Аналіз причин скасування судових рішень, ухвалених судами першої інстанції в 2013 році в апеляційному порядку

Колегією суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду м. Києва у 2013 р. в апеляційному порядку переглянуто 14058 справ: 9277 цивільних справ за апеляційними скаргами на рішення місцевих судів та 4772 цивільних справ - за апеляційними скаргами на ухвали місцевих судів.

Із числа розглянутих справ по 4977 справах апеляційні скарги задоволено, з них: по 3048 ( 3040 скасовано та 8 змінено) за скаргами на рішення судів; по 1929 справах (1918 скасовано та 11 змінено) за скаргами на ухвали судів. По 172 справах скасовано рішення судів із закриттям провадження у справі в тому числі у зв'язку з не підляганням розгляду справи в порядку цивільного судочинства по 43 справах, по 38 справам сторони уклали мирову угоду і вона визнана судом. По 29 справах скасовано рішення із залишенням позовів без розгляду.

Найбільше помилок місцевими судами було допущено при розгляді таких категорій справ: спори, що виникають із договорів - скасовано 1169 рішення; спори про відшкодування шкоди по не договірних зобов'язаннях - 351; спори, що виникають з сімейних правовідносин - 352; спори, що виникають з житлових правовідносин - 324; спори, що виникають із трудових правовідносин - 223; спори про право власності та інші речові права - 193; спори за спадковими правовідносинами - 83 рішення; спори про захист прав споживачів - 43; спори, що випливають із земельних правовідносин - 24; інші справи позовного провадження - 147; справи окремого провадження - скасовано 51 рішення.

Ст. 309 ЦПК України передбачено підстави для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення. Такими підставами є неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважає встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення або неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, а також розгляд і вирішення справи неповноважним судом, участь в ухваленні рішення судді, якому було заявлено відвід на підставі обставин, що викликали сумнів у неупередженості судді, і заяву про його відвід визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованою, ухвалення чи підписання рішення не тим суддею, який розглядав справу.

З метою використання зазначеного аналізу судами першої інстанції при вирішенні справ, подібних, за характером правовідносин в подальшому. Апеляційний суд вважає за необхідне провести аналіз причин скасування рішень місцевих судів за категоріями розгляду справ. Нижче наводяться найбільш поширені помилки суддів, при розгляді конкретних категорій справ.

Спори що, виникають з кредитних правовідносин

Прикладом порушення або неправильного застосування судами норм матеріального права при вирішення даної категорії справ може бути, зокрема, рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 08.04.2013 року, яким був частково задоволений позов ПАТ «Д.» до П. про стягнення заборгованості за кредитним договором. Суд зменшив суму заборгованості по комісії з 3261 грн. до 500 грн., керуючись положеннями ч. 4 ст. 551 ЦК України, з тих підстав, що сума комісії значно перевищує суму заборгованості по тілу кредиту і становить 1875 грн. Скасовуючи рішення в цій частині, суд апеляційної інстанції зазначив, що заборгованість по комісіям за своєю сутністю не є неустойкою, а є платою за обслуговування кредиту, і тому до цих правовідносин не можуть бути застосовані правила ч. 3 ст. 551 ЦК України.

З аналогічних підстав Апеляційним судом м. Києва було скасоване інше рішення Голосіївського районного суду від 16.04.2013 р. у справі за позовом ПАТ «Д.» до В. про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Судами допускалися помилки при застосуванні строків позовної давності при вирішенні спорів у даній категорії справ. Так, Дарницький районний суд своїм рішенням від р. задовольнив позов ПАТ «П.» до Г. про стягнення заборгованості за кредитним договором, у тому числі пеню. Скасовуючи рішення, Апеляційний суд зазначив, що пеня фактично стягнута за період з 11.12.2009 р. по 11.03.2012 р. У суді першої інстанції представником відповідача до ухвалення рішення подавалася заява про застосування позовної давності в один рік, що передбачена ст. 267 ЦК України, до пред'явлених вимог в частині пені, яка судом була безпідставно відхилена.

Аналогічна помилка була допущена Дарницьким районним судом при вирішенні справи за позовом ПАТ «П.» до Ш. про стягнення кредитної заборгованості. Суд не врахував, що відповідачка подала до суду заяву про застосування строку позовної давності, до вимог про стягнення неустойки. Рішення районного суду було скасоване рішенням Апеляційного суду від 23.12.2013 р. у частині стягнення пені за несвоєчасне повернення кредиту та відсотків.

Іншим рішенням Дарницького районного суду від 05.08.2013 р. було відмовлено у задоволенні позову ПАТ КБ «П.» до Д. про стягнення заборгованості за кредитним договором. Апеляційний суд своїм рішенням від 24.12.2013 р. скасував рішення суду першої інстанції з тих підстав, що суд не звернув уваги на положення п. 5.5. Умов надання споживчого кредиту фізичним особам, в якому термін позовної давності за всіма вимогами, що можуть виникнути із кредитного договору, визначений сторонами тривалістю у 5 років. За матеріалами справи строк позовної давності для позивача сплив у листопаді 2013 р., а з позовом він звернувся в травні того ж року.

Солідарна відповідальність боржника та поручителя за окремими договорами поруки

У районних судах виникають певні труднощі при правильному визначенні суб'єктного складу і розподілу відповідальності між позичальником і його поручителями, особливо за наявності кількох поручителів, які укладали окремі договори поруки із банком.

З правової точки зору, це питання врегульовано ст. 554 ЦК України, яка передбачає, зокрема, що поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойку, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно поручилися, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки. Вказана норма права дає можливість встановлення поруки щодо виконання одного і того ж зобов'язання одночасно з боку декількох осіб. Така порука виникає з підстав її спільного надання у формі укладання одного договору декількома поручителями, і такі поручителі відповідають перед кредитором солідарно з боржником і солідарно між собою. У разі укладання окремих договорів поруки на забезпечення виконання одного зобов'язання, що не заборонено законом, кредитор може пред'явити вимогу до будь-кого із поручителів на підставі відповідного договору, які будуть солідарно відповідати разом із боржником, але вони не є солідарними боржниками між собою, тобто виконання одним із поручителів пред'явленої кредитором вимоги, не дає йому право висунути вимоги до інших поручителів на предмет розподілу тягаря відповідальності перед кредитором.

Прикладом такої помилки може бути рішення Святошинського районного суду від р., яким були задоволені вимоги ТОВ «І.Ф.», і стягнута солідарно з поручителів ПП «І.» - К.М. і К.Г заборгованість за кредитним договором. Ухвалюючи нове рішення, Апеляційний суд стягнув заборгованість ПП «І.» перед ТОВ «І.Ф.» окремо із кожного поручителя боржника, оскільки поручителі уклали окремі договори поруки на забезпечення виконання зобов'язань ПП «І.» перед його кредитором.

Спори щодо стягнення заборгованості за кредитними договорами з поручителів та не застосування судами вимог закону відповідно до яких порука припиняється

При вирішенні спорів щодо припинення поруки судом слід виходити із ч. 4 ст. 559 ЦК України, а також роз'яснень, наданих у п. 24 постанови Пленуму ВССУ № 5 від 30.03.2012 р. «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин».

Апеляційним судом частково змінено рішення Голосіївського районного суду в справі за позовом К. до ПАТ “Р.” про визнання недійсним кредитного договору та договору іпотеки, визнання припиненим договору поруки. Рішенням Деснянського районного суду від 07.05.2012 р. задоволено позов ПАТ «П.» і стягнута заборгованість за кредитним договором солідарно з В. і його поручителів - Ш. і В. Скасовуючи вказане рішення в частині солідарного стягнення заборгованості зі Ш. і ухвалюючи нове про відмову в задоволенні позову в цій частині. Апеляційний суд зазначив, що строк виконання основного зобов'язання закінчився 15 жовтня 2009 р., а і доказів того, що позивач (кредитор) протягом встановлених законом шести місяців звертався до поручителя з вимогою про сплату заборгованості по кредиту в ході розгляду справи надано не було.

Суди першої інстанції при розгляді справ також не звертають уваги на ту обставину, що, укладаючи кредитні договори і договори поруки, їх сторони окремо визначають строки позовної давності щодо вимог, які можуть бути заявлені при виконані вказаних договорів. Наприклад, рішенням Апеляційного суду м. Києва від 17.12.2013 р. було скасовано рішення Деснянського районного суду від 23.10.2013 р., яким було відмовлено у задоволенні позову ПАТ «П.» до Ш.О. і її поручителя Ш.В. про стягнення заборгованості за кредитними договором.

Скасовуючи рішення, апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції не звернув увагу на те, що згідно із умовами укладеного позивачем кредитного договору із Ш.О., і ^ договору поруки із Ш.В., строк в межах якого сторони можуть звернутися із вимогою про й. захист свого права або інтересу становить п'ять років. Така умова не суперечить вимогам чинного законодавства.

Строк виконання кредитного договору сплинув 20.08.2009 р., а з позовом в суд банк звернувся в травні 2013 року, тобто в межах передбаченого договором строку.

Аналогічну помилку допустив Голосіївський райсуд при розгляді справи за позовом К. до ПАТ «Р.», ТОВ Виробнича фірма «П.» про визнання недійсним кредитного договору та договору поруки і зустрічним позовом ПАТ «Р.» до Кулікова Ю.О. про стягнення заборгованості.

Спори за позовами банків про стягнення заборгованості за кредитними договорами, шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки

Труднощі при вирішенні даної категорії справ виникають у зв'язку із чітко невизначеною законодавчою базою, яка підлягає застосуванню, оскільки норми, які регулюють зазначені правовідносини, закріплені, зокрема, в Цивільному і Житловому кодексах України, законах України «Про іпотеку» та «Про виконавче провадження».

Крім правильного застосування норм матеріального і процесуального права при вирішенні справи по суті, особливо слід звернути увагу на зміст резолютивної частини такого рішення, яке повинно відповідати не тільки ст. 214, 215 ЦПК України, а й ст. 39 Закону України «Про іпотеку».

Рішенням Подільського районного суду від 21 січня 2013 р. частково задоволений позов ПАТ «Б.» і стягнуто з Б. на його користь заборгованість у розмірі 20894384 грн 87 коп. Також в рахунок погашення заборгованості звернуто стягнення на три автомобілі, які є предметом договору застави. Відповідач оскаржив вказане рішення в апеляційному порядку з тих підстав, що в рішенні суду не зазначена початкова ціна реалізації заставного майна, що свідчить про неповне з'ясування судом обставин справи. Задовольняючи частково апеляційну скаргу та скасовуючи рішення, суд апеляційної інстанції виходив з того, що відсутність у резолютивній частині рішення конкретно визначеної початкової ціни реалізації предмета застави не є підставою для скасування рішення, і наведена неповнота може бути усунута на стадії апеляційного перегляду справи, відповідно до ч. 2 ст. 592 ЦК України, а також роз'яснень, наданих у згаданій вище постанові ВССУ № 5 від 30.03.2012 р., які передбачають, що початкова ціна реалізації предмета застави може бути визначена і сторонами, але суд вправі зазначити в резолютивній частині рішення, що початкова ціна встановлюється на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій.

Спори про стягнення боргу за договором позики

Одним із проблемних питань є правомірність стягнення суми боргу за договором позики не тільки із позичальника, але й з його дружини (чоловіка), як дали згоду на отримання іншим подружжя позики. Наприклад, рішенням Голосіївського районного суду від 05.11.2013 р. задоволено позов Ц. і стягнуто солідарно із К.О. і К.Л. суму боргу за позикою в розмірі 11594863 грн. Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині солідарного стягнення суми боргу із К.Л., апеляційний суд зазначив, що оскаржуване рішення є правильним по суті щодо встановлених обставин, які стосуються факту укладання договору позики і розміру заборгованості, яку слід стягнути на користь позивача.

Однак помилковим є висновок суду, що К.Л., будучи дружиною позичальника К.О., давала згоду на отримання коштів, які в подальшому були використані на потреби сім'ї, і тому ^ вона повинна нести відповідальність поряд із своїм чоловіком за виконання зобов'язань останнього за позикою. Колегія суддів у своєму рішенні вказала, що К.Л. не є стороною за договором позики, його не підписувала, а доказів того, що позичені гроші використані в інтересах сім і, суду в ході розгляду справи надано не було.

Наведена справа є прикладом неправильного застосування норм матеріального права, щодо виникнення прав і обов'язків сторін за договором позики.

Рішенням Святошинського районного суду від 18.07.2013 р. частково задоволено позов К. про стягнення з Ч. суми боргу на підставі розписки складеної у 1998 р., в сумі 1095041 грн. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, Апеляційний суд виходив з того, що надана позивачем розписка, на підтвердження існування між ним та відповідачем договору позики, не відповідає вимогам закону, оскільки з її змісту неможливо встановити сторони, а також встановити, чи дійшли сторони домовленості та згоди з усіх істотних умов договору, і зокрема строку виконання зобов'язання та повернення відповідачем грошей.

Спори, що випливають з договорів страхування

Серед даної категорії справ слід виділити справи за позовом фізичних осіб до страхових компаній про стягнення страхового відшкодування, на виконання існуючих між ними договорів страхування, групу справ за позовами фізичних осіб про відшкодування майнової і моральної шкоди завданої в результаті дорожньо-транспортної пригоди, що пред'явлені до відповідачів, що заподіяли вказану шкоду і страхових компаній, а також справи за позовами страхових компаній, які вони пред'являли в порядку регресу.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 30.10.2013 р. скасовано заочне рішення Подільського районного суду від 12.09.2013 р., яким задоволено позов А. до ПАТ «Д.», третя особа: Т. про стягнення страхового відшкодування. Задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції виходив з того, що норми права, які регулюють спірні правовідносини сторін, не містять заборони на відступлення потерпілою особою права вимоги страхового відшкодування у страховика будь-якій іншій особі, в тому числі страхувальнику, який у добровільному порядку, у зв'язку з неправомірною поведінкою страховика, відшкодував потерпілій особі заподіяну шкоду.

Рішенням Голосіївського районного суду від 18.09.2013 р. позов М. до ВАТ НАСК «О.» про стягнення суми страхового відшкодування задоволено частково. Підставою подачі позову було те, що страхова компанія відмовлялася від виплати страхового відшкодування на виконання укладеного між сторонами договору страхування цивільної відповідальності власника транспортного засобу. Задовольняючи частково позовні вимоги М., суд першої інстанції виходив з того, що позовні вимоги в частині стягнення відшкодування та пені підтверджені належними та допустимими доказами і ґрунтуються на вимогах закону.

Скасовуючи рішення районного суду і відмовляючи у задоволенні позову, Апеляційний суд зазначив, що за результатами транспортно-трасологічного дослідження, що було проведене за заявою страхової компанії і надане суду першої інстанції, вбачається технічна неспроможність версії позивача щодо обставин і механізму дорожньо- транспортної пригоди, і такі висновки експертів були безпідставно не взяті районним судом до уваги, що призвело до неправильного вирішення справи.

Рішенням Святошинського районного суду від 18.07.2013 р. частково задоволено позов Р. до П., АСК «О.» про відшкодування шкоди. Скасовуючи вказане рішення районного суду, суд апеляційної інстанції у своєму рішенні від 30.11.2013 р. зазначив, що суд безпідставно надав перевагу висновку № 228 експертного товарознавчого дослідження щодо оцінки завданої позивачу шкоди, відхиливши висновок з цього ж питання судової о автотоварозанвчої експертизи №14\2.

Рішенням Святошинського районного суду від 28.05.2013 р. задоволено позов й. ПрАТ «С.» до І. про відшкодування шкоди в порядку регресу, оскільки відповідач не виконав умови укладеного між сторонами договору страхування цивільно-правової відповідальності й не повідомив страхову компанія протягом трьох робочих днів про дорожньо-транспортну подію, учасником якої він став.

У своєму рішенні від 27.11.2013 р. Апеляційний суд зазначив, такий висновок суду зроблений без врахування всіх обставин справи, і відмовив у задоволенні позову. В ході розгляду справи було з'ясовано, що страхову компанію повідомив про ДТП не особисто страхувальник, а його приятель, який з'явився на місце події на прохання страхувальника, і з цього приводу був допитаний судом в якості свідка. Крім того, закон не передбачає відповідальності страхувальника перед страховиком у разі повідомлення про страхову подію іншою особою. Визначальним в даному випадку є сам факт повідомлення страхової компанії про страхову подію.

З аналогічних підстав, Апеляційний суд своїм рішенням від 03.12.2013 р. скасував рішення Деснянського райсуду від 04.07.2013 р. і відмовив у задоволенні позову ПрАТ «У.» до Б. про відшкодування в порядку регресу виплаченого страхового відшкодування.

Вирішення спорів про визнання правочинів недійсними

Серед цієї категорії справ можна виділити велику групу спорів, які стосуються визнання недійсними кредитних договорів, з підстав невідповідності їх умов законодавству про захист прав споживачів. Як свідчить практика, вони загалом правильно вирішуються районними судами.

Так, Голосіївський райсуд рішенням від 26.03.2013 р. задовольнив позов ЗАТ «З.» до К., ВАТ «Д.» про визнання недійсним договору купівлі-продажу автомобіля від 27.12.2007 р., а також договору застави цього автомобіля з тих підстав, що дії позивача при укладенні договору купівлі-продажу не були спрямовані на реальне настання правових наслідків, а на момент укладання договору застави позивач не був дійсним власником спірного автомобіля.

Скасовуючи дане рішення, суд апеляційної інстанції зазначив, що між сторонами договору купівлі-продажу виник спір щодо виконання його умов в частині оплати автомобіля, але ця обставина не може бути підставою для визнання недійсним договору в цілому. Районний суд також зробив помилковий висновок про те, що договір застави є невід'ємною частиною договору купівлі-продажу автомобіля.

Особливу увагу слід звернути на справи за позовом фізичних осіб про визнання недійсними договорів, які пов'язані зі створенням так званих «пірамідальних схем». Протягом 2013 р. практика розгляду даної категорії справ змінювалася, з урахуванням правових висновків, що зроблені Верховним Судом України з цього приводу.

Так, рішенням Голосіївського райсуду було відмовлено у задоволенні позову Пантелеймонової О.Г. до ТОВ «А.» про визнання недійсним договору надання фінансових послуг від 13.11.2012 р., з підстав недоведеності заявлених вимог. Скасовуючи рішенням районного суду і ухвалюючи нове про відмову в задоволенні позову, але з інших підстав, суд апеляційної інстанції перевірив обгрунтованість пред'явлених по суті вимог і зазначив, що спірний договір відповідає вимогам закону і не містить ознак «пірамідальної схеми» - безтоварності та сплати компенсації одним учасником за рахунок інших, оскільки за схемою придбання товарів у групах товар придбавають усі учасники групи за рахунок об'єднання внесків кожного із них.

Іншим прикладом є рішення Святошинського райсуду від 16.09.2013 р., яким суд першої інстанції неповністю з'ясував обставини, що мають значення, і дійшов помилкового висновку про обгрунтованість позову С. до П. про визнання договору купівлі-продажу удаваним правочином, який суд визнав договором застави, і який сторони насправді вчинили та факт припинення договору застави внаслідок його виконання. Не погодившись із таким висновками, Апеляційний суд у своєму рішенні від 03.12.2013 р. зазначив, що в матеріалах справи відсутні будь-які докази того, що оспорюваний договір (купівлі- продажу) є удаваним правочином. Крім того, районний суд не взяв до уваги факти, встановлені рішенням Апеляційного суду м. Києва від 17.04.2013 р., зокрема щодо законності спірного договору купівлі-продажу.

Прикладом неправильного вирішення районними судами справ щодо застосування наслідків нікчемності правочинів може бути рішення Голосіївського районного суду від р., яким був задоволений позов Т. до ПАТ “У.”. Суд застосував наслідки нікчемності договору кредиту, укладеного між сторонами у справі, і визначив, що Тараненко К.В. зобов'язана повернути Банку суму кредитних коштів в розмірі 2698350 грн 45 коп., з урахуванням сум, які були сплачені позивачем в період виконання нею умов договору. Суд погодився із доводами позивача про те, що ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 26.12.12 р., якою залишено без змін рішення Голосіївського райсуду від 18.10.2012 р. було встановлено, що, укладаючи кредитні договори, відповідач не надав позивачу передбачену законом інформацію, необхідну для свідомого вибору і тому з боку відповідача мала місце нечесна підприємницька практика. На підставі цього укладені кредитні договори в силу ч. 2 ст. 215 ЦК України визнані нікчемними і тому позивач правомірно просив застосувати наслідки недійсності правочину (ч. 1 ст. 216 ЦК України) і зобов'язати повернути відповідачу отримані кредитні кошти з урахуванням фактичних коштів в період з серпня 2007 р. по грудень 2008 р. Скасовуючи рішення районного суду, суд апеляційної інстанції виходив з того, що за змістом ч. 2 ст. 216 ЦК України кожна сторона зобов'язана повернути в натурі все, що вона отримала на виконання цього правочину. Тому позовна заява щодо одностороннього зобов'язання позивачки повернути отримані кошти, з урахуванням фактично сплачених на виконання обох кредитних договорів, не може вважатися такою, що відповідає нормам закону, якими встановлений порядок і спосіб захисту цивільного права особи.

Спори щодо визнання прилюдних торгів недійсними

Окремо слід виділити справи у спорах про визнання прилюдних торгів недійсним.

Рішенням Деснянського районного суду від 11.10.2013 р. у позові Д. до З.Е., З.О., Деснянської РДА м. Києва про визнання недійсним свідоцтва права власності, вселення та визнання добросовісним набувачем відмовлено. Зустрічний позов З.Е. та об'єднаний позов З.Д. задоволено. Визнано недійсним свідоцтво про права власності квартири № 112 по вул. Ніколаєва, 5 в м. Києві, яке видане 09.09.2005 р. на ім'я Д. на підставі акту про прилюдні торги, що затверджений начальником відділу ДВС Деснянської РУЮ в м. Києві. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, Апеляційний суд своїм рішенням від 26.12.2013 р. зазначав, що обставини, на які посилалась З.Е. в зустрічній позовній заяві про визнання прилюдних торгів такими, що не відбулися, вказували на недійсність прилюдних торгів, що свідчило про порушення її права на придбання зазначеної частки у квартирі (1/3). Суд першої інстанції на цю обставину не звернув уваги, що призвело до прийняття неправильного рішення у справі.

Прикладом неправильного застосування норм матеріального права при розгляді даної категорії справ є рішення Святошинського районного суду від 21.11.2013 р., яким було відмолено у задоволенні позову П.Д.О., П.Т.А., П.Д.Д. до ПАТ «Ф.», Управління ДВС ГУЮ м. Києва про визнання недійсним прилюдних торгів з реалізації арештованого майна. Ухвалюючи таке рішення, районний суд виходив із того, що реалізація майна була проведена відповідно до Закону України «Про іпотеку», а порушень допущено не було.

Апеляційний суд з такими висновками не погодився і скасував рішення з тих підстав, що арештоване майно не реалізовувалося як предмет іпотеки, прилюдні торги відбулися з реалізації арештованого майна. їх організація і проведення здійснюються відповідно до Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, що затверджене Наказом Міністерства юстиції України від 27.10.1999 р. № 68/5. А посилання районного суду на Закон України «Про іпотеку» є помилковим. У зв'язку із тим, що до участі в справі не був залучений в якості співвідповідача переможець торгів Гайдаєнко Р.М., Апеляційний суд рішення скасував, але в позові відмовив.

Іншим рішенням Святошинського районного суду від 04.07.2013 р. було відмолено у задоволені позову Семенюк В.І. до Відділу ДВС Святошинського РУЮ м. Києва про визнання недійсним прилюдних торгів, акту про їх проведення, скасування свідоцтва про право власності на земельну ділянку. Відмовляючи у задоволенні позову, районний суд виходив із того, що позивачем був невірно обраний спосіб захисту свого порушеного права, оскільки вимога може бути заявлена лише про визнання прилюдних торгів такими, що не відбулися, а не про визнання їх недійсними. Скасовуючи вказане рішення, Апеляційний суд зазначив про правомірність звернення до суду саме із такою вимогою. Визначеною у ст. 215 ЦК України підставою визнання прилюдних торгів недійсними є порушення встановлених законодавством правил проведення торгів, які передбачені Тимчасовим положенням про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна. При цьому слід звернути увагу на правовий висновок, зроблений у постанові Верховного Суду України від 24.10.2012 р., предметом якої був спір про визнання прилюдних торгів недійсними.

Спори про захист права власності

Рішенням Голосіївського районного суду від 10.07.2013 р. задоволений позов В. до ТОВ «Б.» про визнання права власності на нежилі приміщення, з підстав його доведеності, відповідності вимогам законодавства та порушення прав позивачки з боку відповідача. Скасовуючи рішення, Апеляційний суд зазначив, що даним рішенням районний суд перебрав на себе повноваження реєстраційної служби, на яку покладені ці функції.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач набула право власності на спірні нежилі приміщення загальною площею 532,80 кв. м. згідно договору купівлі-продажу, укладеного р. із ТОВ «Г.». 03.02.2013 р., сторони у справі уклали договір підряду, за умовами якого відповідач зобов'язався виконати підрядні роботи з реконструкції придбаного приміщення. Роботи за договором були закінчені 03.06.2013 р. З наведеного випливає, що при укладанні договору підряду передача права власності на нежилі приміщення від однієї сторони до іншої не передавалася.

Окремо слід виділити серед даної категорії справ спори щодо усунення перешкод у користуванні власністю. Так, рішенням Деснянського районного суду від 08.11.2013 р. відмовлено в задоволенні позову М.О. і М.М. до Є. - Голови АТК «С.» про усунення перешкод у користуванні майном та зобов'язання вчинити дії з тих підстав, що позивачі не є власниками гаражних боксів, крім того, вимоги пред'явлені до неналежного відповідача Є., а не до гаражного кооперативу. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 19.12.2019 р. рішення районного суду було скасоване і ухвалене нове про задоволення позову. Апеляційний суд зазначив, що позивачі набули право користування гаражними боксами згідно з ордерами, що були видані їм Ватутінською РДА в м. Києві у 1998 і 2001 рр. Відповідно до діючих в цей період Закону СРСР від 26.05.1988 р. та Закону ^ України «Про власність» член гаражного кооперативу, якій повністю вніс свій пайовий внесок в гараж, наданий йому в користування, набуває право власності на це майно. В ході розгляду справи встановлено, що обидва позивачі сплатили в повному обсязі пайові внески, що свідчить про їх законне володіння і користування гаражними боксами. Таким чином, їх порушені права підлягають захисту, оскільки порушення встановленого порядку та укладеного договору між АТК «С.» і ПАТ «К.» шляхом відключення позивачів від електропостачання електриком кооперативу за вказівкою його Голови Є. не є правомірним. Колегія суддів також визнала голову кооперативу належним відповідачем у справі, позаяк зі змісту позову вбачається, що він пред'явлений до Є. як голови кооперативу, а не як фізичної особи.

Спадкові спори

Рішенням Святошинського райсуду від 13.09.2013 р. задоволено позов Д.Л. до В., Головного управління юстиції в м. Києві, третя особа - державний нотаріус Дванадцятої Київської державної нотаріальної контори О., і визнана незаконною та скасована постанова державного нотаріуса О. від 29.11.2012 р. про відмову у вчиненні нотаріальної дії, зобов'язала Головне управління юстиції в м. Києві в особі Дванадцятої Київської державної нотаріальної контори розглянути заяву та видати Д.Л. свідоцтво про право власності. Скасовуючи вказане рішення, Апеляційний суд виходив з того, що Д.В. успадкував після смерті своєї матері Д.К. незавершений будівництвом жилий будинок готовністю 75%, а коли Д.В. помер 11.09.2006 р., то у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на незавершений будівництвом жилий будинок з господарськими будівлями та спорудами позивачу Д.Л. було відмовлено, у зв'язку із відсутності реєстрації та Витягу з реєстру прав власності на об'єкт нерухомого майна. Позивач визнала, що в експлуатацію вказаний будинок введено не було і у нинішньому стані будинок як об'єкт незавершеного будівництва за спадкодавцем зареєстрований не був. Висновок суду про те, що право власності на будинок виникло у 1990 році, і документом, що підтверджується відомостями, внесеними в погосподарську книгу.

Іншим рішенням Деснянського районного суду від 26.09.2013 р. відмовлено у задоволені позову П. та Б. до К.В., Київської міської ради, треті особи - Головне управління юстиції у місті Києві, житлово-будівельний кооператив «Б.», приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Б., про визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування. Задовольняючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції виходив з того, що сторони у справі є спадкоємцями третьої черги після померлого р. К.В. Та обставина, що ані К.Н., яка померла 21.08.2004 р., ані її єдиний спадкоємець К.В. не оформили за життя належним чином своїх прав на спірну (кооперативну) квартиру, і пайовий внесок за яку був повністю сплачений К.Н. ще в 1985 р., не може бути підставою для відмови у задоволенні позову. Тому колегія суддів дійшла висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог шляхом визнання по 1/3 права власності спірної квартири за позивачами.

Рішенням Деснянського районного суду від 17 червня 2013 р. задоволено позов Л. до М., третя особа - П'ятнадцята Київська державна нотаріальна контора, про усунення від права на спадкування та визнання недійсним свідоцтва про право на спадкування. При цьому суд першої інстанції виходив з того, що відповідач ухилявся від надання будь-якої допомоги матері, яка у зв'язку з похилим віком та станом здоров'я (з весни 2006 р. тяжко хворіла) була у безпорадному стані. Скасовуючи рішення районного суду, Апеляційний суд виходив з того, що перебування спадкодавці у безпорадному стані через похилий вік та стан здоров'я не заперечувалося сторонами, проте медичних даних про потребу Є. у сторонньому догляді матеріали справи не містять. Належних та допустимих доказів про те, що Є. потребувала догляду саме від М., матеріали справи також не містять, і сторони на такі докази не посилалися. В ході розгляду справи був встановлений факт перебування спадкодавця у безпорадному стані через похилий вік та хворобу, але інші необхідні для усунення від спадкування складові - ухилення спадкоємця (умисні винні дії або бездіяльність) від надання допомоги, можливість надання такої допомоги та потреба спадкодавця в допомозі саме цього спадкоємця - встановлені не були. Рішенням Голосіївського районного суду від 24.04.2013 р. частково задоволено позов К. до І., Головне управління юстиції у місті Києві про визнання права власності на спадкове майно та зобов'язання видати свідоцтво про право на спадщину в порядку спадкування. Апеляційний суд, переглядаючи справу, не погодився з висновками суду першої інстанції, які стосуються відмови у задоволенні частини пред'явлених вимог про визнання прав на дерев'яний одноповерховий жилий будинок, що знаходиться в с. Мусійки Київської області, оскільки суд не врахував при цьому положення ст. 1268 ЦК України. В своєму рішенні від р. апеляційний суд зазначив, що вказаний будинок належав бабусі сторін у справі Т., яка померла 05.07.2009 р. Г., яка померла 03.03.2011 р., була донькою Т. Відповідно до зібраних у справі доказів Т. до дня своєї смерті проживала і була зареєстрована разом із донькою - Г., в кв. № 69 по вул. П. Потєхіна, 2 в м. Києві. За таких обставин, з урахуванням вимог ст. 1268 ЦК України, є всі підстави вважати, що Г. є її спадкоємцем як за законом, так і за заповітом. Будь-яких доказів про відмову Г. від прийняття спадщини після смерті матері в матеріалах справи не має, а тому висновок суду першої інстанції про неприйняття спадщини Г. є помилковим.

При вирішенні спорів про надання додаткового строку для прийняття спадщини суди повинні врахувати, крім положень ч. 3 ст. 1272 ЦК України, правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 26.09.2012 р., згідно з яким зазначені позовні вимоги можуть бути задоволені, якщо 1) у спадкодавця були перешкоди для подання такої заяви, 2) ці обставини визнані судом поважними.

Так, рішенням Деснянського районного суду від 22.07.2013 р. задоволено позов М. до В., Ч. про визнання недійсними договорів дарування та купівлі-продажу квартири і встановлено додатковий строк для прийняття спадщини. Районний суд погодився із доводами позивачки стосовно поважності причин пропуску подачі заяви після смерті матері, оскільки позивачка з 1996 р. проживала у Франції і об'єктивно не могла своєчасно подати заяву до нотаріальної контори. Наслідком встановлення позивачці додаткового строку для прийняття спадщини стало визнання судом недійсними цивільно-правових угод, укладених відносно спірної квартири. Скасовуючи вказане рішення, Апеляційний суд не погодився із висновками районного суду про обгрунтованість позовних вимог щодо поважності причини пропуску строку для прийняття спадщини, оскільки позивачка не довела існування у неї об'єктивних, непереборних, істотних труднощів, які б перешкоджали їй направити до нотаріальної контори у Києві простою поштою відповідної заяви або звернутися до нотаріуса у Франції для посвідчення особистої заяви, як цього вимагає законодавство, про намір прийняти спадщину.

Житлові спори

Серед житлових спорів необхідно виділити справи за позовами житлово-експлуатаційних організацій про стягнення із мешканців жилих приміщень заборгованості за спожиті комунальні послуги і зустрічні позови споживачів таких послуг щодо відсутності заборгованості за спожиті послуги або їх стягнення в меншому розмірі.

Так, рішенням Дарницького районного суду від 05.11.2013 р. був частково задоволений позов КП «Г.» до У., в інтересах якого діяв П. і стягнуто з відповідача заборгованість за надані житлово-комунальні послуги в сумі 1231 грн 56 коп. При цьому суд виходив із того, що обов'язок відповідача сплачувати спожиті комунальні послуги виник з р. - моменту державної реєстрації його права власності на квартиру 64, по вул. Поліській, 26 в м. Києві, в якій він постійно проживає. Не погодившись із таким <й рішенням, Апеляційний суд задовольнив частково подану позивачем апеляційну скаргу і стягнув на його користь кошти в сумі 2874 грн 41 коп., зазначивши, що згідно з рішенням Дарницького районного суду від 01.12.2010 р. за відповідачем визнано право власності на вказану квартиру, і тому з часу набрання рішенням законної сили позивач набув право користування жилим приміщенням у квартирі. І з цього часу повинен нести витрати з його утримання.

При розгляді іншої аналогічної справи, скасовуючи рішення Голосіївського районного суду, Апеляційний суд у своєму рішенні від 23.10.2013 р. зазначив, що поза увагою суду залишилася та обставина, що матеріали справи не містять доказів підтвердження заборгованості за період до жовтня 2010 рік, а вказана в довідці сума 16048 грн. не є належним і допустимим доказом за відсутністю періоду виникнення такого боргу та належного розрахунку із відомостями про фактичну оплату послуг.

Рішенням Голосіївського районного суду від 29.07.2013 р. первісний позов Свято- Троїцького Китаївського чоловічого монастирю м. Києва Української православної церкви задоволено і визнано недійсним ордер, виданий 11.01.1972 р. Г.В., Г.Н., Г.А., Г.Л. на право заняття двох кімнат площею 33,3 кв. м. квартири №51, буд. 15 по вул. Китаївській у м. Києві. Задовольняючи позов у частині визнання ордеру недійсним, суд першої інстанції виходив з того, що спірне приміщення є невід'ємною частиною Китаївської пустині, не віднесене до житлового фонду, а є культурною спорудою, що призначена для релігійної діяльності, а не постійного проживання громадян. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, Апеляційний суд своїм рішенням від 02.10.2013 р. відмовив у задоволенні первісного позову про визнання ордеру недійсним та задовольнив зустрічний позов Г.Л. про вселення його у спірну квартиру. В іншій частині рішення залишено без змін. Скасовуючи рішення про визнання ордеру недійсним, Апеляційний суд виходив із того, що згідно із ст. 59 ЖК України вимога про визнання його недійсним може бути заявлена протягом трьох років з дня його видачі. Позивач за первісним позовом обгрунтував свої вимоги тим, що спірна будівля на час видачі ордеру знаходилася у загальнодержавній власності, а тому виконком Московської райради м. Києва не міг розпоряджатися нею та видавати ордери на заселення. Інших підстав у своєму позові позивач не зазначав. Крім того, позивач не заявляв вимоги до органу, який видав ордер, чи його правонаступника. А до участі у справі його не залучено. Як залучений власник, так і спірно балансоутримувач. У ході розгляду справи встановлено, що спірна будівля перебуває у комунальній власності територіальної громади Голосіївського району і знаходиться на балансі КПЖГ Голосіївського району, а тому відсутні підстави вважати, що при видачі в 1972 р. ордеру порушені права позивача за первісним позовом. Крім того, сплинув трирічний строк позовної давності для пред'явлення такої вимоги, про застосування якої просила Г.Л. Оскільки права Г.Л. на користування жилим приміщенням були порушені, то Апеляційний суд своїм рішенням вселив її у спірну квартиру.

Рішенням Святошинського районного суду від 08.10.2013 р. задоволено позов М. та виселено Л.С., Л.Є. з квартири в м. Києві без надання іншого житлового приміщення. Скасовуючи вказане рішення, Апеляційний суд рішенням від 12.12.2013 р. відмовив у задоволенні пред'явленого позову з тих підстав, що відповідачі вселилися до зазначеної квартири за згодою позивача, а тому правових підстав для їх виселення за нормами ч. 3 ст. 116 ЖК України немає.Також встановлено, що позивач вселився за життя попереднього власника Д., яка померла в 2010 році. Доказів того, що позивач є співвласником спірної квартири, в порядку спадкування Д. суду надано не було.

Відповідно позивач не є особою, права якої є порушеними діями відповідачів, він вправі ставити питання про їх виселення в порядку ст. 116 ЖК України.

Вирішуючи справу за позовом Л.Д., Л.М., до Г.Л., яка також діє в інтересах неповнолітнього Г.Н. про визначення порядку користування квартирою в м. Києві і зустрічним позовом Г.Л. про визначення порядку користування квартирою і розподілу особових рахунків, Деснянський районний суд частково задовольнив зустрічний позов рішенням від 17.09.2013 р., поділивши особові рахунки зі сплати комунальних послуг між співвласниками квартири. Апеляційний суд своїм рішенням від 27.11.2013 р. скасував рішення суду першої інстанції в частині задоволених вимог і ухвалив нове про відмову в позові, погодившись при цьому із висновком суду про неможливість визначення порядку користування спірною квартирою між її співвласниками, яким належать рівні частки у праві власності (по 1\4). Відповідно за таких обставин є помилковим висновок суду про можливість поділу між співвласниками особових рахунків, оскільки їх розподіл неможливий без надання кожному із них конкретно визначених приміщень в спірній квартирі.

Окремо слід виділити справи за позовами банків про виселення мешканців із квартир, які є предметом іпотечних договорів. При цьому слід звернути увагу на те, що за змістом ст. 109 ЖК України і ст. 40 Закону України «Про іпотеку» вимоги позивачів повинні бути сформульовані саме про виселення мешканців квартир (їх власників), а не іншим чином, і за умови, що вже є рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки, що набрало сили.

Так, рішенням Святошинського районного суду від 05.06.2013 р. позов ПАТ «К.» про виселення з належної квартири К., А., і Г. задоволено з тих підстав, що державний виконавець здійснював реалізацію квартири з публічних торгів, а відповідачі у встановлений законом місячний термін виселитися з квартири відмовилися. Скасовуючи рішення районного суду, Апеляційний суд виходив з того, що ПАТ «К.» не були заявлені вимоги на майно (спірна квартира), що є предметом іпотеки і тому вимоги про виселення відповідача з квартири, заявлені в порушення ст. 109 ЖК України, є передчасними.

Сімейні спори

При вирішенні спорів про стягнення аліментів, судами часто допускаються помилки при визначенні розміру аліментів у твердій грошовій сумі, у зв'язку з недоведеністю тих обставин, які можуть бути підставою для ухвалення такого рішення.

Так, рішенням Апеляційного суду від 24.10.2013 р. частково змінено рішення Святошинського районного суду в справі за позовом Добровольської А.В. до Г. М., яким стягнуто аліменти в розмірі 1000 грн. Апеляційний суд виходив з того, що відповідач не має постійного місця роботи, а також є на утриманні дружини Г., яка перебувала у стані вагітності й не працювала. Причиною зміни рішення стало незастосування судом ст. 182 СК України та невстановлення судом обставин, які відповідно до вказаної норми можуть бути підставою для визначення аліментів у твердій грошовій сумі.

Аналогічні помилки допускалися і при розгляді інших справ. Зокрема, рішенням Апеляційного суду від 17.10.2013 р. змінено рішення Святошинського районного суду від р. у справі за позовом П.Т. до П.Є., яким також розмір аліментів, які стягуються на утримання малолітньої дитини, що визначений судом у розмірі 1/4 частини від усіх видів заробітку, був зменшений до розміру 1/6 частини.

Рішенням Голосіївського районного суду від 08.10.2012 р. був задоволений позов Голосіївської РДА - органу опіки та піклування в інтересах малолітнього М.Л. до М.Л.,

М.О., третя особа: Прокуратура Голосіївського району про позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів, та стягнуто аліменти з обох батьків на утримання дитини на користь особи, яка буде в майбутньому призначена її опікуном. Суд вважав доведеними обставини, що батьки не займалися вихованням дитини, її духовним, фізичним і культурним розвитком. Мати М.Л. проживає разом з дитиною в неналежних умовах, не о доглядає за сином та зловживає спиртними напоями. А М.О. взагалі просив призначити в даній справі судову генетичну експертизу для визначення батьківства, посилаючись на те, що він не є батьком дитини, і тому не повинен сплачувати аліменти на її утримання.

На час розгляду справи дитина перебувала в дитячому будинку. Апеляційний суд, скасовуючи рішення районного суду, послався на те, що М.О. виявив бажання забрати дитину з дитячого будинку і займатися її вихованням. Адже після смерті його колишньої дружини М.Л. 10.10.2013 р. він довідався з позовної заяви, що саме він є батьком дитини і виявив бажання займатися її вихованням. Виходячи із правових норм, які регулюють спірні правовідносини, тільки винна поведінка батьків може бути підставою для позбавлення їх батьківських прав. Апеляційний суд також визнав незаконним висновок суду першої інстанції про можливість призначення аліментів на утримання дитини на користь особи, яка буде встановлена у майбутньому, що суперечить принципу визначеності судового рішення, яке в такому вигляді не може бути реально виконане.

Іншим рішенням Деснянського районного суду від 03.10.2013 р. частково задоволено позов М.Р. до М.В., третя особа - орган опіки та піклування Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації про усунення перешкод у спілкуванні з дитиною. Скасовуючи вказане рішення і ухвалюючи нове від 10.12.2013 р., суд апеляційної інстанції зазначив, що при встановленні графіку спілкування батька з дитиною суд першої інстанції не звернув увагу на вік дитини, якій лише 3 роки і якій потрібен певний режим та відповідне харчування. Також не було враховано, що вона останні два роки не спілкувалася з батьком, і, ймовірно, не пам'ятає його. Як вбачається з матеріалів справи, для дитини значимою фігурою є її дідусь М.В.(батько матері). Крім того, батько М.Р. проживає в м. Луцьку. Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 12. 12. 2013 р. скасовано рішення Голосіївського районного суду від 26.09.2013 р. та ухвалено нове про відмову в задоволенні позову Слізки І.В. про позбавлення батьківських прав С. Скасовуючи рішення суду першої інстанції і ухвалюючи нове, Апеляційний суд м. Києва зазначив, що обставини, на які посилався позивач як на підставу своїх вимог, не знайшли підтвердження в ході розгляду справи. Мається на увазі, що факт ухилення відповідача від своїх батьківських обов'язків не був доведений належними доказами. При цьому суд апеляційної інстанції прийняв до уваги посилання С. на неможливість спілкування з донькою через перепони з боку позивача. Апеляційний суд також зазначив, що висновок виконкому Обухівської міськради про доцільність батьківських прав щодо малолітньої доньки та довідки держвиконавця про наявність заборгованості по сплаті аліментів не може бути підставою для позбавлення батьківських прав.

Рішенням Апеляційного суду від 19.12. 2013 р. скасовано рішення Дарницького районного суду від 19.03. 2013 р. за позовом М. до М. (Ш.), Перемозької сільської ради Глухівського району Сумської обл., Дарницького РУ ГУ МВС України в м. Києві про визнання шлюбу неукладеним, стягнення грошових коштів та зобов'язання вчинити дії. У рішенні районного суду вказано, що позивачем питання про призначення судової позачергової експертизи не ставилося, що є грубим порушенням процесуального закону. Однак, без проведення такої експертизи у даній справі не вбачається можливим належним чином встановити фактичні обставини справи. В даному випадку проведення судової почеркознавчої експертизи має важливе значення для правильного вирішення справи. За результатами цієї експертизи було встановлено, що в графі “Наречений” підпис був виконаний не М. Відповідно до ст. 49 СК України шлюб, зареєстрований у відсутності нареченої і (або) нареченого, вважається неукладеним. Запис про такий шлюб у органі державної реєстрації актів цивільного стану анулюється за рішенням суду за заявою заінтересованої особи, а також за заявою прокурора. Отже, колегія суддів ухвалила нове рішення щодо визнання шлюбу неукладеним і анулювала актовий запис №01 від 18.04. 2010 р. про реєстрацію шлюбу між М. та Ш., що вчинений Перемозькою сільською радою Глухівського району Сумської області.

Трудові спори

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 31.10.2013 р. скасовано рішення Подільського районного суду від 30.08. 2013 р., яким був частково задоволений позов І. до Київського міського Голови Ч., Київського міського Голови в особі заступника міського голови - секретаря Київської міської Ради Г., КП “Житній ринок”, треті особи: Головне управління внутрішньої торгівлі та побутового обслуговування населення КМДА, Генеральний директор КП “Житній ринок” Ц. щодо стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, а також стягнення коштів за період тимчасової непрацездатності, поновлення на роботі та відшкодування моральної шкоди відмовлено. Відмовляючи у поновлені позивача на займаній посаді, з якої він був звільнений на підставі п. 1 ст. 41 КЗпП України, за одноразове грубе порушення трудових обов'язків, суд визнав доведеним факт незаконності звільнення позивача, але вважав неможливим поновлення його на посаді директора КП «Житній ринок» у зв'язку із її скороченням. Апеляційний суд визнав обгрунтованим висновок районного суду щодо незаконності звльнення, оскільки в розпорядженні Київського міського голови від 27.12. 2011 р. не зазначено, за яке саме одноразове грубе порушення трудових обов'язків він був звільнений. Представниками відповідачів у ході розгляду справи не було надано належних доказів того, що посада директору ринку була скорочена, а до статуту КП «Ж.» після звільнення позивача вносилися зміни.