Правове регулювання особистих немайнових прав фізичної особи за законодавством України

Згідно із зазначеною статтею, сутність права на недоторканність власного зображення полягає в тому, що публікація, відтворення і розповсюдження твору образотворчого мистецтва не дозволяється без згоди зображеної на ньому особи, а після її смерті - без згоди дітей чи одного з подружжя. Така згода не розглядається як необхідна, якщо це робиться у державних чи громадських інтересах або зображена особа позувала авторові за плату.

Право ж громадянина на те, щоб його зображення не було виконано будь-яким чином без його згоди, має бути закріплено і в інституті права на немайнові блага, втілені у самій особистості.

Новий ЦК України пропонує ширше, глибше та справедливіше правове регулювання цього питання. Поряд із правилом про те, що твір, в якому зображено особу, може бути показаний, розповсюджений лише за її згодою, передбачається можливість відкликання особою згоди на те, щоб твір, у якому зображено особу, був показаний, розповсюджений. Особі, яка позувала за плату, пропонується надати право зажадати припинення публічного показу, відтворення чи розповсюдження твору за умови компенсувати авторові чи іншій особі пов'язаних із цим збитків.

Розповсюдження фотографії особи поза її волею зумовлюється лише необхідністю захисту її інтересів або інтересів інших осіб.Нерідко ми є свідками того, як фото - чи телекамера зненацька застає осіб, які не бажають позувати. Для самозахисту люди затуляють обличчя руками, іноді навіть намагаються розбиту спрямований на них об'єктив. Згадані відносини залишалися поза сферою правового регулювання.

За новим ЦК України, знімання особи на фото -, кіно -, теле -, відео - плівку може здійснюватися лише за її згодою. Особа, яка погодилася знятися на плівку, має право вимагати припинення публічного її показу у тій частині, яка стосується її особистого життя, з компенсацією витрат на демонтаж. І лише необхідність захисту інтересів самої особи, інтересів інших осіб може зумовити розповсюдження фотографії цієї особи поза її волею.

Новий ЦК України серед особистих немайнових прав, не пов'язаних з майновими, визначає й право свободи на індивідуальність, тобто право кожного мати, оберігати і користуватися особливостями, що відрізняють його від інших. немайновий право особа репутація

Формуючись у результаті особливостей психічного складу, певного складу характеру, нахилів, здібностей, релігійної та національної належності, багатьох інших чинників, особа має право бути саме такою, якою вона є. Суспільство має її сприймати саме такою. Розмаїття індивідуальностей - позитивна ознака кожної людської спільноти.

Вільний вибір способів і форми вияву своєї індивідуальності має бути забезпечений за умови, коли це не суперечить законодавству та моральним засадам суспільства. Можуть бути ситуації, коли вияв власної індивідуальності матиме звужений спектр дії, зокрема у випадку встановлення обов'язкових вимог щодо одягу посадових осіб при виконанні ними своїх службових обов'язків. Скажімо, недопустимою є поява у судовому процесі прокурора та судді у невідповідному вбранні.

Важливими духовними нематеріальними благами, які втілені у самій особистості, є честь, гідність та ділова репутація. Ними визначається добре ім'я людини або позитивна репутація організації.

Конституція України проголошує право на честь, гідність та ділову репутацію, встановлюючи необхідність поваги до цих важливих прав.

У сфері охоронних правовідносин правове регулювання здійснюється відповідно до ст.275 ЦК України. Стаття має саме таку назву: "Захист особистого немайнового права".

Цивільне право здатне регулювати особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими, до моменту їхнього порушення. Ці відносини розвиваються і формуються у непорушеному стані у разі, коли поведінка їх суб'єктів відповідає вимогам закону.

Громадяни та організації наділяються зазначеними правами, однак вони мають наділятися і безпосередньо правом на честь, гідність та ділову репутацію. Специфіка полягає в тому, що право на захист являє собою лише одну з правомочностей суб'єктивного цивільного права. Регулювання будь-яких суспільних відносин означає і їхню правову охорону. Необхідно визначити перш за все права та обов'язки, які охороняє ця санкція чи додержання яких забезпечує.

Зміст названого права полягає у юридично забезпеченій можливості вимагати від оточуючих осіб утримуватися від будь-яких дій, які порочать честь, гідність та ділову репутацію.

Зміст термінів "честь", "гідність", "ділова репутація" чинне законодавство не роз'яснює. Що ж стосується цивільно - правової доктрини, то в науці цивільного права честь визначається як певна соціальна оцінка особистості, що формується у процесі суспільного життя, діяльності та спілкування людей чи організацій і спирається на відповідні об'єктивні показники такі, як погляди, вчинки та інші явища суспільного життя [41, с.15].

Гідність - це певна самооцінка особистістю своїх ділових, моральних та інших соціальних якостей. Честь і гідність розглядаються у тісному зв'язку між собою, бо вони ґрунтуються на соціальній оцінці.

Ділова репутація - це суспільна оцінка, яка склалася відносно професійних переваг і недоліків особи (громадянина або організації).

Честь, гідність і ділова репутація - важливі духовні нематеріальні блага, втілені у самій особистості (громадянина чи організації). Вони визначають добре ім'я людини та позитивну репутацію організації. Право на честь і гідність громадян є конституційним.

Розглядаючи наступний інститут права на особисту недоторканність і свободу, охорону життя і здоров'я, слід звернути увагу на те, що він складається із таких немайнових благ, не пов'язаних з майновими, як право громадянина на особисту недоторканність, право громадянина на особисту свободу, право громадянина на життя і охорону здоров'я.

В системі особистих немайнових прав людини і громадянина, не пов'язаних з майновими, важливе місце належить суб'єктивному праву на індивідуальну свободу і особисту недоторканність. Названу правову можливість закріплено в ст. 29 Конституції України, де наголошується, що кожна людина має право на свободу і особисту недоторканність [12, с. 87].

У літературі існують різні підходи до аналізованого конституційного права. Їх можна звести до широкого і вузького розуміння. Так, широке розуміння особистого немайнового права на свободу і особисту недоторканність охоплює такі конституційні можливості, як особисту свободу і безпеку, недоторканність житла, недоторканність особистого і сімейного життя, життя і здоров'я свободи пересування, думки і слова, захисту в суді та інше [43, с. 17].

Вузьке розуміння особистого немайнового права на свободу та особисту недоторканність представлене працями В.Д. Арсентьєва та М.Ю. Рагінського, які включають сюди лише можливості свободи від незаконних та необґрунтованих арештів і затримань [44, с. 25].

В.Е.Гулієв і Ф.М. Рудинський розглядають особисте немайнове право на недоторканність особи як можливості свободи від незаконних і необґрунтованих арештів, особистих обшуків, оглядів та інших примусових заходів з боку державних органів і посадових осіб та свободу від протиправних посягань з боку окремих осіб [60, с.48 ].

А.Ю.Олійник визначає вказане право на свободу і особисту недоторканність як особисте суб'єктивне право українських громадян, яке гарантує їх свободу від протиправних посягань на життя, здоров'я, індивідуальну безпеку з боку кого б то не було, не допускає незаконних і безпідставних дій посадових осіб державних і громадських організацій щодо особистої недоторканності при виконанні ними своїх обов'язків і надає можливість відновлення порушеного права [16, с. 55].

Законне обмеження індивідуальної свободи і особистої недоторканності є гарантією реалізації конституційного права. Воно деталізується кримінально-процесуальним та іншими галузями законодавства, в яких встановлюється вид, міра та порядок законного обмеження свободи та особистої недоторканності [47, с. 87].

В Конституції України закріплюється, що "ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом" (ст.29 КУ) [18, с. 48].

Характерною рисою для кожної людини і громадянина є їх свобода і особиста недоторканність незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.(ст.24 КУ) [29, с. 58].

Право на свободу чи особисту недоторканність є одним з найважливіших прав людини. Воно неодноразово проголошувалося та закріплювалося міжнародним співтовариством у різних міжнародно-правових документах. Зокрема, у Загальній декларації прав людини 1948 р. (ст.3), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р. (ст.9), Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. (ст.5)

Недоторканність - це якість, невід'ємна від особи. Є кілька поглядів на недоторканність особи. Так, І.Є.Фарбер під недоторканністю особи розуміє суб'єктивне право громадянина, що складається з багатьох правомочностей, що забезпечують фізичну (тілесну) та моральну недоторканність людини, свободу її самовизначення.

Л.А.Григорян вважає, що недоторканність особи полягає не тільки в захисті людини від незаконних та необґрунтованих арештів і затримань, але й взагалі від всіляких неправомірних посягань на її свободу, життя, здоров'я, майно, честь, гідність тощо.

Отже, можна сказати, що особиста недоторканність - це забезпечення виявів свободи особи за умови її правомірної поведінки.

Право громадянина на особисту недоторканність розуміється як юридично забезпечена можливість людини розпоряджатися собою без перешкод, на свій власний розсуд і припиняти будь-які протиправні дії, що обмежують особисту свободу. Цьому праву кореспондує обов'язок осіб, що оточують громадянина, не зазіхати на його особистість шляхом фізичного, психологічного, юридичного та іншого впливу, якщо можливість такого впливу прямо не передбачена законом. Нормативну основу для цивільно-правового регулювання недоторканності особистості становить конституційне законодавство України.

У ширшому розумінні "недоторканність" трактується як гарантія від посягань з боку будь-кого [25, с. 18]. Звідси можна зробити висновок, що головний аспект права особи на недоторканність полягає в абсолютному обов'язку кожного не завдавати іншому фізичного болю, не обмежувати його свободи.

Право на особисту недоторканність - це сукупність цивільно-правових норм, які передбачують недопустимість будь-яких посягань на особу з боку будь-кого, за винятком випадків, передбачених законодавством. Особиста (фізична, тілесна) недоторканність виступає в якості об'єкта самостійної правової охорони, так як її порушення може бути не поєднане з нанесенням шкоди життю та здоров'ю.

Так, незаконний обшук, незаконний огляд, отримання зразків для порівняльного дослідження не спричиняють будь-якої шкоди здоров'ю, а тим більше не загрожують життю особи, але порушують його особисту недоторканність. Будь-які незаконні дії державних органів, посадових осіб чи окремих громадян, які обмежують особисту недоторканність людини, кличуть за собою юридичні наслідки, у тому числі цивільно-правові.

У ЦК України міститься загальна заборона щодо будь-яких форм фізичного або психічного тиску на особу. Йдеться, наприклад, про пряму заборону фізичного покарання дітей батьками, опікунами, піклувальниками, вихователями дитячих установ.

Пропонується окрема регламентація питання тілесної недоторканності особи, яка померла.

Особа може за життя, наперед дозволити або заборонити вилучення після її смерті з її ж тіла тканин та органів. Якщо особа не висловила своєї волі щодо можливості такого вилучення, воно може бути здійснене після її смерті лише відповідно до закону.

Проект закону, яким мають регулюватися відносини щодо трансплантації, обговорюється Верховною Радою України. Принциповим положенням цього закону мала би бути заборона комерційної діяльності щодо збирання та збуту тканин та органів людини, можливість вилучення тканин та органів з тіла людини лише у разі беззастережної констатації її смерті, наявність згоди членів її сім'ї, щоб неможливими були випадки на зразок того, звістка про який облетіла увесь світ: коли до потерпілого повернулася свідомість, він виявив, що не має одного ока, кісток ніг, а потім з'ясувалося, що видалено одну нирку.

Право громадянина на особисту свободу - це юридично забезпечена можливість вимагати за судом припинення дій особи, якщо ці дії обмежують особисту свободу громадянина, а саме - свободу переміщення, свободу обирати рід занять і місце проживання та інші.

Згідно зі ст.29 Конституції України людина має право на свободу. Основою цієї норми стало положення Загальної декларації прав людини (1948р.), яке було перенесено у ст.21 Конституції України: "усі люди є вільні" [13, с. 55]. Конституція України і тут виступає нормативною основою, передбачаючи, що громадяни мають право на судовий захист від посягань на особисту свободу.

Досліджуване право належить кожній людині від народження і є одним з найбільших соціальних благ, яке не тільки створює умови, необхідні для всебічного задоволення потреб особи, а й забезпечує демократичний розвиток суспільства.

Під свободою розуміється здатність людини діяти відповідно до своїх інтересів і мети. Право на свободу стосується усіх сфер життя людини, а не лише сфери її приватного життя, тобто це право є всеосяжним.

Право на свободу є не що інше, як сама свобода, тобто можливість здійснювати будь-які правомірні дії. Однак свобода не повинна перетворюватися на свавілля, повинна мати певні межі.

У цьому праві закладено обмеження для свободи інших людей, особливо посадових осіб, які мають можливість застосовувати примус до людей. У нерозривному зв'язку з ним перебуває особиста недоторканність людини, яка поширюється на її життя, здоров'я, честь, гідність тощо.

Ніхто не має права силою або погрозами примушувати людину до будь-яких дій, піддавати її катуванню, обшуку чи завдавати шкоди здоров'ю. Людина вправі сама розпоряджатися власною долею, обирати свій життєвий шлях (укласти шлюб, брати участь у голосуванні, найматися на роботу тощо).

Гарантії свободи особи виступають у формі кримінально-правової заборони будь-яких зворотних дій громадян і посадових осіб. Обмеження цієї свободи допускаються тільки на основі закону та в законних формах, усі заходи примусу мають бути під судовим контролем. Цивілістичний підхід до поняття свободи пов'язаний із дієздатністю фізичної особи. У літературі існує думка, що свобода у повному обсязі належить особі, яка досягла повноліття, тобто 18 років, або була емансипована у зв'язку зі шлюбом. Рівень свободи дітей залежить від їх віку. Недієздатна особа, визнана такою судом, може розглядатися як цілком позбавлена свободи [12, с. 25].

Комплекс цивільно-правових механізмів забезпечує можливість володіти свободою у приватних відносинах (укладати правочини за своєю волею, брати шлюб, користуватися своїми правами).

Закон передбачає певне обмеження зазначених свобод, але це не повинно заважати поступовому досягненню суті права громадянина на особисту свободу.

Природність особистого немайнового права на свободу та особисту недоторканність передбачає його забезпечення державними органами і органами місцевого самоврядування. Право на свободу і особисту недоторканність і раніше, до здобуття Україною незалежності, широко декларувалося і значною мірою останнім часом було забезпечене юридично.

Виходячи із цього, переважна більшість авторів висловлює думку про необхідність скасування правил про реєстрацію, про ліквідацію так званих закритих зон, про скасування інших правил, які суперечать змісту свободи громадянина на переміщення, на вибір роду занять та місця проживання, які містяться у Конституції України та у ЦК України.

ЦК України включає право на сім'ю до природних прав людини. Розуміючи під сім'єю добровільний союз, слід уточнити, що не можна нікого примушувати до створення сім'ї. Право на сім'ю включає право створити сім'ю та право жити у ній, право на вибір форм організації сімейного життя, а також право на вибір осіб, які утворюватимуть сімейний союз. При цьому враховується, що держава надає перевагу саме шлюбній формі організації сімейного життя. Перебування у шлюбі й нині залишається у суспільній свідомості елементом престижу. Шлюб розцінюється як запорука міцності сім'ї, хоча не завжди реально виступає такою запорукою.

Однак у Кодексі зроблено спробу вирішити питання стосовно правомірності існування конкубінату (позашлюбне співжиття). Особливістю такого позашлюбного співжиття є тривалість, відкритість, відсутність формальних перешкод до реєстрації шлюбу та відсутність державної реєстрації. При цьому мається на меті надати особі можливість обирати форму організації свого особистого життя.

Сім'я це добровільний союз, нікого не можна примушувати до створення сім'ї чи тримати в ній всупереч його волі. Сім'я була й залишається природним та основним осередком суспільства. Право дитини на сімейне життя передбачає ст.16 Конвенції про права дитини (1959р.).

Отже, право на сім'ю у розумінні права жити у сім'ї має кожний з моменту народження. Що стосується права на створення сім'ї, то це право - категорія вікова, звідси робиться висновок про те, що створити сім'ю може і 14-річна особа, однак, за загальними правилами, зареєструвати шлюб вона зможе лише після досягнення шлюбного віку. Виняток має місце у разі вагітності або народження дитини особами, які не досягли шлюбного віку. В такому разі шлюб може бути укладений раніше досягнення відповідного віку , при цьому мінімальна вікова межа не встановлюється.

Таким чином, чинне законодавство закріплює основні риси, що характерні для особистого немайнового права на свободу і особисту недоторканність людини і громадянина. Сьогодні лише стоїть питання про необхідність приведення у відповідність з Конституцією України національного цивільного законодавства. Удосконалення теоретичного, юридичного змісту та практики застосування конституційного права на свободу і особисту недоторканність дозволить зміцнити законність та не допустити порушень основного права людини, що стосується її індивідуальної свободи та особистої недоторканності.

Право громадянина на життя та охорону здоров'я традиційно визначається як юридично забезпечена можливість вимагати за судом припинення дій будь-яких осіб, якщо вони погрожують здоров'ю або життю громадянина.

Серед всіх прав людини та громадянина пріоритетне місце займає саме право на життя та охорону здоров'я, яке закріплене в Конституції України як невід'ємне право кожної людини.(ст.27 Конституції України) Законодавство у рівній мірі охороняє життя та здоров'я молодого юнака і безнадійно хворого старця, видатної особи, героя чи негідника або завзятого злочинця.

З якого моменту починається життя? З якого моменту слід вести відлік права людини на життя? Від народження чи, можливо, ще від лона матері?

У діючому законодавстві існує думка, що початок життя людини починається з моменту фізіологічних пологів. Однак, дедалі більшість науковців, громадських діячів схиляються до другої точки зору: матір виношує не "плід", а саме дитину, на яку має поширюватися заповідь "не убий".

Основи законодавства України про охорону здоров'я надають вагітній жінці не обмежене нічим право самій вирішувати питання про штучне переривання вагітності, якщо від зачаття минуло не більше 12 тижнів.

Категорії "життя" та "здоров'я" взаємопов'язані. Законодавчого визначення поняття немає. Можна сказати, що життя - це фізичне, духовне та соціальне функціонування людини як комплексного біопсихосоціального організму.

Існує законодавче поняття здоров'я як стану цілковитого фізичного та соціального благополуччя і не пов'язується лише з відсутністю хвороб. Основи законодавства про охорону здоров'я відтворили в цьому питанні положення Всесвітньої організації охорони здоров'я [23, с.88 ].

Конституція України у статті 49 визначає право особи на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Держава, яка проголошує таке право, бере на себе обов'язок забезпечити здоров'я своїх громадян, особливо на момент народження, а потім, звичайно, й обов'язок його охороняти. Право кожного на життя, проголошене Конституцією України, має бути не лише декларовано, а й реалізовано.

ЦК України містить цілий ряд новел, пов'язаних із правом громадян на життя і здоров'я, серед них деякі слід назвати. Так, відлік права людини на життя пропонується вести від лона матері, тобто захищати право на життя зачатої дитини. Україна, таким чином, може стати однією з перших держав, де початком життя законодавчо визнаватиметься момент зачаття.

Пропонується законодавчо вирішити проблему евтаназії (задоволення прохання особи про припинення її життя іншою особою забороняється). Відповідно доданого положення той, хто таке прохання задовольняє, має вважатися вбивцею з усіма наслідками, які передбачені кримінальним законодавством.

На відміну від Основ законодавства про охорону здоров'я, згідно з якими стерилізація здійснюється за бажанням особи або за її згодою, у ЦК України йдеться про те, що стерилізація проводиться за бажанням повнолітньої особи, а стерилізацію недієздатної особи за медико-соціальними показаннями може бути здійснено за згодою опікуна.

Стаття 49 Конституції України визначає право особи на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Суб'єктивне цивільне право на охорону здоров'я включає також право громадянина на отримання медичної допомоги. Чинні норми цивільного права можуть бути застосовані практично вже після того, як шкоду здоров'ю вже заподіяно. Тому доповнення цивільного законодавства зазначеним особистим немайновим правом мало б важливе попереджувальне значення.

У ЦК України є ряд статей, що стосуються реалізації особою права на здоров'я. Взаємно доповнюючи одна одну, вони створюють комплексний механізм регулювання вказаної сфери суспільних відносин. Зрозуміло, поняття "право на здоров'я" ширше за змістом, ніж "право на охорону здоров'я". Проголошуючи таке право, держава зобов'язується забезпечити здоров'я своїх громадян та обов'язок охороняти його. Новий Цивільний кодекс України пропонує докладну регламентацію змісту цього права. Головна ідея відповідної норми Кодексу полягає в тому, що боротьба за життя людини має тривати до кінця. Водночас, оскільки йдеться про право особи, надання їй медичної допомоги має залежати від її волі, якщо, звичайно, свою усвідомлену волю вона може висловити.

ЦК України пропонує регламентацію змісту права на надання медичної допомоги; допускає можливість пасивної евтаназії (надання медичної допомоги, якщо повнолітня особа цього бажає, а також припинення надання медичної допомоги, якщо вона цього вимагає); встановлює право кожної повнолітньої особи бути інформованою про стан свого здоров'я; передбачає право родичів особи, яка померла, бути присутніми при дослідженні причин її смерті. Кодекс передбачає і право особи на таємницю про стан здоров'я, факт звернення за медичною допомогою, таємницю діагнозу, а також відомостей, одержаних під час медичного обстеження, та ряд інших новел.

Значний резонанс матиме норма, яка передбачає право родичів особи, яка померла, бути присутніми самим або уповноважити інших осіб на присутність при дослідженні причин її смерті. Це особливо актуально, якщо смерть настала раптово в лікувальному закладі, за наявності підозри у наданні некваліфікованої чи ненаданні медичної допомоги, або у місцях позбавлення волі чи у військових частинах, оскільки службові особи у таких випадках часто намагаються приховати справжні причини того, що сталося, або уникнути відповідальності.

Серед соціальних цінностей життя людини найважливішою є природна цінність. В юридичній літературі існують два підходи до розуміння її суті. Перший розкриває ст.6 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, відповідно до якої ніхто добровільно не може бути позбавлений життя. Другий підхід зводиться до того, що, як зазначав А.І.Денисов, право людини на життя доцільно тлумачити як її право на умови життя (квартира, їжа, безпечне навколишнє природне середовище, охорона здоров'я тощо) [24, с. 55].

На думку В.Є.Гулієва і Ф.М.Рудинського, треба вести мову не про право людини на життя, а її право на достатній життєвий рівень [52, с. 88].

Це викликає заперечення і сумніви, однак право на безпечне довкілля є важливою гарантією здійснення особою свого головного природного права - права на життя. Під довкіллям, за ЦК України, розуміється не лише природа, а й усе те, що оточує особу на роботі, вдома та поза ними, все те, що має створювати для неї безпечні, сприятливі умови проживання, праці, навчання, побуту тощо, тобто забезпечити їй гідне людини життя.

Порушення цього права, на жаль, зустрічається дуже часто: тротуари з вибоїнами, за які можна зачепитися і впасти, антисанітарія у дворах будинків, радіоактивне випромінювання від будматеріалів, які було виготовлено із забрудненого піску, недостатня звукоізоляція стін жилих будинків і багато, багато іншого. Це право означає забезпечену законом можливість користуватися здоровою для життя навколишнім середовищем (дихати свіжим атмосферним повітрям, пити чисту воду, плавати у чистих водоймах та ін.).

Сприятливість навколишнього природного середовища доцільно вважати однією із змістовних ознак права на безпечне для життя і здоров'я довкілля.

Найважливіше положення щодо екологічних прав людини знайшло своє закріплення у Конституції України (ст.50), в якій передбачається право кожного на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування шкоди, заподіяної порушенням цього права, підняло його на найвищий рівень у системі основних екологічних прав громадян. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена. В еколого-правовій літературі це право дістало назву "право громадян на екологічну безпеку" [56, с. 25].

Конституційний обов'язок кожної людини не заподіювати шкоди природі та відшкодовувати завдані нею збитки передбачений ст.66 Конституцій України. А ст.16 Конституції України встановлює, що обов'язком держави є забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи та збереження генофонду України.

Згідно Конституції України право на безпечне довкілля належить до невідчужуваних, непорушних прав людини, яке можна назвати особистим немайновим правом, не пов'язаним з майновим. Безпечне довкілля має насамперед характеризуватися сприятливістю для здоров'я і життя особи. З цього можна зробити висновки, що оздоровлення, реабілітація довкілля - актуальне завдання для будь-якої держави, у тому числі й для України, яка зазнала екологічного лиха внаслідок Чорнобильської аварії та надзвичайних екологічних ситуацій, що справляє негативний вплив на життя і здоров'я громадян.

Все це дозволяє говорити про доцільність здійснення системи профілактичних заходів, спрямованих на забезпечення сталого (чистого, незабрудненого) навколишнього природного середовища як передумови реалізації права громадян на безпечне довкілля.

Неповторним, різноманітним і самобутнім є за своїм змістом особисте життя громадян. Недоторканність особистого життя людини - один з найважливіших елементів її свободи.Надаючи право на таку свободу, закон повинен створити юридичні перешкоди для будь-якого вторгнення у заборонену сферу особистого життя. Проте особисте життя не можна повністю відокремити від суспільного, тому слід скоріше говорити про ту сферу, де відбувається зіткнення цих двох сфер.

У сучасній юридичній науці, літературі, як і в чинному законодавстві відсутнє єдине розуміння права на недоторканність особистого життя, як немає і чіткого визначення поняття особистого життя. Одні фахівці в галузі прав людини (наприклад, Д.Гомьєн, Д.Харріс і Л.Зваак) виходять з того, що право на недоторканність особистого життя прямо пов'язане з правом на свободу та правом на справедливий судовий розгляд [17, с. 14].

Інші ж (наприклад, Ф.Люшер) включають й право на повагу до особистого життя, право володіти собою, право на таємницю цього життя і таємницю кореспонденції, право на захист особи і право на повагу до особистого статусу [28, с. 58].

Загальним в усіх дослідженнях є те, що право на недоторканність особистого життя є складним правовим інститутом і утворюється з окремих правомочностей індивіда.За Конституцією України (ст.32) особисте життя громадян охороняється законом. Щодо цивільного законодавства, то місце інституту права на недоторканність особистого життя громадян структурно не визначено. Відповідні сторони особистого життя захищаються нормами сімейного, адміністративного, кримінального та іншими галузями права. Так, відповідальність за порушення таємниці усиновлення, листування, недоторканності житла встановлено Кримінальним кодексом України.

У цивільному законодавстві практично немає регулюючих та охоронних норм інституту права на недоторканність особистого життя.

Особисте життя у новому ЦК України розуміється як поведінка фізичної особи за межами її роботи, громадської діяльності та навчання. "Особа сама визначає своє особисте життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб", - таке загальне положення правової норми вважається достатнім і не потребує детальної регламентації.

Згідно з чинним ЦК України забороняється поширювати про особу неправдиві ганебні відомості та інформацію, що викладена неправдиво, чим завдається шкода інтересам цієї особи. При цьому не забороняється розголошувати правдиві відомості, зокрема ті, що стосуються особистого життя особи.

У ЦК України розширено зміст поняття зазначеного права. Особа захищається від поширення навіть правдивих відомостей, які стосуються її особистого життя, з можливістю настання відповідних правових санкцій. Кодекс містить і ряд інших норм, метою яких є охорона особистих інтересів особи, які можуть виходити за межі її особистого життя.

Що стосується чинних норм різних галузей законодавства щодо захисту особистого життя, то вони не мають достатнього впливу на регулюючі відносини. Інститут права на недоторканність його особистого життя включає право громадян на таємницю особистого життя, право громадян на таємницю особистого спілкування, право на особисту документацію, право громадян на недоторканність житла.

Право громадянина на таємницю особистого життя слід розуміти як юридично забезпечену можливість вимагати від оточуючих не розголошувати відомості, які стали їм відомі з будь-яких джерел або обставини, що стосуються особистого життя громадянина. Отже, кожен зобов'язаний не розголошувати відомості з особистого життя іншої людини.

Нині законом встановлено таємницю усиновлення, лікарську таємницю, таємницю нотаріальних дій, таємницю операцій ощадних банків, адвокатську таємницю, таємницю слідчих дій.

Проте у повному обсязі це право у цивільному законодавстві ще не закріплено. Визначено лише правовий режим певних відомостей про особисте життя окремих осіб. Немає в цивільному законодавстві також специфічних заходів захисту права громадянина на таємницю особистого життя, так само і цивільних санкцій до правопорушника.

З метою запобігання злочину, з'ясування істини під час розслідування кримінальної справи і якщо іншими способами одержати інформацію неможливо, суд може встановити винятки, передбачені законом.

Право громадян на таємницю особистого спілкування означає, що жоден поза волею правомочної особи не може ознайомитися з листуванням, телефонними розмовами, телеграфними повідомленнями.

Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом з метою запобігти злочинові, з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

Цивільне законодавство повинно детально конкретизувати ст.54 Конституції України про охорону таємниці листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень. Пропонується розуміти під об'єктом таємниці спілкування не лише зміст листів, розмов і повідомлень, а й самий факт, час та суб'єктів спілкування.

Право на особисту документацію дає можливість громадянину перешкодити третім особам доступ до особистої документації. У ЦК України йдеться про правову охорону особистих паперів - документів, фотографій, щоденників тощо.

Обов'язок оточуючих - утримуватися від отримання інформації, яка міститься в особистій документації особи. Це право дає людині свободу у створенні, накопиченні і веденні особистих документів.

Інформацію, яка міститься в особистій документації, можна отримати лише за згодою самого громадянина, за винятком випадків, передбачених законом.

Цивільне законодавство потребує внесення загальної норми щодо особистої документації для закріплення суб'єктивного права громадянина мати свободу у створенні, накопиченні, веденні і розпорядженні своєю особистою документацією на свій власний розсуд. Слід виключити можливість будь-якого втручання третіх осіб поза волею громадянина, крім випадків, прямо зазначених у законі.

Що стосується авторського права на листи, нотатки, щоденники, помітки та інше, то необхідно відрізняти його від права громадянина на особисту документацію. Слід пам'ятати, що авторське право лише визнає громадянина автором твору, забороняючи третім особам публікувати, відтворювати або розповсюджувати твори, що містяться в документах, але не встановлює заборони для третіх осіб знайомитися із змістом самого твору (листа, щоденника тощо).

ЦК України регулює ці відносини докладніше. Телеграми, листи проголошуються власністю адресата. Їх можна обнародувати лише за згодою автора та адресата. У разі , якщо вони містять інформацію, що стосується особистого життя третьої особи, то потрібна згода і цієї особи на її поширення.

У Кодексі є положення, згідно з якими кореспонденція, що стосується особи, може бути долучена до судової справи (але не публічно оголошена) лише у разі, якщо в ній містяться докази, що мають значення для розв'язання справи.

Право громадян на недоторканність житла розуміється к особисте немайнове право, згідно з яким правомочна особа може діяти у своєму житлі (помешканні) на свій власний розсуд і перешкоджати будь-яким особам вторгнення у нього поза волею осіб, які в ньому проживають, крім випадків, прямо передбачених у законі.

Конституція України в ст.30 гарантує, що ніхто не має права увійти до житла проти волі осіб, які проживають у ньому, без вмотивованого рішення.

Здійснення зазначеного права має відповідати положенням ЦК України, які встановлюють правила здійснення цивільних прав. Цивільно-правовий аспект такої недоторканності полягає не лише в тому, що ніхто не може зайти у житло без волі особи, а й у тому, що особа не може бути виселена з нього, за винятком тих деяких випадків, які передбачені законодавством (обшук за постановою слідчого, контроль за газовим обладнанням тощо).

Праву на недоторканність житла кореспондує обов'язок третіх осіб не втручатися у сферу вияву індивідуальних форм життєдіяльності особи в її житлі. Тобто ніхто не має права вказувати громадянинові, як саме організовувати свій побут, як поводитися у своєму житлі.

Новий ЦК України значну увагу приділяє багатьом іншим видам немайнових прав фізичних осіб. Так, важливе значення для кожної особи має право на місце проживання. Йдеться не про право на вибір місця проживання, а саме про право мати таке місце. Становище наших громадян без визначеного місця проживання далеко трагічне. Запис у Цивільному кодексі України згаданого права змусить державу активніше шукати вихід із ситуації, організовуючи для таких людей бодай місця для ночівлі.

ЦК України також передбачає надання особі права на вибір роду занять.

Докладно регламентується право особи на пересування, згідно з яким фізична особа має як право на пересування у межах держави, так і право залишити Україну і згодом безперешкодно повернутися до неї.

Висновки до розділу 1

При дослідженні теми, зазначеної в розділі 1 було встановлено наступне.

Особливість особистих немайнових прав, не пов'язаних з майновими, полягає в тому, що законодавство забезпечує їх правове регулювання комплексно, за допомогою різних галузей права.

Поява у ЦК України правових норм, що регулюють особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими, зумовлена тим, що, по-перше, ці правові норми не могли бути віднесені до жодної із спеціальних галузей права у зв'язку з відсутністю специфічних для цих галузей ознак. По-друге, слід зазначити, що поява цивільного права відбувалася на ґрунті приватного права, яке охоплювало всі випадки захисту інтересів особистості, що існували на тому чи іншому етапі розвитку цього права. По-третє, адміністративно-правовий і кримінально-правовий захист, що існував раніше, не міг забезпечити охорону інтересів особистості всебічно і повністю.

Лише в окремих випадках і у порядку, передбаченому законом, особисті немайнові права можуть захищатися іншими громадянами. Наприклад, на вимогу заінтересованих осіб допускається захист честі та гідності громадянина і після його смерті.

Переважна більшість дослідників цивільного права визначає особисті немайнові відносини як такі, що не пов'язані безпосередньо з майновими відносинами, які виникають з приводу немайнових благ невіддільних від конкретної особи і в яких відбувається індивідуалізація особистості.

Отже, суб'єктивне особисте немайнове право, не пов'язане з майновим - це право громадянина на вільне визначення своєї поведінки в індивідуальній життєдіяльності, що виключає будь-яке вторгнення інших осіб, крім випадків, прямо передбачених цивільним законодавством. Це поняття є загальним, оскільки, як не існує абстрактного майнового права, так немає і особистого немайнового права, не пов'язаного з майновим, "в цілому".

Таким чином, управомочена особа виступає носієм свободи як щодо своїх власних дій, так і свободи від стороннього втручання, а суб'єктивне особисте немайнове цивільне право, не пов'язане з майновим, являє собою право на свободу визначення своєї поведінки в індивідуальній життєдіяльності на власний розсуд, яке виключає можливість будь-якого втручання з боку інших осіб, крім випадків, прямо передбачених законом.

Цивільне право здатне регулювати особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими, до моменту їхнього порушення. Ці відносини розвиваються і формуються у непорушеному стані у разі, коли поведінка їх суб'єктів відповідає вимогам закону.

Таким чином, чинне законодавство закріплює основні риси, що характерні для особистого немайнового права на свободу і особисту недоторканність людини і громадянина. Сьогодні лише стоїть питання про необхідність приведення у відповідність з Конституцією України національного цивільного законодавства. Удосконалення теоретичного, юридичного змісту та практики застосування конституційного права на свободу і особисту недоторканність дозволить зміцнити законність та не допустити порушень основного права людини, що стосується її індивідуальної свободи та особистої недоторканності.

Розділ 2. Цивільно-правовий захист особистих немайнових прав фізичної особи

2.1 Сутність та особливості цивільно-правового захисту особистих немайнових прав, не пов'язаних з майновими

Множинність особистих немайнових інтересів громадян та організацій, не пов'язаних з майновими, породжує розмаїття цивільно-правових форм їх регулювання. Відповідно до цього охорона особистих немайнових прав, не пов'язаних з майновими, повинна здійснюватися шляхом визнання за суб'єктами окремих видів таких особистих немайнових прав з притаманними їм специфічними засобами захисту.

Закріплення та регулювання особистих немайнових прав ставить питання і про їх ефективний захист. У науковій літературі розглядаються поняття правового захисту порівняно з правовою охороною. Це питання було й залишається дискусійним. На думку деяких авторів, немає потреби розрізняти ці поняття, а інші вважають за доцільне віднести термін "охорона" лише до заходів, що їх застосовують до порушеного права, а термін "захист" вживати щодо заходів, які застосовуються вже після правопорушення. Існує й позиція, згідно з якою регулювання особистих немайнових відносин побудовано як захист особистих благ.

Л.О. Красавчиков вважає, що охорона особистого життя за своєю структурою поділяється на три ланки: регулятивну, забезпечувальну та захисну. Захист у даному випадку розглядається як окремий вид охорони і використовується у разі наявного правопорушення. Охорона є видом щодо категорії правового регулювання в цілому. Заходи захисту та відповідальності становлять суть захисної ланки [29, с. 88].

З.В.Ромовська звертає увагу на взаємозумовленість категорій правового захисту і правової охорони, але не визнає їх тотожності. Правова охорона, на її думку, включає в себе систему різних юридичних заходів з метою вберегти право від можливого порушення. Отже, можливість захисту суб'єктивного права і конкретне здійснення захисту є одним із засобів правової охорони. Суть правового захисту полягає у тому, що він є реалізацією обраного правозастосовчим органом заходу державного примусу. Своїм конкретним застосуванням примусові заходи припиняють порушення суб'єктивного права, забезпечують необхідні умови для його здійснення, поновлюють порушене право або тим чи іншим способом усувають наслідки його порушення [6, с. 88].

Межі здійснення особистих немайнових прав, не пов'язаних з майновими визначаються законом, а саме діючим ЦК України. При здійсненні своїх особистих прав громадяни та організації повинні додержуватися законів і не перечити, не протидіяти самому призначенню цих прав. Правомочна особа в межах, які встановлені законом, на свій власний розсуд використовує особисті блага. У той же час, закон при визначені границь здійснення конкретних особистих немайнових прав часто-густо регламентує не самі межі можливої поведінки правомочної особи, а встановлює границі втручання сторонніх осіб в особисту сферу життя іншої особи.

Особисті немайнові права, не пов'язані з майновими, як і інші абсолютні права, існують незалежно від їх порушення. При порушенні ж цих прав між правомочною особою і правопорушником виникають відносні правовідносини охоронного характеру.

Оскільки, ці права виникають з приводу особистих немайнових благ, не пов'язаних з майновими, вони, в основному, захищаються способами, які не мають за ціль поновлення майнової сфери потерпілого, однак у ряді випадків, зачіпають і майнову сферу. Так, це є характерним при відшкодуванні збитків, завданих здоров'ю, або при відшкодуванні моральної шкоди.

Відповідно до чинного ЦК України способами захисту цивільних прав, у тому числі й особистих немайнових прав, не пов'язаних з майновими, можуть бути:

1) визнання цих прав;

2) відновлення становища, яке існувало до порушення права і припинення дій, які порушують це право;

3) припинення чи зміна правовідношення;

4) відшкодування завданих збитків;

5) компенсація моральної (немайнової) шкоди.

Вибір конкретного способу захисту залежить від виду порушеного особистого немайнового права і характеру наслідків цього правопорушення. Отже, для захисту особистого немайнового права, не пов'язаного з майновим, суд може вибрати визнання порушеного права, якщо належність останнього конкретній особі береться під сумнів; припинення дій, які порушують дане право; відновлення порушеного права і т.д.

Однак, у доктрині сучасного цивільного права існує думка про те, що майнові санкції не можуть охороняти особисті немайнові права, не пов'язані з майновими, належним чином. Враховуючи характер немайнових прав, не пов'язаних з майновими, відповідальність за їх порушення повинна мати переважно немайновий зміст.

У ЦК України, у якому міститься розгорнута регламентація особистих немайнових прав, не пов'язаних з майновими, передбачається, що ці абсолютні й невідчужувані права, які є виявом свободи і недоторканності особи, у разі їх порушення захищаються за допомогою всіх доступних для цивільного права способів. "Набір" цих способів, що застосовуються залежно від виду та характеру порушення вказаних прав, є досить повним. Це можуть бути не лише позови про спростування відомостей, що не відповідають дійсності (наприклад, у випадках порушення честі, гідності й ділової репутації фізичної та юридичної особи), а й позови про зняття обмежень (наприклад, у разі порушення права фізичної особи вільно обирати місце проживання або незаконного її затримання чи арешту), а також інші позови, у тому числі й превентивні, спрямовані на попередження можливих порушень. Зрозуміло, що при порушенні згаданих прав не виключається, а, навіть, залишається одним із розповсюджених способів захисту - подання позовів про відшкодування майнової чи моральної шкоди [11, с. 58].

Відшкодування моральної (немайнової) шкоди як цивільно-правовий спосіб захисту з'явилося в нашій правовій системі порівняно недавно, у зв'язку з новітністю зазначених норм права та незначної за обсягом судової практики виникає багато питань щодо їх застосування.

Отже, через відсутність достатнього досвіду вирішення зазначених питань виникають великі труднощі під час встановлення самого факту настання моральної шкоди. Однак, встановлене законом право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян та законних інтересів юридичних осіб. Тому при судовому розгляді цивільних справ, у яких позивачами пред'явлений позов про відшкодування моральної шкоди, необхідно своєчасно, у повній відповідності із законом вирішувати такі питання.

Спори про відшкодування заподіяної фізичній чи юридичній особі моральної (немайнової) шкоди розглядаються у випадках, коли право на її відшкодування передбачено спеціальним законом, зокрема: чинним ЦК України, який називає компенсацію моральної шкоди серед способів захисту цивільних прав, відповідні статті ЦК України, які надають право особі вимагати відшкодування немайнової шкоди у випадках посягання на честь, гідність чи ділову репутацію, регулюють загальний порядок відшкодування моральної шкоди та ст. 49 Закону України "Про інформацію" від 2 жовтня 1992 р.

При вирішенні таких справ суди також керуються постановою Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" від 31 березня 1995 р. № 4 [22, с. 56].

Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства, моральна шкода може полягати, зокрема:

1) у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації;

2) у моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я;

3) у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом;

4) у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя;

5) у порушенні інших особистих немайнових прав, не пов'язаних з майновими;

6) у порушенні стосунків з оточуючими людьми;

7) при настанні інших негативних наслідків.

Так, законодавець один з наслідків заподіяння потерпілому моральної шкоди шляхом фізичного або психічного впливу вбачає у позбавленні його можливостей реалізації своїх бажань. Що ж являє собою поняття "бажання" стосовно до заподіяної моральної шкоди? У Великій радянській енциклопедії зазначено, що бажання - це "одна з важливих ланок у розвитку вольового процесу. На відміну від потягу бажання виражає наявність більш або менш чіткого уявлення про предмет, на який воно спрямоване. Хоч бажання, звичайно, ще далеке від дії, наявність його нібито підказує мету дії, допомагає усвідомити дію, стимулює до дії. Виникає бажання під впливом різноманітних зовнішніх впливів на людину і виражає нерозривний зв'язок його з навколишньою дійсністю" [13, с. 54].

При встановленні заподіяної потерпілому ушкодженням здоров'я моральної шкоди, треба враховувати лише те бажання, яке він мав можливість реалізувати і для досягнення якого доклав певних зусиль та здійснив певні дії, що, однак, не дозволили досягти бажаного результату через ушкодження здоров'я.

Таке бажання повинно мати для потерпілого життєво важливе значення, істотно змінювати спосіб життя або соціальне становище цієї особи відповідно до її особистих інтересів.Бажання має бути реальним, а не абстрактним, очікуваним, тобто таким, яке виношувалось потерпілим у його мріях, однак було нездійсненним або потребувало створення для його реалізації ситуацій, які могли як виникнути, так і не виникнути. Тобто бажання повинно мати реальний зв'язок з навколишньою дійсністю і можливостями потерпілого.

При підході до розглядуваного питання треба також враховувати можливість заміни одного бажання іншим внаслідок зміни ціннісних орієнтацій та життєвих установок.

У ході вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням моральної шкоди, постає питання про її наявність у разі смерті потерпілого від ушкодження здоров'я. Якщо виходити з загальнолюдських цінностей, то треба визнати, що для сім'ї та родичів потерпілого смерть близької людини є непоправною втратою, яка супроводжується настанням для них моральних страждань та інших негативних наслідків морального характеру.

Відповідно до нового ЦК України та інших норм законодавства, заподіяна моральна шкода відшкодовується особі, права якої були порушені діями чи бездіяльністю інших осіб. При цьому, близькі родичі особи, якій заподіяно моральну шкоду, права на відшкодування такої шкоди не мають, крім випадків, коли такими діями безпосередньо були порушені і їх права.

Особа (фізична чи юридична) звільняється від відповідальності по відшкодуванню моральної шкоди, якщо доведе, що вона заподіяна не з її вини.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає в межах заявлених вимог залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних і фізичних страждань, з урахуванням в кожному конкретному випадку ступеня вини відповідача та інших обставин. Зокрема, враховується характер і тривалість страждань, стан здоров'я потерпілого, тяжкість завданої травми, наслідки тілесних ушкоджень, істотність вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації (останнє залежить від характеру діяльності потерпілого, посади), часу і зусиль, необхідних для відновлення попереднього стану, наміру, з яким діяв заподіювач шкоди тощо.

Якщо законодавством встановлені межі відшкодування моральної шкоди, суд визначає її розмір з урахуванням цих меж. У разі заподіяння особі моральної (немайнової) шкоди діями кількох осіб, розмір відшкодування визначається з урахуванням ступеня вини кожної з них. А на осіб, які заподіяли моральну шкоду спільно (взаємопов'язаними сукупними діями або діями з єдиним наміром), покладається солідарна відповідальність по її відшкодуванню.

...