Аналіз інституту заохочувальних норм

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

правовий кримінальний законодавство злочин

Інститут заохочувальних норм у кримінальному законодавстві пройшов етапи виникнення, становлення й розвитку. Його сучасний, розвинутий стан є результатом складного історичного процесу усвідомлення суспільством і державою безперспективності протидії злочинності виключно шляхом примусу і жорстокості кримінальних покарань

Заохочувальні норми здавна існували поряд із заборонними нормами, розвивались і вдосконалювалися протягом багатьох сторіч. Вони мають природну кримінально-правову основу, оскільки виникають та розвиваються в рамках основних заборонних правовідносин, але значною мірою трансформують останні, формуючи на їх базі позитивні, заохочувальні правовідносини між особою та державою, незалежно від її суспільно-політичного устрою.

Заохочувальні норми по відношенню до заборонних кримінально-правових норм є похідними, вторинними.

Обставини, що виключають злочинність діяння, є різновидом заохочувальних кримінально-правових норм, які стимулюють суспільно корисне та правомірне завдання необхідної і достатньої шкоди об'єктам правової охорони, за умов безпосередньо визначених кримінальним законом. Основною заохочувальною нормою кримінального законодавства є звільнення від кримінальної відповідальності

Звільнення від кримінальної відповідальності це відмова держави від застосування щодо особи, котра вчинила злочин, установлених законом обмежень певних прав і свобод шляхом закриття кримінальної справи, яке здійснює суд. Основними напрямами розвитку заохочувальних приписів Особливої частини КК уявляються: а) підвищення ефективності існуючих заохочувальних норм; б) впровадження нових ефективних заохочувальних норм.

1. Поняття, види та структура заохочувальних норм кримінального законодавства

1.1 Виникнення заохочувальних кримінально-правових норм

А. Ф. Кістяковський окреслює три суттєво відмінні між собою уклади: а) уклад приватної помсти; б) уклад суспільного залякування; в) уклад суспільного виправлення та попередження.

Кровна помста була первісною ланкою приватного вирішення кримінально-правового конфлікту. Не торкаючись ґрунтовно зараз цієї складної історикоправової проблеми, зауважимо, що саме в ті стародавні часи закладалися підвалини обставин, що усували караність діяння. Великою вдачею дослідників кримінального законодавства є те, що процес становлення й розвитку державності, і відповідно, приватних та публічних засад кримінального права Київської Русі можна частково прогледіти в стародавніх пам'ятках правової думки. Причиною появи цих витоків права, за точкою зору М. Ф. ВладимирськогоБуданова, було те, що русичі в ту епох У зустрілися з народом більш високою культури (візантійцями) і повинні були письмово, у формі договорів, встановлювати з ними правові відносини, й кримінально-правові відносини головним чином.

Поступова заміна кровної помсти грошовою компенсацією знайшла свій розвиток у найважливішій пам'ятці раннього феодального права -- Руській Правди. Елементарні, казуїстичні заборонні кримінально-правові норми в цьому нормативному акті були основними. Норми Руської Правди передбачали, з одного боку, позбавлення життя (вбивство) «татя» (крадія), який був пійманий на місці вчинення злочину навіть незважаючи на його соціальне положення, з іншого боку, ст. 38 встановлювала, що коли крадія тримали до світанку, то вести його на княжій двір на суд, але якщо такого крадія бачили зв'язаним та вбили, то нього треба було платити. У ст. 26 Правди Руської (просторова редакція) закріплено припис, про усунення відповідальності за удар мечем,а в разі образи з боку потерпілого. В. І. Сергеевич вважав, що раз удар мечем замінював відповідальність кривдника перед владою (12 гривен сплати), то він був приватною акцією, яка викликана станом сильного збудження скривдженого.

Норми Руської Правди (коротка та просторова редакції) склали основу кримінального права раннього феодалізму на теренах України і, як бачимо, вже тоді мали, хай нерозвинуті та казуїстичні норми, що можна вважати паростками заохочувальних норм.

У XV--XVII ст. українські землі перебували під владою Польщі та Литви. Значну роль у розвитку кримінального законодавства в цілому та, зокрема, в питанні, що нас цікавить, відіграли Литовські статути 1529, 1566, 1588 рр. Так, в остаточному розділі статуту 1529 р. «О злодействе» у ст. 20, 21 маються наувазі випадки необхідної оборони та затримання злочинця. Положення Литовських статутів мали значний вплив на «Соборное Уложение» 1649 р., укладене в часи царювання великого князя Алексея Михайловича. Значна частина розділів та статей «Соборного Уложения» були буквальним перекладом чи досить точним перефразуванням Статутів. Разом з тим, «Соборное Уложение» 1649 р., безумовно, визначалося вищим ступенем розвитку кримінального законодавства. Так, розділи X, XXI уперше вісторії кримінального законодавства досить детально регламентували відносини, що виникають з права на необхідну оборону й затримання злочинця. Поява заохочувальних норм про необхідну оборону та затримання злочинця, безперечно, свідчить про поступове зростання правої свідомості й було позитивним явищем. Право за такі дії тлумачилися душе широко. Обороняти дозволялось як безпосередньо себе, так і іншу особу, життя і здоров'я, статеву свободу жінки, майно та ін. При цьому не тільки в разі затримання злочинця на місці злочину, а й у випадку його затримання при втечі, за умов надання свідчень інших людей та вкраденого майна його можна було вбити чи завдати тілесних ушкоджень. Таким чином, зазначені обставини не обумовлювалися якимось рамками й допускалися поза залежністю співвідношення нападу і своєчасності захисту.

Під час Гетьманщини в другій половині XVII ст. і на початку XVIII ст., суди, крім притаманних їм функцій, здійснювали примирення сторін. Особи, які мали одна до одної претензії, між якими був спір або суперечка, з метою примирення могли звернутися до суду з «добровільним прощенням» (угодою). Суд без порушення справи приймав документ про примирення (штраф за порушення миру) і, зрозуміло, одержував плату за працю. Така процедура дозволяла уникати тривалих, виснажливих судових процесів, що розоряли сторони, між якими був спір, і збагачували гетьманську адміністрацію й суд.

Якісно новим етапом у розвитку кримінального законодавства була епоха реформ Петра I. Артикул військовий 1715 р. був значним кроком у розвитку кримінального і кримінально-процесуального законодавства. Він поширював свої дії майже навсю лівобережну Україну. Фахівці з історії права вважають, щоцей документ був не простим перекладом якогось іноземного військового статуту, а містив велику роботу з пошуку кращих законодавчих рішень, їх самостійне опрацювання з врах Уванням національної специфіки. Вперше в кримінальному законодавстві з'являються сучасні терміни: «преступление, преступник».

Артикул військовий мав значну кількість кримінально-правових норм, які небезпідставно необхідно віднести до заохочувальних. Так, у арт. 123, 156, 157, 180 ретельно регулюються інститути необхідної оборони і крайньої необхідності. Уперше визначаються співвідношення захисту і нападу, одночасність зазначених дій, неможливість для особи, яка обороняється, втекти:«...уйти без опасения смертного не мог». Аналіз артикулів дозволяє відокремити норми, що стимулюють позитивну поведінку особи після вчинення злочину.

Загально відомо, що Православна церква і, відповідно, держава негативно реагували на супружну зраду -- «прелюбодеяние». Глава XII «О содомском грехе, о насилии и блуде» передбачала дуже суворі покарання винним у вигляді смертної кари чи довічного заслання на галери. Досліджуючи формування інституту звільнення від покарання в кримінальному праві України другої половини XVII--XVIII ст.Є. Шаломєєв відзначає, що в цей історичний період примирення з потерпілим та його родичами було досить поширеним суспільним явищем. Автор зазначає, що суди Гетьманщини активно застосовували такі процедури.

Разом з нормативним актом Російської імперії на теренах України діяли Конституція Пилипа Орлика (1710 р.), збірник нормативних приписів «Права, за якими судиться малоросійський народ» (1743 р., далі -- Права), Універсали Гетьманської канцелярії, звичайне право запорізьких козаків.

Остаточне встановлення протекторату Російської імперії над Україною було закріплено Указами Катерини II про ліквідацію гетьманства та утворення Малоросійської колегії (1764 р.), Маніфестом про ліквідацію Запорозької Січі (1775 р.). З цього часу кримінальне законодавство Російської імперії поширює свою дію на теренах сучасної України, за винятком деяких західних та північних земель, що знаходилися під юрисдикцією Угорщини,Польщі та Литви.

У «просвітницьку епох У» друкуються перші підручники з кримінального права, розробляються кримінально-правові вчення про злочин та покарання. З'являється «Уложения о наказаниях Уголовньїх и исправительньїх (1845 р. і в редакції 1885 р.), у якому знаходить свій первісний поділ статей на Загальну і Особливу частини. Загалом можна стверджувати, що підготовка до прийняття «Уложення» 1845 р. не знала прецедентів у російському законотворенні. Була створена потужна група науковців на чолі з бароном Раденом, у яку входили І. Л. Делянов, О. М. Васильчіков, П. П. Шувалов, А. К. Тактой, І. А. Рибоп'єр, В. Н. Карамзін,

Характерною рисою кримінального законодавства Російської імперії було те, що суди не мали повноважень звільнення від кримінальної відповідальності. Таким чином, кримінальне законодавство того часу, що діяло на теренах сучасної України, значною мірою заохочувало осіб,які вчинили злочин, до позитивної пост кримінальної поведінки у вигляді визнання своєї провини, явки із зізнанням, дійового каяття, видачі інших співучасників злочину, допомоги в розслідувані кримінальних справ і їх розгляду в судах та інше. За цих умов гарантувалося значне пом'якшення покарання, а у виключних випадках, за клопотанням сенату, імператор міг взагалі звільнити таку особу від кримінального переслідування.

Укладення про покарання кримінальні і виправні діяло до подій жовтня 1917 р., але за роки чинності неодноразово зазнавало суттєвої редакційної новації, що знайшли свій прояв у трьох редакціях (1857, 1866, 1885 рр.).

Результатом складних досліджень у галузі кримінального права стало Кримінальне укладення 1903 р. -- видатна пам'ятка кримінально-правової думки, яка за глибиною розробленостіправових інститутів та якості законодавчої техніки займала гіднемісце серед кращих зразків світового законодавства свого часу.

На відміну від Укладення 1845 р., Кримінальне укладення 1903 р. значно вдосконалив інститут обставин, що виключають злочинність діяння. Так, не визнавалися злочинами: діяння, вчинені на виконання закону чи наказу, якщо наказ явно не передбачав чогось злочинного; діяння, вчинені при необхідній обороні проти незаконного посягання на особисті або майнові блага будьякої особи; діяння, вчинене для порятунку особистого життя чи життя іншої особи від загрози, яка була невідворотна в той самий час іншим засобом, та ін.

У грудні 1917 р. на першому Всеукраїнському з'їзді Рад було проголошено, що Україна є федеративною частиною Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки (далі --РСФРР). З'їзд утворив у Харкові про більшовицький уряд України -- Народний Секретаріат. Але в той же час у Києві знаходився ще один український уряд -- Центральна Рада. Утворився антагонізм двовладдя в Україні. Цей антагонізм переріс у1918 р. у збройне протистояння, а потім -- у громадянську війну, яка тривала до кінця 1920 р.

Центральна Рада тривалий час залишала чинним на території України кримінальне законодавство Російської імперії та Тимчасового уряду Росії, в той час як більшовицький уряд України, як і радянський уряд РСФРР, оголосив нечинними на своїй території кримінальне законодавство повалених урядів. Певний час в Україні допускалася можливість застосування кримінального законодавства Російської імперії в частині, яка не суперечить законам радянської влади. Проте в Україні творилися власні кримінальні закони, які були спрямовані, насамперед, на жорстку охорону революційних надбань пролетаріату та селянства в умовах громадянської війни 1917--1920 рр. Разом з розвитком національного кримінального законодавства трансформувався та зазнавав змін інститут заохочувальних кримінально-правових норм.

Перші радянські кримінально-правові норми встановлювались декретами російського уряду та передбачали, як правило, відповідальність за злочини проти держави, громадської безпеки, власності, у сфері службової та господарської діяльності та ін. У деяких нормах знаходять своє місце й заохочувальні кримінально-правові приписи.

Так, вперше в радянському кримінальному законодавстві з'являється інститут спеціального звільнення від кримінальної відповідальності в разі вчинення особою закінченого злочину за умови вчинення нею схвальних, суспільно корисних дій з самовикриття та викриття інших осіб, які вчинили цей злочин.

Першою спробою узагальнення основних положень кримінального права радянського типу у вигляді кодифікованого нормативного акту було розроблено Наркомюстом РСФРР та видано вгрудні 1919 р. «Керівні начала з кримінального права РСФРР» (далі -- Керівні начала). Керівні начала складалися лише з норм Загальної частини, мали вступ та вісім розділів: 1) про кримінальне право;2) про кримінальне правосуддя; 3) про злочин і покарання; 4) простадії здійснення злочину; 5) про співучасть; 6) про види покарання; 7) про умовне засудження; 8) про простір дії кримінального закону.

Керівні начала стали основою Загальної частини Кримінального кодексу Української Соціалістичної Радянської Республіки(далі -- КК УСРР). Проте, відомо, що перший КК УСРР, що набув чинності 23 серпня 1922 р., не став повною мірою результатом правотворчості українського законодавця, а був привнесений із зовні, із сусідньої імперської держави, що стояла на шлях У уніфікації законодавства в галузі боротьби зі злочинністю. У КК УСРР ми знаходимо лише незначну кількість заохочувальних норм про: добровільну відмову, необхідну оборону, крайню необхідність, умовне засудження, умовно-дострокове звільнення від відбуття кримінального покарання.

Утворення у 1922 р. Союзу Радянських Соціалістичних Республік (далі -- СРСР) визначило необхідність прийняти 31 жовтня 1924 р. Основних начал кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік, а відповідно й нового Кримінального кодексу УСРР 1927 р. Проте значних новацій кримінальне законодавство не зазнало, тому що соціально-політична ситуація в країні до моменту прийняття кодексу принципово не змінилася. Кримінальний кодекс УСРР був прийнятий 8 червня і введений у дію з 1 липня 1927 р. Цей кодекс увійшов в історію як кримінально-правова база сталінського тоталітаризму. Тому було марним чекати від нього значного розвитку заохочувальних кримінально-правових приписів, як у цілому й проявів гуманізму в кримінально-правовій політиці.

Наступним кодифікованим кримінальним законом УСРР став, прийнятий 28 грудня 1960 р. і введений у дію з 1 квітня 1960 р., Кримінальний кодекс УСРР 1960 р. (далі -- КК УСРР 1960 р). Його прийняттю передувала кодифікація Загальної частини радянського кримінального законодавства 1958 р. Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік від 25грудня 1958 р. (далі -- Основи) регламентували найважливіші й принципові питання та складалася з чотирьох розділів (47 статей): розділ I «Загальні положення», розділ II «Про злочин», розділ III «Про покарання», розділ IV «Про призначення покарання іпро звільнення від покарання». Проте Загальна частина КК УСРР1960 р. не була тотожна Основам і значно перевершувала їх заобсягом нормативного матеріалу.

Український законодавець зробив значний крок у перед у визначенні поняття, умов правомірності необхідної оборони, у визначенні перевищення меж необхідної оборони, вперше дії по затриманню особи, яка вчинила злочин, за правовими наслідками прирівнювалися до необхідної оборони, більш витонченим стало поняття крайньої необхідності та умови її правомірності. Вперше добровільна відмова від вчинення злочину зайняла самостійне місце серед заохочувальних приписів Загальної частини. Проте її стимулюючий заряд на остаточну відмову від злочинного діяння, був використаний неефективно. Зауваження викликають, принаймні, дві позиції. Поперше, заохочувальний вплив цієї норм нівелюється вказівкою про можливість кримінальної відповідальності в тому разі, коли фактично вчинене діяння містить склад іншого злочину. Подруге, непослідовним уявляється кримінальне переслідування особи, що відмовилася від вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину, але притягується до відповідальності за менш тяжкі злочини, які фактично вчиняє в попередніх діях.

В умовах формування нових соціальних та економічних відносин КК України 1960 р. останніми роками змінювався та доповнювався, але в цілому мав серйозні вади і не відповідав повною мірою як новим потребам суспільства і держави, так і сучасній теорії кримінального права. Необхідність підготовки нового КК України була зумовлена передовсім тим, що правова демократична держава не може нормально розвиватися без існування відповідної законодавчої бази.

Такою законодавчою базою в боротьбі зі злочинністю передусім є Кримінальний кодекс. 5 квітня 2001 р. -- перший кримінальний кодекс незалежної України.

1.2 Поняття і види кримінально-правових норм

Однією з центральних проблем є визначення заохочувальної норми в кримінальному законодавстві. Від підходів до цієї правової дефініції залежить, принаймні, які саме кримінальні норми той чи інший дослідник відносить до заохочувальних, чи виділяє, окрім заохочувальних, нетипові, регулятивні, компромісні чи інші види кримінально-правових норм.

Пріоритет у постановці питання про виділення самостійної групи заохочувальних норм у кримінальному праві належить В. М. Галкіну, який зазначав, що "...кримінальне право має в своєму арсеналі заохочувальні норми, котрі, з урах Уванням специфіки цієї сфери правової дійсності, націлені на сприятливе соціальне переорієнтування осіб, вчинивши злочин, на стимулювання добровільного запобігання, нейтралізації або зменшення негативних наслідків злочинів... та відносив їх тільки до норми, які регламентують умови звільнення від кримінально-правових наслідків злочину в разі позитивної посткримінальної поведінки винного". Але це зовсім не значить, що цією проблемою не цікавилися попередники, тому що про "заохочення доброчинців", про нагороди як засоби запобігання злочинів, про примноження "доброчинних вчинків" згадується ще в працях Ч. Беккаріа. Відомий фахівець у галузі кримінального права М. Н. Гернет писав, що настане час, коли суспільство, яке міркує зараз тільки про покарання, потурбується про нагороди і заслуги, і, може статися, що той, хто не піддається впливу покарання, піддасться впливу нагороди, особливо якщо вона присуджена своєчасно, в момент вагання людської волі у виборі між правомірною і злочинною поведінкою".

Незважаючи на досить значну кількість робіт з проблематики кримінально-правового регулювання, на жаль, і досі не визначено місце заохочувальних норм у кримінальному законодавстві. В науці сформувалося два протилежні погляди на заохочувальні норми як самостійний різновид кримінально-правових норм. Представники першого погляду не визнають за ними самостійного права на існування, інші ж, навпаки, вказують, що заохочувальні норми мають право вважатися самостійною групою норм у кримінальному законодавстві.

С. С. Алексєєва, I. E. Звечаровський звертає увагу, що у формальному, вербальному вираженні заохочувальні приписи можуть бути сформульовані і як зобов'язувальні, і як управомочувальні норми.

Розвиток такого розуміння заохочення знайшов прихильників у деяких дослідників кримінально-правової норми. Так, Т. В. Пленова вважає, що функція заохочення суспільнокорисної поведінки виконується не тільки зобов'язувальними та управомочувальними, а й заборонними нормами кримінального права. При цьому заохочувальні приписи, що, на думку автора, закладені в змісті заборонних норм, загалом не змінюють характеру кримінально правового впливу на суспільні відносини, що виникають у цьому випадку.

До прихильників іншого погляду, тобто визнання заохочувальних норм самостійним видом кримінально-правових норм, належать В. М. Баранов, Ю. В. Баулін, В. О. Єлеонський, I. E Звечаровський, I. А. Тарханов та ін.

Так, Ю. В. Баулін, визнаючи самостійний різновид заохочувальних норм у кримінальному законодавстві, визначає, що відмінною властивістю досліджуваних норм є заохочувальний метод їх соціального впливу на свідомість і волю з метою схвалення й стимулювання корисного для людини, суспільства чи держави варіанта поведінки . І. Е. Звечаровський у загальному вигляді визнає, що заохочувальна норма кримінального права має бути визначена як правовий припис, у якому закріплюється конкретна міра кримінального заохочення. Характерною рисою заохочувальних норм є те, що вони, насамперед, стимулюють виконання юридичних обов'язків, що були покладені на суб'єкта. В. О. Єлеонський стверджує, що заохочувальні норми створюють самостійний різновид правових норм, відокремлююча особливість яких полягає в чіткому виявлені правового зв'язку між схвальною законом поведінкою та кримінально-правовим заохоченням. Реалізація заохочувальних норм, вважає цей дослідник, здійснюється в рамках своєрідних кримінально-правових відносин, котрі суттєво відрізняються від традиційних правовідносин тим, що виникають між особистістю і державним органом з моменту вчинення особою схвальної кримінальним законом поведінки з приводу усунення або пом'якшення реального або потенційного кримінально-правового обтяження.

Іншої точки зору дотримується Х. Д. Алікперов, який зазначає, що заохочувальні норми кримінального права відрізняються від інших норм цієї галузі права тим, що схвалюють, стимулюють соціально корисну поведінку осіб, що вчинили злочин, шляхом пом'якшення їм кримінально-правового обтяження. їх специфіка полягає в тому, що вони визначають юридично не обов'язкову, але соціально бажану поведінку, породжують обов'язок або право відповідних органів застосувати заохочувальну акцію. Особливістю погляду цього правника є виділення, поряд із заохочувальними, кримінально-правових норм, що допускають компроміс. Ці норми, з погляду автора, суттєво відрізняються від заохочувальних тим, що за допомогою заохочувальних норм кримінального законодавства держава прагне, насамперед, до виправлення засуджених. У той же час автор визнає, що заохочувальні норми і норми, що допускають компроміс, мають деякі спільні ознаки. Це, передусім, метод правового регулювання. Як заохочувальні норми, так і норми, що допускають компроміс, не примушують до відповідної поведінки, а лише стимулюють її шляхом пом'якшення або усунення реального чи потенційного кримінально-правового обтяження .

Близьку за змістом думку висловлює Г. О. Усатий, який поряд з заохочувальними нормами виділяє й компромісні норми, які, на його думку, гарантують особі, яка вчинила злочин, звільнення від кримінальної відповідальності або пом'якшення покарання за умови виконання нею визначених законом позитивних посткри мінальних вчинків, які сприяють реалізації основних завдань кримінально-правової боротьби зі злочинністю.

Р. М. Мелтонян доходить висновку, що заохочувальна кримінально-правова норма це самостійний різновид кримінально правових норм, які визначають установлені державою правила поведінки, дотримання яких стимулюється виключенням, пом'якшенням або повним усуненням кримінально-правового обтяження у зв'язку з соціально схвальною поведінкою особи. Майже тотожнім до вищенаведеного поняття є визначення, яке дає І. А. Семенов. Він вважає, що заохочувальна кримінально правова норма позначає відповідне правило поведінки, дотримання якого стимулюється пом'якшенням або повним усуненням кримінально-правового обтяження у зв'язку із соціально схвальною поведінкою особи.

Ці автори майже єдині в погляді на заохочувальні норми як на такі, що, поперше, складають самостійних різновид кримінально-правових норм поряд з заборонювальними нормами кримінального законодавства; подруге, основним стимулювальний вплив на свідомість особи; потретє, за умови виконання правових приписів пом'якшують або усувають кримінально-правове обтяження.

У цілому погоджуючись із таким поглядом на правову природу заохочувальної норми, все ж підкреслимо наступне. Заохочувальні норми є кримінально-правовими. Деякі автори пропонують визнавати кримінально-правовими виключно норми, що встановлюють злочинність та караність суспільнонебезпечних діянь. Такий підхід суттєво збіднює арсенал правових засобів вирішення кримінально-правових конфліктів. Він вихолощує з них виховний, попереджувальний елемент, нівелює стимулювання добровільного запобігання, нейтралізації або зменшення негативних наслідків злочинів. "Тому кримінально-правовими є будьякі норми, які відокремлюють злочинну поведінку від незлочинної, в тому числі й норми, які регулюють правомірні вчинки, зовні підпадаючи під ознаки якогось злочину".

Заохочувальні норми по відношенню до заборонних кримінально-правових норм є похідними, вторинними. Вони породжуються й розвиваються в рамках основного кримінально правового відношення, що виникає у зв'язку з вчиненням певного злочину. За межами цих відносин ні в часі, ні в просторі заохочувальні кримінально-правові відносини не існують і існувати не можуть. Вони за певних умов трансформують ці відносини в позитивну площину, породжуючи внаслідок соціально схвальної поведінки особи, яка передбачена заохочувальними правовими приписами, право або обов'язок держави у вигляді уповноважених органів (судів) пом'якшити чи взагалі усунути кримінально правове обтяження.

Заохочувальні норми реалізуються в рамках відповідних кримінально-правових відносин. Суб'єктами цих правовідносин (адресатами) є особи, що вчиняють (при незакінченому злочині) або вчинили злочин (при закінченому злочині) та держава через уповноважені органи правосуддя (суди). Змістом виступають права та обов'язки визначених суб'єктів, що містяться в приписі відповідної заохочувальної кримінально-правової норми (статичний аспект) та відповідно позитивна, соціально схвальна поведінка особи й відповідна реакція держави у вигляді пом'якшення або повного усунення кримінально-правового обтяження (динамічний аспект). Наприклад, згідно з приписом ч. 4 ст. 289 КК "Звільняється від кримінальної відповідальності судом особа, яка вперше вчинила дії, передбачені цією статею (за винятком випадків незаконного заволодіння транспортним засобом із застосуванням будь-якого насильства до потерпілого чи погрозою застосування такого насильства), але добровільно заявила про це правоохоронним органам, повернула транспортний засіб власнику і повністю відшкодувала завдані збитки".

Таким чином, заохочувальні норми є самостійною групою кримінально-правових норм, що складається з правових приписів, які, з одного боку, надають право особі, що вчиняє або вчинила злочин, на соціально схвальну, позитивну поведінку, а з другого боку, породжують право або обов'язок держави усунути чи пом'якшити кримінально-правове обтяження.

Класифікація заохочувальних норм на види також є спірним питанням. Дослідники запропонували декілька класифікацій, котрі в основі застосовують, на наш погляд, два види класифікаційних критеріїв: інституційний та функціональний.

Не викликає суттєвих зауважень найбільш узагальнений розподіл заохочувальних приписів на норми: а) Загальної та б) Особливої частин КК.

Класифікація, яку запропонував В. О. Єлеонський, зрозуміла, проста і має безліч інших позитивних якостей. "Норми Загальної частини кримінального законодавства, підкреслює він, які регламентують кримінально-правове заохочення, набувають значення загальних принципів та зумовлюють схвалення тієї чи іншої за своєю соціальною спрямованістю поведінки в усіх без винятку випадках, коли вона проявляється.. , що стосується заохочувальних норм Особливої частини кримінального законодавства, то вони, на відміну від загальних норм заохочень, жорстко пов'язані з конкретними видами злочинів і поза цим зв'язком розглядатися не можуть".

До нашого часу точаться "жорстокі баталії" в питанні, які саме норми Загальної частини КК визнавати заохочувальними. Майже не викликають зауважень, за винятком деяких дослідників, віднесення до заохочувальних норм добровільної відмови при незакінченому злочині (ст. 17 КК) і добровільної відмови співучасників (ст. 31 КК), звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям (ст. 45 КК), звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням винного з потерпілим (ст. 46 КК), обставини, які пом'якшують покарання, а саме: з'явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину; добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди; вчинення злочину щодо перевищенням меж крайньої необхідності; виконання спеціального завдання з запобігання чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину у випадках, передбачених КК (пп. 1, 2, 8, 9 ч. 1 ст. 66 КК); призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом у випадку сукупності вищезазначених пом'якшувальних обставин (ст. 69 КК); звільнення від покарання та його відбування (ч. 4 ст. 74 КК); звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст. 75 КК); умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (ст. 81 КК); звільнення від покарання на підставі закону України про амністію або акта про помилування (ст. 85 87 КК); зняття судимості (ст. 91 КК); звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру щодо неповнолітніх (ч. 1 ст. 97 КК); звільнення від відбування покарання з випробуванням щодо неповнолітніх (ст. 104 КК); звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру щодо неповнолітніх (ст. 105 КК); умовно-дострокове звільнення від відбування покарання щодо неповнолітніх (ст. 107 КК).

Ствердження або заперечення заохочувальної природи обставин, що виключають злочинність діяння, ґрунтується на різних позиціях дослідників щодо змісту заохочення в кримінальному законодавстві. Так, X. Д. Алікперов, I. E. Звечаровський, I. А. Тарханов та інші визначають зміст заохочення як усунення або пом'якшення кримінально-правового обтяження щодо особи, яка вчинює або вчинила злочин, застосоване уповноваженим державою спеціальним органом. При цьому акцент робиться на специфічній спрямованості заохочувальних норм у стимулюванні, перевихованні і виправленні засуджених. Природно, що за таких умов обставини, що виключають злочинність діяння, не є заохочувальними з позиції цих вчених. Більше того, з точки зору I. E. Звечаровського, підставою застосування заохочувальних норм у кримінальному праві є сумлінне виконання суб'єктом покладених на нього юридичних обов'язків, а у випадках з необхідною обороною та крайньою необхідністю має місце реалізація обов'язків морального, а не кримінально-правового характеру .

Звужувати застосування заохочення тільки до т. з. позитивної посткримінальної поведінки особи значить відверто збіднювати його зміст і соціальну цінність у кримінальному законодавстві. Дійсно, норми, які заохочують позитивну посткримінальну поведінку особи в системі заохочувальних норм займають значне, але не виключне місце. З точки зору соціальної цінності для суспільства й держави більш важливими є норми, які стимулюють прояв громадянами активної життєвої позиції щодо протидії злочинним проявам. Вони свідчать про високу суспільну свідомість особи, більше того, вимагають від громадян при захисті "охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання" бути вкрай обачливою та не перевищити меж необхідної оборони (ч. 1 ст. 36 KK). Добровільне використання свого права на необхідну оборону, затримання особи, яка вчинила злочин, крайня необхідність та інше нерідко завдають фізичної та майнової шкоди, ставлять під загрозу завдання шкоди здоров'я, життя. У зв'язку з цим, адресатами заохочувальних норм, які стимулюють соціально-правову активність, як правило, є громадяни з високими особистими якостями почуттям відповідальності, справедливості, боргу. Суспільносхвальна поведінка осіб, яка врегульована приписами про обставини, що виключають злочинність діяння (ст. 3643 KK), є формою реалізації позитивної відповідальності в кримінальному законодавстві. Не можна не погодитися з Ю. В. Бауліним, який зауважує, що ці норми закликані впливати на свідомість та волю суб'єктів таким чином, щоб останні прагнули без побоювання бути притягнутими до кримінальної відповідальності, здійснювати вчинки, пов'язані з завданням шкоди об'єктам кримінально-правової охорони, базуючись при цьому на суб'єктивному праві, юридичному обов'язку або службовому повноваженні. Підставою заохочення в даному випадку є специфічний правомірний вчинок.

Розвиваючи цю тезу, зазначимо, що існує декілька класифікацій заохочувальних норм з виділенням норм, які стимулюють активну життєву позицію громадян щодо протидії злочинності. Так, ґрунтовною й послідовною є класифікація заохочувальних норм, запропонована Ю. В. Голіком. Базуючись на функціональній своєрідності цих норм, названий автор запропонував поділяти заохочувальні кримінально-правові норми залежно від суб'єктів, яким вони адресовані, на: а) норми, що звернені до всіх громадян, які займають активну життєву позицію у сфері боротьби зі злочинністю; б) норми, що звернені до осіб, які почали вчиняти злочин, але ще не закінчили його; в) норми, що звернені до осіб, які вже вчинили будьякий злочин; г) норми, що звернені до осіб, які вчинили суворо визначені злочини; д) норми, що звернені до осіб, які відбувають покарання; е) норми, що звернені до осіб, які вже відбули покарання.

За функціональною ознакою "соціальною спрямованістю схвальної поведінки" пропонує виділяти три види заохочувальних норм В. О. Єлеонський, а саме: 1) норми, що заохочують соціально-правову активність особи; 2) норми, що заохочують відмову від подальшої злочинної діяльності; 3) норми, що заохочують виправлення та перевиховання засуджених. Залежно від спрямованості корисного для суспільства й держави варіанта поведінки Р. М. Мелтонян розділяє усі заохочувальні норми на дві основні групи: перша приписи, що заохочують соціальнокорисне нонкримінальну поведінку особи; друга приписи, що заохочують соціальнокорисну посткримінальну поведінку особи. При цьому названий автор деталізує другу класифікаційну групу на: а) норми, що заохочують відмову від подальшої злочинної діяльності; б) норми, що заохочують виправлення засуджених. На увагу в цій точці зору заслуговує поділ заохочення в кримінальному законодавстві на корисну поведінку до та після вчинення злочину. Стосовно першої групи кримінально-правове заохочення виявляється не в усуненні чи пом'якшенні кримінально-правового обтяження, а у виключенні його як такого за шкоду, яка була завдана правоохоронним інтересам. Заохочення, що стимулюються такими нормами, ніколи не може бути альтернативою несенню кримінально-правового обтяження.

І. Е. Звечаровський, виходячи з міри правового заохочення посткримінальної поведінки, виділяє: 1) норми, що передбачають як заохочення усунення кримінального обтяження (приписи, про звільнення від кримінальної відповідальності Особливої частини КК, звільнення від кримінального покарання або його відбуття, дострокове зняття або погашення судимості); 2) норми, що передбачають як заохочення пом'якшення кримінального обтяження (приписи про обставини, що пом'якшують відповідальність, дострокове звільнення від відбуття покарання або заміну його на більш м'яке, включення часу відбуття виправних робіт у загальний трудовий стаж). А у зв'язку з тим, що цей автор поділяє позитивну посткримінальну поведінку на три етапи, ним пропонується класифікація заохочувальних норм кримінального права на регулювальні: 1) стадію допенітенціарної поведінки (кримінально-правові відносини з приводу кримінальної відповідальності); 2) стадію пенітенціарної поведінки (кримінально-правові відносини з приводу покарання); 3) стадію постпенітенціарної поведінки (кримінально-правові відносини з приводу судимості).

Заохочувальні норми Особливої частини КК існують у вигляді приписів, що знайшли поширене розуміння як спеціальні види звільнення особи від кримінальної відповідальності. Спеціальне звільнення від кримінальної відповідальності передбачене, якщо: "громадянин України добровільно заявив органам державної влади про злочинний зв'язок з іноземною державою, іноземною організацією або їх представниками та отримане завдання" (ч. 2 ст. 111 КК); "особа без громадянства або іноземець добровільно заявили органам державної влади про припинення злочинної діяльності, якщо внаслідок цього і вжитих заходів було відвернене заподіяння шкоди інтересам України" (ч. 2 ст. 114 КК); "керівник підприємства, установи або організації виплатив заробітну плату, стипендію, пенсію чи інші, установлені законами виплати громадянам, до притягнення його до кримінальної відповідальності" (ч. 3 ст. 175 КК); "особа сплатила податки, збори (обов'язкові платежі), а також відшкодувала шкоду, завдану державі їх несвоєчасною сплатою (фінансові санкції, пеня), до притягнення її до кримінальної відповідальності" (ч. 4 ст. 212 КК); "особа сплатила страхові внески на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, а також відшкодувала шкоду, завдану Пенсійному фонду України їх несвоєчасною сплатою (фінансові санкції, пеня), до притягнення до кримінальної відповідальності" (ч. 4 ст. 2121 КК); "особа добровільно повідомила правоохоронний орган про створення злочинної організації або участь у ній" (ч. 2 ст. 255 КК); "особа добровільно повідомила про створення терористичної групи чи організації і сприяла припиненню існування або діяльності терористичної групи чи організації або розкриттю їх злочинів" (ч. 5 ст. 258 КК); "особа добровільно вийшла з воєнізованих або збройних формувань, не передбачених законом, і повідомила про їх існування органи державної влади" (ч. 6 ст. 260 КК); "особа добровільно здала органам влади зброю, бойові припаси або вибухові пристрої" (ч. 3 ст. 263 КК); "особа добровільно заявила про незаконне заволодіння транспортним засобом правоохоронним органам і повернула транспортний засіб власнику і повністю відшкодувала завдані збитки" (ч. 4 ст. 289 КК); "особа добровільно здала наркотичні засоби, психотропні речовини і вказала джерело їх придбання або сприяла розкриттю цих злочинів" (ч. 4 ст. 307 КК); "особа добровільно звернулася до лікувального закладу і розпочала лікування від наркоманії" (ч. 4 ст. 309 КК); "особа добровільно здала прекурсори, що призначалися для виробництва або виготовлення наркотичних засобів чи психотропних речовин, і вказала джерело їх придбання або сприяла розкриттю цих злочинів" (ч. 4 ст. 311 КК); "особа після давання хабара добровільно заявила про те, що сталося, до порушення кримінальної справи щодо неї" (ч. 3 ст. 369 КК); "військовослужбовець може бути звільнений від кримінальної відповідальності із застосуванням до нього заходів, передбачених Дисциплінарним статутом Збройних Сил України" (ч. 4 ст. 401 КК).

Системоутворювальним фактором об'єднання різних підстав звільнення від кримінальної відповідальності в єдину систему є їх соціально-правовий результат. Цим результатом є звільнення особи від кримінальної відповідальності як наслідок застосування судом тієї чи іншої підстави такого звільнення, передбаченого заохочувальним приписом, що міститься в останніх частинах відповідних статей Особливої частини КК.

Наведені класифікації заохочувальних норм у кримінальному законодавстві приводять до думки, що "єдино" правильної й вичерпної класифікації бути не може. Класифікацію заохочувальних норм продуктивно проводити за такими критеріями: 1) соціальною спрямованістю позитивної поведінки; 2) змістом і характером позитивної поведінки; 3) змістом і характером кримінального заохочення.

1.3 Структура, функції і принципи кримінально-правових норм

Норми права є первинною складовою в правовому регулюванні суспільних відносин. Необхідно підкреслити виключну рольнорми права як системо утворювальної основи, з якою пов'язані всі компоненти правової системи.

У теорії права сталим є положення про норму права як первинний елемент права, її структурність зумовлює якісну характеристику, визначеність законодавства, його окремих галузей, а також конкретних компонентів правової конструкції (гіпотези,диспозиції, санкції). Це ствердження повною мірою стосується й заохочувальних кримінально-правових норм.

Усвідомлення заохочувального впливу в кримінально-правовому регулюванні передбачає необхідність встановлення внутрішньої структури заохочувальних норм, взаємозалежності і взаємодії елементів цієї структури. Без аналізу внутрішньої побудовизаохочувальної норми неможливо в цілому охарактеризуватиспецифіку позитивної, соціально схвальної поведінки в кримінальному законодавстві. Проблема структури кримінально-правової заохочувальної норми в проведених дослідженнях вирішується по різному, а іноді й взаємовиключно.

Найбільш поширене положення про триланкову структуру кримінально-правової норми: гіпотезу, диспозиції і санкцію. При цьому гіпотеза визначає умови, за наявності яких норма починає діяти, та суб'єкти кримінально-правових відносин. Диспозиція містить зміст поведінки суб'єктів кримінального право відношення, суспільно значущу дію чи бездіяльність. Санкція традиційно вказує на вид і міру правового впливу, що може бути застосований у разі визначеної поведінки. Зазначена структура правової норми є класичною, ідеальною моделлю, законодавчою конструкцією і схематично може бути виражена формулою «якщо -- то -- інакше». Ця скорочена формула застосовується в усіх випадках, де поведінка суб'єкта оцінюється з позиції імперативного методу правового регулювання. Розглядаючи зазначену проблему, не може бути норм права, що не містять моделі бажаної поведінки, її юридичних наслідків та умов, за наявності яких вказані наслідки наступають. Саме в цьому є сенс визнання трьох елементів у структурі будь-якої норми незалежно від характеру правового впливу (заборонного чи заохочувального).

По відношенню до заборонних кримінально-правових норм заохочувальні норми є похідними, вторинними. Вони породжуються й розвиваються в рамках основного кримінально-правового відношення, що виникає у зв'язку з учиненням певного злочину. За межами цих відносин ні в часі, ні в просторі заохочувальні кримінально-правові відносини не існують і існувати не можуть. Вони за певних умов трансформують ці відносини в позитивну площину, породжуючи внаслідок соціально схвальної поведінки особи, яка передбачена заохочувальними правовими приписами, право або обов'язок держави у вигляді уповноважених органів (судів) усунути чи пом'якшити кримінально-правове обтяження.

Термін «заохочувальна санкція» правильний і єдино можливий у визначенні юридичних наслідків правомірної поведінки в кримінальному законодавстві. Неприйняттяна фаховому рівні терміна «заохочувальна санкція» зумовлюється багаторічним, традиційним розумінням санкції як негативним наслідком протиправної поведінки. Переважна частина вчинків з реалізації норм права тягне саме сприятливі правові наслідки. Якщо ж погодитися з тим, що санкція забезпечує державними засобами виконання диспозиції, то до переліку таких засобів повинні включатися й заохочувальні санкції.

Погляд на санкцію, як на виключну міру державного примусу,не повністю відповідає якісному стану правої системи сучасної України як соціальної, правової держави. Підвищення стимулювальної ролі національного права в аспекті заохочення соціально схвальної правомірної поведінки та впливу на суспільні відносини, безумовно, тягнуть якісні зміни в структурі правової норми. Це стосується насамперед впливу на правосвідомість особи такого структурного елементу норми права як санкція. Зараз усе більше дослідників схиляються до визнання правової значущості позитивної, схвальної суспільством і державою поведінки особи та її правових наслідків. Але стале уявлення про санкцію до цього часу майже не змінюється.

Щоб зрозуміти, як саме заохочувальна кримінально-правова норма стимулює позитивну, соціально схвальну поведінку в кримінально-правових відносинах, необхідно розкрити взаємозалежність і взаємодію внутрішньої структури заохочувальної кримінально-правової норми: гіпотези, диспозиції і заохочувальної санкції.

У юридичній літературі існує декілька визначень змісту гіпотези.. При цьому зміст гіпотези заохочувальної норми, як правило, знаходиться в нормах Загальної і Особливої частини КК. Так, до умов застосування заохочувальних приписів звільнення від кримінальної відповідальності, що передбачені в Особливій частині КК, треба встановлювати досягнення особою віку, з якого настає кримінальна відповідальність (ст. 22 КК), осудність особи (ст. 19 КК),при вчиненні злочинів зі спеціальним суб'єктом, потрібно встановити такі ознаки (ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 114, ч. 3 ст. 175, ч. 4ст. 212 КК).

Гіпотеза заохочувальних норм здійснює суб'єктну і ситуаційну прив'язку моделі правомірної поведінки до конкретних життєвих обставин. Інструментарієм установлення гіпотез усіх без винятку норм є відповіді на питання: 1) хто є суб'єктом заохочувального право відношення? 2) за яких умов здійснюється реалізація заохочувальної норми? Так, гіпотезою ч. 1 ст. 36 КК є наявність суспільно небезпечного посягання, що потребує негайного відвернення чи припинення посягання особою, яка захищається,або іншої особою. Гіпотеза ст. 45 КК закріплена словами «Особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості.. , якщо вона після вчинення злочину.», гіпотезою ч. 3 ст. 369 КК є посилання на особу, яка дала хабар, якщо та заявила про те, що сталося, до порушення кримінальної справи щодо неї органу, наділеному законом правом на порушення кримінальної справи.

Диспозиція заохочувальних норм є основною змістовною складовою структури цих норм. Вона містить вказівку на конкретні дії чи бездіяльність (правило поведінки), які бажані з точки зору суспільства та держави, встановлює модель позитивної кримінально-правової поведінки. Диспозиція тісно пов'язана і взаємодіє з гіпотезою заохочувальної норми. Якщо під гіпотезою заохочувальної норми розуміти умови, за наявності котрих поведінка суб'єкта має кримінально-правове значення, то диспозиція -- це ніщо інше, як саме правило поведінки, що обумовлюється вказаними умовами.

Заохочувальні кримінально-правові норми мають просту, описову, бланкетну та відсильну диспозицію. Так, прикладом простої заохочувальної диспозиції є добровільна відмова при незакінченому злочині -- «остаточне припинення особою ...готування до злочину або замах У на злочин» (ч. 1 ст. 17 КК), втой же час описовою диспозицією є позитивні дії при добровільній відмові інших співучасників -- «.організатор, підбурювач чи пособник, якщо вони відвернули вчинення злочину або своєчасно повідомили відповідні органи державної влади про злочин, що готується або вчинюється. Добровільною відмовою пособника є також ненадання ним засобів чи знарядь вчинення злочину або неусунення перешкод вчиненню злочину» (ч. 2ст. 31 КК).

Банкетною є диспозиція заохочувального припису ч. 4 ст. 212 КК -- «Особа, яка вперше вчинила діяння, передбачені частиною першою та другою цієї статті, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона до притягнення до кримінальної відповідальності сплатила податки, збори (обов'язкові платежі), а також відшкодувала шкоду, завдану державі їх несвоєчасною сплатою (фінансові санкції, пеня)» Для усвідомлення позитивних дій особи необхідно звернутися до відповідних норм податкового законодавства.

Типовим прикладом відсильної диспозиції є ч. 1 ст. 69 КК«Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом», де зазначено, що наявності декількох обставин, які пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урах Уванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може за особливо тяжкий, тяжкий злочин або злочин середньої тяжкості призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини КК, або перейти до іншого, більш м'якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті за цей злочин.

Більш вдало сконструйовано заохочувальну диспозицію у ч. 1ст. 105 КК «Звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру», де зазначено, що неповнолітній, який вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути звільнений судом від покарання, якщо буде визнано, що внаслідок щирого розкаяння та подальшої бездоганної поведінки він на момент постановлення вироку не потребує застосування покарання. Модулем позитивного заряду цієї заохочувальної норми є «щире розкаяння та подальша бездоганна поведінка» неповнолітнього.

У заохочувальних санкціях віддзеркалюється позитивність, соціальна корисність заохочувальної кримінально-правової норми.

На протилежному полюсі знаходить звільнення або пом'якшення кримінального покарання в разі позитивної пост кримінальної поведінки особи, що відбуває покарання. Так, у ст. 81КК. «Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання» передбачено, що до осіб, які відбувають покарання у вигляді виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, може бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання. Особу може бути умовно-достроково звільнено повністю або частково і від відбування додаткового покарання. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване, якщо засуджений сумлінною поведінкою і ставленням до праці довів своє виправлення. Ст. 82 КК свідчить, що особам, які відбувають покарання у вигляді обмеження або позбавлення волі, невідбута частина покарання може бути замінена судом більш м'яким покаранням.

Таким чином, якщо за критерій класифікації заохочувальних санкцій узяти об'єм кримінального обтяження, то заохочувальні санкції поділяються на такі, що: 1) виключають (унеможливлюють, усувають) кримінальну відповідальність; 2) звільняють відкримінальної відповідальності; 3) звільняють від відбуття кримінального покарання; 4) пом'якшують відбуття кримінального покарання.