Правове регулювання шлюбно-сімейних відносин подружжя у міжнародному приватному праві

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Правове регулювання шлюбно-сімейних відносин подружжя у міжнародному приватному праві

1.1 Правове регулювання шлюбно-сімейних відносин у праві різних держав

Кожна держава у межах своєї юрисдикції встановлює власні правила регулювання однакових відносин. Сфера шлюбно-сімейних відносин у цьому сенсі є унікальною, оскільки ні процес уніфікації, ні існування міжнародних звичаїв не можуть нівелювати ту специфіку в регулюванні, що зумовлюється національними нормами. На регулювання шлюбно-сімейних відносин дуже сильний вплив справляють історичні традиції, релігійні настанови, місцеві звичаї, соціально-економічні та побутові особливості та ін., що й породжує специфічну регламентацію цих відносин. Відмінним у різних державах є і співвідношення норм різного характеру. Так, однакова за змістом норма у різних спільнот може бути закріплена як норма етична, релігійна чи правова, крім того, різні нормативні чинники набувають різного значення у різних культурах (наприклад, у мусульманських державах переважає вплив релігійних норм, в інших (Японія, Китай) - етично-світоглядних традиційних норм, у європейських - правових норм) [75, c. 39-43].

До шлюбно-сімейних відносин у міжнародному приватному праві (далі - МПП) належить вирішення колізій щодо: укладання та розірвання «шлюбу з іноземним елементом», тобто шлюбу між особами різної державної належності або здійснення цих дій за кордоном; регулювання відносин подружжя у шлюбах з іноземним елементом; «міжнародне усиновлення», тобто усиновлення дитини особами з іншою державною належністю; аліментні зобов'язання батьків і дітей та ін. У сучасних умовах у сфері правового регулювання сімейних відносин також набуває гостроти проблема регулювання так званих «нових» відносин, пов'язаних з науковими досягненнями та змінами ціннісних орієнтирів у деяких суспільствах (наприклад, відносини щодо «цивільних» шлюбів, одностатевих шлюбів, сурогатного материнства тощо).

Підставою виникнення колізій у галузі шлюбно-сімейних відносин є застосування у різних державах різного правового регулювання до однакових фактичних обставин. Правова система кожної держави закріплює такий інститут сімейного права, як укладання шлюбу. При цьому національне законодавство звичайно містить як власне поняття шлюбу (шлюб-договір, шлюб-статус, шлюб-партнерство), так і власні вимоги щодо його дійсності. Договірна концепція шлюбу є найбільш поширеною. Вона грунтується на вимогах, що ставляться законом до порядку укладення будь-яких договорів (Англія, США, Японія, Франція). Шлюб-партнерство - концепція, характерна переважно для держав «сім'ї» континентального, і частково «загального» права. Змістом її стає чіткий розподіл функцій між подружжям. Розуміння шлюбу як союзу двох незалежних і рівноправних партнерів (Східна Європа, в т. ч. й Україна) припускає закріплення в законодавстві відносної свободи кожного з них у вирішенні питань про продовження чи припинення спільного життя. Дещо іншим є поняття шлюбу як союзу чоловіка й жінки у мусульманських державах. У них союз трактується нормами шаріату як освячений Богом. Підставою його укладення є попередня домовленість (договір) між родичами майбутніх наречених. [73, c. 233]

Усі правові системи встановлюють певні вимоги до шлюбу, з відсутністю яких пов'язують його недійсність або заперечність. Такі умови найчастіше в законодавстві і доктрині розділяють на дві групи.

1. Вимоги до осіб, які укладають шлюб (шлюбний вік, стать, наявність і ступінь споріднення, добровільна згода на шлюб сторін, їх батьків чи інших осіб, відсутність попереднього нерозірваного шлюбу, стан здоров'я та ін.). Такі вимоги ще називають матеріальними. Недодержання матеріальних вимог тягне за собою визнання шлюбу недійсним. Разом із тим наявність у кожній державі власних матеріальних вимог до осіб, які укладають шлюб, сприяє виникненню «кульгаючих відносин» - таких відносин, які одержали неоднакову оцінку в праві різних держав, тобто в одній державі визнаються юридично дійсними, а в іншій - вважаються нікчемними і не породжують жодних правових наслідків.

Так, в Україні до матеріальних умов укладання шлюбу відповідно до статей 21-26 СК України належать досягнення шлюбного віку (для жінок - 17 років, для чоловіків - 18 років), добровільна згода, одношлюбність, різна стать сторін, а також відсутність обставин, що перешкоджають укладанню шлюбу (наприклад, наявність прямого споріднення в осіб, що укладають шлюб, та ін.).

У законодавстві різних держав містяться великі розбіжності щодо шлюбного віку осіб, які укладають шлюб. Наприклад, за законодавством Франції шлюбний вік для чоловіків становить 18 років, для жінок - 15 років, в Англії - 16 років за згодою батьків і 18 без неї, в Італії - 16 років для чоловіків і 14 для жінок, у ФРН - 18 років, в Японії - відповідно 18 і 16, в Іспанії - 14 років для чоловіків і 12 років для жінок, у США в різних штатах шлюбний вік може коливатися від 15 до 21 для чоловіків і від 14 до 18 для жінок. [58, c. 93] У деяких державах взагалі не встановлено вікового цензу для осіб, які укладають шлюб, зокрема, шлюбний вік не передбачено законодавством Ємену. В кожному конкретному випадку він визначається індивідуально: 10-річний юнак і 9-річна дівчина можуть бути визнані повнолітніми і одержати право на шлюб (за умови досягнення ними статевої зрілості). За законодавством більшості держав шлюбний вік може бути знижено за наявності поважних причин відповідним компетентним органом (наприклад, за законодавством Італії у виключних випадках шлюбний вік може бути знижено на два роки відповідно до постанови державного прокурора при суді). Згоду законних представників на шлюб неповнолітніх передбачають законодавство Франції та Англії (до 21 року), Німеччини (до 18 років) та деяких інших держав.

Взаємна згода сторін на укладання шлюбу є обов'язковою у більшості європейських держав (Франція, Велика Британія) та США, проте у мусульманських державах таку умову укладання шлюбу не передбачено. Згода обох сторін на вступ до шлюбу фіксується в нормативних актах шлюбно-сімейного права США, Франції, Англії та інших європейських країн. У країнах Азії та Арабського Сходу, Африки вільний союз найчастіше поступається вибору сім'ї нареченого або договору між сім'ями нареченого й нареченої. Так, в Ємені згода нареченого або нареченої не тільки не обов'язкова, а й не вимагається взагалі. Питання згоди на вступ до шлюбу знайшло відображення у Гаазькій конвенції від 10 жовтня 1962 р. «Про згоду на вступ до шлюбу, шлюбний вік і реєстрацію шлюбів», згідно зі ст. 1 якої без повної і вільної згоди двох сторін реєстрація шлюбів не допускається (у Конвенції взяли участь 49 держав). [54, c. 259] Відповідно до сімейного законодавства Ємену, Ірану, Пакистану від імені нареченої шлюбний договір укладає її батько або опікун, який може видати заміж неповнолітню дівчину без її згоди.

Різностатевість сторін до недавнього часу була традиційною умовою вступу до шлюбу. Винятками були лише випадки фізичних аномалій, при наявності яких суд (в Англії) або прокуратура (в Італії) вирішували питання про вступ до шлюбу на основі даних медичного обстеження. Відповідно до сучасних законодавств, у Швеції, Голландії, Франції та деяких інших країнах одностатеві шлюби є дозволеними. У деяких країнах за законом є неможливими шлюби з особами, що страждають на венеричне захворювання або ВІЛ, імпотентами, душевнохворими, особами, які мають заразні чи успадковані захворювання, фізичні недоліки, глухонімими, сліпоглухими, сліпонімими; іноді для вступу до шлюбу сторони повинні пройти медичне обстеження. Так, відповідно до ст. 56 ЦК Іспанії, якщо особа має психічні відхилення, для її вступу до шлюбу необхідно, щоб у медичній довідці було сказано про те, що дана особа є здатною дати згоду на вступ до шлюбу.

Легалізація одностатевих шлюбів - не лише питання рівня суспільної адаптованості до швидкоплинних відносин між особами, а й вирішення важливих економічних та правових питань у державі.

Опоненти легалізації одностатевих шлюбів називають веденні сумісного господарства і його правові наслідки панацеєю для вирішення правових конфліктів. Однак як щодо проведення паралелі з гетеросексуальними сімейними парами, які не хочуть або з фізіологічних причин не можуть мати дітей? Між іншим у низці країн одностатеві партнери мають право виховувати одного або ж навіть дарувати не рідним дітям сім'ю шляхом усиновлення [60, c. 224].

Важливу роль у процесі легалізації одностатевої сім'ї у міжнародному співтоваристві відіграла Каїрська міжнародна конференція ООН по народонаселенню та розвитку 1994 р. Принцип 9 Програм закріпив рівноправність та рівноцінність різних типів статевих союзів, у тому числі і одностатевих союзів. Проголошені на зазначеній конференції постулати викликали різко негативну оцінку делегацій з Ватикану та Латинської Америки.

У звіті директора програми прав LGBT (геї, лесбійки, бісексуали, транссексуали) міжнародної правозахисної організації Хьюманс Райте Вотч Скота Лонга міститься разюча інформація щодо невизнання та обмеження прав гомосексуальних пар, найбільш яскраво проявлене у сфері імміграції бінаціональних партнерів (один з яких є громадянином СІНА, а другий - іншої держави) до Сполучених Штатів Америки. У 9 з 10 випадків Імміграційний комітет відмовляє у резиденції партнерам гомосексуалістів, оскільки вони не мають права одружитися (окрім штату Массачусетс) та створювати юридично значущий інститут сім'ї.

У Європейських країнах ситуація щодо вирішення цього питання дещо відмінна. У Швеції спеціальним комітетом Парламенту прийнято Акт про зареєстроване партнерство, який безпосередньо відносить одностатеве партнерство до тенетів сімейного права. У Франції з 1999 р. діє пакт про Цивільну Солідарність, який є частиною французького контрактного права.

Стосовно транссексуалів у липні 2002 року Європейський Суд з прав людини виніс рішення у справі Goodwin v UK, яким затвердив, що немає юридичної доцільності забороняти транссексуалам користуватися правом на одруження. Також англійські суди у 2003 р. ухвалили, що невизнання зміни статі з метою укладення шлюбу у пункті 11 (с) Акта про шлюбні справи 1973 р. суперечить зазначеним у конвенції правам. Проте Великобританія залишила право регулювання цього питання законодавчому органу, а не судам, і у 2004 р. було прийнято Акт визнання статі, який відповідає стандартам більшості Європейських країн щодо дозволу транссексуалам укладати шлюб.

Одностатеві шлюби укладені за кордоном визнають такі держави: Аруба, Ізраїль. Нідерландські Антили, штати Нью-Йорк, Род-Айленд, Нью Мехіко. Цивільні союзи та зареєстроване партнерство існує у Андоррі, Чеській Республіці, Люксембурзі, Новій Зеландії, Данії, Фінляндії, Норвегії, Словенії, Франції, Швеції, Німеччині, Швейцарії, Угорщині, Ісландії, Уругваї. Незареєстроване співжиття передбачене у Австралії, Австрії, Бразилії, Колумбії, Португалії, Ізраїлі, Хорватії. З поширенням цієї тенденції, поряд із традиційним визначенням шлюбу, постає визначення одностатевого шлюбу: державно, соціально, релігійно визнаний шлюб, у межах якого дві особи однієї статі проживають разом як сім'я. Слід зазначити, що перший одностатевий союз було зареєстровано у Данії ще у 1989 р.

Право міжнародних організацій не завжди збігається з правом держави розміщення їх офісів. Домовленості з приймаючими державами захищають нейтральність організацій щодо законодавства цих країн. Практика прийняття та звільнення з роботи, робочі та неробочі часи, зарплатня тощо регулюються внутрішніми правилами кожної організації. Незалежність таких організацій дозволяє їм впроваджувати політику кадрів, яка може навіть суперечити законам приймаючої держави чи держав-членів. Незважаючи на зазначене, деякі міжнародні організації безумовно визнають одностатеві партнерства. Проте, наприклад, Організація економічної співпраці та розвитку (ОЕСD) і агенції Об'єднаних Націй практикують розрізнення між різно - та одностатевими шлюбами серед працівників. Ці організації визнають одностатеві шлюби тільки за умови, що держава громадянства партнерів їх визнає. У деяких випадках такі організації пропонують обмежений перелік привілеїв, який зазвичай є доступним для різностатевих пар, партнерам de fakto або побутовим партнерам у рядах їх працівників, але навіть укладені у країні резиденції різностатеві цивільні союзи не гарантують їх повного визнання усіма організаціями У цьому форматі вирізнився Світовий Банк, який визнає побутове партнерство.

Більш лояльними у цьому питанні виявляються навіть деякі релігійні групи. Так, Єпископальна Церква Шотландії публічно проголосила про своє відношення до гомосексуалізму (за даними ВВС), яке опубліковано на Інтернет сайті церкви. У заяві говориться, що нетрадиційна сексуальна орієнтація не може завадити у прийнятті церковного сану. Більш того, у документі зазначено, що в окремих випадках духівництво може благословляти одностатеві шлюби.

Отже, досвід правового регулювання одностатевих шлюбів у міжнародному приватному праві та в правових демократичних зарубіжних країнах повинен бути перейнятий і для регулювання цих відносин національним законодавством України [60, c. 226].

Одношлюбність - обов'язкова умова укладання шлюбу в Україні, США, країнах Європи та Латинської Америки. У мусульманських країнах шлюби залишаються полігамними (чоловік може мати до чотирьох дружин). Звичаєве право окремих африканських племен взагалі не містить обмежень полігамії щодо кількості жінок або чоловіків.

Відсутність між сторонами прямого споріднення чи відносин свояцтва є обов'язковою умовою укладання шлюбу за законодавством більшості держав. Забороняються також шлюби між двоюрідними братами і сестрами, племінниками і тітками (дядьками) та між усиновителями та усиновленими ними дітьми. В одних державах шлюб припиняє відносинам з усиновлення (Німеччина, Франція), а в інших (Україна) такий шлюб можливий при скасуванні усиновлення.

У сімейному законодавстві різних держав можуть міститися й інші матеріальні вимоги до осіб, які укладають шлюб: задовільний стан здоров'я (у деяких державах необхідним є проходження спеціального медичного огляду до укладання шлюбу (Іспанія); відсутність тимчасової заборони на укладання шлюбу - «жалобний строк» після смерті чоловіка або строк «після розлучення» встановлюється для жінок з метою уникнення можливих спорів про батьківство (300 днів - у Франції, Швейцарії, 302 дні - у Німеччині); інші заборони (у мусульманських країнах заборона шлюбів з іновірцями (Ірак), обітниця ченця тощо).

2. Вимоги до процедури укладання шлюбу (формальні вимоги) також є досить різними за законодавством різних держав: а) визнається лише цивільна форма реєстрації шлюбу в компетентних органах держави (Україна, Росія, Франція, Німеччина, Японія та ін.); б) дозволеною є як цивільна, так і релігійна форма шлюбу в таких державах, як Велика Британія, Італія, Бразилія тощо; в) тільки релігійна форма шлюбу є правомірною і породжує правові наслідки у більшості мусульманських держав (Ірак, Іран) та Ізраїлі, Греції, Ліхтенштейні; г) дозволяються юридично не оформлені шлюби, тобто шлюби за загальним або звичаєвим правом, «common law marriage» (відомі у деяких штатах США, низці провінцій Канади). У цьому разі достатніми є наявність добровільного волевиявлення стати чоловіком і дружиною та існування фактичних шлюбних відносин. Як порівняння - за правом Об'єднаних Арабських Еміратів спільне проживання чоловіка і жінки без укладання шлюбу і навіть поцілунок на людях караються тюремним ув'язненням.

У більшості країн присутність осіб, що вступають до шлюбу, обов'язкова, однак в деяких країнах можливий шлюб за дорученням через представника (Іспанія, Бразилія, Еквадор, Аргентина, Мексика) або за письмовим волевиявленням без наречених (така форма шлюбу з'явилась у воєнні часи в деяких штатах США в основному стосовно військовослужбовців). Різними є вимоги щодо присутності повнолітніх свідків (від двох до шести у Німеччині та Швеції; трьох свідків-мусульман за правом Іраку). В законодавстві деяких держав передбачено обов'язкові процедури, що передують укладанню шлюбу: у Франції, Італії та ФРН обов'язковим є публічне повідомлення про майбутній шлюб (за кілька днів у церкві або на видному місці будинку муніципалітету, у місцевих друкованих засобах масової інформації) з метою заявлення про можливі перешкоди вступу до шлюбу третіми особами, які у разі незгоди наречених розглядаються в суді; в Англії і США шлюб можливий тільки після отримання спеціального дозволу (ліцензії), що має строковий характер, і стає недійсним після спливу строку, на який був виданий (від 1 місяця до 1 року). Іноді встановлюється необхідність одержання попереднього дозволу компетентного органу державної влади на шлюб з іноземцями (Ірак, Індія, Норвегія, Італія, Швеція) [52, c. 240].

Для визнання шлюбами не оформлених юридично стосунків за правом деяких країн необхідно, наприклад, наявність спільного проживання протягом певного строку, сприйняття даних осіб сусідами й друзями як подружжя, здійснення певних обрядів тощо.

Наведені й багато інших прикладів розбіжностей матеріального права різних країн, а також реєстрація так званих «іноземних» шлюбів (іноземне походження однієї чи обох сторін, що вступають до шлюбу) і реєстрація шлюбів за кордоном породжують необхідність узгодження законодавчих позицій в їх регулюванні.

Специфіка внутрішнього шлюбно-сімейного права позначається на практичній неможливості його уніфікації на матеріальному рівні у сфері шлюбно-сімейних відносин на сучасному етапі. Тому особливого значення набуває колізійне регулювання шлюбів у сфері міжнародного приватного права.

Законодавства більшості країн з МПП при регулюванні колізійних питань шлюбів виходять із наведеного роздвоєння умов вступу до шлюбу, призначаючи для регулювання матеріальних умов вступу до шлюбу одні колізійні критерії, а для формальних умов - інші. Єдиною перешкодою в цьому є те, що за законодавствами одних держав певні умови належать до форми, а за законодавствами інших держав ці самі умови належать до матеріальних умов вступу до шлюбу.

Загалом колізійні прив'язки шлюбно-сімейного права не можна назвати різноманітними. Відсутність значної кількості колізійних прив'язок у даній сфері пов'язують з витоками правового регулювання шлюбно-сімейних відносин з канонічного права, римської патерналістської концепції верховенства глави сім'ї, превалюючого значення принципу територіальності у класичному міжнародному приватному праві тощо.

Найчастіше здатність осіб до вступу у шлюб і матеріальні умови шлюбу регулюються за допомогою широкого формулювання особистого закону або його різновидів: місця проживання або місцеперебування, громадянства. За висловленням деяких колізіоністів, через те що шлюб пов'язаний з особистими питаннями самовизначення, єдино можливою колізійною прив'язкою може бути прив'язка до особистого закону (що може означати громадянство, доміциль, місце проживання, національність тощо). Саме на її основі регулюються здатність укладати шлюб, матеріально-правові або суттєві питання шлюбу за законодавствами Угорщини, Канади, ОАЕ, Португалії, Румунії і за кодексом Бустаманте. Так, наприклад, ст. 3088 Цивільного кодексу Квебеку 1991 р. передбачає, що в частині його матеріальної дійсності шлюб регулюється правом, яке застосовують до статусу кожного з майбутнього подружжя.

Відповідно до прив'язки громадянства регулюються вказані питання за законодавствами Буркіна-Фасо, Греції, Єгипту, Таїланду, Тунісу, Туреччини, Чехії, Південної Кореї, Японії. Формулювання колізійних норм тут приблизно такі: умови укладання шлюбу регулюються законом громадянства кожної із сторін (ст. 19 Закону Таїланду про конфлікт законів 1938 р.).

За законодавством місця проживання матеріальні умови вступу до шлюбу регулюються у законодавствах Венесуели і Перу, а законодавство Естонії надає перевагу в цьому аспекті законодавству місцеперебування.

Прив'язку до національного закону застосовують Бразилія, Італія, Латвія, Польща. У ст. 27 Закону Італії «Реформа Італійської системи міжнародного приватного права» 1995 р. №218 указано, що наявність дієздатності для вступу до шлюбу, а також інші умови, дотримання яких необхідне для укладання шлюбу, визначаються згідно з національним законом кожної особи, що вступає до шлюбу на момент його укладання.

Прив'язку до закону суду використовує Ємен.

Прив'язку до закону місця укладання шлюбу для його матеріальних умов застосовують Китай, Уругвай і Україна (ст. 276 Сімейного кодексу України). Така позиція законодавців, хоч і надає певної визначеності і простоти для правозастосування, однак впливає на ймовірність невизнання укладених таким чином шлюбів за кордоном («шкутильгаючі шлюби», «хромающие браки» «їітріпд таггіадез», «тагіадез ЬогЬеих», «тайгітопіит сїаисСісапз»), оскільки до уваги не братимуться матеріальні вимоги вступу до шлюбу за іноземними особистими законами осіб, які вступають до шлюбу. Сувора територіальність, відповідно до якої застосуванню підлягає виключно іех Јогі, відображає політику законодавця щодо недопустимості іноземного права у власну юрисдикцію, що характерно, як правило, для відособлених правових систем. Жорстке застосування іех Јогі щодо регулювання укладання шлюбу здатне зашкодити інтересам учасників цих відносин в аспекті невизнання та не реалізації їх прав. Крім того, місце реєстрації шлюбу в ряді випадків обирається випадково, і прив'язувати відносини до права відповідної держави - означає породжувати фіктивний зв'язок відносин і правопорядку.

У деяких законодавствах спостерігається кумуляція колізійних прив'язок. Так, законодавства Грузії і В'єтнаму надають пріоритет особистому закону або своєму власному закону. Аналогічний підхід використовується в Конвенції СНД про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах (ст. 26) і у двосторонніх договорах про правову допомогу між Україною та іншими державами. Так, у договорах з Кубою (ст. 21), Грузією (ст. 25), Литвою (ст. 25), Латвією (ст. 24), В'єтнамом (ст. 24), Узбекистаном (ст. 26) записано, що «умови укладання шлюбу визначаються для кожної з осіб, які вступають у шлюб, законодавством Договірної Сторони, громадянином якої вона є. Крім того, відносно перешкод до укладання шлюбу повинні бути дотримані вимоги законодавства Договірної Сторони, на території якої укладається шлюб».

Такі країни, як Німеччина, Швейцарія, передбачають кумулятивну дію прив'язок до закону громадянства або свого власного закону. Прив'язки до місця проживання і місця укладання шлюбу зі зверненням до публічного порядку штату, чиє право застосовується, передбачені за законодавством штату Луїзіана (США).

Формальні умови вступу до шлюбу найчастіше регулює прив'язка іех іосі сеіеЬгаііопіз. Це пов'язано з тим, що шлюб реєструється за участі державних органів, і в цьому сенсі відносини, які пов'язані з процедурою його реєстрації і форми - адміністративні, а тому виходячи із суб'єктного складу ці відносини можуть регулюватись тільки законодавством країни місця реєстрації шлюбу. Прив'язка іех іосі сеІеЬгаііопіз передбачена законодавствами Буркіна-Фасо, Угорщини, Китаю, Куби, Нідерландів, Перу, Португалії, Румунії, Таїланду, Туреччини, Уругваю, Чехії, Естонії, Південної Кореї. Так, за законодавством останньої, форма шлюбу регулюється законом місця, де шлюб укладено (ст. 15 Закону Кореї 1962 р. про колізію законів). Форма укладання шлюбу визначається законодавством Договірної Сторони, на території якої укладається шлюб, у зазначених статтях договорів про правову допомогу і у Конвенції СНД про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р. [54, c. 267, 268]

Не менш важливе значення має регулювання місця реєстрації шлюбу.

За Французьким ЦК майбутнє подружжя може укласти шлюб тільки в тому місці, де їх, а також їхніх родичів можна вважати відомими іншим особам. Стаття 75 передбачає укладення шлюбу в будинку общини і тільки службовою особою, яка веде акти цивільного стану. Ця особа зачитує вголос у присутності майбутнього подружжя, родичів та свідків (ст. 165 передбачає присутність двох повнолітніх свідків) подані документи, уточнює, чи укладено шлюбний договір між подружжям, включає їх відповідь у свідоцтво про шлюб.

За Сімейним кодексом Республіки Хорватія подружжя, яке хоче укласти шлюб у релігійній формі, повинно одержати в органах реєстрації актів цивільного стану підтвердження, що воно відповідно до законодавства вправі вступати у шлюб. Після укладання шлюбу в релігійній формі службовець релігійного об'єднання повинен упродовж п'яти днів надіслати до органу РАЦСу заяву, підписану подружжям, двома свідками і службовцем релігійного об'єднання. Органи РАЦСу протягом трьох днів реєструють ці документи і з цього моменту шлюб набуває юридичної сили (статті 22 -23) [40, c. 131].

Отже, зробимо висновок щодо правового регулювання шлюбно-сімейних відносин у праві різних держав. Досягнення шлюбного віку особами, які бажають укласти шлюб, передбачене правовими джерелами усіх держав. У більшості з них вік шлюбного повноліття нижчий від віку загального повноліття і, як правило, шлюбний вік для жінок є нижчий, ніж для чоловіків. У різних державах цей вік неоднаковий. Кожна держава стежить за виконанням його громадянами встановлених правових норм. Колізії у правовому регулюванні сімейно-шлюбних відносин виявляються не тільки у правових системах держав, де панують різні релігії, але і в державах з однаковим віросповіданням і правовими системами однієї «сім'ї». Відмінності проявляються практично у всіх інститутах сімейного права.

1.2 Колізійне регулювання укладання та розірвання шлюбу в міжнародному приватному праві

Не менш важливими є колізійні норми щодо форми, місця і порядку укладення шлюбу, зафіксовані у ст. 56 Закону України про МПП, яка передбачає, що вони визначаються правом місця укладення шлюбу (lex loci celebrationis). Цей колізійний принцип регулювання притаманний абсолютній більшості зарубіжних країн.

Сімейний кодекс України, як і законодавство багатьох інших країн, передбачає державну реєстрацію шлюбу з метою забезпечення стабільності відносин між жінкою та чоловіком , охорони прав та інтересів подружжя, їхніх дітей, а також в інтересах держави та суспільства. Реєстрація шлюбу засвідчується відповідним Свідоцтвом державного зразка. В сучасній законодавчій практиці поширені здебільшого дві форми визнання шлюбу: на основі державної реєстрації та релігійний шлюб. У багатьох країнах визнається тільки шлюб, який укладено у державних органах (Бельгія, Нідерланди, Німеччина, Франція, Швейцарія, Японія та ін.). Натомість у деяких країнах допускається укладання шлюбу лише в релігійних установах (наприклад, Ізраїль, Іран, Ірак, Кіпр, Ліхтенштейн та ін.). Має місце й третій підхід: форму укладання шлюбу - державну реєстрацію чи релігійну можуть вибрати самі особи (Австралія, Англія, Бразилія, Іспанія, Італія, Канала, Чехія та ін.). У Чехії шлюб укладається в цивільній і релігійній формі, причому церковний шлюб укладається лише після того, як подружжя надасть духовній особі, котра проводить обряд вінчання, свідоцтво органів державної реєстрації цивільного стану. Зі свого боку, орган церкви надсилає до відповідного державного органу протокол про вінчання із вказівкою відомостей, передбачених метричною книгою [40, c. 130].

Укладання шлюбу з іноземним елементом передбачає різні ситуації: укладання шлюбу громадянином (-кою) України з особою іншої державної належності як на території України, так і за її межами, укладання шлюбу в консульській установі або дипломатичному представництві, визнання шлюбів, укладених за кордоном.

Укладання шлюбу на території України. Відповідно до ст. 56 Закону України «Про міжнародне право» формальні умови (форма і порядок укладання шлюбу) в Україні між громадянином України та іноземцем або особою без громадянства, а також між іноземцями або особами без громадянства визначаються правом України. Щодо матеріальних вимог, то ст. 55 цього Закону закріплює, що право на шлюб визначається особистим законом кожної з осіб, які подали заяву про укладання шлюбу. В разі укладання шлюбу в Україні застосовуються вимоги Сімейного кодексу України (далі - СК України) щодо підстав його недійсності.

Нормативне регулювання процедури подачі заяви на реєстрацію шлюбу та порядок державної реєстрації визначені Законом України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану», Сімейним кодексом України та Правилами реєстрації актів цивільного стану в Україні, затвердженими наказом Міністерства юстиції України від 18 жовтня 2000 року (в редакції наказу Міністерства юстиції України від 22 листопада 2007 року.

Законодавством передбачено, що жінка та чоловік, які бажають зареєструвати шлюб, подають особисто письмову заяву за встановленою формою до будь-якого органу державної реєстрації актів цивільного стану на їх вибір. Особи, які раніше перебували в шлюбі, можуть зареєструвати повторний шлюб тільки при пред'явленні документів, що підтверджують припинення попереднього шлюбу.

Для іноземців та осіб без громадянства таким документом може бути рішення суду про розірвання шлюбу, якщо законодавством іноземної держави воно є остаточним, свідоцтво про розірвання шлюбу або смерть другого з подружжя чи інші документи про підтвердження припинення попереднього шлюбу, які передбачені законодавством іноземної держави, видані компетентним органом та відповідним чином легалізовані.

Заява про реєстрацію шлюбу подається жінкою та чоловіком особисто. Якщо жінка і (або) чоловік не можуть через поважні причини особисто подати заяву про реєстрацію шлюбу до органу державної реєстрації актів цивільного стану, таку заяву, нотаріально посвідчену, можуть подати їх представники. Повноваження представника мають ґрунтуватися на нотріально посвідченій довіреності.

Орган державної реєстрації актів цивільного стану, який прийняв заяву про реєстрацію шлюбу, зобов'язаний ознайомити наречених з їхнім обов'язком повідомити один одному про стан свого здоров'я, з умовами і порядком державної реєстрації шлюбу, а також роз'яснити їм права та обов'язки як майбутнього подружжя і батьків та попередити про відповідальність за приховання перешкод для державної реєстрації шлюбу.

При поданні заяви про реєстрацію шлюбу жінка та чоловік пред'являють на посвідчення своєї особи паспорт або паспортний документ.

Іноземці та особи без громадянства для реєстрації шлюбу в Україні повинні пред'явити національний паспорт або паспортний документ з відміткою про реєстрацію уповноваженого органу щодо законності перебування в Україні, якщо інше не передбачене чинним законодавствам України.

При реєстрації шлюбу в органах державної реєстрації актів цивільного стану України, якщо в паспортах або паспортних документах іноземців та осіб без громадянства відсутні відомості про сімейний стан їх власників, вони повинні одночасно подати документ про те, що не перебувають у шлюбі, виданий компетентним органом країни свого громадянства або країни постійного проживання, та легалізований належним чином.

Зазначені документи можуть бути також видані або легалізовані консульською установою або дипломатичним представництвом цієї країни в Україні та надалі легалізовані Міністерством закордонних справ України.

Якщо в паспортах або паспортних документах є відмітка про припинення шлюбу вищезазначених осіб, документ про те, що особа не перебуває в шлюбі, повинен бути пред'явлений за період після розірвання шлюбу.

До документів іноземців, осіб без громадянства, які є підставою для державної реєстрації шлюбу, складених іноземною мовою, обов'язково додається переклад тексту на українську мову, достовірність якого засвідчується дипломатичним представництвом або консульською установою України за кордоном, посольством (консульством) держави, громадянином якої є іноземець (країни постійного проживання особи без громадянства), Міністерством закордонних справ, іншим відповідним органом цієї держави або нотаріусом.

Орган державної реєстрації актів цивільного стану під час приймання заяви про реєстрацію шлюбу інформує наречених про можливість здійснення медичного обстеження та за їх бажанням видає направлення за зразком, затвердженим Міністерством охорони здоров'я.

Приховування відомостей про стан здоров'я одним з наречених, наслідком чого може стати (стало) порушення фізичного або психічного здоров'я іншого нареченого чи їхніх нащадків, може бути підставою для визнання шлюбу недійсним [50, c. 28].

Стосовно часу реєстрації шлюбу, то він реєструється після спливу одного місяця від дня подання особами заяви про реєстрацію шлюбу. За наявності поважних причин керівник органу державної реєстрації актів цивільного стану дозволяє державну реєстрацію шлюбу до спливу цього строку. У разі вагітності нареченої, народження нею дитини, а також якщо є безпосередня загроза для життя нареченої або нареченого, шлюб реєструється у день подання відповідної заяви або у будь-який інший день за бажанням наречених протягом одного місяця. Але якщо є відомості про наявність перешкод до державної реєстрації шлюбу, керівник державного органу реєстрації актів цивільного стану може відкласти таку реєстрацію, але не більш як на три місяці для подання заявником відповідних доказів. Про відстрочку державної реєстрації шлюбу повідомляються наречені. Рішення про таке відкладення може бути оскаржене до суду.

Якщо наречені не можуть з'явитися з поважної причини до органу державної реєстрації актів цивільного стану в установлений їм день, то строк такої реєстрації за їх письмовою заявою переноситься згідно з їхнім бажанням на інший день. У цих випадках строк перенесення реєстрації шлюбу не може перевищувати одного року з дня подання відповідної заяви.

Якщо наречені не з'явилися до органу державної реєстрації актів цивільного стану протягом тримісячного строку від дня подання заяви про реєстрацію шлюбу і не повідомили про причину неявки, то заява втрачає чинність.

Державна реєстрація шлюбу через представника не допускається. Присутність нареченої та нареченого в момент реєстрації їхнього шлюбу є обов'язковою.

Державна реєстрація шлюбу проводиться у приміщенні органу державної реєстрації актів цивільного стану. За заявою наречених державна реєстрація шлюбу проводиться в урочистій обстановці. Про таке бажання наречені зазначають у заяві про реєстрацію шлюбу.

Про державну реєстрацію шлюбу в паспортах або паспортних документах осіб, які зареєстрували шлюб, робиться відмітка із зазначенням прізвища, імені, по батькові і року народження другого з подружжя та місця і дати такої реєстрації.

При реєстрації шлюбу наречені мають право обрати прізвище одного з них, як спільне прізвище подружжя або надалі іменуватися дошлюбними прізвищами. Наречена, наречений мають право приєднати до свого прізвища прізвище нареченого, нареченої.

Якщо вони обоє бажають мати подвійне прізвище, за їхньою згодою визначається, з якого прізвища воно буде починатися. Складення більше двох прізвищ не допускається, якщо інше не випливає із звичаю національної меншини, до якої належать наречена і (або) наречений. Якщо на момент державної реєстрації шлюбу прізвище нареченої, нареченого вже є подвійним, вона, він мають право замінити одну із частин свого прізвища на прізвище другого, про що вказується у заяві про реєстрацію шлюбу.

Державна реєстрація шлюбу має відповідні правові наслідки, а саме: шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.

Шлюб не може бути підставою для надання особі пільг чи переваг, а також для обмеження її прав та свобод, які встановлені Конституцією і законами України.

Укладання шлюбу за кордоном. Питання про визнання таких шлюбів в Україні залежить від державної належності осіб, які укладають шлюб. Шлюб між громадянами України, шлюб між громадянином України та іноземцем, шлюб між громадянином України та особою без громадянства, що укладений за межами України відповідно до права іноземної держави, є дійсним в Україні за умови додержання стосовно громадянина України вимог СК України щодо підстав недійсності шлюбу (ч. 1 ст. 58 Закону «Про міжнародне право»).

Шлюб між іноземцями, шлюб між іноземцем та особою без громадянства, шлюб між особами без громадянства, що укладені відповідно до права іноземної держави, є дійсними в Україні (ч. 2 ст. 58 названого Закону), тобто такі шлюби визнаються в Україні і за формальними, і за матеріальними умовами відповідно до права держави місця укладання шлюбу (прив'язка lex loci celebrationis). Дана прив'язка традиційно використовується у шлюбно-сімейних відносинах, проте найчастіше вона регулює саме формальні умови укладання шлюбу. До матеріальних вимог з метою запобігання виникненню «кульгаючих відносин» застосовується кумулятивна прив'язка - права держави місця укладання шлюбу (прив'язка lex loci celebrationis) та особистого закону кожної з осіб, які укладають шлюб (lex personalis). Так, відповідно до Закону Угорщини про МПП вимоги до шлюбу регулюються спільним особистим законом осіб, що укладають шлюб. Якщо особисті закони цих осіб є різними, то шлюб буде дійсним лише у разі додержання умов дійсності шлюбу за особистими законами обох сторін.

Розглянемо для прикладу сучасне німецьке та українське законодавство, яке регулює питання укладення шлюбу «з іноземним елементом».

За часів існування СРСР у відносинах між соціалістичними країнами особливе значення як джерело міжнародного приватного права завжди мав двосторонній міжнародний договір. СРСР було укладено двосторонні договори про правову допомогу у цивільних, сімейних та кримінальних справах майже з усіма соціалістичними державами. Щодо Німеччини тих часів, то правове регулювання було зрозумілим та виникало з політичної ситуації. Так, із ФРН договірних відносин у цій галузі не було взагалі, з Німецькою Демократичною Республікою (далі НДР) існував Договір про правову допомогу у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 19 вересня 1979 р. Вказаний договір у ст. 21 підпорядковував форму укладення шлюбу законодавству Договірної сторони, на території якої відбувається укладення шлюбу, тобто використовував загальнопоширений принцип lex loci celebrationis для підпорядкування формальних умов укладення шлюбу закону місця його реєстрації (на той час - Сімейному кодексу НДР 1965 р.). Що ж до матеріальних умов укладення шлюбу - у ст. 29 відсилав за принципом lex patriae (lex nationalis) до закону держави громадянства подружжя. Своєрідною особливістю внутрішнього законодавства НДР було введення обов'язку отримання дозволу на шлюб з іноземцем від компетентних органів держави.

Із 31 серпня 1990 р. на підставі Договору про об'єднання Німеччини НДР була об'єднана з ФРН. У додатку до Договору врегульовувалось і питання дії правових норм на новій території. Так, законодавство ФРН починало діяти на нових територіях з моменту приєднання, й відповідно законодавство НДР втрачало юридичну силу.

Україна як суб'єкт міжнародного права станом на 1 січня 2007 р. уклала 95 міжнародних договорів з питань правового співробітництва у цивільних і кримінальних справах (із них 46 - двосторонніх, а також 49 - багатосторонніх). Найдивнішим є те, що з урахуванням потреб тисяч українських громадян щодо врегулювання правових питань за кордоном у 2008 р. Україною укладаються договори з Таїландом, Республікою Індія та Великою Соціалістичною Народною Лівійською Арабською Джамахирією, де їх статистично не перебуває в такій великій кількості, як у Німеччині. Додатково слід вказати, що між ФРН та Україною й досі не укладено консульської конвенції. Єдиним чинним двостороннім міжнародним договором між Україною та ФРН до сьогодні є Спільна декларація про основи відносин між Україною і ФРН від 9 червня 1993 р., яка взагалі не врегульовує питань приватноправового становища громадян.

Історично правова система Німеччини розвивалась у рамках західної правової традиції і згідно із загальновизнаною в юридичній літературі класифікацією відноситься до романо-германської правової сім'ї. Характерною особливістю є те, що такої галузі, як сімейне право в Німеччині ніколи не існувало, а методом правового регулювання сімейно-правових відносин завжди виступав цивільно-правовий метод. Тому перш ніж розглядати колізійні питання укладення шлюбу, слід з'ясувати, яким чином матеріальне право регулює цей інститут. Так, у Німеччині діє концепція шлюбу-партнерства, відповідно до якої існує чіткий розподіл прав і обов'язків між подружжям. Закон визначає, що шлюб укладається на все життя, і обидва з подружжя несуть відповідальність один щодо одного [43, c. 120]

Що ж до внутрішнього колізійного законодавства, то історично основними джерелами сімейного права з іноземним елементом у ФРН був Цивільний кодекс (Уложення) 1896 р. та окремий закон - Впровадження до Цивільного Уложення. Власне, тоді було вирішено включити колізійні норми до окремого закону, і такий закон був прийнятий 18 серпня 1896 р. Через 90 років у Німеччині знову була здійснена кодифікація внутрішнього колізійного законодавства. Так, 1 вересня 1986 р. набув чинності Закон «Про реформування системи норм міжнародного приватного права». Новим Законом в першу частину Впровадження був введений розділ II «Міжнародне приватне право», що складався із 35 статей. Тому на сьогодні під Законом ФРН «Про приватне право» слід розуміти сукупність правових норм, передбачених Впровадженням до Цивільного уложення Німеччини. Указані норми утворюють зміст розділу II частини першої цього Закону та спрямовані на вирішення колізій щодо приватноправових відносин.

Проблематиці шлюбно-сімейних відносин «з іноземним елементом» присвячено розділ ІІІ «Сімейне право» (ст. ст. 13-24). Базовими є норми ст. 13 та ст. 14 Закону про матеріальні умови укладення шлюбу та загальні наслідки шлюбу, що мають структуру відповідно до шкали Кегеля, яка є однією з найрозгорнутіших та найдетальніших систем визначення спільного особистого закону подружжя в Європі. Німецький Закон не відходить від «класичних» положень, й основним правилом залишається підпорядкування матеріальних умов укладення шлюбу закону громадянства особи та формальним умовам - внутрішньому законодавству ФРН.

Формальні умови - це вимоги, які висуваються до процедури оформлення шлюбу, тобто стосуються форми укладення шлюбу. Відповідно до ч. 3 ст. 13 Закону шлюб, що укладається у ФРН, здійснюється лише у передбаченій цій державі формі. Слідом за вказівкою колізійної норми ч. 3 ст. 13 переходимо до внутрішнього законодавства ФРН. У німецькому Цивільному Уложенні перелік формальних умов укладення шлюбу міститься у розділі І книги IV титулі II «Укладання шлюбу». Перша умова - заява осіб, що укладають шлюб, перед уповноваженим у справах цивільного стану про те, що вони бажають укласти шлюб між собою (§ 1310). Такі волевиявлення не можуть бути заявлені під умовою (§ 1311). Шлюб укладається перед уповноваженим у справах цивільного стану, тобто місцем укладення шлюбу є орган цивільного стану - Standesamt. Цивільне Уложення не визначає місцезнаходження такого органу, отже, можна зробити висновок, що шлюб може бути укладений у будь-якому органі цивільного стану або з поважних причин і в іншому місці. Шлюб може бути укладено лише за умови одночасної присутності сторін.

Не можна не звернути увагу й на ще одну особливість німецького законодавства. На підставі спеціальної рекомендації Парламентської Асамблеї Ради Європи №1474 «Про становище лесбіянок і геїв в державах - членах Ради Європи» у ФРН, починаючи з 1 серпня 2003 р., діє Закон «Про одностатеві партнерства», відповідно до якого одностатеві партнери можуть офіційно реєструвати свої відносини.

Прив'язка колізійної норми ч. 1 та ч. 2 ст. 13 підпорядковує матеріальні умови укладення шлюбу закону громадянства кожного з майбутнього подружжя, тобто громадян Німеччини відсилають до власного внутрішнього цивільного законодавства та відповідно іноземних громадян (в нашій ситуації - громадян України) до внутрішнього законодавства України.

Розглянемо перш за все умови, які, хоча й торкаються громадян ФРН та відповідно регулюються її внутрішнім правом, мають безпосереднє відношення й до можливого майбутнього подружжя - громадян України.

Основною умовою є відсутність перешкод до укладення шлюбу. Так, § 1304 встановлює неможливість укладати шлюб недієздатним особам. Також відповідно до § 1306 шлюб не може бути укладено, якщо між однією з осіб, що мають намір укласти шлюб, та третьою особою вже існують шлюбні відносини (полігамія). За порушення принципу моногамії у ФРН встановлена кримінальна відповідальність. У § 1307 визначається заборона укладення шлюбу між родичами, а § 1303 визначає, що шлюб не можна укладати до повноліття, яке у Німеччині як для чоловіків, так і для жінок настає із 18 років, тобто вимагається досягнення обома з майбутнього подружжя шлюбного віку.

Далі із застосуванням зворотного відсилання колізійної норми ст. 13 Закону перейдемо до внутрішнього законодавства України, яке й регулює матеріальні умови укладення шлюбів для громадян України. Головним правилом, яке стосується наших співвітчизників, є відсутність перешкод, визначених у ст. ст. 22-26 глави 3 розділу ІІ Сімейного кодексу України. До таких перешкод належать: перебування в іншому шлюбі, наявність родинних зв'язків, наявність і приховування тяжкої хвороби, недієздатність особи, що бажає укласти шлюб, недосягнення шлюбного віку.

Процедура укладення шлюбу громадянином України в Німеччині починається зі звернення до місцевого Standesamt - органу реєстрації актів цивільного стану (далі - РАЦС) та отримання інформаційного листа, який містить перелік документів, необхідних громадянинові для укладення шлюбу у ФРН, з урахуванням віку та сімейного статусу. Зазначений орган керується законодавством України, отримуючи від Міністерства закордонних справ відповідні вказівки.

Так, відповідно до Пам'ятки про укладення шлюбу, розміщеної на веб-сторінці Посольства ФРН, станом на січень 2009 р. для укладення шлюбу в Німеччині від громадянина України вимагаються наступні документи: свідоцтво про народження, актуальна довідка про сімейний стан, довідка з місця проживання або реєстрації, рішення суду про розлучення або свідоцтво про розлучення для попередньо розлучених, якщо ж сімейний стан громадянина України - вдівець або вдова - свідоцтво про смерть подружжя. При одруженні в Німеччині також вимагається - «свідоцтво про шлюбну спроможність». В Україні, як відомо, не існує документа з такою назвою, натомість раніше з цією метою на підставі ст. 4 Закону України від 24 грудня 1993 р. «Про органи реєстрації актів громадянського стану» видавалась «довідка про сімейний стан». Варто звернути увагу, що з 2007 р. відповідно до розділу 3 «Реєстрація шлюбу» наказу Міністерства юстиції України від 22 листопада 2007 р. №1154/5 «Про внесення змін до Правил реєстрації актів цивільного стану в Україні» такого інституту вже не існує. На сьогодні відповідно до цього наказу громадяни України, які проживають в Україні, для підтвердження сімейного стану з метою реєстрації шлюбу в іншій державі подають заяву, засвідчену нотаріально, у якій особа повідомляє про себе, що вона ніколи не перебувала у шлюбі, або про те, що вона раніше перебувала у шлюбі, але зараз її шлюб припинено, та належним чином легалізовану. Громадяни України, які проживають за кордоном, для реєстрації шлюбу та підтвердження сімейного стану подають аналогічну заяву, засвідчену дипломатичним представництвом чи консульською установою України, нотаріусом, або документ про те, що особа не перебуває в шлюбі, виданий компетентними органами країни проживання, який повинен бути належним чином легалізований.

Перелічені документи разом із заявою про намір укласти шлюб подаються до місцевого органу РАЦСу. Після подання заяви зазвичай минає від 4 до 8 тижнів до дня реєстрації, оскільки відповідно до вимог реєстрації шлюбів з іноземцями документи надсилаються до суду тієї федеральної землі, де проживає наречений(на) - громадянин(ка) ФРН, або за місцем майбутньої реєстрації шлюбу. Лише після отримання позитивного рішення голови суду можна реєструвати шлюб в місцевому органі РАЦСу.

Таким чином, українському законодавцеві слід звернути увагу на відсутність двосторонніх міжнародних договорів з питань правового співробітництва у цивільних і кримінальних справах між Україною та ФРН. Вкрай необхідно терміново розробити та укласти Консульську конвенцію та Договір про правову допомогу у цивільних, сімейних і кримінальних справах для забезпечення потреб тисяч українських громадян щодо врегулювання правових питань у ФРН. [43, c. 123]

Укладання шлюбу в консульській установі або дипломатичному представництві. Такі шлюби одержали назву «консульські шлюби». Можливість укладання консульських шлюбів виникає тоді, якщо обидві особи мають національну належність держави, що призначила посла чи консула.

Відповідно до ст. 57 зазначеного Закону шлюб між громадянами України, якщо хоча б один з них проживає за межами України, може укладатися в консульській установі або дипломатичному представництві України згідно з правом України. Такі шлюби беззаперечно визнаються в Україні. Укладення шлюбу між іноземцями в консульській установі або дипломатичному представництві відповідних держав в Україні регулюється правом держави, що акредитує.

До прийняття Закону України «Про міжнародне приватне право» відповідні положення були в Сімейному кодексі України, але передбачалося інше регулювання. Так, ст. 277 СК встановлювала, що шлюб між громадянами України, які проживають за її межами, реєструється в консульській установі або дипломатичному представництві України. При цьому умовою реєстрації такого шлюбу встановлювалася необхідність проживання обох осіб за межами України. Серед фахівців такий підхід викликав дискусію, оскільки виникала низка запитань. По-перше, чи повинні ці особи проживати на території однієї держави (місця перебування консульської установи чи дипломатичного представництва), чи достатньо тільки тієї обставини, що ці громадяни України проживають за її межами (обоє або один в якійсь іншій країні)? По-друге, чи доцільно передбачати, що для реєстрації такого шлюбу достатнім є проживання хоча б одного з майбутнього подружжя на території цієї країни? По-третє, чи варто взагалі обумовлювати можливість укладення шлюбу за кордоном в консульській установі чи дипломатичному представництві України вимогою про проживання одного або обох з подружжя за межами України [40, c. 131].