Правове регулювання особистих немайнових прав фізичної особи за законодавством України

При заподіянні особі моральної (немайнової) шкоди, обов'язок по її відшкодуванню покладається на винних осіб незалежно від того, чи була заподіяна потерпілому майнова шкода та чи відшкодована вона.

Питання відшкодування особі моральної шкоди, ще недостатньо досліджені. Відповідальність же за це взагалі є новою нормою у законодавстві України. Чинне законодавство про відшкодування моральної шкоди, на мою думку, не може бути визнане досконалим. Численність норм, розпорошених по різним законодавчим актам, не тільки не сприяє єдиному застосуванню даного інституту права, але й породжує різночитання і колізії в правозастосовчій практиці.

Спроба вирішити цю проблему зроблена в новому ЦК України. Реальність немайнової шкоди в кожному конкретному випадку встановлюється судом. І право на відшкодування такої дійсної шкоди не може залежати від того, яким саме правопорушенням вона завдана і чи зазначені якість конкретні обставини в тому чи іншому нормативному документі.

У ст.1167 ЦК України врегульований порядок визначення компенсації за моральну шкоду. Згідно ч.ч.1, 2 цієї статті компенсація визначається судом залежно від характеру завданих фізичних і душевних страждань потерпілому, оскільки вони є основним критерієм самого поняття моральної шкоди.

Крім цього, душевні і фізичні страждання, як правило, викликають певні негативні зміни в житті потерпілого, певні наслідки, наприклад, неможливість нормально спілкуватися з оточуючими, неможливість реалізації своїх життєвих звичок, втрату творчого натхнення, втрати можливості зробити кар'єру та ін. Ці наслідки є, власне, немайновими втратами, і вони обов'язково мають бути враховані при визначенні розміру компенсації за моральну шкоду.

Слід пам'ятати, що у більшості випадків навіть сам потерпілий не відразу усвідомлює ступінь і глибину заподіяних йому кривд і лише з часом відчуває, які негативні наслідки спричинило конкретне порушення його права.

Поява норми про відшкодування моральної шкоди має надзвичайне значення, оскільки саме така шкода, як правило, є наслідком будь-якого правопорушення, що посягає на особистість.

Немайнові права, не пов'язані з майновими, практично неможливо відновити у випадках їх порушення, тому компенсація моральної шкоди є чи не єдиним реальним способом їх захисту. З вищевказаного випливає, що найважливішим напрямком удосконалення захисту особистих немайнових прав, не пов'язаних з майновими, є розширення кола саме немайнових санкцій за їх порушення. Що стосується грошового штрафу, то він має застосовуватися лише тоді, коли немайнові санкції неспроможні стимулювати поведінку суб'єктів (наприклад, у разі порушення таємниці особистого спілкування між громадянами) [14, с. 54].

Автори пропонують стягувати грошовий штраф у прибуток держави, а не на користь потерпілого. Це пояснюється тим, що штрафні санкції здатні виконувати не відновлюючу, а лише превентивну функцію.

Прогнозується, що припинення дій, які порушують особисті немайнові права, не пов'язані з майновими, буде загальним засобом захисту всіх особистих немайнових прав. Цьому сприятиме також здійснення порушником дій, що були б спрямовані на відновлення порушеного права.

Враховуючи, що неврегульованість цивільним правом багатьох особистих немайнових прав, не пов'язаних з майновими, призводить сьогодні і до відсутності санкцій, спрямованих як на запобігання правопорушенням, так і на ефективний захист порушених прав, наукова література пропонує закріпити у законі перш за все загальне право особи на усунення порушення будь-якого особистого немайнового права у судовому порядку.

Крім того, обговорюється можливість застосування у цій сфері такої форми відповідальності, як громадська догана, громадський осуд, публічне вибачення винного правопорушника, стягнення штрафу, звільнення з посади, або заборона обіймати відповідні посади.

Стаття 55 Конституції України проголошує: "Права і свободи людини і громадянина захищаються судом" [6, с. 22]. Будь-яка заінтересована особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відповідно до ст.4 ЦПК України.

Реалізація права на захист здійснюється особою шляхом оскарження неправомірних дій, у результаті яких було порушено її права та свободи, в судовому порядку, а також звернення до уповноваженого Верховної Ради України з прав людини чи звернення за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ та до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, у разі використання всіх інших можливих національних засобів правового захисту.

Право кожної особи звернутися до суду за захистом свого особистого чи майнового права або інтересу, закріплено в ч.1 ст.16 ЦК України. Право на захист особа здійснює на свій власний розсуд, що зазначено в ст.20 ЦК України. Особисті немайнові права, не пов'язані з майновими, які названо у ЦК України, на думку законодавців, не залишаються декларацією завдяки ефективним засобам їх захисту. Крім загальних засобів захисту, відомих цивільному законодавству протягом багатьох років, таких, як можливість особи, яка постраждала у разі порушення особистих немайнових прав, не пов'язаних з майновими, вимагати відшкодування збитків та компенсації за моральну шкоду, проект передбачає ряд нових.

По-перше, порушник зобов'язаний негайно вчинити дії, які необхідні для поновлення права. Невиконання ним цього додаткового обов'язку може бути підставою для вжиття за рішенням суду примусових заходів такого поновлення.

По-друге, пропонується нова для цивільного права міра відповідальності, яку нині передбачає адміністративне і кримінальне право, - громадська догана. Вона може бути винесена особі (фізичній або юридичній), з вини якої відбулося порушення особистого немайнового права і яка не вжила своєчасно заходів для усунення цього порушення.

По-третє, способом захисту інтересів особи, про яку поширили неправдиву інформацію, є її спростування. Тобто, у ЦК України прямо передбачено презумпцію неправдивості негативної інформації, яка поширена про особу.

Крім того, запровадження введення такої санкції, як заборона випуску у світ газети чи книги, в яких міститься неправдива інформація, у зв'язку з чим порушуються особисті немайнові права, а також вилучення та знищення всього тиражу.

Усі названі санкції є мірою цивільної відповідальності, яка може бути як майнового, так і немайнового характеру, у разі порушення особистого немайнового права, не пов'язаного з майновим.

Такі положення, на нашу думку, сприятимуть гуманізації відносин людей, усвідомленню того, що кожна людина, її життя, здоров'я, гідність є найбільшими цінностями в суспільстві, сприятимуть переглядові багатьма посадовими особами і пересічними громадянами їхнього ставлення до інших людей і водночас, що дуже важливо, до себе, утвердженню самоповаги і поваги до інших.

Норми ЦК України щодо захисту особистих немайнових прав, не пов'язаних з майновими, неодмінно підніматимуть відносини між людьми у нашій державі до рівня загальноєвропейських стандартів захисту прав людини.

2.2 Поняття та зміст цивільно-правового захисту честі, гідності та ділової репутації

Питання про честь, гідність та ділову репутацію був і вважається одним з найважливіших питань. Ці категорії визначають відношення до людини як до вищої суспільної цінності.

Право на захист честі, гідності та ділової репутації є особистим невід'ємним правом будь-якої фізичної особи, трудового колективу чи організації. Його порушення спричинює потерпілим суттєву моральну шкоду, принижує цих суб'єктів в очах оточуючих. Тому практично будь-яка держава, незалежно від її суспільно-політичного устрою та історичного досвіду, не може не захищати це особисте немайнове право, яке є невідчужуване, абсолютне і не пов'язане з майновим правом.

Крім цього, вважаємо за необхідне приділити щільну увагу розглядові саме питання цивільно-правового захисту честі, гідності та ділової репутації, оскільки останнім часом в Україні дедалі частіше виникають суперечки щодо захисту честі, гідності та ділової репутації, які стають предметом судового розгляду.

Критична ситуація, що склалася на споживчому ринку, викликає нетерпимість людей один до одного, а також до органів влади, загострює дефіцит духовності, людяності, культури спілкування.

У такій важкій для країни і народу обстановці мають більш чітко спрацьовувати державні структури, покликані забезпечувати права і свободи громадян. Надійним захисником прав і свобод людини, яка нині визнається найвищою цінністю суспільства, має бути суд. Виходячи з цього можна сказати, що честь, гідність та ділова репутація є природним невід'ємним правом людини, основою її свободи, у зв'язку з чим важливою гарантією забезпечення прав і свобод громадянина, передбачених Конституцією України, є судовий захист посягань на його честь, гідність та ділову репутацію.

Можна зазначити, що передбачене Конституцією України право громадян на судовий захист від посягань на честь, гідність чи ділову репутацію здійснюється в республіці не повною мірою. Порівняно рідко спростовуються неправдиві відомості в порядку цивільного судочинства. Як свідчить життя, поширення брехливих вигадок, приниження людської гідності і честі чиняться повсюдно й повсякденно - з помсти, ненависті, неприязні та інших спонукань. Якщо раніше вони вчинювалися в основному на побутовому ґрунті, то нині до цього широко вдаються деструктивні сили з політичних мотивів, а саме з метою компрометації тих чи інших громадян.

Відповідно до чинного ЦК України громадянин чи організація мають право вимагати за судом спростування відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, порочать їх честь, гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди їх інтересам, якщо сторона, яка поширила ці відомості, не доведе, що ці вони відповідають дійсності.

Поява в цивільно-правовій практиці такого поняття, як захист ділової репутації є результатом розвитку ринкових відношень, які призвели до збільшення ризику в господарській діяльності, тобто збільшилися вимоги до особистих якостей ділових партнерів і працівників. У зв'язку з цим особливе значення набирає ділова репутація організацій, установ і самих громадян, погіршення якої може призвести до серйозних негативних наслідків.

Захист ділової репутації, як цивільно-правовий спосіб захисту порушених суб'єктивних прав та законних інтересів, з'явився в нашій правовій системі порівняно недавно. Закон України від 6 травня 1993 р. "Про внесення змін і доповнень до положень законодавчих актів України, що стосуються захисту честі, гідності та ділової репутації громадян і організацій" доповнив ст.7 раніше діючого ЦК України, яка передбачала захист честі та гідності, діловою репутацією.

Змістом цивільно-правового захисту честі, гідності та ділової репутації є правовідношення, в якому морально потерпіла сторона наділяється правом вимагати від суду спростування відомостей, які порочать честь, гідність чи ділову репутацію, а друга сторона, яка поширила такі відомості, зобов'язана дати спростування, якщо не доведе, що відомості відповідають дійсності.

Законодавство України надає можливість суб'єктам цивільного права здійснювати захист порушених прав, шляхом подання позову відповідно до ЦК України, вимагати визнання поширених відомостей такими, що не відповідають дійсності, визнавати їх викладеними неправдиво та спростовувати.

Підставою (юридичним фактом) захисту честі, гідності та ділової репутації є протиправна дія - факт поширення відомостей, які не відповідають дійсності та порочать особу, відносно якої вони були розповсюджені.

Так, відомості не можуть бути визнані як такі, що порочать особу, хоча і не відповідають дійсності, навіть коли вони і опубліковані у пресі, наприклад, про рік народження, ім'я та по-батькові, кількість дітей у сім'ї тощо.

У той же час не можуть визнаватися обґрунтованими вимоги про спростування відомостей, в яких є критика недоліків у роботі, поведінці у громадському місці, у колективі, у побуті, що відповідає дійсності.Діюче законодавство не містить поняття "дифамація", яке широко розповсюджене в багатьох зарубіжних країнах. Це поняття означає розголошення не тільки неправдивих сумнівних відомостей, але й дійсних, які при цьому порочать честь та гідність громадянина або юридичної особи. Однак, розголошення в деяких випадках, хоча і достовірних відомостей, які не впливають на суспільну оцінку особи, може визвати глибокі душевні переживання (наприклад, розголошення відомостей про захворювання громадянина СНІДом, про родичів, які себе скомпрометували та ін.).

Іноді закон прямо передбачує відповідальність за такого роду розголошення, при чому достатньо сувору - кримінальну. Так, ст.132 КК України передбачує кримінальну відповідальність за розголошення службовою особою лікувального закладу, допоміжним працівником, який самочинно здобув інформацію, або медичним працівником відомостей про проведення медичного огляду особи на виявлення зараження вірусом імунодефіцитом людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, або захворювання на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та його результатів, що стали їм відомі у зв'язку з виконанням службових або професійних обов'язків [26, с. 54].

Однак, коло осіб, які можуть нести відповідальність по цій статті закону, строго обмежений, а що ж стосується інших осіб, які не підпадають під дію вказаної статті, то по відношенню до них в цій частині хворі СНІДом не захищені законом.

У кримінально-правовому порядку за ст.168 КК України карається також розголошення таємниці усиновлення (удочеріння), всупереч волі усиновителя (удочерителя) [7, с. 21]. Мабуть, назріла необхідність розробити перелік та встановити пряму заборону на розголошення деяких категорій достовірних відомостей, за порушення якої наставатиме цивільно-правова відповідальність.

У відповідності зі ЦК України невідповідність розповсюджуваних відомостей дійсності означає, що інформація, яка в них викладається, або відноситься до обставин, яких зовсім не існувало, або відображає останні не такими і не так, якими і як вони були насправді. Якщо розповсюджені відомості, які порочать позивача, будуть визнані судом такими, що відповідають дійсності, то вимоги про їх спростування задоволенню не підлягають.

Однією з причин правової незахищеності людської честі, гідності чи ділової репутації є невірна багаторічна практика багатьох судів, коли скарги потерпілих про порушення цивільних справ не задовольняються. В цілому вірно вирішуючи справи, порушені у відповідності зі ЦК України, суди разом з тим ще допускають порушення законодавства, що регулює захист честі, гідності та ділової репутації громадян та організацій. Мають місце безпідставних відмови у порушенні цивільних справ про зазначені правопорушення. При судовому розгляді справ не завжди повно з'ясовують обставини поширення відомостей або вигадок і чи відповідають вони дійсності та ганьблять особу.

Правильність застосування законодавства, що регламентує захист честі, гідності чи ділової репутації особи, багато в чому залежить від вірного розуміння змісту таких юридичних понять, як відомості, що ганьблять громадянина або принижують репутацію організації, та поширення таких відомостей. Деякі суди не мотивують відповідно до вимог закону вироків і рішень, при задоволенні позовів, не визначають спосіб і строк спростування відомостей, що ганьблять позивача. Все це призводить до прийняття помилкових рішень.

Вирішуючи цивільні справи про захист честі і гідності та ділової репутації, суди керуються постановою Пленуму Верховного Суду України "Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій" від 28 вересня 1990 р. №7 із змінами , внесеними постановою Пленуму від 4 червня 1993 р. №3 [28, с. 54].

Зміст цивільно-правового захисту честі, гідності та ділової репутації становлять правовідносини, в яких морально потерпіла сторона наділяється правом вимагати за судом спростування відомостей, які порочать її честь, гідність та ділову репутацію, а друга сторона, яка такі відомості поширила, зобов'язана дати спростування, якщо не доведе, що відомості відповідають дійсності.

Суб'єктний склад правовідношення у справах про захист честі, гідності та ділової репутації складають, як і в будь-якому іншому правовідношенні, правомочна та зобов'язана сторона, а в судовому засіданні перша виступає в якості позивача, а друга - в якості відповідача. У літературі зустрічаються й інші визначення вказаних суб'єктів. Так, перша сторона називається "суб'єктом права вимагати спростування", а друга - "суб'єктом обов'язку давати спростування [29, с. 4].

До правомочних суб'єктів даних правовідносин належать громадяни або організації - юридичні особи, щодо яких були поширені неправдиві відомості, які порочать їх честь, гідність чи ділову репутацію. В суді ці особи, як правило, виступають як позивачі.

Згідно з п.1 ч.1 ст.5 ЦПК України позов про спростування відомостей, що порочать честь і гідність, може бути пред'явлено особою, про яку поширено такі відомості, а так само близькими родичами цієї особи, коли відомості прямо чи посередньо їх порочать. Заінтересована особа має право на судовий захист у зазначеному порядку також у разі поширення таких відомостей щодо члена її родини або іншого родича, який помер.

Така можливість базується на положеннях ч.4 ст.32 Конституції України, відповідно до яких кожен має право вимагати у судовому порядку спростування недостовірної інформації, що порочить честь і гідність членів його сім'ї. У тому разі якщо ці відомості поширені щодо неповнолітніх осіб або осіб, визнаних у судовому порядку недієздатними, позов на захист їх честі і гідності може бути пред'явлено законним представником, який не є членом їхньої сім'ї (батьками, усиновителями, опікунами, піклувальниками), а також прокурором за ст.118 ЦПК України.

У разі поширення відомостей, що принижують репутацію організації, остання, якщо вона є юридичною особою, має право звернутися до суду з вимогою про їх спростування, незалежно від того, якою особою (фізичною чи юридичною) поширено ці відомості.

Зобов'язаними суб'єктами зазначених правовідносин є особи, які незалежно від наявності їхньої вини, поширили відомості, що не відповідають дійсності або виклали їх неправдиво, які порочать честь і гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди інтересам громадян або організацій. Таким чином, відповідачем може бути фізична або юридична особа, яка поширила відомості, що порочать позивача.

Якщо такі відомості опубліковано у пресі або поширено іншими засобами масової інформації (по радіо, телебаченню), суд притягує як відповідачів автора та відповідний орган масової інформації, а саме - редакцію, агентство, інший орган, що здійснив випуск інформації.

Суд у ряді випадків може встановити, що автор використав у публікації відомості, одержані з офіційного джерела. Тоді слід обговорити питання про притягнення до участі у справі як відповідача організацію або службову особу, які надали оспорюванні позивачем відомості.

При опублікуванні таких відомостей без зазначення автора (наприклад, у редакційній статті) відповідачем у справі виступає орган, що здійснив випуск масової інформації, а у позовах про спростування відомостей, викладених у характеристиках, довідках та інших документах, відповідачами визнаються особи, які їх підписали, та підприємства, установи, організації, від імені яких видано документ. За умови, якщо автор дасть згоду на розкриття свого імені, він притягується до участі у справі як співвідповідач.

Відповідно до роз'яснень, викладених у п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій" від 28 вересня 1990 р. №7 із змінами, внесеними постановою Пленуму від 4 червня 1993 р. №3, відповідачем у справі може бути фізична або юридична особа, яка поширила відомості, що ганьблять позивача.

Велику частку загальної кількості справ про захист честі, гідності чи ділової репутації становлять справи про спростування відомостей, поширених у письмовій формі, головним чином в опублікованих статтях.

Якщо пред'явлено позов про спростування відомостей, опублікованих у пресі, як відповідачі притягуються автор та орган масової інформації (редакція, агентство, інший орган, що здійснив випуск інформації). При публікації або іншому поширенні відомостей без зазначення автора орган масової інформації на вимогу суду зобов'язаний назвати особу, яка надала відомості, про спростування яких пред'явлено позов. При опублікуванні цих відомостей без зазначення автора відповідачем у справі має бути орган, який здійснив випуск засобу масової інформації.

Разові друковані видання з визначеним тиражем вважаються друкованими засобами масової інформації і згідно зі статтею 47 Закону України "Про інформацію" несуть відповідальність за поширення недостовірної інформації, яка ганьбить честь і гідність особи.

При пред'явленні позову про спростування опублікованих друкованим засобом масової інформації відомостей до участі в справі як відповідачів, крім зазначеного засобу масової інформації, притягуються й автори публікацій як позначені, так і не позначені в публікації [7,с. 22].

Суди враховують, що згідно з ч.2 ст.124 Конституції України вимоги громадян або організацій про спростування опублікованих засобами масової інформації відомостей, що не відповідають дійсності та порочать честь і гідність особи, розглядаються судами й у тому разі, коли ця особа попередньо не зверталася до органів масової інформації щодо спростування зазначених відомостей.

Відповідно до ст.7 ЦК України обов'язок позивача у цивільній справі - довести лише сам факт поширення відповідачем відомостей, що його порочать, особою, до якої пред'явлено позов. Крім того, позивач має право подати докази невідповідності дійсності таких відомостей.

Позовна заява має містити дані про те, які саме відомості, що порочать особу, поширені відповідачем, із зазначенням часу, способу й осіб, яким такі відомості повідомлені, посилання на докази, що стверджують зазначені обставини, а також прохання про спростування відомостей.

Таким чином, обов'язок доведення того, що поширені відомості відповідають дійсності, покладається на відповідача.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у п.3 постанови "Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій" від 28 вересня 1990 р. №7 із змінами, внесеними постановою Пленуму від 4 червня 1993 р. №3, при розгляді цивільних справ, порушених у порядку ст.7 ЦК України, суди повинні з'ясовувати, чи було поширено відомості, про спростування яких пред'явлено позов, чи порочать вони честь, гідність і ділову репутацію позивача та чи відповідають вони дійсності.

Відповідно до ЦК України відповідач повинен довести, що поширені ним відомості відповідають дійсності. На позивача покладається обов'язок довести лише факт поширення відомостей, які його порочать, особою, до якої пред'явлено позов. Позивач також має право подати докази невідповідності таких відомостей дійсності. Громадянин або організація, щодо яких поширено відомості, які не відповідають дійсності й завдають шкоди їхнім інтересам, честі, гідності або діловій репутації, мають право вимагати відшкодування майнової і моральної (немайнової) шкоди, завданої поширенням таких відомостей.

У справах про захист честі, гідності та ділової репутації суди мають виходити з того, що позивач повинен довести факт поширення відомостей, які порочать його честь, гідність або ділову репутацію, саме відповідачем, а той зобов'язаний довести, що ці відомості відповідають дійсності [6, с. 41].

Підставою правовідносин, що розглядаються, є протиправна дія, а саме: поширення відомостей, які порочать честь і гідність чи ділову репутацію громадянина або організації і, при цьому, не відповідають дійсності або викладені неправдиво.

Судова практика тлумачить цей юридичний факт таким чином. При розгляді цивільних справ, порушених відповідно до ЦК України, суди повинні з'ясовувати, чи поширені відомості, про спростування яких пред'явлений позов, чи порочать вони честь, гідність та ділову репутацію позивача та чи відповідають дійсності.

Під поширенням відомостей слід розуміти опублікування їх у пресі, передачу по радіо, телебаченню, використання інших засобів масової інформації, викладення у характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам, повідомлення у публічних виступах, а також в іншій формі невизначеному числу осіб або хоч би одній людині, що вказує на те, що поширення відомостей може відбуватися в будь-якій формі.

Поширенням відомостей також є вивішування (демонстрація) у громадських місцях плакатів, лозунгів, інших творів, так само розповсюдження серед людей листівок, що за своїм змістом або формою порочать честь і гідність громадянина або організації. Якщо такі відомості повідомлено лише особі, якої вони стосуються, то це поширенням не визнається.

До відомостей, що порочать особу, слід віднести ті з них, які принижують честь і гідність громадянина або організації у громадській думці чи думці окремих громадян з точки зору додержання законів, загальновизнаних правил співжиття та принципів людської моралі.

Спростування відомостей - це обґрунтована відмова від відомостей, які порочать честь, гідність і ділову репутацію конкретної особи.

При підготовці цивільної справи до судового розгляду суди повинні ширше використовувати можливості сторін, позивача та відповідача, у збиранні й поданні необхідних для розгляду справи доказів. При недостатності доказів суд може вимагати їх від цих осіб подати додаткові докази або витребувати їх за власною ініціативою у відповідності зі ст.30 ЦПК України.

За змістом відповідних норм ЦК України та згідно з роз'ясненнями, даними у п.3 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій" від 28 вересня 1990 р. №7 із змінами , внесеними постановою Пленуму від 4 червня 1993 р. №3, звернення громадянина до правоохоронних органів про захист своїх прав від неправомірних дій інших осіб, у тому числі показання свідка під час досудового слідства, не може вважатися поширенням неправдивих відомостей [5, с. 7].

Відповідно до положень ЦК України громадянин або організація, відносно яких поширено відомості, що не відповідають дійсності і завдають шкоди їхнім інтересам, честі, гідності або діловій репутації, мають право поряд із спростуванням цих відомостей вимагати відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Відповідно до ЦК України та ст.49 Закону України "Про інформацію" повинна відшкодовуватись моральна (немайнова) шкода, завдана громадянинові внаслідок поширення відомостей, які не відповідають дійсності і ганьблять честь, гідність та ділову репутацію громадянина.

Під моральною (немайновою) шкодою слід розуміти шкоду, пов'язану з моральними і психічними стражданнями, яких зазнала людина. Розмір її відшкодування повинен визначатися з урахуванням характеру правопорушення, глибини страждань потерпілого, а також особи, майнового та сімейного стану порушника, коли ним є громадянин.

При вирішенні спорів про відшкодування моральної шкоди, заподіяної особі поширенням відомостей, які не відповідають дійсності і порочать її честь, гідність та ділову репутацію, враховуються роз'яснення, які дав Пленум Верховного Суду України у постанові "Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій" від 28 вересня 1990 р. №7 із змінами , внесеними постановою Пленуму від 4 червня 1993 р. №3.

Зокрема, слід мати на увазі, що у справах про спростування відомостей, поширених засобами масової інформації (в пресі, по радіо і телебаченню), як відповідачі до участі притягуються автор, орган засобу масової інформації, що їх поширив, а у передбачених законом випадках, і відповідна службова особа цього органу, які й несуть обов'язок по відшкодуванню заподіяної моральної шкоди відповідно до ступеня вини кожного з них.

Якщо позивач не бажає притягати когось з них до відповідальності, на решту заподіювачів моральної шкоди покладається обов'язок по відшкодуванню тієї її частини. яка відповідає ступеню їх вини. У разі, коли орган масової інформації не називає автора, суд виходить з того, що вину за поширення зазначених відомостей цей орган взяв на себе.

На відповідача може бути покладено обов'язок по відшкодуванню заподіяної моральної шкоди не тільки тоді, коли суд задовольнив вимоги позивача про спростування поширених відомостей, а й тоді, коли відповідач спростував їх добровільно.

Відповідно до ст.42 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" і ст.48 Закону України "Про телебачення і радіомовлення", на органи масової інформації, їх працівників і автора не може бути покладено обов'язок по відшкодуванню моральної шкоди за публікацію чи поширення відомостей, які не відповідають дійсності, якщо вони містились в офіційних повідомленнях чи були одержані від інформаційних агентств чи прес-служб державних органів та органів об'єднань громадян або є дослівним відтворенням матеріалів, опублікованим іншим засобом інформації (з посиланням на нього), офіційних виступів посадових осіб державних органів, виступів народних депутатів, або містилися у авторських виступах, які передаються в ефір без попереднього запису.

До вимог про відшкодування моральної шкоди, заподіяної поширенням відомостей, що не відповідають дійсності і порочать честь, гідність чи ділову репутацію фізичної або юридичної особи, застосовується строк позовної давності в один рік. Цей строк у разі його пропуску з поважних причин може бути поновлено судом.

До інших вимог про відшкодування моральної шкоди, як вимог, що випливають з порушення особистих немайнових прав, не пов'язаних з майновими, строки позовної давності відповідно до ЦК України не застосовуються.

В одному провадженні в цивільній справі про спростування відомостей, які порочать честь і гідність громадянина або організації, можуть розглядатися вимоги позивача також про відшкодування матеріальної шкоди, завданої вказаними неправомірними діями, і суд вирішує такі вимоги відповідно до положень нового ЦК України, виходячи з принципу відшкодування винним шкоди у повному обсязі.

Оскільки вимоги про захист честі, гідності чи ділової репутації стосуються особистих немайнових прав, не пов'язаних з майновими, позовна давність на них не поширюється, за винятком позовів до засобів масової інформації, коли заінтересована особа може пред'явити до суду позов про спростування відомостей протягом одного року з дня публікації.Проте, якщо цей строк пропущено з поважної причини він відповідно до ЦК України підлягає поновленню, а порушене право - захистові.

Відомості, які порочать честь, гідність чи ділову репутацію повинні містити інформацію, а саме: щодо конкретних фактів поведінки певної особи або конкретних обставин її життя; щодо певної сфери життя чи діяльності громадянина або організації, а саме інтимної сфери, професійної діяльності; щодо загальної оцінки поведінки особи або конкретних обставин такої поведінки.

Важливо підкреслити, що в цивільному праві захист честі та гідності і ділової репутації не залежить від вини особи, яка поширила відомості, що їх порочать, оскільки вибір способу захисту честі і гідності належить громадянинові, суд, приймаючи заяву або скаргу, зобов'язаний з'ясувати, чи просить заявник спростувати поширені відомості у порядку цивільного судочинства.

При цьому враховується, що не можуть розглядатися у порядку цивільного судочинства позови про спростування відомостей, які містяться у вироках та інших судових рішеннях, а також у постановах слідчих та інших відповідних органів, актах про накладення на працівника дисциплінарного стягнення та в інших офіційних документах, для оскарження яких законом встановлено інший порядок.

В той же час вимоги про спростування відомостей, що ганьблять честь і гідність працівника, які є в матеріалах, поданих до атестаційної комісії (характеристиках, протоколах та інших документах), можуть розглядатися в порядку, передбаченому ЦК України.

Особа, яка вважає, що зміст ухвали суду в цивільній справі принижує її честь і гідність, може оскаржити цю ухвалу в порядку, встановленому ЦПК України, а не за правилами, встановленими ЦК України про захист честі, гідності та ділової репутації [34, с. 4].

Засобом захисту честі і гідності та ділової репутації є спростування відомостей, які порочать честь і гідність чи ділову репутацію людини або організації. Порядок спростування відомостей установлюється законом або судом.

Згідно з діючим ЦК України, якщо відомості були поширені через засоби масової інформації (друкованої або аудіовізуальної), вони мають бути спростовані у тому самому друкованому виданні, аналогічній радіо - чи телепередачі або іншим адекватним способом. Якщо відомості, які не відповідають дійсності і завдають шкоду інтересам, честі, гідності або діловій репутації громадянина чи організації, містить документ, що виходить від організацій, такий документ підлягає заміні або відкликається. Порядок спростування в інших випадках встановлює суд.

У рішенні суду при задоволенні позову за відповідними статтями ЦК України зазначається, які саме відомості визнано такими, що не відповідають дійсності та порочать честь і гідність позивача, вказується на спосіб спростування та визначається строк, протягом якого воно має бути здійснене, тобто встановлюються конкретні засоби захисту: спростування у відповідному колективі відомостей, поширених на зборах; публічне вибачення позивачем; направлення письмових спростувань в організацію, в якій були повідомлені названі відомості.

У разі потреби суд може викласти текст спростування відомостей. За загальним правилом, відомості, що порочать особу, мають спростовуватися у спосіб, найбільш близький до способу їх поширення (шляхом публікацій у пресі, повідомлення по радіо, телебаченню, оголошення на сході громадян, зборах трудового колективу, заміни документа та ін.).

Суд може зобов'язати редакцію (видавництво) опублікувати спростування у спеціальній рубриці або на тій самій шпальті і тим самим шрифтом, що й спростовуване повідомлення: в газеті - не пізніше місяця з дня набрання рішенням законної сили, а в інших періодичних виданнях - у черговому випуску.

При спростуванні відомостей по радіо чи телебаченню суд може зажадати від органу масової інформації, щоб резолютивна частина рішення була зачитана диктором у тій самій програмі або циклі передач і в той самий час - не пізніше місяця з дня набрання рішенням законної сили.

Неприпустимим вважається вільне редагування органом масової інформації тексту рішення або коментар до нього, які за змістом є оспорюванням рішення. Якщо відомості, які ганьблять особу, не будуть спростовані відповідачем, то за вимогою позивача суд видає виконавчий лист і вживає заходів до виконання рішення.

При невиконанні або неналежному виконанні у встановлений строк рішення про спростування таких відомостей, суд може накласти на порушника штраф у порядку і розмірі, передбачених ст.417 ЦПК України. Штраф стягується в доход держави. Сплата штрафу не звільняє порушника від обов'язку виконати передбачену судовим рішенням дію.

Розгляд справ про захист честі і гідності надає широкі можливості в підвищенні культури спілкування між людьми, дає змогу глибше з'ясовувати причину поширення неправдивих вигадок та приниження людської гідності.

Висновки до розділу 2

Межі здійснення особистих немайнових прав, не пов'язаних з майновими визначаються законом, а саме діючим ЦК України. При здійсненні своїх особистих прав громадяни та організації повинні додержуватися законів і не перечити, не протидіяти самому призначенню цих прав. Правомочна особа в межах, які встановлені законом, на свій власний розсуд використовує особисті блага. У той же час, закон при визначені границь здійснення конкретних особистих немайнових прав часто-густо регламентує не самі межі можливої поведінки правомочної особи, а встановлює границі втручання сторонніх осіб в особисту сферу життя іншої особи.

Через відсутність достатнього досвіду вирішення зазначених питань виникають великі труднощі під час встановлення самого факту настання моральної шкоди. Однак, встановлене законом право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян та законних інтересів юридичних осіб. Тому при судовому розгляді цивільних справ, у яких позивачами пред'явлений позов про відшкодування моральної шкоди, необхідно своєчасно, у повній відповідності із законом вирішувати такі питання.

Якщо законодавством встановлені межі відшкодування моральної шкоди, суд визначає її розмір з урахуванням цих меж. У разі заподіяння особі моральної (немайнової) шкоди діями кількох осіб, розмір відшкодування визначається з урахуванням ступеня вини кожної з них. А на осіб, які заподіяли моральну шкоду спільно (взаємопов'язаними сукупними діями або діями з єдиним наміром), покладається солідарна відповідальність по її відшкодуванню.

Немайнові права, не пов'язані з майновими, практично неможливо відновити у випадках їх порушення, тому компенсація моральної шкоди є чи не єдиним реальним способом їх захисту. З вищевказаного випливає, що найважливішим напрямком удосконалення захисту особистих немайнових прав, не пов'язаних з майновими, є розширення кола саме немайнових санкцій за їх порушення. Що стосується грошового штрафу, то він має застосовуватися лише тоді, коли немайнові санкції неспроможні стимулювати поведінку суб'єктів (наприклад, у разі порушення таємниці особистого спілкування між громадянами).

Підставою (юридичним фактом) захисту честі, гідності та ділової репутації є протиправна дія - факт поширення відомостей, які не відповідають дійсності та порочать особу, відносно якої вони були розповсюджені.

Суб'єктний склад правовідношення у справах про захист честі, гідності та ділової репутації складають, як і в будь-якому іншому правовідношенні, правомочна та зобов'язана сторона, а в судовому засіданні перша виступає в якості позивача, а друга - в якості відповідача.

Обов'язок доведення того, що поширені відомості відповідають дійсності, покладається на відповідача.

У справах про захист честі, гідності та ділової репутації суди мають виходити з того, що позивач повинен довести факт поширення відомостей, які порочать його честь, гідність або ділову репутацію, саме відповідачем, а той зобов'язаний довести, що ці відомості відповідають дійсності .

Засобом захисту честі і гідності та ділової репутації є спростування відомостей, які порочать честь і гідність чи ділову репутацію людини або організації. Порядок спростування відомостей установлюється законом або судом.

Загальні висновки

Провівши дослідження, яке мало на меті узагальнення існуючого стану наукової розробки та практики у сфері особистих немайнових відносин, не пов'язаних з майновими, можна зробити певні висновки.

Фізична особа може бути власником, підприємцем, продукувати матеріальні та нематеріальні блага лише в тому разі, якщо матиме сприятливі умови для життя у буквальному, фізичному розумінні цього слова і для життя у загальному вимірі як можливості вільного прояву і розвитку своєї особистості, забезпечення поваги до особи та її захищеності.

Регулювання чинним ЦК України особистих немайнових відносин, які не пов'язані з майновими, розпочалося багато років тому і зводилося, головним чином, до забезпечення захисту честі та гідності, а також власного зображення особи. Так зване позитивне регулювання цих відносин або взагалі не здійснювалося, або було винесене за межі цивілістичного правового матеріалу, хоча за своїм змістом мало б належати саме до цивілістики.

З огляду на те, що зі зміною суспільного устрою почали складатися якісно нові відносини у багатьох галузях життя, значного розширення повинен зазнати і вказаний перелік особистих немайнових відносин, не пов'язаних з майновими, що регулюються цивільно-правовими положеннями.

Спираючись на проведений аналіз, можна дійти до висновку, що життя, здоров'я, особисту недоторканність, честь, гідність та ділова репутація, ім'я тощо слід розглядати як соціальні цінності одного рівня. Вказані нематеріальні блага володіють рядом спільних ознак, що визначають сутність суспільних відносин які складаються у зв'язку з володінням цими благами.

Даний висновок підтверджується наступними положеннями.

По-перше, виникнення зазначених вище нематеріальних благ пов'язується в першу чергу з народженням людини, і жодним чином не залежить від будь-яких економічних показників. З огляду на це вони мають суто позаекономічну природу. Дані блага можна розрізняти лише в тій мірі, що здоров'я, особиста недоторканність, безпечне для життя та здоров'я довкілля є складовими елементами самого життя, як такого, а інші - ім'я, честь, гідність, ділова репутація, особисте життя та його таємниця тощо - це прояви блага життя у зв'язку з перебуванням людини у соціальному середовищі.

По-друге, людина, на відміну від інших живих істот, які володіють благом життя, усвідомлює його самостійну цінність і намагається створити, усіма доступними їй засобами, відповідні умови для його підтримання. Вона протягом свого існування набуває й інших нематеріальних благ, що притаманні їй під час всього життя.

По-третє, вказані немайнові відносини складаються з приводу особливої категорії об'єктів - немайнових благ, які неможливо відокремити від конкретної особи, тому мають особистий характер, що визначає їх єдину функціональну властивість - нетоварність.

Таким чином, особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими, -- це суспільні відносини, які складаються з приводу нематеріальних благ, що мають позаекономічну природу, являють самостійну цінність для їх носія володіють функціональною властивістю нетоварності, належать особистості як такій та від неї не відокремлені.

Суттєвим моментом дипломного дослідження стало вивчення питання класифікації особистих немайнових прав, оскільки ця проблема хоча й порушується та розробляється давно, проте єдиної точки зору у цьому питанні вченим - цивілістам досягти не вдалося. У першу чергу причиною цього стало те, що більшість з них намагалося визначати окремі види особистих немайнових прав, які регулюються чинним законодавством.

Чинне цивільне законодавство містить незначну кількість правових норм, що регулюють особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими. Неповне регулювання таких відносин стоїть на заваді охорони особистих інтересів і прав громадян. У цих питаннях цивільне законодавство відстає від конституційного.

Інституту прав і свобод людини належить центральне місце в Конституції України 1996 р., в якій значну кількість статей становить розділ ІІ “Права, свободи та обов'язки людини і громадянина”. Значної уваги потребує також цивільно-правове регулювання особистих немайнових прав, не пов'язаних з майновими.

Зміни, що відбулися протягом останніх років в Україні, дали можливість розробити ЦК України, в якому у спеціальній книзі “Особисті немайнові права фізичної особи” обрано належне місце у структурі кодексу: після книги 1 “Загальні положення “. Такий підхід цілком відповідає Конституції України і сприятиме формуванню людини перш за все як особи.

Конституційні особисті права людини повністю перенесені до ЦК України, де зміст цих прав розширено, конкретизовано.

Оскільки, за Конституцією України, зазначені у ній права не є вичерпними, у ЦК подаються інші особисті немайнові права людини, не пов'язані з майновими, які випливають із тих об'ємних, глобальних за змістом прав, названих у Конституції України.

Особисті немайнові права, не пов'язані з майновими, належать кожному, причому, у переважній більшості випадків - від дня народження. Тому їх називають природними правами. Концепція природних прав людини нарешті знайшла своє законодавче закріплення.

Кожна фізична особа має рівний обсяг особистих немайнових права, які не пов'язані з майновими. Ці права не можуть бути у неї відібрані чи нею відчужені. Особа може бути обмежена у здійсненні особистих прав лише у тих випадках, які зазначені у самій Конституції України та інших законодавчих актах.

Повинна сказати, що вперше у світовій практиці кодифікації особисті немайнові права, не пов'язані з майновими, виділяються в окрему частину Цивільного кодексу. Це зроблено завдяки положенням Конституції України, яка проголосила людину найбільшою цінністю держави, та на основі міжнародно-правових документів, зокрема Загальної декларації прав людини, Конвенції про права дитини.

У ЦК України особисті немайнові права, які не пов'язані з майновими, законодавцем поділено на дві групи: ті, що забезпечують природне існування фізичної особи, і ті, що забезпечують її соціальне буття.

До першої віднесено право на життя, на охорону здоров'я, на свободу і особисту недоторканність, на сім'ю, опіку і піклування, на безпечне для життя і здоров'я довкілля тощо.

На мою думку, ЦК детально регулює відносини щодо надання особі медичної допомоги, про опіку і піклування, розкриває зміст прав на особисту недоторканність. Справедливо, що ЦК України забезпечує таке право, як дозвіл родичам особи, яка померла, бути присутніми під час з'ясування причин смерті. Сподіваюся, що громадськість схвально прийме норму, якою батькам прямо заборонено фізично карати дітей.

Враховуючи те, що саме існування особи нерозривно пов'язано зі знаходженням її у певній соціальній групі, якою є суспільство, котре певною мірою впливає на становлення та розвиток людини, виникає необхідність у окресленні кола особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне існування фізичної особи. Саме ці права і входять до другої групи визначеної системи.

Серед особистих немайнових прав, не пов'язаних з майновими, які забезпечують соціальне буття фізичної особи, подається зміст таких прав, як право на ім'я, на недоторканність гідності, честі та ділової репутації, право на індивідуальність, на особисте життя та на його таємницю, на недоторканність житла, на інформацію, на особисті папери, на таємницю кореспонденції, право на місце проживання та пересування, на вибір роду занять тощо.

Здійснення особистих немайнових прав у повній мірі неможливо без забезпечення дієвих засобів їх захисту. Не зважаючи на закріплення у ЦК України широкого кола таких засобів, вони, з одного боку, не всі можуть застосовуватися для захисту особистих немайнових прав, не пов'язаних з майновими, а з іншого - окремі з них з певних причин не діють у повній мірі.

У майбутньому цивільному законодавстві має бути перелік способів захисту особистих немайнових прав, не пов'язаних з майновими, основною метою яких є сприяння негайному відновленню порушеного права і недопущенню такого порушення.

Враховуючи, що неврегульованість цивільним правом багатьох особистих немайнових прав, не пов'язаних з майновими, призводить сьогодні і до відсутності санкцій, спрямованих як на запобігання правопорушенням, так і на ефективний захист порушених прав, пропонується закріпити у законі перш за все загальне право особи на усунення порушення будь-якого особистого немайнового права у судовому порядку.

Крім того, вважаю за необхідне застосовувати у цій сфері такої форми відповідальності, як громадська догана, громадський осуд, публічне вибачення винного правопорушника, стягнення штрафу, звільнення з посади, або заборона обіймати відповідні посади.

Стаття 55 Конституції України проголошує: "Права і свободи людини і громадянина захищаються судом". Будь-яка заінтересована особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відповідно до ст.4 ЦПК України.

Реалізація права на захист здійснюється особою шляхом оскарження неправомірних дій, у результаті яких було порушено її права та свободи, у встановленому порядку.

Право кожної особи звернутися до суду за захистом свого особистого чи майнового права або інтересу, закріплено в ч.1 ст.15 ЦК України. Право на захист особа здійснює на свій власний розсуд, що зазначено в ст.19 ЦК України. Особисті немайнові права, не пов'язані з майновими, які названо у ЦК України, не залишаються декларацією завдяки ефективним засобам їх захисту. Крім загальних засобів захисту, відомих цивільному законодавству протягом багатьох років, таких, як можливість особи, яка постраждала у разі порушення особистих немайнових прав, не пов'язаних з майновими, вимагати відшкодування збитків та компенсації за моральну шкоду, передбачає ряд нових.

Наведені у ЦК України санкції є мірою цивільної відповідальності, яка може бути як майнового, так і немайнового характеру, у разі порушення особистого немайнового права, не пов'язаного з майновим.

Такі положення, на мою думку, сприятимуть гуманізації відносин людей, усвідомленню того, що кожна людина, її життя, здоров'я, гідність є найбільшими цінностями в суспільстві, сприятимуть переглядові багатьма посадовими особами і пересічними громадянами їхнього ставлення до інших людей і водночас, що дуже важливо, до себе, утвердженню самоповаги і поваги до інших.

Норми ЦК України щодо захисту особистих немайнових прав, не пов'язаних з майновими, неодмінно підніматимуть відносини між людьми у нашій державі до рівня загальноєвропейських стандартів захисту прав людини.

Перелік умовних позначень, символів, одиниць, скорочень і термінів

АРК Автономна Республіка Крим

НЦУ Німецьке цивільне уложення

РАЦС Реєстрація актів цивільного стану

СК Сімейний кодекс

ЦК Цивільний кодекс

Список використаних джерел

1. Андрейцев Д.О. Право громадян на екологічну безпеку: проблеми конституційно-правового забезпечення // Право України.-2001.-№4.-С.8-9.

2. БірюковД.О., Ю.О.Заіка, В.М.Співак. Цивільне право України. Загальна частина.-К.: Наукова думка, 2000.-304с.-С.89-90.

3. Братусь С.Н. Предмет и система гражданского права.-М., 1963; Алексеев С.С. Предмет советского социалистического гражданского права // Ученые труды: Серия “Гражданское право”.-Свердловск, 1959.-Т.1; Дозорцев А.В. О предмете советского гражданского права // Советское государство и право.-1954.-№7.

...