Судовий прецедент у правовій системі Англії

Магістратські суди діють на підставі положень Закону від 1980р. В Англії та Уельсі створено приблизно 1000 таких судів, що обслуговуються непрофесійними суддями, які не отримують винагороди за свою діяльність (крім незначної кількості так званих стипендіарних магістратів). В середньому, така особа присвячує суддівській діяльності один день протягом двох тижнів.

Основним завданням магістратських судів є розгляд справ про незначні злочини, які можуть бути розглянуті без присяжних, при цьому суд істотно обмежений у призначенні міри покарання. Магістратські суди наділені також вузькою компетенцією з цивільних справ про опікунство, усиновлення, стягнення аліментів, а також адміністративними функціями з видачі та анулювання різноманітних дозволів.

Крім цього в Англії існують ще і спеціалізовані суди (основні з яких ми назвали, коли розглядали повноваження цивільного відділення Апеляційного суду), а також різноманітні трибунали, які діють у сфері оподаткування, землекористування, соціального забезпечення, трудових відносин. За відсутності рішення відповідного трибуналу деякі категорії спорів не можуть бути подані на розгляд Верховного суду [9, c.253].

В юридичній літературі вірно виділяється два способи відправлення правосуддя: континентальний (дознавчий) та англо-американський (змагальний). При дознавчому способі суд є активним (сам збирає докази та сам їх досліджує). В Англії застосовується змагальний спосіб, за яким суд - пасивний, а сторони, навпаки, є надзвичайно активними. Суддя діє як спостерігач і лише контролює дотримання правил процедури та розв`язує процесуальні суперечки. Він може задавати питання, але при цьому має бути стриманим ("суддя, що відкриває рот, закриває свій розум" [43, c.409]). Сторонам надається ініціатива щодо підготовки і ведення судового розгляду справи, вони самостійно збирають докази, вирішують, якого з свідків викликати до суду, коли та з якого приводу проводити експертизу. Допити проводить не суддя, а адвокати. У підсумку суддя оцінює, що зібрали, надали та дослідили у суді сторони і застосовує належну норму права для вирішення спору [31, c.26, 27]. Змагальний спосіб відправлення правосуддя розповсюджується і на кримінальний процес, де весь його рух "спрямовується зусиллями обвинувача" [27, c.33], тому інститут прокуратури в Англії не набув великого значення [26, c.369]. Закріплення змагального способу відправлення правосуддя сприяє ще більшому піднесенню ролі судді в англійському суспільстві, адже він не займається збиранням та дослідженням доказів, що значно ускладнює обвинувачення його в необ`єктивності або прихильності до однієї з сторін. Крім цього неупередженості судді вищого суду сприяє і розмір заробітної платні. Наприклад, у 1990р. суддя Апеляційного суду за рік отримав 79 500 фунтів стерлінгів, а суддя Палати лордів - 82 750 фунтів стерлінгів [52, с.23], а з 1996р. посадові оклади суддів були підвищені ще приблизно на двадцять п`ять відсотків. Зрозуміло, що ці суми часто є меншими ніж ті, які міг би отримати суддя, якщо б продовжив адвокатську практику, але завдяки "пільговому оподаткуванню та пенсійному забезпеченню" [52, с.50-51] посада судді одного з вищих судів виступає в якості вдалого завершення професійної кар`єри (адже суддями вищих судів, як правило, стають особи, вік яких перевищує 40 років) найвидатніших адвокатів. Тому неупередженість судді забезпечується ще і тим, що на момент свого призначення він вже є досить відомим у широких колах адвокатом з відповідною репутацією та з солідним матеріальним становищем. Формування кадрового складу вищих судів з числа найбільш видатних юристів сприяє престижу судової влади у суспільстві.

Перейдемо до висновків. Швидка централізація судової влади, а також добросовісне відношення до своїх обов`язків надали англійським суддям такого авторитету, якого не існувало у жодній державі. Вже у прецеденті 1613р. було зазначено на неможливісті притягнення судді вищого суду до відповідальності за те, що він зробив або сказав у ході судового процесу, поки він не виходить за межі своєї компетенції. У 1701р. це було закріплено законодавчо. Однак таке раннє встановлення принципу незалежності суддів призвело до того, що сьогодні нерідко складається враження, що англійці "більше зацікавлені в охороні привілеїв своїх суддів, ніж у відправленні правосуддя" [1, c.25,37,39].

Розвиток англійської судової системи триває вже більше 800 років і при цьому характеризується особливою послідовністю. Тому зараз вона несе на собі відбиток своєї історії (наприклад, функціонування церковних судів, які вирішують справи, пов`язані з релігійними ритуалами та церемоніями; існування лицарських судів, що вирішують спори про право користування геральдичними девізами і гербами та ін. [52, c.50]. Але не слід перебільшувати значення цих архаїчних елементів, адже у більшості випадків вони є лише зовнішніми ознаками.

Завдяки історичним умовам, суди Англії з самого початку отримали правотворчу функцію, яка здійснювалась ними у безпосередньому зв`язку та в процесі виконання свого головного призначення - відправлення правосуддя. На наш погляд, закріпленню правотворчості в якості однієї з функцій судової влади Англії сприяли такі фактори. 1. Роль, яку виконували королівські суди у процесі ослаблення позицій феодалів. 2. Історичні особливості функціонування судів: рання централізованість, швидке здобуття певної незалежності від втручання влади, висока довіра з боку населення. 3. Формування корпусу суддів виключно з досвідчених адвокатів, що призвело до зайняття суддями надзвичайно високого положення в суспільстві. Крім зазначеного, умови розвитку та традиції англійського права стимулювали поширення практики звернення до прецедентів.

2.2 Співвідношення закону і прецеденту

Статут, прийнятий англійським Парламентом, визначається як акт, в якому документально фіксується (відображається) воля законодавця та розкриваються його наміри по відношенню до певних питань [26, c.69]. Під час розгляду становлення прецедентного права нами був здійснений огляд характеру відносин між прецедентом та статутом у період ХІІІ-ХІХ ст.ст. Якщо у ХІІІ-ХVст.ст. судді доволі зневажливо ставилися до статутів, вважаючи припустимим ігнорувати їх положення, то вже у ХVІст. виникає доктрина верховенства Парламенту, наслідком якої було визнання статуту джерелом (формою) права з найвищою силою. Поступове підвищення значення статуту було закономірним, оскільки для прецедентної правотворчості необхідна наявність спору. Зрозуміло, що таким чином прецедентне право не може безпосередньо регулювати чимало надзвичайно важливих суспільних відносин: систему оподаткування, соціальний захист населення, забезпечення енергоносіями і т.д. (Наприклад, у всіх країнах англо-американського правової сім`ї питання щодо складів злочинів та міри покарань врегульовано переважно статутами [39, c.125]. Спосіб виникнення прецедентного права обумовлює його залежність від законодавства: у рамках окремої правової системи прецедентне право не може бути єдиною формою правового регулювання життя суспільства, адже внаслідок цього багато важливих питань існування будь-якої держави об`єктивно залишатимуться поза сферою юридичного впливу. В той же час є величезна кількість прикладів практики врегулювання суспільних відносин виключно нормативно-правовими актами. Однак у цьому разі ми стикаємось вже з проблемою якості правового регулювання. Але це питання вже наступного розділу цієї роботи, де ми визначимо переваги і недоліки прецеденту у порівнянні з законом.

Зважаючи на ту роль, яку історично відігравали англійські суди у сфері правоутворення, зростання ролі законодавства у якості джерела (форми) англійського права відбувалося дуже повільно. Наприклад, у 1610р. Е. Кок у рішенні по справі Dr. Bonham Case зазначив, що статут може не застосовуватись, якщо він протирічить принципам загального права [57, p.241], а у 1744р. Менсфілд в одному з рішень вказав, що "загальне право є вищим ніж акти Парламенту" [61, p.228].

У відповідь на стрімкий розвиток законодавства судді у ХVІІІ-ХІХст.ст. розробляють доктрину, відповідно до якої головним призначенням статутного права є усунення протиріч у прецедентному праві та у скасуванні його застарілих положень шляхом введення нових норм, відповідаючих нагальним потребам економічного та соціального розвитку держави. Такий підхід став логічним продовженням визнаної всіма презумпції, що основою англійського права є прецедентне право. Вказаної доктрини, пише І. Богдановська [6, c.108], дотримуються і багато сучасних суддів та науковців. Отже, як ми підкреслювали вище, в умовах Англії принцип верховенства Парламенту не означає визнання принципу верховенства закону. Конкретизуємо цю тезу.

На практиці принцип верховенства Парламенту знаходить свій вираз у тому, що в системі джерел (форм) права Англії звичай та прецедент підкоряються законодавству. Тобто законом може бути скасована дія будь-якого прецеденту [22, c.166; 58, p.92]. Однак цей факт не тягне за собою визнання принципу верховенства закону, під яким у даному випадку нами розуміється монополія закону як правової форми на врегулювання своїми приписами найбільш важливих суспільних відносин. Адже для англійського права залишаються домінуючим два постулати: а) принципи права встановлюються прецедентним правом, а статут лише деталізує їх; б) статути мають більшу юридичну силу, ніж прецедент, проте самі по собі вони не є достатнім інструментом для врегулювання суспільних відносин [37, c.76-77; 60, p.17]. За допомогою існування таких своєрідних взаємостримуючих чинників у відносинах між двома основними формами правового регулювання (прецедентом та законом) в Англії, на наш погляд, створений і реалізується режим верховенства права у прямому розумінні цього слова.

На сьогодні судовий прецедент як один з видів (форм) судової правотворчості - це не лише предмет доктринальних міркувань, а реальних факт правової дійсності. Особливо відчутно він проявляється у сфері захисту прав людини і її основоположних свобод, де рішення Європейського Суду з прав людини у конкретних справах є безпосередньо правовою основою (прецедентом) для вирішення аналогічних справ вітчизняними судами [16, с. 78].

При розгляді сучасного англійського права не виникає сумнівів у тому, що закони та судові прецеденти є основними джерелами (формами) англійського права. Більше того, сьогодні ми можемо констатувати, що регулювання багатьох сфер англійського права відбувається переважно актами Парламенту [7, c.198]. Зважаючи на це, виникає логічне питання: наскільки далеко може зайти цей процес і чи можливо таке, що у недалекому майбутньому виникне тенденція зниження значення судового прецеденту для розвитку та функціонування англійської правової системи? Це питання слід аналізувати у ракурсі взаємодії судового прецеденту та статуту у сучасній правовій системі Англії.

Значення статуту як джерела (форми) права Англії залежить від прецедентного права. Як пише П. Арчер, "спроба зрозуміти статут, не знаючи норм загального права, що відносяться до даного питання, призведе тільки до непорозумінь" [2, c.28]. Хоча статутне право сьогодні є основою для більшості важливих сфер англійського права, прецедент в таких умовах аж ніяк не втратив свого значення. І причиною цьому є не лише той факт, що незважаючи на видання крупних консолідуючих актів, "до сих пір жодна галузь англійського права не кодифікована повністю" [31, c.28]. Справа в іншому. Кожне слово статуту є зобов`язуючим, в той час як у прецедентному праві обов'язковим є тільки принцип вирішення тієї чи іншої справи [60, p.103]. Отже, при застосуванні судом статуту виникає специфічна проблема, пов`язана із тлумаченням судом не завжди чітких положень статуту у контексті конкретних обставин справи, що ним розглядається. В результаті такого тлумачення (або інтерпретації, як частіше за все називають цей процес англійські дослідники) виникають прецеденти тлумачення, тобто прецеденти, що визначають порядок застосування положень статуту до певних комбінацій обставин та фактів. Вище такі прецеденти були віднесені нами до деклараторних. Незважаючи на особливий характер виникнення прецедентів тлумачення, це ні в якому разі не дає підстав для протиставлення доктрини прецеденту результатам процесу інтерпретації статутів, адже інтерпретація статутів сьогодні є основною формою застосування судами доктрини прецеденту. А. Кіралфі [60, p.120] у своїй праці вказує, що рішення вищих судів, якими інтерпретовані положення статутів, є обов`язковими для нижчих судів. З огляду на це, англійські закони переповнені визначеннями різноманітних понять та термінів, які корегують судове тлумачення. Існує навіть термін "складання законопроекту в стилі загального права". При складанні тексту законопроекту законодавець орієнтується передусім на його судове застосування, оскільки англійські судді сприймають терміни, що застосовуються у законі, так, як вони розуміються прецедентним правом, якщо спеціального значення не встановлює сам закон. Якщо при формулюванні норм континентальних кодексів законодавець розраховує на активну роль суду при застосуванні їх положень, то у країнах загального права норми статутів формулюються з метою обмежити такі дії суду [6, с.14; c.96-97]. В Англії статути часто мають вигляд наказів суддям, ніби поза судом право не може бути реалізованим. Як справедливо пише В. Корецький, стара формула ubi jus, ibi remedium ("де право, там і його реалізація", тобто будь-яке право повинно мати засоби своєї реалізації), у англійських юристів отримала протилежне значення - ubi remedium, ibi jus [18, c.328]. Норми статуту для втілення своїх приписів у життя потребують додаткових дій з боку цілого кола окремих осіб та державних органів. Без цього вони існують лише номінально, так би мовити, "на папері", і це становить проблему для будь-якої правової системи, яка не визнає прецедентної форми судової правотворчості.

Отже, в Англії законодавство знаходиться у менш вигідному становищі у порівнянні з прецедентним правом, адже акт Парламенту вимагає судових тлумачень, які самі стають прецедентами. Тому є спрощенням відноситися до парламентського законодавства як до джерела (форми) права, що знаходиться вище, ніж прецедент [37, c.157]. З цього випливає, що кількісне зростання законів у ХХст. призвело лише до активізації прецедентного права. У літературі зазначається, що дев`ять із десяти справ, що розглядаються Палатою лордів та Апеляційним судом, стосуються тлумачення тексту закону [6, c.106]. Всі без винятку дослідники вказують, що англійське законодавство є повністю залежним від прецедентного права. Наведемо лише декілька характерних цитат з цього приводу. Судова практика визначає реальний вплив закону на суспільні відносини і, по суті, його зміст, оскільки закон реалізується не самостійно, а через прецеденти [17, c.557; 60, p.1]. Англійські юристи сприймають норми, створені законодавцем, тільки у тому випадку, коли існує їх судове тлумачення, таким чином увага акцентується не на тексті закону, а на прецедентах, в яких застосовано його положення. В Англії без прецедентного права статутне право фактично втрачає свій сенс і призначення. Норма закону набуває реального смислу лише після застосування її в суді [9, c.244; 12, c.358; 32, c.82; 35, с.603]. Неважко помітити, що наведені висловлювання являють собою вже констатацію факту, в той же час у літературі досить складно знайти детальний аналіз причин такого стану справ. Виправимо цю ситуацію.

Е. Серверен вірно визначає дві форми впливу судової влади на нормативно-правові акти законодавчої та виконавчої влади: пряму та побічну [34, c.47]. Пряма форма знаходить свій вираз у безпосередньому втручанні судової влади у зміст певного нормативно-правового акту (діяльність органів конституційної юрисдикції по скасуванню невідповідаючих Конституції законів або їх положень; діяльність загальних судів по скасуванню незаконних нормативно-правових актів виконавчої влади), а побічна - у впливі на зміст нормативно-правового акту шляхом інтерпретації його положень при застосуванні їх до конкретних правовідносин. Для Англії перша форма впливу на закон виключена дією принципу верховенства Парламенту, в той час як друга, зважаючи на прецедентний характер діяльності судів, має свою специфіку. Якщо у континентальних країнах Європи результати побічного впливу судової влади знаходять свій вираз у судовій практиці, яка, за влучним виразом М. Марченка "виникає у відповідності з законом, існує у відповідності з законом та реалізується у відповідності з законом" [26, c. 348], то в Англії результати інтерпретації мають абсолютно самостійний регулятивний характер у вигляді прецедентів тлумачення. В свою чергу прецеденти тлумачення з`являються в результаті використання суддями спеціальних правил інтерпретації нечітких положень статутів. Слід зазначити, що вітчизняна юридична література не містить робіт, в яких би досліджувався зміст цих правил або хоча б наводилася їх класифікація, отже це питання є нерозкритим, так само, як особливості взаємовідносин прецедентної форми права з законодавством. Далі у цьому підрозділі ми намагатимемось усунути вказані прогалини.

Деякі англійські дослідники розрізняють процеси інтерпретації (interpretation) та тлумачення (construction) статутів. Наприклад, Р. Уолкер пише, що між цими двома явищами існують технічні розбіжності. Інтерпретація - це процес, за допомогою якого просто з`ясовується смисл слів у тексті закону. А за допомогою тлумачення вирішуються спірні питання, які виникають у зв`язку з невизначеністю чи двозначністю тексту закону. Звідси випливає, що інтерпретації піддається кожен статут, зміст якого розглядається судом, в той час як тільки сумнівні та неоднозначні його положення потребують тлумачення [37, p.31]. Іноді тлумачення закону поділяється на тлумачення у вузькому значенні (при якому здійснюване суддями роз`яснення норм не змінює їх зміст та суть), та у широкому значенні (у цьому випадку увага акцентується на творчій ролі судді, який при з`ясуванні смислу норм закону може розширювати або звужувати їх сферу застосування, а іноді і змінювати (modify) їх зміст [26, c.76]). Однак англійські судді зазвичай не розрізняють цих процесів, адже на практиці спір виникає тільки навколо питання, чи є певне формулювання закону двозначним або хоча б невизначеним [37, c.125]. так само і більшість англійських вчених вважає розділення тлумачення та інтерпретації необгрунтованим, оскільки між цими поняттями неможливо провести чітку різницю [6, c.114]. Наприклад, Ф. Джеймс ототожнює ці терміни [59, p.8], а А. Кіралфі вживає у своїй роботі як словосполучення "інтерпретація статутів", так і "тлумачення статутів", ніяк не відрізняючи їх одне від одного [60, p.108,116]. Ми також будемо застосовувати ці терміни як рівнозначні.

Отже, потреба у тлумаченні статуту з`являється, коли він містить двозначні або невизначені слова чи формулювання. Двозначність виникає в результаті необачності авторів проекту статуту, коли з`ясовується, що слова закону можуть мати два або більше буквальних значення. Невизначеність зустрічається набагато частіше, ніж двозначність: вона присутня там, де слова статуту розраховані на те, щоб застосовувати їх до різноманітних конкретних ситуацій, а судді мають вирішити, чи відповідають факти справи, що розглядається, тій ситуації, яку мав на увазі закон. Використання законодавцем таких, на перший погляд, простих слів як "дорога", "парк", "приміщення", створило проблеми тлумачення, які Парламент не міг собі навіть уявити, приймаючи статут. Прикладом може бути справа, під час розгляду якої суддям потрібно було вирішити, чи є апельсиновий сік, видавлений рукою, "напоєм, що пройшов обробку" [37, c.126].

Вже у ХІХст. було чітко встановлено, що при інтерпретації головним завданням судді є зрозуміти наміри законодавця та відповідним чином застосувати положення закону до фактів та обставин справи [6, c.109-110; 59, p.8]. Найскладнішим у таких ситуаціях є те, що самі формулювання закноу є майже єдиним засобом для з`ясування намірів Парламенту. З`ясування намірів відбувається в процесі інтерпретації за допомогою загальновизнаних засобів, які застосовують судді при виникненні ускладнень при тлумаченні статуту. Ці засоби тлумачення є результатом поступової діяльності суддів, які виходили з принципу "текст статуту має бути досліджений об`єктивно" [60, p.109].

Потрібно зазначити, що всі засоби тлумачення поділяються англійськими авторами на підходи, правила, презумпції, допоміжні матеріали. Кількість цих засобів є більш-менш визначеною, однак єдиної та чіткої їхньої класифікації не існує (наприклад, деякі дослідники взагалі не виділяють підходи, а інші, навпаки, об`єднують підходи та правила). Всі засоби тлумачення закріплені або прецедентами, або статутами [58, p.4].

Зважаючи на те, що основне правило інтерпретації полягає у тому, що закон має тлумачитись у відповідності з наміром тих, хто його створив [23, c.10-11], інтерпретація англійськими судами положень статутів традиційно зосереджується на тексті статуту і полягає в його вузькому тлумаченні. Але перед тим, як суддя безпосередньо переходить до тлумачення, йому необхідно здійснити ряд заходів. По-перше, він звертає увагу на розділ статуту, де надаються визначення термінів, що в ньому вживаються. Сучасні статути майже завжди містять такий розділ. Наступним кроком має бути врахування положень Закону "Про інтерпретацію" (Interpretation Act, 1978), який, до речі, замінив собою попередній Закон від 1889р. Цей закон надає визначення певних слів, формулювань та фраз, які часто зустрічаються у текстах статутів. Наприклад, у ньому вказано, що, якщо інше не встановлено, то слова, які виражають чоловічий рід, мають відноситься також і до жіночого роду (та навпаки); слова в однині включають також і множину, а слова у множині включають також і однину; "місяць" має означати календарний місяць; відстані мають вимірюватись по прямій лінії на горизонтальній площині; "час" має означати час за Гринвічем і т.д. [57, p.115]. Разом з тим потрібно відмітити, що ці та інші визначення є тільки презумпцією, а тому протилежному значенню, яке виражено законом, що інтерпретується, або мається ним на увазі, завжди надається перевага.

Традиційно виділяють три основних підходи (деякі автори називають їх "правилами") інтерпретації: буквальне правило, золоте правило та правило "виправлення зла".

Буквальне правило (literal rule) полягає у тому, що слова статуту мають тлумачитись відповідно до їх звичайного, граматичного, природного значення. Правило грунтується на припущенні, що Парламент має на увазі звичайне та загальновживане значення слів, які він застосовує при формулюванні норм закону. Незважаючи на те, що серед дослідників ведуться спори про те, чи слід тлумачити кожне слово окремо, або для тлумачення потрібно брати закінчену фразу, на практиці саме це правило у більшості випадків дозволяє дати прийнятне тлумачення статуту [6, c.116-117; 37, c.127]. У ХІХст. судді при застосуванні буквального правила керувалися його, так би мовити, "жорстким" варіантом, відповідно до якого намір Парламенту є тільки таким, як це можна зрозуміти з слів статуту, отже слова статуту потрібно тлумачити відповідно до їх граматичного значення, навіть якщо результат буде явно не співпадати з тим, що насправді хотів сказати законодавець, адже "суд нічого не може вдіяти у випадку, коли слова статуту виявляються абсурдом" [60, p.117]. Тому нерідко застосування цього правила веде до виникнення абсурдності та протиріччя. Таким чином у випадку, коли слова при буквальному їх тлумаченні можуть мати альтернативні значення, це правило не може бути застосоване. Разом з тим, якщо при використанні буквального правила смисл положення статуту є повністю з`ясованим, то суд має застосувати це положення, навіть якщо воно позбавлено сенсу. Як приклад розглянемо справу Re No. 12 Regent Street, Oxford (1948р.) [60]. Cтаття 87 Закону "Про освіту" (Educational Act 1944) вимагала реєстрації в Міністерстві освіти всіх земель, які надавались навчальним закладам для освітньої діяльності. Предметом спору стала земля, яку набув Оксфордський коледж, чия діяльність не підконтрольна Міністерству. На цій підставі представники коледжу наполягали на тому, що дане положення статуту є абсурдним і в даному випадку має бути проігнороване. Між тим суд вирішив, що, незважаючи на те, що Міністерство не вправі вчинювати будь-які дії стосовно вказаної землі, вона все одно має бути зареєстрована, в інакшому випадку правовий титул власника на цю землю є недійсним. Пізніше вказану ситуацію було виправлено спеціальним законом [60, p.119].

Якщо застосування буквального правила веде до абсурдності, то має бути задіяне так зване золоте правило (golden rule), що виникло як протидія занадто радикальним наслідкам застосування буквального правила. (Головним запереченням проти більш широкого застосування золотого правила у порівнянні з буквальним правилом є те, що йому властивий занадто суб`єктивний підхід, адже суддя сам визначає критерії абсурдності [27, c.102-103]. З приводу змісту золотого правила у літературі часто наводяться слова лорда Уенслейдейла (Wensleydale) по справі Grey v. Pearson, 1857р. [61]: "...потрібно дотримуватись граматичного та звичайного значення слів, що вживаються у статуті, однак якщо це веде до протиріччя або несумісності значення слів, вони можуть бути модифіковані таким чином, щоб усунути зазначене протиріччя або несумісність, але не більше того" [61 p.10]. Отже, золоте правило може бути використане, якщо результат застосування буквального правила приводить до висновків, які явно не відповідають намірам Парламенту. Хрестоматійним прикладом застосування золотого правила є справа R v. Arthur (1968р.) [60], якою було розтлумачено, що коли закон встановлює відповідальність за підпалення будинку, в якому знаходяться люди, то в даному випадку той, хто вчиняє підпалення, не входить до поняття "люди, що знаходяться в будинку" [60, p.118]. Відомим прикладом застосування золотого правила також є справа Re Sigsworth, 1935р., в якій воно було застосоване з метою завадити вбивці заволодіти спадковим майном своєї жертви, не дивлячись на те, що вбивця, як син, був єдиним законним спадкоємцем відповідно до буквального тлумачення Закону "Про управління маєтками" (Administration of Estates Act 1925) [37, c.130]. Це правило також було застосоване у справі R v. Registrar General, ex parte Smith (1991р.) [61], обставини якої наступні: психічно хворий позивач (що виховувався прийомними батьками), який вбив двох осіб, згідно до положень статті 51 Закону "Про усиновлення" (Adoption Act 1976) подав до відповідного відомства заяву з проханням надати йому дані про його справжню мати. Однак відомство відхилило його заяву, спираючись на те, що він може скористатись наданою інформацією для вчинення злочину. Позивач звернувся до суду з протестом проти рішення відомства, грунтуючись на тому, що вказаний закон не містить такої підстави для відмови у наданні інформації. Однак Апеляційний суд, виходячи з "суспільної доцільності", визнав відмову у наданні інформації законною. У даному випадку можна сказати, що суд припинив дію закону, на що він не має права. Однак англійські дослідники вважають [61, p.38], що суд просто інтерпретував закон, виходячи з встановлених ним намірів законодавця, який, звичайно не бажав би, щоб дана норма могла призвести до скоєння злочину

Одна з сучасних модифікацій золотого правила іноді називається "цільовим підходом" (the purposive approach) [61, p.37]. Хоча нам здається, що більш точною є позиція А. Барака та І. Богдановської, які вважають цільовий підхід активною формою правила "виправлення зла" [3, c.98; 6, c.118], яке буде розглянуте нами дещо нижче. При використанні суддею цільового підходу намір законодавця встановлюється не за допомогою тексту статуту, а з того, яку ціль переслідував Парламент, приймаючи певний статут. Цей підхід було сформульовано у прецеденті 1971р. [6, c.111-112].

На практиці нерідкими є випадки, коли формулювання певного статуту суперечать його цілі та навпаки. Тоді перед суддею постає непросте завдання визначитись з правилом, яке має бути застосоване. В англійській літературі вказується на наступні переваги кожного з правил [59, p.119]. Перевагами буквального правила є: а) визначеність; б) його застосування запобігає судовій нормотворчості; в) його застосуванням висловлюється повага до Парламенту; г) часто є досить важко з`ясувати ціль прийняття статуту, а також у деяких випадках неможливо сказати, чи відповідає певне положення цього статуту його цілі або законодавець зробив для нього виключення та не обмежував значення положення ціллю статуту; д) його застосування сприяє підвищенню рівня юридичної техніки складання проектів законів. З іншого боку, перевагами цільового підходу вважається: а) він допомагає у випадках, коли результати застосування буквального правила ведуть до абсурдних висновків; б) недотримання цілі прийняття статуту є проявом неповаги до Парламенту; в) судова нормотворчість є загальновизнаною.

Перейдемо тепер до правил тлумачення статутів. Перше з них, яке було чітко сформульоване у 1877р., полягає у тому, що статут має бути прочитаний в цілому, оскільки окреме слово часто має інше значення, ніж те, яке воно набуває в контексті інших статей (особливо з тією, де надаються визначення термінів), а також додатків до статуту [60,p.116; ]. Ф. Джеймс виділяє наступні частини статуту, які мають бути досліджені при застосуванні цього правила: преамбула статуту, назва статуту, пунктуація статуту, замітки на полях статуту (замітки нерідко містить офіційний текст закону, їх роблять парламентарії при його прийнятті для полегшення роботи з текстом, при цьому замітки часто являють собою коротке викладення змісту статті [6, c.100], [59, p.11]. Інші автори [57, p.109; 60, p.46] додають до вказаного переліку також назви статей, розділ закону, який містить пояснення щодо вживаних у ньому термінів та понять (так званий інтерпретаційний розділ), а також додатки до закону. Разом з тим ці вчені розглядають процес дослідження вказаних частин статуту як окрему групу засобів тлумачення і називають її допоміжними внутрішніми засобами тлумачення.

Преамбула. Єдиним правильним підходом до інтерпретації статуту є аналіз не тільки його статей, а і преамбули. Оскільки преамбула містить мету та підстави прийняття статуту, її зміст в багатьох випадках є корисним для вірного розуміння будь-якої частини закону.

Назва статуту. Сучасні англійські закони мають, як правило, дві назви: скорочену та повну. Повна назва дає розгорнуте уявлення про призначення певного статуту. Наприклад, скороченою назвою Закону від 1986р. є "Про цивільну оборону у мирний час" (Civil Protection in Peacetime Act 1986), в той час як повна назва виглядає наступним чином: "Закон, який уповноважує місцеві органи влади використовувати власні оборонні ресурси у надзвичайних ситуаціях та стихійних лихах, не пов`язаних з будь-яким видом воєнної атаки з боку іноземної влади" (An Act to enable local authorities to use their civil defence resourses in connection with emergencies and disasters unconnected with any form of hostile attack by a foreign power) [59, p.11]. Таким чином повна назва закону може допомогти суду у випадку невизначеності окремих положень статуту, але це не означає надання суду права на невизнання чітко встановленого значення певних слів статуту на підставі їхньої невідповідності назві. Разом з тим історія знає випадки, коли судові рішення виносились на основі аналізу назви закону [60, p.110]. Наприклад, з повної назви закону 1943 р. випливало, що метою Парламенту було розширення прав осіб, які розпоряджалися майном на началах довірчої власності (trustee), в той же час деякі положення закону фактично обмежували права таких осіб у порівнянні з тими правами, що були закріплені законодавчо до введення статуту в дію.

Інтерпретаційний розділ статуту. Такі розділи почали включатись до законів порівняно недавно, але зараз вони є у майже кожному законі. Однак не слід перебільшувати їх роль у процесі тлумачення, адже при виникненні протиріч між інтерпретаційним розділом та положенням закону, перевагу має останній.

Заголовки. Нерідко заголовки містять корисну інформацію для тлумачення статуту, але вони не в змозі повністю усунути двозначність.

Пунктуація. Традиційно при тлумаченні законів пунктуації відводиться невелике значення, оскільки вважається, що пунктуація автора проекту закону є занадто суб`єктивним фактором, щоб звертати на нього увагу [60, p.111]. Зважаючи на те, що до 1850р. закони не мали пунктуації, консервативно налаштовані судді і сьогодні не звертають уваги на цей фактор.

Замітки на полях тексту статуту. Замітки не є частиною статуту і вводяться автором проекту для полегшення посилань. Тому традиційно замітки не вважаються допоміжним засобом тлумачення статутів, адже вони є лише проявом думки автора законопроекту, а тому не були предметом парламентського обговорення і не можуть допомогти у визначенні наміру Парламенту [57, p.11; 58, p.110]. Тим не менш існують випадки, коли замітки аналізувалися суддями (наприклад, при застосуванні правила Гейдона, адже замітка здатна надати судді інформацію про "зло", яке Парламент мав на меті усунути.

Додатки. Додатки вважаються частиною статуту, якщо про це зазначено в самому статуті. Частіше за все додатки містять перелік законів, що втратили чинність внаслідок прийняття цього статуту, перехідні положення, типові форми документів або пояснення. Додатки не можуть розширювати або звужувати значення слів статуту [61, p.50].

Другим правилом, яке ми розглянемо, буде eiusdem generis. Воно означає, що загальні слова, які в законі слідують за двома або більше спеціальними словами, мають бути обмежені значенням того самого роду (eiusdem generis), що і спеціальні слова. Прикладом застосування цього правила може бути наступна справа. Стаття 1 Закону "Про парі" (The Betting Act 1853) забороняла утримувати "будинок, контору, кімнату або інше приміщення" для укладення парі між особами, що там знаходились.

Наступним є правило про те, що положення статутів, які відносяться до притягнення до кримінальної відповідальності, а також ті, що мають ретроспективну дію, тлумачаться особливо вузько. Закони, що містять такі положення, ще називають "обтяжуючими" (burdensome laws) [59, с.14]. Іншими словами, у випадку, коли статут встановлює кримінальну відповідальність або вводить податкове зобов`язання (порушення якого тягне застосування кримінального покарання) і в ньому є двозначність та невизначеність, то цей закон має тлумачитись на користь обвинуваченого [60, p.117].

Правило врахування історії статуту. Термін "історія статуту" може використовуватися в двох значеннях. По-перше, мається на увазі історія самого закону як документа: його внесення на розгляд до Парламенту, обговорення та дискусії з приводу його тексту, сам процес його прийняття. Здавалось би, що проаналізувавши письмові документи, в яких зафіксовані всі зазначені вище процедури, можна було б більш точно зрозуміти наміри Парламенту, однак судді майже ніколи не звертаються до цього джерела пізнання намірів законодавця [37, c.146]. Разом з тим, історія закону враховується в іншому смислі: соціальне та політичне підгрунтя прийняття статуту, юридичні підстави його прийняття, зміст положень законів, які він скасовує або змінює [59, p.12].

Правило expressio unius exclusio alterius. Це правило означає, що чітко визначене положення статуту, наприклад, про те, що особа має певне право, не дає суду можливості тлумачити це положення таким чином, що Парламент мав на увазі, що особа має ще і інше право [60, p.112].

Останнім є правило ut res magis valeat quam pereat, яке грунтується на тому факті, що законодавці кожному слову надають певне значення, тобто статут не може містити "зайві" слова, так само як і жодне повторювання у тексті не може розглядатися як непотрібне або зайве [59, p.13].

Перейдемо до розгляду презумпцій інтерпретації статутів. Коли положення статуту викликають у судді сумніви щодо їх вірного застосування у конкретній ситуації, в нагоді можуть стати так звані презумпції тлумачення. Ці презумпції є доволі чисельними і нерідко знаходяться між собою у внутрішньому конфлікті, тому часто досить важко передбачити, яку саме презумпцію застосує суддя при розгляді справи [60, p.112]. В принципі, майже будь-яке правило тлумачення може бути виражено у формі презумпції. Підставою для викладення правил інтерпретації статутів у якості презумпцій є те, що їх дія долається прямими нормами, які містяться у самому законі. Вони, таким чином, мають властивість доказових презумпцій і завжди описуються як презумпції, а не як правила [37, c.136].

Презумпція проти фундаментальної зміни принципів загального права. А. Кіралфі зазначає, що в даному випадку мається на увазі необхідність запобігати необгрунтованим та небажаним змінам принципів прецедентного права з боку Парламенту [60, p.113]. В свою чергу Р. Уолкер пише, що загальновизнаним є те, що Парламент, як і суд, знає право. Тому якщо закон прямо не змінює право, то вважається, що Парламент не мав намір цього робити [37, c.137]. Отже, там, де акт Парламенту може інтерпретуватися двома способами, один з яких передбачає зміну існуючої норми прецедентного права, а інший - відповідає її положенням, суд має застосувати останній варіант інтерпретації [1, c.168-169].

Презумпція проти притягнення до відповідальності за умови відсутності вини. Відповідно до цієї презумпції вважається, що якщо інше не зазначив законодавець, притягнення до відповідальності може бути тільки за наявності вини.

Презумпція проти позбавлення особи належних їй прав. Тобто судді не будуть тлумачити статут як такий, що має на меті позбавити особу прав, які належали їй до набрання чинності цим законом, якщо інше не буде чітко встановлено самим законом [60, p.114].

Презумпція проти ігнорування судових повноважень. Вважається, що окремі особи не можуть укласти договір про те, щоб вивести свої відносини з судової юрисдикції. Хоча Парламент вправі звільняти окремих осіб від звернення до судових органів при виникненні спору, однак це положення має бути однозначним та чітким, оскільки суди надзвичайно неохоче втілюють у життя результати втручання законодавчої або виконавчої влади в їх юрисдикцію і в подібних випадках вважають більш прийнятним визначення статутом певних паралельних (позасудових) процедур для вирішення таких спорів [60, p.118].

Презумпція того, що статут не обмежує королівську владу, якщо інше не зазначено в ньому. Дослівно ця презумпція закріплена у справі Wheaton v. Maple (1893р.) [61] і є одним з архаїзмів, пов`язаних з прерогативою королівської влади, яка полягає у тому, що корона не зв`язана статутом, якщо про це спеціально не буде зазначено у статуті [60, p.115]. Ця презумпція розповсюджується на представників корони, а також на службовців її апарату. Потрібно зазначити, що загальний розвиток англійського законодавства має тенденцію до скасування королівських привілеїв та імунітетів [37, c.140].

Презумпція проти необмеженого застосування влади та зловживання нею. Коли статут наділяє певну особу владними повноваженнями, то вважається, що ці повноваження будуть здійснюватись справедливо та об`єктивно [60, p.116].

До вже зазначених презумпцій іноді додають наступні: особа не буде поставлена у небезпечне становище по причині двозначності положень закону; положення закону не може тлумачитись таким чином, що в результаті воно виявиться недійсним; жодна особа не може отримати вигоду із скоєного нею правопорушення; консолідовані закони не змінюють право; закон має узгоджуватись з міжнародним правом; закон не діє поза національною територією [6, c.116].

При розгляді засобів тлумачення статутів англійські дослідники майже завжди виділяють так звані "допоміжні матеріали", що поділяються на внутрішні та зовнішні (внутрішні допоміжні матеріали ми розглянули вище), причому Р. Уолкер, який є прибічником розділення понять "тлумачення" та "інтерпретація" зауважує, що допоміжні матеріали (як внутрішні, так і зовнішні) судді можуть застосовувати тільки в процесі тлумачення [37, c.140]. До зовнішніх засобів відносять: інші законодавчі акти, які регулюють схожу сферу (in pari materia); словники; звіти правових комісій, комітетів по правовій реформі та аналогічних органів; міжнародні угоди.

Словники. Виходячи з того, що слова у статуті вживаються у своєму звичайному та природному значенні, суддям можна звертатися до словників, щоб з`ясувати смисл слів, які не є спеціальними юридичними термінами. У справі Re Rippon (Highfield) Housing Confirmation Order (1939р.) значення слова "park" суд вивів за допомогою Оксфордського словника. Однак застосування суддями словників не є поширеною практикою. У випадку тлумачення текстів міжнародних конвенцій, викладених іноземною мовою, суди вправі застосовувати не лише іноземні словники, але й відповідні наукові праці і залучати експертів [61, p.53].

Звіти правових комісій, комітетів по правовій реформі та аналогічних органів є допоміжним засобом, який нерідко використовується суддями переважно при необхідності застосувати правило справи Гейдона, тобто для виявлення стану права, що існував до прийняття певного закону і змісту того "зла", заради виправлення якого і був прийнятий статут [61, p.54].

Міжнародні угоди. Якщо метою статуту є надання чинності міжнародній угоді, то двозначність та невизначеність його положень має долатись за допомогою тексту самої угоди [58, p.119].

Завершуючи розгляд засобів судового тлумачення статутів необхідно зауважити на тому, що вони істотно зменшують ступінь невизначеності або двозначності слів статуту, але не в силах повністю їх виключити, адже вони самі являють собою правила, сформульовані з використанням загальних термінів, які також потрібно тлумачити. Крім того, усунути невизначеність або двозначність слів статуту судді іноді заважає існування виключаючих одне одного засобів інтерпретації [3, c.97; 58, p.123]. З іншого боку, в Англії визнається, що пошуки наміру Парламенту є в певній мірі фікцією, оскільки цей орган складається з чималої кількості людей, які при голосуванні керуються різними мотивами [58, p.114]. Разом з тим не можна повністю заперечувати доцільність пошуку наміру Парламенту в основних положеннях закону, особливо тих, мета прийняття яких більш-менш визначена. Але чіткого визначення поняття "намір Парламенту" не існує. Наприклад, Р. Кросс пропонує виділяти наступні значення даного поняття. 1."Намір Парламенту" міститься в положеннях статуту і формулюваннях його цілі та предмету регулювання. 2."Намір Парламенту" дорівнює наміру середнього члена Парламенту певного відрізку часу. 3."Намір Парламенту" - це те, як слова закону розуміються особою, що нормально володіє англійською мовою. З приводу цього І. Богдановська справедливо зауважує, що всі три варіанти практично позбавлені конкретного змісту [6, c.118]. З точки зору інших англійських дослідників, "намір Парламенту" є багаторівневим поняттям, яке включає наміри авторів законопроекту, наміри ініціатора розгляду проекту, наміри більшості у Парламенті [58, p.114].

Окремо варто виділити випадки, коли суддя при розгляді справи зустрічається з прогалиною у законі. Така прогалина може бути заповнена судом шляхом приписування Парламенту намірів, яких він ніколи не мав. У даному випадку буде мати місце видання законодавчого акту з боку судової влади і більшість суддів дуже неохоче виконують цю функцію [61, p.39].

Таким чином слід погодитись з англійськими суддями у тому, що у серцевині проблеми тлумачення статутів полягають труднощі, пов`язані з складністю визначення мовних засобів, які були б спроможні недвозначним чином донести волю Парламенту [58, p.118]. Отже, еволюція способів судового тлумачення статутів мала три етапи: до XVIIІст. судді використовували, здебільшого, правило "виправлення зла"; після цього набуває поширення буквальне правило; і вже у середині ХХст. з`являється "цільовий підхід". З приводу цього один з дослідників історії процесу тлумачення суддями статутів зазначив: "спочатку був дух, а не буква; потім - буква, а не дух; а зараз - і дух, і буква" [6, c.118].

Прецедент поряд із загальними рисами правотворчого акта володіє такими властивостями: приймається у процесуальній формі правосуддя - судочинстві, носить казуальний характер, одночасно містить нормативно-правовий та індивідуальний припис, має складну структурну будову, поширює свою дію на наступні аналогічні справи [20, с. 62].

Підсумовуючи викладене нами у цьому підрозділі, можна сказати, що судовий прецедент займає центральне місце у системі джерел (форм) права Англії. Це виражається у наступних аспектах: а) кількісному (кількість судових прецедентів значно переважає кількість законів та правових звичаїв); б) історичному (основні принципи англійського права закріплені у прецедентах); в) функціональному (від судового прецеденту залежить дія всіх інших форм англійського права: статути діють лише у сукупності з прецедентами, які тлумачать їх положення; textbooks отримують цей статус по причині того, що містять текст прецеденту, неповно викладеного (або відсутнього) у звітах, а з іншого боку певна праця може набути силу джерела (форми) права лише за умови неодноразового посилання на неї з боку суддів при вирішенні спорів; звичай набуває значення джерела права, якщо це буде санкціоновано судовим прецедентом).

Повертаючись до питання про можливість "витиснення" прецеденту законодавчими актами, ще раз наголосимо, що Англії не загрожує зменшення значення судового прецеденту у правовому регулюванні. Внаслідок розширення сфери законодавчого регулювання змінився лише основний вектор розвитку прецедентного права, більшість норм якого тепер пов`язані з інтерпретацією законодавчих актів. У принципі, за будь-яких умов регулююча цінність певного положення закону визначається судовою практикою його застосування до реальних суспільних відносин. Тому висловлювання класика англійського конституціоналізму А. Дайсі про те, що закон - це "норма, яка захищається судами"[10, c.46], є справедливим по відношенню до всіх типів правових систем. Але специфікою правових систем, де визнається судовий прецедент, є те, що результати вказаного застосування набувають рівного за силою з законом нормативного характеру. Таким чином завдяки прецедентам тлумачення, певне положення закону поступово переміщується у систему координат прецедентного права. З цього моменту таке положення починає існувати вже в тому вигляді і набуває того змісту, яке надає йому судове рішення [1, c.175,185].

2.3 Судовий прецедент і інші джерела права

Англійське право - типово прецедентне право (case law). Закон (statute) відіграє другорядну роль, що обмежується внесенням змін і доповнень у право, створене судовою практикою. На сьогоднішній день, однак, закони і підзаконні акти органів Англійської держави фактично відіграють таку ж роль, що й аналогічні джерела права на Європейському континенті. Менш вагоме значення мають інші джерела права (звичай, доктрина).

Джерело права - це один з видів прояву права, обов'язковим системним змістом якого є правові норми, тобто правила поведінки. Якщо виходити з теорії природничого права, то можна з упевненістю сказати, що судовий прецедент, є джерелом права. З позиції системного підходу до права судовий прецедент стає джерелом права, якщо рішення судових інстанцій мають нормативний характер [13, с. 54].

Поряд із судовою практикою існує і таке джерело англійського права, як звичай, хоча він має досить обмежене значення (наприклад, участь присяжних у судовому розгляді деяких категорій справ). На розвиток правової системи вагомий вплив мають і юридичні принципи.

Правовий звичай - це історично обумовлене, неписане правило поведінки загального характеру, яке увійшло в звичку через багаторазове застосування протягом тривалого часу і санкціоноване державою [19, с.163].

Звичаєве право тривалий час було єдиним видом права. Але тривалий час звичай не визнавався самостійною формою права. Лише теоретики так званої "історичної школи", яка існувала у ХІХ столітті, переконливо довели важливість і значення правового звичаю як форми права. Вони ж підкреслили головну відмінність звичаєвого права: творцем його є не держава, а саме суспільство, його основою є правова свідомість широких народних мас. Тому характерні ознаки звичаєвого права: правові звичаї творяться без прямого наказу з боку держави чи її органів; звичаєве право є неписаним. Щодо останньої ознаки, то зрозуміло, що норми звичаєвого права можуть бути записані і дійсно записуються, але факт запису, матеріальної фіксації не буде для цього права істотним, бо воно діє не тому, що записане, а тому, що воно визнається правом у масовій свідомості і масово виконується [44, с.293-294].

Проблема звичаєвого права є однією з найскладніших і слабо розвинених проблем у правознавстві. Звичаєве право не призведене до стрункої системи; не встановлено меж фактичної чинності правових звичаїв; не проведено більш-менш чіткого розмежування між правовим звичаєм та звичаєм побутовим, немає також одностайності щодо самого походження та характерних рис звичаєвого права [46, с. 318].

В англійській правовій системі звичай стає джерелом права тільки в тому випадку, якщо суд послався на нього у своєму рішенні.

Правова доктрина. Доктрина звичайно розглядається як вчення, як наукова і філософська теорія, як система ідей і поглядів, зрештою, як керівний теоретичний або політичний принцип.

Роль правової доктрини як джерела права традиційно недооцінювалася у країнах загального права, і особливо в Англії. Це пояснюється тим, що в цих країнах право споконвічно створювалося суддями-практиками, а науковій доктрині надавалося значно менше уваги, ніж у країнах романо-германського права.

Проте правова доктрина все ж таки має певний вплив як на правотворчий, так і на правозастосовний процеси. Так, на ранніх етапах значну роль у розвитку загального права відіграли загальновизнані праці відомих для свого часу юристів і суддів. На думку А. Венгерова, приблизно дванадцять англійських авторів можуть претендувати на те, щоб їх роботи були визнані джерелом права.

На сучасному етапі розвитку правової системи Англії та інших країн загального права погляди видатних юристів, як і раніше, зберігають своє неабияке значення. Однак, починаючи з кінця XIX -- початку XX століття, все більшу роль у правових системах цих країн як джерело права починають відігравати цілісні систематизовані доктрини, що склалися внаслідок багаторічної академічної і практичної діяльності теоретиків права. Так, для усіх без винятку країн загального права характерною є доктрина (принцип) обов'язковості дотримання прецеденту -- stare decisis. В Англії, Канаді й Австралії, наприклад, діє доктрина верховенства парламенту. Для США притаманні численні судові доктрини накшталт доктрини "політичного питання", яка забороняє федеральним судам приймати до свого розгляду справи політичного характеру, оскільки всі такі справи містять "політичний конфлікт", що повинен вирішуватися не в судовому порядку, а за допомогою політичних засобів[8, c.182].