Теоретико-методологічні засади державотворення в Україні

Розгортання існування держави в перспективу припускає формування деякого образу майбутнього, що реалізується, - конструювання майбутнього. Здатність формувати образ майбутнього, що реалізується, називається стратегічним мисленням. Зв'язок між минулим, сьогоденням і майбутнім у структурі державотворення може бути розглянутий у контексті або причинності, або суб'єктивних уявлень буття (ціннісний підхід).

Існування держави як культурної форми пов'язане з усвідомленням початкової, єдиної і загальної підстави, відносно якої люди визначають суб'єктивні потреби, очікування і бажання, об'єднують свої устремління і зусилля. Такою підставою є благо. Категорія блага завжди розглядалася як смисловий стрижень буття, зміст якої змінювався залежно від часу, місцерозвитку, світогляду. Благо завжди уявлялося як вища цінність буття: воно мислилося в категоріях блага - благополуччя, соціальної забезпеченості, впевненості в майбутньому. Відносно до досягнення “загального блага” як соціально-інтегруючого моменту формувалися соціальні, політичні, економічні й інші відносини в соціумі. Тим самим благо виступає як основа державних якостей.

У свою чергу, державні якості виступають як результат колективної діяльності людей у державі. Державні якості - це концентрації людського досвіду, спільної та індивідуальної діяльності людей, різні їх комбінації, композиції, синтези, які втілюються в умовах, засобах, знаряддях та інструментах колективної діяльності. Різні формати колективної діяльності, різні типи соціальності держави є засобами виявлення, формування і втілення державних якостей. Вони виробляються, поширюються, ускладнюються (або спрощуються) в процесі розвитку людських контактів, культурних обмінів, економічних та інших взаємодій між державами. Державні якості є визначальним чинником стабільності втіленої моделі держави і визначають собою цілі й результати діяльності органів державного управління.

Реалізація перспективи держави як форми людського буття зумовлена деякою впорядкованістю держави, формованою соціальною зв'язністю і колективною діяльністю. Впорядкованість визначає державу як єдине ціле, в якому елементи держави поєднуються один з одним. На противагу впорядкованості хаос є множиною, яка визначає стихійний характер відносин і зв'язків, що трактується як панування випадковості, як чужа, зовнішня щодо державного порядку, непізнана закономірність. Існування держави зумовлене співвідношенням упорядкованості й хаосу, оскільки найбільш актуальні для існування держави події та явища відбуваються на межі впорядкованості й хаосу, в їх взаємних переходах, які в роботі визначені як фазові переходи. Основою фазового переходу є вітчизняна концепція “універсального епохального циклу”, відповідно до якої “соціальний розвиток можна показати через циклічну динаміку певних змін - порядку і хаосу, постійного і перехідного”.

Отже, варіанти розвитку держави суттєво залежать від того, який варіант державної впорядкованості буде обрано як базовий.

Упорядкованість змісту держави створюється як результат діяльності управління. Управління реалізується різними способами - це і державні інститути, і комунікаційний вплив, і освіта, і культура. При цьому діяльність державного управління може співвідноситися з методологією державотворення, а може і не співвідноситися.

Таким чином, ґрунтуючись на причинно-наслідковому зв'язку державного управління та державотворення, можна стверджувати, що державотворення реалізується лише в разі відповідності діяльності державного управління методології державотворення.

Аналіз генезису типів управління в державі дає змогу визначити, що розвиток управління в державі йде по шляху підвищення об'єктивації. У ХХ ст. в кібернетиці було показано, що закони управління, в тому числі і державою, не суб'єктивні, але об'єктивні. Фактично об'єктивацією управління є розгляд державного управління із системних позицій, але існування низки невирішених важливих проблем у державному управлінні вказує на резерви істотного підвищення рівня об'єктивації. Однією з важливих проблем є потреба в подоланні існуючої істотної розбіжності цілей діяльності на державному та приватному рівнях. З одного боку, цілі діяльності на державному рівні мають виходити із принципів, що відображають сутність держави - цілісності, існування, місцерозвитку, соціальності, на яких ґрунтується методологія державотворення. З другого боку, постановка цілей на приватному рівні відрізняється своєю короткостроковістю, егоїстичною замкненістю на самих себе, тобто неврахуванням інтересів інших осіб, соціуму та держави взагалі.

Обґрунтовано, що підвищення рівня об'єктивності державного управління для вирішення проблеми розбіжності цілей діяльності на державному та приватному рівнях істотно залежить від підвищення соціальної зв'язності та покращання мотивації приватної діяльності на колективний (державний) результат. Це зумовлює необхідність розробки та впровадження діалогового інструментарію, в якому друга особа замінена на узагальнені (об'єктивні) правила, тобто логіки управління, яка є важливим напрямом об'єктивації державного управління.

Визначені основні моменти логіки державного управління. З одного боку, слід спиратись на розумність суджень суб'єктів приватної діяльності, які прагнуть домогтися максимально ефективного результату для себе. З другого боку, необхідно враховувати об'єктивно присутню невизначеність як на державному, так і на приватному рівні діяльності. Ця невизначеність виражається в тому, що жоден суб'єкт як державної, так і приватної діяльності не в змозі передбачити ні всіх варіантів можливих дій інших суб'єктів, з якими пов'язана діяльність та функціонування, ні, тим більше, можливі наслідки цих дій.

Уведені такі базові терміни логіки державного управління. Судження суб'єкта державного управління - це висловлювання, яке містить твердження про взаємозв'язок послідовності дій, які відображені в державних програмах тощо, із досягненням такого бажаного державного результату, як підвищення якості (рівня) життя населення, соціальної зв'язності та мотивації суб'єктів приватної діяльності на досягнення соціально значущого результату. При цьому таке твердження ґрунтується на інформації, яка доступна суб'єкту державного управління в даний конкретний момент часу, та на поточному стані зовнішнього середовища. Взаємозв'язок послідовності дій може бути одно- і двостороннім. Останнє спостерігається в разі введення суб'єктом державного управління невизначеності в логіку своїх суджень та дій, наприклад, у вигляді спектра можливих значень запланованого результату дій. Однак така невизначеність (першого рівня) ґрунтується лише на тих варіантах розвитку подій (стану зовнішнього середовища), які суб'єкт державного управління може передбачити. Але об'єктивно завжди існують такі події та стани середовища, які ніколи неможливо перебачити заздалегідь та які звичайно називаються форс-мажором, або невизначеністю другого рівня.

Виходячи з викладеного вище, суттєвим моментом логіки державного управління є потреба в розділенні так званої “області допустимих (можливих) значень” (термін системного підходу) на дві підобласті: область передбачуваних значень та область непередбачуваних значень результатів дій. Останню доцільно оцінювати за аналогією з початковими стадіями планування, тобто виходячи з допустимої похибки 30%. У разі появи нової інформації похибка оцінки та частка області непередбачуваних значень будуть знижуватися, а частка області передбачуваних значень - зростати. Крім того, визначений ще один важливий елемент - область неможливих (у даний конкретний момент часу) варіантів дій. У цьому випадку маються на увазі варіанти дій, які за поточного стану зовнішнього середовища є абсурдними, тобто позбавленими смислу, але в разі деякої, гіпотетично допустимої зміни параметрів середовища вони набувають реального змісту. Терміни логіки державного управління, визначені вище в розрізі суб'єктів державного управління, мають ідентичний смисл стосовно суб'єктів приватної діяльності.

Ґрунтуючись на викладених вище основах логіки державного управління, можна стверджувати, що діалог суб'єктів державного управління та суб'єктів приватної діяльності необхідно будувати таким чином, щоб зменшення частки областей непередбачуваних значень результатів та неможливих (у даний конкретний момент часу) варіантів дій щодо їх досягнення істотно було пов'язане із включенням до своїх планів суб'єктом приватної діяльності дій, спрямованих на підтримку колективного результату, а суб'єктом державного управління - дій, які сприяють досягненню приватних результатів у випадку, коли вони не суперечать соціальним результатам.

Ще однією істотною проблемою державного управління, яка перешкоджає досягненню перспективного стану держави з дотриманням її цілісності, є протиріччя ідеальної та реальної складової держави. Тут мається на увазі те, що дотримання принципу цілісності вимагає, аби ідеальне, виражене у вигляді форми, композиції держави, було реалізоване в конкретних предметах, з якими в уяві пересічного громадянина асоціюється держава. Отже, перехід від абстрактних символів та смислів до предметного наповнення держави є компетенцією державного управління. Зазначено, що опредметнення смислу держави повинно мати двосторонній характер: тобто потрібна присутність як прямого, так і зворотного зв'язку. При цьому зворотний зв'язок має визначати, як діяльність з управління конкретним предметом, який асоціюється з державою, буде позначатися на результаті функціонування держави як цілого з урахуванням її ідеальної смислової сутності. Такий зворотний зв'язок визначається принципами державотворення, викладеними в другому розділі. Це дає змогу нам визначити державотворення як предметну сферу державного управління.

У розділі проаналізовано взаємовідносини держави із зовнішнім середовищем та виявлено, що визначальним моментом таких взаємовідносин є те, що вони неформалізовані - вільні, оскільки об'єктивно не можуть підпадати під формалізований вплив держави. Взаємодія держави із зовнішнім середовищем має характер впливу зовнішньополітичних ризиків (політичного, економічного, військового та іншого стану зовнішнього середовища) як на інституціональну структуру держави, так і на її ідейне поле. Тому дослідження цих ризиків та подальше елімінування їх впливу на внутрішнє середовище держави набуває величезної значущості. Це принципова, якісна відмінність зовнішньої і внутрішньої компонент середовища, які мають наслідком принципово різний характер державотворення.

Ризик впливу зовнішнього середовища на державу тим вищий, чим менше в неї варіантів опору, які не можуть бути спростовані зовнішнім середовищем. При цьому негативний вплив зовнішнього середовища знижується тільки тоді, коли реакція (адаптація) держави на зовнішні ризики є непередбачуваною для зовнішнього середовища та в нього немає “чергових” тимчасових заходів щодо пристосування до реакції держави.

Таким чином, зовнішній ризик елімінується тільки тоді, коли для спростування адаптаційних дій держави реакція зовнішнього середовища вимагає значних витрат часу, матеріальних та інтелектуальних ресурсів з розробки та впровадження цілого ланцюжка відповідних ходів. Класичним способом зняття ризиків держави від впливу зовнішнього середовища є відмежування, а держава розглядається як елемент середовища, виділений межами. При цьому поняття меж має як фізичний, так і смисловий зміст: у першому випадку йдеться про фізичний простір держави, в другому - про її ідейне, смислове поле.

Захист смислового поля держави на порядок складніший, ніж фізичного простору, оскільки для інформаційного захисту об'єктивно неможливо збудувати інформаційні межі за аналогією з фізичними. Це потребує інших заходів - формування альтернативного зовнішньому внутрішнього інформаційного потоку, який був би здатний витримувати зовнішній інформаційний тиск.

Водночас розробка адекватних заходів реагування держави на впливи зовнішнього середовища вимагає систематизації політичних ризиків та виділення механізмів трансляції зовнішніх ризиків на внутрішній стан держави. Для систематизації політичних ризиків пропонується виділяти такі три основних моменти: виникнення і взаємодія ризиків; їх масштаби, тобто наслідки їх дії для держави, а також імовірність їх виникнення.

Виділено такі основні механізми трансляції зовнішніх ризиків на внутрішній стан держави: використання ринкового механізму в політичних цілях, спотворення структури внутрішніх соціокультурних норм та заміна їх на зовнішні.

У п'ятому розділі - “Державотворення України: проблеми реалізації та перспективи розвитку” - розглядаються можливості й перспективи державотворення України, аспекти впровадження сформульованих у дослідженні положень методології державотворення в практику державного управління України, напрями трансформації інститутів і відносин, що визначають зміст української державності. Оскільки існування держави відбувається в контексті не тільки внутрішнього стану, а й впливу зовнішнього середовища, то конструювання зовнішніх взаємовідносин держави з середовищем є умовою її існування, тобто зовнішні впливи світових процесів несуть базисну підставу для всіх країн, але кожна країна розробляє свої стратегії.

У попередніх розділах показано, що перспектива існування України значною мірою задається поточним станом. Поточний стан України визначається діючою практикою державотворення, за якої втілення державності здійснюється шляхом формування державних інститутів і відносин, довкола яких має виникати держава Україна. Виникла в Україні при створенні держави індивідуалізація державних інститутів створює розрив між соціальною природою держави та індивідуалістичною спрямованістю державних інститутів - інакше кажучи, розрив між “владою” і “суспільством”. Принциповою особливістю державного управління як способу впорядкованості процесів і станів держави є наявність прямих і зворотних зв'язків. Оскільки механізм зворотного зв'язку є обов'язковою умовою державного управління, то його штучне руйнування є руйнуванням системи управління державою.

Проте державні інститути не формують державу, навпаки, держава формує інститути і відносини. Методологія державотворення якраз полягає в тому, що державні інститути формуються під державу виходячи з її сутності, під реалізацію функцій і змісту держави. Існуючий розрив між ідеальним і предметним у становленні держави зумовлює наростання кризових явищ, через що Україна втрачає державну перспективу. Аналіз кризи в Україні з точки зору чотирьох державотворчих процесів (управління, економіка, принципи соціальної зв'язності, наука і освіта) свідчить про те, що дана криза має генетичну природу, тобто обумовлена діючими уявленнями про державу.

Подолання кризи поточного стану України пов'язане з трансформацією існуючих уявлень про державу (державної доктрини) і ліквідацією розриву між ідеальним і предметним, що визначається змістом управління. Така трансформація уявлень і способів утілення держави являє собою фазовий перехід у державотворенні України, визначений як трансформація змісту відповідно до втілюваної моделі держави, що обумовлює отримання нових результатів державного буття. Фазовий перехід - це зміна поточного стану держави на один із можливих варіантів її перспективного стану. Поточний та перспективний стани держави описуються одними й тими самими параметрами стану, при цьому їх перелік може варіюватися залежно від поставленої мети зміни стану держави (фазового переходу). Кожний із параметрів характеризується низкою історичних значень за попередні періоди. За цими даними можливо в першому наближенні визначити мінливість значень кожного параметра в часі та термін, потрібний для досягнення наперед заданої запланованої зміни стану параметра. Такий прогноз має ґрунтуватись на стані розглянутих у третьому розділі організаційних передумов державного будівництва: соціальної зв'язності, гуманітарного потенціалу. Вони в сукупності визначають швидкість зміни впорядкованості державної діяльності. Що стосується колективної діяльності, то, як було зазначено в третьому розділі, вона не завжди є результативною, тобто не обов'язково сама по собі приводить до необхідної зміни параметрів стану держави. Наслідком є те, що слід планувати з рівною часткою імовірності цілий спектр перспективних станів держави, який з часом буде звужуватись і набувати конкретного змісту.

Зміст держави в результаті фазового переходу визначає собою теорія природної держави. Тим самим вона визначає траєкторію фазового переходу - траєкторію державотворення; тому можна зазначити, що вже сама наявність такої теорії є чинником упорядковування і стабілізації держави. Основним моментом цієї теорії є те, що людське буття визначається двома групами феноменів, двома просторами. Першу становлять ті форми і способи життєдіяльності, які піддаються контролю, розрахунку та управлінню. Передбачається, що в кожній такій сфері діяльності є свої іманентні закони, пізнавши які можна ефективно вирішувати завдання, що стоять перед людиною, і досягати поставлених цілей. Такий традиційний підхід визначає зміст діючої концепції штучної держави як форми міжособових або міжгрупових відносин. Іншу групу, інший рівень становлять відносини “людини” і “буття” - це феномени, що не піддаються контролю, розрахунку та управлінню, які завжди одиничні й неповторювані. Це те, що не можна купити або передати в спадок, не можна гарантувати і від чого неможливо застрахуватися. Це те, що рівною мірою доступне (або недоступне) всім людям незалежно від їх багатства і соціального стану, нації і здібностей. Поєднання, взаємодоповнення цих просторів стає можливим на основі забезпечення природного права.

Визначено, що ключовими субстанціями держави є “топологія”, “діяльність”, “динаміка”, “енергетика”, “аксіологія”, які є початковою підставою для визначення власних категорій, модусів і атрибутів. Розкрито топологію держави у таких категоріях: локальність і спільність, центр і периферія, внутрішнє і зовнішнє, ландшафт, територія, інфраструктура, замкнутість і відкритість. Також більш досконало охарактеризовано такі поняття, як діяльність, динаміка, енергетика, патологія держави, аксіологія державного буття. Доведено, що розгляд держави як інституту тієї чи іншої системи виключає можливості “динаміки”, “топології”, “енергетики”, “аксіології”, “діяльності” держави, оскільки в цьому разі держава сама виступає як атрибут. Такий підхід містить у собі перевернутість відносин, яка є формуючим атрибутом аномалії держави.

У теорії природної держави, змістом якої є людське буття, відбувається поєднання цілей індивіда і держави. Тим самим міняється смисл і схема взаємовідносин. Дослідження із соціальної психології доводять, що коли відносини в колективі опосередковані змістом спільної суспільно-ціннісної діяльності, діють інші схеми поведінки, ніж у соціальній групі, де цілі роз'єднані (конкурентні). Визначальною закономірністю поведінки таких ціннісно-опосередкованих колективів є поведінка індивіда в колективній діяльності, інакше кажучи, “громадянське самовизначення”. Структура відносин у природній державі підпорядковується переважно двом критеріям структуризації: наявності/відсутності опосередкування міжособових відносин змістом колективної діяльності (таким чином сім'я відокремлюється від виробничого колективу) і державний значущості групової діяльності (таким чином творчі групи виділяються серед інших).

Об'єднання цих відносин в єдину конструкцію державної цілісності здійснюється на основі єдиного смислу - державного буття. Взаємозв'язок рівнів забезпечується реалізацією природного права на державне буття на кожному рівні. Всі моменти суперечностей штучні, вони створені штучним розподілом відносин. Топологія показує, що кожний абсолютно вільно може бути присутній на всіх трьох рівнях - державному, суспільному, індивідуальному (не порушуючи при цьому співвідношення рівнів). У просторі держави для цього немає ніяких перешкод, якщо тільки вони не створюються штучно. На відміну від фіксованого характеру відносин, у штучних моделях держави, в теорії природної держави підставою соціальних відносин є сутність взаємодії громадянина і держави, а відносини в державі постійно формуються та опосередковуються цілями і результатами спільної діяльності. Тим самим розвиток соціальних відносин зумовлює розвиток держави. Ідея відносин виступає як причина діяльності людини і держави. Структура відносин формується в прагненні до корисного результату спільної (колективної) діяльності держави, суспільства, індивідів. Така структура не задається і не фіксується, як у стратифікаційних моделях, але є вільною, тобто здійснюється перехід від стратифікаційного типу відносин до ситуаційного.

У традиційній соціальній стратифікації кожний стратифікаційний рівень задає ліміти (обмеження) можливостей як для даного рівня, так і для інших: олігархи - для суспільства, демократія - для олігархів, тиранія - для тих та інших. Відповідно відносини формуються як лімітація можливостей тієї чи іншої страти, а розвиток держави розглядається як подолання цих обмежень. Способом підтримки такого порядку відносин є норма. У топології природної держави питання лімітації можливостей тієї чи іншої страти соціуму не стоїть - стоїть питання відповідності діяльності індивіда тому чи іншому рівню відносин у державі - державному, суспільному, індивідуальному. Держава - це інший рівень відносин, інший рівень мислення, розуміння, діяльності. Мислення, розуміння, діяльність індивіда можуть відповідати тому чи іншому рівню відносин у державі, але це питання громадянського самовизначення індивіда.

Звідси топологія відносин природної держави має більш загальний, більш широкий спектр відносин, ніж традиційна стратифікація, і відкриває значно більший простір можливостей, оскільки в ній долаються стратифікаційні обмеження. Трансформація структури відносин від фіксованої до вільної визначає зміну парадигми “суспільного устрою” на парадигму державного формоутворення. Тим самим державні відносини співвідносні з людськими і суспільними, але не зводяться до них. Відповідно і діяльнісна форма реалізації цих відносин співвідносна, але не зводиться до якогось одного типу відносин. Положення теорії природної держави показують, що параметри стану держави визначаються забезпеченням природних потреб людських індивідів, що становлять соціум держави. Забезпечення державою природних потреб індивідів у повітрі, воді, їжі, житлі, одязі, середовищі буття, відпочинку тощо визначає зміст природного права людини на державне буття. Тому в державі змістом норми стає забезпечення природного права на державне буття. В контексті даних уявлень норму розуміємо як “міру” - міру відповідності природному праву як якусь визначеність, постійність і стійкість якостей буття людини.

Дослідження теорії природної держави дало можливість подолати основні обмеження традиційних теорій держави - замкнуте коло уявлень і категорій. Методологія державотворення, заснована на теорії природної держави, розширює спектр моделей, категорій, понять, атрибутів та принципів і, таким чином, розширює простір можливостей існування держави й людини в ній, забезпечує нову якість державотворення України.

Перспективи подальших наукових досліджень з державотворення та практичного впровадження їх результатів у практику державного управління України вбачаються як у теоретичній, так і в прикладній сферах. Окремої уваги потребує організація професійної підготовки фахівців державного управління з питань державотворення України.

Висновки

У дисертації по-новому вирішено актуальну наукову проблему, що полягає в комплексному підході до формування теоретико-методологічних засад державотворення в Україні, та розроблено науково-прикладні підходи, концепції, технології, які забезпечують теоретичне і практичне використання отриманих наукових результатів. Здобуті у процесі дослідження результати підтвердили правильність запропонованої методології. Поставлені завдання реалізовані, мета досягнута, наукова позиція автора себе виправдала і гіпотеза підтвердилася. На основі виконаного дослідження сформульовані такі основні висновки і рекомендації.

1. Аналіз джерельної бази дав змогу узагальнити існуючі поняття держави і виявити, що дотепер сформувалися два підходи, які по-різному розкривають поняття держави. У першому підході держава розглядається як така, що виникає природно, безпосередньо, у другому - як штучне утворення. Відповідно існуючі теорії держави поділяються на природні та штучні залежно від того, що в них розуміють як природу держави. В основу штучних теорій покладено деякі початкові аксіоматичні, директивні передумови, з яких випливає сутність держави. Аксіоми, на яких будуються штучні теорії держави, є обмежувачем розвитку держави, оскільки вони не дають змоги реалізувати всі можливості, особливо ті, що не вписуються в директивні рамки сутності держави. Тому потрібне розкриття поняття держави в контексті природної теорії її існування, за допомогою якої обґрунтовуються принципи державотворення.

2. Розглянуто та проаналізовано сутність держави як форми буття та як ідеї порядку. За даними аналізу обґрунтовано, що форма і порядок - первинні якості держави, які пояснюють її об'єктивну природу. Форма держави є можливістю встановлення порядку, що забезпечує існування гармонійних відносин. Саме в результаті “можливості” відбувається поєднання ідейного і матеріального начал, що створює самостійний об'єкт - державу, яка підтримує порядок їх взаємовідносин. При цьому в державі “ідея” і “можливість” є відокремленими від колишнього історичного досвіду і містять нерозкриті уявлення про її реалізацію. Держава тим самим виступає, з одного боку, як існуючий спосіб буття, а з другого - як нова, нерозкрита, можлива у майбутньому форма життєвого порядку.

3. Досліджено сутність держави як етичного принципу, який є наслідком і необхідною умовою спільного проживання людей у державі. У цьому контексті моральність, етичний принцип подібно до права і релігії, виступає як форма впорядкування відносин між людьми у державі, як необхідна передумова її виникнення. Отже, державотворення має ґрунтуватись не на нормах права, не на законодавчих та інших нормативних актах, а глибше - на нормах моралі, на подоланні обмежень, у тому числі з боку влади, щодо їх використання у державній діяльності.

4. Аналіз специфіки діяльнісної природи держави показав, що в діяльності держави необхідно враховувати своєрідність кожного з державних рівнів: індивідуального, суспільного, державного та різні шляхи їх взаємодії. Виділено визначальні моменти діяльності держави: смисл, результат, зворотний зв'язок, які є способами взаємодії між зазначеними рівнями та елементами рефлективної дуги діяльності. Це дає підстави стверджувати, що за відсутності даних моментів, або даних державотворчих чинників державна діяльність виявляється позбавленою всякої цілісності й набуває характеру псевдодіяльності, внаслідок чого спотворюється сутність держави і знищується її діяльнісна природа.

5. Зміна традиційного розуміння держави принципово змінює підхід до розгляду державотворення: замість політичних формацій, напрямів, рухів у фокус аналітичної думки потрапляють об'єктивні закономірності існування держави. Водночас питання про типи політичних систем втрачає своє універсальне державоутворювальне значення: на перше місце за смислом виступає підхід до держави як до просторово-часового середовища, форми людського буття, а не як до політичної системи. Таким чином, пропонована зміна традиційного розуміння держави на формоутворення визначає становлення відношення до держави насамперед як до смислоутворювального середовища життя людства. Формоутворення і державотворення мають загальні корені. Водночас у наукових джерелах як державне будівництво, так і державотворення мають ідентичний зміст, зокрема визначення основних цілей і функцій держави, до того ж в офіційних висловлюваннях найвищих державних посадовців держава асоціюється з величезною спорудою. Отже, державне будівництво і державотворення є синонімічними поняттями.

6. Сформульовано теоретичні основи, зокрема базові принципи державотворення виходячи з нового розуміння сутності держави. Принцип цілісності держави означає, що виявлення цілісності вимагає урахування взаємозв'язків усередині держави, а також держави з середовищем. Цілісність - це характеристика існування держави: держава або існує як цілісність, або не існує. Тому наступним принципом державотворення є принцип існування (функціонування) держави. Існування розглядається як дослідження логічних зв'язків буття або зміни стану держави (об'єкта). Конструктивні особливості дії, покладені в основу розуміння функціонування держави, прив'язані до місця їх розвитку - принцип місцерозвитку, який розуміємо як простір опредмечування (актуалізації) людського буття.

7. Розроблено методологію державотворення, зокрема методи композиції, тектоніки, адаптивності держави. Визначальною особливістю формоутворення держави є те, що форма держави задана природно. Тому методологія державотворення спрямована на приведення змісту держави (втілена держава) у відповідність із формою держави (сутність держави). Базовий у науці системний підхід та його методичне вираження - моделювання - добре діє в технічній сфері, але якщо кількість зв'язків є занадто великою, що ускладнює опис поведінки моделі, а також немає можливості чітко ідентифікувати самі ці зв'язки, цей підхід не працює. Як показує досвід, характерною особливістю взаємодії в будь-якій державі є її хаотичність та невпорядкованість. Звідси випливає непостійність зв'язків у державі. Це демонструє неможливість використання системного підходу для формоутворення цілісної держави. Тому формування цілісності держави, коли форма є визначеною, а варіюється (утворюється) зміст, пропонується здійснювати в дослідженні за допомогою композиційного підходу. У композиційному підході, на відміну від системного, основна увага приділяється законам функціонування об'єкта, які є підґрунтям для подальшого розгортання будь-яких систем. Роль системного підходу в державотворенні відходить на другий план та зводиться, таким чином, до розбудови інституціональної інфраструктури держави, яка має відповідати закладеним у композиції держави законам її функціонування. До законів функціонування держави належать передусім базові принципи державотворення: цілісності, існування, місцерозвитку, соціальності.

8. Втілення композиції у змісті держави потребує розгляду внутрішніх процесів взаємодії у державі, які названо в роботі тектонікою. Тектоніка - це процес взаємодії смислової та змістової частин держави у рамках цілого. Тектоніка держави є певною унікальною впорядкованістю процесів, що відбуваються в державі. Тектоніка - це процес розбудови структури держави в рамках цілого. У процесі свого функціонування держава адаптується до умов середовища і вибудовує при цьому певну організаційну структуру. З часом умови середовища змінюються, і якщо структура держави не зазнає адекватних змін, вона втрачає адаптивну здатність. Отже, дієва природа держави зумовлена необхідністю адаптації: можна вважати, що всяка дія держави виступає як адаптація до впливів середовища, які постійно змінюються у просторі та часі. При цьому взаємодія внутрішніх компонентів держави є одним із чинників її стійкості. Характерною властивістю такої взаємодії в рамках тектоніки держави є динамічна мінливість вхідних державних компонентів, яка продовжується доти, поки не буде одержаний відповідний соціально значущий результат.

9. Виявлено, що впорядкованість змісту держави є результатом діяльності управління. Управління реалізується різними способами - через державні інститути, і комунікаційний вплив, і освіту, і культуру. При цьому діяльність державного управління може співвідноситися з методологією державотворення, а може і не співвідноситися. Спираючись на причинно-наслідковий зв'язок державного управління та державотворення, можна стверджувати, що існування держави стає можливим лише в разі відповідності діяльності державного управління методології державотворення. Доведено, що методологія державотворення має два зв'язані блокові елементи: розробку зведення правил та законів функціонування держави на підставі композиційного підходу і розбудову організаційної (інституціональної) структури держави з використанням системного підходу, з урахуванням атрибутів тектоніки та адаптивності. Така подвійність визначає комплексний характер методології державотворення. Обидві ці частини методології взаємозв'язані та взаємообумовлені причинно-наслідковим та зворотним зв'язком.

10. Охарактеризовано і показано організаційні передумови державотворення: колективну діяльність, соціальну зв'язність як практичну реалізацію базових принципів і методів державотворення. Зокрема доведено, що колективна діяльність має величезне значення серед інших видів діяльності в державі, оскільки для поєднання приватної діяльності в ціле при організації державної діяльності, обумовленої результатами, необхідне використання принципів колективної діяльності. Соціальна зв'язність визначається фундаментальними умовами буття (предметними і духовними). Умови буття формуються як результат колективної діяльності. Тому соціальна зв'язність є умовою здійснення колективної діяльності. Соціальну зв'язність можна розглядати як міру єдності соціокультурних кодів, що обумовлюють групову поведінку. Зокрема, соціальна зв'язність визначає, наскільки співвіднесені й співорганізовані державно значущі форми діяльності між собою. Всякий соціальний розрив є порушенням співвідносності й співорганізованості, тобто визначає розлад системи діяльності. Тим самим зростання соціальної зв'язності, зростання соціальної єдності визначається як умова розвитку держави.

11. Розкрито, що існування держави має спрямованість у просторі і в часі. Тому існування держави в часі завжди пов'язане з перспективою майбутнього. Спрямованість визначає існування держави або в контексті розвитку (становлення і буття), або в контексті деградації (деконструкція і небуття). Існування держави в майбутньому є тільки в першому випадку, існування держави слід розглядати лише в контексті розвитку - в іншому випадку вона втрачає перспективу існування. Розвиток держави обумовлений формуванням державних якостей, які визначають (задають, формують) стан держави. Як співвідношення того, що є, з тим, що буде (поточного стану з майбутнім), питання існування держави неминуче обумовлене вирішенням проблеми майбутньої держави в сьогоденні. Тому питання формування майбутньої держави є принциповим у діяльності державного управління. В управлінні як діяльності, спрямованій на отримання результату, результат завжди віднесений у майбутнє. Тим самим управління - це завжди випереджальне віддзеркалення. Тому державне управління неминуче орієнтоване на майбутнє держави, і тому в державному управлінні має місце прогнозування, проектування і реалізація майбутньої держави - державотворення.

12. Визначальним моментомвзаємовідносин держави із зовнішнім середовищем є те, що ці відносини - неформалізовані (вільні), вони об'єктивно не можуть підпадати під формалізований вплив держави. Взаємодія держави із зовнішнім середовищем має характер однобічного впливу останнього у вигляді зовнішньополітичних ризиків як на інституціональну структуру держави, так і на її ідейне поле. Тому ці взаємовідносини можуть бути описані на основі “універсального епохального циклу”, який показує, що ризик впливу зовнішнього середовища на державу тим вищий, чим менше у неї варіантів опору, які не можуть бути спростовані зовнішнім середовищем. Негативний вплив зовнішнього середовища знижується тільки тоді, коли реакція (адаптація) держави на зовнішні ризики є непередбачуваною для зовнішнього середовища та в останнього немає “чергових тимчасових заходів” щодо пристосування до реакцій держави. Тобто зовнішній ризик елімінується тільки тоді, коли для спростування адаптаційних дій держави реакція зовнішнього середовища вимагає значних витрат часу, матеріальних та інтелектуальних ресурсів з розробки та впровадження цілого ланцюжка відповідних ходів.

13. Визначено, що класичним способом “зняття” ризиків для держави від впливу зовнішнього середовища є відмежування, а держава розглядається як елемент середовища, виділений межами. При цьому поняття меж має як фізичний, так і смисловий зміст: у першому випадку йдеться про фізичний простір держави, у другому - про ідейне, смислове поле держави. Захист смислового поля держави значно складніший, ніж фізичного простору, оскільки для інформаційного захисту об'єктивно неможливо збудувати інформаційні межі за аналогією з фізичними, це потребує інших заходів - формування альтернативного зовнішньому внутрішнього інформаційного потоку, який був би здатний витримувати зовнішній інформаційний тиск. Обґрунтовано, що розробка адекватних заходів реагування держави на впливи зовнішнього середовища вимагає систематизації політичних ризиків та виділення механізмів трансляції зовнішніх ризиків на внутрішній стан держави. Для систематизації політичних ризиків пропонується виділяти такі три основних моменти: виникнення і взаємодія ризиків, їх масштабність або наслідки для держави, а також імовірність їх виникнення. Виокремлено основні механізми трансляції зовнішніх ризиків на внутрішній стан держави: використання ринкового механізму в політичних цілях, спотворення структури внутрішніх соціокультурних норм та їх заміна на зовнішні.

14. З'ясовано, що розбіжність між природними та штучними теоріями при пануванні в сучасній Україні штучної теорії має такі негативні прояви: розбіжність між прийнятими законами, нормативними актами як нормами другого порядку, і Конституцією як нормою першого порядку, а також невідповідність, протилежність оцінки стану держави з боку влади та об'єктивної реальності цього стану. Отже, наслідком цього є невідповідність поточного стану держави можливостям її існування та розвитку. Такі невідповідності негативно впливають на всі державні відносини, будування структури та функціонування державних інститутів в Україні. Визначено, що природні та штучні теорії держави по-різному трактують змістову сутність фазового переходу. У концепті штучної держави проблема фазового переходу має суб'єктивний характер і розглядається як зміна політичних, економічних та інших відносин між суб'єктами. Але суб'єктивні - політичні, економічні, соціальні перетворення далеко не у всіх випадках забезпечують стійкий стан держави в період після реформ. З позицій природної держави питання фазового переходу вирішується в таких контекстах: зміни ступеня впорядкованості й складності організаційної (інституціональної) структури держави та відмови від смислів і цілей, що вичерпали свої можливості на попередньому досвіді, і виробленням нових смислів і цілей розвитку держави.

15. Виявлено, що проектування та реалізація будь-яких змін у функціонуванні держави для досягнення її перспективного стану наштовхуються на дві істотні перешкоди. По-перше, це розбіжність цілей діяльності на державному та приватному рівнях. По-друге, це протиріччя між ідеальною та реальною складовою держави. Визначено, що напрямом подолання цих важливих проблем є підвищення рівня об'єктивності державного управління. Підкреслено, що, незважаючи на використання системного підходу, ще є істотні резерви підвищення рівня об'єктивності. Обґрунтовано, що для подолання першої проблеми доцільними є розробка та впровадження інструментарію логіки державного управління. Викладено основні моменти цієї логіки, розглянуто її базові терміни з точки зору формування конструктивного діалогу суб'єктів державного управління та суб'єктів приватної діяльності. Вирішення другої проблеми пов'язано з переходом від абстрактних символів та смислів до предметного наповнення держави за наявності як прямого, так і зворотного зв'язку, що є компетенцією державного управління. Зворотний зв'язок має показувати, як діяльність з управління конкретним предметом буде позначатися на результаті функціонування держави як цілого. Такий зворотний зв'язок визначається принципами державотворення. З цього випливає, що державотворення є предметною сферою державного управління.

Запропоновані в роботі наукові положення, висновки, практичні рекомендації можуть бути використані:

- суб'єктами законодавчої ініціативи, зокрема Президентом України, Верховною Радою України і Кабінетом Міністрів України під час розробки концептуальних положень конституційної реформи, адміністративної реформи, здійснення діяльності з державотворення України, подолання кризових явищ у державі, стабілізації стану, впровадження нових параметрів державотворення в Україні;

- у партійній діяльності в процесі розробки партійних програм державотворення України;

- у міжнародних відносинах для позиціонування України як центру концептуальних розробок з державотворення в Європі і світі;

- органами місцевого самоврядування під час розробки й реалізації регіональних програм державотворення;

- Головдержслужбою України для підготовки державних службовців на основі нового розуміння сутності держави і відповідних процесів державотворення, організаторами яких їм належить бути;

як основа для окремої сфери досліджень і підготовки фахівців - магістрів (кандидатів, докторів) наук з державотворення;

Національною академією державного управління при Президентові України для організації практики моніторингу державотворення в Україні;

Міністерством освіти і науки України для посилення світоглядної компоненти у змісті навчання в Україні, що нині вихолощується до ідей “функціональної грамотності”.

У процесі дослідження виявлено перспективні напрями державотворення, які потребують дальшого вивчення. Окреслено перспективи подальших наукових досліджень з державотворення та впровадження їх результатів у державне управління України, в тому числі: при розробці методів прогнозування перспективного стану держави та організації її просторового середовища; науково-методичному забезпеченні підготовки фахівців в галузі державного управління з питань державотворення; втіленні міжнародного досвіду в практику української школи державотворення.

Метою подальших наукових досліджень у галузі державотворення також є сприяння реформуванню вітчизняного державного управління, зокрема підвищенню ефективності й результативності діяльності органів державної влади на основі принципів державотворення.

Таким чином, дисертаційна робота є першим завершеним комплексним дослідженням теоретико-методологічних засад державотворення в Україні, що закладає основи формування науково-прикладної школи державотворення як предметної сфери державного управління.

Список опублікованих автором праць за темою дисертації

Монографії

1. Бутирська Т. О. Державне будівництво : стан, суперечності, перспективи розвитку в Україні : монографія / Т. О. Бутирська. - К. : Вид-во НАДУ, 2007. - 484 с.

2. Якубовський О. П. Державна влада і громадянське суспільство : система взаємодії : монографія / О. П. Якубовський, Т. О. Бутирська. - О. : ОРІДУ НАДУ, 2004. - 196 с. - Авторські с. 8-175.

Статті у наукових фахових виданнях

3. Бутирська Т. О. Державне будівництво України в дискурсі геополітики / Т. О. Бутирська, Е. А. Афонін // Актуальні проблеми державного управління : зб. наук. пр. - О. : ОРІДУ НАДУ, 2006. - № 3 (27). - С. 67-75. - Авторські с. 67-73.

4. Бутирська Т. О. Нова ідеологія тисячоріччя / Т. О. Бутирська // Вісн. НАДУ. - 2003. - № 4. - С. 451-456.

5. Ребкало В. А. Політична криза в Україні : пошук шляхів до суспільної рівноваги / В. А. Ребкало, Т. О. Бутирська // Актуальні проблеми внутрішньої політики. - К. : Вид-во НАДУ, 2004. - Вип. 4. - С. 41-47. - Авторські с. 41-45.

6. Бутирська Т. О. Зміна принципів управління в державі як чинник функціонування державної системи в умовах демократії / Т. О. Бутирська // Вісн. НАДУ. - 2005. - № 1. - С. 25-32.

7. Бутирська Т. О. Перехідна фаза державного управління : зміна основних понять / Т. О. Бутирська // зб. наук. пр. НАДУ / за заг. ред. В. І. Лугового, В. М. Князєва. - К. : Вид-во НАДУ, 2005. - № 1. - С. 3-10.

8. Бутирська Т. О. Залучення громадськості до реалізації державної політики як перспектива демократичних перетворень у державі / Т. О. Бутирська // Вісн. НАДУ. - 2005. - № 2. - С. 300-305.

9. Бутирська Т. О. Регіональні аспекти взаємодії влади і громадянського суспільства / Т. О. Бутирська // Актуальні проблеми державного управління : зб. наук. пр. - Х. : ХРІДУ НАДУ. - 2003. - Вип. 3 (18). - С. 253-259.

10. Якубовський О. П. Взаємодія держави і громадянського суспільства в Україні / О. П. Якубовський, Т. О. Бутирська // Вісн. НАДУ. - 2004. - № 1. - С. 317-321. - Авторські с. 317-319.

11. Бутирська Т. О. Особливості методологічних підходів у державному управлінні / Т. О. Бутирська // Актуальні проблеми державного управління : зб. наук. пр. : у 2 ч. - Ч. 2. - Х. : Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2005. - № 2 (25). - С. 68-74.

12. Бутирська Т. О. Державне управління як спеціальна сфера діяльності : розвиток методології / Т. О. Бутирська // Актуальні проблеми внутрішньої політики. - К. : Вид-во НАДУ, 2005. - Вип. 1. - С. 62-71.

13. Бутирська Т. О. Державне будівництво і державне управління : компаративний аналіз / Т. О. Бутирська // Державне управління : теорія і практика : електрон. фах. вид. НАДУ. - 2005. - № 1. - htpp://www.nbuv.gov.ua/e-journals/DUTP/2005-1

14. Бутирська Т. О. Державне будівництво : концептуальна трансформація / Т. О. Бутирська // зб. наук. пр. НАДУ. - К. : Вид-во НАДУ, 2005. - № 2. - С. 20-29.

15. Бутирська Т. О. Державність України: від політичної ідеї до державного будівництва / Т. О. Бутирська // Вісн. НАДУ. - 2005. - № 3. - С. 36-45.

16. Бутирська Т. О. Культура державного будівництва в Україні : стан наукової проблеми / Т. О. Бутирська // Вісн. НАДУ. - 2005. - № 4. - С. 9-15.

17. Бутирська Т. О. Особливості вивчення природи держави / Т. О. Бутирська // Вісн. НАДУ. - 2006. - № 1. - С. 26-33.

18. Бутирська Т. О. Поняття держави як відправний пункт державного будівництва / Т. О. Бутирська // Вісн. НАДУ. - 2006. - № 2. - С. 305-311.

19. Бутирська Т. О. Державне будівництво як предмет держави / Т. О. Бутирська // Державне управління : теорія і практика : електрон. фах. вид. НАДУ. - 2005. - № 2. - Режим доступу до журн. : htpp://www.nbuv.gov.ua/e-journals/DUTP/2005-2

20. Бутирська Т. О. Методологічні проблеми сучасного державного будівництва України / Т. О. Бутирська // Вісн. НАДУ. - 2006. - № 4. - С. 194-206.

21. Бутирська Т. О. Державне будівництво як відображення інтелектуального потенціалу держави / Т. О. Бутирська // Державне будівництво : електрон. наук. фах. вид. ХарРІ НАДУ. - 2007. - № 2. - Режим доступу до журн. : htpp://www.kbuapa.kharkov.ua

22. Бутирська Т. О. Сполучена природа державного управління / Т. О. Бутирська // Держава та регіони. - Запоріжжя : Гуманіт. ун-т “ЗІДМУ”. - 2007. - № 1. - С. 34-39. - (Сер. : Держ. упр.).

23. Бутирська Т. О. Вступ України до СОТ в контексті державного будівництва України / Т. О. Бутирська // Вісн. НАДУ. - 2007. - № 1. - С. 130-141.

24. Бутырская Т. А. Особенности государственного проектирования / Т. А. Бутырская // Економіка і держава. - 2007. - № 4. - С. 59-62.

25. Бутирська Т. О. Державне будівництво в Україні : методологічні основи / Т. О. Бутирська // Актуальні проблеми державного управління : зб. наук. пр. / редкол. : С. М. Серьогін (голов. ред.) та ін. - Д. : ДРІДУ НАДУ, 2007. - № 1 (27). - С. 100-106.

26. Бутирська Т. О. Базові принципи державного будівництва / Т. О. Бутирська // Державне управління : теорія і практика : електрон. фах. вид. НАДУ. - 2006. - № 2. - Режим доступу до журн. : htpp://www.nbuv.gov.ua/e-journals/ DUTP/2006-2

27. Бутирська Т. О. Держава і економіка / Т. О. Бутирська // Економіка і держава. - 2007. - № 6. - С. 50-54.

28. Бутирська Т. О. Зміна парадигми державного управління в Україні : управління станом держави / Т. О. Бутирська // Актуальні проблеми державного управління : зб. наук. пр. - О. : ОРІДУ НАДУ, 2007. - № 2 (29). - С. 47-57.

29. Бутирська Т. О. Державне будівництво як розвиток / Т. О. Бутирська // Упр. сучас. містом. - 2006. - № 1-2/1-6 (21-22). - С. 102-113.

30. Бутирська Т. О. Основи композиційного підходу в державному будівництві / Т. О. Бутирська // Державне будівництво : електрон. наук. фах. вид. ХарРІ НАДУ. - 2008. - № 2. - Режим доступу до журн. : htpp://www. kbuapa.kharkov.ua

Статті в інших виданнях, матеріали конференцій, тези доповідей

31. Бутирська Т. О. Актуальні питання взаємодії влади і громадянського суспільства на регіональному рівні / Т. О. Бутирська // Актуальні питання соціально-політичного розвитку регіону : матеріали наук.-практ. конф., 24 жовт. 2003 р., Одеса. - О. : ОРІДУ НАДУ, 2003. - С. 35-41.

32. Бутырская Т. А. Проект-менеджмент в системе организации производства Украины / Т. А. Бутырская // Управління проектами та розвиток виробництва. - 2000. - № 1. - С. 112-116.

33. Бутырская Т. А. Демократическое управление в многоэтничном гражданском обществе / Т. А. Бутырская // Идентичность и толерантность в многоэтничном гражданском обществе : материалы ІІІ междунар. семинара, Алушта, 11-14 мая 2004 г. - Симферополь, 2004. - С. 48-52.

34. Бутырская Т. Реформирование государственной службы Украины : проблемы методологии / Т. Бутырская // Демократичний розвиток : вищі державні службовці та політико-адміністративні стосунки : матеріали XVIII міжнар. конгр. з підготовки вищих держ. службовців, Україна, Київ, 15-17 черв. 2005 р. / укл. С. В. Соколик. - К. : К.І.С., 2005. - С. 45-46.

35. Бутырская Т. А. Взаимодействие : новый диалог государства и гражданского общества в Украине / Т. А. Бутырская // Религия и гражданское общество : на пути к глобальному этносу : материалы ІІІ междунар. семинара, Ялта, 20-24 окт. 2003 г. - Симферополь, 2004. - С. 25-30.

36. Бутирська Т. О. Філософсько-методологічні проблеми державного будівництва в Україні / Т. О. Бутирська // Актуальні проблеми державного управління на новому етапі державотворення : матеріали наук.-практ. конф. за міжнар. участю, присвяченої 10-річчю НАДУ, Київ, 31 трав. 2005 р. : у 2 т. / за заг. ред. В. І. Лугового, В. М. Князєва. - К. : Вид-во НАДУ, 2005. - Т. 1. - С. 57-59.

37. Бутирська Т. О. Природа державної діяльності як принцип державного будівництва / Т. О. Бутирська // Проблеми трансформації системи державного управління в умовах політичної реформи в Україні : матеріали наук.-практ. конф. за міжнар. участю, Київ, 31 трав. 2006 р. : у 2 т. / за заг. ред. О. Ю. Оболенського, В. М. Князєва. - К. : Вид-во НАДУ, 2006. - Т. 1. - С. 42-45.