Правове регулювання шлюбно-сімейних відносин подружжя у міжнародному приватному праві

Законодавство Німеччини передбачає обов'язок взаємного утримання подружжя як під час шлюбу, так і після розлучення. При розірванні шлюбу обов'язок щодо аліментного утримання припадає на долю того з подружжя, хто краще забазпечений матеріально з метою, щоб менш забезпечений з подружжя мав можливість пристосуватись до нових обставин і мав змогу здобути економічну незалежність.

Французький принцип «кожен з розлученого подружжя, насамперед повинен утримувати себе сам» має місце і в німецькому законодавстві. На думку законодавця, цей принцип передбачає, що фінансові проблеми, які виникають при розлученні, повинні вирішуватись, насамперед, через перерозподіл майна подружжя. Якщо ж такий перерозподіл не забезпечує матеріальної рівності розлученого подружжя, економічно менш захищений з подружжя має право вимагати в економічно сильнішого з подружжя фінансової підтримки та утримання.

Особами, які мають права на утримання, можуть бути ті, «хто не може працювати із серйозних причин, і, відмова від надання утримання з урахуванням інтересів обох з подружжя була б явно несправедливою». Окрім того, право вимоги виплати утримання відповідно до німецького законодавства мають особи, яким для адаптації до життя після розлучення необхідно пройти курс підвищення кваліфікації або закінчити здобуття освіти, перерване через народження дитини або вступ у шлюб.

Однак, закон дозволяє суду відмовляти у задоволенні позову з вимогою утримання за таких причин: нетривалість шлюбу; вчинення позивачем злочину або серйозного умисного правопорушення, направленого на іншого з подружжя або його близьких родичів; коли позивач умисно ставить себе в становище такого, що потребує; решта випадків, що мають таке ж вагоме значення, як і вищезазначені. Здебільшого, суд призначає виплату аліментів тимчасово - на певний строк, необхідний, на думку суду, для пристосування подружжя, яке потребує матеріальної допомоги, до нового образу життя. Суд може призначити виплату аліментів або щомісяця, або у вигляді одноразової суми. Втрата права на отримання аліментів настає з моменту вступу у шлюб подружжя-аліментоотримувача. Однак німецьке законодавство містить винятки - той з подружжя, з ким залишилась жити дитина від попереднього шлюбу, зберігає право вимагати аліменти, якщо судом буде встановлено, що подружжя у новому шлюбі не в змозі надавати належну допомогу подружжю - аліментоотримувачу.

Глава 9 СК України «Права та обов'язки подружжя по утриманню» також передбачає можливість утримання подружжя після розлучення, деякі норми навіть дублюють «західноєвропейські», зокрема, право дружини на аліменти, якщо з нею проживає дитина до трьох років (ст. 84 СКУ), припинення права на аліменти при вступі у повторний шлюб (ст. 82 СКУ), утримання чоловіка або дружини, який не мав змоги отримати освіту (ст. 76 СКУ), тут навіть строки, як у Великобританії і США - 3 роки. Але, не зважаючи на ряд схожих норм, все ще залишається відмінною основа законодавства: в українському законодавстві, отримувати аліменти - це право, в той час, як в європейському законодавстві, сплачувати аліменти - це обов'язок. Ось і маємо різницю: надзвичайною рідкістю в Україні є рішення суду, що зобов'язує одного з подружжя сплачувати аліменти іншому після розлучення, в той час як в Європі подібні рішення приймаються щоденно, завдання судді лише визначити суму і строк.

Отже, розглянувши питання щодо аліментних зобов'язань можна зробити висновок, у законодавстві США передбачено три види аліментів: постійні, тимчасові, реабілітаційні. Тимчасові аліменти призначаються в основному на користь дружини. Також в законодавстві США чоловік має право вимагати від своєї дружини утримання лише у випадку хвороби, нещасного випадку. Обов'язок щодо взаємного утримання подружжя виникає тільки після розірвання шлюбу. Якщо порівнювати з Україною, то в радянські часи не було взаємних аліментів, тобто всі повині були працювати, а таким чином ніхто не міг «померти голодною смертю». Але зараз Українські родини дедалі частіше стають схожими на європейські, тому актуальність введення в українське законодавство норму про взаємні аліменти, на думку Л.В. Липець, не буде перебільшенням.

2. Правове регулювання відносин батьків та дітей у міжнародному приватному праві

2.1 Міжнародне усиновлення та його наслідки

Інститут усиновлення міцно ввійшов у життя нашого суспільства і є у певному сенсі мірилом гуманності будь-якого суспільства і держави. Цей інститут має багату і цікаву історію, яка бере витоки з найдавніших часів. Норми про усиновлення було закріплено у законах Хаммурапі, праві Стародавнього Риму тощо. Особливого інтересу набуває усиновлення дітей іноземцями. Якщо у середині 40-х рр. XX ст. мали місце лише одиничні випадки такого усиновлення, то на кінець 80-х рр. таке усиновлення стало у більшості держав світу звичайною практикою. У цей період починає широко використовуватися термін «міжнародне усиновлення», що раніше об'єднував окремі поняття «усиновлення дітей-іноземців» і «усиновлення дітей іноземцями».

У випадку міжнародного усиновлення зачіпаються інтереси декількох осіб, які є громадянами різних держав, або осіб, які проживають на території різних держав. У праві цих держав можуть закріплюватись різні, навіть протилежні погляди на усиновлення. Ці розбіжності зумовлюються насамперед різними цілями, що поставлені перед інститутом усиновлення у цих державах.

Так, у країнах Західної Європи законодавчо закріплено, що усиновлення можливе лише з урахуванням інтересів дітей, але у той же час воно спрямоване на те, щоб «забезпечити бездітних осіб спадкоємцями, зробити можливим існування фірми», внаслідок чого у деяких державах допускаються шлюби між усиновителем та усиновленою ним дитиною, а також усиновлення повнолітніх осіб.

Цікавим є той факт, що у мусульманських країнах усиновлення взагалі заборонено. Це базується на одному з положень Корану: «Не створив Аллах для людини двох сердець усередині і не зробив ваших годованців вашими дітьми. Возведіть їх до їхніх батьків, це є більш справедливим у Аллаха, а якщо не знаєте їх батьків, то це ваші брати у вірі і ваші близькі». Єдиною мусульманською державою, де функціонує інститут усиновлення, є Туніс. В інших державах існує інститут «прийому» чи «притулку», відповідно до якого подружжя зобов'язується прийняти дитину і надати їй необхідну допомогу, проте дитина не може ні носити прізвище своєї нової сім'ї, ні розраховувати на частину майна чи спадок.

Оскільки у відносинах міжнародного усиновлення бере участь іноземний елемент, то можливими є такі випадки усиновлення: 1) в Україні іноземець усиновлює дитину-громадянина України; 2) в Україні громадянин України всиновлює дитину-громадянина іншої держави; 3) в Україні іноземець всиновлює дитину-іноземця; 4) за кордоном громадянин України всиновлює дитину-іноземця; 5) за кордоном громадянин України всиновлює дитину-громадянина України; 6) за кордоном іноземний громадянин усиновлює дитину-громадянина України. Як бачимо, випадків немало, у зв'язку з чим виникає питання вибору компетентного правопорядку.

Міжнародною практикою розроблено три підходи до регулювання цього питання: 1) усиновлення за участю іноземного елемента регулюється особистим законом усиновлювача (Австрія, Німеччина, Швейцарія); 2) усиновлення регулюється законом усиновленого (Велика Британія, Бєларусь). У Великій Британії наказ про усиновлення видається судом, а усиновлення регулюється внутрішнім англійським правом; 3) відносини з усиновлення регулюються особистим законом усиновлювача з органічним застосуванням особистого закону усиновленого (Російська Федерація, Франція, Норвегія, Швеція, Фінляндія, країни Латинської Америки).

Одним із основних напрямків державної політики України є реалізація комплексу заходів, спрямованих на охорону дитинства. Впродовж останніх років в Україні спостерігається тенденція до збільшення кількості усиновлення за участю іноземців. Водночас при цьому виникає низка проблемних питань, які потребують вирішення в науковому та правовому аспектах. Окремі питання міжнародного усиновлення досліджувались у працях В.А. Рясенцева, І.А. Зіміної, О.О. Дюжевої, С.А. Абрамової, Ю.С. Червоного та інших правників. Проте низка актуальних проблем удосконалення нормативно-правового законодавства у сфері міжнародного усиновлення та аналіз перспектив подальшого розвитку сімейно-правових норм, які регулюють усиновлення дітей в Україні іноземними громадянами, на наш погляд, є недостатньо дослідженими. Звідси, метою даного питання є дослідження актуальних проблем удосконалення нормативно-правового законодавства у сфері міжнародного усиновлення та аналіз перспектив подальшого розвитку сімейно-правових норм, які регулюють усиновлення дітей в Україні іноземними громадянами.

Функцію захисту прав та інтересів дітей у міждержавному усиновленні міжнародне право покладає на державу походження дитини та державу, в якій проживають усиновлювачі. Відповідно до Декларації про соціальні та правові принципи щодо захисту та благополуччя дітей, особливо при передачі дітей на виховання та їх усиновлення на національному та міжнародному рівнях «урядам необхідно розробити політику і законодавство та встановити належний нагляд за дотриманням прав дітей, яких всиновлюють за кордон. Усиновлення за кордон повинно, по можливості, проводитися лише у випадку, якщо у відповідних країнах вжиті подібні заходи». [16]

Згідно ст. 24 Закону України «Про охорону дитинства», лише за умови неможливості влаштувати дитину в рідному середовищі, приймається рішення про міждержавне усиновлення. [4] Отже, держава самостійно регулює співвідношення понять «національне» та «міждержавне», що й рекомендує Конвенція всім країнам-учасницям.

Таким чином, законодавством України встановлені обов'язкові вимоги, які слід враховувати при здійсненні усиновлення з іноземним елементом, а саме:

1) іноземці можуть усиновити українську дитину лише після вичерпання національних можливостей її влаштування в сім'ю;

2) переважне право на усиновлення дитини-громадянина України мають іноземці, які є родичами дитини, громадянами держав, з якими Україна уклала договір про надання правової допомоги, подружжя;

3) для здійсненням усиновлення іноземцями дитина має пробути не менше одного року на обліку у урядовому органі державного управління з усиновлення та захисту прав дитини;

4) іноземні громадяни не можуть всиновлювати українських дітей віком до одного року.

Також Громадяни України, які проживають за межами України, та іноземці, які бажають усиновити дитину, що проживає в Україні, подають до Департаменту справу, яка складається з таких документів: 1) заява про взяття на облік кандидатів в усиновителі, засвідчена нотаріально; 2) копія паспорта або іншого документа, що посвідчує особу, у двох примірниках; 3) висновок компетентного органу країни проживання, який підтверджує можливість заявників бути усиновителями, де зазначаються житлово-побутові умови (кількість спальних кімнат, наявність умов для проживання дитини), біографічні дані, склад сім'ї (кількість осіб, які проживають разом із заявником, ступінь родинного зв'язку, наявність власних дітей), ставлення заявників до усиновлення. Висновок має містити рекомендації щодо кількості, віку та стану здоров'я дітей, яких можуть усиновити заявники; 4) дозвіл компетентного органу країни проживання заявників на в'їзд і постійне про-живання усиновленої дитини; 5) зобов'язання заявника (у двох примірниках): поставити дитину на облік у відповідній консульській установі чи дипломатичному представництві України протягом місяця після в'їзду до країни проживання; забезпечити право усиновленої дитини зберігати громадянство України до досягнення нею 18 років; подавати консульській установі чи дипломатичному представництву України не менш як один раз на рік протягом перших трьох років після усиновлення та в подальшому один раз на три роки до досягнення дитиною вісімнадцяти років звіт про умови проживання та стан здоров'я усиновленої дитини; надавати можливість представникові консульської установи чи дипломатичного представництва України спілкуватися з дитиною; повідомляти консульську установу чи дипломатичне представництво України про зміну місця проживання усиновленої дитини; 6) засвідчена нотаріально письмова згода другого з подружжя на усиновлення дитини (у разі усиновлення дитини одним з подружжя), якщо інше не передбачено законодавством; 7) довідка про заробітну плату за останні шість місяців або копія декларації про доходи за попередній календарний рік, засвідчена нотаріально або органом, який її видав; 8) засвідчена нотаріально копія документа про шлюб, зареєстрований в компетентних органах країни (у двох примірниках); 9) висновок про стан здоров'я кожного заявника; 10) довідка про наявність чи відсутність судимості для кожного заявника, видана компетентним органом країни проживання; 11) засвідчена нотаріально копія документа, що підтверджує право власності або користування житловим приміщенням, із зазначенням його загальної і житлової площі та кількості спальних кімнат.

Усі документи (крім копії паспорта або іншого документа, що посвідчує особу) підлягають легалізації у відповідній закордонній дипломатичній установі України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, і подаються до Департаменту разом з їх перекладом на українську мову, що засвідчується в установленому порядку. Строк дії цих документів становить один рік від дати їх видання, якщо інше не передбачено законодавством країни (про що зазначається в документі), в якій вони видані. При цьому на день подання документів до Департаменту строк їх подальшої дії має становити не менше як шість місяців.

Департамент протягом 20 робочих днів перевіряє документи і в разі відповідності законодавству бере заявників на облік кандидатів в усиновлювачі із занесенням даних про них до Книги обліку кандидатів в усиновлювачі та Єдиного банку даних. Після цього дані особи набувають право на ознайомлення з інформацією про дітей, які можуть бути усиновлені, на знайомство та встановлення контакту з дитиною. У випадку виявлення кандидатом в усиновителі бажання усиновити конкретну дитину (чи дітей) після знайомства з нею (ними) розпочинається стадія підготовки документів для подання до суду. Дані особи звертаються до служби у справах дітей за місцем проживання (перебування) дитини із заявою про бажання усиновити дитину, яка складається українською мовою та засвідчується нотаріусом. Служба у справах дітей за місцем проживання (перебування) дитини протягом 10 робочих днів від дня надходження заяви кандидатів в усиновителі: а) з'ясовує, чи згодна дитина на усиновлення, відповідно до вказаного Порядку; б) готує проект висновку про доцільність усиновлення та відповідність його інтересам дитини. Для одержання письмової згоди Департаменту на усиновлення кандидатом в усиновлювачі подаються відповідна заява, висновок про доцільність усиновлення та відповідність його інтересам дитини, копія письмової згоди дитини на усиновлення та інші документи, передбачені у Порядку. Усиновлення дітей проводиться на підставі рішення суду.

Оскільки інтереси дітей-сиріт може захистити лише держава в особі своїх органів: органи опіки і піклування, Державний департамент з усиновлення та захисту прав дитини, при Міністерстві у справах сім'ї, молоді та спорту, дитячі будинки тощо, тому процедура усиновлення, обтяженого іноземним елементом, як слушно зазначають фахівці, здійснюється лише в судовому порядку [35, c. 96].

Серед уніфікованих актів у сфері міжнародного усиновлення варто звернути увагуна Гаазьку конвенцію про захист дітей таспівробітництво в галузі міждержавного усиновлення 1993 р., Гаазьку конвенцію про юрисдикцію, право, що застосовується та визнання рішень про усиновлення 1965 р., Мінську конвенцію про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р., Міжамериканську конвенцію про колізії усиновлення неповнолітніх 1994 р., Європейську конвентцію з усиновлення дітей 1967 р., Кодекс Бустаманте 1928 р. та інші.

Правове регулювання відносин усиновлення з іноземним елементом в Україні здійснюється на основі низки нормативно-правових актів, міжнародних договорів, що визначають правові стандарти з усиновлення. Зокрема, Україна приєдналась до Конвенції ООН про права дитини, Мінської конвенції. Проте, Європейська конвенція з усиновлення дітей та Гаазька конвенція про захист прав дітей та співробітництво в галузі міждержавного усиновлення не ратифіковані Україною на даний момент, що створює низку проблем при вирішенні цього питання [46, c. 407-412].

Гаазька конвенція про міжнародне усиновлення базується на основоположних принципах у сфері міжнародного усиновлення, що передбачені Конвенцією ООН про права дитини, але разом з тим у ній були закріпленій нові правила усиновлення (визнання усиновлення та його правові наслідки, співвідношення норм конвенції з нормами національного законодавства та нормами міжнародних договорів, та інші). Конвенція акцентує увагу на недопустимості отримання матеріальної вигоди будь-якими суб'єктами в процесі здійснення діяльності, направленої на виникнення, зміну чи припинення правовідносин у сфері міжнародного усиновлення.

Відповідно до механізму, запропонованого Гаазькою конвенцією про захист дітей та співробітництво держав щодо міждержавного усиновлення 1993 року, процедура міжнародного усиновлення складається з трьох головних етапів: а) визначення можливості бути усиновлювачами; б) визначення можливості бути усиновленим; в) визначення того, які пари кандидатів в усиновлювачі і дітей, що можуть бути усиновлені, найбільш підходять один одному за більшістю характеристик.

Законодавство України не містить критеріїв оцінки можливості бути усиновлювачами для іноземних громадян. На них поширюються загальні вимоги ст. 211 Сімейного кодексу України до усиновлювачів. Відповідно до підпункту 1 п. 10 Постанови Кабміну України від 28.08.2003 р. №1377 «Про затвердження Порядку ведення обліку дітей, які можуть бути усиновлені, осіб, які бажають усиновити дитину, та здійснення нагляду за дотриманням прав дітей після усиновлення», іноземці, які бажають усиновити дитину в Україні, повинні подати до Центру з усиновлення та суду «висновок, виданий компетентним органом країни проживання, що підтверджує їх можливість бути усиновлювачами…» [13]. Аналогічне положення міститься в п. 3 ст. 252 ЦПК щодо переліку документів, які подаються іноземцями до суду разом із заявою про усиновлення. Ця норма фактично перекладає обов'язок оцінки придатності подружжя чи особи до усиновлення з компетентних органів в Україні на компетентні органи країни проживання кандидата в усиновлювачі.

В нашій державі концепція усиновлення як форма захисту дитинства ще не ствердилася в суспільній свідомості, усиновлення продовжує розглядатися як фікція біологічного батьківства. Така родинно-орієнтована концепція має наслідком те, що в нашій країні фактично відсутній належний механізм оцінки психологічної придатності усиновлювачів до усиновлення. Натомість у тих країнах, громадяни яких всиновлюють найбільшу кількість дітей з України (США, Італія та Франція), переорієнтація усиновлення на захист дитинства призвела до встановлення жорсткого механізму відбору усиновлювачів, який передбачає оцінку їхніх фізичних, психічних та емоційних здібностей бути батьками.

В Україні при визначенні можливості дитини бути усиновленою враховуються лише наявність юридичних підстав та медична історія дитини. Натомість жодним чином не досліджуються соціальні та психологічні складові «придатності» (чи готовності) до усиновлення, які визначаються після проведення аналізу особистої та родинної ситуації дитини (відповідно до Гаазької конвенції). Соціально-психологічна придатність дитини до усиновлення повинна включати висновок про те, що піклування про дитину її біологічними батьками неможливе чи суперечить її найвищим інтересам, та оцінку здатності дитини отримати користь від влаштування інше родинне середовище.

Ратифікація у перспективі Європейської конвенції з усиновлення та Гаазької конвенції про захист прав дітей та співробітництво в галузі міждержавного усиновлення можна розглядати через призму приведення у відповідність із міжнародними договорами України процедури усиновлення іноземцями дітей, позбавлених батьківського піклування, забезпечення ефективного контролю за захистом прав та інтересів дітей, усиновлених іноземцями, що передбачено Законом України «Про Загальнодержавну програму «Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини» на період до 2016 року».

Норми Європейської конвенції передбачають ряд нових положень, а саме: обов'язкове отримання згоди батька дитини на усиновлення, навіть у випадку, коли дитина народжена поза шлюбом; обов'язкове отримання згоди від дитини, якщо вона досягла достатньо свідомого віку; визнання права на усиновлення неодруженим особам; залишає за країною-учасницею право на дозвіл усиновити дитину одностатевим парам, які проживають разом і мають міцні стосунки. Конвенція містить положення, що стосуються доцільності надання усиновленій дитині громадянства тієї держави, громадянами якої є усиновителі.

Варто звернути увагу на положення вказаної Конвенції про вік усиновителів. Передбачається, що мінімальний вік осіб, які мають намір усиновити має бути від 18 до 30 років, а пріоритетною різницею у віці між дитиною та усиновителем є різниця не менше 16 років. Чинне українське законодавство передбачає мінімальний вік для усиновлювачів з 21 року, і максимальний - до 45 років.

Основні суперечки, які виникали під час обговорення законопроекту «Про приєднання України до Конвенції про захист дітей та співробітництво з питань міждержавного усиновлення», точились відносно діяльності агентств з міжнародного усиновлення. Згідно з нормами ст. 216 СК заборонена будь-яка посередницька, комерційна діяльність у галузі усиновлення дітей, що не узгоджується зі ст. 32 Гаазької конвенції, де передбачено розмір винагороди, що набувається в процесі усиновлення. Для усунення в майбутньому колізій між відповідними нормами необхідно на рівні закону розмежувати посередницьку, комерційну діяльність та діяльність, що пов'язана із наданням послуг щодо усиновлення (забезпечення представництва інтересів усиновителів перед державними органами, надання перекладацьких та юридичних послуг). Ефективність діяльності таких агентств має бути забезпечена як професіональним і досвідченим персоналом, так і відповідним контролем з боку держави та її компетентних органів.

Щодо кількості таких агентств, що мають бажання працювати на території України, то Державним департаментом з усиновлення та захисту прав дитини була проведена добровільна реєстрація представників, що представляють агентства й працюють в державі. З восьми країн світу 153 агенції подали пакети офіційно засвідчених документів і підтвердили, що їх представники діють на території України. Також агентства повідомили, що для кандидатів в усиновлювачі вони надають такі послуги: укладають договори з кандидатами; надають інформаційну підтримку; консультують та пропагують усиновлення; проводять курси підготовки кандидатів; готують документи та здійснюють їх супровід в Україні; контролюють виконання батьками зобов'язань щодо надання звітів про умови проживання та виховання дитини; допомагають в адаптації дитини до нової сім'ї; надають психологічну підтримку в сім'ї [28, c. 22-25].

Наших дітей всиновлюють переважно у 8 країн світу. Найбільше - в Італію, з якої в Україні «працюють» 12 агентств, далі йдуть Іспанія, Ізраїль, Німеччина, Канада, Бельгія та Швейцарія. Усі вони ратифікували конвенцію. Зі США в Україні працюють представники 101 агентства. Також діють близько 200 осіб, котрі не представляють агентств, а скоріш нагадують приватних підприємців, які надають послуги іноземцям і за це отримують гонорари. До речі, останні не несуть жодної відповідальності за якість процесу ні до, ні після усиновлення.

Так як, Гаазька конвенція забороняє усиновлення іноземними громадянами без участі міжнародних агентств, то у випадку її ратифікації необхідно встановити на рівні законодавства вимоги для діяльності таких агентств, а також передбачити їх обов'язкову реєстрацію та ліцензування, і вирішити питання щодо діяльності так званих приватних підприємців, які надають послуги іноземцям з усиновлення.

Ще одним проблемним питанням при міжнародному усиновленні є контроль за дотриманням прав усиновлених дітей, які були вивезені за кордон. Гаазька конвенція 1993 р. не зобов'язує надавати звіти після всиновлення, але жодною мірою не обмежує і не виключає їх. Усе залежить від особливостей національної політики держави. Більшістю країн встановлено максимальний період обов'язкової звітності від трьох до п'яти років після усиновлення. Відповідно до Сімейного кодексу України, обов'язки щодо контролю за дотриманням прав усиновлених дітей за кордоном покладаються на відповідні консульські установи, які мають вести облік усиновлених дітей в кожній країні та здійснювати нагляд за дотриманням їхніх прав до досягнення ними 18 років. Таким чином, відносно велика кількість дітей, які усиновлюються іноземними громадянами, призводить до того, що консульські установи не в змозі ефективно і в повному обсязі виконувати покладені на них функції в сфері усиновлення. Інші іноземні держави ці обов'язки покладають на акредитовані агентства, які контролюються державними органами. Слід наголосити, що усиновлення іноземними громадянами дітей без участі акредитованих агентств з усиновлення вносить труднощі в реалізацію процедури подальшого контролю за умовами життя і виховання усиновлених дітей. Тому, у разі надання можливості на розширення сфери своєї діяльності міжнародним агентствам з усиновлення, буде вирішено ще й питання з отриманням повної, перевіреної і своєчасної інформації про умови проживання і виховання усиновленої дитини за межами держави. Це буде позитивним моментом, оскільки на практиці «незалежні» посередники з усиновлення не можуть забезпечити необхідний контроль і звітність після усиновлення дитини.

Крім того, у сфері усиновлення спостерігається можливість існування такого явища як корупційна провокація, адже іноземців, які бажають усиновити дитину з України, щонайменше 5 тисяч щорік. Дітей, котрі можуть бути усиновленими, близько 29 тисяч. А Державний департамент з усиновлення та захисту прав дитини здатен пропустити щонайбільше дві тисячі справ на рік. Саме з цих причин й є ризик корупційних, протизаконних дій, в результаті чого виникають численні проблеми в житті конкретних дітей та ускладнюється процес міждержавного усиновлення. Виправити це положення можливо через збільшення фінансування Державного департаменту з усиновлення та захисту прав дитини.

Щодо наслідків усиновлення, то одним із них є одержання усиновленим громадянства усиновителів. Відповідно до п. 5 ст. 6 Закону України «Про громадянство України» №2235-ІІІ від 18.01.2001 р. всиновлення є підставою для набуття громадянства. Відповідно до ст. 11 цього закону дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і яку всиновлюють громадяни України або подружжя, де хоча б один з подружжя є громадянином України, стає громадянином України з моменту набрання чинності рішенням про усиновлення, незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном. Основним нормативно правовим актом, який регулює питання усиновлення є Порядок провадження діяльності з усиновлення та здійснення нагляду за дотриманням прав усиновлених дітей затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 08.10.2008 р. №905.

Відповідно до підпункту 5 пункту 33 цього Порядку громадяни України, які проживають за межами України, та іноземці, які бажають усиновити дитину, що проживає в Україні, окрім інших передбачених законодавством документів подають до Департаменту письмове зобов'язання забезпечити право усиновленої дитини зберігати громадянство України до досягнення нею 18 років.

Таким чином, вихід з громадянства України усиновленої дитини - громадянина України можливий лише після досягнення цією дитиною 18 років.

На сьогодні законодавство України щодо усиновлення за участю іноземців у багатьох аспектах не відповідає стандартам захисту прав дитини, встановленим Гаазькою конвенцією. Головним чином це стосується механізму знайомства кандидатів в усиновлювачі та усиновлюваних, яких треба переорієнтувати на вибір родини для дитини, а не навпаки.

Для вирішення цих важливих питань, перш за все, необхідно: 1) ратифікувати Гаазьку конвенцію про захист дітей та співробітництво з питань міждержавного усиновлення та встановити, урівняти права іноземців щодо усиновлення з правами громадян України з цього питання; 2) легалізувати міжнродні агенції, тобто на законодавчому рівні передбачити їх обов'язкову реєстрацію і ліцензування, і вирішити на законодавчому рівні питання про діяльність приватних підприємців, які надають послуги іноземцям з усиновлення; 3) надати можливість міжнародним агенціям з усиновлення отримувати повну, перевірену і своєчасну інформацію про умови проживання і виховання усиновленої дитини - тобто здійснювати нагляд; 4) встановити обов'язкове проходження особами, які бажають усиновити дитину, психологічних і соціальних тестів на готовність до усиновлення, тобто визначити так звану «психологічну придатність» цих осіб.

За останніми даними, Гаазька конвенція схвалена 66 країнами, 46 країн ратифікували конвенцію, 13 підписали, але ще не ратифікували. При цьому Комітет ООН з питань захисту прав дитини рішуче рекомендує Договірним державам Конвенції з прав дитини ратифікувати або приєднатися до Гаазької конвенції 1993 року, оскільки остання слугує способом втілення принципів і механізмів за відповідними зобов'язаннями Конвенції що до прав дитини. Приєднання України до Європейської конвенції з усиновлення дітей та Гаазької конвенції про захист дітей та співробітництво з питань міждержавного усиновлення передбачає необхідність внесення змін до Сімейного, Цивільного процесуального кодексів, Закону України «Про охорону дитинства», Постанову Кабінету Міністрів України від 08.10.2008 року «Про порядок провадження діяльності з усиновлення та здійснення нагляду за дотриманням прав усиновлених дітей» та інших нормативних актів.

Крім того, ще залишається досить велика кількість питань, які потребують дослідженню і вивченню, а саме: громадянство дитини у змішаних шлюбах, а також дотримання прав дитини передбачених міжнародними документами (право на отримання інформації про своє походження) та ін.

Підсумовуючи вищевикладене, можна дійти висновку про те, що приєднання України до багатосторонньої системи співробітництва у сфері міжнародного усиновлення сприятиме ефективному захисту прав та інтересів дітей, усиновлених іноземними громадянами, й гарантуватиме професійний підхід до процесу усиновлення дітей, позбавлених батьківського піклування. Уніфікація процесу усиновлення створить чітку і прозору систему гарантій, які спрямовані на запобігання торгівлі дітьми, надасть можливість отримувати достовірні відомості про кандидатів на усиновлення, та дозволить удосконалити контроль за дотриманням прав усиновлених дітей за кордоном.

2.2 Аліментні зобов'язання батьків та дітей в міжнародному приватному праві

Загальновизнаними у міжнародному приватноправовому регулюванні є обов'язок батьків утримувати своїх неповнолітніх чи повнолітніх непрацездатних дітей, які потребують матеріальної допомоги, та кореспондуючий обов'язок повнолітніх дітей піклуватися про своїх батьків і утримувати непрацездатних батьків, що потребують допомоги. В разі ухилення від виконання цього обов'язку кошти на утримання можуть бути стягнуті у судовому порядку.

Закон України «Про міжнародне приватне право» закріплює, що права та обов'язки батьків і дітей визначаються особистим законом дитини або правом, яке має тісний зв'язок із відповідними відносинами і якщо воно є більш сприятливим для дитини (ст. 66). Відповідно до ст. 67 цього Закону зобов'язання щодо утримання, які виникають із сімейних відносин, крім випадків, передбачених ст. 66 цього Закону, регулюються правом держави, в якій має місце проживання особа, яка має право на утримання. Якщо дана особа не може одержати аліменти відповідно до вказаного права, застосовується право їхнього спільного особистого закону. Якщо це неможливо і за останнім правом, то застосовуватиметься право держави, в якій особа, яка зобов'язана надати утримання, має місце проживання.

Окрему норму присвячено розв'язанню колізійної проблеми щодо утримання родичів та інших членів сім'ї (крім батьків та дітей) (ст. 68). Відповідно до закону вимога про утримання вказаних осіб не може бути задоволена, якщо відповідно до права місця проживання особи, яка зобов'язана надати утримання, такого зобов'язання про утримання не існує.

Важливу роль у регулюванні аліментних зобов'язань відіграють міжнародні конвенції та договори про правову допомогу. Так, Конвенція про право, що застосовується до аліментних зобов'язань, підписана у Гаазі у 1973 р., встановлює загальні положення відносно вибору компетентного права, що застосовується до аліментних зобов'язань, як відносно повнолітніх осіб, так і стосовно дітей (до цього моменту діяла Конвенція 1956 р. про право, що застосовується до аліментних зобов'язань відносно дітей). Конвенція 1973 р. застосовується до аліментних зобов'язань, що виникають із сімейних відносин, батьківства і материнства, шлюбу та свояцтва, включаючи аліментні зобов'язання щодо позашлюбної дитини. Вибір права відповідно до Конвенції здійснюється за допомогою декількох прив'язок, які перебувають у субпідрядному зв'язку: звичайно застосовується право держави звичайного проживання кредитора, що одержує аліменти (у разі зміни звичайного місця проживання кредитора внутрішнє право нового звичайного місця проживання застосовується з моменту настання змін); якщо за названим правом одержання аліментів неможливе, застосовується право їх спільного громадянства; якщо й останнє не надає права на одержання аліментів, застосовується внутрішнє право держави місця знаходження компетентного органу, до якого здійснюється запит. Обране за вказаними правилами право визначає, чи має право кредитор вимагати аліментів і від кого; хто має право порушувати справу про стягнення аліментів і які строки позовної давності для її порушення; розмір зобов'язань боржника.

Україна є учасницею Конвенції про стягнення аліментів за кордоном від 20 червня 1956 р., яку було ратифіковано 20 липня 2006 р. На відміну від Конвенції 1973 р. ця Конвенція спрямована на матеріально-правове регулювання аліментних відносин. На її виконання наказом Міністерства юстиції України від 29 грудня 2006 р. було затверджено Інструкцію про виконання в Україні Конвенції про стягнення аліментів за кордоном [10, cт. 57].

Сфера дії Конвенції поширюється на стягнення аліментів, на які особа (позивач), що перебуває на території однієї з Договірних Сторін, заявляє своє право, з іншої особи (відповідача), яка підпадає під юрисдикцію іншої Договірної Сторони. Ця мета досягається за допомогою установ і органів, які називаються Органи, що передають, та Органи, що приймають. Функції цих органів в Україні відповідно до Інструкції про виконання в Україні Конвенції про стягнення аліментів за кордоном покладено на Міністерство юстиції України.

Інструкція відповідно до положень Конвенції закріплює порядок зверенення із заявою про стягнення аліментів з відповідача (боржника), який проживає за кордоном; звернення з клопотанням про визнання і виконання рішення суду України про стягнення аліментів на території іншої держави; опрацювання звернень, що надходять від іноземних заявників, про стягнення аліментів та про визнання і виконання рішення іноземного суду про стягнення аліментів з осіб, які проживають в Україні; надання міжнародної правової допомоги у зв'язку з розглядом справ на підставі Конвенції; функції Мін'юсту України як органу, що приймає, та органу, що передає, а також територіальних управлінь юстиції.

Зокрема, у випадку одержання звернення із заявами (клопотаннями) відповідно до Конвенції, що стосуються стягнення аліментів за кордоном, територіальне управління юстиції перевіряє правильність оформлення одержаних документів, в разі потреби вживає заходів для їх до оформлення і надсилає до Міністерства юстиції України.

Одержавши від Міністерства юстиції заяву (клопотання) іншої Договірної Сторони про стягнення аліментів на території України та про визнання і виконання рішення, територіальне управління юстиції: а) у необхідних випадках вживає заходів для встановлення (уточнення) місцезнаходження боржника (відповідача); б) надсилає заяву на розгляд суду за місцезнаходженням відповідача; в) інформує Міністерство юстиції про стан розгляду заяви та виконання рішення суду стосовно стягнення аліментів.

Після набрання законної сили судовим рішенням України, що задовольняє заяву (клопотання), територіальне управління юстиції на підставі доручення позивача одержує виконавчий лист і звертається до компетентного органу Державної виконавчої служби з метою забезпечення стягнення коштів та їх надіслання заявнику на підставі рішення суду України про стягнення аліментів або ухвали суду України про надання дозволу на примусове виконання іноземного рішення.

Конвенція СНД про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р. також містить норми щодо розв'язання колізійної проблеми у випадках виникнення аліментних зобов'язань. Так, відповідно до ч. 2 ст. 32 цієї Конвенції у справах про стягнення аліментів з повнолітніх дітей застосовується законодавство Договірної держави, на території якої має місце проживання особа, що претендує на одержання аліментів.

До складних питань належить визначення розміру аліментів. У разі, коли це питання не вдається вирішити добровільно, за угодою сторін, розмір аліментів визначає суд. При цьому він бере до уваги матеріальний та сімейний стан платника та одержувача аліментів. Якщо позов пред'явлений не до всіх зобов'язаних осіб, а лише до деяких із них розмір аліментів визначається з урахуванням обов'язку всіх зобов'язаних осіб надавати утримання. При цьому сукупний розмір аліментів, що підлягає стягненню, не може бути меншим, ніж 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Суд може визначити строк, протягом якого будуть стягувати аліменти. Якщо матеріальний або сімейний стан особи, яка сплачує аліменти, чи особа, яка їх одержує, змінився, суд може за позовом будь-кого з них змінити встановлений розмір аліментів або звільнити від їх сплати.

Не торкаючись процедури присудження аліментів, зазначимо, що аліменти, одержані на дитину, є власністю того з батьків, на чиє ім'я вони виплачуються, і мають використовуватися за цільовим призначенням. Неповнолітня дитина має право брати участь у розпорядженні аліментами, які одержані для її утримання. У разі смерті того з батьків, з ким проживала дитина, аліменти стають її власністю. Опікун розпоряджається аліментами, які одержані для утримання малолітньої дитини. Неповнолітня дитина має право самостійне одержання аліментів та розпоряджання ними.

У тих випадках, коли місце проживання батьків невідоме, або вони ухиляються від сплати аліментів, або не мають можливості утримувати дитину, дитині призначається тимчасова державна допомога, яка не може бути меншою ніж 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Виплата тимчасової державної допомоги здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України, а суми наданої дитині тимчасової державної допомоги підлягають стягненню з платника аліментів д Державного бюджету України у судовому порядку. Побіжно зазначимо, що в ряді країн, зокрема в Швейцарії, [15, c. 639] Італії [24, c. 332-333] існують законодавчі акти, які однозначно встановлюють застосування положень Гаазької Конвенції 1973 р. щодо аліментних зобов'язань.

Важливе значення для належного виконання аліментних зобов'язань і регулювання відносин щодо утримання має Гаазька Конвенція про визнання і виконання рішень стосовно зобов'язань про утримання від 2 жовтня 1973 р. [7, c. 416]. Вона застосовується до рішень, постановлених судовим чи адміністративним органом Договірної Держави стосовно зобов'язань про утримання, які виникають із сімейних відносин, материнства, батьківства, шлюбу чи родинних зв'язків по чоловіку чи дружині, зокрема зобов'язань про утримання щодо дитини, народженої поза шлюбом, між: 1) одержувачем аліментів і платником аліментів; або 2) платником аліментів і державним органом, який стягує відшкодування коштів, виплачених одержувачу аліментів [80, c. 86].

Законодавство України містить певні обмеження у праві виїзду за кордон осіб, які мають непогашені аліментні зобов'язання. Відповідно до п. 2 ст. 6 Закону України від 21 січня 1994 р. «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» громадянинові України може бути тимчасово відмовлено у виїзді за кордон або у виданні паспорта у разі, якщо діють неврегульовані аліментні, договірні чи інші невиконані зобов'язання - до виконання зобов'язань, або розв'язання спору за погодженням сторін у передбачених законом випадках, або забезпечення зобов'язань заставою, якщо інше не передбачено міжнародним договором України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 19 серпня 2002 р. «Про затвердження Порядку стягнення аліментів на дитину (дітей) у разі виїзду одного з батьків для постійного проживання в іноземній державі, з якою не укладено договір про надання правової допомоги» [11, с. 1599] встановлюється обов'язок виконати аліментні зобов'язання з утримання дитини (дітей) до досягнення нею повноліття, що оформляються договором між цією особою та одним з батьків, з яким залишається дитина (діти), чи її опікуном (піклувальником), або договором про припинення права на аліменти для дитини (дітей) у зв'язку з переданням права власності на нерухоме майно (житловий будинок, квартиру, земельну ділянку тощо).

Якщо аліментні зобов'язання не були виконані особою, що виїжджає, стягнення аліментів провадиться за рішенням суду.

Виконання зазначених аліментних зобов'язань підтверджується договором про виплачення аліментів, або нотаріально засвідченою заявою про відсутність у одержувача аліментів вимог щодо стягнення аліментних платежів, або копією рішення суду про виплачення аліментів. Подання цих документів є необхідним при оформленні права виїзду на постійне місце проживання в іншу державу.

Таким чином, порівняльний аналіз українського і зарубіжного законодавства з питань матеріально-правового та колізійного регулювання правовідносин батьків і дітей дає підстави для висновку про те, що існуюча правова база України загалом відповідає міжнародним нормам. Разом із тим необхідно продовжувати роботу щодо приєднання України до міжнародних конвенцій та договорів в сфері міжнародного сімейного права, оскільки це стане запорукою більш ефективного захисту прав дітей, належного правового регулювання відносин батьків та дітей, що ускладнені іноземним елементом.

Висновки

Інститут шлюбу, який є правом інтимного самовизначення осіб, породжує цілий комплекс різноманітних особистих та майнових прав, що виникають внаслідок його укладення або розірвання, до цього часу несе на собі відбиток історичних, економічних, етнографічних, культурних, релігійних та інших традицій, які притаманні тому чи іншому суспільству. Наприклад, в одних суспільствах реалізується концепція так званого полігамного шлюбу, тим часом як в інших шлюб розглядається лише як добровільний моногамний союз чоловіка й жінки. Тому сфера сімейно-шлюбних відносин є унікальною, бо ні процес уніфікації, ні існування міжнародних звичаїв не здатні стерти ту специфіку в регулюванні, котра обумовлена національними нормами, що сягають коренями в історичні та релігійні традиції різних народів і націй.

З іншого боку, процеси міграції населення, розвиток ділових, культурних, наукових, нарешті - звичайних стосунків між представниками різних держав призводять до непоодиноких випадків укладення змішаних шлюбів, тобто шлюбів між особами, що є іноземцями стосовно один одного. А в таких випадках гостро постають питання щодо шлюбної дієздатності, кола прав і обов'язків подружжя як щодо один одного, так і щодо дітей або батьків та низки інших аспектів відносин, породжуваних шлюбом.

Нарешті, слід наголосити й на тому, що в сучасній Україні, внаслідок проголошення курсу на побудову так званого відкритого суспільства, подібні питання давно вже переросли межі суто «аканемічних» і перейшли до кола невідкладних практичних завдань. Немалу роль стосовно цього відіграв і розпад колишнього СРСР, який водночас перетворив велику кількість шлюбних та сімейних відносин, що раніше регулювались внутрішнім радянським законодавством, у відповідні відносини за участю іноземних осіб.

Підсумовуючи, можна констатувати, що українське, зарубіжне і міжнародне законодавства в сфері шлюбно-сімейних відносин виробили досить репрезентативну правову базу колізійного регулювання укладення шлюбу з іноземним елементом, його реєстрації, визнання дійсності та припинення шлюбу. Ключові норми регулювання цих відносин ґрунтуються на засадах особистого закону їх учасників, місця проживання або перебування, на принципах найтіснішого зв'язку, найбільш сприятливого права та автономії волі.

Разом із тим, у правовій базі регулювання відносин шлюбу та його наслідків спостерігається чимало прогалин і вузьких місць, що об'єктивно диктує необхідність подальшого удосконалення законодавства. Використовуючи колізійний метод регулювання слід враховувати особливості його застосування в контексті загальних проблем дії колізійних норм. Потребують свого уточнення положення щодо застосування колізійних норм: проблема правової кваліфікації, зворотного відсилання, обходу закону («штучної прив'язки»), застереження про публічний порядок, застосування імперативних норм. Це забезпечить більш ефективне колізійне регулювання шлюбно-сімейних відносин з іноземним елементом.

У процесі подальшого удосконалення українського колізійного права необхідно враховувати, що після приєднання України до Гаазької конференції з міжнародного приватного права йде процес приєднання нашої держави до конвенцій, укладених у рамках цієї міжнародної організації. Тому колізійні норми українського законодавства повинні відповідати сучасним новітнім тенденціям, які знаходять своє відображення в міжнарод-но-правових актах. Це буде слугувати належному правовому регулюванню шлюбно-сімейних відносин у міжнародному приватному праві.

Список використаних джерел і літератури

1. Ануфриева Л.П. Международное частное право. Общая часть. - М., 2000. - 246 с.

2. Ануфриева Л.П. Международное частное право. Особенная часть. - М., 2000. - 646 с.

3. Балабан Р. На порядку денному - міжнародне приватне право / Р. Балабан // Юридичний журнал. - 2003.

4. Балабуєва К. Про тих, хто знаходиться в капусті / К. Балабуєва // Віче. - 2008. - №1. - с. 22-25.

5. Богуславський М.М. Міжнародне приватне право. - М., Юрист, 2000.

6. Вишневецька С.В. Міжнародне приватне право. - Чернівці: Рута, 2002. - 271 с.

7. Грабовська О.О. Особливості судочинства в справах про усиновлення (удочеріння) іноземними громадянами дітей, які проживають на території України // Автореферат диссерт. на здобуття науков. ступеня канд. юр. наук. - К. універ. ім. Т. Шевченка, 2005. - 19 с.

8. Данилькевич Н.И., Федоров О.Н. Международное частное право: Учебное пособие. - Днепропетровск, Арт-птес, 1999.

9. Дахно І. І. - Міжнародне приватне право - Навчальний посібник. К.: МАУП, 2004 р.

10. Дождев Д.В. Римское частное право. - М.: НОРМА, 2000. - 765 с.

11. Деркаченко Ю. Правова забезпеченість і соціальна обумовленість міжнародного усиновлення / Ю. Деркаченко // Юридична Україна. - 2006. - №4. - с. 95-100.

12. Дюжева О.А. Проблеми законодательства о международном усыновлении // Государство и право. - 1995. - №6. - с. 40-41.

13. Жіварев В.Є. Міжнародне право: Курс лекцій. - М.: Изд-во МІЕМП, 2006 р.

14. Звеков В.П. Міжнародне приватне право. Підручник. М., 2004. - с. 72.

15. Іншакова А.О. Міжнародне приватне право: Підручник. - К.: Вид-во Волгоградського державного університету», 2008 р.

16. Калакура В. Колізійне регулювання укладення шлюбу з участю іноземного елемента // Юридична Україна. - 2009. - №10. - с. 127-134

17. Кибенко Е.Р. Международное частное право. - Х.: Эспада, 2003. - 510 с.

18. Кисіль В.І. Міжнародне приватне право: Питання кодифікації. - К.: Україна, 2005. - 478 с.

19. Кожевникова В. Правове регулювання укладення шлюбів громадянами України у Федеративній Республіці Німеччина // Вісник прокуратури. - 2010. - №1. - с. 117-123.

20. Кох Х., Магнус У., Винклер фон Моренфельдс П. Международное частное право и сравнительное правоведение / Пер. с нем. - М.: Междунар. отношения, 2001. - с. 88.

21. Крилова Н.Л., Прожогіна М.В. «Змішані шлюби». Досвід міжцивілізаційного спілкування. М.: Інститут Африки РАН, 2002. - с. 59.

22. Кухар А.О. Актуальні питання удосконалення інституту міжнародного усиновлення / А.О. Кухар // Держава і право. Юридичні і політичні науки. - 2010. - Вип. 48. - с. 407-412.

23. Ламинцев А.А. Міжнародне право: Навчальний посібник. - М.: Изд-во Велбах, 2006 р.

24. Леанович Е.Б. Международное частное право. - М.: РИОР, 2004. - 110 с.

25. Липець Л.В. Правове регулювання аліментних зобов'язань подружжя в зарубіжних країнах // Держава і право: збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Вип.31. - К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2006. - с. 453-457.

26. Литвиненко Л.Ю. Реєстрація шлюбу громадян України з іноземцями // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2010. - №11. - с. 26-28.

27. Міжнародне приватне право: Збірник методичних матеріалів / Відп. ред. Г.К. Дмитрієва. - М.: МГЮА, 2003. - 47 с.