Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія державного управління при Президентові України

УДК 354:351:30

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора наук з державного управління

Теоретико-методологічні засади державотворення в Україні

25.00.01 - теорія та історія державного управління

Бутирська Тетяна Олександрівна

Київ - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Національній академії державного управління при Президентові України.

Науковий консультант - доктор соціологічних наук, професор Афонін Едуард Андрійович, Національна академія державного управління при Президентові України, професор кафедри державної політики та управління політичними процесами.

Офіційні опоненти:

доктор наук з державного управління, професор, заслужений діяч науки і техніки України СЕРЬОГІН Сергій Михайлович, Дніпропетровський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України, директор;

доктор наук з державного управління, професор ГОНЧАРУК Наталія Трохимівна, Кабінет Міністрів України, начальник Управління адміністративної реформи;

доктор наук з державного управління, доцент КРЮКОВ Олексій Ігоревич, Харківський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України, професор кафедри політології та філософії.

Захист відбудеться 22 жовтня 2009 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.810.01 в Національній академії державного управління при Президентові України за адресою: 03057, м. Київ, вул. Ежена Потьє, 20, к. 201.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної академії державного управління при Президентові України (03057, м. Київ, вул. Ежена Потьє, 20).

Автореферат розісланий 18 вересня 2009 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради А. П. Рачинський

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Із проголошенням Декларації про державний суверенітет (1990) і прийняттям Акта проголошення незалежності (1991) Українська держава здобула і закріпила в Конституції (1996) суверенне право на існування й формування перспектив свого розвитку. Комплекс проблем, що постав у зв'язку з цим і що його диктують об'єктивні процеси існування та розвитку держави, актуалізує практичний пошук ефективних шляхів державотворення, сенсом якого є демократична, соціальна і правова держава європейського типу.

Водночас теоретичне осмислення й методологічне спрямування розвитку України як сучасної незалежної демократичної держави стає неможливим поза визначенням сутності, цільового призначення та істотних характеристик “об'єкта новоутворення” - держави, ідейно-смисловим наповненням якої виступає широкий спектр предметності, альтернативний характер її розкриття, об'єктивації і практичного втілення. Державотворчий процес ускладнюють суперечливі й неоднозначні суспільно-трансформаційні зміни, що “розмивають” колись сформовані статичні соціальні норми і причинно-наслідкові зв'язки, змінюючи цю природу на динамічну. Як наслідок змінюються і традиційні наукові уявлення про взаємозв'язок держави й суспільства.

Все більш очевидним стає той факт, що зі зміною суспільної природи неефективними виявляються традиційні підходи до розгляду державної сутності. Адже її природу вже визначають нові чинники та закономірності, притаманні існуванню та розвитку сучасної демократичної держави. Все це формує гостру потребу розробки та внесення науково обґрунтованих змін у методологію державотворення, критерії оцінки його ефективності, вибір методів, технік і технологій ефективних формуючих впливів. Однак ціла низка питань, що обумовлюють державотворення в сучасних суспільних умовах, залишається недостатньо вивченою.

Слід зазначити, що в Україні питання державотворення розроблялися переважно в інституціональному аспекті та здебільшого в предметному полі юридичної науки. Зокрема, в межах напряму “державне будівництво і місцеве самоврядування” вони висвітлювалися в роботах В.В.Гнілорибова, В.С.Журавського, А.М.Колодій, А.Ю.Олійник, В.О.Серьогіна, Б.М.Свирського, В.М.Тихонова, В.А.Чукаєвої, Н.С.Юзікової, О.Н.Ярмиша та ін. Водночас такий підхід виявляє дещо обмежений погляд на природу держави, яка в цілому не виходить за межі дії норм права, способів формування і порядку діяльності адміністративних органів держави. Внаслідок такого звуження проблема державотворення розглядається виключно як сфера діяльності органів влади, в якій не відводиться належне місце суспільству, внаслідок чого виникає розрив між інститутами влади й іншими інститутами суспільства.

З огляду на це вихідним моментом державотворення постає необхідність вивчення історично змінної сутності та визначальних моментів становлення й розвитку держави. Натомість аналіз наукових праць за цією проблематикою засвідчує, що дотепер так і не склалося загальноприйнятого визначення цього базового поняття і відповідно - єдиного розуміння процесу державотворення. Різниця в наявних підходах полягає головним чином у тому, що береться за визначальну “цеглинку” державотворення: становлення та функціонування держави чи її реформування, активний розвиток, творення.

Серед робіт українських учених-державознавців, які забезпечили розв'язання проблем ефективності та якості державного управління в сучасних українських реаліях, можна виділити роботи В.Д.Бакуменка, М.М.Білинської, В.Г.Бодрова, І.А.Грицяка, Н.В.Грицяк, В.М.Князєва, В.Г.Кременя, В.С.Куйбіди, О.Ю.Лебединської, В.І.Лугового, Т.В.Мотренка, І.Ф.Надольного, П.І.Надолішнього, Н.Р.Нижник, О.Ю.Оболенського, М.І.Пірен, Я.Ф.Радиша, В.А.Ребкала, В.М.Рижих, І.В.Розпутенка, С.М.Серьогіна, Ю.П.Сурміна, Г.П.Ситника, С.В.Сьоміна, В.М.Сороко, С.О.Телешуна, А.М.Ткаченка, В.В.Голубь (Токовенко), В.В.Тертички, А.О.Чемериса, В.О.Шамрай, Л.Є.Шкляра, В.В.Юрчишина, О.П.Якубовського та ін.

Проблематика руху держави в часі, що була започаткована в роботах Платона й Арістотеля, нині стає предметом спеціальних досліджень як зарубіжних учених (І.Пригожина, І.Стенгерс, Х.Арендт, Ж.Дельоза, Д.Гваттарі, Ф.Фукуями, Д.Белла, С.Хантінгтона, А.Г.Раппопорта та ін.), так і наших співвітчизників (Е.А.Афоніна, О.М.Бандурки, А.Ю.Мартинова, Г.Г.Почепцова, Ю.П.Сурміна, В.П.Троня та ін.).

Людський аспект розгляду проблеми, яку віддзеркалюють діяльнісна природа та суспільна сутність держави, а також історично змінні групові й індивідуальні форми поведінки людини, практично ще тільки формується. Досягнення в цій галузі досліджень репрезентують роботи М.М.Амосова, Е.А.Афоніна, В.М.Бєхтєрєва, А.В.Брушлінського, В.Вундта, О.М.Донченко, С.Московічі, В.В.Налімова, А.Пауелла, А.В.Петровського, В.Райха, Дж.Ройса, С.Л.Рубінштейна, Е.Фромма, К.Юнга та ін.

Таким чином, аналіз стану розробленості досліджуваної проблематики засвідчує, що різноманітні її аспекти розглядалися фахівцями державного управління, права, філософії, політології, соціології, історії. Однак дотепер проблема теоретико-методологічної рефлексії державотворення в сучасній Україні не розглядалася, як і не ставилася в якості об'єктної сфери державного управління. Тому комплексне дослідження теоретико-методологічних засад державотворення в Україні, виявлення його закономірностей, особливостей, ключових тенденцій та основних чинників є актуальною проблемою, вирішення якої забезпечуватиме надійність існування Української держави та її сталий розвиток.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота висвітлює результати наукових досліджень, що отримані автором у процесі виконання комплексного наукового проекту Національної академії державного управління при Президентові України “Державне управління та місцеве самоврядування” (ДР-ОК № 0201U004833) за темою кафедри державної політики та управління політичними процесами “Політико-управлінська культура державних службовців: стан, суперечності розвитку та шляхи адаптації до стандартів ЄС” (ДР-ОК № 0105U000839) та комплексного наукового плану пріоритетних напрямів досліджень у галузі науки “Державне управління” (рішення Вченої ради НАДУ від 25 квітня 2005 р.), у яких дисертант брала участь як виконавець.

Мета і завдання дослідження. Метою роботи є розробка теоретико-методологічних засад державотворення як відображення та розкриття природних принципів існування і розвитку держави, шляхів їх упровадження в практику державного управління.

Для досягнення мети дослідження були поставлені такі завдання:

- виявити та описати на основі історіографічного аналізу наукових джерел ключові характеристики існування держави, її історично змінної сутності, визначальних моментів становлення та розвитку; узагальнити цей результат у дефініції “держава”;

- обґрунтувати в контексті нових (історично цілісних) уявлень про державу теоретичні принципи й методологічні засади державотворення, спроможні забезпечити цілісність, дієздатність та сталий розвиток держави;

- розкрити характер обумовленості організаційної впорядкованості змісту держави результатами діяльності державного управління;

- визначити організаційні умови, необхідні для практичної реалізації нових теоретичних принципів та методологічних засад державотворення;

- розкрити закономірності, в контексті яких можливо визначати напрям розвитку держави, що забезпечує її спроможність до позитивного розвитку для досягнення якнайкращої перспективи;

- визначити характер та ключові ризики взаємовідносин держави із зовнішнім середовищем, зокрема зовнішньополітичні ризики державотворення, способи реагування на них та мінімізації;

- розкрити розбіжності між “природними” та “штучними” теоріями держави, а також негативні наслідки впровадження останніх у практику державотворення в Україні;

- проаналізувати об'єктивні перешкоди на шляху реалізації можливостей державотворення в Україні та забезпечення сталого розвитку Української держави;

- накреслити перспективи подальших наукових досліджень з проблем державотворення та впровадження цих результатів у державному управлінні в Україні.

Об'єктом дослідження є державотворення як процес управлінського впливу на становлення та розвиток форми і змісту держави.

Предмет дослідження - закономірності, особливості, тенденції, чинники та принципи державотворення в Україні.

Гіпотеза дослідження базується на припущенні, що практичне застосування державотворчих базових принципів та методологічних засад, побудованих на уявленні “історично цілісної держави”, посилює об'єктивацію процесів державотворення, сталий розвиток держави та ефективність державного управління. При цьому змістом державотворення стає аналіз і застосування в державному управлінні закономірностей, особливостей, тенденцій і основних чинників становлення та розвитку держави.

Методи дослідження. В основу методології дослідження покладено загальнонаукові методи (аналіз, синтез, індукція, дедукція), а також такі спеціальні методи, як:

- метод функціонального аналізу, який дозволив по-новому проаналізувати процеси становлення та розвитку держави, їх фундаментальний характер, що не зводиться лише до політики, економіки тощо;

- ситуативний метод, за допомогою якого обґрунтовано формування поточного стану держави в його залежності від ситуації, що складається в результаті внутрішніх і зовнішніх взаємодій суб'єктів на державному, суспільному та приватному рівнях;

- метод герменевтики, який використаний для розкриття багатогранної сутності символів та знаків як засобів ототожнення держави з її образами в людській свідомості і який надав можливість відтворити цілісну картину сприйняття держави її громадянами;

- метод аналізу соціальних циклів розвитку, який дозволив проаналізувати еволюцію розвитку держави, обґрунтувати характерні риси та особливості якісних змін перехідних станів держави;

- системний підхід, який забезпечив взаємозв'язок різних аспектів становлення та розвитку держави: ідейно-смислового, організаційно-управлінського, комунікативного, а також взаємозв'язок між розробкою і корекцією напрямів державотворення на основі принципу зворотного зв'язку між вказаними аспектами і результатами розвитку держави як їх реалізації.

У дисертації проаналізовані та використані нормативні документи, дані статистичних довідників, інформаційно-аналітичних бюлетенів та оглядів, монографії, довідкова література, численні публікації, офіційні публікації дослідницьких, статистичних інститутів та організацій.

Наукова новизна одержаних результатів. Новизна дисертаційної роботи полягає в тому, що вона є комплексним дослідженням, здійсненим у науковій галузі “державне управління”, у процесі якого автором на основі теоретичного переосмислення еволюції держави та з'ясування історично цілісної картини процесу її становлення та розвитку отримані нові науково обґрунтовані результати, що в сукупності розкривають закономірності, особливості, тенденції, основні чинники та принципи розвитку державотворення і державного управління. Дисертація представляє собою розробку теоретико-методологічних засад державотворення в Україні в сучасних умовах. У дисертації:

уперше:

- виокремлено державотворення як об'єктну сферу державного управління, що полягає у визначенні стратегії, пріоритетів та смислів управлінської діяльності, пов'язаної з базовими принципами державотворення;

- розкрито сутнісні характеристики та базові теоретичні принципи державотворення (соціальності, моральності, етичності, справедливості, вірогідності), реалізація яких забезпечує цілісність, дієздатність і сталий розвиток держави;

- розроблено композиційний методологічний підхід до розгляду держави, що полягає у дотриманні правил її функціонування в рамках цілого та слугує основою її подальшого розвитку; в контексті запропонованої методології сформульовано функціональні підходи тектоніки внутрішніх відносин та адаптивності до зміни параметрів зовнішнього оточення держави, які відображують внутрішній стан процесів державотворення; нові підходи забезпечують формування сталої стратегії розвитку держави та збереження її цілісності, сприяють більшій гнучкості та пристосованості до внутрішніх та зовнішніх змін.

уточнено:

- зміст ідейно-смислової компоненти державного управління, який розширено завдяки застосуванню нових концептуальних напрямів аналізу сутності держави (композиції, тектоніки й адаптивності);

- опис еволюції держави як суспільного феномену, що віддзеркалює її багатоаспектність: діяльнісну природу, соціальну зв'язаність і якісні показники розвитку, насамперед, підвищення рівня життя людей;

- уявлення про організаційну впорядкованість держави як результат державно-управлінської діяльності, що розглядається як формоутворюючий стрижень усієї сукупності взаємозв'язків держави, суспільства і людини;

отримало подальший розвиток:

- поняття держави та її складових як цілісного об'єкту, що має власну форму, дійсну й незмінну для всіх проявів її сутності; людина, ідейний зміст і територія розглядаються при цьому як первинні елементи держави, які утворюють політичні, економічні, владні та інші відносини;

- визначення форми держави, її змісту та їх взаємозв'язку; форма держави розглянута як її ідейно-смислове існування і внутрішнє начало, що спричинює більш досконалий стан держави, впорядкованість явищ та подій, взаємозв'язок ідейних смислів; визначальною особливістю взаємозв'язку форми і змісту держави є їх ієрархічна впорядкованість на всіх трьох рівнях розвитку: індивід - суспільство - держава, де вищий рівень є формою для нижчого, а нижчий, у свою чергу, - змістом для вищого;

- опис стану держави, який розширено шляхом включення таких аспектів, як топологія та аксіологія, які віддзеркалюють багатовекторність виміру стану держави.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів визначається тим, що наявність цілісної методології втілення законів та принципів існування держави дозволяє суттєво прискорити процеси державотворення в Україні. Дослідження відкриває можливості для здолання нинішньої кризи в методології і практиці державотворення в Україні, зокрема, воно слугує основою для формування альтернативних підходів у державному управлінні, що спираються на ідею відповідності державотворчого процесу об'єктивним законам розвитку держави.

Положення й висновки дисертаційного дослідження знайшли практичне втілення в роботі Комітету Верховної Ради України з питань державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування при підготовці проектів законів “Про внесення змін до законів України “Про Кабінет Міністрів України” та “Про місцеві державні адміністрації” і “Про парламентську опозицію” (довідка про впровадження № 06-2/17 від 13 квітня 2007 р.); Підкомітету Верховної Ради України з питань глобальної безпеки і сталого розвитку у підготовці рекомендацій щодо діяльності структур державного управління і органів місцевого самоврядування (довідка про впровадження № 5 від 12 квітня 2007 р.); Управління інформації, аналізу і протоколу Верховної Ради АРК при розробленні проектів документів “З питань про стан дотримання прав людини у АРК”, “З питань про міжнаціональні відносини у АРК” та “З питань бюджету АРК” (акт про реалізацію № 20-08/62 від 22 березня 2006 р.); Європейського інституту інтеграції та розвитку у вигляді доповнень до дослідницької програми “Шляхи політико-правової інтеграції України в європейське співтовариство” (акт про впровадження № 1/4 від 10 квітня 2007 р.); Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, представництва в АРК при підготовці проекту “Програми розвитку телеінформаційного простору АРК на 2007-2010 рр.” (довідка № 31-а/07 від 23 березня 2007 р.); Секретаріату Верховної Ради АРК при підготовці “Програми економічного і соціального розвитку АРК на 2006-2008 роки” та “Республіканської програми охорони і збереження нематеріальної культурної спадщини на 2006 рік” (акт реалізації результатів наукового дослідження № 28-39/149 від 24 березня 2006 р.); Республіканського комітету АРК з інформації при оновленні функціонального змісту діючої моделі “Інформаційно-аналітичний моніторинг” (акт про впровадження від 29 січня 2007 р.); кафедри державного будівництва ХарРІ НАДУ при розробці модулю “Основи теорії та історії державного будівництва в Україні” (довідка № 01-583/06-14 від 07 травня 2007 р).

Робота становить необхідну теоретичну основу для практики державотворення в Україні. Особливого значення вона набуває за умов динамічних змін і відсутності цілісних підходів, що провокують кризу державотворення в Україні. Водночас наявність альтернативних підходів забезпечуватиме зберігання Української державності, її сталий розвиток, досягнення позитивних результатів у стислі терміни та із мінімальними соціально-економічними втратами.

Обґрунтовані теоретико-методологічні принципи державотворення в Україні можуть бути використані органами державної влади різних рівнів на практиці, зокрема: при визначенні перспектив державного і регіонального розвитку та при ухваленні конкретних управлінських рішень; для корегування структури органів державної влади відповідно до ідейного змісту (смислового виразу) держави; в навчальному процесі при підготовці фахівців державного управління, політологів, соціологів, філософів, економістів, а також при викладанні спеціалізованих курсів (наприклад, основ становлення держави).

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою роботою автора. Всі результати отримані безпосередньо здобувачем і відображені в опублікованих ним роботах. У дисертації не використовувалися ідеї і розробки, які належать співавторам, спільно з якими були опубліковані окремі наукові праці.

Апробація результатів дослідження. Наукові ідеї, основні положення та результати дослідження оприлюднені та схвалені: на міжнародному семінарі “Ідентичність і толерантність в багатоетнічному громадянському суспільстві” (Алушта, 2003); на науково-практичній конференції “Актуальні питання соціально-політичного розвитку регіону” (Одеса, 2003); на міжнародному семінарі “Релігія і громадянське суспільство: на шляху до глобального етносу” (Ялта, 2003); на XVIII міжнародному конгресі з підготовки вищих державних службовців “Демократичний розвиток: вищі державні службовці та політико-адміністративні стосунки” (Київ, 2005); на науково-практичних конференціях за міжнародною участю: “Актуальні проблеми державного управління на новому етапі державотворення” (Київ, 2005), “Проблеми трансформації системи державного управління в умовах політичної реформи в Україні” (Київ, 2006); “Стратегія реформування системи державного управління на засадах демократичного врядування” (Київ, 2007); на міжнародній науково-практичній конференції “Трансформація особистості в умовах соціально-політичних та економічних змін” (Чернівці, 2007); на науково-методологічному семінарі “Школа молодого науковця” (Київ, 2007); на VII міжнародному науковому конгресі “Державне управління та місцеве самоврядування” (Харків, 2007); на Всеукраїнській теоретичній і науково-практичній конференції з правознавства, політології та соціології “Трансформація політичної системи: соціальні перетворення і законодавчий процес” (Київ, 2007); на ІІ науково-практичній конференції “Державне та муніципальне управління в умовах політико-адміністративної реформи” (Луцьк, 2007); на V регіональній науково-практичній конференції “Актуальні проблеми європейської та євроатлантичної інтеграції України” (Дніпропетровськ, 2008).

Публікації. Результати дослідження висвітлені у двох монографіях, 28 статтях у фахових наукових виданнях, а також у 13 публікаціях в інших виданнях, матеріалах науково-методичних конференцій.

Структура і обсяг дисертації. Дисертаційна робота складається зі вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків. Загальний обсяг дисертації становить 419 сторінок, обсяг основного тексту - 351 сторінка. Дисертація містить 4 таблиці та 11 рисунків. Список використаних джерел складається з 459 найменувань.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми, вказано на зв'язок роботи з науковими напрямами досліджень Національної академії державного управління при Президентові України; подано стислу характеристику сутності та стану розробки наукової проблеми, що вирішується, визначено мету, завдання, об'єкт, предмет і гіпотезу дослідження, охарактеризовано використані методи дослідження; ступінь наукової новизни одержаних результатів, їх теоретичне й практичне значення та особистий внесок здобувача; наведено дані щодо апробації результатів дослідження та публікацій за темою дисертації.

У першому розділі - “Теоретичні основи державотворення” - на основі аналізу літературних джерел висвітлено базове поняття “держава”, яке є основою державотворення.

Останнім часом в Україні уявлення про державотворення є відображенням існуючих у ній класичних уявлень про державу. З одного боку, дослідженням встановлено, що такі філософи та фахівці, як М.О.Бердяєв, Н.В.Устрялов, П.О.Флоренський, С.Л.Франк, П.Б.Струве, П.А.Сорокін, П.І.Новгородцев, Н.С.Тімашев, С.І.Гессен, М.М.Алексєєв ще на початку ХХ ст. указували, що держава має своє життя і свої логіко-філософські закони, які мають бути основою для її формування та розвитку. Але у зв'язку з відомими обставинами пізнання в цьому напрямі зупинилося.

З другого боку, дані питання розглядаються переважно в контексті державної політики в роботах Г.В.Атаманчука, В.А.Ребкала, В.Н.Дана, В.М.Князєва, М.П.Брауна, Д.Л.Веймера, Е.Р.Вайнінга, Л.А.Пала, Е.А.Афоніна, О.О.Кучеренко, В.В.Тертички, Б.А.Гаєвського, Ю.П.Сурміна, М.М.Логунової, В.А.Шахова, В.Е.Романова, О.М.Рудіка, Т.М.Брус, О.Л.Валевського, С.О.Телешуна та ін., і в контексті державного управління - в роботах Н.Р.Нижник, В.Д.Бакуменка, Р.Бернара, Р.Райта, О.А.Машкова, В.М.Князєва, І.Ф.Надольного, М.І.Мельника, В.І.Лугового, В.Я.Малиновського, О.Ю.Оболенського, В.Е.Чиркіна, Б.А.Гаєвського, В.А.Ребкала, Г.В.Атаманчука, В.Л.Романова, В.А.Козбаненка, Ю.П.Сурміна та ін. переважно в їх системному аспекті.

Незважаючи на глибину і важливість проблем, які докладно розглядаються в цих роботах, що стали вже, без сумніву, класичними у відносно молодій науці державного управління, все ж таки слід зауважити, що питання державотворення порушуються в них скоріше побіжно, а безумовна перевага віддається питанням державного управління. Тому державотворення в Україні до цього часу не має своєї самостійної предметної сфери.

Водночас американський філософ, дослідник Ф.Фукуяма у своїй книзі “State building” (2004 р.) зазначає, що державотворенню не приділяється належної уваги, хоча це одна з найбільш важливих проблем світової спільноти. Аналіз наукових джерел з досліджуваної проблеми показав, що це тісно пов'язано з тим, що дотепер не існує сутнісного визначення поняття “держава”, яке б давало самостійну її характеристику поза тотальністю скороминущого ідеологічного контексту.

У процесі дослідження теоретичних основ держави визначено два підходи до розгляду держави, а саме: штучний (аксіоматичний), коли уявлення про державу базуються на тій чи іншій аксіомі, і природний, коли держава розглядається як форма існування людини і суспільства. В дослідженні показано, що штучні теорії мають непереборні суперечності - аномалії, зумовлені тим, що початкові аксіоми виступають одночасно як обмеження можливостей розвитку держави. Основні положення природної теорії держави викладені в роботах Аристотеля, Платона, І.Канта, Г.В.Ф.Гегеля. Саме пізнання держави як форми людського буття виникає в античній філософії. Тому як базова в роботі взята природна теорія держави.

Проведений аналіз держави як форми буття та як ідеї порядку дав змогу обґрунтувати, що форма і порядок - первинні якості держави, які визначають її об'єктивну природу. Так, форма держави є можливістю встановлення порядку, який забезпечує існування гармонійних відносин. Саме в результаті “можливості” відбувається поєднання ідеального і матеріального, що створює самостійне начало - державу.

У розділі визначено і концептуально обґрунтовано, що типи державного устрою, форми правління, види здійснення державної влади співвідносяться із змістом держави, а не з її формою. Це зумовлено переважно обґрунтуванням у роботі незмінного характеру форми держави: держава як форма буття людини або існує, або не існує, тобто форма держави має лише два вказаних стани. Може змінитись назва держави як віддзеркалення тимчасової влади та штучної ідеології, але залишаються суспільство, природні вічні цінності та цілі існування людства - підвищення рівня їх життя, забезпечення життєвого порядку.

Досліджено сутність держави як етичного принципу, що є основною рушійною силою духовного і матеріального розвитку. Зокрема, доведено, що держава виступає як практичне втілення етичних ідей, оскільки етичні начала виникли як наслідок і необхідна умова спільного проживання людей у державі. У цьому контексті моральність подібно до права і релігії виступає як історичне явище, що обумовлюється потребами буття. У даному контексті держава й моральність виступають як єдина форма впорядкування відносин між людьми. Отже, держава і є етичний принцип, здійснення якого обов'язкове для збереження в ній порядку.

Як показав зроблений аналіз специфіки діяльнісної природи держави, в діяльності держави необхідно враховувати своєрідність кожного з державних рівнів та різні шляхи їх взаємодії: різні рівні пов'язані між собою так, що в кожному нижньому рівні вищий опредмечений і акумульований, а в кожному вищому нижній “знятий”. Суспільний рівень опредмечений в індивідах, що в кожному індивіді відображається, як якість особистості. У свою чергу, в суспільній побудові під впливом розміщеного вище рівня виникають нові, власне суспільні властивості, наприклад - співпраця. В державному ж рівні в цілому зняті і індивідуальний, і суспільний рівні як їх загальна якість.

Використовування в дослідженні природної теорії держави обумовлює змістовну різницю між традиційним розумінням держави та отриманим на основі природної теорії. Така різниця полягає в тому, що усвідомлення держави як природної форми робить можливим формоутворювальний аналіз держави, ідентифікуючи її вже не з владою або економічною організацією, а з організацією її смислової форми. Тим самим принципово змінюється підхід до розгляду державотворення: замість суспільних епох, формацій, напрямів, політичних рухів у фокус аналітичної думки потрапляють об'єктивні закономірності існування держави. Таким чином, пропонована зміна традиційного розуміння держави на формоутворення визначає становлення відношення до держави насамперед як до смислоутворювального середовища життя людства.

У другому розділі - “Методологія державотворення” - розглянуті принципи державотворення, а також методичні засади їх відтворення, включаючи функції держави.

На основі аналізу поняття форми, здійсненого в попередньому розділі, сформульовані загальні принципи, що визначають форму держави - цілісність, існування, місцерозвиток, соціальність і розумність. Цілісність держави формується як відповідність сутності поняття держави змісту реальної держави. При цьому ціле має іншу якість, ніж проста сума частковостей. Якісні відмінності цілої і сумарної множини визначають, що реалізація (усвідомлення, розкриття, формування) цілісності відбувається як співвідношення цілого і частини, єдності і множинності. Цілісність держави є полем взаємопов'язаних державотворчих елементів, що обумовлюють нову якість об'єкта, яка не виникає при механічному підсумовуванні частковостей. Початкова теза синархії свідчить, що поза єдністю множинність неможлива. Це стосується передусім взаємозв'язків індивіда, суспільства і держави. В антиномії “єдність - множинність” суспільство як структура, що самоорганізовується, відіграє роль множинності (це стосується насамперед множинності суспільних відносин), а держава - єдності. Таким чином, виявлення цілісності вимагає урахування взаємозв'язків усередині держави, а також держави із середовищем. Цілісність - це характеристика існування держави: держава або існує як цілісність, або не існує.

Тому наступним принципом методології державотворення є принцип існування держави. Існування держави визначається логічним зв'язком буття або зміни стану і має чотири типи існування: виникнення (становлення), буття, деконструкція і небуття, які реалізуються за різними траєкторіями. Існування держави визначається (розкривається) як її функціонування - здійснення функцій об'єкта. Існування (функціонування) держави реалізується за допомогою якоїсь активності, що виникає/здійснюється у результаті взаємодії елементів держави. Умовою існування держави у світі є місце. Місце можна визначити просто як простір, проте можна виділити і конструктивні особливості дії, покладеної в основу розуміння функціонування держави. Отже, принцип місцерозвитку є простором опредметнення (актуалізації) людського буття. Цей принцип є передусім умовою існування соціуму. Чинником місцерозвитку є організаційна форма, яка виникає, з одного боку, як наслідок суспільних потреб, з другого - обумовлюється цілями практичного впливу на буття. Як зазначає В.Г.Виноградський, “принципова відмінність соціального простору як форми суспільного буття від усіх інших різновидів простору полягає в тому, що його виникнення і розвиток цілком пов'язані з діяльністю суспільного суб'єкта (суспільства в цілому, соціальної групи, індивіда). Його властивості визначаються способом життєдіяльності того чи іншого суб'єкта, що історично розвивається”, формуючи “особливий тип поведінки”.

Формування держави відбувається як інтеграція її окремих моментів, її окремих проявів. Інакше кажучи, аналіз державного цілого поєднує прояви і події (елементи), які формуються в зв'язану спільність, що й розглядається як держава. Тому в методології державотворення визначальним є питання про те, на якій платформі формується (компонується) цілісність держави. Формування цілісності держави відбувається в контексті комбінування (компоновки) елементів. Фундаментальне відкриття того, що весь розвиток матерії відбувається шляхом різної комбінації елементів, дає змогу розглядати державу як композицію (злагоджену комбінацію) різних компонентів. Відомий італійський соціолог В.Парето також вважав, що в основі всіх соціальних змін лежить інстинкт комбінацій, від якого похідними (деривативними) є структура суспільства і дії.

Саме в системному підході цілісність об'єкта теж формується як взаємопов'язана сукупність елементів. Але непостійність зв'язків держави робить проблематичним застосування системного підходу, де зв'язки повинні мати певну стабільність. Сутність відносин у державі, їх соціальний прояв зумовлюють потребу приділяти увагу їх змістовному характеру. Акцент на змістовному характері зв'язків, а не на їх напрямі, інтенсивності тощо також призводить до розбіжності із системним підходом. Визначальною відмінністю є те, що в системному підході зміст (елементи і зв'язки) задає деяку форму. Але за принципом цілісності в державі форма визначає зміст: форма задана - держава, і зміст має бути приведеним у відповідність із формою. Така логічна послідовність властива композиційному підходу. Тому в роботі платформою цілісності держави визначається композиційний підхід: цілісність змісту і форми держави визначає собою композицію.

Як форма цілого композиція якраз виходить з того, що цілісність не може бути зведена до складових її елементів/компонентів, оскільки існування останніх регулюється її ж законами функціонування, що відносяться до рівня цілого, а не до рівня його елементів. Якщо при системному підході внутрішня структура держави задається жорсткою (інакше система втратить стійкість), то при композиційному підході жорсткою є рамка (межа) держави, що задається принципами й атрибутами держави, внутрішня ж структура є варіативною - композиційною. Оскільки композиція - це смислове (абстрактне, розумове) утворення, то центром композиції також є абстракція, думка, тобто ідея.

Таким чином, особливості композиційного підходу визначаються незмінністю форми держави, приведенням у відповідність форми і змісту держави для практичної реалізації цілісності держави. Елементарна база кожної держави однакова - людина, територія та ідейно-смислова компонента, тому варіабельність змісту держави визначається відносинами, які складаються між цими елементами. Елементи і відносини утворюють субелементи (похідні елементи) - соціум, економіку, політику і т. ін. Субелементи визначаються шляхом виділення якогось переважного типу зв'язків, на основі якого здійснюється напрям класифікації типів держави - національний, економічний, політичний, управлінський (владний) та ін. Фактично ж елементи держави взаємодіють шляхом множинних відносин - композиційно.

Для існування держави вирішальне значення має функціональний підхід, оскільки лише на основі функціональної структури держави розкривається особливий статус можливостей держави. З усієї безлічі функцій, що реалізуються державою в цілому, визначальними є такі: адаптивна, тектонічна, комунікативна, смислова. Виникнення держави пов'язане з адаптацією: очевидно, що найпершим результатом об'єднання індивідів у групу має бути збереження самого цього об'єднання, його самовідтворюваність. Здатність до адаптації - одна з визначальних властивостей держави, оскільки забезпечує саму можливість її існування та подальшого розвитку. Адаптивна здатність держави визначається потенціалом держави - предметним і духовним. Адаптивним механізмом держави є колективний розум її соціуму. Адаптація держави в процесі функціонування пов'язана з побудовою певної організаційної структури - тектонікою держави.

Тектоніка - це процес взаємодії смислового та змістовного аспектів держави у рамках цілого. Характерною рисою тектоніки держави є впорядкованість змістових компонентів, сформована в процесі розбудови змісту держави. У кожному конкретному випадку ця впорядкованість може змінюватися залежно від тих цілей, які виникають у державі в даній ситуації. Отже, тектоніка держави є певною (унікальною в кожному конкретному випадку) впорядкованістю процесів, що відбуваються в державі. Визначальною властивістю тектоніки держави є динамічна мінливість вхідних державних компонентів, яка продовжується до того часу, поки не буде одержаний відповідний соціально значущий результат.

Характеристичною відмінністю держави від біологічних і фізичних об'єктів є те, що вона втілює в собі результат ідеї. Організаційне начало є необхідною, але недостатньою умовою формоутворення і розвитку держави як цілеспрямованої діяльності. Така цілеспрямована діяльність стає можливою лише в контексті інтеграції смислів життєдіяльності індивідів, тобто держава - це єдиний інтегратор багатьох смислів, але аж ніяк не хаотична безліч індивідуальних смислів, або не містичний (віртуальний) колективний смисл. З цього випливає, що сукупність індивідуальних смислових значень створює смисловий каркас держави. Тому держави будуються як смислові інтеграції - “соціалістичні”, “демократичні”, “незалежні”, “правові”, “провідні світові держави” тощо. Звідси стає очевидним, що при руйнуванні смислової інтеграції руйнується і держава. Отже, змістом смислового атрибута в державотворенні є встановлення сутнісних пріоритетів, управління логічними зв'язками між формою держави та її змістом і, таким чином, підтримка держави в життєздатному стані.

Розгляд держави з об'єктивних позицій відкриває нові можливості становлення і буття, зумовлені цілеспрямованим характером державотворення - конструювання і конституювання держави як системи елементів ментального простору людини. В основі такого підходу лежить символічна структура держави - знакове поле держави, в якому кожен елемент символічного поля держави знаходить своє значення лише у взаємозв'язку з іншими елементами, і лише як організована сукупність елементи формують цілісність держави. Позначення елементів держави є конструюванням, відносини між конструктами держави визначені як конституювання, в результаті якого забезпечується існування держави. Таким чином, формується сукупність ціннісних уявлень, що зумовлює відповідні стереотипи поведінки та діяльності.

Отже, держава є поєднанням буття і менталітету, тобто складається не тільки з реального, а й з ментального простору. Проте між ними існує глибокий взаємозв'язок, взаємозалежність, оскільки події, що відбуваються в реальному просторі, у свою чергу, справляють значний вплив на ментальні образи та об'єкти. Це припускає існування можливих шляхів, за якими в державі здійснюється зв'язок ментального і реального простору.

У третьому розділі - “Організаційні передумови державотворення” - відображено зміст основних категорій, які зумовлюють організацію цілісності держави та її існування.

У розділі показано, що умовами організації цілісності та існування держави є, у першу чергу, відносини, які визначають зміст держави - соціальна зв'язність, гуманітарні відносини і як спосіб реалізації державного існування - колективна діяльність. Відносно одна одної ці категорії є взаємообумовленими - соціальна зв'язність є умовою колективної діяльності, результати якої впливають на соціальну зв'язність, рівень того й іншого, у свою чергу, визначається рівнем гуманітарного потенціалу держави.

Аналіз умов реалізації колективної діяльності виявив, що визначальними її чинниками є організованість і активність: організованість як спрямованість на результат, активність - як мотивація. Принциповою відмінністю колективної діяльності від інших видів діяльності в державі є її цілеспрямованість, неодмінною умовою якої є розуміння того, “для чого” і “заради чого” здійснюється та чи інша дія, причому результат має колективну (надособисту) значущість, недосяжну в результаті індивідуальної і/або групової діяльності.

Визначено, що для розвитку держави істотними є не економічна потужність, а організаційні принципи відносин “влада - суспільство”, які зводяться до міри впливу суспільства на дії влади, а також до ступеня відповідальності влади перед суспільством. При цьому відносини “влада - суспільство” мають бути побудовані таким чином, щоб колективна діяльність була продуктивною, тобто мала позитивні для держави результати. Істотні обмеження досягнення продуктивності колективної діяльності - інституційні. Як свідчить Д.Норт, якщо організація спрямовує свої зусилля на непродуктивну діяльність, це означає, що інституційні обмеження створили таку структуру стимулів, яка заохочує саме непродуктивну діяльність. У цьому полягає одна з причин бідності держав і їх населення.

Сучасна колективна діяльність підпорядковується законам обігу інформації. Тому ієрархічна структура організації колективної діяльності непридатна, оскільки вона затримує потік інформації.

Організація колективної дії (колективного результату) має мотиваційну природу. Закон мотивації був уперше виведений А.Шопенгауером як причина поведінки і дороговказ етики. Методи мотивації, що діяли до цього часу, зводяться до двох основних: примушування і переконування. Це розкривається в теорії “Х” і “Y” Д. Мак Грегора. Теорія “Х” допускає, що більшість людей не зацікавлені у відповідальності й хочуть безпеки якнайбільше. Теорія “Y” виходить з того, що люди можуть бути самокерованими і творчими в роботі у разі правильної мотивації. Отже, головним завданням управління колективною діяльністю стає відкриття цього потенціалу в людях. За правильної мотивації люди можуть досягти цілей швидше і краще, спрямовуючи свої власні зусилля на отримання колективного результату.

Колективна діяльність має два рівні реалізації (або існує у двох видах): пряму та опосередковану діяльність. Прямою є діяльність, результатом якої є матеріальний продукт, опосередкованою - діяльність з організації діяльності. Загалом у сучасній державі дедалі більшої ваги набуває опосередкована діяльність, оскільки цілісність результату колективної діяльності та його якість формуються шляхом її координації і організації. Чим вища якість управління колективною діяльністю, тим вища якість результатів такої діяльності.

Умовою здійснення колективної діяльності є соціальна зв'язність. У дослідженні зазначається, що соціальна зв'язність - це відносини, які характеризуються стабільністю, що дає змогу визначити соціальну зв'язність як основу самовідтворювання держави. Таким чином, соціальна зв'язність є фундаментальним фактором цілісності держави, оскільки невідповідні, дезінтегровані елементи становлять основну загрозу як для держави, так і для індивіда. Тому завданням державотворення є організація шляхів зв'язності цих розділених частин, відносин інтеграції одних субелементів держави з іншими - формування соціальної зв'язності.

Формування соціальної зв'язності пов'язане, з одного боку, з формуванням уявлень про природу людини в державі, а з другого - з ідентифікацією людини. Тому спосіб ідентифікації людини в державі виступає чинником соціальної зв'язності. Ідентифікація людини в державі може відбуватися різними способами: за національним принципом, за принципом громадянства. Саме різний зміст цих принципів формує різні типи відносин індивіда і держави. В ідентифікації за національною ознакою визначальними є національні й міжнаціональні відносини. Відповідно зв'язність тут має позадержавний характер і платформу цілісності держави не утворює. Тому платформа державної цілісності (соціальної зв'язності) формується в контексті ідентифікації людини в державі як громадянина. Саме громадянська платформа формує безпосередні відносини між людиною і державою. При цьому інші ознаки ідентифікації - національні, расові тощо відходять на другий план: цей тип ідентифікації (національний) належить до рівня міжособових відносин.

На підставі здійсненого аналізу зроблено висновок, що громадянська держава (громадянське суспільство) не реалізовується в національних державах, оскільки вона визначає принципово інший характер відносин, ніж національні. Це пов'язано з тим, що в громадянській державі сам принцип громадянськості реалізується на базі принципу демократії. Зокрема, демократія є принципом, основою гармонізації відносин у державі, які є передумовою її існування.

Соціальна зв'язність визначається фундаментальними умовами буття (предметними і духовними). Умови буття формуються як результат колективної діяльності. Держава як об'єкт людської діяльності є ідеальною, а її зміст - матеріальним. Разом з цим визначальна особливість ідеального і матеріального полягає в їх відірваності одне від одного. Отже, потрібне поєднання ідеального як стимулу діяльності і предметного, як матеріалізації діяльності, щоб ліквідувати розрив, забезпечити повноту як колективної діяльності, так і соціальної зв'язності.

У цьому контексті виникає питання щодо співвіднесення відносин власності і розподілу результатів колективної діяльності. Сформульований у другому розділі принцип цілісності свідчить, що просте підсумовування - індивідів, власностей тощо, держави не формує. Так само, як зустріч двох людей різної статі зовсім не означає створення цілого - сім'ї, так і зустріч багатьох осіб зовсім не означає формування цілого - групи, суспільства. Скоріше навпаки, із зростанням кількості особистих (приватних) інтересів імовірність їх поєднання знижується. Тому конгломерат приватних власників не формує суспільну власність як умову життєдіяльності суспільства, а навпаки, протидіє процесу її формування.

Неминучим результатом колективної діяльності є принцип перерозподілу соціальних благ: використання колективних благ можливе тільки в особовому аспекті - або матеріальному, або моральному. Відомо, що індивідуальність людини визначає її егоїзм - бажання одержати для себе більше благ, але одержати більше благ індивід може тільки у взаємодії з іншими людьми - можливості людини обмежені, можливості ж організованого колективу практично безмежні. Тому індивід змушений примиритися з необхідністю підкорення владі, з певним обмеженням власного егоїзму (свободи), необхідністю дотримання правил спільного життя - в обмін на розширення простору своїх можливостей в отриманні соціальних благ. Такий соціальний договір має істотне значення в забезпеченні соціальної зв'язності держави.

Це суттєво доповнює та уточнює принцип демократії як основи гармонізації відносин у державі. Так, американський дослідник С.М.Ліпсет констатує значну залежність між стабільністю демократії, держави і відносним майновим розподілом. Відносність розподілу припускає, що соціальна зв'язність визначається не абсолютною рівністю в розподілі матеріальних та інших благ у державі. Роль держави в розподілі матеріальних благ зводиться до забезпечення можливостей доступу кожного індивіда до результатів колективної діяльності.

У період “подвійного” президентства Р.Рейгана був сформований новий смисл державних відносин: держава як партнерство. Це означає, що держава являє собою кооперацію вільних і взаємовідповідальних індивідів, і успіх приходить не до тих, хто бореться поодинці, а до тих, хто об'єднується з іншими: сила і мудрість інших - загальна перевага, а не перешкода. Таким чином, вільне суспільство було визначене як партнерство, а не як конкуренція за виживання: тим самим змінився зміст усіх відносин у державі. Вільне підприємництво стало розглядатися не як нажива й експлуатація, а як інституційна кооперація між виробниками і споживачами. Проведена трансформація смислів мала колосальне значення для підвищення соціальної зв'язності американського суспільства: фактично громадянам була надана нова система цінностей, на яку вони могли спиратися у своєму соціальному житті. зовнішньополітичний ризик державотворення україна

Структура відносин формується як результат повсякденного досвіду, культури, науки, управління/влади. Топологія відносин, властива соціуму в даний відтинок часу, формує моду - відносно стабільну топологію відносин, що забезпечує цілісність соціуму в даний період. З часом топологія відносин змінюється під впливом як внутрішніх чинників (повсякденного досвіду, культури, наукового знання, управління), так і зовнішніх (вплив інших держав і міжнародних інститутів). Після досягнення деякого критичного значення відбувається зміна моди (наприклад революція). При цьому соціум може як зберігатися, так і втрачати єдність. Таким чином, соціальну зв'язність можна розглядати як міру єдності соціокультурних кодів, що зумовлюють групову поведінку. Інакше кажучи, соціальна зв'язність визначає, наскільки співобразні і співорганізовані державно значущі форми діяльності.

У четвертому розділі - “Характеристики досягнення перспективного стану держави” - викладено результати дослідження, зміст якого полягає в тому, що існування держави реалізується як у просторі - на території держави, так і в часі - в перспективі, тобто існування держави визначається співвідношенням того, що є сьогодні, з тим, що буде завтра. Це означає, що існування держави завжди обумовлене формованим сьогодні потенціалом існування в майбутньому, або можливістю продовження існування держави в майбутньому. Тому виникає проблема визначення майбутнього стану держави, оскільки як співвідношення того, що є, з тим, що буде (поточного стану з майбутнім станом), питання існування держави неминуче обумовлене вирішенням проблеми майбутньої держави.

Питання формування майбутньої держави є принциповим у діяльності державного управління. В управлінні як діяльності, спрямованій на отримання результату, останній завжди віднесений у майбутнє. Тим самим управління є завжди випереджальним віддзеркаленням. Звідси державне управління неминуче орієнтоване на майбутнє держави, і тому в державному управлінні має місце прогнозування, проектування і досягнення майбутнього стану держави - державотворення.

Особливість майбутнього полягає в тому, що воно присутнє сьогодні у вигляді спектру можливостей, чим визначається варіаційний характер державотворення. Підхід до майбутнього держави розкривається через відношення дійсного і можливого: дійсне - те, що є, можливе - перспектива. Стосовно дійсного стану держави можливості становлять дистанцію - тимчасову, дієву і дистанцію соціальної зв'язності, які забезпечують зв'язок між сьогоденням і майбутнім. Тим самим становлення - це сфера ще не сформованих структур і подій, у якій часом ще неможливо визначити межу між тим, що є, і тим, що буде.