійсності, за якого особливості одних з них відтворюються у відповідних особливостях інших, а його змістом є відтворення ознак одних об'єктів у відповідних ознаках інших.

9. У структурі відображення слід розрізняти такі його форми, як: механічне, трасологічне, фізичне, хімічне, біологічне, фізіологічне, психічне та соціальне. Форма та зміст відображення залежать від рівня структурної організації взаємодіючих систем і виявляються у вигляді таких слідів: 1) механічне - змін взаєморозташування об'єктів; 2) трасологічне - матеріально-фіксованих відображень зовнішніх ознак об'єктів; 3) фізичне на атомному та молекулярному рівнях - звуку, теплоти, зміни агрегатних станів тощо; 4) хімічне - хімічних реакцій та перетворення атомів і молекул речовин; 5) біологічне (ботанічне та зоологічне) - біологічної чутливості та подразливості; 6) фізіологічне - фізіологічних процесів та їх наслідків; 7) психічне - чуттєвих уявлень та ідеальних слідів-відображень; 8) соціальне - соціального досвіду та знань, що проявляються в формі понять, суджень, умовиводів, теорій тощо. Співвідношення між результатами відображення (слідами) та відображуваними об'єктами може проявлятися у вигляді неадекватного відображення, у вигляді приблизного відображення й у вигляді адекватного відображення, а зростання активності відображення і ступеня його адекватності є критерієм прогресивності його форм.

10. Виходячи з об'єктивності передумов пізнавального відображення, за своєю природою воно є об'єктивним, однак активність суб'єкта пізнання надає його результатам суб'єктивного характеру, а їх неадекватність може бути як наслідком об'єктивних труднощів проникнення в сутність явищ, так і суб'єктивних причин.

11. У структурі пізнавального відображення виділяється чуттєва та раціональна складові, у межах яких розрізняються відчуття і сприйняття (чуттєвий рівень), а також уявлення, поняття, судження і умовиводи (раціональний рівень). Чуттєве пізнання хоча й є основою всіх знань про об'єктивну дійсність, є початковим його етапом, який відображає переважно зовнішній аспект явищ, дає відомості про окреме, а виявлення загального, проникнення в сутність явищ досягається на раціональному рівні. Незважаючи на якісну своєрідність чуттєве і раціональне пізнання функціонує в нерозривній єдності, взаємодоповнюючи одне одного.

12. Чуттєва та раціональна складові в інформаційному забезпеченні свідомості виступають у складі емпіричного і теоретичного пізнання. Емпіричне пізнання здійснюється переважно за допомогою органів чуття, тобто безпосередньої взаємодії його суб'єкта з відповідним об'єктом, що дає змогу пізнати цей об'єкт переважно з боку тих його ознак і властивостей, які доступні чуттєвому сприйняттю, а теоретичне - базується на раціональному відображенні об'єктивної дійсності. Емпіричне пізнання - це нижчий його рівень, воно обмежується відображенням дійсності на рівні явища, однак воно є основою для розгортання теоретичного пізнання, яке розкриває сутність цієї дійсності і характер зв'язків між її складовими, що є недоступним для емпіричного пізнання. Якщо емпіричне пізнання без теоретичного неможливе, то теоретичне може здійснюватись і без емпіричного. Пізнання може здійснюватися безпосередньо, коли суб'єкт безпосередньо взаємодіє з об'єктами пізнання, та опосередковано, коли знання набуваються з джерел, які відобразили об'єкт пізнання або шляхом логічних операцій. Чуттєве є переважно безпосереднім пізнанням, а раціональне - опосередкованим. Раціональним, а отже, й опосередкованим є логічне доказування.

13. Отримання інформації суб'єктом пізнання відбувається за допомогою таких когнітивних механізмів, як: увага, відчуття, сприйняття, уявлення, пам'ять, мислення і уява, а отже, особливості їхнього функціонування істотно впливають на розв'язання будь-яких пізнавальних завдань, у тому числі й формування судових показань та отримання судових доказів, а тому в процесах пізнання у сфері судочинства мають детально вивчатися та враховуватися.

14. Пізнання у сфері судочинства є особливим видом прикладного наукового пізнання, що відбувається в межах процесуальних правовідносин, а тому, крім сфери його здійснення, воно відзначається й специфікою його мети та завдань, особливостями його об'єкта, яким є юридично значущі факти; особливою соціальною значущістю його результатів; його суб'єкти визначені законом; воно є колегіальним; основні його засоби та форми їх застосування визначені законом; особливостями фіксації отриманих результатів та оперування ними в процесі доказування; обмеженими часовими межами та конфліктними умовами його здійснення; воно здійснюється у формі доказування, яке являє собою здійснювану у визначеному законом порядку єдність логічного і практичного аспектів діяльності уповноважених суб'єктів, спрямовану на формування, перевірку та оцінку доказів та їхніх процесуальних джерел, а також оперування ними з метою встановлення істини; воно є переважно ретроспективним, а отже, й опосередкованим пізнанням, хоч окремі його аспекти можуть мати й безпосередній характер;

15. Особливістю сучасного наукового пізнання є функціонування в ньому багаторівневої системи, яка включає: а) психофізіологічні механізми взаємодії суб'єкта з об'єктивною дійсністю; б) світоглядний шар наукових знань, який являє собою фундаментальні філософські принципи сприйняття і перетворення дійсності та є змістом всезагального методу; в) систему діалектично взаємопов'язаних і взаємозумовлених загальнонаукових, окремонаукових і спеціальних методів пізнання; г) логічні форми пізнання, які є системою відомостей про закони та форми мислення в процесі застосування окремих методів пізнання; ґ) технічні засоби, які розширюють пізнавальні можливості суб'єкта пізнання.

16. У системі засобів пізнання особливе місце посідають методи пізнання, які являють собою системи правил, що орієнтують на певний спосіб дій при розв'язанні пізнавальних завдань. Методи є складовими системи засобів пізнання, але водночас кожен метод є складноорганізованою системою нижчого рівня загальності, яка реалізується за допомогою власних засобів (правил, способів, дій). Діалектико-матеріалістичний метод не є єдиним загальним методом, а тому об'єктивність пізнання може бути забезпечена лише з урахуванням інших світоглядних підходів, саме тому поняття ”всезагальний метод” потребує заміни поняттям ”світоглядні принципи”, універсальне значення яких полягає в тому, що вони не розкривають причин окремих явищ, а показують, як потрібно діяти, щоб їх розкрити. Саме на основі світоглядних принципів, яких дотримуються конкретні суб'єкти, вони обирають і форми та способи мислення, і методи пізнання та практичної діяльності. Оскільки кожна наука базується на певному філософському способі мислення, згідно з яким і розробляє свої власні методи пізнання, то світоглядні принципи функціонують не тільки на рівні загального, а й на рівні загальнонаукових, окремонаукових і спеціальних методів.

17. Розмежовуючи процесуальне і логічне доказування, слід враховувати, що доказування тези, висновку завжди повернуто до зовнішнього адресата, тоді як доказування в розумінні пізнання спрямовано насамперед на формування внутрішнього переконання самого суб'єкта пізнання. Процесуальне доказування, з одного боку, є діяльністю суб'єктів з формування, перевірки й оцінки доказів та їхніх процесуальних джерел, а з іншого - формулюванням на цій основі певних тез і наведенням аргументів для їхнього обґрунтування, саме тому при його характеристиці слід розрізняти два його аспекти: пізнавальний, спрямований на встановлення фактичних даних, або коли за допомогою одних (доказових) фактів отримують (виводять) знання про інші (установлювані) факти (обставини), і процесуальний, який проявляється у виявленні, закріпленні, перевірці та оцінці доказів і оперуванні ними в процесі доказування. Отже, процесуальне доказування - це здійснювана у визначеному законом порядку пізнавально-практична діяльність уповноважених суб'єктів, що полягає у формуванні, перевірці й оцінці доказів та їхніх процесуальних джерел, а також оперування ними з метою встановлення істини у сфері судочинства. Воно здійснюється у формі визначених законом слідчих і судових дій. У сфері судочинства можуть здійснюватись і непроцесуальні пізнавальні дії, але їх результати доказового значення не мають. Предмет пізнання є ширшим за предмет доказування, а тому слід розрізняти обставини, що підлягають доказуванню, і обставини, що підлягають установленню. А межами доказування є такий обсяг доказового матеріалу (доказів та їхніх джерел), який забезпечує належне та достовірне встановлення всіх обставин, що входять до предмета доказування, правильне вирішення справи та вжиття заходів щодо запобігання правопорушенням.

18. Не слід ототожнювати поняття ”мета” та ”завдання”, оскільки мета - це мислено передбачуваний і очікуваний результат певної діяльності, а завдання - це те, що потрібно виконати для досягнення певної мети. Слово ”мета” не є синонімом слова ”ціль”, оскільки ціль - це те, у що потрібно влучити. У російській мові слово ”цель” багатозначне й охоплює зміст українських слів і ”мета”, і ”ціль”, а в українській слово ”мета” у множині не використовується, саме тому тут часто використовується слово ”цілі”. Оскільки мета і завдання завжди є елементами певної системи, якою виступає цілеспрямована діяльність, то їхнє співвідношення має діалектичний характер: мета досягається через розв'язання конкретних завдань, але по її досягненні вона починає функціонувати як одне із завдань, що спрямоване на досягнення мети вищого ступеня загальності, стає засобом її досягнення. Оскільки мета є ідеальним передбаченням результату певної діяльності, то за своєю природою вона суб'єктивна, але оскільки мета будь-якої діяльності породжена об'єктивним світом, то це свідчить і про об'єктивний характер мети. Мета і завдання судочинства та окремих його інститутів належним чином не визначені ні в законодавстві, ні на теоретичному рівні, але вони мають ієрархічний характер, зокрема, наприклад, мета судочинства досягається шляхом розв'язання поставлених перед ним завдань, сформульованих у законі, а досягнення цієї мети стає засобом досягнення мети вищого ступеня загальності, тобто мети правосуддя загалом. У свою чергу реалізація мети правосуддя стає засобом досягнення цілей, що стоять перед державою та суспільством.

19. Серед осіб, які беруть участь у пізнавальних діях у сфері судочинства, слід розрізняти його учасників, які шляхом використання наданих їм законом прав і виконання покладених на них обов'язків здійснюють процесуальні та непроцесуальні функції, і суб'єктів доказування, на яких законом покладено обов'язок або надано право брати участь у доказуванні. Зокрема, до учасників кримінального судочинства належать: державні органи, які для успішної боротьби зі злочинністю наділені широкими повноваженнями, у тому числі застосування державного примусу та приватні фізичні особи, які беруть у ньому участь. А до суб'єктів доказування належать: особи, на яких покладено обов'язок зібрати, перевірити та оцінити фактичні дані, що свідчать про наявність або відсутність у певному діянні ознак злочину, і згідно з цим розв'язати питання про порушення справи (суд, суддя, прокурор, слідчий, орган дізнання); особи, для яких доказування є правом, а не обов'язком (обвинувачений, підозрюваний, потерпілий, цивільний позивач і відповідач); особи, на яких покладено обов'язок брати участь у доказуванні (адвокат, законний представник обвинуваченого та потерпілого, цивільного позивача та відповідача). Суб'єкт доказування завжди є й учасником судочинства, однак не завжди учасник судочинства є й суб'єктом доказування. Серед учасників судочинства слід розрізняти осіб, які одночасно є й учасниками судочинства, і суб'єктами доказування (підозрюваний, обвинувачений, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та їхні представники), та осіб, які є учасниками судочинства, але не є суб'єктами доказування (експерти, спеціалісти, свідки, поняті, перекладачі, секретарі судового засідання тощо). Серед учасників судочинства, які не є суб'єктами доказування, слід розрізняти осіб, що беруть участь у процесуальних діях і мають право висловлювати свої судження з питань, що підлягають розв'язанню (спеціалісти, експерти), і осіб, які сприяють у проведенні процесуальних дій, але не мають права висловлювати свої судження з питань, що підлягають вирішенню - свідки, поняті, перекладачі тощо.

20. Оскільки розслідування та розгляд справи являють собою окремий випадок пізнання, то всі його суб'єкти можуть здійснювати пізнавальні дії. Однак оскільки у сфері судочинства процесуально значущими визнаються лише пізнавальні дії, які здійснюються у формі доказування (тобто у формі процесуальних дій), то й суб'єктами цього пізнання можуть бути лише суб'єкти цих дій. А суб'єктами непроцесуальних пізнавальних дій можуть бути будь-які учасники судочинства. Причому, якщо непроцесуальні пізнавальні дії можуть здійснюватись одноособово, то процесуальні пізнавальні дії являють собою систему взаємопов'язаних і взаємозумовлених дій учасників конкретної слідчої або судової дії.

21. Поряд із системою засобів пізнання слід розрізняти й систему засобів процесуального доказування, яка являє собою об'єктивну, історично зумовлену, регламентовану законом систему процесуальних дій, науково-технічних засобів, доказів і їхніх процесуальних джерел та процесуальних форм оперування ними, які використовуються у процесі розв'язання завдань судочинства. Оскільки процесуальне доказування є одночасно й процесом пізнання, то засоби доказування, які в ньому використовуються, є і засобами пізнання. Але не будь-які засоби пізнання можуть бути й засобами доказування.

22. Виходячи з принципу єдності органів судової влади та судочинства, виглядає нелогічним “своє” розуміння основних категорій доказового права у кожній із сфер судочинства, що зумовлює потребу їх уніфікації. А поняття ”докази”, яке офіційно тлумачиться як ”всякі фактичні дані” (ст. 65 КПК), є некоректним, оскільки доказами у справі можуть бути не будь-які фактичні дані, а лише ті фактичні дані, що відповідають вимогам закону. Універсальним визначенням процесуальних доказів для кожної із сфер судочинства могло б бути таке:

”Доказами у справі є такі, що відповідають вимогам закону відомості про факти, документи, а також будь-які інші матеріальні об'єкти, що мають значення для правильного розв'язання справи, заяви або звернення особи”.

З урахуванням цього ст. 65 КПК України слід було б викласти у такій редакції: ”Доказами у справі є такі, що відповідають вимогам закону відомості про факти, документи, а також будь-які інші матеріальні об'єкти, що мають значення для правильного розв'язання справи (заяви або повідомлення про злочин).

Процесуальними джерелами доказів є: показання свідків, потерпілих, підозрюваних, обвинувачених, підсудних, висновки експертів, протоколи слідчих і судових дій, носії інформації, на яких з допомогою технічних засобів зафіксовано процесуальні дії, протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, та інші документи і речові докази”.

23. Основними вимогами, яким мають відповідати судові докази, є: а) реальна наявність їх як фактів об'єктивної дійсності, які перебувають у причиновому зв'язку з обставинами, що стали об'єктом розгляду у сфері судочинства та адекватно відображають ці обставини; б) вони мають бути отримані уповноваженими особами, з визначених законом джерел, у визначених законом умовах і визначеними в законі способами; в) їхнім змістом мають бути відомості (інформація), що мають значення для встановлення або спростування обставин, які мають значення для розв'язання конкретної справи; г) вони повинні бути оцінені, зафіксовані, посвідчені та прилучені до справи визначеним законом способом. Забезпеченню вимоги оперування в процесі доказування лише допустимими доказами сприяло б доповнення процесуального законодавства нормою такого змісту: ”Виявивши факт порушення закону при формуванні конкретного доказу, особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор або суддя в межах своєї компетенції виносить постанову про визнання цього доказу недопустимим і виключає його з числа доказів, якими можуть установлюватись обставини, що підлягають доказуванню у справі”.

24. При визначенні речових доказів термін ”предмети” доцільно замінити терміном ”матеріальні об'єкти”, яке точніше відповідає онтологічній, гносеологічній і процесуальній природі цього поняття. З урахуванням цього визначення речових доказів мало б бути таким:

“Речовими доказами можуть бути будь-які матеріальні об'єкти, які причиново пов'язані з юридичними фактами, що стали підставою виникнення, зміни чи припинення правовідносин, є джерелом відомостей про ці факти та долучені до справи у визначеному законом порядку з метою використання їх як засобів встановлення обставин, що мають значення для правильного вирішення справи”.

А ст. 78 КПК мала б бути сформульована так: “Речовими доказами можуть бути будь-які матеріальні об'єкти, які причиново пов'язані з обставинами розслідуваного злочину, є джерелом відомостей про цей злочин та долучені до справи у визначеному законом порядку з метою використання їх як засобів встановлення обставин, що мають значення для правильного вирішення справи”.

25. Однією з вихідних гносеологічних умов пізнання і доказування є встановлення їхньої структури та механізму здійснення, тобто розв'язання проблеми, як цю діяльність можна висловити у вигляді системи елементів, що орієнтують на те, як суб'єкт пізнання має мислити і діяти практично з метою отримання істинних і достовірних результатів. Доказування є багатоаспектною діяльністю, у структурі якої умовно можна виділити такі послідовно здійснювані стадії (етапи), які складаються з таких елементів: а) формування доказів та їхніх процесуальних джерел, яке передбачає виявлення і вилучення об'єктів, слідів і відомостей, що стосуються обставин справи, їхнє процесуальне закріплення та збереження як доказів; б) дослідження доказів та їхніх процесуальних джерел, яке передбачає їх вивчення та перевірку; в) оцінка доказів та їхніх процесуальних джерел, яка полягає у визначенні їхньої відносності, допустимості, достовірності та достатності; г) оперування доказами, яке передбачає їхнє групування, наведення аргументів для їх обґрунтування і кореспондування їх як фактичних даних адресату доказування.