Теоретичні та практичні проблеми забезпечення ефективності досудового провадження

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРАКТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ДОСУДОВОГО ПРОВАДЖЕННЯ

В. В. Тіщенко, Ю. П. Аленін, О. П. Ващук,

А. В. Мурзановська, О. О. Торбас, Ю. М. Немно, А. О. Панасюк, М. В. Шкрибайло, О. А. Земляна

Набуття чинності Кримінальним процесуальним кодексом України (далі -- КПК України) істотно змінило модель досудового провадження, зокрема, шляхом введення автоматичного початку досудового розслідування, процесуалізації оперативно-розшукових заходів, введення раніше невідомих досудовому кримінальному провадженню України процедур (повідомлення про підозру, відкриття матеріалів досудового розслідування, негласних слідчих (розшукових) дій тощо), а також істотним оновленням та зміною концепції вже відомих інститутів (наприклад, заходи забезпечення кримінального провадження).

Прийняття нового КПК України та формування практики його застосування зумовило, як зазначив С. В. Ківалов, появу перед науковою спільнотою ряду викликів, пов'язаних, з одного боку, з необхідністю формування парадигми кримінального провадження в Україні шляхом наукового осмислення та пояснення нових для національної правової традиції інститутів та норм, з іншого -- важливістю підготовки науково обґрунтованих та виважених рекомендацій для органів досудового розслідування, прокурорів, слідчих суддів, суддів, адвокатів із правильного застосування положень Кримінального процесуального кодексу України, формування усталеної та уніфікованої слідчо-прокурорської та судової практик [1, с. 3].

У зв'язку з реформуванням й оновленням існуючого законодавства діяльність органів досудового розслідування суттєво змінилася, а практичне застосування норм КПК України зіткнулося із істотними складностями, пов'язаними як із недоліками законодавства, так і з браком належного інформаційного його забезпечення. Це вимагає нових підходів при вирішенні питань про інформаційне та процесуальне забезпечення досудового розслідування, у зв'язку з чим проблема забезпечення досудового провадження у контексті інформаційної складової та застосування заходів забезпечення кримінального провадження потребує комплексного дослідження.

Все це зумовило участь у спільному виконанні колективом авторів кафедр криміналістики та кримінального процесу Національного університету «Одеська юридична академія» прикладного наукового дослідження за темою: «Комплексне дослідження забезпечення ефективності досудового провадження» (ДРН 011511002495), яке, в рамках кафедри кримінального процесу, здійснювалося за такими основними напрямками: аналіз реалізації засад кримінального провадження у досудовому розслідуванні; дослідження актуальних проблем проведення слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій; аналіз проблем зупинення досудового розслідування; формування теоретичної моделі повідомлення про підозру; використання заходів забезпечення кримінального провадження у досудовому розслідуванні; розробка концепції кримінально-процесуальної відповідальності; розробка концепції та визначення реалізації форм закінчення досудового розслідування.

Основні результати були представлені під час обговорення актуальних питань кримінальної процесуальної науки та кримінальної процесуальної діяльності в цілому та під час досудового провадження, зокрема, на проведеній на базі кафедри кримінального процесу Національного університету «Одеська юридична академія» Всеукраїнській науковопрактичній конференції «Сучасне кримінальне провадження України: доктрина, нормативна регламентація та практика функціонування» 17 квітня 2015 р. Викладачі кафедри кримінального процесу взяли активну участь в обговоренні найактуальніших теоретичних та практичних проблем криміналістики, кримінального процесу, судової експертизи та оперативно-розшукової діяльності щодо їх інформаційного забезпечення та пошуку оптимальних шляхів їх вирішення у майбутньому під час проведення на базі кафедри криміналістики Національного університету «Одеська юридична академія» Міжнародного круглого столу «Інформаційне забезпечення розслідування злочинів» 29 травня 2015 р.

Метою цієї статті є висвітлення окремих результатів дослідження теоретичних та практичних проблем ефективності досудового розслідування та визначення напрямів підвищення ефективності досудового розслідування.

Досудове розслідування, як і будь-яка інша кримінальна процесуальна діяльність, повинне ґрунтуватися на певних основоположних засадах, які вказують на вектор розвитку кримінальної процесуальної політики держави. Тому дослідження ефективності досудового розслідування неможливе без загальної характеристики поняття, системи та аналізу реалізації принципів кримінального процесу.

Загальновизнано, що для того, щоб окреме правове положення могло вважатися принципом кримінального провадження, воно має відповідати ряду пропонованих до принципів кримінального процесу вимог. Розглядаючи проблему критеріїв, О. П. Кучинська зазначає, що до них необхідно відносити такі вимоги, як соціальна обумовленість, нормативність, регулятивність, основоположність, системність, універсальність, непорушність [2, с. 52--56].

Однак деякі із вищезгаданих критеріїв не одержали однозначного тлумачення в літературі. Так, наприклад, найважливішою властивістю принципу є його нормативність. Однак стосовно способу закріплення принципів у нормах права у науковців немає єдності. Уявляється, нормативність принципу кримінального процесу може проявлятися як у формулюванні норм -- принципів або норм -- приписів найбільш загального характеру (це норми -- принципи), так і виводитися в індуктивний спосіб із різних норм кримінального процесуального закону (це принципи, виведені з норм).

Глава 2 КПК України передбачає основні засади кримінального провадження та їх зміст, але не визначає, що саме є «засадою кримінального провадження». Крім того, дане визначення викликає дискусії серед вчених-юристів відносно вживання термінів «принцип» та «засада». Засада -- це вихідне, головне положення, принцип; основа світогляду, правило поведінки. Значення терміна «принцип» -- це основа, початок певного явища або процесу. У філософському розумінні принципом є теоретичне узагальнення найбільш типового, що констатує й виражає закономірність, покладену в основу пізнання взагалі або в основу якої-небудь галузі знання зокрема. Вважаємо, що поняття «принцип» та «засада» необхідно вживати як тотожні.

Принципами кримінального провадження є доктринально обґрунтовані основні правові положення, які відображають предмет і метод кримінального процесуального регулювання, демократичну природу кримінального провадження, визначають сутність і структуру його проваджень, стадій та інститутів, спрямовують кримінальну процесуальну діяльність на досягнення завдань, поставлених державою перед кримінальним судочинством. При цьому критеріями визначення принципів кримінального провадження є: загальнообов'язкова нормативність; доктринальна обґрунтованість; загальний, фундаментальний характер правових положень; спрямованість на досягнення завдань, поставлених державою перед кримінальним судочинством; відбиття предмета й методу кримінального процесуального регулювання; відбиття демократичної природи кримінального процесу; відбиття сутності й структури проваджень, стадій та інститутів кримінального процесу; можливість реалізації в усіх, декількох або одній кримінальній процесуальній стадії; порушення якого-небудь принципу, яке тягне застосування заходів кримінальної процесуальної відповідальності або заходів захисту [3, с. 78--79].

Всі принципи кримінального процесу тісно пов'язані між собою, постійно взаємодіють один з одним, зберігаючи при цьому свою власну цінність для побудови і ходу процесу. У зв'язку із цим можна стверджувати, що певна кількість принципів не являє собою механічну сукупність правових явищ, а створює нове правове явище -- систему принципів кримінального процесу, яка має об'єктивний характер і являє собою єдину, нерозривну, взаємопов'язану, взаємообумовлену цілісність. Система принципів кримінального провадження характеризується наявністю підстави для об'єднання її елементів і специфічних властивостей, якою служать завдання кримінального провадження, закріплені ст. 2 КПК України.

Не зупиняючись на дискусії щодо визначення системи принципів та зважаючи на досить різні погляди на вирішення даного питання [див., наприклад: 4], підкреслимо, що систему принципів кримінального провадження складають загальноправові, міжгалузеві, галузеві принципи кримінального провадження та принципи, які властиві досудовому та судовому провадженню.

Очевидно, що усі принципи кримінального процесу впливають на ефективність досудового розслідування, незалежно від того, чи прямо вони направлені на регулювання кримінальної процесуальної діяльності на стадії досудового розслідування. Тому задля досягнення завдань кримінального провадження, які зазначені в ст. 2 КПК України, уповноважені особи повинні чітко дотримуватись тих засад, які спрямовані на забезпечення прав учасників кримінального провадження. Так, наприклад, принцип забезпечення права на свободу та особисту недоторканність у кримінальному провадженні зобов'язує застосовувати заходи забезпечення кримінального провадження та провадження слідчих (розшукових) дій, які містять елементи примусу, не інакше як на підставі і у порядку, передбаченому законом, з метою недопущення незаконного обмеження або порушення фізичної, психічної або моральної недоторканості фізичної особи. Обмеження права недоторканності особи здійснюється у порядку та на підставах, передбачених у законі, уповноваженими особами та відносно осіб, встановлених законом. Під час обмеження зазначеного права необхідно враховувати принцип доцільності та обґрунтованості. Тобто цілі та завдання кримінального провадження та засоби їх досягнення повинні бути сумірними.

У системі запобіжних заходів законодавець визначив ієрархію, починаючи з найбільш м'якого заходу, який обмежує права та свободи особи, до більш суворого. Досить важливим є положення щодо застосування до особи тримання під вартою у виняткових випадках та за підстав, передбачених у КПК України. Застосування того чи іншого запобіжного заходу не допускається, якщо слідчий, прокурор не доведе, що встановлені під час розгляду клопотання про застосування запобіжних заходів обставини є достатніми для переконання, що жоден із більш м'яких запобіжних заходів не може запобігти доведеним під час розгляду ризику або ризикам.

В. К. Волошина слушно зазначає, що взяття під варту, затримання, домашній арешт, особистий обшук, привід, особисте зобов'язання не вичерпують тих заходів, які обмежують фізичну недоторканність особи. До них відносяться також поміщення у приймальник-розподільник для дітей, примусове поміщення особи до лікувального закладу для проведення стаціонарної медичної чи психіатричної експертизи, освідування, відібрання зразків для порівняльного дослідження, проведення слідчого експерименту [5, с. 62].

Гарантії фізичної недоторканності людини передбачені як внутрішнім законодавством, зокрема Конституцією України, Цивільним кодексом України, КПК України, так й у міжнародно-правових актах, а саме у Європейській конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, Міжнародному пакті про громадянські та політичні права. Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував на важливості зазначеного принципу.

Задля забезпечення прав та законних інтересів учасників кримінального провадження уповноважені особи зобов'язані чітко виконувати власні повноваження. Так, прокурор, слідчий зобов'язані у межах своєї компетенції розпочати досудове розслідування в кожному випадку безпосереднього виявлення ознак кримінального правопорушення (за виключенням випадків, коли кримінальне провадження може бути розпочате лише на підставі заяви потерпілого) або в разі надходження заяви (повідомлення) про вчинення кримінального правопорушення, а також вжити всіх передбачених законом заходів для встановлення події кримінального правопорушення та особи, яка його вчинила, що є відображенням принципу публічності, який знайшов своє закріплення у ст. 25 КПК України і випливає зі змісту норм Конституції України, а саме ст. ст. 3, 8, 21, п. 3 ч. 3 ст. 129.

На думку В. К. Волошиної, загальні ознаки публічності полягають у тому, що досудове провадження: а) здійснюється тільки державними органами і посадовими особами, уповноваженими кримінальним процесуальним законом; б) носить владний організуючий характер по застосуванню норм матеріального і процесуального права; в) носить офіційний характер, тобто виконується з обов'язку служби, що припускає не тільки процесуальні обов'язки, але і посадові; г) для суб'єктів досудового провадження наступає службова (дисциплінарна) відповідальність у випадках неналежного виконання своїх обов'язків; д) держава несе юридичну відповідальність (цивільно-правову) за незаконне і необгрунтоване кримінальне переслідування, вчинене органами досудового розслідування [6, с. 47].

Крім того слід зауважити, що цей принцип відноситься не тільки до стадії досудового розслідування. Він має місце і під час судового провадження. Публічний характер кримінальної процесуальної діяльності проявляється у діях прокурора, який зобов'язаний підтримувати державне обвинувачення у судовому засіданні. Таким чином, обов'язок прокурора, що випливає з положень принципу публічності, полягає в діяльності прокурора щодо формулювання або затвердження обвинувального акта на стадії досудового розслідування і у подальшому підтриманні цього обвинувачення в суді.

Проте, як вже було зазначено, принципи кримінального провадження вказують лише на основні положення, яких повинні дотримуватися учасники кримінального провадження. Досягнення справді високої ефективності досудового розслідування полягає в чіткому дотриманні процедури проведення процесуальних дій на даній стадії. У першу чергу мова йде про проведення слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій, адже чітке дотримання норм КПК України при проведенні даних дій дозволить забезпечити невідворотність кримінальної відповідальності та гарантує забезпечення прав учасників кримінального провадження. Тому цілком можна погодитись з О. В. Капліною, яка підкреслює, що прийняття нового КПК поставило перед наукою кримінального процесу нові завдання, що полягають у створенні теоретичної моделі процесуального порядку проведення слідчих (розшукових) дій відповідно до нових концептуальних підходів та завдань кримінального провадження, тлумаченні оцінних понять, наданні рекомендацій практичного характеру щодо переборення прогалин правового регулювання, пропозицій щодо внесення змін та доповнень до КПК, обумовлених потребами правозастосовної практики [7, с. 41].

Так, в силу відносної новизни чинного КПК України деякі нові процедурні особливості проведення слідчих дій потребують окремого дослідження. Не є виключенням проведення допиту та впізнання в режимі відеоконференції під час досудового розслідування. Проведення таких слідчих (розшукових) дій під час досудового розслідування у режимі відеоконференції, тобто при трансляції з іншого приміщення (дистанційне досудове розслідування), є досить прогресивним способом збирання і перевірки доказів, оскільки він дозволяє за допомогою технічних засобів і технологій, при забезпеченні належної якості зображення і режиму інформаційної безпеки, оперативно вирішувати завдання кримінального судочинства, не порушуючи при цьому прав і законних інтересів учасників кримінального провадження. Слід погодитися із М. І. Смирновим, що використання відеоконференц-зв'язку у кримінальному судочинстві із метою збирання і перевірки доказів відповідає таким умовам: 1) дотримання морально-етичних основ (безпека для здоров'я особи, що бере участь у процесуальних діях, проведених за допомогою відеоконференц-зв'язку); 2) дотримання пізнавальних закономірностей (наукова обґрунтованість і практична результативність методу відеоконференц-зв'язку; можливість одержання об'єктивних, достовірних і таких даних, що можна перевірити) [7, с. 160].

Згідно зі ст. 232 КПК, дистанційне провадження стосується лише двох слідчих дій: допиту осіб, а також пред'явлення для впізнання осіб чи речей, окрім пред'явлення трупа, а також проведення одночасного допиту двох чи більше осіб.

Учасниками дистанційного досудового розслідування можуть бути потерпілі, свідки (в т.ч. малолітні або неповнолітні), підозрювані. З огляду на те, що допит і пред'явлення для впізнання в режимі відеоконференції здійснюються за правилами ст. ст. 225--227 та 228, 229 КПК, то при їх проведенні можуть брати участь представник, захисник, спеціаліст, експерт, перекладачі, педагоги, психологи й інші особи, потреба в яких виникає у зв'язку з особливостями проведення слідчої дії.

Частина 1 ст. 232 КПК України передбачає наявність не тільки юридичних, а й фактичних підстав для проведення дистанційного розслідування. Останні повинні знайти своє відображення в матеріалах досудового провадження. Отже, допит в режимі відеоконференції проводиться у випадках: 1) неможливості безпосередньої участі певних осіб у досудовому провадженні за станом здоров'я або з інших поважних причин (знаходження в медичному закладі внаслідок тяжкої хвороби, поранення, неможливість самостійно пересуватися тощо); 2) необхідність забезпечення безпеки осіб, якщо існує реальна загроза їх життю, здоров'ю з боку зацікавлених осіб; 3) проведення допиту неповнолітніх (малолітніх) свідка, потерпілого; 4) для забезпечення оперативності досудового розслідування; 5) при наявності інших підстав, які визначаються слідчим, прокурором, слідчим суддею достатніми, але при цьому важливо, щоб ці підстави були належним чином обґрунтовані. Існування хоча б однієї з названих причин буде достатньою підставою для досудового розслідування в режимі відеоконференції. Аналізуючи наведені підстави, слід погодитись із І. В. Черниченко, що поняття «інші поважні причини» в статті не конкретизується, що надає слідчому, прокурору, слідчому судді можливість самостійної суб'єктивної оцінки фактів. Таким чином, недоцільно розрізняти «стан здоров'я» та «інші поважні причини», а п. 1 ч. 1 ст. 232 КПК України необхідно сформулювати як «неможливість безпосередньої участі певних осіб у досудовому розслідуванні з поважних причин» [9, с. 43, 44].

Дистанційне провадження є досить складним не тільки в процесуальному, а й організаційно-технічному плані, а тому без наявної потреби зловживати правом на здійснювання подібного порядку проведення слідчих дій не рекомендується [докладніше див.: 10, с. 295--296]. Разом з тим КПК України не регламентує деякі питання, пов'язані із проведенням допиту у режимі відеоконференції, зокрема: чи допустимо проводити допит у режимі відеоконференції з особами, які мають вади слуху, мови, зору (хоча у літературі підкреслюється недоцільність цього); чи повинен долучатися до протоколу допиту лише відеозапис цієї слідчої (розшукової) дії, чи також запис самої відеоконференції. Сумнівним з позицій забезпечення прав потерпілого є і положення, що рішення про здійснення дистанційного досудового розслідування, в якому дистанційно перебуватиме підозрюваний, не може бути прийняте, якщо він проти цього заперечує, а щодо потерпілого таких обмежень немає. Отже нормативне закріплення процедури проведення допиту у режимі відеоконференції потребує подальшого вдосконалення.

Під час проведення дослідження проблем ефективності досудового розслідування був здійснений аналіз проблем зупинення досудового розслідування [11]. Забезпечення права кожного, щоб обвинувачення щодо нього в найкоротший строк стало предметом судового розгляду або щоб відповідне кримінальне провадження щодо нього було закрите, може бути обмежене у силу об'єктивних причин, що унеможливлюють закінчення, зокрема, досудового розслідування у встановлений законом строк. Такі об'єктивні причини визначені у КЛК України як підстави зупинення досудового розслідування.

Пункт 1 ч. 1 ст. 280 КПК в якості підстави до зупинення називає те, що підозрюваний захворів на тяжку хворобу, яка перешкоджає його участі в кримінальному провадженні, за умови підтвердження цього відповідним медичним висновком. У законі не наводяться ні ознаки тяжкого захворювання, ні перелік таких захворювань. Загальною умовою є неможливість участі підозрюваного в провадженні, яка перешкоджає розслідуванню.

Захворювання підозрюваного може бути підставою для зупинення досудового розслідування тільки в разі наявності висновку (довідки) лікаря, висновку судово-медичної або судово-психіатричної експертизи, де видно, що воно: а) тяжке, тобто таке, при якому стан здоров'я підозрюваного тривалий час не дозволяє допитати його, залучити його до участі в інших слідчих (розшукових) діях; б) не хронічне, а тимчасове, яке піддається лікуванню і можна чекати видужання підозрюваного. Інакше необхідно буде вирішувати питання про звільнення підозрюваного від кримінальної відповідальності у зв'язку з тим, що внаслідок зміни обстановки особа перестала бути суспільно небезпечною (ст. 48 КК), а при хронічному душевному захворюванні, яке потребує тривалого часу лікування із застосуванням примусового заходу медичного характеру, складати клопотання про застосування цих заходів (ст. 292 КПК, гл. 39 КПК). Разом з тим вірно звертається увага на те, що, аналізуючи два поняття -- «тяжка хвороба» та «перешкоджання участі у кримінальному провадженні», доходимо висновку, що визначення хвороби як тяжкої цілком залежить від того, чи перешкоджає вона участі підозрюваного у кримінальному провадженні. Навіть якщо певну хворобу оцінити як тяжку, однак яка дозволяє проведення процесуальних дій за участю підозрюваного та прийняти остаточне рішення, вона не є підставою для зупинення досудового розслідування. Проте якщо хвороба об'єктивно перешкоджає участі підозрюваного у кримінальному провадженні, то її автоматично слід визнавати тяжкою. Постає логічне питання: чи потрібно хворобу визнавати тяжкою, якщо достатньо лише визначити, що хвороба перешкоджає участі підозрюваного у провадженні. Отже, можна стверджувати, що слово «тяжка», використане в п. 1 ч. 1 ст. 280 КПК України, зайве, оскільки не має жодного смислового навантаження, не є терміном, визначеним у законодавстві України, а спроба тлумачення його призводить до дискусії серед науковців і практичних працівників, непорозумінь і помилок [12, с. 154].

Було підкреслено, що якщо особа вчинила правопорушення в стані неосудності або захворіла після його вчинення невиліковною душевною хворобою, що підтверджено висновком експертизи, то в такому разі мова про зупинення розслідування йти не може та розслідування продовжується, але вже за правилами, передбаченими главою 39 КПК, щодо провадження про застосування примусових заходів медичного характеру.

Дещо інше бачення критеріїв розмежування підстав для прийняття відповідного рішення про зупинення досудового провадження або зміни його порядку при наявності психічної хвороби запропоновано и обґрунтовано Т. В. Лукашкіною, яка зазначає, що це можливо лише, якщо особа саме потребує застосування таких заходів, що повинно знайти відображення у висновку експерта [докладніше див.: 13].

Наступною підставою зупинення КПК є така, що підозрюваний переховується від органів слідства та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності і його місцезнаходження невідоме. Суть цієї підстави полягає в тому, що слідчий або прокурор знає, хто вчинив кримінальне правопорушення, але не знає, де ця особа знаходиться. Причому місцеперебування підозрюваного може бути невідоме в силу різних причин і вони обов'язково повинні встановлюватися, оскільки кожна з них тягне за собою різні кримінально-процесуальні та кримінально-правові наслідки. Так, коли підозрюваний відомий, але невідоме його місцезнаходження та він не має мети переховуватися від органів слідства і суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності, то перебіг строків давності притягнення до кримінальної відповідальності не зупиняється і після їх закінчення кримінальне провадження повинно бути закрито. Коли ж особа свідомо переховується від органів слідства та суду -- це обумовлює можливість її затримання, обрання щодо неї більш суворого запобіжного заходу або навіть притягнення до кримінальної відповідальності, наприклад, якщо переховування було пов'язане із втечею з під варти. Крім того, у цьому випадку перебіг строків давності зупиняється і відновлюється лише після затримання підозрюваного чи його явки (ст. 49 КПК). До зупинення розслідування слідчий, прокурор оголошує розшук підозрюваного, місцезнаходження якого невідоме (ст. 281 КПК). Важливим для застосування цієї підстави є те, щоб особа набула статусу підозрюваного. За оновленої редакції ст. 42 КПК це можливо не лише у випадку, коли особі у порядку, передбаченому ст. ст. 276--279 КПК, повідомлено про підозру; коли особу затримано за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення; а й у випадку, коли щодо особи складено повідомлення про підозру, однак його не вручено їй внаслідок невстановлення місцезнаходження особи, проте вжито заходів для вручення у спосіб, передбачений КПК України для вручення повідомлень, що спрощує можливість оголошення розшуку.

Для такої підстави зупинення досудового розслідування, як наявна необхідність виконання процесуальних дій в межах міжнародного співробітництва, обов'язковою умовою є існування в матеріалах кримінального провадження запиту, який складений відповідно до ст. 552 КПК, і документів, що до нього додаються.

Новою для кримінального провадження України є така підстава зупинення досудового розслідування, як те, що слідчий суддя відмовив у задоволенні клопотання про здійснення спеціального досудового розслідування. У відповідності до ч. 1 ст. 297⁴ КПК, слідчий суддя відмовляє у задоволенні клопотання про здійснення спеціального досудового розслідування, якщо прокурор, слідчий не доведе, що підозрюваний переховується від органів слідства та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності та оголошений у міждержавний та/або міжнародний розшук. Під час вирішення питання про здійснення спеціального досудового розслідування слідчий суддя зобов'язаний врахувати наявність достатніх доказів для підозри особи у вчиненні кримінального правопорушення.

Таким чином, КПК України достатньо повно визначає перелік підстав, які обумовлюють необхідність тимчасової перерви у здійсненні досудового розслідування. Разом з тим необхідність більш ефективної боротьби з випадками ухилення підозрюваного від органів слідства та суду зумовила розширення кола цих підстав у контексті спеціального досудового розслідування, а практика застосування підстав зупинення досудового розслідування показує необхідність коригування їх нормативної регламентації.

Важливим етапом стадії досудового розслідування є повідомлення особі про підозру. При повідомленні особі про підозру особа набуває статусу підозрюваного, а разом з ним -- значний обсяг прав та обов'язків. Тому чітке дотримання норм чинного КПК України є суттєвою гарантією прав та законних інтересів учасників кримінального провадження, що є показником ефективності кримінального провадження в цілому та досудового розслідування зокрема.

Л. М. Гуртієва розглядає повідомлення про підозру як процесуальне рішення слідчого, прокурора про вчинення кримінального правопорушення конкретною особою. Даний висновок вона робить з аналізу норм глави 22 КПК України та ч. 1 ст. 42 КПК України, які закріплюють, що підозрюваним є особа, якій у порядку, передбаченому ст. ст. 276--279 КПК, повідомлено про підозру, або особа, яка затримана за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, або особа, щодо якої складено повідомлення про підозру, однак його не вручено їй внаслідок не встановлення місцезнаходження особи, проте вжито заходів для вручення у спосіб, передбачений КПК України для вручення повідомлень [14, с. 185-190].

Разом з тим дане процесуальне рішення оформлюється не постановою, а процесуальним документом, що має назву «повідомлення». Це суперечить положенням ч. 3 ст. 110 КПК України про те, що процесуальні рішення слідчого, прокурора приймаються у формі постанови. Т. В. Лукашкіна [15, с. 30--36] цілком справедливо розглядає повідомлення про підозру як правозастосовний акт, оскільки кримінальне провадження можна розглядати як складний правозастосовний процес, процес застосування норм матеріального та процесуального права.

Аналіз національного кримінального процесуального законодавства дозволив зробити висновок, що законодавець, на жаль, не закріпив підстави прийняття рішення про повідомлення про підозру, а лише зазначив «випадки» повідомлення про підозру [15, с. 33--34]. Проте підставою прийняття рішення про повідомлення про підозру є встановлені за допомогою доказів обставини, які свідчать про наявність події кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення) та про вчинення його конкретною особою. Тому цілком доцільно підстави повідомлення про підозру закріпити у ст. 276 КПК України [14, с. 185--190].

Отже законодавче закріплення правової природи та процедури повідомлення особі про підозру потребує подальшого вдосконалення з метою уникнення прогалин, які можуть вплинути на можливість реалізації учасниками кримінального провадження своїх прав та законних інтересів.

Реформування кримінального процесуального законодавства України зумовлює необхідність уточнення та перегляду ключових понять теорії кримінального процесу, серед яких -- поняття, види, процесуальний порядок та межі застосування примусу в кримінальному провадженні України. У новому КПК України суттєво змінилась законодавча регламентація застосування заходів процесуального примусу, що знайшло свій вираз як у розширенні переліку заходів забезпечення кримінального провадження, так і у зміні порядку їх застосування, що було направлено на наближення національного законодавства до міжнародних та європейських цінностей та стандартів.

Зміни стосувались і приводу, який віднесено до заходів забезпечення кримінального провадження. Враховуючи, що застосування приводу є фактично обмеженням конституційного права особи на її недоторканність та вільне пересування, досить актуальними є питання щодо поняття, підстав та порядку застосування даного заходу забезпечення кримінального провадження, що також було предметом дослідження [16].

Необхідно зазначити, що поняття приводу не містилось в КПК України 1960 року, в юридичній літературі привід визначався таким чином: «Привід -- це здійснювана за мотивованою постановою органу досудового розслідування, прокурора або судді (чи ухвалою суду) примусова доставка особи в орган досудового розслідування або в суд у випадку неявки її без поважної причини» [17, с. 327], де знайшли своє відображення суттєві риси даного виду примусу як наслідку невиконання покладених на відповідних суб'єктів обов'язків. Адже привід можна віднести до заходів процесуального примусу, за допомогою яких забезпечується законний порядок у ході провадження у справі [див.: 17, с. 326].

В одному з численних проектів КПК України № 1233 (вносився народними депутатами України В. Р. Мойсиком, І. В. Вернидубовим, С. В. Кдваловим, Ю. А. Кармазіним) привід розглядався як інший захід процесуального примусу і міг застосовуватись, якщо підозрюваний, обвинувачений, підсудний, а також потерпілий, свідок, викликаний у встановленому законом порядку, не з'явиться без поважних причин. Визначення поняття приводу не давалося, проте важливим була вказівка на обмеження його застосування у нічний час, до неповнолітніх у віці до 14 років, вагітних жінок, тяжкохворих [18].

У КПК України 2012 року приводу приділено значно більше уваги. Так, у ст. 140 КПК зазначено, що привід полягає у примусовому супроводженні особи, до якої він застосовується, особою, яка виконує ухвалу про його здійснення, до місця її виклику в зазначений в ухвалі про здійснення приводу час. Проте в літературі представлені різні визначення поняття приводу, більш прийнятним серед яких видається таке визначення, запропоноване І. В. Гловюк: «Привід є заходом забезпечення кримінального провадження, пов'язаним із фізичним впливом на підозрюваного, обвинуваченого, свідка, який не з'явився на виклик без поважних причин або не повідомив про причини свого неприбуття, спрямованим на забезпечення виконання їх обов'язку щодо явки на виклик до слідчого, прокурора, слідчого судді, суду» [19, с. 334].

У цілому можна констатувати, що порядок застосування приводу досить чітко врегульовано, проте дискусійним є питання щодо застосування приводу без попереднього виклику особи, зокрема підозрюваного. Також з підстав та порядку винесення ухвали про привід та безпосередній порядок її виконання незрозуміло, як діяти у тих випадках, коли працівника, який здійснює привід, не пускають до житла. Законодавець у ст. 233 КПК України регламентував порядок проникнення до житла чи іншого володіння особи, однак лише під час проведення ряду слідчих дій: огляду, обшуку, слідчого експерименту. Не з'ясовано і те, чи дає право автоматично проникати до житла ухвала про здійснення приводу, чи це має бути обумовлено в ухвалі про здійснення приводу, чи для цього слідчий суддя мав би виносити окрему ухвалу.

Таким чином, можна зробити висновок, що законодавче регулювання здійснення приводу поряд з суттєвими позитивними рисами має й певні недоліки, що потребують подальшого удосконалення, адже законодавець розглядає привід в якості важливого процесуального інструменту забезпечення належної поведінки учасників кримінального провадження, що у свою чергу має сприяти ефективності проведення досудового розслідування.

У рамках проведеного дослідження проблем ефективності досудового розслідування був зроблений аналіз наукових підходів щодо правової природи затримання особи у кримінальному провадженні.

Аналіз юридичної літератури дозволив зробити висновок, що правову природу затримання особи у кримінальному процесі вчені розглядають в декількох аспектах: як інститут кримінального процесуального права (А. Н. Ахпанов, М. Я. Никоненко); як різновид кримінального процесуального примусу, як тимчасовий запобіжний захід (В. Г. Гончаренко, В. М. Григор'єв); як слідчу (розшукову) дію (Є. Г. Коваленко, І. М. Гуткін, Л. Є. Тополь, В. Т. Нор, Є. І. Макаренко, В. П. Шибіко та ін.) або ж і як захід кримінального процесуального примусу і як слідчу (розшукову) дію одночасно (Ю. П. Аленін, Ф. М. Кудін, Є. Д. Лук'янчиков та ін.) [докладніше: 20, с. 86--91].

Зазначаючи позитивні та негативні сторони кожного із зазначених підходів, автор підкреслює, що визначення затримання лише як інституту кримінального процесуального права не розкриває його правової природи, сутності у повній мірі, оскільки більшість правових явищ можна розглядати як інститут кримінального процесуального права (зокрема, інститут слідчих (розшукових) дій, повідомлення про підозру, цивільний позов та ін.) Разом з тим, зазначає Л. М. Гуртієва, слід підтримати точку зору вчених (Ю. П. Аленіна, Ф. М. Кудіна та ін.), які звертають увагу на подвійну природу затримання, оскільки затримання можна розглядати і як тимчасовий запобіжний захід, і як спосіб збирання доказів стороною обвинувачення. Це пов'язано з тим, що при застосуванні такого тимчасового запобіжного заходу, як затримання, стороною обвинувачення можуть бути зібрані докази, оскільки в протоколі затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, фіксуються фактичні дані, які мають значення для кримінального провадження (ч. 5 ст. 208 КПК). Протокол затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, є документом і може розглядатися як джерело доказів у частині, де зафіксовані час, місце та інші обставини затримання.

Л. М. Гуртієва вважає, що оскільки кримінальне провадження можна розглядати як складний правозастосовний процес, процес застосування норм матеріального та процесуального права, то і правову природу затримання можна розглядати ще як правозастосовний акт, який включає в себе кримінально-процесуальне рішення та кримінально-процесуальну дію (точніше сукупність процесуальних дій) [20, с. 86--91].

Аналіз затримання як процесуальної дії та процесуального порядку затримання уповноваженою службовою особою (ст. 208 КПК) дав змогу запропонувати пропозиції про необхідність внести доповнення у КПК України. Зокрема, закріпити, що слідчий, прокурор після доставления затриманої особи до органу досудового розслідування зобов'язані перевірити наявність підстав затримання та винести відповідну постанову (тобто постанову про застосування затримання або постанову про відмову у застосуванні затримання) [20, с. 86--91].

У рамках окресленого дослідження значна увага також була приділена визначенню видів затримання. Так було зазначено, що питання щодо видів затримання особи у кримінальному процесі є достатньо дискусійним у юридичній літературі, багато вчених (Ю. П. Аленін, Н. А. Жиляєва, В. О. Малярова, Є. І. Макаренко, І. І. Мусієнко, М. Я. Никоненко, В. М. Тертишник та ін.) цілком справедливо виділяють такі види затримання, як «фізичне захоплення» («фізичне затримання») та «затримання підозрюваного, обвинуваченого», та зазначають, що фізичне захоплення особи за підозрою у вчиненні злочину, її доставления, оформлення протоколу затримання й інші, пов'язані з цим дії, є складовою частиною кримінально-процесуального затримання. В залежності від процесуального оформлення рішення щодо застосування затримання особи виділяють два види затримання (О. Цимбалістенко та ін.); в залежності від мети та особливостей процедурного характеру -- виділяють п'ять видів затримання особи (Г. Гончаренко) [21, с. 299--301].

Проаналізувавши зазначені підходи, Л. М. Гуртієва доходить висновку, що у КПК України законодавець закріплює такі види затримання: 1) затримання без ухвали слідчого судді, суду сторонньою особою ((законне затримання) (ст. 207 КПК)); 2) затримання без ухвали слідчого судді, суду уповноваженою службовою особою (ст. 208 КПК); 3) затримання з метою екстрадиції (ст. 582 КПК); 4) затримання підозрюваного, обвинуваченого за ухвалою слідчого судді, суду з метою приводу (ст. ст. 190, 191 КПК). Ці види затримання відрізняються за цільовим призначенням, підставами та порядком їх застосування [21, с. 301].

Аналізуючи затримання без ухвали слідчого судді, суду сторонньою (тобто будь-якою) особою як одного із видів затримання, пропонується змінити назву ст. 207 КПК України, наприклад, на: «Затримання сторонньою (або будь-якою) особою» або «Затримання особою, яка не є уповноваженою службовою особою», оскільки інші види затримання закріплені у кримінальному процесуальному законодавстві також є законними [22].

Аналіз національного кримінального процесуального законодавства дозволив зробити висновок, що особливості порядку затримання без ухвали слідчого судді, суду сторонньою особою полягають, зокрема, у такому: а) затримання має ситуаційний характер, оскільки здійснюється при вчиненні або замаху на вчинення кримінального правопорушення, а також безпосередньо після вчинення кримінального правопорушення чи під час безперервного переслідування особи, яка підозрюється у його вчиненні (ч. 2 ст. 207 КПК); б) здійснюється сторонньою (тобто неуповноваженою) особою. У ч. 2 ст. 207 КПК України зазначено, що «кожен має право затримати...»; в) не може бути застосовано до осіб, зазначених у ст. 482 КПК України; г) затримання здійснюється до внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань [22, с. 97--102].

Досить слушно звертається увага, що законодавець у ст. 207 КПК України недостатньо повно врегулював процесуальний порядок затримання сторонньою особою. Так, не враховані положення норм КПК про те, що процесуальне рішення слідчого, прокурора приймаються у формі постанови (ч. 3 ст. 110 КПК), а процесуальні дії фіксуються у протоколі (п. 1 ч. 1 ст. 103 КПК, ст. 104 КПК). Так, зокрема, у ч. 3 ст. 207 КПК України не закріплено положення щодо необхідності складання протоколу затримання особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, після доставления її до уповноваженої службової особи, що є прогалиною у КПК України, яка обумовлює необхідність подальшого вдосконалення ст. 207 КПК України [22, с. 97-102].

При дослідженні питань ефективності досудового розслідування значна увага була приділена концепції кримінально-процесуальної відповідальності [23]. Актуальність даного питання обумовлена в першу чергу тим, що у кримінальному провадженні питання про відповідальність набуває особливого значення, оскільки діяльність, яка спрямована на забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду, повинна бути строго заснована на законі, і тому на перший план виступає як відповідальність державних органів та посадових осіб, що здійснюють кримінальне провадження, за дотриманням приписів кримінального процесуального закону, так і інших суб'єктів кримінального процесу за виконанням покладених на них кримінальним процесуальним законом обов'язків.

Питання, що стосуються проблем кримінально-процесуальної відповідальності, розглядались як на загальнотеоретичному, так і на галузевому рівнях, хоча і здебільшого у рамках досліджень заходів державного примусу в цілому. Наукові дослідження у цій сфері в сучасній українській процесуальній літературі досить поодинокі, що дозволило зробити висновок, що, на жаль, питання кримінально-процесуальної відповідальності не є предметом подальшого комплексного дослідження в українській процесуальній науці, хоча важливість їх для вивчення та удосконалення механізму кримінально-процесуального регулювання в цілому та досягнення ефективності досудового розслідування, зокрема, не викликає сумнівів.

Зазначалось, що кримінально-процесуальна відповідальність є різновидом юридичної відповідальності. Те або інше видове поняття несе в собі всі ознаки, властиві родовому стосовно нього поняттю, поняття кримінально-процесуальної відповідальності містить у собі всі риси загального поняття юридичної відповідальності. Вона значно менше виражена у порівнянні з іншими видами юридичної відповідальності, але, проте, існує самостійно.

Було сформульовано поняття кримінально-процесуальної відповідальність а саме -- це існуюче у формі кримінально-процесуального правовідношення застосування у встановленому законом порядку до особи, яка вчинила кримінально-процесуальне правопорушення, заходів кримінально-процесуального примусу, що передбачені санкцією кримінально-процесуальної норми, які полягають у накладенні на правопорушника додаткового обов'язку або позбавлення (звуження обсягу) його суб'єктивних прав. Визначення кримінально-процесуальної відповідальності як застосування заходів державного (кримінально-процесуального) примусу, встановлених санкцією кримінально-процесуальної норми, вказує не тільки на правовий характер кримінально-процесуальної відповідальності, а також і на значимість санкції правової норми для визначення змісту даної відповідальності, а відповідно й мір кримінально-процесуальної відповідальності.

Визначаючи систему мір кримінально-процесуальної відповідальності, передусім необхідно зазначити, що в кримінальному процесуальному праві виділяють штрафні (каральні) й правовідновлюючі міри кримінально-процесуальної відповідальності. За КПК 2012 року до штрафних (тобто пов'язаних виключно з накладенням на суб'єкта додаткового обов'язку карательного характеру) відносяться: грошове стягнення; звернення застави в дохід держави; зміна раніше обраного запобіжного заходу в разі його порушення на більш суворий. До штрафних заходів, пов'язаних з позбавленням прав суб'єктів кримінального процесу в конкретному провадженні, можна віднести: скасування заходів безпеки у випадках невиконання особою, взятою під захист, законних вимог органів, що здійснюють заходи безпеки; відсторонення слідчого, прокурора від подальшого ведення слідства; видалення підсудного із зали суду за порушення порядку в судовому засіданні. Крім того, в кримінальному процесуальному законодавстві зустрічаються приклади й правовідновлюючих заходів кримінально-процесуальної відповідальності, тобто заходів, пов'язаних з накладенням на особу додаткового обов'язку з метою відновити порушені права й інтереси суб'єктів права. Мова йде, наприклад, про накладення судових витрат, пов'язаних з оголошенням перерви в судовому засіданні, на спеціаліста у разі його неприбуття до суду без поважних причин або неповідомлення про причини неприбуття.

Особливої уваги заслуговує процесуальна форма притягнення особи до кримінально-процесуальної відповідальності, яка являє собою встановлені кримінальним процесуальним законом підстави, умови та процесуальний порядок застосування до особи заходів кримінально-процесуальної відповідальності. До основних умов притягнення особи до кримінально-процесуальної відповідальності є належний суб'єкт, який встановлює факт процесуального правопорушення й приймає рішення про притягнення до кримінально-процесуальної відповідальності, процесуальне оформлення кримінально-процесуального правопорушення й прийнятого рішення по ньому. Важливими засобом забезпечення законності й обґрунтованості юридичної відповідальності є вдосконалення процедури її здійснення, а звідси -- завдання охорони прав особистості в кримінальному процесі й забезпечення реального виконання процесуальних обов'язків всіма суб'єктами вимагають детальної законодавчої регламентації мір кримінально-процесуальної відповідальності, які підлягають застосуванню за порушення чи невиконання процесуальних обов'язків.

Таким чином, необхідність подальшого вдосконалення положень науки кримінального процесу та чинного кримінального процесуального законодавства щодо кримінально-процесуальної відповідальності уявляється досить важливою і необхідною.

Будь-яка стадія кримінального процесу має своє логічне закінчення. Відповідно, стадія досудового розслідування не є виключенням. На етапі закінчення досудового розслідування аналізуються усі зібрані докази та виноситься рішення про подальшу долю кримінального провадження. Таким чином, саме під час закінчення досудового розслідування можна оцінити ефективність проведеного досудового розслідування. В той же час слідчий та прокурор повинні особливо чітко дотримуватися приписів КПК України з метою гарантування прав та законних інтересів учасників кримінального провадження при прийнятті рішення про закриття кримінального провадження або направлення обвинувального акта чи низки клопотань до суду. Адже процесуальні порушення під час закінчення досудового розслідування можуть в подальшому перекреслити всю попередню роботу слідчого. Більше того, деякі положення чинного КПК потребують негайних змін з метою покращення реалізації учасниками кримінального провадження власних прав та законних інтересів.

Наприклад, ст. 284 КПК України зазначає, що копія постанови про закриття кримінального провадження надсилається заявнику, потерпілому, його представнику, підозрюваному, захиснику, представнику юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження. Однак в даному переліку відсутні цивільний позивач, його представник чи законний представник. Відомо, що закриття кримінального провадження не обмежує право цивільного позивача подати позов до суду. Проте перед цим він повинен дізнатися, що його позов у кримінальному провадженні розглядатися не буде. Саме вчасне повідомлення цивільного позивача дозволяє йому реалізувати своє право на відшкодування шкоди шляхом подання позову до суду в межах строку, встановленого законом. Проте законодавець чітко зазначає, що постанова цивільному позивачу не надсилається. Тим самим вбачається пряме порушення його прав. Хоча, наприклад, при направленні обвинувального акта до суду цивільний позивач не тільки повідомляється про рух кримінального провадження, а й допускається до ознайомлення із відповідними матеріалами.

Таким чином, доцільно доповнити ч. 6 ст. 284 КПК України положеннями про те, що копія постанови про закриття кримінального провадження також надсилається цивільному позивачу, його представнику та законному представнику [24, с. 13].

Ще одним важливим питанням реалізації прав учасників кримінального провадження є питання ознайомлення з матеріалами закритого кримінального провадження. Прямої вказівки щодо ознайомлення зацікавлених осіб з матеріалами провадження, яке закривається, у ст. 284

КПК України немає. Отже необхідно звернутися до положень КПК України, які закріплюють права підозрюваного, потерпілого та інших осіб під час досудового розслідування. Так, п. 14 ч. 3 ст. 42 КПК України зазначає, що підозрюваний може ознайомитися з матеріалами кримінального провадження лише у випадках, передбачених ст. 221 та ст. 290 КПК. У ст. 290 КПК передбачений порядок відкриття матеріалів кримінального провадження лише у випадку складання обвинувального акта чи клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру. Тож у даному випадку ця норма не може бути застосована. Отже варто звернутися до положень ст. 221 КПК. У цій статті зазначено, що слідчий чи прокурор зобов'язані за клопотанням сторони захисту, потерпілого надати їм матеріали досудового розслідування. Проте для ознайомлення не можуть бути надані матеріали про застосування заходів безпеки щодо осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, а також тих матеріалів, ознайомлення з якими може зашкодити досудовому розслідуванню. Тож можна зробити висновок, що підозрюваний має повне право ознайомитися з цими матеріалами. Очевидно, що подібними правами володіє і представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження.

Дещо інакше складається ситуація із заявником та потерпілим. Щодо права потерпілого на ознайомлення із матеріалами кримінального провадження КПК висловлюється більш чітко. Так, п. 11 ч. 1 ст. 56 прямо зазначає, що потерпілий має право знайомитися із відповідними матеріалами, які безпосередньо стосуються вчиненого щодо нього кримінального правопорушення у випадку закриття цього провадження. На перший погляд ця норма набагато краще закріплює права потерпілого у порівнянні із підозрюваним. Однак сама процедура ознайомлення потерпілого з матеріалами закритого кримінального провадження в КПК України не прописана. Незрозуміло, коли потерпілий має звертатися із такою заявою та скільки часу йому може бути надано на таке ознайомлення. Слід зазначити, що саме потерпілому важливо ознайомитися із матеріалами, бо він найбільше зацікавлений у поданні скарги на постанову слідчого чи прокурора з метою продовження досудового розслідування. Проте ці питання кодексом не врегульовані.