Історія політичних і правових вчень
Висвітлення закономірностей суспільного прогресу. Історичний процес становлення поглядів та розвитку знань про державу і право. З'ясування джерел політико-правової думки в Україні та особливостей її формування в контексті європейської цивілізації.
| Рубрика | Государство и право |
| Вид | учебное пособие |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 29.09.2017 |
| Размер файла | 319,7 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Побудова суспільного ідеалу Г.-Б. де Маблі -- суспільства рівних у правах і власності людей -- можлива за умови просвіти всіх громадян і скасування приватної власності. Необхідною умовою для цього є схвалення законів, які обмежують багатство, регламентують розмір земельних ділянок, що знаходяться у власності окремих людей, обмеження торгівлі.
Необхідно зазначити, що поряд із явно утопічними у Г.-Б. де Маблі були й раціональні ідеї. Серед них -- думки про те, що народ є єдиним носієм суверенітету й законодавцем; про необхідність поділу державної влади, причому виконавча влада повинна бути підзвітною законодавчій.
Революція у Франції 1789--1794 pp. сприяла появі радикальніших державно-правових концепцій утопічного комуносоціалізму. Пальма першості належала Гракхові Бабефу (справжнє ім'я -- Франсуа Ноель; 1760--1797), який під час революції обстоював інтереси найнеобхідніших верств населення, був одним із керівників руху "В ім'я рівності", а 1796 р. очолив таємну повстанську директорію, за що був страчений. Г. Бабеф уважав, що ніякі суспільні реформи не можуть установити свободу й рівність людей, комуністичного устрою можна досягти лише рішучою боротьбою.
У програмі "Змови рівних" головним джерелом нерівності вважалася приватна власність. Майнова рівність є природною рівністю, тому метою "Змови рівних" був захист цієї рівності.
Проект Г. Бабефа передбачав утворення замість держави національної громади, члени якої наділялися б широкими політичними правами, а посадові особи були б виборними.
Суспільне виробництво й розподіл його продуктів повинні були контролюватися, а кожному членові громади передбачалося забезпечити поміркований достаток. Взагалі, пропонуючи на перший погляд суспільство, в якому гарантувалися б рівність і свобода людей, вчення Г. Бабефа не йшло далі класичної зрівнялівки, обмеженої, дозованої свободи, не піддавало глибокому аналізові сутність держави, влади, права, політичних інститутів і суспільних відносин.
Характерні для вчень утопічного соціалізму недостатність уваги до правових і державних інститутів, однобічність, спрощене сприйняття дійсності та вирішення проблем майбутнього суспільного розвитку мали місце у творчості французьких мислителів Анрі де Сен-Сімона (1760--1825), Шарля Фур'є (1772--1837) та англійського вченого Роберта Оуена (1771--1858).
А. де Сен-Сімон уважав, що суспільство розвивається поступово від однієї стадії до іншої. Теологічну і метафізичну стадії заступає позитивна ("золотий вік"), яка робить усіх людей щасливими. На перших двох стадіях мають місце невдоволення й протиріччя між бідними та багатими, але прогрес знань і моральності сприяє розвиткові суспільства і створює передумови для настання позитивної стадії. Іншими чинниками, що сприяють прогресові суспільства, на думку А. де Сен-Сімона, є викуп земель у власників, скасування соціальних привілеїв, що передаються у спадок, відсторонення від влади феодалів і представників середнього класу -- юристів і військових та залучення до управління державними справами промисловців, які, на його думку, можуть працювати в інтересах народу.
Формою правління має залишатися монархія, якій підзвітний уряд, але реальна законодавча влада повинна належати Раді промисловців (парламентові).
Приватна власність не заважає розвиткові суспільства, оскільки держава досягне рівня централізованої керованої промислової асоціації, яка функціонує на підставі планів виробництва. Стабільності суспільства, на думку мислителя, повинна сприяти жорстка дисципліна окремих людей та соціальних груп. У цьому випадку відпаде необхідність у політичних інститутах, значних затратах суспільства на забезпечення свобод і права індивідів, тобто завдяки активній діяльності центральних органів держави і жорсткому адмініструванню буде забезпечено загальну та індивідуальну свободу.
Своєрідним було вчення Ш. Фур'є. Він гадав, шр відповідно до універсального "закону тяжіння й притягання" у природі все поступово рухається і розвивається: матеріальний світ, органічний, тваринний і соціальний.
Але від природи людям притаманні різні пристрасті; єдиний спосіб виправлення суспільства, встановлення нового соціального порядку -- виявлення та класифікація цих пристрастей.
Ш. Фур'є піддав критиці сучасну йому державу, вважаючи, що останні досягнення людства завдали йому шкоди. Розвиток промисловості й торгівлі привів до обмеження свободи, до стану війни між індивідом і колективом, до встановлення тиранії індивідуальної власності над масою.
Життя людей, на думку мислителя, зміниться на краще, якщо основою суспільства стануть асоціації -- промислово-споживчі товариства, до складу яких входитимуть представники різних соціальних груп. Асоціації, власне, заступлять державу з її інститутами і складатимуться з фаланг приблизною кількістю до 1600 осіб у кожній, будучи автономними і незалежними одна від одної. Центральна влада та її апарат не матимуть права втручатись у внутрішнє життя фаланг.
У фалангах існуватиме приватна власність, а значить, і майнова нерівність, але виробництво в них буде організоване, що забезпечить поступове примноження суспільного багатства до значних розмірів і створить умови для знищення протиріч між людьми, нормального життя кожного відповідно до його нахилів.
У фалангах за загальною згодою буде встановлено норми, що регулюватимуть відносини людей. Усе це, на думку III. Фур'є, створить умови для реалізації особистості свободи людини і відповідатиме її споконвічним прагненням.
Англійський мислитель Р. Оуен розроблення теорії свого суспільного ідеалу почав із розгляду сутності характеру людини. У цьому він був близьким до представника французького Просвітництва Кло-да-Адріана Гельвеція і вважав, що характер людини є результатом впливу навколишнього середовища. Так само умови життя, що складаються в суспільстві, формують характери соціальних груп і класів.
Становлення капіталістичних відносин, на думку Р. Оуена, негативно вплинуло на формування характеру людей, сприяло падінню моральних засад суспільства, неосвіченості й невігластву, поширенню розпусти. Головним чинником, який негативно впливає на формування характеру, є приватна власність.
Щоби змінити життя на краще, мислитель уважав за необхідне передусім здійснити революцію в свідомості людей, для чого пропагувати основні істини його теорії про формування характеру, цінності "більш високої структури суспільства", а також ухвалення юридичних законів, "гуманного фабричного законодавства", спрямованого на здійснення реформ. Кінцевою метою утопічних міркувань Р. Оуена був "новий моральний світ", який складався з окремих комун, що об'єднували до 3000 осіб і забезпечували себе самі. Ці комуни формувались у федерації національного масштабу, а потім об'єднувалися в міжнародному масштабі. У комунах запроваджувалися колективні праця і власність, рівність прав та обов'язків людей.
Комуна перебирала функції виховання й навчання, забезпечення старих і хворих своїх членів. Завдяки запровадженому в комунах порядку відпала необхідність такого соціального інституту, як покарання.
На відміну від своїх попередників, Р. Оуен робив спроби втілити свою утопічну доктрину в життя: спочатку на ткацькій фабриці у Нью-Ланарці в Шотландії, де він був управляючим із 1800 p., а згодом у Великобританії та СІЛА, де заснував дослідні комуни, але ці спроби скінчилися поразкою. Та все ж великий утопіст продовжував до кінця своїх днів пропагувати ідеї гармонійного світу. Згадуючи останні роки життя великого утопіста, О. І. Герцен писав, що неможливо було спокійно дивитися на цього старця, який повільно й невпевнено йшов на трибуну, на якій колись зустрічали його гарячими оплесками, а тепер його пожовтіле сиве волосся викликало іронічний сміх. Але він із печаткою смерті на обличчі стояв, не сердячись, і просив годину для пропаганди своїх соціально-політичних поглядів Герцен А.И. Былое и думы // Сочинения: В 4 т. -- М., 1988. -- Т. 3. - С. 188. Ідеї утопічного соціалізму не обминули й соціально-політичну думку Росії. Зокрема, багато в чому утопічною була концепція держави Олександра Івановича Герцена (1812--1870). Деякий час він жив за кордоном, де досконально ознайомився з багатьма теоріями державного устрою, але після невдалих європейських революцій 1848 р. розробив власну теорію "російського соціалізму". Герцен обстоював ідею, що російський народ знаходиться ближче, ніж інші народи, до нового соціального устрою. Основою російського соціалізму, на думку мислителя, мала стати сільська "община". Головні умови досягнення його соціального ідеалу -- визволення селян, передача земель у володіння "общини".
На відміну від інших теоретиків утопічного соціалізму, які обмежувалися розробленням проектів "ідеального" суспільного устрою, Герцен значну увагу приділяв питанням держави і права.
Він поділяв популярну на той час договірну ідею походження держави й пов'язував утворення держави з необхідністю організації суспільної безпеки. Але в цьому держава, на його думку, "починається рабством" і служить тому, в чиїх руках сила. Водночас держава не є чимось сталим, вона постійно розвивається. Держава, зазначав мислитель, є "перехідною формою". Майбутній російський соціалізм можливий, за його вченням, без держави.
Герцен робив спроби проаналізувати форми держави і з'ясувати сутність державного апарату. У своєму вченні він розрізняв дві форми правління -- монархію та республіку, протиставляючи їх одну одній. У монархії, зазначав він, народом керують, а в республіці керує він сам.
Монархія спирається на авторитет, сильну централізацію, втрата яких є початком республіки.
Державний апарат монархії -- недосконалий, царська адміністрація відірвана від народу; ця система починається "з імператора і йде від жандарма до жандарма, від чиновника до чиновника, до останнього поліцейського в найвіддаленішому закутку імперії... і все це спирається на шістсот тисяч органічних машин із багнетами".
Такий державний апарат у соціальній республіці заступить система управління, до якої увійдуть повірені й делегати, але їх сукупність не може репрезентувати верховної влади; вони повинні виконувати волю тих, хто їх обрав, а не бути вищими від них. Будуть волосне управління, народна контора, канцелярія громадських справ, регістратура народної волі, поліцейський порядок.
Значною мірою утопічними були також погляди російського письменника Миколи Гавриловича Чернишевського (1828--1889), викладені ним в основному в романах "Що робити?" і "Пролог". Але крім проектів ідеального суспільного устрою, у вченні М. Г. Чернишевського значне місце посідали проблеми походження та сутності держави і права.
Він вирізняв декілька стадій розвитку цивілізації, серед яких: мисливство, збирання плодів; скотарство; рільництво. На стадіях мисливства та збирання плодів існувала загальна власність племені на землю. На стадії рільництва виникла необхідність в особистій поземельній власності, яка стала необхідною умовою виникнення держави. На перших стадіях усі члени племені брали участь в управлінні загальними справами; коли ж з'явилася власність, утворилася держава, в окремих людей накопичилося багатство, і вони прибрали до рук управління, владу. Фактично нічого нового не вніс М. Г. Чернишевський в розуміння сутності права. Як і Т. Гоббс, він стверджував, що всі люди від природи є доброзичливими, але егоїстичними, що в процесі задоволення своїх інтересів приводить їх до ворожнечі. Зіткнення цих інтересів викликає потребу встановлення за загальною згодою правил, які регулювали б відносини між людьми. З розвитком суспільства виникла необхідність регулювати різноманітні суспільні відносини, що складалися. Так виникли закони -- політичні, цивільні, кримінальні. Але, розглядаючи ці соціальні феномени, Чернишевський не утримався від утопізму і зробив спробу побудувати проект ідеального суспільства. Він уважав, що з ростом продуктивності праці та зменшенням виробництва непотрібних предметів з'являться нові умови для суспільного життя. Виникнуть можливості для задоволення всіх потреб людей, розподіл усього забезпечуватиметься без законів, як, скажімо, користування "водами океану", відпаде необхідність у державній владі. У своїх роздумах про майбутній соціальний устрій письменник припускав можливість переходу влади до рук рільників, поденників та інших працівників, не виключаючи при цьому заколоту, порушення норм юридичної справедливості.
У своїй концепції Чернишевський розглядав форму майбутньої держави -- демократію, під якою він розумів такий стан суспільства, в якому кожен громадянин буде незалежним у справах, що стосуються його одного; кожне село й місто незалежні у справах, що стосуються кожного з них; кожна область -- теж у своїх справах. Окрім цього, кожен адміністратор повинен підкорятися жителям того округу, справами якого він опікується.
Важливою умовою створення основного суспільного устрою Чернишевський вважав розвиток виробництва, пропонував конфісковувати землю в поміщиків, передавати її селянам, створювати й фінансувати на державному рівні промислово-рільницькі товариства.
8.2 Комуністична державно-правова ідеологія
У середині XIX ст. почала формуватися близька до розглянутого утопічного соціалізму комуністична політико-правова ідеологія, засновниками якої були німецькі мислителі Карл Маркс (1818--1883) і Фрідріх Енгельс (1820--1895). Можна згадати декілька чинників, що сприяли її формуванню. Серед них -- соціальні, економічні та політичні умови, що склалися в країнах Західної Європи, а також система політико-правових поглядів утопічного соціалізму, розглянута нами вище. А втім, як уважають дослідники марксизму, і в цьому з ними можна погодитися, до свого повного оформлення ця політико-правова ідеологія проминула декілька стадій.
На стадії її становлення засновники теорії комуністичного майбутнього обмежувалися критикою існуючих форм держави та правових систем. Зокрема, К. Маркс і його соратник Ф. Енгельс уважали, що державний устрій Німеччини є нерозумним, як і закони цієї держави. Основа права -- приватний інтерес багатіїв та держави як виразника їхніх інтересів. Тому держава -- це інструмент беззаконня, оскільки більша частина суспільства не має можливості користуватися своїми правами. З огляду на це К. Маркс не поділяв думки багатьох мислителів, зокрема Г. Гегеля, про те, що держава -- символ добробуту, і зробив висновок, що на землі немає такої держави, яка повною мірою відповідала б своєму призначенню. Щоб це сталося, необхідно усунути приватний інтерес. З'ясовуючи сутність держави та її співвідношення з суспільством, К. Маркс не погоджувався з Г. Гегелем відносно того, що держава породжує громадянське суспільство. З цього приводу він зазначив, що навпаки -- сім'я й громадянське суспільство є передумовою, підґрунтям держави і права.
У категорії "держава" К. Маркс вирізняв два аспекти: політичну державу й матеріальну державу.
Політична держава, державний устрій розвиваються на власності, промисловості й торгівлі; що ж до матеріальної держави, то це, на думку мислителя, -- громадянське суспільство. Тобто, матеріальна держава не є політичною. Політична держава формується поступово, базуючись на громадянському суспільстві (матеріальній державі) завдяки власності, торгівлі й промисловості.
Наявність цих двох аспектів сприяє роздвоєнню особистості. У політичній державі більше проявляється приватний інтерес, у матеріальній переважає суспільний.
Щоб ліквідувати протистояння політичної держави й матеріальної держави, необхідно знищити приватний інтерес запровадженням істинної демократії. Тоді монархічний деспотизм заступить влада народу, яка й стане носієм державного устрою. Встановлення влади народу, демократії означатиме, за вченням К. Маркса, зникнення політичної держави. Тільки в цьому випадку, за демократичного устрою ліквідується різниця між політичною державою та громадянським суспільством, оскільки з ліквідацією приватної власності зникне й приватний інтерес, його заступить загальний, суспільний інтерес. Загальні інтереси народу є основним принципом ідеального суспільства. У статті "До критики гегелівської філософії права" (1843 р. -- січень 1844 р.) К. Маркс запропонував спосіб ліквідації приватної власності -- соціальну революцію й силу, яка здатна це зробити, -- пролетаріат.
З усіма цими думками погоджувався і Ф. Енгельс. Він зазначав, що дослідження таких категорій, як "держава" і "право", можна здійснювати лише за умови визначення зв'язку приватної власності й політичного життя. Державна, політична влада використовується як знаряддя власників. З цього приводу він писав, що в Англії править власність.
Значну частину своїх державно-політичних поглядів К. Маркс виклав в "Економічно-філософських рукописах 1844 року". Дослідження категорій "держави" і "права" він продовжив із визначення сутності власності. Тут він, зокрема, зазначав, що сутність власності полягає у відокремленні засобів виробництва і виробленого продукту від виробника. Такий стан речей К. Маркс назвав відчуженою працею.
Сутність людини, зазначав він, це праця. З одного боку, завдяки праці людина стає суспільною істотою. Праця формує людину й людство в цілому. З іншого боку, праця є силою, яка протистоїть людині, -- відчуженою працею, під якою мислитель розумів підневільну працю на власника, котрий привласнює її результат (продукт). Відчужена праця призводить до відчуження між людьми.
Відчужена праця індивіда є суспільними відносинами, а оскільки вони беруть початок у сфері виробництва, то є виробничими відносинами.
Відносини капіталіста й робітника -- це політико-економічні відносини, тобто зі сфери виробництва вони переходять у сферу політики. З приводу цього К. Маркс зазначав, що гроші присвоюють собі політичну владу.
Далі мислитель зробив висновок, що держава й право є продуктами відчуженої праці, які виникають у сфері матеріального виробництва. З допомогою права капіталістичне суспільство закріплює фактичну нерівність, оскільки право в ньому спрямоване на захист інтересів буржуазії. А якщо це так, то держава і право протистоять робітничому класові. Способом удосконалення таких держави і права є революція, знищення приватної власності та ліквідація відчуженої праці.
У 1845--1846 pp. К. Маркс і Ф. Енгельс видали свою працю "Німецька ідеологія", яку дослідники назвали першою зрілою концепцією матеріалістичного розуміння держави і права. У ній вся історія суспільного розвитку розглядалася як закономірний процес, у якому визначна роль належала розвиткові виробничих відносин.
Тут було визначено основні аспекти, які згодом стали підґрунтям теорії так званого наукового комунізму: поняття "суспільно-економічна формація"; ідея класової боротьби як рушійної сили класового суспільства; завдання насильницької революції щодо старої державної влади; ідея диктатури пролетаріату; теза про співвідношення базису й надбудови суспільства. Окрім зазначеного, у згаданій праці походження держави* пов'язувалося з суспільним поділом праці, виникненням приватної власності та міст, появою антагоністичних класів. У державі конститується сила панівного класу, воля якого втілюється у вигляді державної волі -- закону. Право, отже, скероване проти більшості людей, тому їхня боротьба за право й свободи обгрунтована.
У 1848 р. в "Маніфесті комуністичної партії" мислителі дали визначення держави і права. На їхню думку, держава -- це політична організація, організоване насилля одного класу над іншими. А право є введеною в закон волею панівного класу, зміст якої визначається матеріальними умовами життя цього класу.
Отак ці мислителі розробили класову теорію держави і права, яка знайшла втілення в багатьох економічних творах К. Маркса, зокрема в "Капіталі". Тут він іще раз наголосив на взаємозв'язку між суспільними й виробничими відносинами та державою і правом, зазначив, що основою всіх суспільних відносин є виробничі відносини, назвав їх базисом суспільства; решта ж відносин, усі форми суспільної свідомості, серед яких політика, мораль, право, знаходяться в повній залежності від базису і ним визначаються.
Події у Франції, пов'язані з Паризькою комуною (18 березня--28 травня 1871 р.), дали новий поштовх розвиткові комуністичної ідеології К. Маркса і Ф. Енгельса, які вирішили, що суспільний розвиток передбачений ними вірно і відбувається, власне, за їхньою програмою.
У праці "Громадянська війна у Франції" К. Маркс уже наполягав на необхідності зміни форми держави з застосуванням сили і встановленням диктатури пролетаріату. На його думку, політична організація Паризької комуни мала значно більше переваг, ніж парламентська республіка. В 1875 р. у "Критиці Готської програми" К. Маркс, конкретизуючи далі свою державно-правову концепцію, зазначив, що між капіталізмом і комунізмом мусить бути перехідний період, а комуністичне майбутнє у своєму розвитку промине дві фази.
У 1884 р. Ф. Енгельс видав працю "Походження сім'ї, приватної власності й держави", в якій за раніше виробленою разом із К. Марксом схемою та з використанням ідей, викладених американським істориком і етнографом Льюїсом-Генрі Морганом (1818--1881) у праці "Стародавнє суспільство", розглянув проблеми розвитку людства від родового до державного устрою, пов'язуючи виникнення держави з приватною власністю і появою класів.
Первісне суспільство, за Ф. Енгельсом, базувалося на колективній власності й мало вплив на її органи (старійшину, збори тощо), які на той час не становили корпоративної структури, оскільки її функції та дії цілковито відповідали інтересам населення. З огляду на це владного примусу не було, оскільки відносини влади й підкорення будувалися на повазі старійшини й регулювалися стихійними соціальними нормами, звичаями.
Розподіл праці, що виник із часом, дав поштовх до появи приватної власності, а відтак -- багатих та бідних, себто класів із ворожими інтересами. Все це унеможливило існування родової системи влади та управління; з'явилася політична організація влади -- держава. З цього приводу Ф. Енгельс писав, що держава виникла для управління справами всього суспільства, для здійснення публічної влади за допомогою спеціального апарату (сукупності організацій людей, що здійснювали адміністративні функції). Державний апарат виокремився із суспільства і став інструментом політичного панування власників, засобом придушення іншого класу.
Сутність держави, за вченням Ф. Енгельса, з часом не змінилася. Виникнувши в епоху рабовласництва й феодалізму, вона залишилася такою і з настанням капіталістичного устрою, попри зовнішні ознаки демократизму.
Майбутнє суспільного розвитку Ф. Енгельс убачав таким: у рамках капіталізму виробничі сили зможуть піднятися до рівня, за якого існування приватної власності вже не буде необхідністю; з усуненням приватної власності зникнуть класи і сама держава як інструмент політичної влади багатих.
Комуністична державно-правова ідеологія була сприйнята свого часу неоднозначно. Заперечення її сутності багатьма мислителями сприяло появі інших, альтернативних концепцій. Категорично відкинув розглянуту концепцію російський мислитель-анархіст М. О. Бакунін.
Не сприйняли насильницького комуністичного державно-правового вчення й представники німецької соціал-демократії, ідеологом яких був Фердінанд Лассаль (1825--1864). На відміну від К. Маркса і Ф. Енгельса, творцем і рушійною силою історії вони вважали розум, а джерелом права -- державу. Право -- священний і необхідний засіб розвитку цивілізації, надкласовий інститут. Тільки право повинне бути суспільним регулятором, установлювати права й свободи громадян, гарантувати їх реалізацію. В державі всі мусять коритися законам, а суспільних змін слід домагатися маніфестаціями, поданням петицій та зміною законодавства.
Водночас у засновників комуністичної державно-правової ідеології знайшлося чимало послідовників. Серед них -- німецькі мислителі Вільгельм Лібкнехт (1826--1900) і Август Бебель (1840--1913), Антоніо Лабріола (1843--1904) в Італії та ін. В Росії комуністичні ідеї були сприйняті Георгієм Валентиновичем Плехановым (1856--1918), який доклав зусиль для їх перекладу й поширення, і Володимиром Іллічем Ульяновим (Леніним; 1870--1924) -- найпалкішим прибічником і продовжувачем усього насильницько-класового державно-правового вчення, тим, хто очолив спроби практичного втілення цього вчення в життя.
Соціальним ідеалом Леніна було суспільство рівних, яке можливе лише як наслідок насильницької революції та зламу існуючого державного устрою. До першої російської буржуазно-демократичної революції (1905--1907 pp.) він працював над підтвердженням державно-правових ідей своїх попередників К. Маркса і Ф. Енгельса, погоджуючись із їхньою теорією походження держави і права. Застосовуючи їхню методологію, він аналізував сутність монархічної Російської держави та обстоював ідею про неминучість зміни капіталізму соціалізмом за допомогою збройного заколоту. Причому силою, яка візьме на себе обов'язок здійснити революцію, він, як і його попередники, називав пролетаріат (а згодом визначив союзника пролетаріату в революції -- незаможне селянство). Ленін повністю поділяв думку К. Маркса і Ф. Енгельса і про те, що після революції для зламу старого державного апарату і придушення класу власників необхідне встановлення диктатури пролетаріату. Після революційних подій 1905-- 1907 pp. В. L Ленін у своїх теоретичних пошуках робив спроби пристосувати вчення Маркса--Енгельса до подій у Росії. У значній кількості праць із державно-правової проблематики він малював свій соціальний ідеал -- соціалістичну демократичну державу, де гарантувалися б свободи і права людей. Способом досягнення цього ідеалу вважав збройне повстання, після якого встановлюється диктатура пролетаріату. У праці "Перемога кадетів і завдання робітничої партії" (1906 р.) Ленін дав визначення цієї диктатури, яке розкриває її справжню сутність.
"Наукове поняття диктатури, -- писав він, -- означає не що інше, як нічим не обмежену, ніякими законами, ніякими абсолютно правилами не стиснуту, безпосередньо таку, що спирається на насилля, владу" Ленин В. И. Полное собрание сочинений. -- Т. 12. -- С. 320.
На відміну від своїх попередників, які вважали можливим здійснення збройного заколоту в декількох країнах і з урахуванням досвіду революції 1905--1907 рр,, Ленін із 1915 р. (у праці "Про гасло Сполучених штатів Європи") почав пропагувати ідею про можливість соціалістичного заколоту в одній країні. Завданням заколоту повинен був стати злам силових відомств старої держави: збройних сил, поліції, чиновників і залишення органів управління, пристосованих до вимог диктатури пролетаріату. Що ж до законодавчого органу, то тут Ленін, зорієнтувавшись у ситуації, запропонував передати такі повноваження Радам робітничих депутатів, що виникли стихійно під час революції 1905--1907 pp. (а в лютому 1917 р. -- Ради робітничих і солдатських депутатів). Відхід од своєї ідеї парламентської республіки він потвердив після Лютневої революції 1917 р. у праці "Чи утримають більшовики державну владу?", назвавши Ради єдино можливою формою революційного правління.
Непослідовною можна вважати ідею у вченні Леніна про майбутній державний устрій. До 1917 р. він уважав, що майбутня держава на теренах Російської імперії мусить бути централізованою, побудованою на засадах так званого демократичного централізму.
Після Жовтневого перевороту 1917 р. він подейкував про надання автономії національним меншинам, про федеративну Росію, про можливість самовизначення націй, а водночас у дійсності виступав проти автономії України, відкинув пропозиції М. Гру-шевського й В. Винниченка та жорстоко придушив військами Муравйова спробу незалежності України.
У серпні--вересні 1917 р. свої державно-правові погляди Ленін виклав у праці "Держава і революція", підтримавши ідеї К. Маркса й Ф. Енгельса про класову сутність держави та її апарату, про те, що держава законодавче закріплює нерівність у суспільстві, використовуючи спеціальні органи примусу -- армію, поліцію, тюрми. Ці установи й відомства є головними засобами державної влади.
З'ясовуючи сутність державного апарату, Ленін зазначив, що він обстоює інтереси панівного класу і тому його необхідно замінити новим апаратом -- диктатурою пролетаріату.
Диктатура -- необхідна умова придушення опору поваленого класу багатіїв. У цій праці Ленін спробував визначити функції держави, як-от: придушення опору повалених експлуататорських класів; демократичне й раціональне керівництво суспільством у цілому, виробничою сферою, економікою країни; здійснення контролю за мірою праці, розподілом і споживанням; охорона загальної власності на засоби виробництва; зміцнення нової дисципліни праці та ін.
Розглядаючи проблему співвідношення несумісних категорій "диктатура" й "демократія", він зазначав, що в буржуазній державі демократія е надбанням небагатьох, а за диктатури пролетаріату утворюється реальна демократія для більшості.
З класових позицій підходив Ленін і до з'ясування сутності права. У праві, за його вченням, закріплюється воля панівного класу; отже, і в буржуазній державі, і за диктатури пролетаріату право стоїть на сторожі інтересів того класу, який знаходиться при владі.
На першій стадії (фазі) комунізму право виконує функцію регулятора розподілу продуктів і розподілу праці між членами суспільства Ленин В. И. Полное собрание сочинений. -- Т. 33. -- С. 94. Порядок розподілу визначається державою і закріплюється у праві.
На вищій стадії комунізму необхідність юридичного регулювання суспільних відносин зникне, оскільки правила людського співіснування стануть звичками. На цій же стадії (фазі) суспільного розвитку стане непотрібною і держава.
Зовсім неприйнятним у вченні Леніна є принцип соціалістичної правосвідомості, якому належало стати основним у діяльності державних інститутів. Втілення цього принципу в життя сприяло затвердженню у правозастосовній діяльності соціальної орієнтації, ставило право в залежність від комуністичної ідеології, не припускало існування інших політичних поглядів, установлювало юридичну (кримінальну) відповідальність за вільнодумство.
Ідеолог російських комуністів не визнавав поділу права на публічне й приватне. З цього приводу вій зазначав: "Не визнаємо нічого "приватного", для нас усі галузі господарства є публічно-правовими, а не приватними" Ленин В. И. Полное собрание сочинений. -- Т. 44. -- С. 318.
Загалом у вченні Леніна превалювали класові, а не лицемірно проголошувані ним загальнолюдські принципи й цінності.
Ще одним апологетом державно-правової ідеології комуністичного спрямування був Йосип Віссаріо-нович Сталін (1879--1953) -- генеральний секретар ЦК ВКП (б), який фактично одноособове керував Радянським Союзом упродовж ЗО років.
Усі його праці за змістом є догматичним тлумаченням державно-правових поглядів К. Маркса, Ф. Енгельса та В. Леніна, а їх квінтесенцією -- вчення про диктатуру пролетаріату, що було використане Сталіним для реалізації особистих інтересів і утвердження безмежної влади.
Диктатуру пролетаріату "батько народів" розглядав як насильницьку владу, необмежений законом примус стосовно до класу так званої буржуазії та інших соціальних прошарків суспільства, які співчувають чи можуть йому співчувати. Виконавши своє завдання на етапі захоплення влади, диктатура пролетаріату з часом постала як держава з централізованою ієрархічною системою владних інституцій на всіх рівнях: як у центрі, так і на місцях. Причому, користуючись формаційним підходом своїх попередників у визначенні основних етапів розвитку людської цивілізації, Сталін визначав місце диктатури пролетаріату в історико-хронологічному плані між капіталізмом і комунізмом, називаючи її перехідним періодом у закономірному розвиткові людства. З огляду на це він стверджував, що держава є машиною в руках панівного класу для подолання опору "класових ворогів". Така держава ігнорувала інтереси суспільства, людини і громадянина. Основними її функціями були подолання опору класових опонентів, розширення своїх меж за рахунок інших держав, захист од зовнішньої агресії.
Попри це, диктатура пролетаріату була новою історичною формою демократії, що реалізувалася через ради депутатів, обирані від робітників і селян у всіх адміністративно-територіальних одиницях держави. Викладаючи свою думку з цього приводу, Сталін, як і його попередники, відкинув передові державно-правові концепції світу, піддавав нищівній критиці "буржуазну демократію" та "буржуазний парламентаризм", не сприймав ідею поділу влади, оскільки радянську владу розглядав як таку, що об'єднує законодавчу й виконавчу владу в одній державній організації. Значне місце в його вченні відводилося комуністичній партії, що розглядалася як політико-ідеологічний інститут із широкими повноваженнями в усіх сферах життєдіяльності суспільства. Вона була знаряддям диктатури пролетаріату, ядром влади, визначала стратегію і тактику суспільного розвитку, забезпечувала ідеологічну єдність, боротьбу з дисидентством і "класовими ворогами", "виховувала" населення.
Інтерпретуючи на свій кшталт погляди на право ідеологічних попередників, посилаючись на історичні умови, Сталін і апарат очолюваної ним комуністичної партії заперечували можливість існування теорії природного права, закликали відмовитися від старого "буржуазного права" і створювати "нове соціалістичне право", яке базувалося б на марксистській методології та відповідало б завданням диктатури пролетаріату. На виконання цієї вказівки у виступі генерального прокурора СРСР і водночас директора Інституту права Андрія Януаровича Вишинського (1883--1954) на Першій нараді з питань науки радянської держави та права, що відбулась у липні 1938 p., було сформульовано позицію офіційного "праворозуміння". Право почало визначатись як сукупність норм, законів і настанов, що захищаються силою держави. Це позитивістське визначення права стало домінуючим у радянській політико-правовій думці впродовж довгого часу, надзвичайно звузило можливість з'ясування сутності права, примушувало юридичну науку безплідне дискутувати в межах дозволеної методології, а в практичному житті служило покріпленню тоталітарного всевладдя.
право політичний знання цивілізація
Література
Герцен А.И. Былое и думы // Сочинения: В 4 т. -- М.,
1988. -- Т. 3. История политических и правовых учений / Под ред.
В. С. Нерсесянца. -- М., 1983. Ленин В.И. Государство и революция // Поли. собр. соч. -- Т. 33.
Ленин В.И. О государстве // Там само. -- Т. 39. Мамут Л. С. Карл Маркс как теоретик государства.
Маркс К. Критика Готской программы // К. Маркс, Ф. Энгельс. Сочинения. -- 2-е изд. -- Т. 9.
Марксистско-ленинское учение о государстве и праве. -- М., 1977.
Утопический социализм. -- М., 1982.
Энгельс Ф. Происхождение семьи, частной собственности и государства // К. Маркс, Ф. Энгельс. Сочинения. -- 2-е изд. -- Т. 21.
Розділ IX. Основні державно-правові вчення західної Європи другої половини XIX--XX ст.
9.1 Державно-правові теорії позитивізму
Розвиток державно-правових концепцій другої половини XIX -- початку XX ст. відбувався під впливом стрімких процесів практично в усіх сферах суспільного життя країн Західної Європи. Але найбільш впливовими чинниками були економічний і політичний.
Подальший розвиток промислового виробництва, банківської сфери, транспорту і торгівлі приводив до загострення конкуренції між окремими виробниками, сприяв концентрації капіталу і формуванню монополій.
Поява засобів комунікації позитивно вплинула на поширення інформації, розвиток науки.
Зміни в економічному житті значною мірою стимулювали політичні процеси в передових країнах Заходу. Диференціація, соціальне розшарування суспільства спричинили появу політичних партій, професійних організацій та об'єднань громадян, що в цілому вплинуло на подальше становлення буржуазного права, розширення прав і свобод людей.
Водночас у деяких країнах Західної Європи мали місце спроби етатизації суспільного життя, розширення впливу держави на соціально-економічну діяльність, почали формуватись агресивність у зовнішніх зносинах держав, шовіністичні та расистські тенденції.
Усі ці аспекти суспільного життя, певна річ, дали поштовх розвиткові багатьох напрямків політичних і правових учень, сприяли остаточному формуванню плюралізму світових державно-правових концепцій, серед яких -- теорії юридичного і соціологічного позитивізму, психологічна теорія права, теорія природного права, а також антидемократичні політико-правові вчення.
Державно-правові теорії позитивізму започаткував у XIX ст. французький мислитель Огюст Конт (1798--1857), автор "Курсу позитивної філософії" та "Системи позитивної політики".
О. Конт і його прибічники заперечували можливість пізнання сутності речей, у тому числі держави і права, висловлювали думки про те, що науці слід лише описувати явища та їх співіснування.
У праці "Система позитивної політики" О. Конт спробував систематизувати соціальне життя і теоретично обгрунтувати новий, "позитивний" соціально-політичний порядок. Розвиток суспільства і таких його явищ, як політична влада, держава і право, мислитель пов'язував з еволюцією людської свідомості, поступовою зміною типів світогляду -- теологічного, метафізичного і (останнього) позитивного, або наукового.
Коли домінував теологічний світогляд, держава і право уважалися результатом дії Бога.
У ті часи існувала політична система теократії; служителі релігійного культу здійснювали не лише притаманні їм, а й політичні функції, завдяки чому такі соціальні явища, як церковна й світська влада, були поєднані. Боротьба за зверхність у суспільстві духовної та світської влади спричинила застосування сили, висунула на перший план вояків. Усе це поступово привело до формування спадкової монархії.
В епоху метафізичного світогляду люди намагалися пояснити такі феномени, як держава і право, апріорними метафізичними спекуляціями, для чого запроваджували спеціальні категорії -- "суспільний договір", "права людини", "сутність держави, права, влади". У політичній сфері переважали юристи, літератори й публіцисти, в духовній -- філософи, а в суспільстві значно зріс середній прошарок населення.
Теологічні принципи руйнувалися; зароджувалися індивідуалізм, лібералізм, демократія, революційні тенденції; виникла "анархічна республіка", в якій до влади прийшли некомпетентні люди, а все це вкупі стримувало нормальний розвиток людства.
На третій стадії розвитку, де провідним став позитивний (науковий) світогляд, мілітаристський спосіб життя зникає назавжди, настає промислова епоха, "анархічну республіку" заступає нова соціально-політична система -- соціократія. Перспективи розвитку розробляються соціологією та новою наукою -- позитивною політикою.
На цій стадії розвитку людства має панувати закон, закладений у формулі: "Любов як принцип, порядок як основа і прогрес як мета".
Цьому законові мусять коритися всі три соціальні прошарки суспільства: землевласники, фабриканти, купці й банкіри; філософи -- позитивісти і вчені; виконавці -- прості робітники.
Науково-технічний прогрес і високий матеріальний рівень життя можуть бути досягнуті лише за умови солідарності всіх соціальних прошарків суспільства.
Політична влада в соціократії О. Конта знаходиться в руках банкірів та їхніх радників -- філософів-позитивістів. Запорукою міцності держави повинні бути жорстка дисципліна, повна однодумність в усьому суспільстві та всебічний державний контроль.
Засновник позитивізму відкрив ліберально-індивідуалістичне розуміння прав і свобод особи. Суб'єктивне право, за його вченням, суперечить принципам соціальної солідарності, а тому мислитель пропонував замінити його поняттям "соціальний обов'язок". З цього приводу він зазначав, що ніхто не має права в буквальному розумінні цього слова, окрім права завжди виконувати свій обов'язок. З цих же позицій він підходив до з'ясування ролі приватної власності, яка, на його думку, є не правом, а соціальним обов'язком, функцією, що має призначення створювати капітали й керувати ними, завдяки чому кожне покоління готує відповідний обсяг робіт для нащадків.
Розвиток природничих наук, а також техніки сприяв подальшому розвиткові позитивізму, що на нього спиралися політико-правові вчення другої половини XIX -- початку XX ст. З часом позитивістська теорія держави і права отримала два напрямки: юридичний позитивізм і соціологічний позитивізм.
Найбільшого поширення юридичний позитивізм набув в Англії (Д. Остін), Німеччині (К. Бергбом, П. Лабанд) та у Франції (А. Есмен). Прибічники цього напрямку не визнавали теорій природного права і стверджували, що існує тільки позитивне право, матеріалізоване у прийнятих державою правових нормах. Вони заперечували відомі концепції про те, що поряд із позитивним правом існує вище за значенням природне право -- як критерій цінності законодавства. Вони вважали за необхідне й можливе вивчення лише позитивного права, заперечуючи при цьому необхідність його оцінки й критики, можливість пізнання сутності права й держави. Юриспруденція, за їхнім ученням, має справу не за сутнос-тями, а тільки з правовими явищами, і те, що стоїть за ними, ніколи не стане надбанням науки. Отже, юриспруденція є формальною наукою про позитивне право.
Право, за уявленням позитивістів, є сукупністю норм, даних об'єктивно, які не потребують обгрунтування. Соціальним призначенням права є забезпечення соціального компромісу.
Норма права розглядалася позитивістами як раз і назавжди стала догма, а єдиним джерелом права визнавалася державна влада, наділена примусовою силою. Норми права -- це абстрактні накази, нормативні міркування законодавця. Правова концепція позитивізму ототожнювала право з законом, виданим верховною державною владою. Держава ухвалює закони і встановлює ними юридичні права та обов'язки.
Надзвичайно підносячи значення закону, позитивісти зазначали, що закон з'являється не тому, що цього вимагають суспільні відносини, а навпаки -- певні суспільні відносини з'являються лише тому, що є відповідний закон. Тобто правовідносини, суб'єктивні права та обов'язки мають місце завдяки бажанню законодавця. З іншого боку, законодавець (яким є держава, суверен) не підкоряється нормам права, оскільки є не тільки джерелом права, а й передує йому історично і логічно. З огляду на це правила функціонування політичної влади не мають юридичного характеру і належать до сфери моралі.
З таких же позицій позитивісти будували свої теорії держави. Остання визнавалася ними як правова форма для сукупного життя народу, верховна юридична особа, правова конструкція. Держава створює право і водночас сама є правовим явищем, суб'єктом права.
У XX ст. юридичний позитивізм поширювався в країнах Західної Європи у вигляді нормативізму, представником якого був австрійський юрист Ганс Кельзен (1881--1973), засновник "чистої" теорії права (за назвою його основної праці "Чиста теорія права").
Як і його попередники, Г. Кельзен зазначав, що сама постановка проблеми сутності права є "метафізичним" питанням; розглядаючи його, наука втрачає свою об'єктивність, викривлює справжнє відображення правової дійсності. Якщо наука, провадив він далі, ставить перед собою мету з'ясувати сутність права, то вона зазвичай переходить у площину суб'єктивізму, займає ту чи ту ідеологічну позицію і з цієї позиції трактує право і визначає його соціальну роль. Право, за вченням мислителя, повинне бути деідеологізованим, надкласовим. Тільки в цьому випадку воно стане об'єктивним регулятором суспільних відносин і відповідатиме своєму призначенню.
У площині класичного позитивізму Г. Кельзен розглядав право без взаємозв'язку з іншими суспільними явищами. Право, за його вченням, слід розглядати тільки у прямому розумінні цього слова, як самостійну систему. Звідси він робив висновки, що завданням юриспруденції є дослідження нормативного порядку людських відносин.
Головним джерелом єдності й системності норм права є основна норма, що продукується людською свідомістю і є трансцендентально-логічною категорією пізнання. Завдяки основній нормі, а не якимсь зовнішнім силам чи інститутам, таким як Бог чи держава, будується вся система права, у якій одні правові норми випливають з інших. Зокрема, з основної норми випливає конституція, з якої, своєю чергою, випливають закони та інші нормативні акти. На останній сходинці системи права знаходяться індивідуальні норми, створювані судовими та управлінськими органами відповідно до правових ситуацій, що виникають. Схвалюючи принцип судового прецеденту, Г. Кельзен зазначав, що завдяки цьому право перебуває в постійному розвитку та стає досконалішим, індивідуалізованим.
Із цих же позицій підходив Г. Кельзен до будови теорії держави, яку він розглядав як урегульовану, упорядковану нормативну систему примусу, систему відносин, де воля одних є мотивом поведінки для інших. Держава в його уявленні -- це уособлення правопорядку, нормативний примусовий порядок людських відносин панування й підкорення.
Другий варіант позитивістської теорії держави і права був представлений соціологічною юриспруденцією, що започаткувала сучасну західну соціологію права.
Становлення цього напрямку державно-правових вчень пов'язується з творчістю німецького вченого Рудольфа фон Ієрінга (1818--1892), який вважав право і державу продуктами суспільного розвитку, складовими соціального життя, що постає в його концепції як царство цілей, цілеспрямованої діяльності людини.
Під цим кутом зору вчення Р. Ієрінга багато в чому збігається з поглядами Т. Гоббса та І. Бентама, які суб'єктивний егоїзм і корисливий інтерес вважали основою устремлінь людини в досягненні тієї чи іншої мети, особистої користі. Притаманний людині корисливий інтерес скеровує її дії в досягненні визначеної мети, значно активізує її поведінку. Тобто, свободу волі людини, а звідси й права, обумовлено існуючими в суспільстві інтересами.
Егоїстичний інтерес шкодить суспільним відносинам, і для його обмеження застосовується примус.
Придушення егоїзму, застосування примусу здійснюється спеціальною соціальною організацією примусової влади -- державою з допомогою права.
У своїй теорії Р. Ієрінг заклав основи сучасного розуміння держави і визначив низку важливих її ознак, серед яких: наявність апарату примусу; наявність публічної влади; наявність норм публічного права, що визначає правове положення самої держави та її членів; неподільний суверенітет; стан владного зв'язку членів держави, відносини управління й підкорення.
Держава виникає завдяки існуючому протиріччю між суспільством та індивідом і необхідністю примусу, її метою, за вченням Р. Ієрінга, є забезпечення загального інтересу та обмеження через примус приватного інтересу, що загрожує першому, оскільки інтереси суспільства "вищі від свободи".
Через це теорія держави Р. Ієрінга постає значною мірою як статична, а співвідношення "держава" та "особа" вирішується в усіх випадках на користь першої.
Право мислитель називав дисципліною примусу. З формального погляду воно призначене для обмеження свавілля, узгодження індивідуальної поведінки зі встановленими нормами, захисту соціальних відносин; щодо змісту право розглядається Р. Ієрінгом як сукупність загальних та індивідуальних інтересів, результат боротьби інтересів індивідів, груп і станів суспільства.
Егоїстичні інтереси та боротьба за них і е, за вченням мислителя, основою права. Кінцевою метою права є мир, шлях до якого лежить через боротьбу інтересів. На кожному етапі суспільного розвитку з допомогою права забезпечується соціальний компроміс, обмежується влада з її інтересами і згодом забезпечується панування закону.
У другій половині XIX ст. на грунті соціологічного позитивізму виникли органічна теорія держави і права та теорія насилля.
Засновником органічної теорії був англійський філософ і соціолог Герберт Спенсер (1820--1903); теорії насилля -- австрійський правознавець і соціолог Людвіг Гумплович (1838--1909).
Сутністю органічної теорії є проведення аналогії між державою та біологічним організмом. Г. Спенсер зазначав, що держава є не що інше, як організм, частини якого подібні до частин (органів) живої істоти.
Як і всі живі організми, держава з'являється на світ, росте, збільшуючись у розмірах, досягає зрілого віку, старіє і гине.
Увесь цей процес супроводжується спеціалізацією індивідів, об'єднанням їх у групи -- органи, які виконують визначену їм функцію: оборони й захисту суверенітету, економічну, управління тощо.
У своєму розвиткові держава проминає два етапи: примітивний та індустріальний. Для першого етапу розвитку характерні війни, боротьба за існування, природний добір, які є необхідними і виправданими для нормального розвитку політичного організму.
Згодом розвиток господарства приводить до вищого типу держави -- індустріального. Війну й насилля в ньому заступають мир і злагода, а метою держави є благо індивіда. Влада держави обмежується, зменшується її втручання в соціальну, економічну та інші сфери, а на перший план виходять вільна конкуренція і підприємництво, які стають основою розвитку суспільства.
Теорія насилля Л. Гумпловича багато в чому збігається з ідеями, викладеними Г. Спенсером стосовно становлення держави на першому етапі її розвитку.
Походження держави Л. Гумплович пов'язував із загарбницькими війнами, уярмленням одних племен іншими. Сила приводить до поєднання панів і рабів, переможців і підкорених.
Насилля одних над іншими, безмежна влада і підкорення стають звичними і з часом переходять у звичай та право. Сила, зазначав Л. Гумплович, передує праву.
А втім, насилля як основа утворення й необхідна умова зміцнення держави має місце тільки на ранніх етапах. Перегодом, завдяки розвиткові, встановлюється рівність усіх соціальних груп і прошарків суспільства та утворюється "сучасна культурна держава", характерними рисами якої є: рівність громадян і законність; демократизм і парламентаризм; забезпечення народного добробуту.
На початку XX ст. соціологічна юриспруденція продовжила існування в іншій інтерпретації -- в теорії "вільного права", біля витоків якої стояв Євгеній Ерліх (1862--1922). Учений стверджував, що право корениться не в законах, а в самому суспільстві. Джерело права слід шукати в поведінці людей, які реалізують це право. Фактичні відносини у господарській, політичній та інших сферах незалежно від суверена та його законів формуються у фактичні правила поведінки, правові норми.
Навіть більше, кожна спільність людей -- організація, профспілка, робітничий колектив, а також виробнича структура -- фабрика, підприємство, установа та інші структури суспільства створюють свій порядок, своє право.
Законодавець не створює, а лише винаходить, фіксує відповідну норму після того, як вона знайдена юристами-практиками в повсякденному житті.
...Подобные документы
Джерела та тексти творів з всесвітньої й вітчизняної історії вчень про право і державу у сучасній орфографії мовою виданих оригіналів. Твори політико-правової класики від епохи Давнього Сходу до ХХ століття. Стислий виклад з праць християнського права.
учебное пособие [1,2 M], добавлен 22.02.2012Ідеї права і справедливого суспільного устрою в Гомера та Гесіода, творчості семи мудреців Стародавньої Греції. Роль Києво-Могилянської академії в розвитку вітчизняної політичної правової думки. Внесок Т.Г. Шевченка в розробку філософії національної ідеї.
контрольная работа [47,8 K], добавлен 19.07.2011Передумови виникнення та загальна характеристика політичних і правових вчень представників давньогрецької школи софістів - порівняльний аналіз. Роль, місце та історичне значення політико-правового вчення софістів у політико-правовій думці Давньої Греції.
дипломная работа [119,3 K], добавлен 01.06.2008Історичні передумови становлення культури Відродження у Західній Європі. Характеристика правової та політичної думки у середні віки. Особливості політичних та правових вчень епохи Відродження і Реформації. Політико-правові ідеї мислителя Жана Бодена.
реферат [24,7 K], добавлен 07.10.2010Загальні риси і особливості міфологічних уявлень про державу і право в країнах Стародавнього сходу. Основні характеристики державно-правової думки стародавньої Індії. Огляд етико-політичних вчень Стародавнього Китаю. Етико-правовий аспект зороастризму.
лекция [30,5 K], добавлен 09.03.2011Джерела римського права, звідки романістика (наука про Стародавній Рим) черпає інформацію про наявність певних правових норм. Політико-юридична культура стародавнього світу. Біблейське поняття закону. Середньовічна політична культура на Сході й Заході.
контрольная работа [36,5 K], добавлен 28.02.2011Історія становлення правової системи ЄС, її обов'язкової сили для членів ЄС. Види правових джерел. Перспективи та розвиток українського законодавства в контексті підписання угоди про асоціацію з ЄС. Вплив і взаємодія міжнародного права з правом Євросоюзу.
курсовая работа [67,4 K], добавлен 28.07.2014Вчення Канта про державу і право. Політико-правова теорія Фіхте, методологічна, філософська основа загальнотеоретичних поглядів на державу і право. Особливості вчення Гегеля про державу і право, його філософський підхід до сфери об'єктивного духу.
реферат [34,1 K], добавлен 08.09.2009Визначення особливостей джерел правового регулювання в національному законодавстві і законодавстві інших країн. Історичні аспекти розвитку торговельних відносин в Україні. Характеристика джерел торгового (комерційного) права окремих зарубіжних держав.
курсовая работа [50,1 K], добавлен 12.10.2012Історія правової думки про соціально-правову державу, її характеристика та соціальне призначення, завдання та функції. Взаємодія особи і держави. Права людини в умовах правової соціальної держави. Проблеми реалізації принципів правової держави в Україні.
курсовая работа [119,4 K], добавлен 20.03.2012З’ясування системи історичних пам’яток, які містили норми кримінально-правового та військово-кримінального характеру впродовж розвитку кримінального права в Україні. Джерела кримінального права, що існували під час дії Кримінального кодексу УРСР 1960 р.
статья [20,2 K], добавлен 17.08.2017Загальна характеристика (закономірності виникнення державності, періодизація) та історичне значення політико-правової ідеології Стародавньої Греції. Період розквіту давньогрецької політико-правової думки. Політична і правова думка в Стародавньому Римі.
контрольная работа [36,9 K], добавлен 27.10.2010Історія виникнення та розвитку правової держави. Сутність поняття та ознаки громадянського суспільства. Розвиток громадського суспільства в Україні. Поняття, ознаки та основні принципи правової держави. Шляхи формування правової держави в Україні.
курсовая работа [120,0 K], добавлен 25.02.2011Особливості історичного розвитку суду присяжних, формування колегії присяжних засідателів, проблем та перспектив його введення в Україні. Становлення і передумови передбачення суду присяжних у Основному законі України та розгляд основних правових джерел.
курсовая работа [37,9 K], добавлен 08.02.2010Становлення та загальна характеристика основних напрямків політичної і правової думки у Сполучених Штатах Америки. Аналіз політичних та правових ідей видатних американських політиків А. Гамільтона, Дж. Медісона, Дж. Адамса, Т. Джефферсона, Т. Пейна.
реферат [77,3 K], добавлен 08.12.2014Порівняльний аналіз політичного змісту буддизму та брахманізму. Виникнення буддизму. Завдання і значення курсу історії вчень про державу і право. Iдея аскези як фактора жертвопринощення. Загальні закономірності розвитку держави і права в кожній країні.
контрольная работа [21,6 K], добавлен 08.11.2008Теоретико-категоріальний аналіз концептів "право" і "закон" через призму екзистенційно-динамічного устрою суспільного буття. Проблема визначення місця права та закону в структурі правової реальності. Цивілізаційні принципи формування правових систем.
статья [20,3 K], добавлен 31.08.2017Вивчення особливостей процесу становлення, формування і розвитку правової традиції регулювання засобів і методів ведення війни. Історичні передумови становлення Гаазького права. Право Гааги: значення та місце в системі міжнародного гуманітарного права.
реферат [33,5 K], добавлен 23.12.2013Загальна характеристика епохи давньоримської політичної та правової думки. Створення нової науки - юриспруденції зусиллями римських юристів. Вчення Цицерона та Ульпіана про державу і право. Політико-правові погляди римських стоїків та їх вплив на юристів.
контрольная работа [46,5 K], добавлен 06.10.2012Політико-філософські вчення про державно-владні та правові відносини на початковому етапі розвитку буржуазного суспільства. Загальні відомосты про твори І. Канта. Праці І. Канта з соціально-політичних, історичних, правових проблем. Вчення канта про право.
реферат [46,0 K], добавлен 15.12.2008
