Інститут президентства в системі державного управління: історія та перспективи розвитку

РОЗДІЛ 3.ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ФУНКЦІОНУВАННЯ ІНСТИТУТУ ПРЕЗИДЕНСТВА В УКРАЇНІ

3.1 ФУНКЦІОНУВАННЯ ІНСТИТУТУ ПРЕЗИДЕНТСТВА У ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ

Інститут президентства - одна з найголовніших інституцій у багатьох країнах світу. Президенти впливають не лише на всі сфери внутрішнього життя країни, а й на глобальні цивілізаційні зміни, що відбуваються в суспільстві. Дослідження процесів розвитку світового співтовариства в цілому та окремих країн, тому неможливо без вивчення діяльності президентської влади у провідних країнах світу або окремих держав.

Становлення інституту президентсва - це тривалий історико-політичний та правовий процесс, до контексту якого входять розробка законодавчих та адміністративних актів, формування складної структури різних підрозділів, тісних взаємозв'язків з іншими політичними інститутами і суспільством у цілому. А тому в контексті подальшого розвитку інституту президентства в нашій державі досить корисним має стати досвід зарубіжних країн, де президентство існує десятиліттями і навіть століттями, як, наприклад, у США.

На відміну від "класичних" галузей влади: парламенту, уряду, суду (законодавчої, виконавчої та судової влади), фактичне і юридичне становище глави держави однозначно визначити неможливо. Це дуже складне питання: що таке (і хто такий) глава держави, який його правовий і фактичний статус? З одного боку, здавалося б, усе зрозуміло. Глава держави - це особа, що займає найважливіший пост у країні, юридично перше місце. Але що стоїть за цим постом? Відповісти важко, оскільки питання непросте. І справедливо в літературі зазначається, що глава держави або не належить до жодної галузі влади, або належить до законодавчої і виконавчої влади, або, нарешті, лише до виконавчої. Однозначної й універсальної відповіді на питання про те, яке місце глави держави в системі державного механізму, дати неможливо. У кожній країні місце цієї посадової особи дуже своєрідне, і в кожній країні є своя специфіка. Однак все ж можна виокремити найбільш загальні риси, найбільш яскраві специфічні особливості, що характеризують інститут глави держави.

У різних країнах глава держави відповідно до їхніх конституцій розглядається або як невід'ємна складова частина парламенту, тобто законодавчої влади, оскільки без його підпису закон недійсний (монарх у Великобританії, президент в Індії), або як глава виконавчої влади й одночасно глава держави (Єгипет, США), або як особа, яка є тільки главою держави і яка не входить в яку-небудь гілку влади (Німеччина, Італія). Він може бути символом державності, як монарх у Японії, владним арбітром стосовно інших інститутів держави, як президент Франції, одноособовим володарем (Оман, Саудівська Аравія). Президент обирається на певний термін: три роки в Латвії, чотири роки в США, п'ять - у Бразилії, шість - у Єгипті, сім - в Казахстані і у Франції. Бували, однак, «довічні президенти», а також президенти, які займали свої пости іншими шляхами, ніж вибори.

По-різному характеризується правове становище президента в конституціях зарубіжних країн. Зокрема, в Конституції Італії зазначається: Президент Республіки є главою держави…» [27, с. 260]. Анологічно визначається статус президента і в Конституції Угорщини: «Главою держави Угорщина є Президент Республіки» [34, с. 310]. Так, згідно зі статтею І Конституції США «виконавча влада надана Президенту Сполучених Штатів Америки» [29, с. 6]. У такому ж аспекті сформульована стаття 80 Конституції Мексики: «здійснення верховної виконавчої влади покладається на особу, що має назву «Президент Мексиканських Сполучених Штатів»» [28, с. 42].

Як у Конституції США. Так і в Конституції Мексики прямо не визначено, що президенти цих держав є одночасно і головами урядів, і главами держав. Проте такий дуалізм статусу президента в цих президентських республіках - явище ніби саме собою зрозуміле. Тим більше, що ані Конституція США, ані Конституція Мексики не передбачають окремої посади голови уряду. А конституція країн Латинської Америки навіть не фіксують точного складу кабінету міністрів, оскільки в цих державах вважається, що зростання урядової діяльності не повинно стримуватися якими б то не було конституційними бар'єрами [43, с. 322].

У європейських державах поряд з посадою президента конституціями передбачається посада голови уряду. Однак проблема розмежування їх повноважень вирішується по-різному. Наприклад. У Конституції Італії чітко зафіксовано розподіл повноважень між цими посадовими особами. Якщо президент є главою державю, то згідно статті 95 «Голова Ради Міністрів керує загальною політикою уряду і несе за неї відповідальність» [27, с. 275]. Таким чином, викнавчу владу очолює голова уряду, а не глава держави - президент. У подібному ж аспекті вирішується проблема розмежування повноважень президента і голови уряду в Конституції Федеративної республіки Німеччина. Щоправда, в Конституції Німеччини відсутня норма про те, що президент є главою держави. Його статус визначаэться у статті 59: «Федеральний Президент представляє Федерацію у міжнародно-правових відносинах» [56, с. 191]. У той самий час чітко визначено конституційний статус голови уряду - канцлера: «Федеральний уряд складається із федерального канцлера і федеральних міністрів» [43, с. 168]. Тобто це положення прямо вказує на те. що президент не є головою виконавчої влади, а тому в даному випадку не виникає ніяких правових колізій у розмежуванні повноважень між главою держави і головою уряду. Проте не в усіх державах ця проблема вирішена. Зокрема, в Конституції Фінляндії зазначено, що вища виконавча влада довіряється президенту, хоча насправді уряд очолює не президент, а прем'єр-міністр [25, с. 223]. У статті 19 Конституції Австрії наголошується, що вищими органами виконавчої влади є федеральний президент, федеральні міністри і державні секретарі, а також члени урядів земель. Це визначення не містить розподілу владних повноважень глави держави - федерального президента і голови уряду - федерального канцлера. Тільки докладний перелік прерогатив федерального президента дає нам можливість зрозуміти, що він є лише номінальним головою виконавчої влади [25, с. 154].

У тих державах, де існують президент і прем'єр-міністр, обов'язково виникають проблеми співвідношення їх повноважень. Навіть у такій правовій державі, як Франція конституційною моделлю V Республіки закладено основи для потенційного конфлікту між Президентом Франції і Головою Ради Міністрів. Так, Констиуція Франції не має окремого положення, яке б прямо визначало президента як главу держави. Згідно статті 5 Президент Республіки є гарантом національної незалежності, цілісності території, дотримання міжнародних договорів і угод співдружності [30, с. 95]. Щоправда, теза про президента як главу держави випливає із самого духу Конституції, але спеціально про це в ній не говориться. Крім того, стаття 9 Конституції Франції декларує: «Президент головує в Раді Міністрів» [30, с. 101], і втой самий час стаття 21 визначає: «…прем'єр-міністр керує діяльністю уряду» [30, с. 118]. Ця невизначеність може призводити до суперечностей між главою держави і головою уряду, коли вони є представниками різних політичних сил. Обсяг повноважень глави держави за таких умов багато в чому залежить і від розстановки сил на внутрішньополітичній арені, що призводить до певних розходжень у тлумаченні конституції та пристосування її норм до обставин життя. У V республіці у випадку, коли президент і парламентсь більшість є одно партійцями (в Україні подіьна ситуація склалася в березні 2010 року), то беззаперечна першість у діяльності виконавчої влади належить президенту, в той час як на долю прем'єр-міністра й уряду припидає реалізація рішень, ухвалених на президентському рівні. Перемога ж на парламентських виборах партії або блоку партій, які опозиційні президенту, призводить до обмеження фактичної компетенції глави держави у сфері виконавчої влади, створює ситуацію роздільного правління в організації державної влади.

Конституції деяких держав закріплюють за президентом роль арбітра між різними силами в державі та суспільстві. Наприклад, згідно статті 5 Конституції Франції «президент … забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування публічних влад» [30, с. 95]. Ми приєднуємось до думки колишнього голови Верховної Ради України, що президент України є арбітром нації.

У Польщі Прeзидeнт Peспубліки є верховним представником Рeспубліки Пoльщa і гaрaнтoм безперервності державної влади, він слідкує за дотриманням Конституції, охороняє суверенітет і безпеку держави, а також недоторканість і нероздільність її території. Крім того, Президент Польщі є верховним головнокомандуючим збройних сил (у мирний час він реалізує командування завдяки міністру національної оборони), має право збирати Раду Міністрів. Як і Президент Франції, він, за згодою Ради Міністрів, має право призначати національний референдум [45].

Конституційні норми багатьох країн передбачають, що президент у своїй діяльності повинен не захищати інтереси окремих груп або прошарків, а піклуватися про благо всього суспільства. І, нарешті, від президентів очікується, що вони під час виконання своїх обов'язків будуть дотримуватись етичних норм. Так президент ФРН зобов'язаний, заступивши на посаду, «сумлінно виконувати свої обов'язки і дотримуватися справедливості у ставленні до кожного» [43, с. 164]. У ставленні до всіх я буду справедливим і обовязки свої виконуватиму сумлінно», - наголошує також і президент Латвійської Республіки [32, с. 43]. Подібні зобов'язання і офіційно встановлені стандарти діяльності президента спрямовані на зміцнення авторитету й гідності посади президента.

Але все ж таки статус президента найбільшою мірою залежить від форми державного правління. Вітчизняні й зарубіжні державознавці вважають, що кожна форма правління - президентська, парламентська, змішана - характеризується певними ознаками.

Велику роль у виборі форми правління відіграє суб'єктивний фактор в особі провідного політичного лідера, для якого будується вся конструкція організації державної влади. У зв'язку з цим в одних державах утворюються парламентські республіки, коли президент обирається законодавчим органом влади і не має виконавчих повноважень, виконує виключно представницькі функції; в інших - формується президентська республіка, коли президент обирається всенародно, має широке коло владних повноважень у сфері виконавчої, а подекуди і судової влади. Напівпрезидентські (змішані) республіки, які набувають все більшого поширення у світі, характеризуються тим, що президент у них обирається всенародно, однак за парламентом залишається контроль за формуванням і діяльністю уряду.

Так, якщо конституційний устрій США - це класичний приклад президентської республіки, а для конституційної організації влади сучасної Франції більш характерні атрибути напівпрезидентської (прем'єр-президентської) республіки, то системи багатьох інших держав являють собою різні гібридні форми. Наприклад, Італія вважається парламентарною республікою, проте президент цієї держави володіє правом вето і може розпускати парламент [27, с. 257-283]. Подібні владні повноваження має і Президент України. Естонію ж за цілим рядом ознак можна віднести до напівпрезидентської республіки, проте керівництво збройними силами фактично здійснює не президент, а прем'єр-міністр, якому підлеглий міністр оборони [31, с. 23-34].

3.2 РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО ВДОСКОНАЛЕННЯ ІНСТИТУТУ ПРЕЗИДЕНСТВА В УКРАЇНІ

В світлі започаткованої конституційної реформи та підготовки до вступу нашої держави до Європейського Союзу в Україні не так давно відбувся перехід до парламентсько-президентської республіки з огляду на те, що саме така політична система демонструє свою ефективність в більшості країн Європи. Але, на думку деяких науковців (Г. П. Дашутін, М. І. Михальченко), просто проголосити певну модель республіканського правління не достатньо, необхідно відповідним чином визначити функції гілок влади на правовому рівні. А це означає, що перехід до парламентсько-президентської моделі потребує розробки та внесення нових норм до Конституції та інших нормативно-правових актів. Необхідні такі норми, які б не тільки відповідали проголошеній парламентсько-президентській моделі, а й забезпечували механізми реалізації повноважень Президентом України в рамках зазначеної форми республіканського правління.

Одним з головних напрямів становлення та розвитку України як демократичної, соціальної, правової держави є визначення ролі і місця у механізмі здійснення державної влади глави держави - Президента України та його допоміжних органів - адміністрації Президента України. Інститут президентства в Україні має бути не лише гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, а і стати інтеграційним інститутом у системі органів державної влади та забезпечити їх взаємодію з органами місцевого самоврядування.

Невирішенність питання щодо розмежування повноважень та чіткого визначення адміністративно-правовго та конституційного-правового статусів Президента України та його взаємовідносин з іншими органами державної влади дає можливість до виникнення ряду сеперечностй, які були описані вище. Теоретично у парламентсько-президентській республіці Президент потрібен в якості «арбітра», для чіткої роботи системи стримувань та противаг. Однак у діючому законодавстві, яке регулює дане кого питань відсутні будь-які згадки про Президента як про свого роду «арбітра» між різними гілками влади. Натомість внесення положення було б прямою вказівкою представникам інших гілок влади на Президента України як на політичну фігуру, яка покликана вирішувати суперечки між ними і за якою в такому випадку зберігається «останнє слово» (за виключенням тих випадків, коли розгляд питань і прийняття кінцевих рішень покладено на інші органи державної влади, зокрема судові). Тому вважаємо за необхідне внести відповідні зміни до Конституції України як це, наприклад, закріплено в Конституції Французької Республіки (стаття 5 Конституції Французької Республіки передбачає, що «Президент Республіки … забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування державних органів…») [30, с. 95], які б визначали статус Президента України як арбітра, конкретні арбітражні повноваження, відповідальність державних органів за ігнорування або порушення цієї норми.

Переваги політичної системи держави, в якій Президент є реальним і юридично визнаним арбітром очевидні. Внаслідок значного обсягу повноважень й механізмів управління, що зосереджені в одній особі, інститут президента має особливі можливості оперативного попередження, обмеження, швидкого та ефетивного вирішення протиріччя, кризи, що можуть нести небезпеку для суспільства [40, с. 147]. У такому контексті, як гарант додержання Конституції України, прав і свобод людини, Президент України покликаний виконувати стабілізуючу роль у функціонуванні державного механізму Республіки [14, с. 15].

У підрозділі 2.3 даної роботи піднімалося питання щодо суперечностей у адміністративно-правовому статусі Президента України та законодавчому визначенні його повноважень. Для вирішення усіх вищезгаданих проблемних аспектів правового статусу глави держави варто було б закріпити та уточнити на законодавчому рівні в Конституції України, а також шляхом прийняття Закону України «Про Президента України» із одночасним внесенням змін до п. 31 ч. 1 ст. 106 Конституції України з вказівкою на те, що Президент України може здійснювати інші повноваження, визначені не лише Конституцією, а й законами України, зокрема, Законом України «Про Президента України». В останньому випадку до сфери регулювання даного закону варто було б віднести регламентацію статусу глави держави як арбітра, закріплення чіткого переліку повноважень Президента України як гаранта Конституції в зв'язку з тим, що наразі ця норма Основного Закону України є декларативною, визначення сфери повноважень Президента України, зокрема, в питаннях взаємодії з іншими гілками влади, передбачення нових форм конституційно-правової відповідальності глави держави. Структурною частиною даного Закону міг би стати Закон України «Про вибори Президента України», що сприяло б систематизації найважливіших норм, які регламентують статус Президента України.

У даній роботі також піднімалось питання щодо протиріч у повноваженнях Президента Уркраїни та повноваженнях прем'єр-міністра України, як голови виконавчої влади в Україні відносно створення та ліквідації міністерств. Як органів виконавчої влади в Україні. Наголошувалось, що Президент України, який відповідно до Конституції України не є головою виконавчої влади самостійно примайє рішення про створення та ліквідацію самих органів виконавчої влади., що прямо суперечить вимогам Конституції України.

З огляду на те, що Президент не є главою виконавчої влади, він не повинен самостійно утворювати міністерства та інші органи виконавчої влади. Зазначені органи повинні утворюватися законом. Президент, як суб'єкт законодавчої ініціативи, повинен вносити відповідний узгоджений з прем'єр-міністром законопроект на розгляд Верховної Ради. Місцеві органи виконавчої влади також повинні формуватися Президентом і Кабінетом Міністрів спільно. Такий стан речей буде відповідати загальній концепції змішаної республіки. Для цього необхідно внести відповідні зміни до Конституції України та прийняти закон України «Про міністерства та інші органи виконавчої влади в Україні».

Тому слід зазначити, що для впорядкування даної ситуації необхідно внести зміни до Конституції України, які передбачали б, що міністерство може бути створено лише на підставі відповідного закону. Проект даного закону до Верховної Ради вносить Президент як суб'єкт законодавчої ініціативи. Для того щоб глава держави, як і парламент, все ж таки мав вплив на уряд, у Конституції можна було б зазначити, що він має право розробляти загальнодержавні програми реорганізації виконавчої влади і оприлюднювати їх. До речі, схожа практика вже мала місце в Україні - наприклад, Указом «Про систему центральних органів виконавчої влади» від 15 грудня 1999 р. Президент затвердив програму реорганізації центральних органів виконавчої влади. Але, на нашу думку, необхідно все ж таки надати парламенту право затверджувати ці програми чи відкидати їх у випадку незгоди. Такий підхід можна обґрунтувати міркуваннями, що будь-які зміни в структурі будь-якої гілки влади повинні відбуватися на законодавчому рівні і парламент, як єдиний орган законодавчої влади повинен брати у цьому процесі активну участь.

Звичайно, таке твердження стосується і місцевих органів виконавчої влади. З огляду на вищезазначене, необхідно впорядкувати питання щодо призначення голів місцевих державних адміністрацій шляхом надання Кабінетові Міністрів спільних повноважень з Президентом щодо формування органів виконавчої влади. В Конституцію необхідно внести положення згідно якого голови місцевих адміністрацій призначалися б нормативно-правовим актом Уряду за погодження з Президентом. Такий стан речей: по-перше - не порушував би чинну Конституцію України, по-друге - відповідав би загальновизнаній (і в теорії, і на практиці) світовій концепції змішаної (парламентсько-президентської) республіки. Само по собі це положення можливо і мало, що змінює, але в сукупності з іншими, зокрема щодо формування органів виконавчої влади спільно Парламентом і Президентом, буде мати досить велике значення для забезпечення стабільності функціонування української системи права.

Однак, попри всі вищезазначені суперечності, аналізуючи порядок призначення та звільнення голів міських адміністрацій хотілося б зазначити, що закон «Про місцеві державні адміністрації» в частині призначення голів є більш прогресивним ніж Конституція в частині призначення прем'єр-міністра. Позитивним в цьому законі є те, що він чітко визначив підстави на яких Президент повинен звільнити та підстави на яких Президент може звільнити відповідного голову тієї чи іншої місцевої адміністрації. На нашу думку, подібний підхід необхідно встановити і в Конституції України щодо звільнення з посади прем'єр-міністра України.

Відомо, що Президент має конституційно-визначений державно-політичний статус і тому рішення про визнання його актів недійсними повинні прийматися на найвищому рівні, а саме Конституційним Судом України. Тому текст статті 150 Конституції України слід доповнити положенням, що Конституційний Суд вирішує питання про відповідність актів Президента Конституції та іншим законам України. Звичайно така норма буде стосуватися і інших органів державної влади, що перераховані в зазначеній статті.

Подібний підхід зумовив би більш чітке розуміння органами державної влади можливості настання відповідальності при прийнятті актів. І хоча така відповідальність може полягати лише в можливості скасування акту, що суперечить Конституції або іншим законам України, вона є все ж таки достатньо важливим чинником в процесі нормотворення.

Що ж стосується проблемних моментів відносно ініціювання усунення Президента України з поста відповідно до статті 111 Конституції України, тобто в порядку імпічменту, то зазначаємо наступне. Оскільки у підрозділі 2.3 даної роботи ми дійшли висновку про те, що усунути Президента України з його поста може лише той, хто його обрав, а відповідно до Конституції України це є народ. Виникає логічне запитання: як народ може ініціювати усунення Президента України, тобто виявити йому акт недовіри? На нашу думку це можна реалізувати через таку форму безпосередньої демократії як референдум, зокрема всеукраїнський. У статті 1 Закону України «Про всеукраїнський референдум» від 06 листопада 2012 року зазначається, що всеукраїнський референдум є формою безпосередньої демократії, що полягає у прийнятті громадянами рішень з питань загальнодержавного значення [7]. Тому, слід деталізувати статтю 3 вищезгаданого закону пунктом, в якому б зазначалося, що предметом всеукраїнського референдуму є вирішення питання про усунення Президента України в порядку імпічменту.

Що стосується підстав для усунення Президента України з поста в порядку імпчиенту, то доцільно було б прийняти окремий закон, що врегульовував би процедуру імпічменту, де законодавець розписав би вичерпний перелік підстав притягнення Президента України до відповідальності в порядку імпічменту, що унеможливило б появу політичного фактору в даному механізмі з боку парламенту.

Для забезпечення легітимного функціонування інституту глави держави, враховуючи практичні здобутки досвіду зарубіжних держав, слід удосконалювати процедуру застосування санкцій до Президента України як органу державної влади. Щодо конституційно-правової форми відповідальності шляхом застосування процедури імпічменту необхідно деталізувати підстави притягнення глави держави до конституційно-правової відповідальності. Окрім того, вважаємо доцільною пропозицію про зміну суб'єкта ініціювання процедури імпічменту, а саме регламентувати таке повноваження, зокрема нормами Основного Закону, для народу як джерела влади. Також було б доречним іпмплементувати в національне законодавство і вітчизняну державно-правову практику здійснення процедури імпічменту глави держави створення спеціального незалежного і безстороннього органу на кшталт Високої палати правосуддя у Франції, або ж Державного трибуналу в Польщі.

Те ж саме стосується відповідальності Президента України в порядку адміністративного судочинства. Згідно з ч. 4 ст. 18 Кодексу адміністративного судочинства Вищому адміністративному суду України як суду першої інстанції підсудні справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Президента України. Об'єктивність і неупередженість притягнення до адміністративної відповідальності Президента України в даному випаду також викликає сумнів. Вважаємо доцільним організувати спеціальну особливу судову структуру, яка буде здійснювати процедуру відповідальності вищих державних органів та посадових осіб, зокрема що стосується Президента України як суб'єкта владних повноважень. Яскравий приклад такого органу представляє Висока палата правосуддя у Франції, що регулюється розділом IX, а зокрема ст. 67 та ст. 68 чинної Конституції Франції, а зокрема згідно з ст. 67 цей орган обирається в рівній кількості Національними зборами і Сенатом, тобто двома палатами парламенту, із складу палат після кожного повного чи часткового обновлення цих палат. Відповідно до ст. 68 обвинувачення Президенту Республіки може бути пред'явлено тільки двома палатами шляхом прийняття відкритим голосуванням абсолютною більшістю ідентичного рішення, а судить Президента Республіки саме Висока палата правосуддя [35].

Згідно з ст. 198 Конституції Польщі Президент несе конституційну відповідальність перед Державним Трибуналом. Відповідно до ст. 199 цей орган складається з голови, двох заступників голови і 16 членів, що обираються Сеймом не з числа депутатів і сенаторів на строк повноважень Сейму. Замісники голови, а також не менше половини членів повинні мати кваліфікацію, що вимагається для зайняття посади судді [33]. Можна вважати організацію даного органу найбільш досконалою та найбільш прийнятною як зразка впровадження в державно-правову практику України, так як орган є дісно безстроннім, оскільки члени трибуналу не є представниками палат, а також компетентним, оскільки половина членів є кваліфікованими суддями, на відміну від Високої палати правосуддя у Франції.

Вдосконалення потребують норми, що регулюють взаємовідносини між Президентом і судовою владою. Це стосується проблем призначення (обрання) суддів та формування судів. Судді на перші п'ять років повинні призначатися Президентом за згодою кваліфікаційної комісії суддів, що чітко повинно бути визначено в Конституції. Структура та повноваження судів повинні визначатися законами України і саме цими законами, а не указами Президента вони повинні створюватись. Конституційний суд повинен визначати відповідність актів, що видаються гілками влади, не лише Конституції України, а й іншим законам держави. Про це необхідно зазначити в статті 150 Конституції України.

Аналізуючи текст Конституції та узагальнюючи українську та світову практику щодо системи правосуддя, необхідно зазначити, що повноваження Президента України щодо створення судів є унікальними. З цього приводу постає питання: чи необхідно для України таке повноваження глави держави? В Конституції мова йде про створення судів, які передбачені законодавством. На нашу думку, в цій ситуації слід говорити не про створення суду як органу, а про призначення суддів на вільні вакансії органу правосуддя. А сам суд, як установа, повинен створюватися Конституцією та Законом України «Про судоустрій». Закон є єдиною підставою для створення суду. Цього нормативно-правового акту цілком достатньо і з приводу створення судів не потребується додаткових рішень. З огляду на зазначене, пропонуємо замінити текст п. 23 статті 106 Конституції України «утворює суди у визначеному законом порядку» на «призначає суддів у визначеному законом порядку».

Для усунення неточностей у порядку призначення суддів на посади, рекомендуємо для більш ясного розуміння порядку призначення Президентом суддів, необхідно викласти перше речення статті 128 Конституції в наступній редакції: «Перше призначення на посаду професійного судді строком на п'ять років здійснюється Президентом України за згодою кваліфікаційної комісії суддів». Таке формулювання конституційної норми зробить чітким і зрозумілим механізм призначення суддів. Це ж стосується і їх обрання. Верховна Рада буде обирати суддів, які були раніше призначені Президентом і, відповідно, мали рекомендації кваліфікаційної комісії суддів.

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 3

Як бачимо, Президенту України фактично підпорядковуються як центральні, так і місцеві органи виконавчої влади, тобто фактично главою виконавчої влади в Україні є Президент, який згідно з Конституцією також має право скасовувати акти Кабінету Міністрів України та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Але Президента, що є главою Уряду і держави одночасно мають лише президентські республіки. Україна ж юридично є змішаною республікою, але фактично, з огляду на вищезазначене, має більшість ознак президентської. А коли Президент має фактично більшу владу, ніж повинен мати юридично, з'являється можливість для неконтрольованого використання влади, що є небезпечним для держави. Тому це питання повинно бути вирішене на конституційному рівні враховуючи пропозиції, зроблені вище.

Пост глави держави існує при всіх формах правління, оскільки кожна країна має потребу в існуванні посадової особи, яка забезпечувала би і оперативно підтримувала конституційний порядок, стабільність та наступність механізму влади, а також вище представництво в міжнародно-правових відносинах. Це і є глава держави, традиційно yаділений широкими повноваженнями у сфері взаємовідносин із законодавчою, виконавчою та судовою владами і виступаючий як своєрідний символ держави і представник народу.

ВИСНОВКИ

У сучасному світі інститут президентства досить поширений. Президенти є главами держав майже у 150 країнах світу. Правовий статус президента визначається, як правило, конституціями відповідних держав, а іноді й окремими законами. Ці нормативно - правові акти визначають роль і місце президента в механізмі держави і його взаємовідносини з іншими органами державної влади, порядок заміщення поста президента, а також його повноваження та відповідальність за порушення конституції, державну зраду тощо.

Становлення в системі державної влади України посади одноосібного глави держави - президента - значно посилило увагу в нашому суспільстві до інституту глави держави. Впровадження цієї посади відкрило новий етап у розвитку Української держави. В свою чергу реформа політичної системи, формування в Україні правової держави висуває на порядок денний одне з основних завдань - переосмислення ролі і місця глави держави в системі вищих органів державної влади, пошук найкращої моделі інституту президентства з використанням зарубіжного і національного досвіду. В умовах, коли розподіл влад на законодавчу, виконавчу і судову починає втілюватися в реальні правові норми, структури і процедури, актуалізується ідея інституту президентства, який покликаний стати інтегруючим чинником у системі державної влади.

В ході проведенного дослідження ми прийшли до висновку, що інститут Президента України - це державно-правове утворення в цілісній системі управління суспільством, що складається з найвищого державного одноособового виборного органу та його консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів та служб, наділене конституційно-владними повноваженнями в управлінні державою, характеризується єдністю взаємозв'язків з іншими державними, а також недержавними органами та громадянами, діяльність якого регулюється системою відповідних правових норм.

Інститут президентства в Україні, як нормативно-правова категорія, являє собою систему норм, які регулюють порядок виборів Президента України, визначають функції і повноваження Президента України, термін його повноважень і порядок їх припинення, його конституційно-правову відповідальність, а також норми, що регламентують діяльність допоміжних органів і служб при Президентові України.

Інститут президентства є специфічним інтеграційним державно-правовим інститутом, соціальна місія якого полягає в гарантуванні державного суверенітету, а також узгодженні діяльності широкого спектру суб'єктів владних повноважень.

Конституція України визначає Президента як главу держави, що виступає від її імені. Президент уособлює державу, завдяки своїм повноваженням врівноважує всі гілки влади, представляє державу в міжнародних відносинах.

Конституція України, як Основний Закон держави, визначає правовий статус головних органів державної влади. У системі цих органів Президент України посідає особливе місце та відіграє провідну роль. Його конституційноправовий статус еволюціонувався (змінювався) залежно від зміни форми державного правління: президентсько-парламентської республіки - на парламентсько-президентську чи навпаки. Сьогодні, після політичних подій у листопаді 2013 року - лютому 2014 року й ухвалення Закону України «Про відновлення дії окремих положень Конституції України» № 742VII від 21 лютого 2014 року, конституційноправовий статус Президента зазнав певних змін. Це зумовлено зміною політичної ситуації, що спричинило зміну форми державного правління з президентсько-парламентської республіки на парламентсько-президентську.

Зі змісту роботи можна дійти висновку, що на теоретичному рівні категорія поняття глави держави розглядається як одноособовий орган державної влади, що займає центральне місце в системі органів державної влади та наділений функціями і повноваженнями, визначеними конституціями та окремими законами, спрямованими на реалізацію функцій держави. Статус глави держави, який характеризується притаманною йому системою функцій є одним з основних чинників, що визначає форму державного правління.

Впродовж усієї історії розвитку президентства в країнах світу відбулися помітні трансформації, і вирішальну роль у цьому відіграв саме глава держави. Таким чином, виходить, що інститут президентства досліджується головним чином у правовій (ідеальній) моделі політичної системи. Між тим, в умовах демократичної трансформації реального посттоталітарного суспільства рамки об'єкта дослідження повинні бути значно ширшими. Неправильний вибір моделі державного устрою знижує ефективність політичного управління та несе загрозу демократичному розвитку. Виходячи з цього, необхідно шукати критерії ефективності державної влади, які зв'язали б рівень задоволення реальних потреб суспільства з вибраною моделлю конституційного устрою. Одним із найважливіших аспектів діяльності інституту президента є адаптація обраної моделі політичного устрою до реальних умов розвитку.

Поряд із цим, Україна не єдина держава, в якій існує інститут президентства. Вперше посада президента була введена у США, а більшість розвинених країн Заходу запозичили і вдало адаптували до місцевих умов і своїх політичних систем інститут президентства. Однак, думки щодо того, яку роль виконує президент в державі значно різняться. Так, в Україні, Італії, Угорщині для характеристики президентської влади найбільш широко вживаним є термін "глава держави", а у Франції президент забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування публічної влади. Іноді президент має номінальне значення, виконуючи в основному церемоніальні обов'язки, і володіє незначними повноваженнями (Німеччина).

Конституційна практики свідчить, що при різних формах правління повноваження глави держави є неоднаковими. В одних країнах вони номінальні, в інших - свідчать реальну владу. Але при всіх умовах глава держави має свої власні повноваження, які становлять зміст президентської влади. Зауважимо, що конкретно положення глави держави і фактична роль в житті країни визначається в залежності від багатьох чинників: конституційних повноважень, форм правління, характеру політичного режиму, історичних традицій, співвідношення політичних сил в той чи інший період тощо.

Крім того, в роботі наведено рекомендації щодо вдосконалення інституту президентства в Україні. Які вироблені з урахуванням зарубіжного досвіду та національних особливостей. Перш за все необхідно привести норми Конституції у відповідність одна іншій. Для цього треба: залишити за Президентом тільки ті повноваження, які випливають з його статусу глави держави та обов'язків бути гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Президент України, в даному випадку, повинен спільно з Парламентом брати участь у формуванні Уряду та виконувати представницькі і охоронно-наглядові функції.

З огляду на те, що Президент не є главою виконавчої влади, він не повинен самостійно утворювати міністерства та інші органи виконавчої влади. Зазначені органи повинні утворюватися законом. Вдосконалення також потребують норми, що регулюють взаємовідносини між Президентом та іншими органами державної влади, зокрема, судової, які стосуються проблем призначення (обрання) суддів та формування судів, як органів здійснення правосуддя в Україні. Допомогти вирішити проблему недосконалості законодавства, що регулює відносини за участю Президента України може прийняття новиого закону України «Про Президента України».

В сучасних умовах держава має виробляти стратегію, визначати пріоритети, темпи, пропорції розвитку різних сфер суспільства, стимулювати активність громадян, захищати їх права, власність і особисту гідність, демократизувати суспільство, захищати внутрішні та зовнішні пріоритети. У цьому процесі важлива місія належить Президенту республіки, особливо якщо врахувати його фактичне місце серед політико-правових інститутів. Адже найважливішою перевагою президентських систем є те, що вони сприяють утворенню єдиної, стабільної виконавчої влади, яка ж, у свою чергу, проводить політику президента в інтересах усіх соціальних верств населення.

Таким чином, зважаючи на об'єктивну стабілізуючу і ініціюючу роль інституту президентства в поетапному реформуванні України, відмітимо, що подальша еволюція самої президентської форми правління багато в чому визначатиметься чинниками соціально-економічного соціокультурного, внутрішньополітичного і геополітичного розвитку.

Ми прагнемо жити у правовій державі і без координації управлінських дій інституту президентства нам не обійтись. Президент як гарант конституційних прав в цілому, і верховенства права зокрема повинен прислухатися до думок народу, ідей та поглядів науковців, аналітиків і вживати заходів не лише у теоретичному аспекті, а й на практиці.

Підвищення ефективності управління інституту президентства передбачає здійснення системи заходів, серед яких пріоритетними напрямами є вдосконалення нормативно-правової бази та забезпечення впровадження президентських рішень на практиці. Досягненню цих цілей сприятиме уточнення процедури законодавчої ініціативи, ветування та промульгації законів, підстав розпуску Верховної Ради України, регламентація звернень Президента України до Конституційного Суду України, конкретизація предметних меж президентських указів, порядок обрання Президента України та дострокового припинення його повноважень, унормування взаємодії Глави Держави з парламентською більшістю та опозицією. Названі завдання спрямовані на те, щоб оптимізувати взаємодії вищих органів держави. Вони передбачають прийняття законів, усунення суперечностей у функціонуванні парламентських коаліцій, Конституційного Суду України, інших інститутів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України: Закон України від 28 червня 1996 року № 254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради України (ВВР України). - 1996. - № 30. - Ст. 141. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96%D0%B2%D1%80.

2. Декларація про державний суверенітет: Закон України від 16 липня 1991 року № 55-ХІІ // Відомості Верховної Ради України (ВВР України). - 1990. - № 31. - Ст. 429. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/55-12.

3. Про відновлення дії окремих положень Конституції України: Закон України від 21 лютого 2014 року № 742-VII // Відомості Верховної Ради України (ВВР України). - 2014. - № 11. - Ст. 143. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/742-18.

4. Про вибори Президента України: Закон України від 5 березня 1999 року № 474-XIV // Відомості Верховної Ради України (ВВР України). - 1999. - № 14. - Ст. 81. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/474-14.

5. Про вибори Президента Української РСР: Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки від 5 липня 1991 року № 1295-ХІІ // Відомості Верховної Ради України (ВВР України). - 1991. - № 33. - Ст. 446. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1295-12.

6. Про внесення змін до Конституції України: Закон України від 8 грудня 2004 року № 2222-IV// Відомості Верховної Ради України (ВВР України). - 2005. - № 2. - Ст. 44. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2222-15.

7. Про всеукраїнський референдум: Закон України від 6 листопада 2012 року № 5475- IV// Відомості Верховної Ради України (ВВР України). - 2013. - № 44-45. - Ст. 634. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/5475-17.

8. Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР: Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки від 5 липня 1991 року № 1293-ХІІ // Відомості Верховної Ради України (ВВР України). - 1991. - № 33. - Ст. 445. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1293-12/ed19910705.

9. Про місцеві державні адміністрації: Закон України від 9 квітня 1999 року № 586-XIV // Відомості Верховної Ради України (ВВР України). - 1999. - № 20-21. - Ст. 190. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/586-14.

10. Про Президента Української РСР: Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки від 5 липня 1991 року № 1295-ХІІ // Відомості Верховної Ради України (ВВР України). - 1991. - № 33. - Ст. 446. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1295-12.

11. Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 7 липня 2010 року № 2453-VI // Відомості Верховної Ради України (ВВР України). - 2010. - № 41-42, № 43, № 44-45. - Ст. 529. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/2453-17.

12. Про Положення про Адміністрацію Президента України: Указ Президента України від 02 квітня 2010 № 504/2010 // [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/504/2010.

13. Адміністративне право України : підручник / [за заг. ред. проф. Коломоєць Т. О]. - К.:Істина, 2008. - 216 с.

14. Бурчак Ф. Г. Президент України / Ф. Г Бурчак. ? К.: Ін Юре, 1997. ? 198 с.

15. Великий тлумачний словник сучасної української мови / За ред. В.Т. Бусел. - К., Ірпінь: ВТФ «Перун», 2001. - 1014 с.

16. Волощук О.Т. Інститут Президента у Франції, Росії та Україні: конституційні норми і політична практика. Монографія / О.Т. Волощук. - Чернівці: Технодрук, 2009. - 301 с.

17. Гончаров В. В., Жилин С. М. Особенности использования в Российской Федерации зарубежного опыта формирования и функционирования института президента // Конституционное и муниципальное право. 2009. № 23. С. 18-22.

18. Допоміжні органи при главі держави: організаційні засади діяльності / Конституційна Асамблея: політики-правові аспекти діяльності // Бюлетень інформаційно-аналітичних матеріалів. - 2012. - № 2. - С. 46-49.

19. Елисеев Б.П. Институт Президентства Российской Федерации: Автореф. дис. канд. юрид. наук. - М.,1992. - 20 с.

20. Каинов В.И. Институт президентства: конституционно-правовой статус: дисс. на соискание ученой степени д-ра юрид. наук.: 12.00.02. - СПб., 1999. - 407 с.

21. Коломієць Ю.М. Інститут глави держави в системі вищих органів влади зарубіжних країн. Автореферат дисертації на здоб. наук. ступ. к.ю.н. - Х., - 1999. - 20 с.

22. Колпаков В. К. Адміністративне право України : підручник / Колпаков В. К. - К.:Юрінком Інтер, -1999. - 736 с.

23. Кононенко Н. Механізм стримувань і противаг. Інститут президентства в Україні та Франції: спроба політологічного аналізу // Віче. - 1997. - №11. - С.82 - 95.

24. Конституционное (государственное ) право зарубежных стран. В 4-х томах. Т.1-2. Отв. ред. Страшун Б.А. М.: БЕК, 2005. - с.360.

25. Конституционное право зарубежных стран. Под общ. ред. Баглая М.В., Лейбо Ю.И., Энтина М.: НОРМА, 2008. - с.832.

26. Конституционное право. Под ред. Лазарева.М.: Новый Юрист, 2008. - с.360.

27. Конституция Италии // Конституции зарубежных государств / сост. Маклаков Б.В. - 3-е изд., перераб и доп. - М.:Бек, 2002, С. 257-283.

28. Конституция Мексики // Мексиканские соединенные Штаты: Конституция и законодательные акты / сост., ред., перев. и вступ. ст. О.А.Жидкова. - М.:Прогрес, 1986. - С.35-63.

29. Конституция США // Конституции зарубежных государств / сост. Маклаков Б.В. - 3-е изд., перераб и доп. - М.:Бек, 2002, С. 5-33.

30. Конституция Французкой Республики // Конституции зарубежных государств / сост. Маклаков Б.В. - 3-е изд., перераб и доп. - М.:Бек, 2002, С. 92-145

31. Конституція Естонської Республіки // Констиуції нових держав Європи та Азії / упоряд. С. Головатий. - К. : Укр. правн. Фундація:Право, 1996. - С. 23-34.

32. Конституція Латвійської Республіки // Констиуції нових держав Європи та Азії / упоряд. С. Головатий. - К. : Укр. правн. Фундація:Право, 1996. - С. 35-52.

33. Конституція Польщі: [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://constitutions.ru/archives/182/2

34. Конституція Республіки Угорщина // Констиуції нових держав Європи та Азії / упоряд. С. Головатий. - К. : Укр. правн. Фундація:Право, 1996. - С. 302-327.

35. Конституція Франції : [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.labex.ru/page/konst_france.html

36. Кравченко В. В. Конституційне право України / В. В. Кравченко. ? К.: Атіка, 2000. ? 510 с.

37. Кресіна І. О. Інститут імпічменту: Порівняльний політико-правовий аналіз ? І. О. Кресіна, А. А. Коваленко, С. В. Балан ? К. : Видавництво «Юридична думка», 2004. - 176 с.

38. Маклаков В. В. Конституции буржуазных государств: Учебное пособие / В. В. Маклаков. ? М.: Юридическая литература, 2000. - 384 с.

39. Мартинюк Р. С. Президент України в системі стримувань і противаг на сучасному етапі / Р. С. Мартинюк // Підприємництво, господарство і право. ? 2008. ? № 8. ? С. 28-31.

40. Мартинюк Р. С. Реалізація принципу поділу влади в сучасній Україні: політико-правовий аналіз / О. В. Скрипнюк. ? Острог: Вид-во Національного університету «Острозька академія», 2007. ? 352 с.

41. Матвєєв С.О., Лясота Л.І. Економічна соціологія : підручник. - Суми : Університетська книга, 2006. - 184 с.

42. Опришко В. Ф. Коментар до Конституції України / В. Ф. Опришко. ? К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 1996. ? 439 с.

43. Основной закон ФРГ // Конституции зарубежных государств / сост. Маклаков Б.В. - 3-е изд., перераб и доп. - М.:Бек, 2002, С. 157-182.

44. Підручник / За ред. М.М. Вегеша.-- П50 3-тє вид., перероб. і доп. -- К.: Знання, 2008. -- 384 с. + компакт-диск. -- (Вища освіта XXI століття). - Режим доступу: http://pidruchniki.com/11281120/politologiya/institut_prezidentstva_ukrayini_etapi_stanovlennya_poryadok_vzayemodiyi_inshimi_organami_vladi.

45. Плахотнюк Н.Г. Інститут президентства в Україні: конституційно-правовий аспект: автореф. дис.канд. юрид. наук: Х., 1999. - 20с.

46. Погорілко В. Ф., Федоренко В. Л. Конституційне право України: Підруч. / За заг. ред. В. Ф. Погорілка. ? К.: Наукова думка; Прецедент, 2006. ? 344 с.

47. Політологія. За ред.. Бабкіною О.В., Горбатенка В.П. К.: Академія, 2003. - с.512.

48. Псалтирник О. С. Повноваження Президента незалежної України / О. С. Псалтирник // Наукові праці:політологія. - 2005. - № 31. - С. 44-47.

49. Романюк Р. Порівняльний аналіз інституту президентства в країнах центрально-східної Європи / Р. Романюк // Освіта регіонів. Політологія. Психологія. Комунікація. - 2012. - № 3.

50. Рудик П. А. Конституційна реформа в Україні: проблеми та перспективи / П. А. Рудик. ? К.: Атіка, 2006. ? 256 с.

51. Сахаров Н.А. Институт президентства в современном мире. - М: Юрид. Лит, 1994. - 176 с.

52. Социология: словарь-справочник / Отв. ред.: Г.В. Осипов. - М.: Наука, 1990. - Т.1: Социальная структура и социальные процессы. - 1990. - 205 с.

53. Старків І. М. Історико-правові витоки інституту президентства в Україні та світі / І. М. Старків // Форум права. - 2012. - № 4. - С. 859 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://arhive.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2012-4/12cimutc.pdf.

54. Т. Хмарук «Поняття та значення інституту президентства України». - Режим доступу: http://naub.oa.edu.ua/2013/ponyattya-ta-znachennya-instytutu-prezydenta-ukrajiny/.

55. Тодыка Ю. Н., Яворский В. Д. Президент Украины: конституционно-правовой статус / Ю. Н. Тодыка. ? Х.: Факт, 1999. ? 412 с.

56. Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных стран : учеб. для студентов вузов / Вениамин Евгеньевич Чиркин. - М. : Юристъ, 2002. - 599 с.

57. Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных стран. М.: Юристъ, 1997. - с. 566.

58. Шатілов В.А. Інститут президентства в системі державної влади в Україні. К.: 2004. - с.159.

Размещено на Allbest.ru