Історія політичних і правових вчень

Закон розумний, оскільки в ньому правильно виражено його політичну природу, ідею права. Нормальна дія закону передбачає розвиненість, підготовленість людей до доброчесності й політичної справедливості, до розумного способу дії та поведінки. Людей же, які керуються пристрастями, а не розумом, можна утримати в рамках морально дозволеного тільки покаранням, бо, "...взагалі кажучи, пристрасть підкоряється не переконанням, а тільки силі". Поєднання в законі авторитету розуму і державної сили робить його незамінним засобом регулятивного та виховного впливу як на моральних, так і на аморальних членів політичного спілкування. Істотним є якість самого закону. "Зрозуміло, -- писав Аристотель, -- що для суспільного виховання необхідні закони, а для гарного -- необхідні гарні закони".

Аристотель, як і Платон, розмірковував, що людина може робити вибір між добром і злом, оскільки в неї є душа, тобто розум і воля. З цього приводу він зауважував, що доброчинність, як і розпуста, залежить від людей. Вони можуть скоювати вчинки і утримуватись від них. Воля, що притаманна людині, може спонукати її до вчинення як добра, так і зла. Але та людина, котра наділена розумною душею, завжди вибере вірний шлях, не скоїть зла, оскільки вона розуміє, що підкорення законові, життя в державі є для неї благом. Розмірковуючи про право, Аристотель уважав, що воно поширюється тільки на вільних людей. Рабів він називав знаряддями, що розмовляють, призначуваними для задоволення потреб свого хазяїна. Філософ намагався з'ясувати сутність рабства і дійшов висновку, що одні люди народжуються рабами, а інші -- вільними. Це становище обумовлене тим, що в одних людей має перевагу тілесний момент, а в інших -- якості душі. Залежно від цього одні -- завжди вільні, а ті, в кого переважає тілесний момент, -- раби, і їм бути рабами корисно і справедливо Аристотель. Никомахова эпика // Сочинения: В 4 т. -- М„ 1983. -- Т.4-С.378.

Але після такого висновку в Аристотеля виникло питання: як примирити наявне в суспільстві рабство і необхідність мати справедливий закон, що відповідав би вимогам природного права?

Мислитель бачив два способи його вирішення. Перший: рабові та хазяїнові корисні взаємні дружні відносини, оскільки вони мають природні засади; другий: усіх, хто не є елліном, необхідно називати варварами і в усіх відношеннях прирівнювати до рабів. Але, як бачимо, цей підхід філософа є відверто хибним і не може запропонувати спосіб поєднання права і свободи. З другої половини IV ст. до н. е. почалася криза грецької державності, чому сприяли занепад рабовласництва й формування основ феодального суспільства, а також соціальні стреси.

Внаслідок війн македонського царя Філіппа II (правив у 359--336 pp. до н. е.) і походів Олександра Македонського (правив у 336--323 pp. до н. е.) грецькі поліси втратили незалежність; через руйнацію їхніх державних інститутів порушився зв'язок між суспільством, державою та особою, а чинні правові норми вже не відповідали новим соціальним відносинам.

Під впливом означених обставин зазнали змін уявлення людей про буття, державний порядок і устрій, а також соціальні норми.

Державно-правові погляди почали пропагувати аполітичність, безтурботність, спокій духу, задоволеність і свободу.

Одним із прихильників цих поглядів був Епікур (341--270 до н. е.) -- автор численних праць, головна з яких -- "Про природу". Природа, згідно з його вченням, розвивається за своїми законами. "Нечестивий не той, хто усуває натовп богів, -- відзначав він, -- а той, хто застосовує до богів уявлення натовпу". За переконанням філософа, боги не втручаються ні в природний стан речей, ні в людські справи. Виходячи з цього, він обґрунтовував етичну автономію людини, яка лише завдяки пізнанню природи і розумному дотриманню її законів може звільнитися від страху і марновірства та досягти щастя.

Етика -- основна частина вчення Епікура. Вона являє собою ту ланку, яка пов'язує його фізичні та політико-правові погляди. А в цілому все вчення Епікура базується на його етичних ідеях. Провідним принципом цієї етики є індивідуальне задоволення. "Отже, -- пояснював він сам основу своєї етики, -- коли ми кажемо, що задоволення є кінцева мета, то ми розуміємо не задоволення гультяїв і не задоволення, яке міститься в чуттєвих насолодах, як думає дехто, хто не знає або не погоджується, або неправильно розуміє, але ми розуміємо свободу від тілесних страждань і від душевних тривог". Розсудливість -- основа всіх чеснот. Вона полягає в розумінні того, що не можна жити приємно (собі на втіху), не живучи розумно, морально і справедливо.

Основні цінності розгляденої етики (задоволення, свобода, "атараксія" -- безтурботний спокій духу), як і вся вона в цілому, мають індивідуалістичний характер. Свобода людини -- це, згідно з Епікуром, її відповідальність за розумний вибір свого способу життя. Сфера людської свободи -- це сфера її відповідальності за себе. Свобода не збігається з необхідністю. Необхідність є лихом, стверджував Епікур, але немає ніякої необхідності жити з необхідністю. Він уважав, що держава й закон є наслідком договору між людьми про їхню взаємну безпеку. Метою державної влади повинно бути гарантування такої безпеки, подолання страху, створення тихого, безтурботного життя.

Право, на його думку, -- це утвердження справедливості. Але справедливість Епікур розглядав як мінливу категорію: для кожного часу й місця -- своя справедливість. З урахуванням цього діяльність владних структур держави, людей, а також самі закони мають відповідати природним законам, характерним для конкретного місця й часу. Закони філософ уважав гарантією свободи й незалежності індивіда, але не всіх громадян, а лише морально досконалих. Закони мусять охороняти цю частину суспільства від "натовпу".

Ще більше відрізнялись від політичних ідеалів Платона та Аристотеля державно-правові погляди стоїків, підвалинами вчення яких були свобода особи і природне право.

Течія стоїцизму існувала дуже довго -- від IV-- III ст. до н. е. до І--П ст. н. е. та була досить впливовою у філософській думці того часу. Прибічники цієї школи вважали, що всесвіт керується долею, яка є загальним природним законом, що одночасно має божественний характер.

Звідси випливала головна етична вимога стоїцизму -- жити згідно з природою, що означало жити відповідно до розуму, природного (або загального) закону світобудови, вести чесне і добросовісне життя. Воля, як розумне прагнення, протилежна хотінню. З цим пов'язане і поняття обов'язку, як чогось належного. В основі людського співжиття лежить, на думку стоїків, природний потяг людей до собі подібних, їхній природний зв'язок між собою. Відповідно, держава у стоїків виступає не як штучне, умовне, договірне утворення, а як природний утвір.

Відповідність зв'язків і відносин людей загальному законові є основою та підставою справедливості. Виходячи з цього, стоїки розглядали всіх людей як громадян єдиної світової держави (космополісу), а конкретну особу -- як громадянина всесвіту. Такий підхід заперечував полісну форму держави з її інститутами.

Ідею стоїків про долю як загальний природний закон, що скеровує функціонування всесвіту, обстоював грецький історик Полібій (бл. 200-- бл. 120 до н. е.). Зокрема, досліджуючи відтинок часу, впродовж якого було встановлено панування Риму над усім Середземномор'ям, він розглядав долю як історичну категорію, що уособлює внутрішні закономірності єдиного історичного процесу.

Держава, за його вченням, виникає звичайним чином завдяки цьому процесові, а на відносини людей суттєво впливає форма держави.

Полібій намагався пояснити процес зміни форм держави. Роздумуючи у своєму творі "Історія в сорока книжках" про царську владу, тиранію, аристократію, олігархію, демократію та охлократію, він дійшов висновку, що вони заступають одна одну за велінням долі, згідно з природним законом.

Усього, згідно з Полівієм, є шість основних форм держави, які, в порядку їхнього природного виникнення і зміни, посідають такі місця в межах свого повного циклу: царство (царська влада), тиранія, аристократія, олігархія, демократія, охлократія. Первісний вождь-самодержець непомітно і природно перетворюється, за концепцією Полібія, в царя, тією мірою, якою "...царство розуму заступає панування відваги і сили". Царська влада наділяє кожного за заслугами, а піддані підпорядковуються їй не стільки від страху насильства, скільки за велінням розуму і з доброї волі.

З часом царська влада стає спадковою. Царі змінюють попередній спосіб життя з його простотою і піклуванням про підданих, починають надміру віддаватися розкошам. Внаслідок спричинених цим заздрощів, ненависті, незадоволення і гніву підданих "царство перетворюється в тиранію". Цей стан і форму держави Полібій характеризував як початок занепаду влади.

Тиранія -- час змов проти володарів. Але ці змови походять від людей шляхетних і відважних, які не бажають терпіти свавілля тирана. За підтримки народу ці шляхетні люди скидають тирана і утверджують аристократію. Таку форму держави Полібій характеризував як таке правління меншості, що встановлюється за згодою народу і за якого ті, хто править, є "найсправедливіші й найрозсудливіші за вибором".

Попервах аристократичні правителі керуються в усіх справах турботою про "спільне благо". Коли ж влада в аристократії стає спадковою і опиняється в руках людей "абсолютно незнайомих з вимогами суспільної рівності та свободи", аристократія перетворюється на олігархію. Тут панують зловживання владою, зажерливість та беззаконня.

Виступ народу проти олігархії супроводжується вбивством одних і вигнанням інших. Не довіряючи попереднім формам правління, народ установлює демократію та бере на себе клопіт про державу. Демократією Полібій уважав такий устрій, за якого вирішальна сила належить рішенням більшості народу, панує підпорядкування законові та традиційна пошана до богів, батьків і старших. Але, поступово відходячи від цих цінностей, натовп вибирає собі вождем відважного честолюбця (демагога), а сам усувається від державних справ. Відтак демократія вироджується в охлократію.

Охлократія за змістом є переродженням демократії, найгіршою формою правління. Соціальні негаразди в суспільстві, що супроводжують охлократію, підштовхують людей до пошуку способів удосконалення державності; вони об'єднуються навколо найавторитетнішої особи і вибирають її правителем -- царем. З цього починається, за його вченням, новий цикл розвитку і зміни форм правління.

1.3 Розвиток державно-правових концепцій у Стародавньому Римі

Естафету розвитку політико-правових учень, започаткованих в Елладі впродовж розглянутого періоду, перейняли мислителі Стародавнього Риму.

Безперечно, державна і правова думка Риму чимало запозичила від поглядів Сократа, Платона, Аристотеля, Епікура та багатьох інших античних мислителів, але теоретичним концепціям римських авторів були притаманні своєрідність і новизна, чому сприяли нові соціально-економічні умови життя.

Так, характерна для давньогрецької думки ідея взаємозв'язку політики і права отримала свій подальший розвиток і нове втілення у трактуванні Цицероном держави як публічно-правової спільності. Погляди грецьких стоїків щодо вільного індивіда було використано римськими авторами (Цицероном і юристами) для створення, власне, нової концепції -- поняття юридичної особи (правової особи, персони). Значним досягненням давньоримської думки було створення самостійної науки -- юриспруденції. Римські юристи детально розробили значний комплекс політико-правових питань у царині загальної теорії держави і права, а також окремих юридичних наук (цивільного, державного, адміністративного, кримінального та міжнародного права). Римські автори у своїх конструкціях теоретично відобразили ту нову, відмінну від давньогрецької, історичну і соціально-політичну реальність, в умовах якої вони жили і творили. Це, зокрема, криза полісної форми держави та старої полісної ідеології, перетворення Риму в імперію тощо. Давньоримські мислителі зробили значний внесок в історію вчень про державу і право, помітно вплинули на подальший розвиток політичних і правових учень за середньовіччя і в новий час.

Особливо системними і ґрунтовними були вчення Марка Туллія Цицерона (106--43 до н. е.) і римських юристів.

У своїх наукових роздумах, викладених у творах "Про державу", "Про закони" та ін., Цицерон наголошував, що основою держави є прагнення людей жити разом, а осередком -- сім'я.

Держава, на його думку, -- узгоджене правове утворення, здобуток народу.

Він підкреслював особливий зв'язок держави і власності та зауважував, що основною її метою є охорона власності народу і окремо кожного громадянина. Цицерон робив спробу визначити категорію "народ", підкреслюючи, що це не будь-яке об'єднання людей, а об'єднання, в основі якого -- погодженість стосовно питань права і спільності інтересів.

Мислитель піддав аналізові різні форми державного устрою і зазначав, що вони розрізняються залежно від кількості правителів. Це може бути царська влада, влада оптиматів (аристократії) або народна влада (демократія). Всі вони, на його думку, недосконалі. Найбільш вдалою може бути лише держава, що має ознаки всіх згаданих форм. Прикладом такої форми держави, на його думку, є римська державність, у якій функціонували магістрати, сенат і народні збори. Значну увагу мислитель приділяв особам державного діяча та ідеального громадянина. Управляти державою повинна людина, наділена доброчинністю, здатна оволодіти знаннями про державу і право та застосовувати їх у дійсності. Без таких знань державний діяч не може бути мудрим і справедливим.

Ідеальному громадянинові мають бути притаманні прагнення до пізнання істини, справедливість і величність духу. Він повинен виконувати приписи законів, не чинити нікому зла, не зазіхати на чужу власність.

Розвиваючи попередні природно-правові уявлення, Цицерон апелював до закону природи і права як основи спілкування людей у державі. Право, що спирається на справедливість і розумний закон природи, є виразником загальної користі кожного учасника правового спілкування. Природне право, за його вченням, виникає раніше від держави з її писаними законами, тому останні мусять відповідати вимогам природного права. Критерієм справедливості є відповідність законів, установлених волею людей, законам природи.

Панування справедливості в суспільстві настане лише тоді, коли всі учасники спілкування діятимуть згідно з приписами законів.

Але рівноцінними учасниками спілкування Цицерон бачив тільки вільних людей. Для рабів справедливість полягала в тому, щоб ними володіли справедливо. Рабство як таке виправдане, воно обгрунтоване природою, і для рабів їхнє становище корисне.

Ідею духовної свободи всіх людей, незалежно від громадянського стану, висловлював представник нової Стої Сенека (бл. 4 до н. е. -- 65 н. е.). Він зауважував, що рабство не поширюється на всю особистість, краща її частина є вільною. Панові підкорене і належить лише тіло раба, а його дух сам собі пан Антология мировой философии: В 6 т. -- М., 1969. -- Т. 1. -- Ч. 1. - С. 508.

У своєму вченні Сенека обстоював ідею про те, що всі люди, незалежно від їхнього походження чи майнового стану, повинні стати суб'єктами права. Лише в цьому випадку чинне в суспільстві право може відповідати справедливості.

Сенека висунув власну природно-правову концепцію, в якій неминучий та божественний за характером "закон долі" відіграє роль того права природи, якому підпорядковано всі людські прагнення і творіння включно з державою і правом. Він уважає, що всесвіт -- це природна держава зі своїм природним правом, визнання чого -- справа необхідна і розумна. Членами цієї держави, за законом природи, є всі люди, незалежно від того, визнають вони це чи ні. Що ж до окремих державних утворень, то вони -- випадкові, значимі не для всього людства, а тільки для певного кола людей.

Подібні ідеї розвивав також Епіктет (50-- 130 н. е.), який наголошував головно на проблемі морального самовдосконалення і належного виконання ролі, визначеної кожному долею. Взаємовідносини людей повинні чітко базуватися на принципі: "Чого не бажаєш собі, не бажай і іншим".

Марк Аврелій Антоній (121--180 н. е.) розвивав "...уявлення про державу з рівним для всіх законом, якою правлять відповідно до рівності й рівноправності всіх, та царство, в якому найвищим благом є свобода підлеглих". У своїй праці "До самого себе" Марк Аврелій підкреслював, що зі спільних для всіх людей духовних засад випливає, буцімто всі люди -- розумні істоти; якщо ж так, то й розум, який наказує, що робити, а чого не робити, теж буде спільним. На спільності розуму базується спільність закону, який є однаковим для всіх, оскільки всі люди -- рівні, всі вони є громадянами і творять єдиний суспільний устрій.

Подальший розвиток уявлень про сутність права у Стародавньому Римі пов'язаний з творчістю видатних юристів II--III ст. Ульпіана, Гая, Модестина, Павла.

Зусиллями римських юристів було створено нову науку -- юриспруденцію. В їхньому полі зору знаходилося широке коло проблем загальнотеоретичного і галузевого характеру. Особливе значення як для самого римського права, так і для подальшої історії права мало ґрунтовне розроблення ними юридичних питань майнових відносин із позицій захисту інтересів приватної власності. Вони, власне, розробили юридичну основу права людини на власність.

Розглядаючи справи, юристи інтерпретували чинні правові норми в дусі їхньої відповідності вимогам природного права І справедливості, а в разі колізії змінювали стару норму, з урахуванням нових уявлень про справедливість і справедливе право. Така правоперетворювальна, а часом і правотворча, інтерпретація римських юристів мотивувалася пошуками такого формулювання припису, що його дав би за нових обставин сам законодавець. Прийняття правовою практикою нової інтерпретації означало визнання її змісту як нової норми права, а саме, норми jus civile (цивільне право), що у вузькому розумінні означало право юристів, а в широкому -- охоплювало також звичаєве право, законодавство народних зборів і преторське право.

Визнання римськими юристами реальності природного права, яке є частиною права взагалі, а водночас -- відсутність у римському праворозумінні спеціального поняття позитивного права (як заперечення природного права, його своєрідної протилежності) означало, що у трактуванні римських юристів природне право, як усяке інше право, що його вони визнавали, належало до чинного права та було його специфічною складовою (компонентом і властивістю права взагалі), а не лише теоретико-правовою конструкцією і категорією, не тільки "чистим" поняттям, зовнішнім для норми права і принципів фактично чинного права.

Піддаючи аналізові категорію "право", Ульпіан, зокрема, писав, що тому, хто вивчає право, необхідно насамперед знати, звідки походить слово jus (право). Воно отримало свою назву від слова justitia (правда, справедливість). Розглядаючи відмінність природного і позитивного права, він зазначав, що "право народів" (jus gentium) -- це те, чим користуються тільки люди у відносинах між собою, а "природне право" (jus naturale) є загальним для всіх живих істот.

Ідею взаємозв'язку та єдності різних складових права найбільш чітко виразив юрист Павло: "Слово "право" вживається в кількох розуміннях: по-перше, "право" означає те, що завжди є справедливим і добрим, -- таке природне право. В іншому розумінні "право" -- це те, що корисне всім чи багатьом у якійсь державі, -- це цивільне право. Всі ці розуміння одночасно присутні в загальному понятті права".

Згадані юристи розробили багато аспектів римського права, яке стало класичним. Своїми правовими концепціями: поділом права на приватне й публічне, вченням про юридичних осіб, права та обов'язки громадян вони зробили суттєвий внесок у розроблення проблематики співвідношення права і свободи.

У 426 р. 345 фрагментам із творів Модестина, значній кількості положень із концепцій Ульпіана, Гая і Павла було надано юридичної сили. Згодом положення їхніх учень було включено в Дигести (Кодифікацію Юстиніана).

Рівночасно, підкреслюючи, як і стоїки, невідповідність рабства природному праву, вони його не заперечували, посилаючись на право народів. Раб не визнавався ними юридичною особою і навіть людиною, а тому не міг бути суб'єктом права. Вони пропонували розглядати його як знаряддя праці, а в правовому аспекті відносити до речей.

Отже, попри важливе значення поглядів римських юристів для з'ясування сутності права, розкриття проблеми співвідношення права і свободи, їхні підходи мали суттєві вади. Римське право було класичною теорією тільки щодо окремих правових питань, і назвати його правом у повному розумінні слова неможливо, оскільки в ньому відсутнє поняття вільної особистості, що поширюється на всіх без винятку людей.

Наприкінці XI ст. центром розвитку юриспруденції став університет у Болоньї. Головна увага у вивченні права приділялася тлумаченню (глосам) кодифікації Юстиніана, особливо Дигест. Звідси й назва цього напрямку -- школа глосаторів. Аналогічний підхід розвивався і в інших університетах (у Падуї, Пізі, Парижі, Орлеані). Вибрані глоси всієї школи було видано в середині XIII ст. Аккурсіусом.

Коментатори (постглосатори), які заступили глосаторів у XIII--XV ст., головну увагу приділяли тлумаченню самих глос, а також виявляли значний інтерес до вчення римських юристів про природне право. Вони трактували природне право як вічне й розумне право, що випливає з "природи речей", та обстоювали його примат і верховенство над позитивним правом.

Діяльність глосаторів і коментаторів значною мірою сприяла процесові рецепції римського права в Західній Європі.

Вчення і теоретичні розробки римських юристів знаходили відображення та інтерпретацію у творчості всіх визначних представників правової думки Європи. Чимало сучасних понять, термінів і юридичних конструкцій бере початок у працях римських авторів, у римському праві.

Література

Аристотель. Никомахова этика // Сочинения: В 4 т. -- М., 1983. -- Т. 4.

Аристотель. Политика. -- Там само.

Гегель Г. Лекции по истории философии // Сочинения: В 14 т. -- М., 1932. -- Т. 10.

Дигесты Юстиниана. -- М., 1956.

История политических и правовых учений / Под ред. В.С. Нерсесянца. -- М., 1995.

Лурье С.Я. Демокрит. -- Л., 1970. Материалисты Древней Греции. -- М., 1955.

Нерсесянц В.С. Право и закон. -- М., 1983.

Платон. Государство // Сочинения: В 3 т. -- М., 1971. -- Т. 3.

Платон. Законы. -- Там само. Семенов В.Г., Шаповал В.Н., Шулъженко Ф.Ф. К вопросу о философских основаниях права. -- К., 1995. -- С. 5--12.

Фрагменты ранних греческих философов. -- М., 1989. Хрестоматия по истории Древнего Рима. -- М., 1962. Цицерон. О государстве // Цицерон. Диалоги. -- М., 1966.

Розділ ІІ. Особливості розвитку вчень про державу і право середньовічного суспільства

2.1 Виникнення християнських державно-правових ідей

Від середини І тис. н. е. теоретичні концепції про державу і право набули нового забарвлення; з'явилися нові підходи до з'ясування проблем сутності держави і права, їхньої ролі в суспільстві, своєрідно вирішувалися проблеми співвідношення людини й держави, свободи і справедливості. Цьому значною мірою сприяли економічні відносини. В той час набув розвитку феодальний устрій, який привів до суттєвих змін у відносинах власності, сприяв подальшому поділові суспільства на стани, викликав до життя нові державно-правові інститути, здатні реалізувати функції держави, що значно розширилися. Постала проблема приведення чинного законодавства у відповідність до нових соціально-економічних відносин.

Окрім цього, важливим чинником, що вплинув на зміст політико-правових поглядів середньовічного суспільства, стала поява християнства (друга половина І ст.) і надання йому з 325 р. статусу державної релігії Римської імперії.

Християнство стрімко поширювалося серед народів і вже до падіння Римської імперії 476 р. мало сильний вплив на суспільно-політичну думку. Відтоді система християнських поглядів застосовувалася для з'ясування проблем всесвітнього та земного порядку, справедливості й права.

Ранні християнські ідеї пронизані месіанськими поглядами. Згідно з ними, краще впорядкування на землі можливе в майбутньому після другого пришестя Ісуса Христа. Зло, насилля та беззаконня буде виключено з життя, а наявний суспільний устрій заступить "царство Боже", себто ідеальна держава, де пануватимуть мир, порядок і справедливість.

Ранні християнські пам'ятки, зокрема Апокаліпсис Іоанна Богослова, засуджували земні порядки, несправедливість і політичну владу, в них викладено думки про новий суспільний устрій.

Але перегодом почали пропагуватися ідеї про божественне походження влади та беззаперечне їй підкорення. У Новому Заповіті зазначено: "Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога" Новий Заповіт. До римлян. -- Гл. 13. -- Ст. 1.

В основі права християнство того періоду вбачало правду, справедливість, які йдуть від Бога. Правда відкривається людині у вигляді досконалого закону, закону свободи. Воля людини обмежується Божим Законом і має служити йому.

Але не досить знати закон, необхідно виконувати всі його приписи. "Бо не слухачі Закону справедливі перед Богом, але виконавці Закону виправдані будуть" Там само. - Гл. 2. - Ст. 13. Причому підкорення законові повинно базуватися на його усвідомленні, а не на страхові покарання.

Однією з перших системних християнських державно-правових концепцій було вчення гішюнського єпископа Аврелія Августина (354--430).

Він проголошував, що всі соціальні й державні інститути, а також правові норми є наслідком гріховності людей. Бог наділив людину незалежною волею, і якщо вона користується нею не за приписами Святого Письма, а відповідно до своїх інтересів, то стає схожою на диявола. Свобода ніби спонукає людину до скоєння гріха. З цього Августин зробив висновок, що можливістю жити за законами Бога можуть скористатися лише окремі, обрані люди. Всі інші повинні страждати.

Гріховність земного життя, державно-правових порядків проявляється в пануванні людини над людиною, у відносинах управління й підкорення.

Тим часом сталий порядок Августин називав "природним", оскільки він є наслідком гріха і покарання Божого. Далі він зазначив, що цей порядок є тимчасовим і має існувати до другого пришестя Ісуса Христа, завдяки чому утвердиться "Царство Небесне". Але доки це відбудеться, люди повинні коритися природному порядкові, усвідомити необхідність сумлінного виконання своїх обов'язків.

Ба більше -- навіть раби можуть зробити своє служіння вільним, виконуючи покладені на них обов'язки не під страхом покарання, а щиро, усвідомлено, чекаючи настання на землі Божого порядку і встановлення справедливості.

Загалом Августин у своєму вченні робив спробу: по-перше, обстояти ідею про те, що пізнати сутність держави й права, свободи і справедливості, закону й порядку можна тільки з допомогою Святого Письма; по-друге, наголосити, що держава з її законами не відповідає та не сприяє істинній справедливості, їй відповідають тільки приписи Закону Божого.

Перегодом зміст учень про державу і право зазнав деяких змін. Цьому сприяло те, що в суспільному житті на противагу державі з'явився й посів чільне місце ще один соціальний інститут -- церква з її жорсткою централізацією. Між ними почалася боротьба за вплив на суспільство, з'ясування питання: яка влада є головною -- світська чи духовна?

Упродовж багатьох століть служителі церкви знову обстоюють відому з давніших часів ідею про те, що влада дається Богом, а могутності правителів сприяє церква, авторитет якої встановлено Богом.

2.2 Вчення про державу, право й закон Фоми Аквінського