Адміністративно-правові засади державної політики у сфері науки в Україні

Размещено на http: //www. allbest. ru/

ВІДКРИТИЙ МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ РОЗВИТКУ ЛЮДИНИ “УКРАЇНА”

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора

юридичних наук

12.00.07 - адміністративне право і процес;

фінансове право; інформаційне право

Адміністративно-правові засади державної політики у сфері науки в Україні

Мосьондз Сергій Олександрович

Київ 2012

Дисертацією є рукопис Робота виконана в Національній академії внутрішніх справ, Міністерство внутрішніх справ України

Науковий консультант доктор юридичних наук, професор Кузьменко Оксана Володимирівна, Національна академія внутрішніх справ, начальник кафедри адміністративного права і процесу

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук України, Заслужений юрист України Нижник Ніна Романівна, Інститут законодавства Верховної Ради України, завідувач відділу моніторингу ефективності законодавства; доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук України, Заслужений юрист України Конопльов В'ячеслав В'ячеславович, Харківський національний університет внутрішніх справ, декан Євпаторійського факультету; доктор юридичних наук, професор Колпаков Валерій Костянтинович, Національний авіаційний університет, завідувач кафедри конституційного і адміністративного права

Захист відбудеться “31” січня 2013 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.139.01 у Відкритому міжнародному університеті розвитку людини “Україна” за адресою: 03115, м. Київ, вул. Львівська, 23

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Відкритого міжнародного університету розвитку людини “Україна” за адресою: 03115, м. Київ, вул. Львівська, 23

Автореферат розісланий “28” грудня 2012 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради С.О. Короєд

1. Загальна Характеристика роботи

публічний адміністрація державний науковий

Актуальність теми. Проголошення незалежності, формування громадянського суспільства, зміна економічних умов господарювання, ідеології розвитку ринкових відносин в Україні - усе це поставило нові завдання перед владою щодо публічного адміністрування у сфері науки. В умовах глобалізаційних викликів форми організації науки, що історично склалися, не могли залишатися незмінними, тому виникла нагальна необхідність трансформації державної політики у зв'язку з переходом від виключно державної науки до створення нових механізмів публічного адміністрування, джерел фінансування й організації наукової діяльності. Крім того, у зв`язку з ускладненням об`єкта публічного адміністрування, у якому з`явилися ринкові елементи, необхідно було розробити ефективні механізми, які б забезпечували розвиток науки й одночасно створювали умови для підвищення її економічної та соціальної ефективності.

За останні 20 років держава брала активну участь у створенні елементів ринкової інноваційної системи й адаптації науки як її найважливішого елемента до нових політичних, соціальних та економічних умов. Проте, заходи органів публічної адміністрації у цій царині не завжди були системними та послідовними. У результаті нові та старі форми організації науки не тільки існують паралельно, але й певною мірою конфліктують. За рядом напрямів публічного адміністрування науки не має адекватного кадрового, інформаційно-аналітичного та фінансового забезпечення. Також очевидною є деградація значної кількості наукових галузей за важливими напрямами наукових досліджень і розробок, міграція наукової робочої сили за кордон.

Недосконалість реформування державного сектора науки викликають серйозну занепокоєність наукового співтовариства. За результатами ж проведеного анкетування серед працівників наукової сфери 49,7% респондентів вважають, що причина такого стану полягає у неналежності публічного адміністрування сферою науки на сучасному етапі розвитку українського суспільства.

У зв`язку із цим виникає нагальна потреба в аналізі та оцінці результатів вже проведених реформ і розробці теоретичної бази для вирішення проблем на державному рівні, що виникають у науковій галузі. Осмислення накопиченого досвіду публічного адміністрування й визначення можливих напрямів розвитку науки особливо актуальним є саме зараз, коли з`явилися ресурси для її реструктуризації та ставляться масштабні реформаторські завдання.

Важливі аспекти науки та її публічного адміністрування, взаємозв'язків держави, політики та наукової сфери, діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування у сфері науки в Україні досліджувалися багатьма відомими вітчизняними та зарубіжними науковцями.

Питаннями становлення української науки займалися Г.О. Андрощук, В.П. Андрущенко, А.П. Бердашевич, Н.В. Березняк, Н.І. Вавіліна, А.П. Гончаренко, Г.М. Добров, В.М. Євтушенко, І. Ю. Єгоров, Т.К. Кваша, В.В. Кохан, В.Г. Кремень, В.М. Куранда, В.І. Кушерець, В.К. Мамутов, Л.А. Мусіна, Т.В. Писаренко, Ю.О. Рижкова, Т.В. Шокун, О.C. Попович, А.В. Ямчук.

Теоретико-концептуальні аспекти різних видів державної політики розглядали П.І. Гаман, В.Г. Горник, Г.І. Груба, І.І. Кириченко, Л.В. Козлова, С.В. Корнійчук, О.І. Кронос, М.С. Кряж, І.О. Макаренко, В.Л. Міненко, О.А. Мельниченко, Н.Р. Нижник, О.О. Підгайна, А.О. Плакіда, Р.А. Попов, Л.М. Сергєєва, Р.П. Сторожук, Я.С. Стрілько, А.А. Халецька, І.І. Хожило, І.В. Цибуліна, О.О. Шевченко, О.В. Штанська, О.В. Ядранська.

Вагомий вплив у формування положень дослідження на адміністративно-правову природу державної політики здійснив доробок таких вчених, як Д.Є. Андрєєвої, І.В. Арістової, Н.О. Безпалої, В.Т. Білоуса, Т.О. Гуржія, Н.А. Железняк, Б.А. Кормича, Т.М. Кравцової, Л.Ф. Кривачук, В.Ю. Крука, К.Б. Левченко, О.Ю. Меліхової, А.О. Монаєнка, В.І. Олефіра, В.П. Печуляка, Д.В. Приймаченка, Т.О. Тихомирової, К.Б. Шевченко, Ю.В. Якимець, О.Н. Ярмиша.

В основу наукових праць В.Б. Авер'янова, О.Ф. Андрійко, О.М. Бандурки, Ю.П. Битяка, В.М. Гаращука, І.П. Голосніченка, З.С. Гладуна, Є.В. Додіна, Р.А. Калюжного, С.В. Ківалова, Т.О. Коломоєць, В.К. Колпакова, А.Т. Комзюка, В.В. Конопльова, Є.Б. Кубко, О.В. Кузьменко, В.І. Курила, Є.В. Курінного, Д.М. Лук'янця, Р.С. Мельника, О.І. Миколенка, Н.М. Мироненко, С.В. Пєткова, О.П. Рябченко, А.О. Селіванова, С.Г. Стеценка, В.В. Цвєткова, М.Я. Швеця, Ю.С. Шемшученка, О.Ю. Янчук покладено проблеми визначення статусу та функціонування органів публічної адміністрації в цілому та у сфері науки зокрема.

При цьому проблематика державної політики у сфері науки комплексно не досліджувалась. Переважна більшість вчених або висвітлюють її фрагментарно, або не торкаються зовсім.

Між тим на сучасному етапі розвитку українського суспільства констатується факт відсутності концептуального уявлення про зміст державної наукової політики, про механізми її формування та реалізації. Не з'ясовані її цілі, завдання, принципи та пріоритети, не встановлені критерії ефективності. За браком чітких стратегічних орієнтирів державна діяльність у сфері науки набула безсистемного, неузгодженого та фрагментарного характеру. Програми розвитку ґрунтуються на сумнівних гіпотезах і недостовірних розрахунках, переслідують суперечливі необґрунтовані цілі, виходять з суб`єктивної оцінки детермінант науки. Розпорошуються організаційні зусилля, нераціонально витрачаються наявні ресурси. Значною мірою ситуацію ускладнюють прогалини вітчизняного законодавства, архаїчність механізмів моніторингу, системні вади публічного адміністрування та контролю у ході здійснення наукової діяльності, недостатня ефективність адміністративно-правових засобів охорони наукової сфери. Не враховуються світові тенденції розвитку науки та її публічного адміністрування.

Викладене вимагає необхідність формування нової державної політики у сфері науки в Україні, котра б мала комплексний, міжгалузевий характер, переслідувала конкретні цілі, базувалася на органічній системі планових документів, підкріплювалась дієвим механізмом реалізації, провадилась у рамках єдиної політики суспільного розвитку.

Зазначене зумовлює актуальність обраної теми, а також необхідність ґрунтовного дослідження проблем адміністративно-правових засад державної політики у сфері науки в Україні.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження проводилось в рамках Концепції науково-технологічного та інноваційного розвитку України (Постанова Верховної Ради України від 13.07.1999 № 916-XIV), Додаткових заходів щодо забезпечення розвитку наукової сфери (Указ Президента України від 10.09.2011 № 906/2011), Пріоритетних напрямів наукового забезпечення діяльності органів внутрішніх справ України на період 2010-2014 рр. (Наказ МВС України від 29.07.2010 № 347), Пріоритетних напрямів розвитку правової науки в Україні на 2010-2015 рр. (Постанова загальних зборів АПрН України від 28.08.2009 № 2/04-2).

Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є вироблення, на основі аналізу наукових та історіографічних джерел, законодавства й нормативних актів, узагальнень практики роботи органів публічної адміністрації наукової сфери та зарубіжного досвіду, концептуального бачення вирішення проблеми адміністративно-правових засад державної політики у сфері науки в Україні.

Для досягнення мети дослідження визначені наступні задачі:

– розкрити історично-правові передумови виникнення та етапи розвитку вітчизняної науки як невід`ємної складової національної культури;

– визначити підстави трансформації науки в умовах глобалізаційних викликів;

– з`ясувати особливості змісту державної політики у сфері науки як предмета адміністративно-правового регулювання та теоретичного аналізу;

– визначити цілі, завдання, пріоритетні напрями державної політики у сфері науки в Україні в адміністративно-правовому контексті;

– запропонувати шляхи підвищення ефективності прогнозування, стратегічного планування та цільового програмування в сфері науки в Україні;

– окреслити коло реальних і потенційних загроз національним інтересам в науковій сфері, визначити оптимальні шляхи їх нейтралізації;

– уніфікувати правову основу державної політики у сфері науки в Україні;

– визначити місце та роль публічної адміністрації в механізмі державної політики у сфері науки в Україні;

– виокремити етапи становлення органів публічної адміністрації у сфері науки в Україні;

– охарактеризувати форми та методи державної політики у сфері науки в Україні;

– визначити адміністративно-правові закономірності формування системи правового та організаційного забезпечення державної політики у сфері науки в Україні;

– розробити комплекс заходів, спрямованих на вдосконалення вітчизняної системи збору, систематизації та узагальнення інформації про стан науки в Україні;

– з`ясувати юридичну природу адміністративно-правової охорони сфери науки в Україні;

– окреслити перспективні напрями вдосконалення публічного контролю та нагляду у сфері науки в Україні;

– виробити комплексний підхід до вирішення актуальних правових, організаційних та інших проблем функціонування інституту адміністративної відповідальності за порушення норм, якими регламентується сфера науки.

Об'єктом дослідження є державна політика у сфері науки в Україні.

Предметом дослідження є адміністративно-правові засади державної політики у сфері науки в Україні.

Методи дослідження обрані з урахуванням мети та задач дослідження, його об'єкта і предмета. У ході дослідження використовувались загальнонаукові, спеціальні та інші методи, методологічні принципи та підходи юридичної науки. Вони застосовувалися для вирішення поставлених задач та забезпечують достовірність отриманих результатів, висновків та рекомендацій. В основу дисертації покладено діалектичний метод, як загальний науковий метод пізнання соціально-правових явищ в їх протиріччях, розвитку та змінах, що дало можливість дослідити проблеми науки в єдності їх політико-правового та соціально-економічного змісту. Крізь призму діяльнісного підходу наука розглядається як специфічна форма людської активності, спрямована на задоволення певних потреб (підрозділи 1.1, 1.2, 1.3). На основі системного підходу досліджено державну політику у сфері науки в Україні, як цілісну множину елементів у сукупності відношень і зв'язків між ними та навколишнім середовищем (підрозділи 2.1, 2.2, 2.3). Метод аналізу використаний в ході розгляду джерел державної політики у сфері науки в Україні, складових механізму адміністративно-правової охорони сфери науки, змісту нормативно-правових актів, якими регулюються відносини в кореспондуючій сфері (підрозділи 3.1, 5.1.). Метод абстрагування дозволив відійти від несуттєвих властивостей, зв'язків і відношень такого багатогранного явища, як державна політика у сфері науки, й зосередитись на найбільш важливих, з точки зору цілей дослідження, його рисах і закономірностях (підрозділи 2.1, 2.2 та ін.). Метод синтезу найвиразніше проявився при формулюванні низки загальнотеоретичних положень, визначенні засад державної політики у сфері науки, розробці пропозицій щодо внесення змін до чинного законодавства (підрозділи 2.3, 3.1, 5.3). Функціональний метод сприяв визначенню компетенції, функцій і повноважень органів публічної адміністрації у сфері науки в Україні (підрозділи 3.2, 3.3). Синергетичний підхід застосовано для визначення засад стратегічного планування та цільового програмування в сфері науки. На його основі зроблено висновок про те, що загальна ефективність стратегії (плану, програми) розвитку науки має перевищувати простий сумарний ефект її окремих заходів (підрозділ 2.3). За допомогою метода дедукції на основі знань про загальний стан і тенденції розвитку інститутів суспільства, держави та права були окреслені перспективні напрями удосконалення державної політики у сфері науки в Україні (підрозділи 2.2, 2.3, 3.2). Індуктивний метод дав змогу узагальнити та висвітлити системні недоліки забезпечення державної політики у сфері науки в Україні шляхом розкриття конкретних практичних проблем (підрозділи 4.1, 4.2, 4.3).

Широко використовувались і спеціальні методи наукових досліджень: формально-логічний - при побудові авторських дефініцій і класифікацій; логіко-семантичний - при розробці пропозицій щодо вдосконалення змісту положень законодавства про науку; історико-правовий - при дослідженні генезису державної політики в сфері науки; порівняльно-правовий - при компаративному аналізі актів вітчизняного законодавства про науку; логіко-юридичний - при виробленні практичних рекомендацій у сфері нормотворення та правозастосування; соціологічний - при проведенні анкетувань, інтерв'ювань та опитувань посадових осіб органів публічної адміністрації у сфері науки; статистичний - при вивченні негативних наслідків деліктологічної ситуації у сфері науки.

Емпіричну основу дослідження становлять: акти вітчизняного, міжнародного та зарубіжного законодавства; наукові публікації (монографії, підручники, посібники, статті); дисертації, автореферати дисертацій; матеріали правозастосовної, зокрема, юрисдикційної практики Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, Державної служби інтелектуальної власності України, Державного агентства з питань науки, інновацій та інформатизації України, зведені дані опитувань 412 посадових осіб органів публічної адміністрації у сфері науки в Україні.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є першим у вітчизняній правовій науці комплексним монографічним дослідженням, що спрямоване на розв'язання науково-практичної проблеми визначення адміністративно-правових засад державної політики у сфері науки в Україні в контексті сучасних тенденцій розвитку світової науки. У результаті дослідження сформульовано й обґрунтовано низку нових концептуальних положень, які мають важливе теоретичне та практичне значення, зокрема:

вперше:

– розкрито зміст державної політики у сфері науки як предмета адміністративно-правового регулювання, що принципово відрізняється від відповідних наукових концептуалізацій системним підходом та врахуванням вимог сучасного етапу розвитку українського суспільства;

– обґрунтовано необхідність поступової реалізації комплексу правових, організаційних та практичних заходів, спрямованих на підвищення ефективності прогнозування, цільового програмування та стратегічного планування у сфері науки в Україні, зокрема: прийняття Закону України «Про загальнодержавне та місцеве планування у сфері науки»; розробки та затвердження Порядку оцінки ефективності державних цільових наукових програм; закріплення засад прогнозування, планування та програмування в Законі України «Про наукову і науково-технічну діяльність»;

– систематизовано правову основу державної політики у сфері науки в Україні, яку утворюють: Конституція України, закони та міжнародні договори України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, акти центральних органів виконавчої влади, а також ті акти місцевих державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування, в яких відтворюються концептуальні засади державної політики у сфері науки, сформульовані в законах й інших правових актах загальнодержавної дії;

– визначено оптимальні заходи щодо забезпечення стабільного функціонування науки та особливості їх нормативного закріплення, які знайшли своє відображення у авторському проекті Концепції державної політики у сфері науки в Україні;

– з`ясовано пріоритетні напрями публічного адміністрування науковими процесами за принципом субсидіарності з метою координації державного, недержавного, а також регіонального і місцевого рівнів реалізації наукової політики, серед яких виокремлено: правове регулювання економічної поведінки суб'єктів наукової сфери; державні гарантії та страхове забезпечення наукових проектів; стимулювання наукового (інноваційного) підприємництва; податкове стимулювання наукової активності;

– викладено періодизацію становлення органів публічної адміністрації та їх повноважень у сфері науки в Україні, що надало можливість розробити сучасну структурно-функціональну модель публічного адміністрування науки;

– запропоновано ряд конкретних заходів з удосконалення адміністративно-правових засад державної політики у сфері науки в Україні, у тому числі й щодо внесення змін та доповнень до чинного законодавства, а також підвищення ефективності законопроектної роботи;

удосконалено:

– наукові положення щодо ролі та місця публічної адміністрації в механізмі державної політики у сфері науки в Україні, питання розмежування компетенції в цій сфері між органами державної влади та органами місцевого самоврядування;

– методичні підходи до формування державних цільових програм на основі пріоритетів наукової політики, здійснивши їх поділ на три групи направленості: створення надійної випереджаючої стратегічної основи наукових розробок; впровадження наукових розробок нового покоління; використання традиційних технологій;

– положення про необхідність упорядкування публічного адміністрування у сфері науки в Україні шляхом створення спеціального органу, першочерговим завданням якого виступатиме сприяння реалізації державної політики у сфері науки;

– наукову позицію щодо розвитку інституту адміністративної відповідальності за порушення норм, якими регулюється сфера науки, завдяки якій доведено доцільність правового забезпечення процесу узгодження складів правопорушень, на підставі яких вона виникає;

дістали подальший розвиток:

– науковий підхід до вирішення актуальних проблем науки, які розглянуті комплексно, з урахуванням системних взаємозв'язків та в контексті загальної проблематики публічного адміністрування, стратегічного планування, правового та організаційного забезпечення державної політики;

– теоретичні підходи науковців щодо пріоритетних напрямів державної політики у сфері науки в Україні;

– наукова позиція щодо забезпечення ефективності державної наукової політики України, яка може бути підвищена за рахунок реформування відповідних органів публічної адміністрації, удосконалення їх координації, налагодження внутрішніх і зовнішніх зв'язків, створення сучасної систематизованої нормативно-правової бази, що відповідає європейським стандартам;

– загальне уявлення про сутність і межі адміністративно-правової охорони сфери науки. Остання розглядається крізь призму загальнопрофілактичної функції права, що дозволяє вбачати у ній не тільки засіб протидії деліктності, а й дієвий інструмент профілактики порушень у сфері науки та подолання їх наслідків.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що матеріали дослідження впроваджено:

у науково-дослідній сфері - при подальшому науковому осмисленні механізмів розвитку державної політики у сфері науки в Україні (акти впровадження Університету сучасних знань від 25 травня 2011 року, Науково-методичного центру навчальних закладів МВС від 30 травня 2012 року);

у правотворчості - при вдосконаленні чинного законодавства в науковій сфері у частині регулювання відносин з приводу розроблення та затвердження як державних, так і місцевих програм розвитку науки, а також створення позабюджетних фондів для додаткового фінансування науки на місцевому рівні (довідка Асоціації міст України від 07 жовтня 2011 року № 3-174/1);

у правозастосовчій діяльності - при вдосконаленні правових форм управлінської діяльності органів публічної адміністрації щодо регулювання наукового процесу (акти впровадження Головного управління освіти і науки Київської міської державної адміністрації від 20 червня 2012 року, Центру гуманітарної освіти НАН України від 25 червня 2012 року, Навчально-методичного центру перепідготовки та підвищення кваліфікації спеціалістів з питань фінансового моніторингу в сфері боротьби з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом і фінансуванням тероризму від 16 жовтня 2012 року);

у навчальному процесі - при викладанні адміністративно-правових дисциплін в Українській академії бізнесу та підприємництва, Університеті сучасних знань, Київському університеті управління та підприємництва (акти впровадження Української академії бізнесу та підприємництва від 16 листопада 2010 року, Університету сучасних знань від 25 травня 2011 року, Київського університету управління та підприємництва від 04 квітня 2012 року). Їх враховано також у навчально-методичних розробках, підготовлених за участю дисертанта.

Апробація результатів дисертації. Основні ідеї, положення та висновки дисертаційного дослідження оприлюднено в доповідях і виступах на міжнародних, всеукраїнських, міжрегіональних, регіональних та інших науково-теоретичних, науково-практичних, наукових конференціях і семінарах: «Сучасні проблеми правової системи України» (м. Алушта, 2009 рік), «Законодавство України: проблеми та перспективи розвитку» (м. Київ, 2010 рік), «Людиноцентризм як домінанта соціокультурних вимірів людського буття» (м. Київ, 2010 рік), «Правові реформи в Україні» (м. Київ, 2010 рік), «Екзистенційні виміри філософсько-антропологічного пізнання: творча спадщина В. Шинкарука» (м. Київ, 2011 рік), «Адміністративне право України: стан і перспективи розвитку» (м. Київ, 2011 рік), «Чинники та технології соціалізації і ресоціалізації особистості в умовах сучасного суспільства» (м. Київ, 2011 рік), «Аеро - 2011. Повітряне і космічне право» (м. Київ, 2011 рік), «Правовий захист людини та громадянина в Україні» (м. Київ, 2011 рік), «Сучасні проблеми правової системи України» (м. Київ, 2011 рік), «Теоретичні та практичні проблеми правового регулювання економіки» (м. Київ, 2011 рік), «Моніторинг законодавства: становлення та перспективи впровадження в Україні» (м. Київ, 2011 рік), «Реформування державного управління: стан та перспективи» (м. Київ, 2012 рік), «Нове міжнародне та національне законодавство - нові завдання юридичної науки» (м. Київ, 2012рік), «Буття людини у сучасному світі: сьомі шинкаруківські читання» (м. Київ, 2012 рік), «Кодифікаційні орієнтири адміністративного законодавства України» (м. Київ, 2012 рік), «Соціально-економічні та правові аспекти трансформації українського суспільства» (м. Донецьк, 2012 рік), «Економіка та право: актуальні проблеми теорії й практики» (м. Київ, 2012 рік), «Право та суспільні відносини: умови та способи гармонізації» (м. Харків, 2012 рік), «Кодифікація як засіб подолання колізій в законодавстві» (м. Київ, 2012 рік), «Людина і держава - плебсологічний вимір» (м. Київ, 2012 рік), «Актуальні проблеми економічного і соціального розвитку регіону» (м. Донецьк, 2012 рік), «Права людини: історія і сучасність» (м. Київ, 2012 рік), «Фінансове право у ХХІ сторіччі: здобутки та перспективи» (м. Ірпінь, 2012 рік), «Проблеми та стан дотримання захисту прав людини в Україні» (м. Київ, 2012 рік).

Особистий внесок здобувача в опублікованих у співавторстві працях становлять власні теоретичні розробки дисертанта, авторська частка в них становить не менше 25 %, думки співавторів за темою дисертації не запозичались. Матеріали дисертації відображено в монографіях, посібниках та інших виданнях навчального, наукового, методичного й практичного характеру, в яких внесок автора полягає в розробленні адміністративно-правових засад державної політики у сфері науки в Україні.

Публікації. Основні положення та висновки, що сформульовані в дисертації, відображено в 56 наукових публікаціях, серед яких 2 монографії, 6 навчальних посібників, 30 наукових статей, які опубліковано у виданнях, включених МОНмолодьспорту України до переліку наукових фахових видань з юридичних наук, 16 статей - у інших наукових журналах, збірниках тез наукових доповідей, оприлюднених на міжнародних і всеукраїнських науково-практичних конференціях та 2 статті у наукових виданнях іноземних держав.

Структура дисертації. Дисертація складається із вступу, п`яти розділів, що включають у себе 15 підрозділів, висновків, списку використаних джерел (500 найменувань) та трьох додатків на 26 сторінках. Повний обсяг дисертації становить 452 сторінки, з них обсяг основного тексту - 378 сторінок.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми дисертації, розкрито зміст і стан наукового опрацювання проблеми; визначено зв'язок з науковими програмами, планами, темами; охарактеризовано мету, завдання, об'єкт, предмет і методи дослідження; наукову новизну та практичне значення одержаних результатів; наведено дані про їх апробацію та впровадження, а також щодо публікацій.

Розділ 1 «Наука як стратегічний ресурс розвитку українського суспільства» складається з трьох підрозділів та присвячений генезису теоретичних поглядів на становлення і розвиток науки, загальнотеоретичним її питанням як невід`ємної складової національної культури, окресленню підстав і тенденцій трансформації науки в умовах глобалізаційних викликів.

У підрозділі 1.1 «Еволюція теоретичних поглядів на становлення та розвиток науки» констатовано, що наука є особливою формою людської діяльності, що склалася історично, має своїм результатом цілеспрямовано відібрані факти, гіпотези, теорії, закони й методи дослідження та здатна виходити за межі кожного певного історичного типу практики і відкривати для людства нові предметні світи, які можуть стати об`єктами практичного освоєння лише на майбутніх етапах розвитку цивілізації. Метою науки є пізнання законів природи і суспільства, відповідний вплив на природу й отримання корисних суспільству результатів.

Досліджено генезис науки та запропоновано, на підставі аналізу різноманітних джерел, виділяти три етапи становлення та розвитку науки: перший - античні часи та Середньовіччя (до ХVIІ сторіччя); другий - Новий час (XVІI-XIX сторіччя); третій - Новітній час та сучасність (ХХ-ХХІ сторіччя). Перший етап становлення та розвитку науки характеризується набуттям і формуванням емпіричних знань про світ та зародженням філософії, яка об'єднує у собі галузі пізнання реальної дійсності. Основною особливістю, притаманною цьому періоду є наявність цілої низки геніальних вчених (Платон, Аристотель, Евклід, Коперник, Галілей, Ньютон та інші), які випереджали своїх сучасників на багато століть вперед, а на їх винаходах і відкриттях базується сучасна наука. Становленню науки на другому етапі сприяє швидке економічне зростання та соціокультурний розвиток багатьох країн світу. На цьому етапі відбувається відокремлення від традиційної філософії різних галузей науки (астрономії, механіки, фізики, хімії й інших прикладних наук), які розвиваються самостійно досить швидкими темпами. Основною особливістю, притаманною цьому періоду були церковні гоніння й утиски вчених, які займалися експериментальними дослідженнями та намагалися донести свої знання й відкриття людству. Саме через такого роду нівелювання науковими відкриттями значно уповільнювались темпи попереднього розвитку науки в часи Середньовіччя. Потужний поштовх у розвитку науки на третьому етапі спровокували перша та друга світові війни, зміна політичних режимів та, як не парадоксально, політичні погляди світових лідерів. Наука розвивається неймовірно швидкими темпами у всіх галузях, особливо в оборонній. Учені працюють над питаннями виникнення людства й створення всесвіту. Від рівня розвитку науки в країні залежить її економічне зростання та статус на політичній арені. Ось чому на сучасному етапі розвитку світового співтовариства наука є стратегічним ресурсом становлення та розквіту для багатьох країн.

Визначено, що в історії науки є окремі піки, які ламали усі наукові уявлення та закони науки, що були створені до них. Але такі фундаментально нові відкриття та наукові течії супроводжувалися акумулюванням усе більшої кількості наукових дослідів, інформації та послідовників, які розвивали новітні відкриття й формували нові галузі науки. Доведено, що графік історії науки має вигляд ламаної з піками та падіннями, що поступово піднімається вгору.

У підрозділі 1.2 «Наука як невід`ємна складова національної культури» зосереджується увага на дослідженні поняття, змісту та структурної приналежності науки. Номіновано власне розуміння категоріального поняття «наука» на сучасному етапі розвитку світового співтовариства, під яким розуміємо соціально значущу сферу людської діяльності, функцією якої є безперервний процес пошуку істини, у ході якого людство здобуває нові знання та втілює їх в життя. Змістовно обґрунтовано положення, що не всі знання можна розглядати як наукові. Не є науковими ті знання, які людина отримує лише на основі простого спостереження. Вони важливі в житті людини, але не розкривають сутності явищ, взаємозв'язку між ними, які дозволили б пояснити принципи виникнення процесу, явища та їх подальший розвиток.

У наш час наука з`являється насамперед як соціокультурний феномен. Це значить, що вона залежить від різноманітних сил, течій і впливів, що діють у суспільстві, визначає свої пріоритети в соціальному контексті, тяжіє до компромісів і сама в значній мірі детермінує громадське життя. Тим самим фіксується двоякого роду залежність: як соціокультурний феномен наука виникла, відповідаючи на певну потребу людства у виробництві й отриманні адекватного знання про світ, та існує, помітно впливаючи на розвиток всіх сфер громадського життя. Вона розглядається як соціокультурний феномен тому, що межі сучасного розуміння науки, розширюються до меж культури. І з іншого боку, наука претендує на роль єдиного стійкого й справжнього фундаменту останньої в її первинному діяльнісному та технологічному розумінні. Як соціокультурний феномен, наука завжди спирається на сформовані в суспільстві культурні традиції, на прийняті цінності й норми. Пізнавальна діяльність вплетена в буття культури. Звідси стає зрозумілою властива культурно-технологічна функція науки, пов'язана з обробкою й оздобленням людського матеріалу - суб'єкта пізнавальної діяльності, включення його в пізнавальний процес.

Відзначено, що наука має дві важливі складові: систему наукових знань та систему наукової діяльності. В теоретичному розумінні сформульовано поняття «наукова діяльність», як сукупність наукових досліджень, спрямованих на отримання нових знань, новизна яких є продуктом творчості наукових колективів або окремих вчених та доведено, що воно визначається через сукупність таких ознак, як: 1) суб'єктом наукової праці є спеціально утворені для вирішення наукових завдань колективи як державної, комунальної, так і приватної форми власності (публічні та приватні наукові установи) й окремі науковці цих колективів; 2) основна діяльність колективів і їхніх науковців спрямована на одержання нових наукових знань; 3) названа діяльність має елементи творчості. Наукова діяльність виступає обов'язковою умовою існування науки та є рушійною силою її розвитку.

У підрозділі 1.3 «Трансформація науки в умовах глобалізаційних викликів» визначено підстави трансформаційних змін у сфері науки на сучасному етапі розвитку українського суспільства, які зводяться до констатації того, що, по-перше, розвиток людства набув глобального характеру, який робить конкурентоспроможними лише ту людину, державу, що здатні жити та діяти в такому просторі; по-друге, сучасна цивілізація істотно розширила підхід до взаємодії теорії та практики у контексті здійснення наукової діяльності; по-третє, сучасний світ не лише поставив перед наукою інші завдання, а й створив для неї нові можливості (передусім це - сучасні інформаційні технології, нанотехнології, робототехніка, які забезпечують щонайменше три функції: комп`ютерну грамотність; індивідуалізацію наукового процесу; інтенсифікацію наукового процесу); по-четверте, недостатня підтримка державою і суспільством науки та науковців, що й не дозволяє вчасно і в належному обсязі проводити назрілі перетворення; по-п`яте, досвід підказує, що проблеми піднесення науки, впровадження відкриття у виробництво, організації та стимулювання технічного прогресу на підприємствах, підготовки наукових кадрів не можуть вирішуватись ізольовано одна від одної; по-шосте, загострення соціально-економічних проблем, викликане об'єктивними труднощами перехідного періоду, а також серйозними прорахунками у визначенні моделі трансформаційних процесів, поступово усунуло науку із кола державних пріоритетів, що в свою чергу призвело до багаторазового скорочення інвестицій у науково-технологічний розвиток і втрати інноваційної активності економіки; по-сьоме, Україна на сьогодні упевнено увійшла у новий тип цивілізації - інноваційний, а його характерна риса - постійна змінюваність (змінюються знання, технології, інформація, обставини життя тощо, і відбуваються ці зміни значно швидше, ніж зміна покоління людей).

Доведено, що зазначенні чинники в умовах глобалізаційних викликів кардинально вплинуло на трансформацію науки, значно прискоривши процеси її розвитку. Сучасну науку й діяльність учених уже неможливо представити без використання новітніх технологій. Швидкість цих процесів постійно збільшується й трансформація науки в одній сфері моментально викликає трансформацію в іншій. Такі зміни ведуть до появи неймовірно великої кількості наукових знань, які необхідно сприймати та втілювати у практичну площину.

Розділ 2 «Теоретико-концептуальні засади державної політики у сфері науки в Україні» складається з трьох підрозділів, у яких висвітлено загальнотеоретичні та історико-правові питання визначення поняття державної політики у сфері науки як предмета правових досліджень, окреслено ключові детермінанти державної політики у сфері науки в Україні.

У підрозділі 2.1 «Державна політика у сфері науки як предмет правових досліджень та теоретичного аналізу» аналізуються поняття «політика», «державна політика», визначається їх комплексний характер й виділяється поняття «державна політика у сфері науки», як їх складова частина. Зосереджується увага на дослідженні феномену «державна політика у сфері науки» у вітчизняній правовій доктрині представниками різних наукових напрямків. Специфіка державної політики у сфері науки обумовлена своєрідністю її об'єкта, предмета, функцій, методів та системи, на підставі характеристики яких запропоноване авторське визначення державної політики у сфері науки. Воно номіновано як стратегія і тактика взаємовідносин держави в особі уповноважених органів з інститутом науки з метою забезпечення інноваційно-технологічного розвитку країни.

Екстраполюючи загальні засадничі ідеї щодо державної політики у сфері науки на зміст державної політики у сфері науки виділяються два основних аспекти - стратегічний і тактичний. Стратегія розробляється на основі довгострокових концепцій соціально-економічного й науково-технічного розвитку країни. Вибір стратегії - це визначення генеральної лінії й головної мети наукового розвитку, способів розвитку та використання наукового потенціалу. Документи, що визначають стратегію наукової політики, і є елементом адміністративно-правового регулювання державної політики у сфері науки в Україні. Що стосується тактики, то дане поняття використовується для визначення поточних цілей з розробкою конкретних заходів. Для реалізації стратегії й тактики державної політики у сфері науки необхідним є створення правових, організаційних, фінансових умов.

Окреслення спрямовуючого вектора розвитку державної політики у сфері науки, вирішення її проблемних питань на основі екстраполяції теоретичних здобутків онтології, гносеології, аксіології у практичну площину вимагає проведення філософсько-правового аналізу багатьох окремих елементів правової реальності. При цьому реалізація філософського потенціалу праксеології державної політики у сфері науки можлива лише за умови якомога більшого розкриття їх взаємозумовленості та взаємопов'язаності як компонентів системи державної політики у сфері науки з наступним встановленням об'єктивно існуючих проблем у даній галузі теорії чи практики.

Здійснюється порівняння державної політики у сфері науки із однорідними поняттями, а саме з «державною науковою політикою», «науковою політикою», «соціальною політикою у галузі науки», «політичною діяльністю у галузі науки» та визначається більш коректним для використання у доктрині і законодавстві терміну «державна політика у сфері науки».

У підрозділі 2.2 «Цілі та пріоритетні напрями державної політики у сфері науки в Україні» на основі теоретичного осмислення домінуючих наукових концепцій і праць вчених, положень діючого законодавства, шляхом використання методу наукової абстракції, формується авторська позиція щодо цілепокладання державної політики у сфері науки в Україні та формулюються цілі і пріоритетні напрями державної політики у сфері науки в Україні, котрі носять як основний, так і опосередкований характер, але без яких неможливо буде досягнути ефективності державної наукової політики. Констатовано, що в основу визначення цілей державної політики у сфері науки в Україні на законодавчому рівні були покладені в основному фундаментальні принципи формування державної стратегії. Аналітичні ж принципи, що визначають можливість за рахунок рефлексивних технологій домогтися підвищення якості державних рішень, залишились поза увагою законодавців.

Кінцевою метою державної політики у сфері науки в Україні повинно бути забезпечення економічного росту, конкурентоспроможності країни на світовому ринку, вирішення соціальних проблем, забезпечення економічної безпеки. Ступінь і форми державного втручання в розвиток науки, прикладного її використання мають при цьому залежати від багатьох факторів: стадії наукового розвитку українського суспільства; соціально-економічних внутрішніх і зовнішніх умов наукової політики, що проводиться державою в цілому.

Обґрунтовано положення, що стратегічний розвиток держави визначається не тільки економічними, але й політичними, соціальними, правовими, національними, психологічними та іншими факторами суспільного життя. Тому державна політика у сфері науки повинна бути чітко визначена за пріоритетними напрямами, що мають дедалі більше розкривати саме соціальний характер усієї державної політики. Визначення пріоритетних напрямів є одним із найважливіших етапів формування державної політики у сфері науки, адже від правильності та обґрунтованості їх вибору залежить ефективність реалізації політики, ступінь досягнення цілей, вирішення завдань, що стоять перед науковою сферою.

У контексті визначення пріоритетних напрямів державної політики у сфері науки доведена необхідність прийняття Концепції державної політики у сфері науки в Україні, основним завданням якої має бути забезпечення єдиного методологічного підходу до формування бачення наукового процесу в сучасній Україні, визначення ролі та місця науки в соціально-економічному і політичному житті держави. Реалізація основних положень Концепції дозволить створити сприятливі економічні і соціальні умови для розвитку сфери наукових досліджень та розробок і перетворення її в сферу інноваційного бізнесу, постійного підвищення технологічного рівня виробництва і конкурентоспроможності продукції та забезпечити на цій основі розвиток професійної кар`єри та соціального достатку, зміцнення технологічної та економічної безпеки як країни в цілому, так і окремого господарюючого суб`єкта.

У підрозділі 2.3 «Прогнозування, стратегічне планування та цільове програмування у сфері науки в Україні» доведено, що ключовими детермінантами ефективності державної політики в цілому та у сфері науки зокрема є прогнозування, планування та програмування. Від якості прогнозування, планування та програмування залежать обґрунтованість державної політики, її цілеспрямованість, реальність, ефективність. Разом з тим, навіть дрібні погрішності в ході їх здійснення можуть обернутися серйозними проблемами при вирішенні важливих наукових завдань. Особливо виразно ця закономірність простежується на прикладі державної політики у сфері науки, котра здебільшого ґрунтується на недостовірних прогнозах, хибних розрахунках, розрізнених і неузгоджених програмах. З метою забезпечення достовірності та ефективності системи прогнозування, стратегічного планування та цільового програмування у сфері науки в Україні обумовлена необхідність: визначити структуру прогнозних і програмних документів та порядок їх розробки; підготувати і затвердити порядок розробки та виконання державних цільових програм; розробити зміни до законів України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України», «Про державні цільові програми», «Про наукову і науково-технічну діяльність», «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки», «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» у частині прогнозування, стратегічного планування та цільового програмування у сфері науки в Україні; створити ефективний централізований механізм координації розробки, моніторингу та надання методологічної допомоги у виконанні прогнозних, планувальних та програмних документів у сфері науки в Україні.

Відзначено, що правові основи прогнозування, планування та програмування у сфері науки в Україні є на сьогодні декларативними, оскільки немає відповідних механізмів інтегрування в практичну площину і відповідних жорстких заходів контролю за їх дотриманням і виконанням. Тому запропоновано зміни та доповнення до Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність», в яких передбачається визначення серед методів державного регулювання та управління у науковій та науково-технічній діяльності прогнозування, стратегічного планування та цільового програмування.

Розділ 3 «Публічно-правові засади державної політики у сфері науки в Україні», який містить три підрозділи, присвячено визначенню правової основи, форм, методів державної політики у сфері науки в Україні, а також з`ясуванню місця і ролі публічної адміністрації в механізмі державної політики у сфері науки в Україні.

У підрозділі 3.1 «Нормативно-правові засади державної політики у сфері науки в Україні» здійснено аналіз нормативно-правової бази, якою урегульовано процес здійснення державної політики у сфері науки в Україні, а також доведено, що чинні норми мають суперечливий зміст та прогалини стосовно її регулювання. Відзначено, що системний аналіз юридичних норм у сфері науки в Україні надасть можливість, по-перше, ширше відобразити механізм впливу норм права на публічне адміністрування; по-друге, повніше виявити юридичні аспекти взаємодії структурних ланок публічного адміністрування; по-третє, глибше встановити внутрішні зв'язки в самому нормативному масиві; по-четверте, зрозуміти залежність між правовою дійсністю та навколишніми соціальними явищами, процесами, на які вона впливає.

Визначено, що характерною особливістю практичного застосування нормативно-правових актів у сфері науки в Україні є невиконання більшості з норм, що можна частково пояснити їх недостатньою конкретністю, численними відсиланнями до іншого законодавства, яке або ще не повністю розроблене, або є аморфним, розпливчатим, або переводить вирішення питань на рівень міністерських, відомчих актів, які ще не прийняті. Це свідчить про системні ознаки правового нігілізму у сфері реалізації державної наукової політики, що закладаються через державну систему законотворчості.

Констатовано, що модернізація законодавчих актів у сфері науки має полягати в гармонізації правових засад з європейськими стандартами, створенні нормативних підстав розбудови сучасної національної наукової системи. Стратегічним завданням трансформації публічного адміністрування в цій галузі повинна стати побудова нової моделі взаємовідносин між науковими установами, вченими та державою, за якої дотримуватиметься рівність їх інтересів. Для цього держава має формувати свою наукову політику і створювати такі інституційні форми, які сприяли б збільшенню попиту на інтелектуальний продукт. З боку науковця це означає взяття зобов'язань щодо розкриття власного творчого потенціалу, задля чого держава створюватиме максимально сприятливі умови, у тому числі через формування належного законодавчого простору, спрямованого на реалізацію прагнень та можливостей кожного вченого. Автором запропоновано для вирішення проблем, які потрібно вирішити у законодавчій сфері з питань державної наукової політики науки України, внести зміни до Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність», в якому визначити порядок розроблення та затвердження як державних, так і місцевих програм розвитку науки, створення позабюджетних фондів для додаткового фінансування науки, а також розробити та прийняти Закон України «Про державну політику у сфері науки в Україні».

У підрозділі 3.2 «Публічна адміністрація в механізмі державної політики у сфері науки в Україні» визначено етапи становлення органів публічної адміністрації у сфері здійснення державної політики у сфері науки в Україні та зазначається, що публічне адміністрування наукою в Україні можна звести до системи суб'єктів управління, які взаємодоповнюють повноваження один одного. Наголошено, що у цій системі питому вагу займають органи державної влади як суб'єкти державного управління, оскільки і саме державне управління у процесі публічного адміністрування наукою є базовою частиною. Досліджено обсяг повноважень в сфері науки виконавчо-розпорядчих та консультативно-дорадчих органів. Автором виділяється група суб'єктів публічного адміністрування наукою, наділених широким обсягом повноважень в сфері формування та реалізації державної політики у сфері науки в Україні: Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України, Державна служба інтелектуальної власності України, Державне агентство з питань науки, інновацій та інформатизації України, Державне космічне агентство України. Констатовано, що Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з формування та забезпечення реалізації державної політики у сфері науки, а інші - здійснюють публічне адміністрування окремими напрямами наукової діяльності, визначають напрями розвитку наукового потенціалу закріплених за ними наукових галузей. Обґрунтовується роль Національної академії наук та галузевих академій наук (Національної академії аграрних наук, Національної академії педагогічних наук України, Національної академії медичних наук України, Національної академії правових наук України, Національної академії мистецтв України) як центральних суб'єктів публічного адміністрування наукою в Україні, хоча вони не належать до центральних органів виконавчої влади.

Відзначено, що на сучасному етапі розвитку українського суспільства немає єдиної адміністративної структури, на яку були б покладені функції реалізації державної політики у сфері науки. У зв'язку з цим кошти та сили, спеціально спрямовані на її здійснення, не виділяються. Враховуючи дані анкетування (95,7 % опитаних нами респондентів, які є працівниками наукової сфери, констатували доцільність створення окремого органу публічної адміністрації у сфері науки) та той факт, що практично для всіх міністерств та відомств, які мають завдання і повноваження у цій сфері, адміністрування науковими процесами (вплив на них) не є безпосереднім змістом їхньої діяльності, на нашу думку, з питань науки належало б створити, а по суті відновити, окремий центральний орган виконавчої влади - Міністерство науки та інновацій України з відповідними структурами (по вертикалі і горизонталі) у місцевих державних адміністраціях - з повноваженнями організаційно-управлінського, контрольно-реєстраційного та соціально-гуманітарного характеру. Таке міністерство має керуватися єдиними базовими законами відповідно до його функцій та завдань, бути авторитетним, як це відбувається в інших країнах світу. Для втілення в життя наукових питань, звичайно, необхідні кошти державного і місцевих бюджетів, адже прогрес ніколи не був безкоштовним.

У підрозділі 3.3 «Форми та методи державної політики у сфері науки в Україні» теоретично обґрунтовано та проаналізовано категоріальні поняття «форми державної політики у сфері науки в Україні» та «методи державної політики у сфері науки в Україні». Визначено, що об'єктивне уявлення про їхню природу та зміст має ґрунтуватись на тому, що вони: по-перше, здійснюються виключно в рамках правового регулювання; по-друге, виступають засобом впливу на суспільні відносини, свідомість і поведінку їх учасників; по-третє, спрямовуються на досягнення стратегічних цілей і завдань державної наукової політики; по-четверте, перебувають у тісному взаємозв'язку з формами та методами публічного адміністрування. Беручи за основу четверту ознаку об'єктивного уявлення про природу форм та методів державної політики у сфері науки, вказано, що державна влада міститься і знаходить прояв у публічному адмініструванні, а його суб'єктом є органи публічної адміністрації, які, в свою чергу, поширюють її вплив за допомогою різноманітних форм та методів публічного адміністрування.