Роль інституційних факторів у відтворені злочинної поведінки підлітками

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1 Теоретико-методологічні аспекти поняття злочинності і підліткової злочинності

1.1 Категорія злочинності у соціогуманітарних науках і соціології

1.2 Особливості підліткової злочинності як соціального феномену

Розділ 2. Інституційні чинники підліткової злочинності у сучасному українському суспільстві ( на прикладі Львівської області)

2.1 Соціологічне моделювання інституційних факторів підліткової злочинності

2.2 Підліткова злочинність в Україні у світлі соціологічних оцінок

2.3 Якісний соціологічний аналіз ролі інституційних факторів у відтворені підліткової злочинності

Список джерел і наукової літератури

Додаток 1

Додаток 2

Додаток 3

Додаток 4

Додаток 5



Вступ

підлітковий злочинність феномен

Актуальність теми

Практична актуальність:

Актуальність нашої теми, злочинність неповнолітніх є болючим питанням усієї світової спільноти, адже діти - це майбутнє, тому зростання проявів злочинних форм поведінки неповнолітніх може призвести до занепаду усього суспільства. В умовах сьогодення профілактика та боротьба зі злочинністю неповнолітніх набувають особливої актуальності, оскільки за даними статистики, злочинність «помолодшала», а саме: значно зросла кримінальна активність 14-15 річних підлітків, а близько 62 % всіх злочинів здійснюють 16-17-річні особи [38, С. 132-133].

Існує безліч інституційних факторів впливу, через які багато підлітків можуть стати на злочинний шлях, а саме: погане економічне становище у суспільстві, дисфункційні сім'ї, в яких проживають діти, а також засоби масової інформації, які безконтрольно подають інформацію, що може негативно відбитися на свідомості підлітка.

Саме тому обрана тема потребує додаткових досліджень, особливо зі сторони соціальних інститутів, які безпосередньо впливають на формування свідомості підлітка і його поведінку. Тим більше, саме ця сторона (інституційні чинники) недостатньо досліджена і потребує доопрацювання.

Теоретична актуальність

Проблема підліткової злочинності широко висвітлюється у науковій літературі. Цим займалися такі дослідники, як І. Васильківська, М. Вєтров, які пов'язали підліткову злочинність із недоліками у сімейному вихованні. В Україні дослідженням профілактики правопорушень підлітків займалися О. Ємець, В. Єрьоменко, Г. Кашкарьов, Н. Квітковська, І. Козубовська, Г. Міньковський, С. Нємченко, В. Оржеховська, Є. Пєтухов, Т. Федорченко, М. Фіцула, Ю. Янченко та ін.

Виходячи з цього, можна стверджувати, що ця тема широко досліджується у нашій країні, але дослідження які проводились в минулому, як ми бачимо, не дають вагомих результатів. Тому ця тематика потребує більш детального дослідження, чим ми і будемо займатись у цій роботі.

Мета роботи - роль інституційних факторів у відтворені злочинної поведінки підлітками.

Завдання:

- опрацювати наукову літературу і джерела по темі роботи і визначити особливості аналізу обраної проблеми у науках соціогуманітарного профілю;

- на основі аналізу наукової літератури та джерел, описати і виявити специфіку соціології у дослідженні теми «Інституційні чинники підліткової злочинності у сучасному українському суспільстві»;

- проаналізувати концептуальні підходи та визначити основну парадигму до вивчення інституційних чинників підліткової злочинності;

- здійснити аналіз соціолого-статистичних досліджень стосовно теми роботи;

- розробити практичні рекомендації щодо профілактики та запобігання підліткової злочинності для державних організацій, що займаються злочинністю.

Об'єкт дослідження:

Об'єкт за критерієм носія проблеми:

Підлітки, які притягувались до кримінальної відповідальності.

Об'єкт за критерієм загальної проблеми:

Особливості впливу інститутів на поширення підліткової злочинності.

Предмет дослідження - роль інституційних чинників які впливають на поширення підліткової злочинності.

Практичне значення

Згідно результатів дослідження, отримані дані можуть бути використані державними організаціями, які займаються проблемою злочинності, в тому числі і підлітковою для удосконалення розробленої ними програми, спрямованої стосовно цієї проблеми. Дослідження такого роду проблеми дасть передумови для детального вивчення підліткової злочинності, аналізу думок щодо цього негативного феномену і вивчення основних інституційних чинників, які впливають на протиправну поведінку серед підлітків.

Теоретико-методологічні засади дослідження.

На мою думку, найбільш вдалий підхід до дослідження моєї тематики - інституційний, який пов'язує формулювання складу злочинів не з моральними почуттями, а з інституційною структурою суспільства, з його навколишнім соціальним середовищем, з яким підліток взаємодіє і під впливом якого може вчинити злочин. Інституційний підхід має перевагу над іншими підходами, через те, що саме за допомогою цього підходу, можна аналізувати вплив соціальних інститутів на протиправну поведінку підлітків.

Підліткова злочинність дуже поширена у нашій державі, як результат, її можна назвати актуальною у нашому суспільстві. Обрана мною тема, а саме «Інституційні чинники підліткової злочинності» досліджена, на мою думку, недостатньо. Через зміну цінностей, потреб, можливостей підлітків (на які також впливають і соціальні фактори) у суспільстві, тінейджери можуть вчиняти злочини, задля досягнення певної потреби чи мети, незаконними діями, а це є великою проблемою для нашої держави, на яку потрібно звертати увагу і робити все, щоб ця девіантна поведінка не допускалась у нашому суспільстві.

Наукова новизна полягає у наступному:

Підліткова злочинність, крізь призму інституційного підходу, не достатньо розвинута (через зміну цінностей і стереотипів у підлітків у сучасному українському суспільстві);

Структура роботи: бакалаврська робота складається зі вступу, 2-ох розділів, висновків, списку джерел та наукової літератури та додатків.



Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти поняття злочинності і підліткової злочинності

1.1 Категорія злочинності у соціогуманітарних науках і соціології

Злочинність, в сучасному українському суспільстві є великою проблемою, яка проникла в усі сфери суспільства: економічну, культурну, політичну в освітню сферу і т.д. Це проблема всього суспільства, тому що поки у суспільстві буде такий високий рівень кримінальної активності, воно не зможе повноцінно розвиватись. У нашому суспільстві існує стереотип, який говорить про те, що нічого чесним способом у нашій державі добитись не можна, тому люди чинять злочини, бо інакшого виходу із скрутної ситуації у нашій країні вони не бачать.

Злочинність завжди цікавила дослідників, цей феномен існував завжди, в усіх суспільствах світу і в усі часи. Це дисфункція у суспільстві, з якою потрібно боротись. А щоб боротись із цим явищем, потрібно зрозуміти і дослідити його.

Злочин ? це неправомірна дія, яка засуджується суспільством і котра несе за собою завдання збитків і покарання (ступінь покарання залежить від важкості вчиненого злочину). Ця поведінка може бути направлена на фізичну чи юридичну особу, може бути направлена як на групу людей, так і на державу загалом (тобто злочин може бути вчинений в усіх сферах суспільства). Всі злочини і покарання за них прописані в кримінальному кодексі України (авторське визначення).

Злочин, по свої природі, є негативним явищем, яке потребувало і потребує детального аналізу, задля його запобігання.

Злочинність - це соціальна проблема, яка потребує всебічного вивчення. Злочинність можна досліджувати як зі сторони соціології, так і зі сторони соціогуманітарних наук.

Якщо аналізувати злочинність у соціогуманітарних науках, дослідження злочинності у суспільстві можна знайти у філософів, психологів, криміналістів та інших вчених. Те, як різні соціогуманітарні науки розглядали поняття злочинності, я представив у вигляді таблиці. (див. табл. 1)

Таблиця 1. Розуміння злочинності в соціогуманітарних науках

Наука	Представники	Характеристика підліткової злочинності
Філософія	Арістотель, Платон, Шарль Монтеск'є, Локк, Гольбах та ін.	У поширені злочинності вбачали фактор недостатнього виховання громадян (низький рівень профілактики в суспільстві, які можуть суттєво знизити поширення цього негативного явища). Також соціальна невлаштованість суспільства, яка також в деякій мірі підштовхує індивідів до скоєння злочину.
Медико-біологічні теорії	Чезаре Ломброзо та ін.	Причина злочинності - природньо-обумовлена схильність до протиправної поведінки деяких людей.
Психологія	З. Фрейд, К. Юнг, П. Б. Ганнушкин, К.Леонгард, А. Е.Личко та ін.	Пов'язують нахили до злочинності з патологічними особливостями характеру індивіда.
Економічний підхід	І. Озерський, П. Панченко, В. Попович та ін.	Індивід є раціональним, тобто він сам вирішує чи потрібно йому вчиняти злочин чи ні. Зовнішні чинники не впливають на його думку.
Право	О. М. Литвак	Сукупність злочинів, учинених за певний час на відповідній території.
Кримінологія	М. Готгфредсон і Т. Герші	Злочинність виникає як недолік саморегуляції певних категорій населення, як недолік виховання й соціалізації.

Перші роздуми щодо злочинності можна спостерігати у роботах Аристотеля і Платона, значну увагу автори надавали соціальному устрою суспільства Античності. У працях Платона аналізувались злочини, їх мотиви і причини скоєння. Автор стверджував, що гнів, бажання до збагачення і насолод і подібні спокуси, можуть призвести до неправомірних вчинків. Філософ схилявся до ідеї індивідуалізації відповідальності за скоєний злочин, яке, він вважав, повинне відповідати як характеру вчиненого злочину, так і мотивам, які могли спонукати індивіда до неправомірного вчинку. Також автор наголошував на врахуванні жорстокості чи використанні шахрайства, яке б збільшувало відповідальність за вчинений злочин. Платон підтримував смертну кару, але він говорив про те, що відповідальним за злочини повинна бути особа, яка вчинила злочин, ні в якому разі за злочин не повинні відповідати близькі родичі, тобто по спадковості. Мислитель говорив так: «...немає нічого дивного, коли у хороших батьків бувають недобрі діти, а в недобрих батьків - хороші діти» [32, с. 65].

Аристотель особливу увагу приділяв рівності, він говорив про те, що усі громадяни повинні бути рівні перед законом. Аристотель вважав, що люди не вчиняють злочини не через високу моральність та не з високих міркувань, а через страх покарання, тому він підкреслював важливість профілактичної ролі покарання. Відповідно, філософ наполягав на тому, що суворість покарання повинна залежати від ступеня задоволення, яке отримав злочинець та вигоди, яку отримав внаслідок скоєного. Окрім цього, при призначенні покарання Аристотель вважав важливим враховувати обставини вчиненого злочину і не карати за злочини, що вчинені при обставинах, «які перевищували звичайні сили людської природи», тобто правомірна поведінка не повинна вимагати прояву героїзму. Тому при призначенні покарання необхідно враховувати роль зовнішніх обставин та характеристики самого правопорушника в механізмі протиправної поведінки [29, с. 231-232].

Перші спроби пояснення правопорушень зі сторони природньо-обумовлених схильностей, намагалися зробити представники медико-біологічних теорій , які вважали, що злочин - це таке ж соціальне явище , як народження, ріст чи навіть смерть. Так, італійський криміналіст Ч. Ломброзо зробив висновок, що злочинні нахили у індивіда можуть існувати з народження. Ч. Ломброзо і його послідовники розробили класифікацію злочинців:

· злочинці з народження;

· психічнохворі злочинці;

· злочинці по пристрасті;

· випадкові злочинці.

Основною ідеєю біологічної теорії є існування «природженого злочинця», така особа має певні анатомо-фізіологічні і психічні властивості, що робить їх схильними до вчинення злочинів. Також представники медико-біологічних теорій виокремлювали ознаки «природженого злочинця», які розділяли на дві категорії:

1) фізіологічні особливості: неправильна форма голови,роздвоєння лобової кістки, мала загострені краї черепних кісток, асиметрія обличчя, деформована будова мозку, знижена больова чутливість;

2) особливості характеру: такі особи тратять гроші (марнотратні), цинічні, почуття провини не виражається , також відсутнє почуття докорів совісті і каяття, такі особи мстиві і агресивні, характерними ознаками можуть бути також демонстративна поведінка і відмінні ознаки, такі як татуювання чи специфічний жаргон [33, с. 135].

У психології злочин, розглядають, як і біологічну теорію, тобто схильності до злочину за типом особистості психологічні теорії злочину, з виводяться з учення З. Фрейда. Психологічні теорії злочину також пов'язують із злочинними нахилами і особливостями характеру особистості Різні вчені наводили різні описи характерів. Серед авторів, які створили свою типологію характерів, можна віднести К. Юнга, К. Леонарда, А.Е.Личка та інші. Зокрема, із цих авторів можна виділити А.Е Личка, який пропонує опис як патологічних так і «нормальних» різновидів характерів - які автор називає акцентуаціями. Акцентуація - це крайній варіант норми, що передбачає загострення окремих рис характеру. Виокремлюють наступні типи акцентуацій [ 40,с.76]:

1) гіпертимний тип: хороший настрій, лідерські прагнення і потребує спілкування;

2) циклотимний тип можна охарактеризувати постійним перепадом настрою;

3) лабільним тип людини - чутливі;

4) антено-невротичний тип акцентуацій, це такий тип людей, які постійно стомлені і дратівливі;

5) сенситивний тип акцентуації - люди дуже вразливі від навколишнього соціального середовища і в них присутнє відчуття невпевненості в собі і особистої неповноцінності;

6) психастенічний тип відрізняється тривожною недовірливістю, схильністю до самоаналізу;

7) шизоїдний тип людей можна охарактеризувати як замкнутий, який важко йде на контакт, закривається в собі;

8) епілептоїдний тип людей: часто бувають сумними і дуже злобними, це може бути спричинене тривалими і сильними ефектами;

9) істеричний персонаж: егоцентричний, любить увагу і постійно старається привернути її до себе;

10) нестійкий тип акцентуації знаменується лінощами, неробством, тягою до задоволень і розваг.

Психологи зазначали, що такі акцентуації, як: шизоїдний, психастенічний, сенситивний типи вкрай рідко бувають пов'язані з злочинними нахилами, і серед осіб, які вчинили ті чи інші злочини, особливо насильницького характеру, такі особи майже ніколи не зустрічаються.

Соціальна поведінка в соціальній психології виступає результатом зміни соціальних відносин і неправильного функціонування соціальних інститутів.

З погляду соціальної психології неправомірна поведінка - деформована соціальна поведінка, яка виникає через зміни соціальних відносин, неправильного функціонування соціальних інститутів. Це насамперед явище, яке виникає в результаті деформації соціальних відносин, неправильного функціонування соціальних інститутів та їх особистостей. Кожному типу політичного режиму відповідає певний вид деформації соціальних відносин, інститутів і спільнот. Так, для тоталітарного режиму, наприклад, характерна ізоляційна, суворо-нормативна деформація соціальних відносин. Тому дисфункція соціальних інститутів виявляється, зокрема, в зобов'язанні силових структур вести політичний розшук. Для перехідного періоду характерний хаос, який є максимально сприятливим середовищем для злочинності.

Також виокремлюють економічний підхід до визначення злочинності. Представники економічного підходу зазначали, що індивіди по власному бажанню вибирають злочинні дії, а зовнішні впливи до цього не мають жодного стосунку. Вони вважають, що значна частина злочинних дій - це «ситуаційні» рішення. Особистість бачить деяку можливість і не бачить перешкод та не бажає втрачати вигоду в певної ситуації, тому вирішує піти на злочин. Більшість злочинців - це «дилетанти», що доповнюють доходи з інших джерел участю в крадіжках і грабежах, якщо надається така можливість.

Термін «злочинність» у правничих науках взагалі розуміли як сукупність злочинів, учинених за певний час на відповідній території. О. М. Литвак вказує, що злочинність відносно масове явище кожного суспільства, що складається з сукупності окреслених кримінальним законом вчинків, скоєних на тій чи іншій території протягом певного часу [5, с.265-267].

Сучасні американські кримінологи М. Готгфредсон і Т. Герші запропонували власну загальну теорію злочину. Згідно їхньої теорії, злочинність виникає як недолік саморегуляції певних категорій населення, а також як недолік виховання й соціалізації. Також вчені сумніваються в раціональних аспектах злочину і вважають, що він виникає в наслідок помутніння розуму, емоційного «зриву» й ірраціональної дії. Також американські вченні підкреслюють значення сімейного виховання і манери поводження батьків з дітьми. Тому, щоб запобігати злочинності необхідні наступні умови [22, с. 67-68]:

1) любов батьків до дитини;

2) батьківський нагляд;

3) розпізнання девіантної поведінки;

4) покарання за девіантні вчинки.

Відповідно, злочинність вони розглядали як наслідок саморегуляції. Далі більшість людей набуває сталої системи саморегуляції, тому крива злочинності різко падає з віком.

У сучасній криміналістиці є майже загальновизнаним розуміння способу злочину як детермінованого об'єктивними та суб'єктивними чинниками комплексу дій суб'єкта з підготовки, вчинення та приховування злочину. Водночас таке повне структурне трактування коректне лише стосовно злочинів, які вчинюють обдумано. В інших випадках наявні два елементи у структурі способу злочину: підготовка та вчинення або вчинення і приховування, а у найпростіших випадках - лише спосіб вчинення злочину.

Д.Л. Виговський, досліджуючи кримінальну субкультуру в механізмі злочинності неповнолітніх, показав найбільш вагомі причини популярності кримінальної субкультури серед осіб, що не мають чіткої асоціальної орієнтації, а саме:

для осіб, що не змогли себе реалізувати в системі загальнолюдських цінностей, яким життя за псевдозаконами злочинного середовища дає змогу самоствердитися, заробити авторитет серед однодумців;

можливість досягти високого рівня життя, не докладаючи особливих зусиль;

гострі відчуття, які викликає безпосередньо сам процес вчинення злочину;

тяга до злочину обумовлена певними психофізіологічними особливостями організму підлітків;

відсутність чітко вираженої соціальної орієнтації;

уявна відсутність в нормах кримінальної субкультури заборон, встановлених загальнолюдськими нормами моралі [31, с.23].

Якщо говорити про злочинність в рамках соціології, тоді потрібно виділити в першу чергу такого дослідника як Е. Дюркгейма, який розробив основні підходи до вивчення злочинності в соціології. На думку дослідника, злочин спостерігається в суспільствах усіх типів. Злочинець, за визначенням дослідника, не відокремлений від суспільства, тому він виступає регулярно діючий фактор суспільного життя. Тому, Е. Дюркгейм, приходить до висновку, що існування злочинності є нормальним в ситуаціях, коли вона досягає, а не перевищує певного для кожного соціального типу рівня.

Теорія злочинності Е. Дюркгейма також пов'язана з поняттям аномії. Аномія виникає в сучасному суспільстві при двох умовах [17, с.89-92]:

1) серйозних економічних криз, коли уряд не здатний регулювати поведінку ринку за допомогою вироблених правил гри і законодавства;

2) серйозних соціальних конфліктів і суперечностей, зокрема між працею і капіталом.

Зміст аномії полягає в нестачі інтеграції в суспільстві. Джерело подібної дезінтеграції дослідник знаходить в соціально-економічних чинниках розвитку суспільства. Їм стає зростаюча спеціалізація праці, в результаті чого знижується ефективність контактів між учасниками соціальної взаємодії і руйнуються механізми регуляції соціальних відносин. Аномія - наслідок неповноти переходу суспільства від одного стану до іншого, а саме від механічної солідарності до органічної, коли старі інститути і норми вже зруйновані, а нові ще не створені.

Інший дослідник, Р. Мертон будує можливу типологію соціальної поведінки, що представляє собою різноманітні альтернативні способи пристосування індивіда до умов, що існують у суспільстві або групі: підпорядкування, оновлення, ритуалізм, ретретизм і заколот. Всі ці адаптації обираються людиною спонтанно. Саме інновація і являється девіантною поведінкою. На думку дослідника, вона виникає внаслідок того, що соціальна структура, що регламентує інституційні засоби досягнення культурних цілей, не дозволяє всім членам суспільства їх досягти. Тому, ті особи, які не здатні ефективно задовольняти акцентовані культурою устремління, звертаються до засобів антиморальної характеру. Як наслідок може виникати злочинність у суспільстві [36, с.79-81].

За кордоном, переважно у США, соціологічний напрямок у кримінології сформувався на світоглядному й методологічному ґрунтах у 20-30-х рр. ХХ ст. У цей період часу відкидаються натуралістичні гіпотези, виникають нові потужні засоби емпіричних досліджень, суспільство сприймається як сукупність соціальних відносин, носіями яких є люди. Дослідники Чиказької школи запропонували нові методологічні підходи, передусім, в емпіричних і теоретичних напрямках соціології. Соціологічна школа в науці кримінального права з'явилася як відгалуження так званої «ново-італійської» або «позитивної» школи у науці кримінального права. На думку Ч. Ломброзо, злочинність обумовлена соціальними факторами [19, с. 234-236].

І. П. Рущенко пропонує чотири національні відгалуження соціологічної школи в науці кримінального права [1, с. 45 ]:

1) французька або «Ліонська» школа на чолі з Г. Тардом і А. Лакассанем;

2) німецька школа (Ф. Ліст, А. Прінс);

3) італійська («Третя») школа, лідером якої був автор двотомної «Кримінальної соціології» Е. Феррі;

4) російська школа, яку репрезентувала низка видатних вчених, таких, як Д. Дріль, А. Кістяківський, І. Фойницький, М. Духовський, М. Чубинський, С.Гогель, М. Гернет, А. Жижиленко, Х. Чарихов [36, с.79-81].

І. П. Рущенко започаткував нову галузь вітчизняної соціології - соціологія злочинності. Соціологія злочинності вивчає феномен злочинності й сукупність соціальних явищ, тенденцій, закономірностей, породжених злочинністю і розглядається у чотирьох основних контекстах [ 3, с.10-15]:

як різновид соціальної поведінки (дослідження злочинної поведінки, кримінальної дії);

у зв'язку з функціонуванням соціальних інститутів, поділом суспільства на соціальні групи;

з точки зору соціокультурних явищ, ціннісних, ментальних і архетипічних чинників, притаманних націям-державам;

в інтернаціональному контексті, в перспективі розвитку світової цивілізації або окремих геополітичних структур [20,с. 20].

Злочинна поведінка, з соціологічної точки зору, характеризується як така, що ігнорує фундаментальні, тобто офіційні соціальні інститути. Соціологи підкреслюють подібність між способом вироблення девіантної поведінки і способом вироблення будь-якого іншого стилю поведінки. На думку Г. Тарда, злочинці, як і «порядні» люди, наслідують поведінку тих індивідів, з якими вони зустрічалися в житті, які знали або про яких чули. Проте, на відміну від законослухняних громадян, вони наслідують поведінку злочинців. Тобто підлітки стають правопорушниками, тому що спілкуються з тими, хто демонструє кримінальні моделі поведінки, і інакше поводитися не вміє.

Г. Тард, пов'язував злочин з диференційованою асоціацією. Е. Сазерленд вважав, що в суспільстві, яке складається багатьох субкультур, деякі соціальні спільноти заохочують протизаконні дії, а інші - ні. Тому, коли індивід об'єднує себе з носіями кримінальних норм - стає правопорушником або злочинцем. Відповідно до Е. Сазерленду, кримінальне поводження засвоюється переважно в первинних групах, зокрема в групах однолітків [17].

Також злочинність можна розглянути з позиції теорії стигматизації. Прихильники теорії стигматизації інтерпретують відхилення у поведінці як процес взаємодії між людьми з відхиленнями у поведінці і людьми без відхилень. Коли індивіду навішується ярлик злочинця, то всі інші на протязі тривалого часу будуть розглядати і відноситися до нього як до особи, яка не навіює довіри. Процес «навчання бути злочинцем» посилюється тими ж організаціями, чия задача - коригування поведінки, що відхиляється, - колоніями, тюрмами та притулками. Особливості розуміння злочинністю даною теорією є те, що вона виходить із припущення, що жодна дія спочатку не злочинна. Визначення кримінальності встановлюються людьми, наділеними владою, шляхом формулювання законів і їх інтерпретації поліцією, судами і виправними установами [30, с. 93-95].

Злочинність, в залежності від кількості вчинених злочинів, поділяють на:

1) первинну (сукупність злочинів, скоєних уперше);

2) рецидивну (сукупність повторних злочинів) злочинність.

Також останнім часом виділяється професійна злочинність (сукупність злочинів, що скоюються постійно і є для злочинця основним джерелом існування). За статтю виділяють злочинність чоловіків і злочинність жінок. За віком - злочинність дорослих і неповнолітніх. Також можна розрізняти злочинність молоді та осіб інших вікових груп. За мотивацією діяння виокремлюють корисливу, насильницьку і корисливо-насильницьку злочинність. За іншими критеріями розрізняють професійну, економічну, екологічну, організовану, корупційну, рецидивну, необережну злочинність 23, с. 235.

Висновки.

Якщо узагальнити вищесказане, то можна дійти до наступного висновку: починаючи від Піфагора і Аристотеля і до сучасності, злочинність, розглядалась в таких науках як філософія, кримінологія, право, економіка, психологія, біологія, соціологія та інші. Але суспільство розвивається, зростає бідність і з'являються нові злочини, які швидше не були відомі світу і науці та інші фактори, які впливають на підвищення рівня вчинення злочинів і збільшення кількості самих злочинців. Це є соціальною проблемою, з якою потрібно боротися, наука повинна створювати нові методики, які б могли якісно боротися не тільки з індивідами, які вже вчинили злочин, але й передбачати ці правопорушення й визначати потенційних злочинців, для запобігання вчинення певних правопорушень. Допоки суспільство існує - буде існувати злочинність. Але поки існують науки, які зможуть досліджувати і аналізувати цей феномен, рівень правопорушень можна буде зменшувати і це піде на користь як і суспільству загалом, так і кожному громадянину нашої держави окремо.

1.2 Особливості підліткової злочинності як соціального феномену

Злочинність неповнолітніх є болючим питанням усієї світової спільноти, адже діти - це майбутнє, тому зростання проявів злочинних форм поведінки неповнолітніх може призвести до занепаду усього суспільства. В умовах сьогодення профілактика та боротьба зі злочинністю неповнолітніх набувають особливої актуальності, оскільки за даними статистики злочинність «помолодшала», а саме: значно зросла кримінальна активність 14-15 річних підлітків, а близько 62 % всіх злочинів здійснюють 16-17-річні особи [23, с. 124].

Якщо постаратись зрозуміти, хто такий підліток-злочинець - це особа, вікові параметри якої становлять від 12 до 18 років, що вчинила неправомірні дії. Індивід, який вчинив злочин до 18 років, повинен бути засуджений як неповнолітній, а після 18 років, на законодавчому рівні, індивід відповідальність перед законом несе, як дорослий.

Досліджували підліткову злочинність Т. Парсонс, К. Левін, Ш. Ейзенштадт. Всі ці вченні наголошують на маргінальності соціального статусу підлітків, тобто підліток, це вже не дитина, але й не дорослий, тому він не належать ні до «світу» дітей, ні до «світу» дорослих. Т. Парсонс визначає підлітковість, як мораторій між дитинством та дорослістю, як період «структурованої безвідповідальності», що, на його думку, сприяє локалізації груп однолітків і породжує молодіжну субкультуру. Підлітки - це не тільки номінальна демографічна група, адже, категорія віку є біосоціальною. На думку П. Сорокіна , вік є ваговим фактором, який впливає на психосоціальних характеристики індивіда, які впливають на його почуття та вірування, бажання та прагнення, ідеї та цінності індивіда, які можуть впливати на його поведінку, можуть впливти на все його соціальне життя [18, с.21].

На поведінку підлітків впливає процес соціалізації. Процес соціалізації зумовлює дію багатьох об'єктивних та суб'єктивних факторів, здійснюється або цілеспрямовано або стихійно. І якщо під впливом макросередовища формуються типові для даного суспільства риси особистості, так званий модальний її тип, то під впливом більш локальних умов життєдіяльності виникає достатньо широке різноманіття типів особистості, які відрізняються соціокультурними характеристиками та стилем життя. На задоволеність власним стилем життя та життєвими обставинами істотно впливає багато різних факторів, однак серед них як особливо важливі в соціалізації дитини, підлітка виступають такі: соціально-економічна нерівність, сім'я, однолітки, шкільне оточення, релігійна приналежність і ЗМІ. Ці фактори можуть на підсвідомому рівні впливати на психологічний розвиток індивіда.

Для вирішення цієї проблеми, потрібно залучати фахівців, у кримінальній сфері, соціологів, філософів, психологів, тобто представників різних соціогуманітарних і соціологічних наук.

Ще з Античних часів, злочинність неповнолітніх, вважалась великою проблемою для держави і суспільства, запобігання злочинності неповнолітніх вважалося основним завданням держави. Як я зазначав у пункті 1.1., Платон і Аристотель розглядали не тільки загалом злочинність, але й злочинність неповнолітніх. Вони говорили про покарання, тобто за злочин потрібно відповідати. В цей час злочин вважався хворобою, яку повинна лікувати держава. Платон зазначав, що жорстокість покарання залежала від вчиненого злочину. Найбільш важкими злочинами рахувались злочини, які вчинялись проти батьків, держави або ті якими люди могли образити богів. Такі злочини карались смертним вироком. Такі люди, як вважалось, не можуть виправитись. Платон говорив, що це не саме страшне покарання адже «…хто наважиться застосувати насилля чи образу відносно матері чи батька або їх батьків, до того необхідно застосовувати крайні заходи. Смерть в даному випадку ще не є крайнім заходом, краще муки чи ще щось гірше…» [33].

Філософами Античності було закладено фундамент, який будував політику, щодо боротьби із злочинністю. Вже в Середньовіччі думки, щодо попередження злочинності були відкинуті на другий план. Основним методом боротьби із злочинцями були санкції, які були дуже жорсткими. А вже в епоху Нового Часу повернулись ідеї попередження злочинності. Джон Локк вважав що для запобігання злочинності потрібно звертатись до виховання і моралі. Тобто він вважав, що виховання є фактором який впливає на злочинність (в тому числі і підліткову) і саме в дитинстві і в підлітковому віці, виховання має найбільш вагомий внесок на формування особистості, її характеру і так далі [27].

Також проблему підліткової злочинності досліджують в такій соціогуманітарній дисципліні, як психологія.

У психології, досліджуються саме особистісні характеристики підлітка, який скоїв правопорушення, такого підлітка можна охарактеризувати як:

- не стриману особистість , яка має агресивну поведінку;

- індивіда, який схильний до міжособистісних конфліктів;

- вперту і таку, яка не вміє підкорятися;

- важко адаптується в соціум;

- такі індивіди схильні до асоціальної поведінки;

- порушені соціальні зв'язки, через що, може відображатись зневага до звичаїв, прав і норм які панують у суспільстві.

В психології також можна виявити наступні закономірності:

- правомірні норми підлітка не співпадають із правовими нормами які панують у суспільстві;

- злочинець приймає, як справедливу норму покарання за злочин, але він, переважно завжди, вважає це покарання занадто жорстоким, завеликим для себе.

Отже, якщо перевиховувати засуджених підлітків, потрібно звертати увагу на ті аспекти, які особа заперечує або втратила через свою девіантну поведінку, а не просто працювати над правосвідомістю в загальному.

Перед психологами, і психосоціальними працівниками, практикуючими у закладах соціального ізоляції, стоїть серйозне завдання індивідуального планування діагностичної роботи з підлітком-правопорушником.

Психологи повинні не просто робити аналіз підлітка злочинця, , але й на індивідуальному рівні, із втручанням у їхню свідомість і її самі найпотаємніші кутки, зрозуміти і постаратись викорінити основні причини її поширення.

Така наука, як кримінологія, також досліджує підліткову злочинність. У кримінології, є два схожі на першу думку терміни, «злочинність неповнолітніх» і «підліткова злочинність». Підліток - це особа яка досягла віку від 12 до 16 років. Закінчення підліткового віку, це юність, а вже поняття «юнацька злочинність» буде скоріше не коректним, юність не може закінчуватись у 18 років. Також існує термін «дитяча злочинність» але це скоріше діяння до 16 років, зважаючи на те, що у віці 17 чи 18 років злочини дуже важко вже буде назвати дитячими.

Превентивна педагогіка - галузь юридичної педагогіки досліджує проблеми педагогічної профілактики правопорушень і злочині і розробляє ефективні педагогічні заходи щодо її здійснення. Вона бачить своє на рингу криміногенних факторів, знання типових та індивідуальних криміногенних причин і умов, часто сприяють криміналізації особистості людини та вчинення ним злочину. Власним об'єктом превентивної педагогіки є шляхи і способи недопущення та усунення в педагогічних системах, що включають умови, чинники, становлення, розвиток, життєдіяльність людини у зв'язку з можливостями, недоліків, що мають криміногенної значення. Мета превентивної педагогіки ? розробка та використання ефективних педагогічних шляхів і способів превенції педагогічних деформацій у життєдіяльності і характеристиках груп і окремих особистостей, що мають криміногенне значення [21, с.12].

Кримінологічна педагогіка як приватна теорія грунтується на методології загальної та юридичної педагогіки. Спеціальні принципи превентивної педагогіки ? це керівні ідеї, вихідні методологічні положення, що випливають з педагогічної сутності, закономірностей і особливостей роботи з педагогічної профілактики злочинів. Вони визначають спрямованість, зміст, методику педагогічного процесу і педагогічну діяльність суб'єктів цього процесу.

Всі принципи кримінологічної педагогіки умовно можна розділити на дві групи [21, с. 13-15]:

- принципи, що визначають зміст педагогічного процесу, спрямованого на попередження злочинів;

- принципи, що визначають педагогічну діяльність суб'єктів попередження злочинів.

До принципів, що визначає зміст педагогічного процесу, спрямованого на попередження злочинів, відносяться [21]:

1) педагогічна цілеспрямованість на попередження злочинів. Процес повинен будуватися як педагогічний та виходити з педагогічної мети - зміцнення громадянськості у свідомості тих, хто піддається профілактиці, розвитку почуттів власної гідності, відповідальності за своє життя, долю, благополучне майбутнє і гуманістичного ставлення до оточуючих, толерантності;

2) відповідність засобів і методів впливу на особистість і соціум в інтересах попередження злочинів, самої особистості, захисту прав інших людей і всього суспільства. Таким засобам та методам повинен бути притаманний гуманістичний, моральний характер, відповідний загальнолюдським цінностям;

3) цілісність педагогічного процесу попередження злочинів і його включеність в систему превентивних заходів іншого характеру. Педагогічний процес повинен охоплювати всі криміногенні причини та умови, а всі його елементи повинні бути підпорядковані єдиній меті, взаємопов'язані, послідовні, розраховані на ефективність, а не бути набором випадкових або «модних» заходів;

4) дотримання законності. Цей принцип важливий у розглянутій педагогічній системі тому, що в ряді випадків виховний процес протікає в рамках правової регламентації. Наприклад, із звільненими від кримінальної відповідальності, але залученими до адміністративної; із засудженими до покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, та ін. Основна вимога принципу полягає в тому, що в певних випадках педагогічний процес слід здійснювати на основі і відповідно до діючих норм права. Це передбачає знання цих норм суб'єктами педагогічного процесу і вміння їх дотримуватися. Значення цього принципу визначається і тим, що багато сторін життя людей знаходяться в рамках правових норм: працю, освіту та інші, які носять переважно регулятивний характер. Тому при необхідності якихось обмежень осіб, що піддаються профілактиці, вони можуть і повинні встановлюватися в суворій відповідності з законом, а рівно і дозволу, за переваги заборон.

Принципи, що визначають педагогічну діяльність суб'єктів попередження злочинів [21,с. 15-18]:

1) включення профілактичних заходів в активну, соціально і особисто корисну діяльність. Значущість цього принципу визначається відомою педагогічної закономірністю, яка полягає у тому, що особистість формується в діяльності. Від її характеру та змісту залежить всебічне, і перш за все моральне, розвиток особистості. Давно відомо, що кримінальна поведінка формується в умовах «порожнього» часу, часу, не заповненого працею і іншими соціально значущими заняттями. Залучення громадян до трудової, навчальну діяльність, активні досягав справи сприяє формуванню та розвитку позитивної мотивації правомірної поведінки, позитивних якостей особистості, конструктивних відносин з оточуючими. Активна діяльність осіб, що піддаються профілактиці, сприяє зміні системи їх відносин, зміцненню та розвитку позитивних життєвих позицій;

2) профілактичної корекції особистості в соціально здоровому середовищі і активній участі в її вдосконаленні. Особистість розвивається в соціумі, і це - незаперечна істина. Характер соціуму зараз змінився, і не лише в позитивну сторону, але вирішувати питання, пов'язані з попередженням злочинів, без участі трудових, навчальних, спортивних, громадських колективів неможливо. Необхідність створення в нашій країні громадянського суспільства спонукає до все більшої участі сил громадськості у профілактиці злочинів.

Вивчення досвіду роботи з попередження злочинів у зарубіжних країнах показує, що там інтенсивно використовуються суспільні сили (громади), переважно за місцем проживання. Для української педагогіки принцип виховання в колективі і через колектив був завжди ключовим, незалежно від соціально-політичних реалій. Досить сказати, що він існував ще в XIX в. Тоді ж було відзначено, що однією з умов реалізації цього принципу є позитивні якісні характеристики середовища: згуртованість, розвинена система відносин, стійкий сприятливий клімат людських відносин та ін. Для того щоб вплив колективу було результативним, необхідна цілеспрямована організація його виховних впливів на своїх членів, і особливо на осіб, схильних до правопорушень;

3) поєднання вимогливості з повагою до людини. Реалізація цього принципу дозволяє застосовувати до осіб з антигромадською спрямованістю не тільки заходи лояльного властивості, а й заходи, засновані на державному примусі. Висока вимогливість передбачає систематичний контроль за поведінкою осіб, щодо яких здійснюється попереджувальна робота. Повага до особистості зазначених осіб забезпечує успіх, сприяючи розвитку довіри, готовності до сприйняття педагогічних рекомендацій і внутрішній роботі над собою. Вимогливість без поваги до особистості може сприйматися як жорстокість, черствість, нерозуміння, зневага і навіть ворожість. Відповідно такому сприйняттю може формуватися і ставлення до суб'єктів педагогічного процесу;

4) гуманності, що полягає у вірі в можливість зміни особистості, її життєвих і моральних установок, справедливе запитів і достойності соціальних домагань, формуванні усвідомленого дисциплінованого поведінки , осмисленні правила демократії - «моя свобода і права закінчуються там, де починається свобода і права іншої людини», спонукань до самовдосконалення та досягнення поваги з боку інших людей, ведення гідного і правомірного способу життя;

5 ) опори в профілактичній роботі на позитивні якості особистості. Принцип не означає зниження вимогливості до осіб, з якими ведеться профілактична робота, а тим більше потурання і всепрощення. Розвиток і зміцнення позитивних якостей особистості сприяють зміні системи поглядів, цінностей і, як наслідок, взаємин з оточуючими, поведінки в цілому.

Злочинність неповнолітніх має ті самі соціальні причини, що і злочинність дорослих: поширення безробіття, загальне зниження матеріального рівня населення. Як наслідок - невиконання батьками обов'язків по вихованню дітей, послаблення ефективності виховної роботи у навчальних закладах. Найчастіше причини підліткової злочинності - це результат неправильного виховання, відсутності догляду батьків за дітьми, брак матеріального забезпечення, негативного впливу найближчого оточення.

На думку І. Стрекінару, на формування протиправного поводження підлітків у першу чергу впливають несприятливі соціальні впливи. Особистість, її мотиви, світогляд формується під впливом соціальних факторів: родина та неформальні групи однолітків. Сім'я є соціальним інститутом, який відіграє важливу роль у первинній соціалізації особистості. Головною функцією сім'ї є є відтворення й виховання дітей. Вплив родини на підлітка сильніший, ніж вплив інших соціальних інститутів і суспільства в цілому. Це випливає з ряду особливостей, характерних для родини, як наприклад, її нечисленність, що полегшує можливість безпосереднього емоційного контакту і міжособистісної взаємодії, крім того, взаємини членів родини переважно постійні і тривалі [20, с. 49].

Підліток завжди сприймає в батьківській родині визначні зразки поводження, виховання вищих людських цінностей зв'язано з рівнем культури родини, з формуванням різних інтересів, професійною та суспільною діяльністю. Тобто атмосфера в родині впливає на бажання підлітка самоствердитися. У родині, де панує атмосфера психологічної напруженості, тяжкі чи затяжні конфлікти, відсутність взаєморозуміння, розбіжності між батьками підлітки легше піддаються зовнішньому впливу, тому що прагнуть до розрядки внутрішнього напруження та призводить до небажаного поводження. Серед підлітків, які вчинили злочини, що виховувались у таких родинах, нерідко зустрічаються ті, хто систематично вживає алкогольні напої.

Важливу роль нормального життя родини відіграє - матеріальна забезпеченість. Обмежені матеріальні можливості родини не дозволяють повною мірою задовольнити необхідні потреби підлітків. У виховному плані неповна родина проблематична. Втрачаючи одного із батьків, дитини позбавляється цілого світу морально-емоційних відносин, до того ж можливість спостереження дитиною соціальної взаємодії батьків, їхньої любові, взаємодопомоги - це найважливіший фактор, що соціалізує. Тобто сімейне неблагополуччя є одним із чинників, що визначає стан і динаміку злочинної поведінки підлітка.

В групи підліткових правопорушників є однією з різновидів малих неформальних соціальних груп. Вони мають специфічні соціально-психологічні механізми виникнення, розвитку й функціонування. Виникненню неформальних соціальних груп сприяють визначені об'єктивні умови і причини, а також суб'єктивні передумови. Об'єктивними причинами для їх виникнення є недоліки сімейного, шкільного, суспільного виховання, а в ролі суб'єктивних передумов виступають особистісні особливості підлітків і їхня взаємодія із соціальним мікросередовищем.

Висновки.

Підліткову злочинність досліджують в соціології, філософії, психології, педагогіці і також різних соціогуманітарних науках. Ці всі предмети, досліджують підліткову злочинність, як із найрізноманітніших сторін. Але саме соціологія, може вловити те, шо не вловить жодна із соціогуманітарних наук, а саме вплив інститутів на індивіда, і методику дослідження за допомогою якого можна це дослідити.



Розділ 2. Інституційні чинники підліткової злочинності у сучасному українському суспільстві( на прикладі Львівської області)

2.1 Соціологічне моделювання інституційних факторів підліткової злочинності

Соціальні інститути регулюють усі форми нашої діяльності, закріплюються в усіх сферах нашого життя. Також дають змогу створення стійкої та міцної системи взаємовідносин між індивідами у суспільстві, задовольняють основні потреби соціальних груп, формуючи соціальний порядок. Можна додати те, що Г. Спенсер вважав соціальні інститути каркасом суспільства, і виходячи з цього можна висунути гіпотезу про те, що велика їх кількість впливає на підліткову злочинність.

Існує безліч різновидів соціальних інститутів таких як: виховні, культурні, релігійні, суспільні, політичні, проте у своїй роботі я повинен дослідити саме ті, які тісно пов'язані із підлітковою злочинністю. Тобто вони можуть створювати соціальні норми, які б знижували рівень злочинності, так і протилежно створювали умови, які в майбутньому, могли б стати стимулом, для скоєння злочину у підлітковому віці.

Саму термінологію “інституту” в межах соціальних наук запровадив дослідник Джамбаттіста Віко у 1693 р., а інституціональний підхід в умовах сучасності широко використовується в соціології, зокрема ми знаходимо його основи в працях таких дослідників як: Т. Веблен, Е. Дюркгейм, О. Конт, К. Маркс, Т. Парсонс, Г. Спенсер та інших. Свого подальшого розвитку інституційний підхід набув у 50-60-х рр. ХХ ст., внаслідок поєднання позицій традиційного інституціоналізму та підходів неокласичної теорії у межах неоінституціоналізму (А. Алчін, Дж.-К. Гелбрейт, Р. Коуз (засновник), Д. Норт, О. Тоффлер, Р. Хейблоннер та ін.) [39].

Окреслений напрямок був розвинутий Т. Парсонсом у його розумінні суспільства виступають системами соціальних інститутів та соціальних відносин. Соціальні інститути розглядаються вченим як ціннісно-нормативна структура.

Висуваємо гіпотезу про найбільший вплив таких соціальних інститутів як: сім'я, школа, релігія, ЗМІ. Це буде підтверджено або спростовано в ході подальших авторських досліджень. Відповідно до теми наукової роботи в рамках теорії “інституційного підходу”, спробуємо провести соціологічне моделювання в контексті виділення основних категорій дослідження впливу соціальних інститутів на підліткову злочинність і відобразивши це у таблиці (див. табл.2).

Таблиця 2

Якщо розглядати сім'ю як соціальний інститут, то можна стверджувати, що вона є інструментом первинної соціалізації. Сьогодні сім`я виступає носієм, елементом соціального спадкоємства. Вона є соціальним інститутом, який має найбільший плив на індивіда, це система яка зв'язує в дуже міцні соціальні зв'язки: родинні та шлюбні зв'язки, етнічні і різні зв'язки які об'єднують на рівні дуже міцного психологічного контакту. Сім'я у сучасному суспільстві, не просто відтворює людину, як біологічну істоту, але як соціальну, як громадянина певної держави, тобто формує її первинний соціальний статус, який впливає на все ї майбутнє життя.

Сім'я, це найдавніший кровноспоріднений зв'язок, природно створена група людей, в якій присутня особлива форма взаємодії її членів.

Якщо говорити про функції сім'ї, тоді можна виділити такі категорії: економічну, господарсько-побутову, виховну функцію, первинного соціального контролю, репродуктивну, емоційну, рекреаційну та інші.

Науковці Пітер і Бріджит Бергер розглядають сім'ю як один з базових соціальних інститутів, виокремлюючи його вплив на три основних сфери діяльності людини: відтворювальної, сексуальної та сфери первинної соціалізації. Другорядними функціями дослідники вважають такі: правову, яка допомагає у регулюванні прав кожного з членів сім'ї, у тому числі і дітей; економічну, що забезпечує створення зв'язку з зовнішньою сферою економіки (відбувається еволюція ролей сім'ї від елементу виробництва - до елементу споживання). В умовах сучасності від інституту сім'ї очікується допомога у забезпеченні особистісної самореалізації та можливості усамітнення, що в свою чергу допомагає у переході від акцентуації не лише обов'язків та відповідальності, але й прав та винагород у сімейній сфері на рівні моралі. Якщо ці функції будуть виконуватись не якісно, підліток може стати потенційним законопорушником, якщо ці функції не будуть виконуватись, підліток буде самотужки їх реалізовувати, чим і можу бути стимульований до підліткової злочинності, так як це найлегший і найшвидший метод добитись того, чого тобі бракує (поваги, фінансової підримки). Тому насамперед, потрібно розглянути дисфункції сім'ї, виправивши їх, можна зменшити чисельність підлітків, які є потенційними законопорушниками [14, с. 46-47].

Дисфункції сім'ї:

Як і інші соціальні інститути, сім'я має проблеми у сфері функцій її існування. Недотримання функцій або неповністю виконане завдання, недостатність ресурсного запасу для забезпечення функцій сім'ї - це дисфункції сім'ї. Сім'ї можна поділити, на такі, які виконують свої соціальні функції, тобто благополучні і які не виконують своїх функцій - неблагополучні.

Неблагополучні сім'ї.

Неблагополучна сім'я ? це сім'я, яка не виконує, або тільки частково виконує свої функції. Догляду і уваги приділяється не достатньо дитині в сім'ї. Саме цей фактор можевплинути на зростання підліткової злочинності серед підлітків.

Благополучні сім'ї - задовольняють дитину у всіх її соціопсихологічних, культурних і економічних, психічних потребах.

У дітей із неблагополучних сімей частіше, ніж в інших, зустрічається: порушення нормального спілкування з однолітками; неадекватність самооцінки, зниження здатності самоаналізу і соціально-психологічної адаптованості; нерозвиненість почуття емпатії; перехід до групи важких дітей; негативна девіація.

Найчастіше фахівці розрізняють:

- проблемні сім'ї - немає злагодженої взаємодії і відсутнє порозуміння;

- конфліктні сім'ї - незадоволення сімейним життям зумовлює нестабільність сім'ї;

- соціально неблагополучні сім'ї - низький культурний рівень сім'ї, пияцтво подружжя, погано виховані і запущені діти в навчанні;

- дезорганізовані - відсутні нормальні людські відносини, члени родини автономні, панівним є почуття страху, тобто сила процвітає.

- сім'ї з низьким рівнем матеріальних та житлових умов;

- сім'ї з поганими медико-санітарними умовами;

- неповні сім'ї;

- сім'ї, де один із батьків хворий або інвалід, де батьки не можуть контролювати своїх дітей, через свої різного роду вади.

...